Нижче ми подаємо роздуми та міркування ветерана українського робітничого й соціалістичного руху Олега Дубровського на тему сучасної російсько-української війни. Олег Борисович Дубровський – народився в 1955 р., промисловий робітник, за основним фахом трубопрокатник, учасник українського робітничого та соціалістичного (анархо-синдикалісти, троцькісти, антитоталітарні марксисти) руху із 80-х років ХХ ст. Наприкінці 1980-х був одним із перших пропагандистів анархо-синдикалізму на заводах Дніпропетровська та й взагалі в Україні. В 1990 р. один із учасників установчого з’їзду Української Міжпартійної Асамблеї та активіст Укрсоцпрофу. За організацію страйків та інших акцій протесту на багатьох підприємствах Дніпропетровська в 90-ті роки багато разів піддавався адміністративному тиску та звільненням із роботи. Із початку 2000-х років - ідейний послідовник УСДРП. В 2017 – січні 2022 роках учасник бойових бій на Донбасі в складі українських добровольчих формувань – ДУК ПС, в 2022-2023 роках – боєць «Варти Дніпра» (до її розформування).
Перша
частина цих міркувань написана в жовтні 2023 року як відповідь на проведене
серед наших читачів невеличке опитування на тему мобілізації «Про наш людський ресурс». Друга частина – про необхідні заходи щодо зміни соціально-економічної
політики держави – написана в березні цього року.
Неділя,
29.10.2023 р. По сімейних справах щойно проїхав Дніпро з лівого берега на
правий, - з кінця в кінець велетенського
міста. Скрізь бігборди закликають
вступати до лав ЗСУ, а також у «Айдар» та «Азов», у
різні формування «Гвардії Наступу», - «Це твоя битва», «Впиши своє ім’я
в історію» і таке інше. На телефон постійно приходять SMS із різними закликами
приєднатися до ЗСУ.
А
ось зворотній бік цієї «медалі», цієї пропаганди, - у суспільстві, у тій
частині суспільства, що залишилася у тилу (якщо брати суспільні настрої саме у
Дніпрі) невпинно наростають настрої будь яким чином «відкосити» від
мобілізації.
Ось,
наприклад, ситуація у моїй роті ДФТГ, - особового складу залишилася жалюгідна
жменька порівняно з тим, що було на початку – в середині літа 2022. Чимало
людей пішло, коли у серпні-2022 бійцям ДФТГ скасували збереження зарплатні за
місцем роботи (із збереженням самого робочого місця), хтось подався у «Гвардію
Наступу», хтось добровільно пішов у ЗСУ, когось мобілізували (участь у ДФТГ не
була засобом для того, щоб не потрапити до лав ЗСУ по мобілізації), але більша
частина швиденько розійшлася на всі боки, коли на роту прийшла пачка повісток,
хоча командир роти казав, що не дасть ходу цим повісткам, щоб не зруйнувати
підрозділ.
А
серед мешканців Дніпра все частіше можна почути розмови про те, що це «вони»,
тобто центральна київська влада, не
бажає домовитися з Росією про закінчення війни, нехай і ціною територіальних
поступок. І такі зрадницькі балачки ведуться не тишком-нишком, а в голос, не
звертаючи уваги на оточуючих…
Я
вважаю, що це дуже загрозливі тенденції розвитку громадських настроїв,
загрозливі прояви втоми від війни…
В
мене, звісно, немає під рукою ніяких розрахунків, але навіть сьогодні, проїхавши по діагоналі
через Дніпро, я на свої очі бачив, що мобілізаційний ресурс у нас ще дуже і
дуже великий. Гадаю, що треба було би бити на сполох з приводу того, що моб.
ресурс вичерпується, якби на вулицях переважно зустрічалися тільки жінки та
особи чоловічої статі 60+, але зараз, по вечірніх вулицях, особливо по центру
міста та по довжелезній набережній, швендяє величезна кількість молодиків 20 –
40 років, радіючи з життя, - частенько обнімаючи, притискаючи або тримаючи за
щось вродливу протилежну стать. Яка війна?! Коли ніхто не питає цю хвацьку
молодь: «Чому не в ЗСУ? Чому не в Теробороні?!»
