Андрій Здоров
100 років тому сталися дві
історичні події, які мали великий вплив на історію української революції та
особливо її осмислення в суспільній свідомості та історіографії. Перша - це бій
між військами Української Центральної Ради під командуванням сотника Аверкія Гончаренка та совітськими
військами підполковника Михайла Муравйова біля станції Крути на Чернігівщині.
Цей бій тривав два дні 29-30 січня (за старим стилем це 16 - 17 січня) 1918 р.
і закінчився поразкою та відступом військ УЦР. Саме цю подію відзначають зараз
в Україні на державному рівні як народженя новітнього українського війська, й
до сотої річниці навіть знімають повнометражний художній фільм «Крути».
Друга подія – це
повстання робітників та солдат київського гарнізону проти тієї ж Української Центральної
Ради, яке почалося 28 (15-го за старим стилем) січня 1918 р на київському
заводі «Арсенал», і яке було придушене урядовими військами за тиждень кривавих
боїв. Друга подія була найбільш популярною в радянській літературі, їй
присвячено чимало спогадів та творів мистецтва, найбільш відомий з яких - кінострічка Олександра Довженка «Арсенал» (1927р.)
Обидві події стали
об’єктами міфологізації та обросли великої кількістю легенд, що іноді мають
багато спільного. Навіть число жертв міфологізованих героїв доволі часто в
літературі називають одне й те саме ніби магічне число 300. В радянській
літературі довлі часто можна зустріти твердження, що петлюрівці, взявши штуром
«Арсенал» 21 січня (4 лютого) 1918 р., розстріляли 300 полонених робітників –
учасників повстання, хоча спогади безпосередній учасників цих подій і самих
полоненинх це заперечують. В сучасній українській літературі часто можна
зустріти твердження про те, що російським військами під Крутами протистояли 300
необстріляних студентів, які всі полягли в бою із більшовиками, хоча сили
Аверкія Гончаренка налічували понад 700 бійців, з яких власне помічний
студенський курінь становив лише одну сотню (і загинула з них лише одна чота –
27 осіб).
До 100 річчя штурму
«Арсеналу» кілька днів тому київська організація ВО «Свобода» навіть
організувала історичну реконструкцію «придушення сепаратистського заколоту», а
на сайті «Цензор» історик Ярослав
Тинченко стверджує, що головною силою цього повстання були «кримінальні
елементи»[1].
Жодних доказів цієї тези автор не наводить, але думаю, що в документах
царського департаменту поліції не важко буде знайти дані про робітників
«Арсеналу», що були засуджені за царських часів до різних строків тюремного
ув’язнення або заслання, бо завод був дійсно багатий на революційні традиції.
 |
| Будівля заводу "Арсенал" зі слідами куль та осколків. |
Завод «Арсенал»
заснований ще в другій половині XVIII ст. як казенне підприємство із ремонту та виробництва
гармат, в роки першої світової війни він був одним з найбільших постачальників
артилерії для російської армії. На 1 травня 1917 р. в «Арсеналі» працювало 2946
робітників, на 1 вересня 1917 р. – 3259 робітників та службовців[2].
Їх національний склад був поліетнічним: тут були українці, росіяни, євреї,
поляки тощо. У 1900 р. при заводі було відкрито приходське училище для дітей
робітників. Його завідувачка А.П. Снєжкова згадувала: «Нас звинувачували в
тому, що ми даємо учням надто широкі
знання, погрожували звільненням за те, що учні в стінах училища не говіють й
говорять на рідній українській мові». А в робітничому театрі про «Арсеналі»
ставили п’єси українських драматургів Івана
Карпенка-Карого «Бесталанна» та Марка Кропивницького «Глитай або ж павук»
(заборонена поліцією у 1907 р.)[3].
В роки першої світової
війни царський уряд спрямував на завод групу мобілізованих в армію робітників-металістів
із Росії, до них зокрема належав майбутній голова Київського Совіту робітничих
депутатів більшовик Андрій Іванов, родом з Костроми[4].
