вівторок, 21 листопада 2017 р.

Як Ленін висловив сумніви в існуванні української мови як масового явища



В одній з своїх статтей історик Геннадій Єфіменко згадує проте, як Ленін в березні 1919 р. висловлював сумніви у тому, чи є українська мова масовою[1]. Дійсно 19 березня 1919 р. в заключній промові на Восьмому всеросійському з"їзді РКП(б) при обговорення політичного звіту ЦК, Ленін говорив:

"Украина отделена была от России исключительными условиями, и национальное движение не пустило там корни глубоко. Насколько оно проявилось, немцы вышибли его. Это факт, но факт исключительный. Там даже с языком дело так обстоит, что неизвестно стало: массовый ли украинский язык или нет? "[2]
 
Владимір Лєнін
Про Україну Ленін писав й говорив багато за за часів царизму, підтримуючи право на самовизначення українського народу й право на вільний розвиток української мови[3], захищаючи права Ураїни перед російським самодержавством, російськими чорносотенцями й Тимчасовим урядом Керенського. Звідки ж постало таке питання?
Нагадаю, що весна 1919 р. - це період другої Радянської (Совітської) влади в Україні, коли український радянський уряд очолив колишній глава мирної делегації РСФРР на переговорах із гетьманом Скоропадським Християн Раковський, а Комуністичну партію (більшовиків) України очолював Георгій Пятаков. Саме вони в першу чергу інформували Леніна про становище в Україні.
Як саме вони інформували, можемо дізнатися із виданої в тому ж 1919 р . книги Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі":

«А зараз ми послухаємо бувшого голови російської делегації на мирових переговорах з Україною, X. Раковського. X. Раковський прожив у Києві в «Марселі» місяців три, одержав декілька листів від окремих селян Київської і Полтавської губернії і вважає себе «знатоком» України, щоб давати свої «авторитетні» поради російському пролетаріятові. В «Известиях ВЦИКС», ч. 2 (554), 3. 1. 1919, він умістив статтю «Безнадежное дело».

 Християн Раковський
В газетній статті X. Раковський виступає яко знавець України і доводить, що і з етнографічного і з соціяльно-економічного погляду українського народу власне немає. «Поперед усього етнографічні відміни українців від руських являються самі по собі незначними». «Що ще більш важливе, се те, що між українським селянством бракує того, що зветься звичайно раціональною самосвідомістю'». «Український пролетаріят являється за своїм походженням чисто руським». «Відомо також;, що міське населення в Києві на три чверті неукраїнське, а в Одесі українців всього 10 відс. Відомо також;, врешті, що в межах України, тієї України, котру собі рисували автори третього універсалу, тобто в межах 8 губерній і дев'ятої Таврійської без Криму, за статистикою 1897 року мешкало 2 млн. 100 тис. великоросів». «Врешті, тим, що з поверхні знають Україну (X. Раковський вважає себе знавцем ґрунтовним), відомо, що промислова буржуазія і більша частина поміщицької кляси — руського, польського або єврейського походження».

Висновок? Висновок той, що Україну видумала інтеліґенція з кооперативів, учителів, судейських чиновників в роді Шелухіна і т. д. Для бідної миші сильнішого від кішки звіра немає. Для X. Раковського сильнішого від Шелухіна звіра немає. Це він переконався під час переговорів, якими Совітська Росія ніколи пишатися не буде.


Ну, хай так. «Національної самосвідомосте» у селян немає, робітники, поміщики, капіталісти, чиновники — російського походження. Є лише «інтеліґенція». Але ось що цікаве. В кінці X. Раковський заспокоює когось ось як:

«Небезпека русифікації при існуванні Української Совітської Влади являється цілковито безпідставною. Оскільки для українських селян і для українських (?) робітників потрібні будуть школа й управління українською мовою, вони забезпечать се за собою багато краще при Совітській Владі, чим се зробить українська інтеліґенція з новоспечених чиновників, зфабрикованих короткотерміновими курсами, котрі бачать в українській самостійності не стільки умови для культурного розвитку українського народу, скільки умови для свого власного бюрократичного панування».
Василь Шахрай

