пʼятниця, 3 травня 2019 р.

ПРИМАРИ НОВІТНЬОЇ МІФОЛОГІЇ, АБО «НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ» (популярний нарис)



Багато років поспіль тоталітарний КПССівський режим, його пропагандистський апарат, годував нас міфами про «героїв громадянської війни на Україні» (Щорса, Котовського, батька Боженка, Пархоменка, Ворошилова, Будьонного та інш.), про героїчну оборону заводу «Арсенал», про непереможне «червоне козацтво» і таке інше, що було похідним від головного міфу про «Велику Жовтневу Соціалістичну революцію на Україні». Ця застаріла міфологія намагалася приховати від нас головне: дві війни більшовицької Росії проти УНР, яка постала як незалежна українська держава внаслідок загальноросійської буржуазно-демократичної революції 1917р.
Але зараз інши часи. КПССівський режим розвалився та Російська імперія загалом значно підупала внаслідок поразки у військово-економічному змаганні з західним імперіалізмом та буржуазно-демократичної революції 1989-1991 рр. Як відомо, у серпні 1991р. український парламент проголосив незалежність України, але й досі Україна змагається за справжню незалежність від новопосталої Російської імперії, яка відкинула облудну назву «СССР» та всю «радянську» фразеологію та символіку і знову тисне на нас під історично притаманними їй символами: зловісним двоголовим орлом та сумнозвісним триколором; до того ж, озброєна експансіоністською ідеологією «руського мира». Зараз маємо масований контрнаступ російського імперіалізму у вигляді анексії Криму та вже  п’ятирічної війни на Донбасі. Але український спротив цьому тискові, крім загально-патріотичного піднесення та стрімкого зросту національної свідомості, став об’єктивним підґрунтям  для розвитку таких негативних явищ у сфері ідеології , як створення нових історичних міфів.  
Новітня міфологія, яка перш за все стосується української національно-визвольної боротьби та спроб власне українського державотворення, зараз активно твориться як державними посадовцями (з «Українського Інституту національної пам’яті») та ідеологами різних правих та ультраправих політичних формацій, так і професійними істориками, чи не більша частина яких під час панування КПСС робила вдалу особисту кар’єру, продукуючи історичні міфи «червоного» ґатунку. Здається, що дуже скоро ми будемо мати цілий Пантеон новітніх «національних героїв», в число яких праві ідеологи та професійні лакеї від історичної науки наполегливо проштовхують зокрема таку  одіозну історичну постать, як Петро Болбочан.  
Петро Болбочан
Поодинокі спроби сучасних правих ідеологів піднести цю постать у ранг «національного героя» спостерігалися і раніше, ще з початку 90-х років (ми залишаємо у лапках історію цих намагань правоконсервативної частини українського політикуму, яку можна прослідкувати, починаючи від часів існування УНР і продовжуючи у 20-ті – 30-ті роки, вже на еміграції). Так, наприклад, незалежний політологічний журнал «Український Час» у числі 2(12) за 1993р., де вміщено передвиборчу програму Української Національної Консервативної партії (ідеологічним рупором якої і був цей часопис) та таку монархічну маячню, як проект «Декрету про встановлення в Україні регенства» (який передбачав навіть реставрацію станового поділу українського суспільства!!!), у рубриці «Героїчні постаті України» публікує присвячений П. Болбочану текст-панегірик  відомого дисидента «радянських» часів, історика ультраправого спрямування В. Мороза. Але це були перші, поодинокі, безсистемні спроби творити правий історичний міф – культ «державника» Болбочана.
Але зараз, у зв’язку з загальним пануванням світоглядної та ідеологічної реакції та відповідним поправінням політичного спектру і суспільної думки, коли  просто «модно бути правим» (А. Міхнік), це вже увійшло у систему: у текстах, присвячених національно-визвольним змаганням 1917-1921 років, постійно мерехтять ці одіозні призвіща: Скоропадський – Болбочан; Болбочан – Скоропадський. На історичному фронті розгорнута доволі потужна ідеологічна кампанія по реабілітації «Української Держави» Скоропадського і відповідно по паплюженню  українських соціалістів та керованої ними Української Народної Республіки. Яких тільки  нісенітниць, наприклад, не городять про такого видатного борця за українську незалежність, як Володимир Винниченко, які тільки безглузді звинувачення проти нього зараз не висуваються! Дедалі частіше лунає критика на адресу навіть такої історичної постаті, як Симон Петлюра, який, здається, ще донедавна мав найліпші шанси потрапити у згаданий Пантеон. Для наших сучасних реакціонерів вже і Петлюра занадто лівий…  Але нам не звикати плити проти течії домінуючих ідейно-політичних тенденцій та суспільних настроїв і тому спробуємо у найкоротший спосіб  та дуже популярно розвінчати творений перед нами реакційний міф про  Болбочана, цього «пересічного амбітника» (Борис Мартос).
Ким же був, на наш погляд, Петро Болбочан? Перш за все – і це головне, він був уособленням світоглядної та ідеологічної реакції, українським монархістом, прихильником саме того державного устрою, проти якого піднялася українська національно-демократична революція, зруйнувавши «Українську Державу» Скоропадського.  Як і переважна більшість командного складу збройних сил ворогуючих сторін у війнах, що пройшли на теренах зруйнованої революцією 1917 р. Російської імперії, він був колишнім офіцером російської імператорської армії. Сучасні апологети Болбочана постійно наголошують, що він особисто був надзвичайно хоробрий. Не будемо заперечувати, лише зауважимо, що в той час це не було чимось незвичайним. Три роки жахіть світової імперіалістичної війни серед бойових офіцерів російської  армії  зробили жорстокий відбір людей, призвичаєних до постійної смертельної небезпеки. Особисто надзвичайно хоробрих командирів не бракувало ні в армії УНР, ні у махновців, ні у поляків, ні у білих та червоних росіян, ні серед отаманів повстанчих загонів, які, переважно, теж були колишніми молодшими офіцерами російської царської армії.  Варто згадати і про цивільних людей, що не мали ніякої військової освіти, ніякого бойового досвіду,  яких сама революція 1917р. та кривава доба, що прийшла за нею, виробила відчайдушно хоробрими, талановитими командирами, як, наприклад, вищезгаданий Котовський («неймовірно хоробрий» - писали про нього), або легендарний Нестор Махно.
Вірогідно, Болбочан був неабиякий тактик, який інколи піднімався до керування бойовими діями оперативного масштабу. Але взагалі не варто говорити про Болбочана, як  про стратега (наша «державницька» історична школа вважає його навіть «талановитим стратегом»). Стратегія, крім того, що  вона  планує та спрямовує ведення бойових дій зовсім іншого масштабу, на відміну від тактики та оперативного мистецтва, піднімається з суто військової площини на площину військово-політичну, враховує різні економічні та соціальні чинники задля досягнення тієї чи іншої далекосяжної  військово-політичної мети.  
Що до військово-політичних рішень та соціальної політики, до яких піднімався Болбочан у той час, коли він  у  грудні 1918 - січні 1919р. р. керував операціями збройних сил Директорії на теренах Лівобережної України, то вони були просто згубними для української революції, для новопосталої УНР («другої республіки»), яка відродилася на хвилі загальноукраїнського селянського повстання, розтрощивши  «Українську Державу» Скоропадського. До цього, до соціального виміру української національно-визвольної боротьби, до взаємозалежності соціального та національного факторів у цій боротьбі ми ще повернемось. Це обовязково треба зробити, бо сучасні апологети Болбочана пишуть про нього, як про «унікальну постать в історії української революції». Але зараз доцільно дати найкоротший огляд його вельми нетривкої діяльності, як командира українських збройних формувань у 1918-му та на початку 1919 р.р.

На боці Центральної Ради.

