Військові сили більшовиків та Української Центральної Ради у війні грудня 1917 - березня 1918 рр. Частина 1. Стара чи нова армія?

Солдати російської армії в 1917 р.

    Військовим силам більшовиків (точніше Совітської влади, до складу якої входили тоді також ліві есери, ліві соціал-демократи тощо) та Української Центральної Ради у війні кінця 1917 — початку 1918 рр. вже присвячено багато досліджень¹, але в жодному з них нам не траплялися порівняльного аналізу способів їх формування. В сучасній українській історіографії переважає точка зору висловлена ще істориками державницької школи на еміграції про те, що більшовики мали у своєму розпорядженні багатомільйонну регулярну російську армію, тоді як лідери Української Центральної Ради через свої соціалістичні переконання власну армію розпустили, чим залишили Українську Народну Республіку беззахисною². “Ідеологічна зашореність соціалістичними догмами не дала можливості провідникам Центральної Ради створити власні збройні сили. Їх ставлення до організації національної армії було не просто байдужим, а ворожим. Лідер соціал-демократів, заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко навесні 1917 р. доводив: “Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій...””³

   Насправді ідею знищення постійної армії та заміни її загальним озброєнням народу висловлювали багато теоретиків соціалістичної думки ще у ХІХ ст. й підтримували більшість соціалістичних партій тодішньої Росії. Зокрема, лідер більшовиків Володимир Ленін у статті “Про двовладдя”, опублікованій у газеті “Правда” 9 квітня 1917 р. (№28) до ознак революційної диктатури пролетаріату й селянства відносив: “2) замену полиции и армии, как отделенных от народу и противопоставленных народу учреждений, прямым вооружением всего народа; государственный порядок при такой власти охраняют сами вооруженные рабочие и крестьяне, сам вооруженный народ»⁴.

    В брошурі “Матеріали до перегляду партійної програми”, написаній в квітні — травні 1917 р., й виданій в липні того ж 1917 р., В. Ленін пише: “Партия борется за более демократическую пролетарско-крестьянскую республику, в которой полиция и постоянная армия совершенно устраняются и заменяются всеобщим вооружением народа, поголовной милицией»⁵. Та ж сама ідея знищення регулярної армії, як елементу буржуазної держави висловлена Леніним й у класичні праці “Держава й революція”, написаній у вересні 1917 р.: “Самодействующая вооруженная организация населения», столь непонятная буржуа-обывателю, вынуждена была уступить место профессиональным вооруженным отрядам не из-за «усложнения общественной жизни» (она усложнилась бы вместе с обществом), а из-за раскола общества на непримиримо враждебные классы, «самодействующее» вооружение которых привело бы к вооруженной борьбе между ними. Поэтому каждая революция показывает нам, как господствующий класс стремится возобновить служащие ему особые отряды вооруженных людей, а угнетенный класс — создать новую организацию этого рода, способную служить не эксплуататорам, а эксплуатируемым.»⁶

   
    Ленін наводить приклад Паризької Комуни 1871 р., яка на місце постійної армії поставила загальне озброєння народу, й пише: “Революция состоит в том, что пролетариат разрушает «аппарат управления» и весь государственный аппарат, заменяя его новым, состоящем из вооруженных рабочих». Тут же наведено заклик Фрідріха Енгельса: «Викинути геть увесь цей мотлох державності”⁷.

    Найбільшим військовим формуванням на території Росії та України на початок 1918 р. була колишня російська імператорська армія. Загальна чисельність призваних та мобілізованих на військову службу й роботи по обороні всередині країни за весь період першої світової війни (з урахуванням тих, хто вже перебував на військовій службі на початок війни) становила 18 598 тис. осіб. В тому числі з територій, що входили до складу СРСР до 1939 р. було призвано сільського населення 12 861,4 тис. осіб., міського — 2823,3 тис. осіб, всього — 15684 тис. осіб⁸. З них за підрахунками російського демографа Євгена Волкова безповоротні втрати становили близько 2 млн. осіб (вбито й померло в частинах 689,8 тис. осіб, померло у шпиталях 1126 тис. осіб, померло в полоні — 181,9 тис. осіб)⁹. На 1 січня 1918 р. більшість військовослужбовців вже становили дезертири чи демобілізовані. 4 188, 3 тис. солдат і офіцерів російської армії знаходилися в полоні в Німеччині та Австро-Угорщині (в тому числі 3 409 тис. осіб уродженців територій, що увійшли до складу СРСР до 1939 р.)¹⁰

