пʼятниця, 18 вересня 2015 р.

CОЦІАЛІЗМ ЧИ ДЕРЖАВНИЙ КАПІТАЛІЗМ ? (Радянський Союз з точки зору марксизму)



Ця стаття була вперше опублікована в бюлетені одеської марксистської групи "Пролетарий" (№ 1 за січень 2000 р.) В червні 2011 р. цей текст полужив основою доповіді автора на міжнародному симпозіумі "Постсталінські диспозитиви у філософії та кіно", що пройшов у Національному університеті Києво-Могилянська Академія. Ширше система аргументів представлена у книжці, що опублікована російської мовою двома виданнями (2003 р. в Одесі та 2006 р. у Москві) - "Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества".                   

     XX століття поставило перед марксистським суспільствознавством важке і неординарне завдання: визначити, до якої формації чи способу виробництва належать суспільства, що не тільки проголошували себе соціалістичними, але й заявляли, що вчення Карла Маркса є їхньою ідейною основою. 74 роки радянської історії -- що це було: відкат у минуле чи ривок у майбутнє? підтвердження марксистськоі теорії чи її спростування?
    На сьогодні серед вчених марксистів  сформувалося чотири напрями у вирішенні проблеми фармаційної належності радянського суспільства.
          1. Перше з них складають вчені, що вважають це суспільство соціалізмом ( з додаванням різних епітетів - розвинутий, ранній, реальний, казармений, державний тощо). Тут треба з"ясувати, що ми розуміємо під соціалізмом. За Карлом Марксом, соціалізм - це, по-перше, дійсний рух робітничого класу за своє визволення, боротьба за знищення системи експлуатації людини людиною. По-друге,  це перша фаза безкласового (комуністичного) суспільства. Перехід до нього можливий лише через період диктатури пролетаріату за високого рівня розвитку продуктивних сил. Цей період і є соціалізмом у другому значенні цього слова. Хоча в цей період людина ще підкорена  суспільному поділу праці і  зберегається протилежність між розумовою і фізичною працею, засоби виробництва вже знаходяться у суспільній власності, що дозволяє вже ліквідувати експлуатацію людини людиною. ( Див.: Ленин В.И. Государство и революция //ПСС. Т.33 ).
          Чи можна вважати державну власність в СРСР власністю всього суспільства, якщо нею безконтрольно розпоряджалася тільки правляча номенклатура?  Якщо ця номенклатура забезпечувала себе всіма можливими привілеями за рахунок трудящих мас, а всі спроби робітничого протесту давила танками, як це було в Східному Берліні 1953 р., Новочеркаську 1962 р. чи в Будапешті 1956 р.?
          Так за офіційними даними середня зарплатня робітників та службовців СРСР в 1940 р. становила 330 руб. Більшість населення жила в комуналках чи курних хатах. В той же час, як свідчив в 1941 р. командуючий 5-ю армією генерал-майор М.Потапов, місячний оклад командарма становив 2600 руб., а за штатом йому виділялася  квартира з 10 кімнат.
          Ще в 1964 р. директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин  АН СРСР академік Євген Варга в своїх передсмертних записках ставив запитання: " А які реальні доходи тих, хто належить до верхівки бюрократії, правлячого в країні прошарку?...  Цього не знає ніхто!
    Але кожний знає , що під Москвою є дачі -- звичайно державні; при них постійно перебуває 20-30 чоловік охорони, крім того садовники, кухарі, покоївки, спецлікарі і медсестри, шофера тощо -- всього до 40--50 чол. прислуги.  Все це оплачує держава. Крім того, природньо , є міська квартира з відповідним обслуговуванням й щонайменше  ще одна дача на Півдні. В них пресональні спецпоїзди, персогальні літаки, й ті,і інші з кухнею і кухарями, персональні яхти і, звичайно ж, безліч автомобілів і шоферів, що обслуговують вдень і вночі їх самих, та членів їх сімей...
    У що це обходиться державі? Я цього не знаю! Але я знаю, що для забезпеченнятакого рівня життя в Америці треба бути мультиміліонером!" (Полис. 1991. №2.С.177)
          Та частина номенклатури, що внаслідок  подій 1991 р. була викинута з владних крісел, згуртувалася навколо партій, що оголошують себе нащадками ВКП(б)--КПРС і закликають до відновлення Радянського Союзу. Природньо, що для них теза про побудову соціалізму в СРСР -- аксіома , що не підлягає сумніву й не потребує доказів. Так само очевидно й те, що  повернення до того "соціалізму" поверне і їх до влади.