Вперше Болбочан проявив себе (ми залишаємо в лапках його бойовий досвід часів світової війни, коли він, як кадровий офіцер імператорської армії, свідомо воював за інтереси російського імперіалізму), як відважний командир одного з невеличких загонів військ Центральної Ради у хаосі збройних сутичок на вулицях Київа під час січневого (1918р.) пробольшевицького робітничого повстання. Апологети Болбочана також стверджують, що при відступі з Києва він командував  арєгардом залишків військ Центральної Ради. Зрозуміло, що під час відступу керувати ар’єгардом – це найбільш складна і у будь якому разі дуже відповідальна бойова задача. Але…, але…
Як творяться міфи, на зразок міфу про «національного героя» Болбочана? Творення міфів  - це завжди використання напівправди та сполучення її у різних дозах з відвертими вигадками. Ось  і у даному випадку, в описі відступу військ Центральної Ради від Київа, ми маємо наочний приклад того, як це робиться.
Війська Центральної Ради відступають. Прикриває цей відступ Республіканський полк на чолі з Болбочаном, який є найчисленнішим з усіх частин та окремих підрозділів українських військ, що залишали Київ. Таку картину подають нам болбочанівськи апологети. Що з цього повинен зрозуміти споживач  історичного  міфу?  Що саме Болбочан був тим командиром, якому було доручено така важка і відповідальна бойова задача; що саме його частина була найбільш боєздатною у тих залишках українського війська, що відступали з Київа. Але дійсність була трохи іншою. По перше, ніякий Республіканський полк не брав участі у київських боях у січні 1918р., - на той час його просто не було. Був невеликий добровольчий підрозділ дуже різноманітного складу (офіцери, студенти, гімназисти, загалом київська міська інтелігенція) – Республіканський  курінь, яким  командував саме П. Болбочан. По друге, при відступі з Київа ніякого арєгарду призначено не було, бо навіть не було централізованого керівництва бойовими діями. Відступ проходив дуже неорганізовано: відходили купки змучених, здеморалізованих, виснажених людей, - жалюгідні рештки полків з гучними назвами (половина, як не більше з яких, весь час боїв тримала нейтралітет) та залишки різних добровольчих загонів. Втім, обов’язково хтось відступав останнім. Цілком можливо, що це був відділ Болбочана. 
     Але треба зрозуміти, - чому військам Центральної Ради вдалося так безперешкодно відірватися від червоних росіян (з якими вони перебували у безпосередньому вогневому контакті на київських вулицях) та спокійно відступити з Київа. Невже у Муравйова були такі недосвідчені командири нижньої  ланки, які не помітили, що супротивник, з яким триває вогневий бій, почав відступати? Такого не може бути.   Постійно згадуючи Січових Стрільців та Гайдамацький Кош Слобідської України, як найбільш боєздатні підрозділи військ Центральної Ради, свідки цих подій, навіть ті, хто безпосередньо брав участь у них, якось зовсім не помітили бодай яку роль Болбочана в організації відступу та якісь видатні (порівняно з іншими відділами) бойові якості Республіканського куріня.  Але вони відзначали, що в той час, коли залишки військ Центральної Ради спокійно відступали, у Київі точився нічний бій. Це билися робітничі загони київського «вільного козацтва», які не побажали залишати рідне місто. Були і такі підрозділи, які так і не дізналися про загальний відступ, – їх чи то не встигли, чи то не зуміли попередити і вони теж продовжували чинити збройний опір військам Муравйова.    Ось хто дійсно прикривав вдалий відступ розбитих військ Центральної Ради! 
     По третє  - українське військо покинуло Київ в ніч з 7-го на 8-ме лютого 1918р. та зосередилося  у Святошино (усього за 10 км. від тогочасного Києва) без  будь якого переслідування з боку  армії Муравйова. Більше того (гідний подиву факт), у Святошині, поруч з нібито наступаючою червоною російською армією, дезорганізовані та деморалізовані українські війська 5 днів(!!!) самодемобілізуються, тобто помітингувавши, розходяться на всі боки (таким чином кілька частин взагалі припинили своє існування),  а ті, хто бажав продовжувати збройну боротьбу з червоними росіянами, спочивають та реорганізуються без будь якого тиску з боку ворога, а потім ці реорганізовані добровольці спокійно відходять на Житомир. Зрозуміло, що такі факти не можуть бути використані для творення героїчного міфу і тому їх треба або зовсім замовчувати, або підміняти напівправдою.
З частини реорганізованих добровольців було створено Запорозький загін, який очолив генерал російської служби Костянтин Прісовський, а замісником у нього стає Петро Болбочан.  Прісовський, по своїм настроям, по своїй поведінці, по своїм вимогам до українських революційних військовиків являв собою закінчений тип російського білогвардійського офіцера (За часів «Української держави» Скоропадського – комендант гетьманського палацу, після її краху – у російських білих арміях: «Збройних Силах Півдня Росії», а потім у «Руський армії».) З ним цілком солідаризується його замісник Болбочан. Саме з цього часу ми постійно бачимо Болбочана  в оточенні представників найбільш  реакційних кіл тодішнього українського суспільства: монархістів; гетьманців; провідних діячів правих партій; російських офіцерів білогвардійського ґатунку, які або за  збігом обставин опинилися у лавах збройних сил УНР, або свідомо пішли туди, щоб розкладати війська УНР та підривати боротьбу за незалежну Україну.
 
Німецькі солдати в Києві. березень 1918 р.


За  інтереси німецького кайзера

7-го – 8-го лютого 1918р. війська Центральної Ради залишили Київ, а вже 21-го лютого на Україну під загальновідомим приводом посунули німецькі та австро-угорські війська. Треба сказати кілька слів про ці війська. Після цілковитого провалу червневого (1917р.) наступу російських військ, бойові дії на Східному фронті практично припинилися, а прогресуючий розклад старої російської армії набрав катастрофічних розмірів.  У цих умовах усі дивізії рейхсверу (тобто загальноімперської німецької армії), які за своєю боєздатністю відповідали вимогам масштабної та інтенсивної збройної боротьбі на фронтах світової війни, було перекинуто на Західний фронт, де на літо 1918р. німецьке головнокомандування планувало серію потужних наступальних операцій,  які пізніше отримали назву «останнього наступу німецьких армій». На Східному фронті у наступ перейшли непридатні для бойового використання на Західному фронті війська, складені з резервістів другої та третьої черги, власне, війська ландверу, тобто  ополчення з різних німецьких земель (Баварські, Вестфальські, Ганноверські, Саксонські та інш.) та кавалерія, яка до бойових умов Західного фронту теж була непридатна. Австро-угорські війська, боєздатність яких завжди поступалася німецьким, також тримали свої добірні частини на Заході - на Італійському фронті. Але в умовах Східного фронту на той час (навесні 1918р.) це була непереможна мілітарна потуга. Остаточно розкладені рештки старої російської армії були нездатні до будь-якого опору, а червоні російські загони були адекватними супротивниками тільки для військ Центральної Ради, але аж ніяк не для австро-німецької армії, дисципліна, організація, техніка, командування якої стояли порівняно на дуже високому рівні. Вже  27-го лютого німецькі війська сполучилися з українськими. Разом з німцями, у якості їхнього авангарду, рушив у наступ і Запорізький загін на чолі з генералом Прісовським. Починається дуже сумнівний за своїми наслідками, за своїми реальними військовими досягненнями, за своїм морально-психологічним та ідейним змістом бойовий шлях Болбочана,  як командира українських авангардів німецьких військ. Цей шлях проляже від Житомира до Київа, від Київа через Полтаву до Харкова, від Харкова через Лозову,  Павлоград, Олександрівськ та Мелітополь у Крим та у Криму через Джанкой до Сімферополя.

Йде наступ на Київ. Червоні загони поспіхом відступають, уникаючи боїв. Ситуацію у «червоному» Київі можна описати дуже стисло, - це дезорганізація, деморалізація та паніка. Український авангард німецького війська, не зустрічаючи збройного спротиву, вже в ніч на 1 березня зайняв Святошино. «Національний герой» Болбочан розуміє, що українські війська першими за німців повинні вступити в українську столицю, бо це буде дуже символічно! Цей символічний акт йому вдався, – о четвертій годині ранку 1-го березня він зі своїми розвідниками на панцерному автомобілі заскочив до Київа, а трохи пізніше, але теж вранці 1-го березня, передові відділи Запорозького загону, Гайдамацького кошу та Січових Стрільців увійшли без бою у місто. Ще пізніше, але в той же день, до Київа неспішно  вступають німецькі війська, вражаючи не тільки   його цивільних мешканців, але й досвідчених військовиків, своєю кількістю, своєю дисципліною, своєю амуніцією, своїм озброєнням. Слава! Саме українське військо визволило Київ від червоних росіян, а попереду був наш герой Болбочан! Отаке посміховисько продукують сучасні «державницькі» та праві міфотворці. (Треба зауважити, що різні історичні джерела називають різні дати вступу українсько-німецьких військ до Києва, - також фігурує дата 2-го березня 1918р., та навіть 3-го березня. Так, наприклад,  В. Кучабський, М. Безручко, Є. Коновалець у монографії «ЗОЛОТІ ВОРОТА. Історія корпусу Січових Стрільців. 1917 – 1919», виданої у Львові у 1937р., зазначають, що не рахуючи незначних сутичок, перший та останній бій у цьому наступі на Київ був біля залізничного мосту на річці Ірпінь та пишуть, підриваючи у цьому епізоді сучасну   міфотворчість, яка доводить нам, що скрізь попереду був Болбочан зі своїми запорожцями: «3-го березня 1918р. Січові Стрільці та Гайдамаки, за якими у віддалі кількох годин походу тягли Німці та Запорожці, ввійшли в столицю…»)
Українські війська вступають в Київ. березень 1918 р.