    Згідно перепису, проведеного 25 жовтня 1917 р., загальна чисельність діючої армії становила 6 026 032 військовослужбовців та 312 094 особи вільнонайманців та військовополонених. В тому числі на дислокованому в Україні Південно-західному фронті перепис зафіксував 1762716 осіб¹¹. Загальна чисельність російської армії та флоту з урахуванням тилових гарнізонів тоді становила близько 8 млн. осіб. З сільської місцевості України було мобілізовано в російську армію до 1 вересня 1917 р. 2885 тис. чоловіків, а всього з України - близько 3,5 млн¹².

    10(23) листопада 1917 р. Рада Народних Комісарів Росії видала декрет про скорочення чисельності армії, яким звільнялися солдати призову 1899 р.¹³ Цей декрет розпочав поступову демобілізацію старої царської армії. При Народному комісаріаті військових та морських справ було утворено відділ демобілізації, який очолив старий більшовик Михайло Кедров. В листопаді-грудні відбулися фронтові й армійські з'їзди по демобілізації, а 15 грудня в Петрограді пройшов Всеармійський з'їзд по демобілізації за участю 272 делегатів. В листопаді-грудні 1917 р. була проведена демобілізація трьох призовів 1899, 1900 та 1901 рр., 3 січня — призову 1902 р., 10 січня — 1903 р., 16 січня — 1904-1907 рр., 29 січня — 1908-1909 рр, 16 лютого — 1910-1912 рр., 2 березня — 1913-1915 рр. Останні призови 1916-1918 рр. пройшли демобілізацію до 12 квітня 1918 р. Більш як половина армії була демобілізована ще до підписання Брестського миру між Росією й Німеччиною та її союзниками, тобто в той час, коли Росія ще офіційно знаходилася у стані війни¹⁴.

    Особливо гостро питання про демобілізацію армії постало під час дискусій серед самих більшовиків щодо переговорів у Брест-Литовську. У протоколі ЦК РСДРП(б) від 11 (24) січня 1918 р. вказано: “Тов. Троцкий предлагает поставить на голосование следующую формулу: мы войну прекращаем, мира не заключаем, армию демобилизуем.» При голосуванні цю пропозицію підтримало 9 членів ЦК, проти висловилось 7. Тобто більшістю голосів ЦК партії більшовиків підтримав позицію Троцького про повну демобілізацію старої армії¹⁵.

    Відповідно до цього рішення голова делегації РСФРР у Брест-Литовську народний комісар іноземних справ Лев Троцький 28 січня (10 лютого) 1918 р. зробив заяву на мирній конференції: відкинувши грабіжницькі умови запропоновані урядом Німеччини, Троцький заявив, що революційна Росія відмовляється підписувати мир на таких умовах, але війну припиняє й армію демобілізує. До речі цю декларацію підписали також і представники ЦВК Рад України Юхим Медведєв та Василь Шахрай, як входили до складу делегації РСФРР¹⁶.

   Наступного дня 29 січня 1918 р. радянський верховний головнокомандувач армії Микола Криленко видав наказ про повну демобілізацію армії. Це викликало рішучий протест народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, який телеграфував Леніну: “Самым решительным образом протестую против объявления общей демобилизации. Раз Вы возлагаете на меня ответственность, то я требую объявления телеграммы, что демобилизация не касается войск, действующих на Украинском фронте. Вся моя артиллерия и кавалерия гибнут… Вы лишили меня армии»¹⁷. Після цього Ленін змушений був телеграфувати Криленкові, щоби той скасував свій наказ про загальну демобілізацію армії всіма можливими засобами¹⁸.

 Командир Рославльського революційного загону, сформованого з солдат гарнізону містечка Рославль Смоленської губернії та місцевих робітників (всього бл. 300 бійців), що брав участь у боях із військами Центральної Ради під Конотопом та Бахмачем, прапорщик Дмитро Клочков пізніше згадував, що в другій половині січня він отримав наказ про демобілізацію солдат чотирьох призовних років. Рославльській загін одразу ж скоротився на три чверті, бо більшість його солдат виїхало до свого гарнізону, щоби отримати документи про демобілізацію. Натомість до загону вступили місцеві добровольці з Чернігівщини, що виявили бажання служити у Червоній гвардії. Після чого загін було спрямовано на боротьбу із білокозаками генерала Калєдіна у Донбас¹⁹.

