четвер, 27 серпня 2020 р.

До сторіччя "дива на Віслі": українці в радянсько-польської війні 1920 р.


(нотатки зі статистики)

Зараз багато українських істориків пишуть про український вимір радянсько-польської війни 1920 р., про союз Пілсудського і Петлюри, братерство по зброї, спільну боротьбу за свободу та внесок Дієвої армії УНР у розгром більшовиків[1]. Але при цьому чомусь геть забувають про те, скільки українців тоді воювало по інший бік фронту - в складі власне  Червоної Армії.
Слід зазначити, що ані Польща Юзефа Пілсудського, ані більшовицька Росія не ставили собі за мету створювати чи сприяти створенню незалежної та суверенної України. Їх інтереси були суто прагматичними - приєднання українських земель та використання їх природних, людських, продовольчих та інших ресурсів. Але в кривавій боротьбі між цими двома новоповсталими державами вони змушені були рахуватися із силою українського народу та інколи йти на поступки його національним інтересам. Готуючи похід на Київ задля відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., як уявної федерації Польщі, України, Білорусі та Литви за гегемонії Варшави, Пілсудський вирішив для прикриття укласти Варшавський договір із фактично вже позбавленою території Директорією УНР, обмежено визнавши її права. Це не було визнання рівноправної держави, а визнання лише Директорії на чолі із Симоном Петлюрою в обмін на відмову УНР від Західної України та гарантії прав польських землевласників в Україні (яким на початку ХХ ст. належала приблизно половина земель Правобережної України)[2]. Навіть Київ не мав входити до складу майбутньої УНР за цим договором, бо він не входив до складу Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Окрема військова конвенція передбачала, що армія УНР буде підпорядкована польському командуванню, всі залізниці України переходять у розпорядження польської влади, всі харчові продукти, коней, підводи для польського війська мав постачати український уряд.


Варшавський договір Польщі та УНР за книгою: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. – К.: Темпора, 2003 – С.400-401.



Але як тільки польский уряд зрозумів, що ці плани рухнули, а сил вести війну більш немає, про цей договір було забуто. Так само діяло й більшовицьке керівництво: попри формальне визнання незалежності та рівноправності Радянської України в договорі між УСРР та РСФРР 28 грудня 1920 р., вона залишалася повністю під контролем Кремля. Раніше в радянській історіографії оспівували й згадували лише українців, що воювали на боці Червоної Армії. Тепер в українській - згадують лише противників більшовизму. І в першому, і в другому випадках виходить викривлена однобічна картина.

Встановити чисельність українців в складі Червоної Армії можна за вже відомими джерелами. 28 серпня 1920 р. в межах загального перепису населення країни Рад було проведено загальний перепис Робітничо-Селянської Червоної армії та флоту. Він показав, що їх чисельність була майже вдвічі менша за ту цифру, яку наводило вище військове командування, зокрема й Л. Троцький в доповіді на 9-му Всеросійському з’їзді Рад в грудні 1921 р. – 5,5 млн осіб. Насправді перепис зафіксував лише 2 892 066 осіб, решту становили лише штатні одиниці. За  національним складом вони розподілялися так: великороси – 2268429 або 78,4 %, українці – 167304 або 5,8 %, татари – 96 490 або 3,3 %, білоруси – 62495 або 2,1 %, євреї - 38 327 або 1,3 %, чуваші – 29 038 або 1 %, поляки 22083 або 0,7 %, литовці - 4904 або 0,2% тощо. До речі 509 осіб визначили свою національність як галичани, а 109 – русини.[3] Близько 30 тис. червоноармійців не змогли відповісти на запитання про національність, вказуючи віросповідання (православний, мусульманин) або соціальний статус (селянин, робітник тощо).  Ще 459 осіб з ідейних міркувань написали в графі національність – «інтернаціоналіст»[4].