Більша частина німецьких військ перейшла Дніпро та почала переслідування червоних росіян на Лівобережжі, а українські війська відпочивають та реорганізуються у Києві. З цієї реорганізації постала Запорізька дивізія на чолі з отаманом Натієвим (генералом російської служби, який, перебуваючи у лавах збройних сил УНР, підтримував контакти з російськими білогвардійськими формуваннями, а під час загальнонаціонального повстання проти гетьманату провадив бойові дії проти військ революційної Директорії на чолі 8-ї дивізії гетьманської армії на Чернігівщині, - у січні 1919р. він втік до російських білогвардійців). Болбочан його замісник та командир одного з полків.  4-го березня Запорізька дивізія почала діяти у якості авангарду одного з угруповань німецьких військ. Загалом, німецька армія вела свій наступ у трьох основних напрямках:
-                  Київ -  Бахмач -  Ворожба – Курськ, а потім частиною сил через Суми на Харків.
-                 Київ – Полтава – Харків
-                 Жмерінка – Знаменка – Катеринослав.  

Південніше наступали австро-угорські війська. Саме на головному напрямку німецького наступу -  Київ – Полтава – Харків діяла Запорізька дивізія. І знову поруч з німцями, інколи випереджаючи їх, інколи сковуючи червоних росіян з фронту, поки німці охоплюють їхні фланги… Звісно, що попереду Болбочан.  Сучасні творці міфу про Болбочана пишуть про важкі, вперті бої, але вражають темпи просування українсько-німецьких військ, - від Києва до Харкова за місяць! Щоб зрозуміти, як таке було можливо, як це стався такий бліцкриг,  не покладаючись при цьому на сучасних болбочанівських апологетів, треба поцікавитися іншими історичними джерелами. Тоді цей переможний україно-німецький наступ виглядає  зовсім по іншому, бо можна довідатись про таке: червоні відступили без бою; побачивши загрозу своїм флангам, червоні відступили; червоні, майже без боїв, відходять та відходять, кидаючи озброєння,  транспортні засоби та різне військове майно. 
     Яким же був той військовий супротивник у німецького ландверу та української Запорізької дивізії – оті збройні сили червоних росіян зразка весни 1918-го року? Ні централізованого планування бойових дій, ні одноманітної військової організації, ні дисципліни, ні постачання, ні усталеного зв'язку; окремі загони  різних розмірів та з дуже різною боєздатністю, кожен з яких діяв залежно від власного розсуду своїх командирів та настрою бійців. Тривала так звана «ешелонна війна» - війська пересувалися у залізничних ешелонах та провадили бої саме за залізничні станції. За будь якої невдачі у бою за якусь станцію, загони кидали позиції, мітингували, скидали невдалих командирів, вантажилися на свої ешелони та втікали по залізниці до наступної станції, або ж взагалі кудись у тил… Загалом у тих червоних військах у квітні 1918р. панували панічні настрої і тотальний безлад. Німецькі дивізії просто гнали їх поперед себе, планомірно витісняючи з території України.  Сучасні творці міфу про Болбочана пишуть про ці «звитяги» у такому дусі: за неймовірно короткий проміжок часу молода, завзята Українська армія разом з німецькими військами пройшла бойовим шляхом від Києва через Полтаву до Харкова. Якось непомітно Запорізька дивізія, цей не більше, як передовий загін наступаючого на Харків німецького військового угрупування, у цих текстах перетворюється на  молоду Українську армію, яка, начебто, виступає, як рівноправний військовий партнер німців і усіма бойовими діями її  керує Болбочан, бо отаман Натієв якось непомітно усунувся від командування, залишивши за собою, так би мовити, представницькі функції. Це молоде українське військо здобуває Харків, а про те, що одночасно з запорожцями до Харкова з боку Сум вступає німецька дивізія, згадувати необов'язково…
Здається, що наші сучасні «державницькі» та праві міфотворці потихеньку формують у  читача враження (складову частину міфу про Болбочана), що  у цій інвазії німецького імперіалізму в Україну німці взагалі були ні до чого, – вони десь там плентаються позаду, а попереду звитяжці-запорожці на чолі з Болбочаном женуть червоних москалів з рідної української землі!

«Визволитель Криму»

І нарешті апофеоз цього безславного дійства – Кримський похід Болбочана. «Історичної ваги похід»; «Похід, про успіхи якого мали б розповідати перші сторінки підручників військового мистецтва Української армії»; «Це був похід безпрецедентної сміливості й військового таланту його керівника» - отакі дифірамби співаюсь сучасні болбочанівські апологети. Сам Болбочан навіть дістав від них  звання «Завойовника Криму» або «Визволителя Криму».  Спробуємо продратися скрізь оці суцільні хащі міфотворчості. 
Отже, 6-го квітня 1918р. німецькі війська «визволяють» Харків разом з запорожцями Натієва-Болбочана, а вже 10-го квітня на станції Лозова зосереджено так звану Кримську групу  Запорізької дивізії (розгорнутої під час перебування у Харкові у корпус) у складі двох піхотних полків, полку кавалерії, кількох батарей артилерії та двох панцерних потягів, - загалом 5000 багнетів та шабель. Командує групою Болбочан. Згадана група начебто має «таємне завдання від Українського уряду» - випереджаючи «німецьких союзників», прохопитися у Крим, увійти до Севастополя й заволодіти Чорноморським флотом. Іноді це «таємне завдання уряду» формулюється ще абсурдніше – «зайняти Крим до приходу німецьких дивізій» і зробити це треба полком кавалерії та двома полками піхоти!
Але які могли бути у тодішнього українського уряду військово-політичні таємниці від «визволителів»-німців, тим більше, такого стратегічного масштабу, як захоплення Криму всупереч Брестській мировій угоді, всупереч німецьким планам що до Криму та під самим носом у цих «визволителів»?! Адже політична та військова розвідка у  німців, як завжди, були на високому рівні та, без сумніву,  браку інформаторів в українських політичних та військових колах вони не відчували. Більше того, українська делегація, підписуючи мировий договір у Бресті, не окреслила Крим у коло українських територіальних претензій, а у німців були свої ґрунтовні плани що до окупації Криму і підходили вони до реалізації цих стратегічних планів поважно – у квітні 1918р. у Крим зайшло, не рахуючи кавалерії, 50 000 німецької піхоти з потужною артилерією, з підсиленням у вигляді панцерних потягів та панцерних автомобілів. Як смішно читати такі вигадки про «таємне завдання» захопити Крим військом у 5 000 людей, та ще раніше від німців, але як добре вкладаються вони у створюваний міф, бо, як кажуть міфотворці, таке завдання, -  це  був прояв великої довіри до Болбочана!
Але, за великим рахунком, це зараз  неважливо – яке саме «таємне завдання від уряду» отримав Болбочан, як командир Кримської групи. Важливо зруйнувати міф про цього «Визволителя Криму», важливо зрозуміти, як же він отой Крим «визволяв»!
Він знову діє разом з німцями, поруч з ними, інколи випереджаючи їх, тобто знову його запорожці діють у якості передових відділів німецького війська. І далі триває «ешелонна війна», -  війська пересуваються залізничними ешелонами та усі наступи-відступи відбуваються вздовж залізниць. Однією залізницею просуваються у бік Криму німецькі частини та Кримська група Болбочана.  11 – 12.04. 1918р. вона починає свій  ешелонний рух залізничним маршрутом Лозова – Павлоград – Синельніково – Олександрівськ – Мелітополь – Чонгар.   В Олександрівську короткий бій з червоними росіянами. Одночасно вздовж правого берегу Дніпра, з боку Херсону, до Олександрівська підходить австрійська дивізія. Червоні відступають. Існує кілька версій обставин цього «визволення» Олександрівська. Перша: Кримська група підійшла до Олександрівська, коли місто вже опанували австрійці. Друга: місто здобула Кримська  група, а вже потім з правого берегу Дніпра до Олександрівська увійшли австрійці. Третя: вибивали з Олександрівська червоних росіян разом, - Кримська группа з боку Синельнікова, австрійці – з правого берегу Дніпра.
Вільгельм Льотрінген Габсбург, ерцгерцог Австро-Угорщини (Василь Вишиваний)