Яка війна, коли можна безтурботно посидіти з кралею у кафе, не чекаючи,
що хтось у військовій формі підійде та почне задавати оті незручні
питання?! Хіба що постійні повітряні
тривоги трішечки псують настрій (але до
них вже звикли і майже не звертають уваги) та інколи «прилітає» у місто щось
московитське, що несе смерть та руйнування – чи то дрон, чи то ракета (за більш
ніж півтора року великої війни, по
лівобережній частині Дніпра я нарахував десь 13 -14 «прильотів»).
На
самому початку великої війни я був за те, щоб кордони були відкритими, щоб з
України їхали усі, хто не бажає її захищати у той чи інший спосіб, бо це б було
засобом зміцнювати єдність суспільства навколо завдань національної оборони. У
своїх тодішніх міркуваннях з цього приводу я вагався лише у одному, - чи варто дозволяти таким особам чоловічої
статі повертатися в Україну після перемоги над московитами? Чи може доцільно
було б позбавляти їх громадянства: не бажав захищати Україну у ці скрутні,
жорстокі часи, то ти вже не громадянин, йди геть, котися під три чорти, куди
завгодно… Чи може доцільно було б таких людей повертати в Україну, але
позбавляти права обирати та бути обраними до органів представницької влади (як
це було з представниками колишніх експлуататорських класів за більшовицької
влади у 20-х роках ХХ ст.)?
Але
зараз мої вагання полягають вже в іншому, – чи потрібна загальна мобілізація?
Звісно, я не знаю, чи є в Україні потрібні матеріальні та організаційні ресурси
для забезпечення загальної мобілізації, але гадаю, що загальна мобілізація,
мабуть, все ж таки буде потрібна, коли стратегічна ситуація загалом значно
погіршиться, коли фронт почне відкочуватися на захід (таку можливість теж
доводиться припускати). З іншого боку, така мобілізація посилить небезпечні
настрої у суспільстві, про які я вже згадував.
«Свобода
має перемогти будь якою ціною! Повинен бути покараний кожен пасивний, кожен
байдужий, кожен, хто нічого не робить для Республіки!». Поміняйте
«Республіку» на Україну та уявіть собі, що таке виголосив хтось з депутатів з трибуни Верховної Ради. Як би
заволали після цього усі московські та промосковські ЗМІ,- що у нас тут,
мовляв, фашизм, нацизм, тоталітаризм та й сучасним західним буржуазним
демократіям таке, ймовірно, не сподобалося би. Ці заклики за своїм змістом
збігаються з гаслом «Україна понад усе!» Це ставка на тотальний опір, на
беззастережний примус, який має забезпечити перемогу свободи. Це Сен-Жюст з
трибуни Конвенту рівно 230 років по тому, у жовтні 1793 р. Це той самий
Сен-Жюст, який, як комісар Конвенту на фронті, особисто водив у штикові атаки
французькі революційні батальйони у битвах, під час яких з боку французів за
один день лягало трупом по 10 – 15 тисяч, а то й більше, особового складу. Це
той самий Сен-Жюст, який арештовував недолугих або по зрадницькому налаштованих
генералів та не вагався роздягати буржуазію великих міст, щоб забезпечити
революційну армію взуттям та білизною.
Ми
бачимо, що війна затягується, що заздалегідь розрекламований літній контрнаступ
до Азовського моря не вдався, загруз у московитській обороні, що російська
армія, незважаючи на величезні втрати, нарощує свою чисельність, бо московитів
на фронті зараз, мабуть, втричі більше, ніж на початку великої війни, що
російська військова промисловість, незважаючи на санкції, зростає шаленими
темпами. Все це означає, що стратегічна ситуація загалом погіршується і
можливо, коли ворог піде на Харків, Дніпро та Запоріжжя, загальна мобілізація у
комбінації з жорстким примусом буде потрібна.
Але
сумніви не покидають мене, бо я погано (можливо, дуже погано) ставлюся до
невмотивованих солдатів, до тих, хто не бажає воювати, але забраний до війська
і потрапив на війну. Ми ж розуміємо, що головне, це не навченість, а мотивація.