    2. Засновником другого напряму виступив колишній діяч Жовтневої революції талідер Лівої опозіції в РКП(б)  Лев Троцький. Опинившись в 1929 р. в еміграції, до того як він був убитий в 1940р. агентом НКВС в Мексиці він встиг заснувати IV-й Інтернаціонал та зробити критичнй аналіз радянського суспільства. Послідовниками його ідей нині є Комітет за Робітничий Інтернаціонал (Comitee for a Workers International), Міжнародний комітет за Четвертий Інтернаціонал (www.wsws.org) тощо.
В своїй книзі "Зраджена революція" (1936) Лев Троцький сформулював теорію перехідного чи проміжного між капіталізмом та соціалізмом суспільства, владу в якому внаслідок внутришнього перевороту захопила бюрократія. При чому  соціалістична тенденція в розвитку цієї "передженої робітничоі держави", на думку Лев Троцького заснована на державній власності на засоби виробництва, яку він вважає "в принципі , соціалістичною".
Однак, за Карлом Марксом, головною відміною суспільної /соціалістичної власності від приватноі є те, що вона підкоряє всю масу засобів виробництва усім індивідам разом, чим ліквідує відчуження людини від власної праці, відчуження, що перетворює           людину -- продукт суспільства у в"язня власного егоїзму, що дивиться на суспільство яке на загрозу власному існуванню (Альберт Ейнштейн). Існування такого відчуження  в СРСР визнавала й сама Радянська  держава.
    Державна власність на засоби виробництва, писав Фрідріх Енгельс сама по собі не знищує експлуатацію і класи, а містить лише формальний засіб для їх знищення, хоча містить і можливість найжорстокішої експлуатації людини людиною: "Сучасна капіталістична держава, якою б не була її форма  є за самою своєю суттю капіталістична машина, ідеальний сукупний капіталіст. Чим більше продуктивних сил візьме вона у свою власність тим повніше буде її перетворення в сукупного капіталіста й тим більше число громадян буде вона експлуатувати. Робітники залишаться робітниками, пролетарями". Й тут же, ніби відповідаючи сучаним апологетам державної власності, Фрідріх Енгельс пише про появу "особливого роду  фальшивого соціалізму, що місцями виродився у своєрідний вид добровільного лакейства, що оглошує соціалізмом будь-яке одержавлення навіть бісмаркове" (Розвиток соціалізму від утопії до науки //Соч.Т.19. С.222).
    Твердження ж Льва Троцького про те, що"перше в історії зосередження засобів виробництва в руках держави здіснено пролетаріатом", може доводити хіба що вкрай слабке знайомство засновника  IV-го Інтернаціоналу з історією. Державна власність (повна чи верховна) на засоби виробництва і в першу чергу на землю існувала з моменту появи держави, а в таких державах як Давній Єгипет, Шумер, Візінтія, Китай чи імперія інків  була довгий час, як і в Радянському Союзі, панівною, що зовсім не вказує на їх перехідний до соціалізму характер. Оскільки державні форми експлуатації переважали в країнах Давнього Сходу, то К.Маркс у свій час назвав їх "азіатським способом виробництва".
   3. Саме як азіатський спосіб виробництва (АСВ) визначають суспільний лад, що існував в СРСР, представники третього напряму в марксистській історіографії. Своє теоретичне обгрунтування ця концепція отримала в 50-х роках в працях Карла Вітфогеля. Дійсно, такі риси як всевладдя чиновничого апарату на чолі з обожнюваним правителем, централізована експлуатація безпосередніх виробників державою, широке використання позаекономічного примусу роблять радянську державу дуже схожою на деспотії Давнього Сходу. Не дивно, що на початку 90-х рр. довгий час замовчувана в СРСР концеція АСВ досить швидко знайшла собі чимало прихильників серед вчених, як марксистів так і немарксистів.