У Олександрівську відбулася цікава і незабутня зустріч. Річ не у тім, що там по дружньому зустрілися українці, які воювали за інтереси кайзерівської Німеччини, з українцями, які воювали за інтереси австрійської монархії Габсбургів, - бо виявилося, що в австрійські однострої були одягнені відомі УСуСуси – українські Січові Стрільці австрійського формування ( Історія яких зараз міфологізується з такою ж інтенсивністю, як і постать «національного героя» Болбочана. За часів КПССівського режиму нас настирливо годували міфами про «червоних козаків», а зараз не менш настирливо пхають у свідомість пересічних громадян міфи про січових стрільців). Річ у тім, що 16.04.1918р.  у Олександрівську Болбочан зустрівся з архікнязем Вільгельмом Габсбургом (відомим також як Василь Вишиваний), який командував цією австрійською дивізією УСуСусів. Десь тут мабуть і починається участь Болбочана у змові проти української революційної демократїі, проти республіканського ладу, проти УНР. За дуже короткий проміжок часу, який обмежується березнем - квітнем 1918р., десь за політичними лаштунками відбуваються таємні консультації, тобто йде розвиток антідержавної ультраправої змови. Це  німецьки та австрійськи військово-політичні чинники доходять згоди з українськими консервативними та правими колами відносно того, що Центральну Раду треба розігнати, УНР треба повалити, але відкритим залишається питання: хто саме буде українським монархом? 
       Таким чином серед змовників опосередковано йде політична боротьба за майбутні впливи у маріонетковій «Український Державі» - чиї впливи там переважатимуть, - берлінські чи віденські? До змови залучено і Болбочана. Зараз неважливо, з яких причин Болбочан негативно ставився до Скоропадського, як кандидата на гетьманську булаву та висував Вільгельма Габсбурга на роль майбутнього українського монарха, тобто віддавав перевагу австрійським впливам. Важливо те, що в нього вже є певна репутація, що його вже помітили право-консервативні політичні кола, що він монархіст, який вже у квітні 1918р.  бере участь у змові проти «першої республіки», що вже тоді органи держбезпеки УНР мали підстави для його арешту (Чи були ці органи тоді у Центральної Ради, чи мала вона політичну волю що до репресій проти військових змовників, - це вже інше питання. Ми гадаємо, що у квітні 1918р. у Центральної Ради вже не було ні першого, ні другого.). Сучасні болбочанівські апологети підкреслюють, що контактами між Болбочаном та Вільгельмом Габсбургом цікавилися «радянські»  російські спецслужби навіть у 1945-му році (коли В. Габсбург потрапив у  їхні лабети), натякаючи у такий спосіб на те, якою, мовляв, важливою політичною фігурою у 1918-му році був Болбочан. Незважаючи на такі прогабсбургські політичні симпатії, захоплення влади Скоропадським Болбочан та його запорожці, на відміну, наприклад, від Січових Стрільців (київського формування) зустріли цілком лояльно. Саме Скоропадський надав Болбочану військове звання полковника, - нагадаємо, що у збройних силах «першої республіки» у командного складу військових званнь не було, були просто отамани.
 Німецькі солдати в Мелітополі . Квітень 1918 р.

Але залізничний Кримський похід продовжується. На черзі – атака на Мелітополь. Це місто було заатаковано 18.04.1918р. чудовою військовою коаліцією: Кримською групою Болбочана разом з німцями (ну, це як завжди) та добірною, елітною білогвардійщиною – дроздовцями, які саме тоді йшли своїм відомим походом Ясси – Дон. Михайло Дроздовський (дарма, що етнічний українець), був запеклим російським монархістом, який люто ненавидів буржуазно-демократичну революцію  1917р. У запіллі Румунського фронту світової імперіалістичної війни він сформував великий, переважно офіцерський, добровольчий загін, з яким  рушив у піший похід по півдню України, -   на Дон, на з'єднання з білогвардійською Добровольчою армією. Згодом на основі цього загону постав Дроздовський офіцерський полк, розгорнутий  у 1919р. у Дроздовську піхотну дивізію, яка була однією з найбільш надійних, т.зв. «кольорових» елітних частин «Збройних Сил Півдня Росії», а потім «Руської армії» Врангеля. Варто прочитати щоденник Дроздовського, писаний під час походу Ясси – Дон, -  скільки презирства, скільки зневажливої великодержавної пихи вихлюпнув він там на українців, на збройні формування Центральної Ради зокрема.  
Міхаїл Дроздовський