   Використання старої армії у боротьбі за владу в Росії планували практично всі політичні сили, які вели відповідну пропагандистську роботу у військах, але зробити це було дуже важкою, оскільки більшість солдат хотіли лише одного — повернутися додому. Радянський головнокомандувач старої армії Микола Криленко пізніше писав, що регулярні полки старої армії виявилися зовсім непридатними, небоєздатними для громадянської війни. “Всі полки , що викликалися з фронту, відійшовши за лінію окопів у тил, відмовлялися йти у бій, незалежно від цілей, які ця боротьба переслідувала”²⁰.

   Вже навесні 1917 р. в російській армії почався рух за утворення національних військових частин: польських, українських, білоруських тощо. 14 (27) квітня 1917 р. на Київському військово-розподільчому пункті близько 3500 солдат з Чернігівської та Полтавської губерній оголосили, що відмовляються вирушати на фронт до російських частин, а хочуть утворити 1-й Український козацький полк імені Богдана Хмельницького. Це бажання підтримала Українська Центральна Рада та скликаний нею І Всеукраїнський військовий з'їзд, що відкрився 5 (18) травня в Києві. На нього прибуло понад 700 делегатів від 993 тис. українських солдат російської армії. З'їзд висловив підтримку Центральній Раді та обрав Український Генеральний військовий комітет на чолі із помічником уповноваженого Земського союзу на Західному фронті одним з лідерів УСДРП Симоном Петлюрою²¹.

    Незважаючи на заборону голови Тимчасового уряду й військового міністра Олександра Керенського (цю заборону до речі рішуче засудив Володимир Ленін у статті “Не демократично, громадянине Керенський!” в газеті “Правда” від 2 червня 1917 р.), 5 (18) червня 1917 р. в Києві відкрився ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 2308 делегатів, які представляли 1,6 млн українців — військовослужбовців російської армії та флоту. З'їзд переобрав УГВК та доручив йому розробити практичний план українізації армії, обрав Всеукраїнську раду військових депутатів у кількості 132 членів, яка увійшла до складу Центральної Ради, та наполіг на прийнятті нею І Універсалу, яким було проголошено автономію України²².

   Протягом літа 1917 р. в Києві були сформовані 2-й Український козацький полк імені П.Полуботка, 3-й Український козацький полк імені М. Грушевського, 1-й Український запасний полк (згодом отримав ім'я П.Дорошенка). Подібні полки із новобранців виникають і в інших містах Російської імперії, в тому числі за межами України. В липні 1917 р. Український генеральний військовий комітет та верховний головнокомандувач російської армії відомий монархіст і згодом діяч білого руху Лавр Корнілов досягли угоди про українізацію чотирьох армійських корпусів Південно-Західного фронту. Реально вдалося українізувати лише один 34-й армійський корпус 7-ї армії, який став називатися 1-й Український корпус, що налічував на жовтень 1917 р. близько 60 тис. бійців²³. Українізація відбувалася шляхом виділення з частин корпусу неукраїнців, яких направляли до інших корпусів, натомість на їх місце прибували солдати й офіцери-українці. Командиром корпусу став нащадок гетьмана Івана Скоропадського, поміщик та генерал-лейтенант царської армії Павло Скоропадський, який “і по народженню, і по вихованню, і по службі належить цілковито до тієї частини російського дворянства, яка робила кар'єру при дворі”, згадував його товариш М.Могилянський²⁴. Вельми показово, що сам Павло Скоропадський, хоча й став у 1918 р. “гетьманом Української держави”, так до кінця життя й не вивчив української мови. У своїх спогадах, написаних на еміграції російською мовою, він пише, що коли вперше довідався з газети “Киевская мысль» про перші українські демонстрації навесні 1917 р., то подумав, що це “робота виключно наших ворогів з метою внести розбрат в нашому тилу”²⁵. Його, як справжнього російського патріота, умовив очолити перший український корпус такий же російський патріот генерал Лавр Корнілов аргументами про те, що це врятує армію від розкладу²⁶.