Але в той же час прибула й група польських робітників евакуйованого
Варшавського арсеналу, серед яких була досить сильна група членів
Соціал-Демократії Королівства Польського та Литви на чолі якої стояв Іполіт Фіалек, що був обраний
членом Української Центральної Ради від національних меншин та депутатом
Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії (за списком більшовиків)[5].
Те, що серед робітників
«Арсеналу» було чимало українців підтверджують не тільки вище згадані спогади
А. Снєжкової, але і формування на заводі одного з куренів київського «Вільного
козацтва», що визнавав і сам Ярослав Тинченко[6].
Про свої виступи перед арсенальцями у 1917 р. згадував і Олександр Шумський –
лідер лівого крила УПСР, який у 1926 р. вказував Андрію Іванову, що на тих
робітничих зборах він у дискусіях із Івановим не раз виходив переможцем[7].
 |
| Пам'ятник робітникам заводу "Арсенал", встановлений у 1927 р. |
Наприкінці жовтня 1917 р.
(за новим стилем це початок листопада) в Києві спалахнули бої між прибічниками
поваленого в Петрограді Тимчасовго уряду Керенського та більшовиками, головною опорою яких був саме
завод «Арсенал» та сформовані тут загони Червоної гвардії. Прибічниками
Керенського (юнкерами, донським козакам тощо), довелося скласти зброю. Влада в
Києві перейшла до Української Центрлаьної Ради, але в тих боях загинуло троє
робітників «Арсеналу»: П. Аїстов, І. Колюшниченко, Г. Титаренко[8].
Намагаючись позбавити
більшовиків йх найбільшої опори в Києві, військове комендування УЦР в ніч на 5
(18) січня провело своєрідну зачистку міста. На всіх найбільших заводах було
проведено обшуки, вилучено близько 1500 гвинтівок, велику кількість патронів
тощо, а на заводі «Арсенал» було навіть частково виведено з ладу обладнання:
порізано паси верстатів, пошкоджено електропроводку тощо[9].
Ремонт пошкодженого
тривав до 15 (28) січня. Це був понеділок і робітники зібралися, щоби вирішити
як приступити до роботи, але на зборах оголосили наказ військового міністерства:
негайно відправити все вугілля із «Арсеналу» для потреб бронепотягів.
Телефонограму про це заводоуправління прийняло саме тоді, коли представник
міністерства праці того ж самого уряду УНР як раз виступав на мітингу перед
робітниками і доводив, що уряд знайде гроші і завод буде працювати в незалежній
Україні. Ясна річ, що після цієї звістки представникові УЦР довелося залишити
завод. Натомісць повну підтримку робітниками висловили присутні тут же
представники українських полків імені Петра Сагайдачного й Тараса Шевченка та
охорони заводу із Богданівського куреня[10].
Член Київського комітету
більшовиків Дора Іткінд пише, що 15 січня 1918 р. заводський комітет „Арсеналу”
та осередок більшовиків скликали нараду. Приводом для неї стало рішення
„Центральної Ради” (імовірно Генерального Секретаріату чи коменданта міста) про
вивезення із заводу усього вугілля, що означало зупинку виробництва й закриття
підприємства. „На нараді був присутній секретар партійного комітету І.
Крейсберг, арсеналець Фіалек, теж член комітету, та делегати двох військових
частин, що стояли коло „Арсеналу”. Останні пропонували негайно підняти
повстання, обіцяючи „Арсеналові” цілковиту підтримку.
Таким чином, Київському комітету довелося стати перед
доконаним фактом (виділено нами – А.З.). Товариші Крейсберг і Фіалек прибігли до мене
повідомити про прийняте рішення. Іншого виходу не було”[11].
Представники військових
частин, про які згадує Д. Іткінд – це представники українського полку імені П.
Сагайдачного (зокрема командир першого куреня його – Сила Міщенко),
Богданівського куреня (до нього належала охорона „Арсеналу” на чолі із Киселем,
яка перейшла на бік повсталих) та частини полку імені Т. Шевченка на чолі із
прапорщиком А. Портом[12].