Після здобуття Мелітополя дроздовці покрокували на Бердянськ, де започаткували білий терор на теренах Північної Таврії, а у Болбочана попереду було найскладніше – прорив у Крим через Чонгарський півострів, Чонгарський залізничний міст та станцію Таганаш. Вже в ніч на 20.04.1918р. відділи Кримської групи під,їхали до Чонгару. Апологети Болбочана пишуть про його наміри прорватися у Крим «коротким, блискавичним ударом», про «рішучий удар» Кримської групи, але в дійсності її частини проїхали Чонгарський півострів та власне Чонгарський залізничний міст безперешкодно, без бою, під виглядом відступаючих з-під Мелітополя червоних військ. Коли з,ясувалося, - хто це проїхав у Крим, до станції Таганаш, то було вже пізно і червоні захисники Чонгарського проходу у Крим просто розбіглися. Ніяких «блискучих» та «рішучих» ударів просто не було і 22-го квітня Кримська група після незначних боїв здобуває станцію Джанкой, куди в той же день прибувають німецькі ешелони.  При цьому  сучасні міфотворці якось забувають зазначити, що одночасно з безперешкодним проїздом групи Болбочана у Крим через Чонгар, німці почали наступ на Перекопському перешийку, на захист якого збройні сили «Радянської Соціалістичної республіки Тавріда» зосередили 10 000 бійців. При підтримці артилерії та панцерних автомобілів німецька піхота протягом одного дня прорвала оборону червоних на Перекопі та посунула вглиб Кримського півострова.
Ось тут буде доречно нагадати, який саме супротивник протистояв німцям та болбочанівським запорожцям у цьому Кримському поході. Якщо узагальнити, то можна стверджувати, що у березні - квітні  1918р. у Криму, де постала керована російськими більшовиками «Радянська Соціалістична республіка Тавріда» (22-го березня 1918р. за рішенням ЦВК Рад Таврійської губернії), панував політичний безлад. Вже 20-го березня 1918 р. австрійці оволоділи правим берегом Дніпра включно з Херсоном, а у Криму більшовики ще дискутували та вкрай нерішуче готувалися до оборони. Справа була у тому, що серед кримських більшовиків розгорнулася напружена дискусія з приводу Брестського миру. Наслідком цієї дискусії був розкол Кримської організації РСДРП(б) на лівих та правих більшовиків. Ліві, солідаризуючись з російськими лівими есерами, були категорично проти цього миру. Але більшість у Раднаркомі «Республіки Тавріда» становили саме праві більшовики, які не бачили загрози захоплення Криму німцями, покладаючись на мирову угоду у Бресті. Завдяки такий позиції уряду, загони матросів Чорноморського флоту, ця головна ударна сила Червоної армії «Республіки Тавріда», не були висунуті на захист Чонгарського та Перекопського проходів у Крим, позиції на яких теж завчасно не укріплювалися. За лічені дні до вторгнення німецьких військ та їх болбочанівського авангарду, у Криму почався запис добровольців до Червоної армії, але успіху він не мав (Варто згадати, що у період «ешелонної війни» усі військові формування воюючих сторін на теренах колишньої Російської імперії були добровольчими. Примусові мобілізації почалися впроваджуватися  тільки з другої половини 1918 р.). І хоча збройні сили «Республіки Тавріда» на початок квітня 1918р. налічували   22 000 багнетів (не рахуючи 8 000 матросів, які ще залишалися у складі Чорноморського флоту, - бо в цей час тривала його демобілізація), боєздатність цього війська була на дуже невисокому рівні. Це були ті ж самі вади, на які хворіло червоне російське військо, коли воно під тиском німців залишало Лівобережну Україну. Червона армія «Республіки Тавріда» - це теж саме скупчення різноманітних загонів, які діяли згідно з настроями своїх бійців та командирів. Деякі загони Червоної гвардії навіть відмовлялися покидати свої міста та вирушати на захист проходів у Крим. До того ж, гостро бракувало тямущих у військовій справі командирів. Більшовицькі емісари з Москви доповідали у квітні 1918р. у ЦК РСДРП(б): Червона армія «Республіки Таврида» не готова до активних бойових дій.
Крім того, Раднарком «Республіки Тавріда», який дуже переймався збереженням її нейтралітету і тому мляво підготовлявший  оборону Чонгару та Перекопу, не надав військової допомоги більшовикам  трьох північних повітів Таврійської губернії (Дніпровського, Мелітопольського та Бердянського) навіть після захоплення Херсону австрійцями. Хто тоді обороняв Мелітополь від спільного наступу німців, дроздовців та Кримської групи Болбочана? Хіба що слабенькі місцеві формування Червоної гвардії та, можливо, залишки  червоногвардійських загонів колишньої Одеської Радянської республіки, які під тиском австрійців  відступили на лівий берег Дніпра. У будь якому разі історичний факт є фактом: німці у квітні 1918р. за лічені дні окупували усю Північну Таврію.
Внутрішня соціально-політична ситуація у «Республіці Тавріда» теж аж ніяк не сприяла захисту Криму від вторгнення німців, скоріше підривала його. Тривала демобілізація старої армії та флоту і тому вплив більшовиків (які спиралися перш за все на солдат тилових гарнізонів старої армії та на матросів Чорноморського флоту) стрімко падав. Серед міських робітників переважали впливи російських соціал-демократів (меншовиків). Добрим показником цих впливів був   з’їзд профспілок Таврійської губернії, який зібрався у Сімферополі у березні 1918р. та був розігнаний більшовиками збройною силою, що викликало хвилю обурення серед севастопольських робітників. У самому Севастополі, який займав центральне місце в усіх планах чи то по обороні, чи то по захопленню Криму,  у квітні 1918р. вирував військово-політичний хаос. На той час у місті склалося чотири(!) центри влади: Центрофлот; Українська Рада та дві паралельних Ради військових та робітничих депутатів. Політична ситуація розгорнулася таким чином, що на початку квітня 1918 р. відбулися перевибори Севастопольської Ради військових та робітничих  депутатів, у яких більшовики зазнали поразки, а перевагу отримав блок російських соціалістів (меншовиків та есерів). Але після цих виборів пробільшовицька стара Рада відмовилась розходитись, незважаючи на те, що загальнозаводські збори робітників Севастопольського порту вимагали від останньої  негайно розійтись та передати усі справи новообраній Раді. На той час вже не анархістський, а пробільшовицький  Центрофлот 12.04.1918р. визнав, що «за новою Радою йде більшість робітників та населення, а за старою більша частина флоту» та оголосив про введення у місті військового стану. 
    Ця політична конфронтація переросла у збройний конфлікт на вулицях Севастополя після того, як Червона гвардія намагалася заарештувати членів новообраної Ради. У відповідь міська Рада профспілок провела  однодобовий страйк, який охопив усі промислові підприємства міста, а бойові дружини портових робітників вступили у збройні сутички з відділами Червоної гвардії. Загалом, 4 000 озброєних севастопольських робітників постали на захист революційної демократії від більшовицьких намагань встановити свою однопартійну диктатуру. Навіть під час просування німецьких військ у бік Севастополя політичне протистояння у місті продовжувалось. Більшість матросів Чорноморського флоту підтримувала наміри більшовиків та лівих есерів оголосити у місті загальну мобілізацію та захищати флот і місто. Робітники, які підтримували російських соціалістів або Українську Раду, не бажали зайвого кровопролиття та згоджувалися здати Севастополь без бою, а Чорноморський флот вивести у Новоросійськ. Це протистояння привело до нових перевиборів Ради військових та робітничих депутатів. На цей раз більшовики зазнали нищівної поразки, - абсолютну більшість у новому складі Ради отримав блок російських соціалістів. Наступного дня, після цих перевиборів, відбувся величезний мітинг озброєних робітників. Коли на мітингу зявилися матроси-чорноморці, то дійшло до збройного нападу на останніх.
На фоні чуток про те, що в бік Севастополя нібито наступають не німецькі, а українські війська, стрімко нарощувала свій вплив Українська Рада, яка і раніше була вагомим політичним центром, з яким доводилося рахуватися і Центрофлоту, і Раді військових та робітничих депутатів. Ще у лютому 1918 р. московські більшовицькі емісари  у своїх доповідях відмічають:  у Севастопольському портовому заводі створити більшовицький партком неможливо, бо робітники знаходяться під впливом  меншовиків та Української Ради, що саме члени Української Ради очолюють робітничі бойові дружини. У тому ж лютому 1918р.  Центрофлот та Рада військових та робітничих депутатів не змогли перешкодити Український Раді на великому мітингу обрати свого коменданта Севастополя. В умовах падіння Сімферополя та наступу німців (нібито українців) на Севастополь, матроси почали формувати загони для захисту міста, а робітники не були одностайні, - частина з них відмовлялася йти воювати з українцями. Таким настроям дуже сприяла агітація Української Ради, яка також проводила запис бажаючих приєднатися до української громади міста. Серед містян наростала впевненість, що членство  в українській громаді вбереже їх від майбутніх репресій з боку тієї влади, що прийде разом з українським військом. У звязку з подібними настроями, посвідчення члена української громади, яке коштувало 20 рублів, наприкінці квітня 1918р. придбало 10 000 мешканців Севастополя    ( на той час у Севастополі було 170 000 населення).
24.04.1918р., тобто в той день, коли Сімферополь було опановано україно-німецьким військом, туди прибула делегація севастопольської Української Ради кількістю в 64 людини, яка, за твердженням представників Ради, презентувала «усі прошарки севастопольського населення». У складі делегації були навіть деякі севастопольські більшовики. У губернський Українській Раді делегація зробила заяву, що Севастополь здається без бою і що на багатьох кораблях Чорноморського флоту вже майорять українські прапори. І хоча після того на севастопольському напрямку ще кілька днів точилися бої (це загони матросів під проводом більшовиків, лівих есерів та анархістів стримували наступ німецьких військ, прикриваючи евакуацію у Новоросійськ тієї частини флоту, яка ще тримала на своїх щоглах червоні прапори), доля міста була вже вирішена – «город русской славы» дійсно здався німцям без бою. 1.05.1918р. німецьки колони з музикою вступали до Севастополя…

Варто наголосити, що такий розлогий відступ від огляду сумнівних болбочанівських перемог знадобився нам для того, щоб показати, - не тільки слаба боєздатність Червоної армії «Республіки Тавріда» (до речі, була тоді у Криму  навіть «Червона армія Ялти»), але і внутрішня соціально-політична ситуація у Криму робила неможливою його ефективну оборону від вторгнення українсько-німецьких військ.

 Як тільки у Сімферополі були одержані відомості, що 22-го квітня 1918р.  Джанкой захоплено українсько-німецькими військами, там почалася паніка, як серед владних структур, так і серед цивільного населення. Командир сімферопольської Червоної гвардії втік, а призначений на цю посаду інший військовик, категорично від неї відмовився, побачивши, що від червоної гвардії залишилася жменька «нетверезих бандитів». Охорона ЦВК Рад «Республіки Тавріда» заблокувала членів цієї найвищої владної установи у  приміщенні ЦВК, вимагаючи грошей – по 1 000 рублів кожному охоронцю. Отримавши бажані суми, ця охорона кинула свої пости та чкурнула на вантажному автомобілі у бік Феодосії. Після цього інциденту, члени ЦВК, знищивши документацію, теж повтікали. Розгублений Раднарком «Республіки Тавріда» на автомобілях втік з Сімферополя до Ялти, маючи надію, що туди прийде з Севастополя корабель, який евакуює цих більшовицьких урядовців до Новоросійська.
Крім наступу на Сімферополь, німці наступали по всіх напрямках: на Євпаторію; на Феодосію та Керч (зайнявши Керч, вони навіть форсували Керченську протоку та захопили плацдарм на Кубані, - на Таманському півострові), до того ж, у горах та на Південному березі Криму почалося протибільшовицьке повстання кримських татар. Червона армія «Республіки Тавріда» або розбігалася, або її здеморалізовані загони, втративши будь-яку координацію  між собою, безладно відступали до портів, щоб морем якось евакуюватися у Новоросійськ. Про рівень організації того відступу та тієї евакуації красномовно свідчить той факт, що найвищі владні установи «Радянської Соціалістичної Республіки Тавріда», - ЦВК та Раднарком, залишилися без будь-якого військового супроводу, без будь-якого захисту та, вочевидь, зовсім втратили важелі впливу на кримське червоне військо. У Ялті, під час  морської евакуації звідти загонів «Червоної армії Ялти», для членів Раднаркому та ЦВК навіть не знайшлося вільного місця на пароплавах і вони без охорони, на автомобілях, рушили у бік Феодосії, щоб по дорозі потрапити у засідку повсталих кримських татар та загинути (їх було взято у полон та невдовзі розстріляно). 
 24-го квітня 1918р. ешелони Кримської групи (впритул до яких, позаду рухалися німецькі ешелони) підїхали до Сімферополя. Після незначних сутичок місто було захоплено болбочанівськими запорожцями та німцями. Основні сили Кримської групи залишилися у Сімферополі, а кавалерійський полк (ім. К. Гордієнко полк кінних гайдамаків – власне єдина гайдамацька частина у складі Кримської групи) пішов далі, у бік Бахчисарая. Оце і все!  «Історичної ваги похід» «Визволителя Криму»  на  цьому закінчився. Кавалерійський полк ще деякий час провадив напівпартизанські бойові дії у горах навколо Бахчисарая, формуючи біля себе відділи повсталих проти більшовицької влади кримських татар,  а основні сили Кримської групи були заблоковані німцями у Сімферополі  та під тиском вимог ультимативного змісту, під загрозою роззброєння, вже 27.04.1918 р. залишили Крим та зосередилися у Мелітополі. Дуже скоро до основних сил приєднався і полк кінних гайдамаків. З цього приводу навіть вищезгаданий В. Мороз сумно зітхає: «Важко передати той психологічний стан, з яким Запорожці 27 квітня виїздили з Сімферополя». Оце так «визволення Криму»! Кажучи по простому, - німці випхали з Криму своїх українських попихачів, коли у послугах цих попихачів відпала потреба. Забезпечили безперешкодний проїзд німецьких ешелонів через Чонгар, до Джанкою та Сімферополя і все, – пішли геть! Ви вже тільки заважаєте!...