Що се? Як се? Чого се X. Раковському треба когось переконувати, що не буде «небезпеки русифікації»? Кого се він хоче заспокоїти? Але X. Раковський, який «знає» Україну не «з поверхні», запевняє, що селяни навіть не хочуть читати українських проклямацій, — кажучи: «опять украинщина»! Чи, може, X. Раковський хоче заспокоїти російське робітництво, російських поміщиків, капіталістів тощо? Чи, може, «інтелігенцію», котра «видумує» Україну? X. Раковський заговорив про «українських робітників», які забажають учитися українською мовою. Алеж він як знавець запевняє нас, що «український пролетаріят за своїм походженням є чисто руським». Коли X. Раковський говорить яко знавець і коли яко верхогляд?

Далі. X. Раковський запевняє, що небезпеки русифікації не буде «при існуванні Української Совітської Влади». Хіба се треба ще доводити? А ми й не знали. Але після «аналізу» і «доказів» знавця X. Раковського ми не віримо. Тут щось не так!

Та й для чого і для кого взагалі Українська Совітська Влада? Невже для Шелухіна треба розводити сю українщину? І що значить фраза X. Раковського, яка йде поперед вищенаведеного закінчення: «Російська Совітська Влада не продасть своєї першости (на Україні) за чечевичний куліш, навіть коли сей чечевичний куліш зараз являється у вигляді цукру і хліба»?

X. Раковському бюрократи спати не дають! Що се значить? Чи не конкурента він собі в них бачить? От лихо з тим Шелухіним!

Ні, таки. «Святи його, христи його», а румунський обрій дає себе почувати. Істинно руська царська Росія мала свого щирого приятеля Пуришкевича. Совітська Росія має новоявленого більшовика Раковського. Російський пролетаріят повинен з оглядкою приймати поради і послуги своїх щирих приятелів. Бо «услужливый — як там у Крилова? Здається: приятель? — услужливый приятель опаснее врага»! Російський пролетаріят повинен у власних інтересах остерігатися порад «приятеля» X. Раковського. Бо коли на Україні почують, що Російська Совітська Влада і український пролетаріят (чисто руського походження!) не продадуть свого первородства на Україні і за 2 міл. 100 тис. великоросів: робітників, чиновників, поміщиків і капіталістів, — то «інтернаціоналізмові» вашому ніхто і ні за що не повірить.

Ми застерігаємо російський пролетаріят від всяких «солодких» заспокоювань щодо самостійності! України. Російський пролетаріят мусить раз назавжди сказати собі: український національно-визвольний рух не переливки. Україна бажає стати самостійною. Хай буде самостійною! Допоможемо їй вирватися з того скрутного стану, в якому вона опинилася завдяки Ц. Раді (тепер Директорії). Але допоможемо не тому, що ми хочемо вернути своє «первородство», і не ради «чечевичного кулешу», а ради самої України. Ми не «катеринославські» лавошники і не румунські «інтернаціоналісти» і чужої «бюрократії» не боїмося. Між: пролетарями, між; дійсно вільними народами не може бути й речі ні про «первородство», ні про «чечевичний куліш». Якщо завдяки мачусі історії, завдяки перебуванню України в стані колонії їй трудно стати на власні ноги, — ми допоможемо їй. Ми пам'ятаємо заповіт Енґельса західноєвропейському пролетаріятові перейняти на деякий час колонії, щоб якмога скоріше привести їх до самостійности. Ми се показуємо на прикладі Естляндії, Литви, Латвії, Білорусії.

Невже ж ми будемо ворогами самостійности Грузії, а тим паче України, з її територією першої-ліпшої великої європейської держави, з людністю в 35 мільйонів, з народом, який виявляв таку силу і міць під час революції, утворив собі літературу, науку власною мовою, не дивлячись на страшенно скрутні історичні умови? Невже ми за «чечевичний куліш» нашого великоруського «первородства» на Україні поступимося інтернаціональною солідарністю не на словах, а на ділі? Український народ висловився за самостійність — нам дорожча за все інтернаціональна єдність працюючих мас усіх націй, і ми ради сього готові допомогти українському народові «збудувати власну хату» не за зразком німецького окупаційного війська.