Саме рішучість
українських солдатів підштовхнула робітників „Арсеналу” розпочати повстання. "Необхідний
був виступ на арену національного українського більшовизму... Першими виступили
з казарм національні українські частини
в особі полків (імені) Сагайдачного і Полуботка", - писав згодом у своїх спогадах командир
першого куреня українського полку імені гетьмана Сагайдачного штабс-капітан
Сила Міщенко, який в ніч на 16 січня привів весь перший курінь полку імені
Сагайдачного разом із добровольцями з інших куренів (всього близько 450 бійців)
до Арсеналу. На загальних зборах повстанців Міщенко був одноголосно обраний
членом ревкому та військовим комендантом[13].
Роль українських частин у
повстанні чітко відзначає і відозва Ради Народних Міністрів (так із 18 січня
називався Генеральний Секретаріат) до громадян м. Києва від 19 січня 1918 р.:
„З наказу большевицьких народних комісарів з Петрограда частина Київської
військової залоги (гарнізону) повстала проти Української Центральної Ради...
Місто Київ і вся України переповнена надісланими петроградським правительством
за великі гроші більшовицькими агітаторами та красногвардійцями... Робітники
Києва оголосили 17 січня загальний страйк”[14].
Щодо великих сум грошей,
то всіма зусиллями „національно свідомих” істориків вдалося розшукати свідчення
лише про пересилку з Петрограду грошей на заробітну плату Арсеналу та деяким
іншим заводам[15], але
про передачу грошей солдатам українських полків немає жодного свідчення.
Найбільш дивним є те, що
прізвище С. Міщенко в енциклопедії „Великий Жовтень та громадянська війна на
Україні” (К.,1987) взагалі відсутнє. Причини цього дивного мовчання пояснив
лише у 1993 р. московський „Военно-исторический журнал”. „На чисельні прохання
читачів” він опублікував коротку довідку „про людину, чиє ім’я не згадувалося в
радянській пресі від часу його арешту”. Виявляється, що генерал-майор Міщенко
С.М. за доносом одного з колег був заарештований 21 квітня 1941 р. й
розстріляний 16 жовтня того ж року, оскільки „він з 1938 р. вів антирадянську агітацію,
спрямовану проти політики партії та Радянської держави”, зокрема називав
„щасливе життя радянських колгоспників” рабством[16].
 |
| Сила Міщенко - комбриг РСЧА. |
В Російському державному
військовому архіві нам вдалося розшукати послужний список та декілька анкет,
заповнених С.М. Міщенком у 20-ті – 30-ті роки. Отже Міщенко Сила Мусійович
народився 30 липня 1897 р. в с. Янівка Потіївської волості Радомишльського
повіту Київської губернії (нині с. Іванівка Малинського району Житомирської
області) в українській селянській родині. В 1914 р. закінчив
церковно-учительску семінарію, в 1915 р. – Київське військове піхотне училище
імені великого князя Костянтина.
Закінчивши прискорений
курс училища, молодий офіцер був направлений на фронт. Під час Першої світової
війни отримав два поранення, ордени Станіслава 3 ступеню, Анни 3-го й 4-го
ступеню, Володимира 4-го ступеню. Дослужився до звання штабс-капітана. Там же
на фронті у червні 1917 р. вступив у партію більшовиків. Час свого перебування
у Червоній Армії він визначив так: „із початку Жовтневої революції”. В іншій
анкеті наводиться більш точна дата – „В РККА
с 15 января 1918 г.,
командир Украинского Сагайдачного полка (1 месяц)»[17]. За бої під Варшовою влітку 1920 р, зокрема виведення з оточення 50-ї стрілецької бригади, Сила Міщенко був нагороджений орденом Червоного Прапора.
Відповідаючи на питання,
чи піддавалися репресіям з політичних мотивів, С. Міщенко у 1922 р. писав: „За
Центральної Ради в Києві засуджений за участь у повстанні до розстрілу, але
врятувався втечею”. Іронія долі полягає в тому, що вирок, винесений судом
Центральної Ради, був виконаний сталінським НКВС у 1941 р.
Ще одною причиною
замовчування його імені в радянській історіографії могла бути та обставина, що
у 1929 р. Сила Міщенко був начальником Школи Червоних старшин при ВУЦВК у
Харкові, єдиного на той час вищого військового навчального закладу, де велося
викладання українською мовою. У 1930 р. Міщенко був переведений до Військової
Академії імені М. Фрунзе у Москві, де й викладав до свого арешту.