 
Імператор Німеччини Вільгельм ІІ та гетьман України Павло Скоропадський. 1918 р.

Болбочанівщина як продовження скоропадщини.

Вивчаючи бойовий шлях Болбочана часів першої та другої війни більшовицької Росії проти УНР, неважко помітити, що всі його «блискучі перемоги» були здобуті під час першої війни, коли він керував українськими передовими відділами німецьких військ у березні – квітні 1918р.
З суто військової точки зору ці перемоги небагато чого варті. Усі вони здобуті над набагато слабшим, налаштованим на загальний відступ ворогом, в умовах, коли «ті дрібочки українського війська» (В. Винниченко) підпирала величезна сила непереможної (у  військово-політичних обставинах весни 1918р.) мілітарної потуги – німецького війська. Тільки це і робив Болбочан із своїми запорожцями на «шляху перемог» від Житомира до Сімферополя. Такий реакційно налаштований (наприклад, він особисто побажав Дроздовському успіхів у його поході з-під Ясс на Дон; саме його було відряджено на переговори з командуванням білих «Войск Киевской области», під час ганебної спроби досягти порозуміння з російськими білогвардійцями у серпні 1919р., бо мав багато друзів та знайомих серед білогвардійської офіцерні ) та для наших  «державників» беззаперечний авторитет у військовій справі (він дійсно  мав набагато більший та важкий бойовий досвід, ніж Болбочан), як М. Омелянович-Павленко, давав таку оцінку цій «офензиві українсько-німецьких військ на терени України»: «…марш українських патріотів на свої землі був скоріше польовою прогулянкою, ніж солідною військовою акцією».
Але крім  суто військового,  існує ще соціально-політичний вимір цієї «офензиви», цієї «прогулянки»,  який показує, що ніякого патріотичного навантаження вона не мала.
Щоб зрозуміти це, треба поставити питання – якими були наслідки приходу австро-німецьких військ (з якими були неподільно пов’язані їхні українські авангарди) в Україну? Для української національно-визвольної боротьби ці наслідки були дуже тяжкими, дуже негативними.     Німці завели з собою соціальну реакцію, а соціальна реакція в тогочасних українських умовах могла бути тільки антинаціональною (не кажучи вже про те, що центральні держави, знемагаючи у світовій борні з Антантою, окупували Україну з метою зробити з неї  свій харчово-сировинний придаток для продовження цієї світової борні).  На цьому дуже важливому питанні треба зупинитися  докладніше.

Нація, як явище буржуазного суспільства, як наслідок розвитку капіталістичних економічних відносин, може вважатися сфомованою, коли має в собі антагоністичні класи, коли вона поділена на експлуататорів та експлуатованих. Загальноросійську революцію 1917р. українська нація зустріла ще незформованою, недозрілою, вона, за великим рахунком, ще не мала в собі експлуататорських класів. Згадаймо вираз Першого Універсалу Центральної Ради, - український народ, це «народ селян, робітників, трудящого люду». Експлуататори в Україні на початок ХХст. були за своїм національним походженням не-українці. Звідси неподільність соціального та національного чинників в Український революції 1917-1921р.р.
Прихід австрійських та німецьких військ в Україну та фактична окупація її у 1918р. придушили соціальну боротьбу, а натомість і боротьбу національну. Силою монархічної Німеччини була повалена УНР, тобто національний буржуазно-демократичний державний устрій та заведено монархічний устрій – антинаціональну «Українську державу» Скоропадського, яка за своєю соціальною суттю була диктатурою російської буржуазії та російсько-польського поміщицтва, тобто, того самого блоку експуататорських класів, який володарював в Україні за часів імперії Романових.  Режим Скоропадського став протинаціональним відразу з моменту свого встановлення, - як тільки була розігнана Центральна рада та скасовані всі її соціальні здобутки, а не з оголошення 14.11.1918р. гетьманського акту про федерацію з білою Росією Краснова – Денікіна, як намагаються запевняти сучасні «державницькі» та праві адвокати Скоропадського.  До встановлення антиукраїнської «Української Держави» приклав свої зусилля і «національний герой» Болбочан, перш за все, як командир українських передових відділів німецького війська, по друге, - як співучасник монархічної змови проти УНР.
Гірка іронія історії – усі ці запорожці та гайдамаки, які йшли переможним походом  німецького війська, у якості його передових загонів, вважали себе борцями за національне визволення, а в дійсності були співучасниками придушення української національно-визвольної боротьби, бо саме завдяки німецькому військовому чину постала ця протиукраїнська «Українська Держава».
Але минуло сім місяців існування цієї держави, коли «чужонаціональне поміщицтво керувало нещасною країною, як хотіло, задовольняючи свою клясову й національну ненависть до «народу селян і робітників» і жадобу помсти за розділену між селянством землю» (П. Феденко).  Починається повстання під проводом Директорії, це «друге видання» української національно-демократичної революції. Болбочана залучено до співпраці, незважаючи на його відому реакційність, бо Директорії надзвичайно гостро бракує військових фахівців, щоб якось організувати повсталу селянську масу, щоб зробити з неї військо. Болбочан на чолі Запорозького корпусу прихиляється до повстання та визнає владу Директорії, виставляючи абсурдну вимогу – гетьмана скидайте, але не трощить гетьманський державний апарат! Це дуже красномовна вимога! Вона свідчить, що Болбочан розумів цю національну революцію, цей найширший рух повсталих українських селянських мас, як такий собі військовий заколот, - так можна скинути Скоропадського та поставити замість нього того ж Василя Вишиваного, залишаючи без змін соціально-політичний устрій, залишаючи збереженою антинаціональну «Українську Державу». Цю свою вимогу, цю власну настанову Болбочан в межах своїх повноважень починає виконувати відразу, бо він стає командуючим збройними силами Директорії на теренах Лівобережної України.  
 
Павло Скоропадський. Німецька поштова листівка 1918 р.
Що таке держава? Це, перш за все, апарат примусу та насильства, ієрархія чиновників, яка захищає інтереси  пануючого у суспільстві класу, яка втілює у життя заходи, необхідні для збереження його пануючого становища. Це «орган клясового примусу й утиску» (Винниченко). Чи була винятком «Українська Держава»? Говорити про це немає ніяких підстав, бо винятків взагалі не існує, тому що держава, як така, це історичне явище, притаманне саме класовому суспільству.
Сам по собі Скоропадський (цей дуже великий землевласник, колишній царський кавалергард та генерал російської армії, кавалер багатьох престижних царських орденів) був доволі незначною політичною фігурою, бо інакше йому б не дали так спокійно залишити Київ та взагалі Україну, як він це зробив. «Друге видання» української національно-демократичної революції, це масове повстання селян, відбулося перш за все проти політики гетьманського уряду, проти гетьманського державного апарату, який провадив у життя надреакційні гетьманські настанови.   
Варто нагадати: оголошена 29.04.1918р. перша гетьманська «Грамота» касувала всі закони та розпорядження Центральної Ради та відновлювала приватну власність на землю. Через місяць було оприлюднено новий закон, що повертав поміщикам усю захоплену селянами землю. Якщо провести певні історичні аналогії,  то  український гетьманський режим 1918р. виявився реакційнішим, ніж відомий режим Реставрації Бурбонів у Франції 1815р., бо на відміну від Бурбонів, зробив згубну для себе спробу перекреслити здобутки буржуазно-демократичної революціі у її головному, – аграрному питанні, тобто реставрувати феодальне землеволодіння. У робітничому питанні: усі фабрики та заводи було повернуто приватним власникам, фабзавкоми та профспілки було розігнано, а робітників позбавлено права на страйк (Ну зовсім у дусі старих російських царських традицій!). Але хто повертав на заводи стару адміністрацію, хто розганяв профспілки, хто організовував та утримував карні загони російської офіцерні, які чигали по українських селах, відновлюючи за допомогою самого розгнузданого насильства поміщицьке землеволодіння?! Все це робив гетьманський державний апарат, – саме його і намагався зберегти Болбочан!
Страта повстанців біля села Каніж Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Червень 1918 р. Всього було страчено 117 осіб, з них 8 повішено на крилах вітряка.