На війні, як відомо, вчаться швидко, хоча така наука «по ходу справи» інколи
призводить до зовсім зайвих втрат. Але коли людина не бажає воювати, то вона і
вчитися військовій справі буде погано, бо їй байдуже, їй все одно, як воно там
буде…
З
свого малесенького військового досвіду на малій війні, коли інтенсивність
бойових дій, порівняно з великою війною, була дуже слабенька, я маю дуже прикрі враження від спілкування з
солдатами, які не бажали воювати. І це були навіть не примусово мобілізовані, а
контрактники, які робили все що завгодно, - пиячили, нехтували своїми
елементарними військовими обов’язками, – аби їх вигнали зі складу ЗСУ, аби
розірвали з ними контракт. Комбінація таких солдатів з бажаючими воювати
добровольцями під час виконання навіть малих пасивних бойових задач (наприклад
– треба спільно тримати певну позицію протягом ночі за несприятливих погодних
умов) неодноразово могла призвести до трагічних наслідків.
Отож,
із сумнівами, із застереженнями, я гадаю, -
якщо зараз у загальній мобілізації ще немає потреби, то у недалекому
майбутньому така потреба може постати у сполученні з жорстко примусовими
заходами її переведення, у поєднанні з жорстким воєнним станом, щоб людці у
таких містах, як Дніпро, дійсно відчули, яка в нас йде війна, які під час неї
постали високі ставки…
29.10.2023.
ЯК
ПІДСИЛИТИ ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ УКРАЇНИ
ТА
ЗАБЕЗПЕЧИТИ МОБІЛІЗАЦІЮ.
(Деякі
міркування)
Пропозиції
та міркування з цього приводу в мене зводяться до однієї тези: запровадження
державного капіталізму замість приватновласницького.
У
тих тяжких військово-політичних та економічних умовах, у яких знаходиться
Україна на третьому році великої війни з
Московією, тільки державний капіталізм,
як економіка мобілізаційного типу, як суспільно-політичний устрій,
здатний забезпечити необхідну
концентрацію та централізацію усіх ресурсів, необхідних для відбиття
московитської навали.
Зараз
понад 70% економіки України складає приватновласницький сектор. Під час такої
війни, яку веде Україна, коли ворог має перевагу в усіх матеріальних ресурсах
та ще в умовах непевності західної допомоги, повинно бути навпаки – 70%
економіки повинні належати державному сектору, повинні бути у безпосередньому
розпорядженні держави.
Ні
в кого не може бути сумнівів у тому, що сучасна Українська держава – це
буржуазна держава, яка насамперед захищає загальнокласові інтереси української
національної буржуазії.
Відбиття
московитської навали зараз є головним, першочерговим загальнокласовим інтересом
української буржуазії, а задля інтересів загалу, кожному окремому бізнесмену
(перш за все це стосується представників великого та середнього бізнесу) треба,
хоча б тимчасово, до перемоги у цій війні, поступитися своїми приватними
інтересами.
Пропоновані
заходи це аж ніяк не заведення соціалізму (як можуть дорікнути авторові, який
за своїми ідейними переконаннями є українським соціалістом). Таке враження може
скластися у тих, хто звично вважає СССРівський варіант державного капіталізму
за соціалізм. Ні, це можливе використання досвіду соціально-економічних
трансформацій у провідних капіталістичних країнах, які брали участь у Перший та
Другій світових війнах.
Ось що, на мою думку, треба зробити парламентсько-президентській українській буржуазній республіці, щоб підсилити обороноздатність України та забезпечити мобілізацію, з опорою, перш за все, на власні внутрішні спроможності та ресурси:
1. Націоналізація стратегічних галузей економіки.
а)
Націоналізація банківської сфери – під час великої війни приватних банків не
повинно бути, - тільки єдиний Держбанк.
б)
Націоналізація провідних галузей промисловості та інфраструктури: енергетики,
металургії, хімічної промисловості, машинобудування (перш за все усіх
потужностей, які задіяні у виробництві озброєнь).
2. Державна монополія зовнішньої торгівлі. Все, що можна, що можливо, що дійсно потрібно експортувати під час цієї війни, скуповує у приватних підприємців держава. Що потрібно імпортувати – теж вирішує держава і саме відповідні державні інституції повинні проводити усі експортно-імпортні операції.
3.
Обкладення «великого бізнесу», тобто тих бізнесменів, яких українське
суспільство доволі тривалий час звично називало «олігархами», надзвичайним податком воєнного часу (можливо
одноразовим, можливо багаторазовим – на весь час війни).
4.
Обкладення усього приватновласницького сектору економіки прогресивним податком
на прибуток, - чим більше прибуток, тим більший відсоток податку.
Взагалі,
під час такої війни, захищаючи, перш за все, загальнокласові інтереси
буржуазії, держава податковим пресом повинна вичавити з приватновласницького
сектору економіки все можливе ї неможливе.