Спогади
безпосередніх учасників повстання свідчать, що
спочатку 28 (15) січня було створено ревком „Арсеналу”, а вже потім 29 (16) січня
– міський ревком чи центральний штаб. Причому, як згадує арсеналець М. Костюк,
ревком „Арсеналу” „мав з Арсеналу керувати повстанням”[18]. Це підтверджує і член
міського ревкому Д. Іткінд, що згадує, як 2 лютого (20 січня) вона відправилися до
Арсеналу, „щоб дістати директиви від арсенальського штабу”[19].
Головою
ревкому Арсеналу став член ЦВК Рад України Олександр Горвіц, який прибув у
місто на початку січня 1918 р. із дорученням від Народного Секретаріату
стримати повстання в Києві до підходу червоних частин зі сходу[20].
Проте всі учасники повстання в Арсеналі вказують саме на нього, як на керівника
повсталих. Олекасндр Беркович Горвіц народився в містечку Чуднів на Волині в 1897 р., але до РСДРП вступив ще у 1915
р., того ж року він став студентом Київського комерційного інституту. Навесні 1917 р. був обраний членом Київського комітету РСДРП(б), в грудні того ж року членом Головного комітету більшовиків України[21]. За спогадами М. Костюка,
О. Горвіц 15 (28) січня на зборах в Арсеналі доповів про утворення Радянського уряду
в Харкові (Народного Секретаріату) й про те, що „він уповноважив його прийняти
участь в організації в Києві повстання проти Центральної Ради”.
 |
| Олександр Горвіц |
Крім нього до складу
революційного комітету було обрано токаря Миколу Костюка, лимаря Іполита
Фіалека й військового керівника Силу Міщенка[22]. Як бачимо, з чотирьох
керівників повстання арсенальців двоє були українцями (Костюк і Міщенко), один
єврей (Горвіц) та один поляк (польський
соціал-демократ Фіалек). Росіян не бачимо тут взагалі. 2 лютого (20 січня), отримавши
поранення в руку, О. Горвіц намагався пробратися із Арсеналу у місто, аби
привести допомогу повстанцям, проте був помічений та зарубаний вільними козаками.
Керівництво у ревкомі він передав М.В. Костюку.
 |
| Група учасників січневого повстання. Київ. лютий 1918 р. |
Інший арсеналець І.Т.
Дідківський, що був начальником кулеметних команд повстанців, наводить більший
список членів ревкому Арсеналу: О. Горвіц, М. Костюк, І. Фіалек, М. Гайцан, Ф.
Садовський, Кисельов, Нусбаум, Морозов,
Єфімов, Харченко[23].
Проте сам І. Дідківський за власними ж
спогадами членом ревкому не був, отже міг помилятися.
Сила Міщенко згадував, що
гарнізон «Арсеналу» разом із солдатами українських полків становив близько 1000
осіб, але склад їх постійно змінювався, бо частина учасників уходила додому
через брак харчів, поранення та інші причини, натомісць прибували
добровольці-робітники з інших районів міста[24].
18 (31) січня керівництво
Центральної Ради запропнувало арсенальцям переговори. Ті погодилися, місцем
переговорів було обрано Маріїнський палац. На переговорах було озвучено вимоги
повстанців: негайно припинити військові
дії проти робітників, роззброїти вільне козацтво, негайно скликати з’їзд Рад
робітничих і селянських депутатів Києва та губернії, негайно скликати
Всеукраїнський з’їзд Рад для виборів нового уряду. Представники УЦР натомісць
запропонували повсталим: негайно скласти зброю в обмін на амністію. Оскільки
обидві сторони не дійшли компромісу, делегація УЦР запропонувала перерву до 21.00
для консультацій з урядом. Але коли після перерви делегація повсталих прибула
до Маріїнського палацу, там не виявилось делегації Центральної Ради, проте
невдовзі туди увірвалися козаки полку імені Дорошенка, які заарештували
делегатів та відправили у комендатуру міста. Однією з головних помилок
повсталих Сила Міщенко вважає те, що складу цієї делегації арсенальці включили
й військового керівника (тобто його самого), що дозволило легко захопити його в
полон. Другою помилкою Міщенко вважав те, що арсенальці так і не домоглися
припинення вогню по всьому місту: в той час, коли делегація «Арсеналу» вела
перемовини, війська коменданта міста Михайла Ковенка й штабу округу наступали
на Київські головні залізничні майстерні та інші райони міста[25].