Але Червона Армія тоді знаходилася та вела бойові дії на величезній території від Байкалу до Вісли та від Карелії до Середньої Азії. На території  України в Київському та Харківському військовому округах та польових частинах РСЧА було нараховано 995882 великоросів, 130914 українців, 28229 євреїв, 41850 татар та ін.[5]. Скільки з них безпосередньо брали участь в бойових діях Західного та Південно-Західного фронтів РСЧА проти Війська Польського та армії УНР досі не встановлено, але без сумніву їх також було чимало. Переважно з українців були сформовані 8-а кавалерійська дивізія Червоного козацтва, 44-а й 45-а стрілецькі дивізії тощо. Крім того Червоній армії протистояли на теренах України війська Російської армії Врангеля, що вів наступ із Криму та численні повстанські загони різної орієнтації.
До речі чисельність самого Війська Польського на квітень 1920 р. визначають у 738 тис. осіб, а на вересень 1920 р. після загальної мобілізації воно досягло 1,2 млн осіб[6].  Чисельність Дієвої армії УНР історики визначають від 13 тис. на квітень 1920 р. до 23 тис. осіб на жовтень 1920 р., тобто співвідношення до польської армії становило від 1,7 % до 1,9 %. На жаль невідомо скільки українців тоді було власне в польській армії. Але навряд чи їх було дуже багато, щоби вплинути на її національний склад. Слід відзначити, що на боці Польщі воювали також Російська народна добровольча армія Станіслава Булак-Балаховича, чисельністю 15-20 тис. осіб, сформована переважно з бійців колишньої білогвардійської Північно-західної армії генерала Ніколая Юденіча, а також 3-я Російська армія генерал Бориса Перемикіна (4-5 тис. бійців), формально підпорядкована Російській армії генерала Петра Врангеля, але фактично - Юзефу Пілсудському.
В цілому в Червоній армії воювало принаймні вшестеро більше українців, ніж на боці Польщі та УНР, тобто славетного союзу Петлюри та Пілсудського, тоді як чисельність українців та росіян на боці армії Польщі можна співставити із чисельність поляків на боці Червоної Армії.  Й слід зазначити, що українці в Червоній Армії воювали не за «руський мир», як приміром в армії Врангеля, а за Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Хоч фактично ця республіка була підпорядкована московському ЦК РКП(б), але формально УСРР була окремим державним утворенням із власними законами та Конституцією. Українська мова в ній вже була офіційною, й навіть мовою викладання в Харківський школі червоних старшин. 21 лютого 1920 р. Реввійськарада Південно-Західного фронту видала наказ реввійськрадам армій та округів вживати українську мову поряд із російською.
Тому багато українців саме із нею вже пов’язували своє майбутнє. Про засудження Варшавського договору Пілсудського й Петлюри заявили багато діячів української еміграції, в тому числі засновники та діячі УНР – Михайло Грушевський, Микита Шаповал, Павло Христюк,  Сергій Шелухін, Володимир Винниченко[7]. Останній навіть спробував повернутися до УСРР. Мобілізацію своїх прибічників на польський фронт оголосила Українська Комуністична  партія. Активну участь у цій війні на боці Червоної армії взяли й колишні боротьбисти. Характерний приклад становить колишній лідер боротьбистів Олександр Шумський, який восени 1920 р. був членом реввійськради 12-ї армії Південно-Західного фронту. Той самий Шумський, що  потім став одним з головних провідників українізації та до своєї смерті залишався непримиренним ворогом російського імперіалізму, представляв УСРР на переговорах із Польщею. Саме під час цієї війни УСРР отримала перше визнання своєї незалежності та стала суб’єктом міжнародного права, підписавши поряд із РСФРР Ризький мирний договір 18 березня 1921 р.

А.Здоров.
На фото – українці, що воювали в цій війні в Червоній Армії.




Данило Самусь (1899 – 1920), народився на Чернігівщині, член РСДРП(б) - РКП(б) із 1916 р., в 1918-1919 рр. голова Козелецького повітового ревкому, член Чернігівського губревкому, оранізатор Комуністичної спілки молоді Чернігівщини, із вересня 1919 р. помічник командира бригади  Червоного козацтва, загинув в липні 1920 р. в бою над Збручем.



 Віталій Примаков (1897 – 1937), народився на Чернігівщині в родині вчителя, більшовик із 1915 р., наприкінці 1917 р. організатор першого полку  Червоного козацтва в Харкові, із 1919 р. командир 8-ї кавалерійської дивізії Червоного козацтва, а із жовтня 1920 р. - командир корпусу Червоного козацтва. Потім на командних посадах в РСЧА. Репресований як "ворог народу".


 Сила Міщенко (1897-1941), народився на Київщині (тепер Житомирщина), в селянській родині, учасник січневого повстання 1918 р. в Києві (військовий керівник "Арсеналу"), в 1920 р. начальник штабу 51-ї бригади, отримав орден Червоного прапора за виведення бригади із оточення під Варшавою, в 1929-1930 - начальник Харківської школи червоних старшин, потім викладач Військової Академії в Москві. Розстріляний як "ворог народу".