У цьому тексті ми не вважаємо за доцільне детально повторювати опис того, що робив у своїй «сатрапії» Болбочан. – як це подає В. Винниченко у своїй відомій праці «Відродження нації»:  збереження гетьманської адміністрації, насадження своїх комендантів, які не були кращими від гетьманців, розгін селянського з’їзду у Полтаві та робітничого з’їзду у Харкові, коли селян, делегатів з'їзду, пороли різками, а делегатів робітничого з’їзду арештовували та навіть розстрілювали. Одночасно Болбочан влаштовує урочисті зустрічі якихось «княгинь-поміщиць» на Полтавському вокзалі, як демонстрацію своєї політичної позиції, як виклик «народові селян та робітників», як знущання над його прагненнями, почуваннями та настроями. Винниченко з цього приводу дуже обгрунтовано запитує: «Що повинно було думати оте випороте різками українське селянство про владу Директорії?      І не тільки селянство, а просто порядні демократи, бачучи таке виразне, підкреслене поводження представника Директорії?».
Сучасні болбочанівські апологети та адвокати наголошують, що Винниченко був дуже упереджений що до діяльності Болбочана на Лівобережжі. Але яка то може бути упередженість, коли Болбочан, намагаючись зберегти від зруйнування гетьманський державний аппарат, одночасно продовжував його антинаціональну політику ?!

На нашу думку, треба окремо зупинитись на розгоні Болбочаном робітничого з’їзду у Харкові. Однією з найбільш вагомих причин поразки українських національно-визвольних змагань 1917-1921р.р. була об’єктивно обумовлена неспроможність українського національно-визвольного руху опанувати русифіковані великі міста, які тільки номінально були українськими, бо за часів імперії Романових великі міста в Україні були «осередками русіфікаторства та колонізаторства» (Троцький). Але велике місто, як таке, було зосередженням інтелектуальних та культурних ресурсів, без використання яких було неможливо будувати  українську державність, при тому, що більшисть міської інтелігенції  та індустріальних робітників була зрусіфікована і відповідно, або індіферентно, або вороже налаштована до боротьби за незалежну Україну. Проблему русіфікації великих міст, за великим рахунком, в Україні і досі не вирішено, - це сумні довгострокові наслідки колоніальних часів. Вочевидь, її абсолютно неможливо було вирішити у той надто короткий проміжок часу існування УНР. Але навіть у надзвичайно складних військово-політичних умовах 1917-1919 р.р. українським соціалістичним партіям, цим тогочасним провідникам національно-визвольних змагань, треба було шукати якусь тривку опору у русіфікованих містах. 
     Міське промислове робітництво тоді, 100 років тому, було найбільш активним, найбільш організованим соціально-політичним чинником загальноросійської буржуазно-демократичної революції. Провідний український соціал-демократ Ісак Мазепа, вже на еміграції, міркуючи про долю української революції 1917-1921 р.р., тепло і вдячно згадував тогочасних катеринославських промислових робітників та переважно робітничу катеринославську парторганізацію УСДРП,  висловлюючи великий жаль з приводу того, що боротьба за незалежну Україну розгорнулася на аграрному Правобережжі, замість того, щоб мати своєю опорою індустріалізований Південний Схід. Якщо так склався розвиток тогочасної соціально-політичної ситуації, що зрусіфіковане індустріальне робітництво Південного Сходу переважно знаходилося під впливом російських соціал-демократів (відомий більшовицький функціонер Яків Епштейн (Яковлєв) навіть у 1920-му році називав Катеринослав  «фортецею меншовизму»), то українським соціал-демократам треба було шукати згоди, знаходити компроміси та шляхи для співробітництва з українськими організаціями РСДРП, хоча б на тому початковому рівні, який був досягнутий наприкінці 1917-го року, за часів Центральної Ради. Спільними зусиллями української та російської соціал-демократії можна було  більш вдало протистояти поширенню російсько-більшовицьких впливів на промислове робітництво. Таке співробітництво стало би вагомим політичним чинником зміцнення «другої республіки» - відродженої УНР. Тільки поширення впливів українських соціалістичних партій у русіфікованих індустріальних містах могло хоч якось вдовольнити ту катастрофічну нестачу  культурних сил, яку постійно відчував український національно-визвольний рух та творена ним держава – Українська Народна Республіка у 1917-1921-му роках.
Тому діяння таких «національних героїв», як Болбочан, підривали можливість такої згоди та однозначно вороже налаштовували зрусіфіковане робітництво проти української національно-визвольної боротьби. Оцінюючи розгон Болбочаном робітничого з’їзду у Харкові, Винниченко цілком слушно зазначав: «Розуміється, це була найкраща пропаганда проти Діректорії. Зразу все робітництво Харківщини, Катеринославщини, Донецького району та навіть Херсонщини (бо з усіх ціх місцевостей з’їхались делегати) дістало вражіння та переконання, що влада Директорії є така сама, як гетьманська, - контрреволюційна й ворожа до робітничого руху».
Але це ще далеко не все з проявів ідейно-политичних позицій Болбочана, цього «справжнього українського лицаря», як прозвали його у правих колах української політичної еміграції у 20-х роках ХХ ст.
Долучившись до революційного виступу Директорії, Болбочан не тільки висуває контрреволюційну вимогу зберігати гетьманський державний аппарат. Він відразу починає якусь праву «фронду» проти ідейно-політичних засад української національно-демократичної революції.
У той час, коли засоби пропаганди та агітації були дуже важливою зброєю та важили чи не найбільше, ніж кількість багнетів та шабель у ворогуючих сторін, а використання тих чи інших символів було основною складовою пропаганди, уся новопостала армія УНР, крім тризубів носила червоні стрічки на папахах та червоні бинди на грудях, а Болбочан у Запорозькому корпусі зберігав погони та кокарди, заведені у гетьманський армії на зразок старої царської армії або російських білогвардійців. У 1917-му році погони були ненависним символом класового гноблення в  російській армії. Офіцери втрачали життя за відмову зняти погони на вимогу революційних солдатів. Ці солдати «обривали погони всім тим, хто їх носив, разом зі шкурою, або й з головою» (І. Багряний). Потім  «золотий погон» став узагальнюючим символом білогвардійської російської офіцерні. Революційні збройні формування, включно з тими, що воювали проти російських більшовиків, відмовилися від погон. Не була винятком армія УНР. Винятком став її Запорозький корпус під проводом Болбочана… Наскільки погони були символом російської контрреволюції, можна побачити з того, як воно велося у російських білих арміях: ті білі вояки, які мали наміри за першої-липшої нагоди здатися у полон,  пришивали  свої погони як годиться, тобто так, що вони ледве трималися на плечах, - бо здаватися у полон означало перш за все зривати з себе погони, а ті, хто бажав боротися з революцією насмерть, пришивали погони насмерть – проволокою.  До речи, траплялися випадки, коли безжальні до полонених білих офіцерів махновці, замість того, щоб рубати їх, прибивали їм гвіздками до плечей ненависні погони…
Та ось, з вимогою припинити цю дискредитацію українського революційного війська, в штаб до Болбочана приїджає від головнокомандування військ УНР В. Тютюнник (майбутній головком армії УНР у найтяжчий період її існування -  восені 1919р.,  коли дійшло до т.зв. «листопадової катастрофи»; тоді ж він захворіє на тиф і помре від нього у січні 1920р. у Рівному). Болбочан відмовляється  зняти з запорожців гетьманські погони та кокарди та начепити замість них червоні стрічки та червоні бинди і навіть виганяє  В. Тютюнника зі свого штабу. Тоді головне командування військ УНР та особисто С. Петлюра проковтнули це зухвальство, - для Болбочана поки що обійшлося без наслідків. Дещо подібне мало місце під час «визволення» Київа німцями на початку  березня 1918р. Тоді, після вступу до міста болбочанівських запорожців, їх біля міської Думи  вітала делегація представників т.зв. «громадськості» на чолі з членом Центральної Ради Мойсеєм Рафесом. При цьому балкон Думи був прикрашений жовто-блакитним та двома  червоними прапорами. Це видовище викликало обурення Болбочана та його оточення і вітальна зустріч перетворюється у конфлікт – один з болбочанівських офіцерів позривав червоні прапори. Це теж був ідейно-політичний виклик, на той раз Центральній Раді, але і тоді Болбочану це зухвальство обійшлося без відчутних наслідків… Такий вчинок був лише означений як зневага до української революції, а Прісовський та Болбочан цілком заслужено отримали ярлик «реакціонерів».
Повідомлення газети "Новини. Листок Інформбюро Армії УНР." Ч.6. за січень 1919 р.