Тим часом до Києва
повертаються головні й набійльш боєздатні сили Центральної Ради: Гайдамацький
кіш Слобідської України під проводом Симона Петлюри (близько 880 бійців)[26],
Перший курінь січових стрільців Євгена Коновальця (600 бійців)[27],
Перша Українська військова школа під командуванням Аверкія Гончаренка (600
бійців)[28],
із Західного фронту прибув кінний полк імені Костя Гордієнка під командою
Всеволода Петрова (близько 300 осіб)[29]
тощо. Участь у придушені повстанння на «Арсеналі» взяли і добровольчі польські
загони Северина Айзерта та Юліуша Руммеля[30].
Позбавлені фактично
керівництва (Олександр Горвіц загинув, Сила Міщенко потрапив у полон) та
відрізані від інших районів міста, бо так званий міський ревком чи центральний
штаб на чолі з Андрієм Івановим так і не зміг налагодити взаємодію, арсенальці
20 січня (2 лютого за новим стилем) 1918 р. вирішили, розстрілявши всі патрони,
скласти зброю[31]. Вранці 21 січня (3
лютого) до заводу увірвалися козаки Петлюри. Частині повстанців вдалося вийти
підземними ходами. За спогадами арсенальця М. Лещинського всього їх потрапило у
полон 360 осіб, яких вишикували півколом біля кзарм понтонного батальйону й
поставили перед ними три кулемети. За наказом одного з петлюрівних командирів з
лав полонениних відокремили десятьох кулеметників – солдат бувшого Волинського
полку, а згодом полку імені Тараса Шевченка (що був сформований у Петрограді з
українців гвардійських полків) – яких тут же розстріляли. Решту під конвоєм
повели на гарнізонну гауптвахту.
«На вулиці валялися
скрізь телеграфні стовпи, проводи, купи патронів, була ожеледиця – ось-ось
посковзнешся, або за щось зачепишся і впадеш, а тих, хто падав, рубали шашками,
стріляли в них з гвинтівок. Так загинуло по дорозі чоловік 25, а кількох було
поранено (пригадую, що тоді було поранено т. Фіалека, якому мало не відрубали
шаблею руку...)
Мене в цей момент ударили
прикладом по голові. В очах потемніло, і я знепритомнів. Коли прийшов до пам’яті, то почув, як хтось говорить: «Добивай». Я зрозумів,
що це про мене».
Побачивши, як козак
заряджає гвинтівку, М.Лещинський звернувся до нього:
« – Чоловіче, що ти робиш? Май совість! За що ти мене, як
собаку вбиваєш?
–
А ти що, українець?
–
Авжеж, так...»[32]
Більшість полонених арсенальців на гауптвахті дочекалися приходу
військ Муравйова, коли їхня охорона або повтікала, або перейшла на бік
червоних.
 |
| Збірка спогадів, видана в 1928 р. |
Список загиблих
арсенальців, складений у 20-х роках працівниками Київського істпарту на
основі мемуарів учасників повстання, містить 21 прізвище. З них двоє не були
робітниками «Арсеналу» - Олександр Горвіц (голова ревкому) та Гріншпак,
секретар Слобідського районного комітету більшовиків. Решта – робітники заводу:
1. Аніщенко А.Г. коваль
2. Благой П.
3. Бондаренко А.,
молотобоєць.
4. Верземський Ф.
5. Дзержинський, голова
цехкому складального цеху.
6. Друзякін.
7. Єгер, робітник «Арсеналу»,
що загинув під час повстання під Броварами разом із Гріншпаком
8. Забавський Т. коваль.
9. Зєвак П.
10. Іваненко Олександр, робітник токарної
майстерні.
11. Ігнатьєв П.
12. Кириленко П.