    Проте відміни між заснованою на ручній праці аграрною економікою азіатських деспотій та сучасною промисловою базою "соціалістичних" краін XX ст. були настільки очевидними, що змусили внести корективи як у визначення АСВ, так і в його назву. Зокрема московський етнолог Юрій Семенов, вказавши на існування суспільств цього типу і за межами Азії (в інших частинах світу), запропонував більш точну назву - політаризм (від грец. політія -- держава). Особливість політарного способу виробництва, за Юрієм Семеновим, полягає в тому, що "приватним власником (повним чи верховним в залежності од варіанту) виступає весь клас експлуататорів вцілому, а не його члени кожен окремо.
     Цей спосіб, таким чином, заснований на загальнокласовій приватній власності, яка неминуче приймає форму державної. З цим пов"язане співпадіння в цілому класу експлуататорів із державним апаратом". При цьому Юрій Семенов виділяє два різновиди політаризму: агрополітаризм та індустрополітаризм. Останній з них на його думку, існував в СРСР та інших "соц. країнах".
     При цьму виробничі відносини три- чотиритисячолітньої давнини у прибічників цієї  концепції не тільки відроджуються якимось чином на сучасній промисловій основі, а й сприяють деякий час розвитку продуктивних сил. Якщо відкинути антинаукові теорії про те, що  Великий Жовтень носив реакційний характер і повернув розвиток країни назад, то єдиним  науковим поясненням залишається думка того ж  Юрія Семенова. Він вбачає передумови переходу до індустрополітаризму у відзначених Владіміром Леніним рисах вищої стадії капіталізму -- імперіалізму, зокрема в тенденціях монополізації економіки та зростання монополій із державним апаратом у єдиний організм. Однак Юрій Семенов не дає переконливого пояснення тому факту, що в країнах, де капіталізм дійсно досяг найвищої стадії розвитку, виникли, на відміну від СРСР неполітарні типи суспільства.
     4. Четвертий напрямок у сучасній марксистській думці становлять вчені, що  визнають спосіб виробництва, що склався в СРСР, як державно-монополістичний капіталізм. Засновник цієї теорії англійський марксист Тоні Кліфф -- один з лідерів Соціалістичної Робітничої партії Британії (Socialist Workers Party) -- ще в 1948 р. видав книгу "Державний капіталізм у Росії". Він вважає, що оскільки матеріальних умов для побудови соціалізму в Росії не було, то невдовзі після соціалістичноі революції в СРСР прийшов до влади новий правлячий клас -- бюрократія, яка претворила радянську державу на величезну капіталістичну монополію, що так само гнобить робітників, як і на Заході. Динаміка капіталістичного нагромадження в цій системі була обумовлена воєнно-економічною конкуренцією СРСР із Заходом.
     Інші прибічники цієї теорії, такі як Шарль Беттельгейм, називають правлячий в СРСР клас державною буржуазією. Однак всі вони вважають ту форму державного капіталізму, що існувала в СРСР, найвищою стадією розвитку капіталізму взагалі.
Так програма Марксистської робітничої партії  стверджує: "Державний капіталізм -- закономірний результат розвитку капіталізму взагалі. По суті СРСР і США йшли паралельними курсами. При всіх видимих зовнішніх відмінностях в СРСР і на Заході склалися принципово, базисно однорідні системи." (Марксист. 1994. № 2)
     Однак залишається незрозумілим, чи можна вважати зовнішніми, скажімо, різницю у продуктивності праці, що була в СРСР в 3-4 рази нижче ніж в розвинутих капіталістичних країнах, чи в структурі зайнятості населення (так доля зайятих в сільському господарстві в СРСР була в 3-6 разів більше, а доля зайнятих в невиробничій сфері -- науці. культурі, освіті, обслуговуванні тощо -- в 1,5-2 рази менше ніж на Заході)? Очевидно, що суспільний лад, який існував в СРСР ніяк не може бути найрозвинутішою формою капіталізму.
    Якщо виходити зі становища безпосереднього виробника, то все розмаїття існуючих на Землі форм і видів експлуатації людини людиною можна поділити на три основні способи експлуатації:
   1) рабовласницький -- коли безпосередній виробник позбавлений і свободи, і засобів виробництва і сам є засобом виробництва ("знаряддям, що розмовляє");
   2) феодальний -- коли безпосередній виробник наділений засобами виробництва тобто землею, худобою, інвентарем  (це і є його натуральна заробітня плата), але позбавлений собистої свободи через прикріплення до свого наділу, села, общини, касти, стану тощо.