    20 жовтня (2 листопада) 1917 р. в Києві відкрився ІІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 965 делегатів. За кілька днів їх число зросло у 2,5 рази. Вони представляли 3 мільйона солдатів-українців. Наступного дня в Києві відкрився Козачий з'їзд, на який прибуло понад 600 делегатів від усіх козачих військ Російської імперії на фронті та в тилу.²⁷ Всього тоді в Росії було 13 козачих військ: Донське, Кубанське, Терське, Астраханське, Оренбурзьке, Уральське, Сибірське, Семиреченське, Уссурійське, Єнісейське, Іркутське, Забайкальське, Амурське, а також Якутський козачий полк. В армії перебувало близько 300 тис. козаків, а загальна чисельність козачого населення імперії становила близько 4,5 млн. осіб.

   Обидва з'їзди проходили в два етапи: до одержання повідомлення про повстання в Петрограді та після них. Звістку про повалення Тимчасового уряду в Петрограді козачий з'їзд сприйняв вороже та надав підтримку штабу Київського військового округу у боротьбі із Київської Радою (Совітом) робітничих і солдатських депутатів, яка підтримала більшовиків. Бої між ними точилися до 31 жовтня, коли прибічники поваленого уряду Керенського склали зброю та в більшості своїй виїхали на Дон до генерала Калєдіна, який також оголосив про підтримку поваленого Тимчасового уряду та невизнання нового — Ради Народних Комісарів на чолі із В.Леніним. ІІІ Всеукраїнський військовий з'їзд висловив підтримку Українській Центральній Раді та вимагав від неї проголошення Української Демократичної Республіки. В той же час з'їзд відмовся засудити й більшовиків: «центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі і заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антидемократичним. І вжиєм всіх заходів, щоб війська з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилались для боротьби з представниками інтересів трудового народу”²⁸.

     Ще 22 жовтня (4 листопада) під час роботи військового з'їзду за участі його делегатів та керівників УЦР на базі українізованого курсу 2-ї Київської школи прапорщиків було утворено 1-шу Українську військову школу імені Богдана Хмельницького, яка пізніше взяла активну участь у війні з більшовиками. До Києва з фронту вирушили 1-й Український козацький полк імені Б. Хмельницького, 2-й Український козацький полк імені П.Полуботка, 3-й Український козацький полк імені М.Грушевського, 413-й та 414-й піхотні полки зі складу 1-го українського корпусу²⁹. Спираючись на значну військову перевагу Українська Центральна Рада оголосила про перехід влади в Україні до її рук. 7(20) листопада вона прийняла ІІІ Універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республики, як частини федеративної Росії³⁰.

    Після проголошення УНР процес українізації армії пішов ще активніше. В Києві генеральний секретар військових справ Симон Петлюра та призначений ним начальник Київської військової округи полковник Віктор Павленко утворили з наявних частин дві сердюцькі дивізії. Першу з них (до складу якої увійшли полки імені Б.Хмельницького, П.Полуботка, П.Дорошенка, І. Богуна, курінь імені Т.Шевченк, 1-й кінний полк “Вільна Україна”, курінь смерті та 1-а гарматна бригада імені М.Грушевського) очолив підполковник Юрій Капкан, другу (полки імені М. Грушевського, П. Сагайдачного, Т.Шевченка, С. Наливайка, важкий граматний дивізіон) - генерал Олександр Греков . “3-ю сердюцькою дивізією” оголосила себе українізована 9-а кавалерійська дивізія російської армії, що перебувала на Румунському фронті й поверталася до місця постійної дислокації на Київщину. По одному українському корпусу формувалося на Північному, Західному та Кавказькому фронтах³¹.

   За підрахунками Віктора Голубко на грудень 1917 р. українізовані частини російської армії налічували близько 637 тис. бійців, з них повністю укомплектовані бойові одиниці становили близько 440 тис. військових, з яких на території України перебувало близько 240 тис. чол. ³² За підрахунками Ярослава Тинченка всього в розпорядженні Української Центральної Ради на кінець грудня 1917 р. - початок січня 1918 р. було 25363 багнетів, 1680 шабель та 44 грамати³³. Після відступу з Києва до Житомира усі військові сили Центральної Ради були зведені в один загін під командою генерала Костянтина Прісовського чисельністю близько 3000 осіб. Куди поділися решта? Більшість солдат українських полків просто відмовилися воювати та розійшлися по домівках, а деякі навіть підтримали більшовиків.