13. Крушельницький І., молотобоєць.
14. Максак І.
15. Ржедзіцький Ф.
16. Сагайдак (або Сагайдачний) С., робітник
шорного цеху.
17. Скопічев Олександр.
18. Федоренко П. А.
19. Чепек А.[33]
«Історія заводу
«Арсенал»», видана у 1986 р., в цілому повторює цей список, але додає до нього
також робітників Н. Грищенка, Т. Зубатовського (напевно, у списку 1928 р. фігурує
як Т. Забавський), Ф. Я. Віленського, М.Я. Снедецького й А.Д. Тальнова[34].
Щодо національного складу
загиблих на жаль даних майже не має. Із
упевненістю можна говорити лише про поляків, список яких наводить П.
Калениченко: робітник лимарного цеху Ф. Верземський, разом із яким загинули і
його дружина; голова цехового комітету складального цеху Дзержинський (залишаєтсья невідомим чи він
був далеким родичем засновника ВЧК, чи ні, бо навіть ім’я його не збереглося);
по дорозі на гауптвахту гайдамаки зарубали робітника Ф. Ржедзіцького[35].
 | |
| Пам'ятний знак на місці поховання учасників Жовтневого повстання 1917 р. в Маріїнському парку. |
Вже після того, як Київ був захоплений червоними військами Муравйова в Маріїнському парку 4 лютого було поховано 750 учасників січневих боїв за Київ[36], але сюди увійшли як повстанці самого Києва, так і бійці революційних армій, що йшли їм на допомогу.
Радянська влада була
встановлена в Україні внаслідок жорстоких боїв, великі жертви несли обидві
сторони. Хотілося би думати, що ці жертви не минулися марно і цей історичний
досвід навчить чомусь нащадків. Затягування із виришеннім нагальних соціальних
проблем може мати фатальні наслідки. Адже Українська Центральна Рада
спромоглася прийняти земельний закон (про відчуження нетрудових поміщицьких
земель) лише 19 січня (1 лютого) 1918 р. вже в розпал повстання, коли навколо
будинку самої Центральної Ради лунали вибухи від пострілів гармат «Арсеналу», а
закон про 8-годинний робочий день члени Центральної Ради прийняли 25 січня (7
лютого) вже під звук вибухів від гармат з армії Муравйова – буквально перед
втечею з Києва, стоячи вже одітими[37].
Чи не в цьому слід шукати причин поразки Центральної Ради та перемоги
більшовиків? Фактично йшло змагання за те, хто краще зможе вирішити завдання
української революції. Центральна Рада віддавал перевагу національним,
більшовики та їх союзники з лівого табору – соціальним. Нехтування соціальними
завданнями дорого коштувало Центральній Раді, нехтування національними –
спричиняло поразку більшовиків. Але останні таки змогли зрозуміти цю
діалектику, й сприйняти більшою мірою вимоги і завоювання національної
революції (українізація в УСРР 20-х). А от керівники Центральної Ради цього не
зробили.
P.S.
P.S.
Розправи над полоненими
повстанцями відбувалися в усіх районах міста, і свідчать про це далеко не
тільки більшовики. Київський присяжний повірений Алєксей Гольденвейзер, член
Української Центральної Ради від Спілки об'єднаних єврейських організацій, у
своїх спогадах, виданих у Берліні пише: “«Вільне козацтво», яке захищало місто,
чинило усілякі ексцеси, у дворі нашого будинку розстрілювали людей, які здавалися
чомусь підозрілими”[i]. Лівий український есер
Антон Приходько, заарештований 29 (16) січня 1918 р., згадував про своє
перебування в підвалі штабу Вільного козацтва на Миколаївській вулиці, 9: «Часто
ми чули крик і плач звідти людей, яких очевидно били. А одного разу нашу увагу
спинив нелюдський галас над нами у дворі. Хтось несамовито кричав: - ой-оой, ой...
Потім чутно було два вистріли... Знову крик, знову вистріл. Хтось страшно і
важко стогне... Ще вистріл, і все стихло. Прийшов Полозов і розповів, що у
дворі розстріляно двох невідомих людей... Окрівалені ще свіжі трупи їх лежать у
дворі, біля їх великі калюжі крові. Їх бачив він своїми очима». Згодом товариш
голови вільного козацтва пояснив, що це розстріляно п’ять чоловік у відместку за забитого більшовиками
полковника Андруса[ii].