Іван Дубовий (1896-1938), народився на Черкащині. Батько - Наум Дубовий - селянин, що в 1903 р. переїхав на Донбас, став шахтарем та більшовиком. Іван Дубовий із 1919 р. - командир 44-ї стрілецької дивізії , сформованої на основі 1-ї української радянської дивізії, згодом командарм 2-го рангу, командувач Харківського військового округу. Репресований як "ворог народу".


Ілля Гарькавий (1888-1937), народився на Катеринославщині в селянській родині, в 1916 закінчив Одеське військове училище, в Червоній армії із 1918 р., в липні 1919 - квітні 1921 рр. начальник штабу 45-ї стрілецької дивізії, потім начальник штабу військ України та Криму. Репресований як "ворог народу".



   Семен Тимошенко (1895-1970) - народився в селянській родині в с. Орман Бесарабської губернії (нині Кілійського району Одеської області), з 1914 р. служив в російській армії, учасник першої світової війни, нагороджений трьома георгіївськими хрестами, підпрапорщик. З 1918 р. в Червоній армії, з листопада 1919 по серпень 1920 р. - начальник 6-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії, з серпня 1920 по жовтень 1921 р. - начальник 4-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії. Потім на командних посадах в РСЧА, учасник другої світової війни, в 1939 - командувач Українським фронтом у війні із Польщею, в 1940-1941 - нарком оборони СРСР, в 1941-1942 рр. - командувач низки фронтів, потім заступник верховного головнокомандувача. Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу.


Григорій Кулик (1890-1950) - народився на Полтавщині в селянській родині. З 1912 р. служив в російській армії, учасник першої світової війни, із 1918 р.  - в Червоній Армії. Із червня 1920 р. - начальник артилерії 1-ї Кінної Армії, потім на командних посадах в РСЧА, маршал Радянського Союзу, репресований в 1950 р.


Матвій Василенко (1888-1937) - народився в селянській родині на Полтавщині, закінчив військове учлище в 1909 р., учасник першої світової війни, штабс-каптаін. В Червоній Армії із 1919 р. Iз 27 вересня по 15 листопада  1920 р. - командувач 14-ї армії Південно-Західного фронту. Потім на командних посадах в РСЧА, репресований.


P.S.

Публікація цієї невеличкої статті в фейсбук-групі Ukraina moderna 4/09/2020 викликала бурхливу дискусію, «високий» культурний рівень якої змусив адміністраторів вимкнути можливість коментувати.  Мені, чесно кажучи, інтелектуальний і фаховий рівень деяких опонентів нагадав нещодавну атаку «хунвейбінів від національної історії», за висловом Федора Андрощука, на Національний музей історії України, дирекцію якого також звинуватили в антипатріотизмі та слідуванні радянським догмам.

Проста констатація мною того факту, що під час радянської польської війни 1920 р. українців в Червоній Армії було принаймні вшестеро більше ніж на боці Польщі та УНР, тобто славетного союзу Пілсудського та Петлюри, викликала хвилю обурення в стилі «І на хер це комусь?» (так висловився один з учасників групи). Ніхто з моїх опонентів навіть не намагався провести власні підрахунки чи звернутися до джерел. А дехто прямо пише, що всі імперські джерела слід ігнорувати, в тому числі матеріали переписів населення.

Мені вказують, що до Червоної Армії українців мобілізували примусово, хоч і не завжди успішно. Дійсно частка українців в РСЧА за переписом 1920 р. була приблизно втричі менша, ніж частка українців в населенні Радянської країни (РСФСР, УСРР, БСРР), де проводився перепис. Але тут виникає запитання, чому польська влада не дозволила провести повноцінну мобілізацію тих самих українців в Дієву армію УНР на захопленій території Правобережної України в травні – червні 1920 р.? Так само їх практично не було і польській армії. Думаю, що пояснення просте. В ті роки вояки зі зброєю в руках дуже легко переходили з однієї армії до іншої, піднімали повстання, просто дезертували. Досить згадати епопею отаманів Зеленого, Григор’єва, Махна, Волоха, або долю Української Галицької Армії, що в листопаді 1919 р. уклала договір із Денікіним, потім на початку 1920 р. перейшла на бік червоних, а в квітні 1920 р. більша частина її знов перейшла на бік УНР та Польщі. Чому, знаючи це все, більшовики брали українців у військо та довіряли їм зброю, а от Пілсудський не хотів цього робити?