    Вигадки про те, ніби керівники Генерального Секретаріату Української Центральної ради Винниченко та Порш розпустили українську армію не мають під собою жодних документальних підстав. Українізовані частини колишньої російської армії танули на очах без усяких наказів та розпоряджень. Українські солдати, так само, як і російські, хотіли лише одного — повернутися додому після кількох років окопного життя.

    Призначений 18 грудня 1917 р. генеральним секретарем у військових справах Микола Порш доповідав 26 грудня на засіданні Генерального Секретаріату: “Армія з кожним днем розвалюється. Військові частини зменшуються, як більшовицькі, так і українські”. Заслухавши й обговоривши цю доповідь, Генеральний Секретаріат постановив: “ доручити Генеральному секретарству військових справ приступити до організації добровольчеської армії на платних підставах, яко початок міліційної армії”³⁴.

   30 грудня 1917 р. Микола Порш доповів на засіданні Генерального Секретаріату проект формування української міліційної армії і основні тези проекту організації гайдамацьких корпусів, яко кадрів інструкторів української армії. Проект був схвалений та внесений на розгляд Центральної Ради³⁵. 3 (16) січня 1918 р. Мала Рада ухвалила Закон про створення народного війська. При його обговоренні М. Порш зауважив: “ Люди тікають з фронту юрбами… Треба рятувати армію, що і має на меті цей законопроект”³⁶.

    Прийнятий Закон наголошував: “1. Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу заводиться в Українській Народній Республіці народне військо (народна міліція). 2. Доручається Генеральному секретарству по військових справах негайно виробити закон про народну міліцію. 3. До остаточного вироблення цього закону Генеральне секретарство по військових справах повинно негайно приступити до організації і набору інструкторів, котрі після підготовки мають стати до роботи по заведенню народної міліції в Українській Народній Республіці. 4. Для військової підготовки ті особи, що вступили до кадру інструкторів, об'єднуються в окремі військові частини: сотні, курені, полки, дивізії, корпуси і т.п…. 7. Утворюються три корпуси кадрів інструкторських з всякого виду зброї, відповідно до трьох військових округ — Київської (Київщина, Поділля, Волинь), Харківської (Харківщина, Чернігівщина, Полтавщина) і Одеської (Херсонщина, Катеринославщина й Таврія).”

   Окремо наголошено й про фінансування: “Українська Центральна Рада, маючи на увазі негайність справи, небезпечність політичного й міжнародного становища України, наказує Генеральному Секретарству по справах військових негайно приступити до переведення цього закону у життя і одпускає секретарству кредит в кількості 400 млн. карб. (чотирьохсот мільйонів карбованців).” Останній пункт закону стосувався долі колишньої царської армії: “11. Генеральне секретарство по військових справах повинно приступити до повільної демобілізації сучасної армії по роках призову. Після переведення демобілізації регулярна армія касується”³⁷.

   Для порівняння зазначимо, що ленінський Декрет про утворення Робітничо-Селянської Червоної Армії був прийнятий лише через 12 днів після закону УЦР — 15 (28) січня 1918 р. При чому в декреті Ради Народних Комісарів РСФРР підкреслено також, що нова Червона Армія формується на добровольчих засадах і має бути “фундаментом для заміни постійної армії всенародним озброєнням у найближчому майбутньому”³⁸. На організацію Червоної Армії РНК РСФСР асигнувала лише 20 мільйонів рублів. Ще 1 млн. рублів було відпущено Революційному польовому штабу при Ставці Верховного головнокомандувача старої армії³⁹.

     Все це зайвий раз показує, що перемогу у війні, а тим більше громадянській війні, здобувають перш за все не зброя, не гроші, й не закони, а люди, їх бажання воювати. Якщо такого бажання у вояків Української Центральної Ради не було, то й захистити її виявилось нікому.

Андрій Здоров.