Червоний терор у Києві
після вступу військ Муравйова був також реакцією на криваву розправу
прибічників Центральної Ради над учасниками Січневого повстання в Києві. Народний секретар освіти більшовик
Володимир Затонський згадував: “Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було
взято… Побачивши купи пролетарських тіл, червоногвардійці самі посатаніли. Тоді
вперше почалася в нас боротьба до загину, пішли розстріли…[iii]. Секретар спілки друкарів Києва та член
ревкому Іван Клименко згадував, що підставою для розстрілів для гайдамаків на Подолі тоді служили робітничі мозолі на
руках[iv].
При захопленні гайдамаками та січовими
стрільцями Київських головних залізничних майстерень, другого значного центру
повстання, 4 лютого (22 січня) 1918 р. було розстріляно 18 залізничників, що
сховалися у їдальні. “Достатньо було пред'явити синє посвідчення
особи (залізничника — А.З.), й вас, не підпускаючи на 10 кроків до себе,
розстрілювали”, - пише учасник повстання Микола Патлах[v].
Варто нагадати й те, що приводом до самого січневого повстання стало звіряче
вбивство в ніч на 25 грудня 1917 р. козаками, вірними Генеральному
Секретаріатові, відомого більшовика, члена виконкому Київської Ради робітничих
і солдатських депутатів й депутата Установчих зборів Леоніда Пятакова, якому
живому висвердлювали серце шаблею.[vi]
Саме звістка про знайдення його понівеченого тіла стала останнім поштовхом для
рішення Київської Ради робітничих депутатів 16 січня 1918 р. про оголошення
політичного страйку в Києві.
Див. також:
[i] Гольденвейзер А.А. Из киевских воспоминаний // Революция
на Украине по мемуарам белых. – К., 1990.
– С.25.
[ii] Прийдешній А. Арешт десяти // Зшитики боротьби. Альманах.
– К., 1920. – С. 45-46.
[iii] Затонський
В.П. Уривки з спогадів про українську революцію // Архіви України. - 1990. - №
4. - С. 54.
[iv] Клименко И.Е. Из
прошлого революционной борьбы на Украине (вместо воспоминаний) // Звезда —
Зоря. — Екатеринослав, 1921. - № 29. - С.47.
[v] Патлах
Н. Январское восстание и железнодорожники // Коммунистическая мысль. - Киев,
1922. - № 6 (18) — С.90.
[vi] Вбивство Леоніда Пятакова
(Документи Держархіву Київської області) // Український історичний журнал. – 1990. - № 4. – С.97-98.
[2] История завода «Арсенал» имени В.И. Ленина / Под ред.
П.Т. Тронько. - К., 1986. – С.115.
[3] Там само. – С.86, 88.
[4] Там само. – С.106.
[5] Калениченко П.М. Брати по класу – брати по зброї. Участь
польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні. 1917-1920 рр.
– К., 1973. – С.42-43; Протасов Л.Г. Люди Учредительного Собрания. Портрет в
интерьере эпохи. – М., 2008. – С.407.
[6] Тинченко Я. Українські збройні сили березнь 1917-
листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії) – К. 2009. – С.59.
[7] Шаповал Ю. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі
документи: дослідження, архівні матеріали. – К. 2017. – С. 611.
[8] Киевский Арсенал в пролетарской революции / Ленинский
райком КП(б)У. Комиссия Истпарта. – К., 1928. – С.126.
[9] Лещинский Н.К. Эпизоды
вооруженной борьбы рабочих Киевского Арсенала // Из истории Октябрьской
революции в Киеве. – К.,1927. – С.115.
[10] Там само.- С. 116.
[11] Иткинд Д. Из воспоминаний о работе Киевской
большевистской организации в 1917
г. // Из истории Октябрьской революции в
Киеве. – К.,1927. – С.104; Іткінд Д.І. Із спогадів про роботу Київської
більшовицької організації в 1917 р. // Великий Жовтень на Київщині. – К.,1957.