Геннадій Єфіменко звинуватив мене у фальсифікації статистики. Зокрема я в своїй статті навів дані зі статті Людмили Гриневич про підсумки перепису 1920 р. Вона зокрема пише: «Загалом у ХВО (Харківському військовому окрузі), КВО (Київському військовому окрузі), а також польових частинах РСЧА на території України нараховувалося 995882 великоросів, 130914 українців, 28229 євреїв, 41850 татар та ін.» Як розуміти останню цифру наведену дослідницею? Я зрозумів, що 41850 – це кількість власне татар, а слова «та ін.» слід розуміти як «та інші» - в сенсі перепис зафіксував також інші національності, чисельність яких авторка не вказала. Геннадій Єфіменко вважає, що цифра 41850 – це чисельність червоноармійців усіх інших національностей із татарами включно, а я свідомо фальсифікую статистичні дані, віднісши цю цифру лише до татар. Що найцікавіше, сама Людмила Гриневич ознайомилася із моєю статтею, висловила свої критичні зауваження, але жодних заперечень щодо мого тлумачення саме цієї цифри не висловила. То  в чому ж полягає фальсифікація?

 Якщо проаналізувати всі випадки вживання авторкою статті вислову "та ін.", то вони свідчать на користь мого тлумачення цієї фрази, а не Г. Єфіменка. Для більшої точності я вніс дослівно цей вираз у свій текст. Останнє слово в цій дискусії щодо цифри 41850 належить самій пані Гриневич або публікації першоджерела - результатів перепису РСЧА 1920 р. по Україні. Сам пан Геннадій пояснює свої звинувачення тим, що він намагається копіювати мій стиль чи мої емоції. Яке це має відношення до наукової дискусії? І де в цій статті вони виявляються? Мабуть це питання залишиться риторичним.





[1] Верстюк В.Ф. Разом проти Москви. 100-річчя Варшавської угоди. // «Історична правда». 21.04.2020. https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/04/21/157372/ ;
Гуменюк О. «Диво на Віслі»: український вимір // «Історична правда». 25.08.2020. https://www.istpravda.com.ua/articles/2015/08/25/148514/ ;
Харук А. Чудо під Замостям: як Марко Безручко спинив наступ армії Будьонного // «Наша революція 1917-1921». 16.08.2020. https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/zupiniti-pershu-kinnu-marko-bezruchko-i-oborona-zamostya-16082020-395730?fbclid=IwAR3LkpZEj24vqNVRHnUTfEw19iwhZWqEK8lxwF8qdIKquK8dbEKrr17Nid0
[2] Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. – К.: Темпора, 2003 – С.400-401.
[3] Асташов А.Б. Социальный состав Красной Армии и флота по переписи 1920 г.  //
Вестник РГГУ. Серия: Литературоведение. Языкознание. Культурология. № 7. - 2010. – С.107-131. Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/sotsialnyy-sostav-krasnoy-armii-i-flota-po-perepisi-1920-g-1?fbclid=IwAR3OZAbSR4YisxdZs6GzPuDdRQshGamsmB9wrELp4EHq5O-YOb1C4lbpg_U
[4] Гриневич Л.В. Динаміка національного складу частин і з’єднань Української військової округи у міжвоєнний період // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип.15. – 2006.  – С.351. Режим доступу:  http://resource.history.org.ua/publ/pro_2006_15_350
[5] Гриневич Л.В. Динаміка національного складу частин і з’єднань Української військової округи у міжвоєнний період // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип.15. – 2006.  – С.353. Режим доступу:  http://resource.history.org.ua/publ/pro_2006_15_350  
[6] Какурин Н. Гражданская война в России: Война с белополяками / Н. Какурин, В. Меликов; Сост., предисловие В. Доценко. — M: OOO «Издательство ACT»; СПб.: Terra Fantastica, 2002. — 730, [6] с. Гл.3. Режим доступу: http://militera.lib.ru/h/kakurin_melikov/03.html
[7] Солдатенко В.Ф. Українська революція 1917-1920 рр. Історичні есе-хроніки в 4-х томах. – К.: Світогляд, 2010. – Т.4.  – С.162-166; Дацків І.Б. Варшавський договір 1920 р. в історії української дипломатії // Україна – Європа – світ. – Збірник наук. праць. – К.2015. – С.125-132.

Немає коментарів:

Дописати коментар