Чи, може, колонії  Енґельса то  одне, а Европа друге?»[4]

Це та політика, яку Володимир Винниченко у своїй книзі «Вдродження нації» називає «п’ятаковщина», і про яку згадував Микола Скрипник, коли писав, що у 1919 р. різними радянськими установами було видано близько 200 приписів і розпоряджень проти української мови. Справді, навіщо та українська мова, якщо ми йдемо до комунізму, до повного злиття націй? Це одна із двох складових воєнно-комуністичного штурму 1919 р., коли більшовики в Україні, та й не тільки, намагалися "перестибнути" завдання буржуазно-демократичної революції. Другою складовою була політика в аграрному питанні: якщо «Декрет про землю» 1917 р. передбачав передачу усіх конфіскованих поміщицьких земель селянським земельним комітетам для розподілу між селянами (і це таки дійсно сталося в Росії наприкінці 1917 р.), то тепер в Україні поміщицькі землі передавалися новоствореним комунам, колективним та державним господаствам, і селянин часто навіть не встиг відчути різницю між працею на поміщика й працею на нову «соціалістичну» державу.
Наслідком такої політики була хвиля селянських повстань, які змусили врешті решт більшовиків та уряд Раковського вже у вересні 1919 р. залишити Україну, віддавши більшу частину її Денікіну, а меншу – Директорії УНР. При цьому уряд УСРР, ВУЦВК та ЦК КП(б)У оголосили про самозпуск. Всі їх працівники були направлені в розпорядження ЦК РКП(б): Х.Раковський очолив головне політичне управління Червоної Армії РСФРР, голову ВУЦВК Григорія Петровського спершу хотіли призначити головою Московського губвиконому, потім - Нижегородського.
Саме після цієї ніщивної поразки більшовики остаточно відповіли для себе на запитання: чи є українська мова масовою, чи ні[5]. Прийнята наприкінці листопада 1919 р. резолюція ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», підтвержена в грудні 1919 р. Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) наголошувала, що Радянська влада гарантує права українського народу користуватися своєю мовою в усіх державних установах й буде сприяти розвитку цієї мови на всіх рівнях[6]. На жаль Василь Шахрай вже не зміг прочитати це й побачити ці зміни: в листопаді 1919 р. білогвардійці повісили його на Кубані як більшовика.


[1] Єфіменко Г. Помста, попередження, виховання, покарання. На кого був спрямований Голодомор?  15.04.2016. http://likbez.org.ua/ua/mest-uprezhdenie-vospitanie-nakazanie-na-kogo-byil-napravlen-golodomor.html
[2] Восьмой всероссийский съезд РКП(б). Март 1919 г. Протоколы.  – М.: Госполитиздат, 1959. – С.105; В.И. Ленин. Заключительное слово по докладу о партийной программе.
VIII съезд РКП(б) 19 марта 1919 г. // Полное собрание сочинений. Т. 38. С. 182.
[3] За словами депутата більшовика російської Державної думи  Григорія Петровського, проект його промови в думі на захист української мови 20 травня (2 червня) 1913 р. був написаний саме Леніним. Див.: Петровський Г.І. Вибрані статті і промови. – К., 1974 – С.8-16.
[4] Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. що діється на Україні та з Україною. – Саратов, 1919. – С.65-66.
[5] Докладніше див.: Кульчицький С. «Пропала грамота». Чому зникла ленінська промова про «українське питання» //Тиждень. 21.05.2017. http://tyzhden.ua/History/191965 ; Єфіменко Г. Від “контрреволюционного языка” до “панівної мови України”: як більшовики засвоїли урок з української мови. 09.11.2016. http://likbez.org.ua/ua/vid-kontrrevolyutsionnogo-yazyka-do-panivnoyi-movi-ukrayini-yak-bilshoviki-zasvoyili-urok-z-ukrayinskoyi-movi.html
[6] Ленин В.И. Резолюция ЦК РКП(б) «О Советской власти на Украине» 2 декабря 1919 г. // Ленин В.И. Полное собрание сочинений. -  Т. 39. - С.334-337. http://uaio.ru/vil/39.htm#s334


Немає коментарів:

Опублікувати коментар