– С.78.
[12] Костюк М.В. На барикадах Арсеналу // Великий Жовтень на
Київщині. - К., 1957. – С.103; Лещинський М.К. Епізоди збройної боротьби
робітників Київського Арсеналу (жовтень 1917 – січень 1918) // Там само. –
С.92-93.
[13]
Мищенко С. Январское восстание в Киеве // Летопись революции. – 1924. - № 3. –
С.23.
[14]
Українська Центральна Рада. Документи і матеріати у 2-х т. – К., 1997. - Т.2. – С.131.
[15] Лукеренко К. „Арсенал” проти
Центральної Ради// Родослав. - №12 (17).
– Київ, 1991. – С.3,7; Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та
економічні зміни 1917-1920 рр. – Київ,1996. – С.58.
[16] Генерал Мищенко //Военно-исторический журнал. – 1993. - № 8. – С.71.
[17]
Российский государственный военный архив. Ф.37. Оп.5. Д.171-687. Л.1-2; Именная картотека послужных
списков РГВА. № 178871-178875.
[18] Костюк
Н. На баррикадах Арсенала // Киевский Арсенал в пролетарской революции. –
К.,1928. – С.79.
[19] Иткинд
Д. Из воспоминаний о работе Киевской большевистской организации. – С.105.
[20] Бош Е.Б. Письмо в редакцию журнала «Пролетарская
революция» //Пролетарская революция. – М.,1924. - № 11. – С.269-270; Е.Б. Горвиц Александр //Памятник борцам пролетарской революции. –
М.,Л.,1924. – Т.1. – С.143-144.
[21] Великий Жовтень і
громадянська війна на Україні. Енциклопедичний
довідник. – К, 1987. – С.140.
[22] Костюк
Н. На баррикадах Арсенала // Киевский Арсенал в пролетарской
революции. – К.,1928. – С.80.
[23] Дідківський І.Т. Як ми билися з гайдамаками // Великий Жовтень
на Київщині. – К.,1957. – С.123.
[24] Мищенко С. Январское восстание в Киеве // Летопись
революции. – Х., 1924. - № 3. – С.27.
[25] Там само. – С.32-34.
[26] Удовиченко О. Перша
боротьба за Київ (1917 - 1918) // Архіви
України. – 1992 - № 1-3. – С.57.
[27] Кучабський В. Від
першопочатків до проскурівського періоду // Історія січових стрільців.
Воєнно-історичний нарис. – К., 1992. – С.45.
[28] Гончаренко А. Бій під
Крутами // Україна. – 1994. - № 4. – С.10-13.
[29] Петрів В. Неторованим
шляхом // Вітчизна. – 1993. - № 7-8. – С.137-149.
[30] Папакін А. Участь
польських військових формувань у оборонних боях у Києві в лютому 1918 р. //
Київська старовина. – 2007. - № 3. – С. 72-73.
[31] Лещинський М.К. Епізоди
збройної боротьби робітників Київського Арсеналу (жовтень 1917 – січень 1918)
//Великий Жовтень на Київщині. - К.,1957. – С.95; Костюк М.В. На барикадах
Арсеналу // Великий Жовтень на Київщині. - К.,1957. – С.106.
[32] Лещинський М.К. Епізоди
збройної боротьби робітників Київського Арсеналу (жовтень 1917 – січень 1918)
//Великий Жовтень на Київщині. - К.,1957. – С.97-98.
[33] Киевский Арсенал в пролетарской революции / Ленинский
райком КП(б)У. Комиссия Истпарта. – К., 1928. – С.127.
[34] История завода «Арсенал» имени В.И. Ленина / Под ред.
П.Т. Тронько. - К., 1986. – С.142.
[35] Калениченко П.М. Брати по класу – брати по зброї. Участь
польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні. 1917-1920 рр.
– К., 1973. – С.43-44.
[36] Бош Е.Б. Год
борьбы. – К., 1990. – С.200.
[37] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х
томах. Т.2. – К. 1997. – С. 113, 124; Галаган М. З моїх споминів. К., 2005. –
С.333.
Немає коментарів:
Дописати коментар