1Стефанів Зенон. Військові сили часів Центральної Ради // Історія українського війська (від княжих часів до 20-х рр. ХХ ст.) – 4-е вид. – Львів: Світ, 1992. – С.357-420; Гарчев Петро. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Харків: Вид-во ХДУ, 1969. – 268 с.; Голубко Віктор. Армія УНР 1917 — 1918 рр. Утворення та боротьба за державу. - Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.; Тинченко Ярослав. Українські збройні сили, березень 1917 — листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії). - К.: Темпора, 2009. - 480 с.

2Литвин Сергій. Військо Української Центральної Ради: до і після станції Крути // Воєнна історія. - 2011. - № 1. - С.14-15.

3Дещинський Л.Є. З історії боротьби УНР проти більшовицької агресії (грудень 1917 - січень 1918 рр.) : уроки і сучасність // Вісник державного університету “Львівська політехніка”. - № 377. Держава та армія. - 1999. - С.5.

4Ленин В.И. Полное собрание сочинений. - Т.31. - М.1981. - С. 146.

5Там же. - Т.32. - С. 141.

6Там же. - Т.33. - С.7.

7Там же. - С.43, 80, 114.

8Волков Е.З. Динамика народонаселения СССР за 80 лет. - М., Л., 1930. - С.50-51.

9Там же. - С. 52.

10Там же. - С.187.

11Гаврилов Л.М., Кутузов В.В. Перепись русской армии 25 октября 1917 г. // История СССР. - 1964. - № 2. - С.89-91.

12Гамрецкий Ю.М. Большевизация солдатских масс тыловых гарнизонов Украины в 1917 г. // Революционное движение в русской армии в 1917 г. - М.,1981. - С.223.

13Декреты Советской власти. - Т.1. - М., 1957. - С. 66.

14Городецкий Е.Н. Демобилизация армии в 1917-1918 гг. // История СССР. - 1958. - №. 1. - С.7-27; Базанов С.Н. Демобилизация русской армии // Военно-исторический журнал. - 1998. - № 2. - С.33.

15Российская коммунистическая партия (большевиков). Съезд. 7-й. Петроград. 1918 г. Стенографический отчет. - М., 1962. - С.246.

16Панцов А.В. Брестский мир // Вопросы истории. - 1990 - № 2. - С.75.

17Большевистское руководство. Переписка. 1912-1927. Сб. док. - М.,1996. - С.35-36.

18Ленин В.И. Полное собрание сочинений. - Т.50. - С.364.

19Клочков Д.В. Наш вклад в дело революции // Воспоминания участников борьбы за власть Советов в Смоленской губернии. - Смоленск, 1957. - С.102-103.

20Крыленко Н.В. Смерть старой армии // Военно-исторический журнал. - 1964. - № 12. - С.51.

21Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. Монографія. - К., 1999. - С.218-222: Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 — листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії). - К., 2009. - С.6-7.

22Солдатенко В.Ф. Вказ праця. - С.230-232.

23Тинченко Я. Вказ. праця. - С. 8-9.

24Пиріг Р.Я., Проданюк Ф.М. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // Український історичний журнал. - 1992. - № 9. - С.93.

25Скоропадський Павло. Спогади. - Київ — Філадельфія, 1995. - С.56-57.

26Там само. - С.64.

27Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К.,1999. - С.323.

28 Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 р. Док. і матеріали. – К.,2003. – С.870.

29Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 — листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії). - К., 2009. - С.10.

30Винниченко В. Відродження нації. - Ч.2. - К., 1990. - С.74-80.

31Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 — листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії). - К., 2009. - С.11.

32Голубко В. Армія УНР 1917-1918 рр. Утворення та боротьба за державу. - Львів, 1997. - С.149.

33Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918 рр.) - Київ — Львів. 1996. - С.40-41.

34Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2 т. - Т.2. - К., 1997. - С.68-69.

35Там само. - С.79.

36Там само. - С.90.

37Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2 т. - Т.2. - К., 1997. - С.90- 91.

38Декреты Советской власти. - Т.1. - М., 1957. - С.352-357.

39Протоколы заседаний Совета Народных Комиссаров РСФСР. Ноябрь 1917 - март 1918 гг. - М., 2006. - С.211.

Читайте також:

Армія Муравйова: спроба реконструкції складу та чисельності.