5.
Створення Держплану. Масштабна націоналізація, концентрація усіх ресурсів та їх
централізоване використання для підвищення обороноздатності України вимагають
планової економіки.
6.
Створення такої інституції, як Держкомцін, за директивами якого перш за все має
бути встановлений «максимум» - стеля зростання цін на товари повсякденного
вжитку.
Така
концентрація фінансових та промислових ресурсів в руках держави дає змогу
зменшити залежність України від західної допомоги, яка, невідомо, чи буде
надходити у необхідному обсязі, чи буде скорочена, чи буде надаватися взагалі.
Такі
соціально-економічні заходи зроблять можливим швидке та потужне зростання
оборонної промисловості, що є надважливою умовою підсилення обороноздатності
України.
Якщо
при цьому якась, нехай і переважна, частина приватних підприємців не витримає
податкового навантаження, то нічого страшного, нехай пролетаризуються, -
робочих місць на заводах по виробництву озброєнь вистачить…
Позакривають
свої підприємства? Теж нічого надзвичайного. Держава вилучить їхні матеріальні
ресурси, які до цього використовувались для отримання приватного прибутку, та
залучить їх на потреби оборони.
І
нарешті, головне. Такі державно-капіталістичні заходи дають можливість не
тільки матеріально забезпечити мобілізацію отих необхідних 500 тис. людей до
Сил Оборони України. Вилучені шляхом націоналізації та податків з
приватновласницького сектору ресурси зроблять можливим звільнити усіх
мобілізованих, усіх, хто вже воює, від усіх наявних боргів (по кредитах та інше),
взагалі від будь-яких податків та комунальних платежів. Все це навантаження має
взяти на себе українська буржуазна держава, яку захищають переважно
пролетарські (робітниче-селянські) за своїм складом Сили Оборони України. Саме
пролетарі міста і села несуть на собі
основний тягар цієї великої війни с Московією.
Зараз
в Україні ще існує соціальний консенсус між пролетаріатом та буржуазією
відносно невирішених завдань національно-визвольної боротьби, – відносно війни
за незалежність України.
Але
цей консенсус вже відчутно починає розмиватися. На відміну від загальнонаціонального
патріотичного піднесення на початку повномасштабного вторгнення московитів в
Україну, зараз, на третьому році великої війни, у суспільстві дуже помітно
наростає негативне ставлення до мобілізації. Це дуже загрозливі тенденції, які,
у своєму розвитку, відкривають шлях до поразки.
Але
українська держава продовжує ту хибну соціально політику, яку вона обрала від
самого початку цієї війни – політику
максимального сприяння приватновласницькому сектору економіки. Це політика, яка підриває соціальну базу
національного спротиву російський агресії.
Від
можновладців за два роки війни тільки і чути: бізнес, бізнес, бізнес. – комунікація
з бізнесом, діалог з бізнесом, різні преференції бізнесу. Дуже показовим,
наприклад, є той факт, що напередодні початку великої війни с Московією,
президент Зеленський збирає на нараду не керівників фракції своєї партії у
парламенті, а представників «великого
бізнесу», т. зв. олігархів, щоб саме їх попередити, - російське вторгнення
почнеться у найближчі 48 годин.
Про
захист чиїх інтересів раз у раз розповідає з екранів T.V. пан Гетьманцев, голова комітету Верховної
Ради з питань фінансів, податкової та митної політики? Звісно, про захист
інтересів приватного бізнесу.
За
даними, які наводив той же пан Гетьманцев, незважаючи на розруху, на спричинені
війною колосальні збитки, у 2023 році кількість офіційних мільйонерів
збільшилася на 16 % порівняно з 2022 р. Таким чином, кількість мільйонерів в
Україні за рік війни зросла на 2 863 особи.
Водночас,
нововведення, зроблені парламентом у сфері трудового законодавства вже під час
великої війни, віддають найманих працівників на поталу соціальному хижаку під
назвою приватний власник засобів виробництва. При цьому, буржуазна монобільшість
парламенту користується жалюгідним станом профспілок та відсутністю робітничих
партій у самому парламенті.
Зараз
в Україні маємо практично необмежене панування капіталу над працею. Такі
соціальні відносини тільки послаблюють українську національно-визвольну
боротьбу…
Олег
ДУБРОВСЬКИЙ
Березень-2024.
Немає коментарів:
Дописати коментар