    3) капіталістичний -- коли безпосередій виробник має особисту свободу (юридично рівні права з усіма іншими громадянами), але позбавлений засобів виробництва, тобто не має нічого окрім робочої сили, яку і продає на ринку праці.
    Царська Росія на 1917 р. являла собою типовий приклад феодальної монархії. 3/4 населення її становили селяни, що жили під гнітом поміщицьких латифундій, штучно підтримуваних абсолютизмом -- самодержавством. Попри розвинутий капіталістичний уклад 2/3 населення було неписьменним, лише 14% жило у містах. Панування ручної праці та напівфеодальних методів експлуатації обумовили досить низьку продуктивність праці: в 1913 р. Росія виробляла на душу населення лише 31,5 пудів зерна (США -- 67,2), 22 кг м"яса (США -- 68 кг) та 13 кВт*годин електроенергії (проти 276 у США). За даними офіційної статистики, кожний четвертий з числа народжених помирав у віці до 1 року, а кожний другий -- до 24. Це вважалося нормальним, природним: "Бог дав -- бог взяв".
          Велика російська революція 1917--1921 рр. та її найвищий етап -- диктатура пролетаріату, встановлена в Жовтні 1917, очистила країну від кайданів феодалізму. Однак в тих матеріальних умовах могла привести лише до утвердення буржуазного ладу у формі державного капіталізму.
Основна маса безпосередніх виробників в СРСР була юридично вільною, але позбавлена засобів виробництва і змушена була продавати свою робочу силу їх реальному власнику -- номенклатурі. Оскільки правлячий клас виступав колективним власником засобів виробництва, об"єднаних у державну власність, то додаткова вартість, яку відчужувала  держава у робітників і селян, розподілялася між людьми, що складають державний апарат у відповідності з їх становищем у службовій ієрархії. Таким чином при державному капіталізмі державний апарат і є власне панівним класом -- державною буржуазією.
На відміну від державно-монополістичного капіталізму, що виникає на стадії перезрілого капіталізму й виконує в ньому консервуючу роль, державний капіталізм характерний для ранніх стадій капіталізму, коли при слабкості національноі буржуазії держава бере в свої руки проведення капіталістичноі індустріалізації, здійснюючи її за державний рахунок і на основі державної власності. Яскравим прикладом цього є політика уряду Мейдзі в Японії (1868-1879) чи Гамаля Абдель Насера в 60-х рр. ХХ ст. в Єгипті.
     Дісно за роки Радянської влади в СРСР було завершено в цілому промисловий переворот, тобто перехід в економіці від ручної працї до машинної. Колишня аграрна країна стала індустріальною. Більшість населення переїхало у міста. Все це дозволило значно підвищити як продуктивність праці, так і рівень життя людей. Якщо у 1913 р. середньодушовий ВВП Росії становив лише 10% від рівня США, то в 1990 р. середньодушовий ВВП СРСР дорівнював вже 35 % від рівня США. Ліквідація неписьменності і перший політ людини у космос, зниження дитячої смертності більш як в 10 разів і підвищення середньої тривалості життя вдвічі (з 34 років в 1913 до 70 років в 1966) тощо  неспростовно доказують величезну прогресивну роль державного капіталізму в тодішніх умовах.
    Таким чином хоча революція 1917 р. і не була соціалістичною (тобто не встановила соціалізм) , вона розчистила шлях і створила передумови для останньої: по-перше, тим, що модернізувала країну; по-друге, тим , що створила чисельний і освічений клас найманих робітників -- пролетарів.
     Наприкінці 80-х років державний капіталізм вичерпав себе, й правлячий клас вирішив, аби зміцнити своє становище приватизувати державну власність і перетворитися у звичайних приватних буржуа. Найбільш темна й консервативна частина номенклатури, якій при цьому не дісталося ласого шматка, вирішила створити партії типу КПУ чи КПРФ, що оголошують такий розподіл незаконним і закликають повернутися до колишнього "соціалізму".
    Отже концепція державного капіталізму дозволяє не тільки науково пояснити з марксистської точки зору розвиток Радянського Союзу, але й стверджувати, що найближчим завданням пролетаріату СНД сьогодні є не відновлення СРСР, а боротьба як із приватною, так із державною буржуазією за ліквідацію будь-якої експлуатації та гноблення людини людиною і створення власних, пролетарських організацій для цієї боротьби.
                                                                                                            Андрій Здоров.




Немає коментарів:

Дописати коментар