Червоний колір, червоні прапори зокрема, у 1917 р. був кольором не саме російського більшовизму, не новітнього російського імперіалізму   (як це зараз втокмачується у суспільну свідомість), а кольором соціальної революції, тієї буржуазно-демократичної революції, яка розтрощила струхлявілу імперію Романових. Червоні прапори були партійними прапорами російських та українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Весь збройний опір російському більшовизму, який очолювали російські соціалісти, йшов під червоними прапорами: Народна армія КОМУЧа; Іжевсько-Воткинське повстання; Тамбовське повстання (т.зв. «антоновщина»); повстання Сапожкова; Західно-Сибірське повстання, не кажучи вже про Кронштадт; в Україні під червоними прапорами воювали з більшовиками збройні формування Григоріїва та боротьбістів, махновці використовували червоні прапори поруч з чорними, під жовто-блакитними та червоними прапорами здобувало Київ у гетьманців військо революційної Директорії. Жовто-блакитні прапори були символом національного визволення, червоні – соціального. Безперечно, російські більшовики намагалися монополізувати за собою не тільки право називатися революціонерами ( по більшовицьки, - революціонери  це тільки більшовики, усі інши претенденти на це право – це «контрики», або, у найкращому разі  - тимчасові попутники, які потім, все рівно, обернуться на «контриків»), але й червоний колір, як символ соціальної революції. Треба визнати, що  більшовикам це вдалося. Знищивши всіх інших революціонерів – перш за все соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, вони здобули та затвердили цю монополію у суспільній свідомості, - монополію на червоний колір символів соціальної революції, зробивши його кольором власної тоталітарної політичної системи, кольором державних прапорів новопосталої Російської імперії під назвою «СССР».
Але все це не тільки не заперечувало, а навпаки, стверджувало необхідність використання червоного кольору провідними політичними організаціями та збройною силою Української революції. Червоний колір прапорів та інших символів означав налаштованість на соціальне визволення, без якого національно-визвольна боротьба в умовах революції 1917-1921р.р. втрачала масову підтримку в «народі селян та робітників».
Болбочан був послідовим: продовжуючи політику гетьманщини по придушенню соціально-визвольної боротьби, він також не сприймав та намагався ліквідувати її символіку. Наслідки цієї політики були, без перебільшення, катастрофічними.  Із початком другої війни більшовицької Росії проти УНР, величезна територія Лівобережної України була втрачена з неймовірною швидкістю, при прогресуючому розкладі українських військ, до того ж, втрачена назавжди (вже ніколи «друга республіка» не відновила свого суверенітету на Лівобережжі, хоча окремі повстанські загони УНРівської орієнтації діяли на Полтавщині навіть у 1922-му році). Це сталося навіть швидше, ніж німецькі війська витіснили червоних росіян з цієї територіі у березні – квітні 1918 р. До цієї ганебно програної збройної боротьби за Лівобережну  Україну між військами Директорії та російським червоним військом ми ще повернемось, бо зараз треба зупинитись на спробах Болбочана впливати на зовнішню політику Директорії.  Ми не будемо розмірковувати над улюбленою, але фальшивою тезою буржуазних ідеологів про те, що армія, перш за все, її офіцерський корпус, як такий собі кастовий суспільний стан, знаходиться поза політикою. Декларативність цієї тези ніколи не заважала офіцерському корпусу армій буржуазних держав втручатися у політику під час соціально-політичних конфліктів між гнобленими та гнобителями та виступати на боці останніх. Так, Болбочан ліз у справи, які знаходилися поза його компетенцією, але для нас важливим є зміст його вимог, а не той факт, що він наважився їх висувати військово-політичному проводу УНР.
Отже, у той короткий проміжок часу, коли він перебував головкомом військ УНР на Лівобережній Україні, поводячись на її теренах дійсно як «сатрап» тільки-но поваленої гетьманщини, Болбочан надсилає С. Петлюрі листи из вимогами знайти спільну мову з «Всевеликим Войском Донским», тобто з донськими білокозаками та порозумітися  з Антантою. Сучасні болбочанівські апологети наголошують, що Болбочан вимагав військово-політичного союзу виключно з «донцями», а не з білогвардійською Добровольчою армією. Яке блюзнірство!
Ким були оті самі «донці»? Донське козаче військо, як і інши  11 російських козачих військ (Кубанське, Терське, Астраханське, Уральске, Оренбургське та інш.) було привилегийованим військово-феодальним суспільним станом у Російській імперії.      У внутрішній політиці російський царат використовував козаків у якості карателів під час придушення   робітничих та селянських виступів проти гнобителів,  у зовнішній політиці – у якості передового загону російської колоніальної експансії, таких собі російських конкістадорів під час підкорення Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії. Призначення козацтва у царині зовнішньої політики російської імперії свого часу чітко визначив  імператор Олександр ІІ : «Главное назначение казачества состоит в выполнении той цели, которую ставит перед собою российская империя. Эта цель заключается в завоевании Кавказа путем его колонизации и в этой колонизации казаки призваны играть главную роль не только своей военной службой, но они должны сверх того, являться первыми переселенцами на завоеванных местах и закреплять их своми станицами». В Україні російські козаки, насамперед донські, були головним чином знані, як карателі, під час аграрних заворушень. Козачі війська, які за часів імперії Романових мали певне самоврядування, під час буржуазно-демократичної революції 1917 р. постали як осередки ідеологічної та політичної реакції. Найчисельнішим та найміцнішим з них було Донське козаче військо. Саме під його захистом наприкінці 1917р. виник та розвинувся зародок Добровольчої армії, - найбільш стійкого, найбільш боєздатного, найбільш небезпечного збройного формування російських білогвардійців.    
У 1918р. «Всевеликое Войско Донское» - це квазі-державне утворення під протекторатом кайзерівської Німеччини. Після поразки німецького імперіалізму у  світовій війні ця квазі-держава  «порозумілася» з переможною Антантою і за вказівкою представників останньої визнала зверхність над собою російської білогвардійської військової диктатури, уособленням якої був генерал  Деникін, а власне Донська армія, втративши самостійність, стала оперативним угрупованням білих російських військ у складі  так званих «Збройних Сил Півдня Росії», поруч з Добровольчою армією, Кавказською армією та інш.
Знайти спільну мову з «донцями» означало знайти спільну мову з південно-російськими білогвардійцями, запеклими ворогами української незалежності. Власне кажучи, такими вимогами Болбочан намагався продовжувати політичну акцію Скоропадського, який встиг знайти спільну мову з іншою німецькою маріонеткою – отаманом «Всевеликого Войска Донского», відомим генералом Красновим. В умовах, коли після поразки центральних держав у світовій війні, вибуху революції у Німеччині та цілковитого краху Австро-Угорщини, німецькі та австрійські війська почали залишати територію України, уряди «Української Держави» та «Всевеликого Войска Донского» повели перемовини з приводу того, щоб замість від’їзжаючих «нах фатерлянд» німецьких та австрійських військ,  східні терени України   займали  частини білокозачої Донської армії. Для чого? Звісно, для чого – «для збереження ладу і спокою», тобто, для придушення боротьби «народу селян та робітників» за свое соціальне визволення. Ось так соціальна контрреволюція в черговий раз оберталася зрадою національних інтересів. Цією ж стежиною вперто крокував «національний герой» Болбочан.
Пропоноване ним «порозуміння з Антантою» реально означало плазування перед цією світовою імперіалістичною потугою, яка щойно перемогла у світовій війні. Плазування з надією, що Антанта захистить новопосталу українську державність від більшовицької Росії та водночас придушить соціальну революцію у самій України. Коли замість коаліційного кабінету Чехівського з перевагою соціалістів до влади прийшов складений правими партіями кабінет Остапенка, ось тоді тогочасний український політикум досхочу наплазувався перед Антантою, реалізуючи, так би  мовити, пропозиції Болбочана. Саме тоді починаються пошуки згаданого «порозуміння» через переговори з представниками  командування французьких військ у Південній Європі, десант яких щойно окупував південні терени України. Незважаючи на брутальну форму та  неприйнятність змісту вимог французьких «партнерів» (які у випадку їх реалізації робили з УНР французький протекторат) на цих переговорах, Директорія та уряд УНР продовжували плазувати перед ними, тобто намагалися будь-що продовжувати переговори, сподіваючись, що ось-ось вдасться випрохати у Антанти яку-небудь допомогу або навіть переконати її представників у необхідності посунути свої війська на північ від Чорноморського узбережжя, - на Київ та Харків. Відомо, до чого привела ця права політика відвертої ставки на іноземних «визволителів»  в умовах наступу з півночі російської Червоної армії та окупації півдня десантом Антанти (І. Мазепа називав цей десант «ножем у спину української революції): до величезної дезорієнтації та дезорганізації як на фронті, так і у запіллі, знову підсиливши і без того дуже значну ефективність більшовицької агітації. У лютому-березні 1919р. деморалізація українського війська була майже повною, - все розлазилося, утікало, не бажаючи чинити ефективний спротив наступу російської Червоної армії, або й повертало зброю проти армії УНР та навіть переходило на бік червоних росіян.
Політика правого кабінета Остапенка наочно показала, які мали бути наслідки реалізації вимог «порозумітися з Антантою». Сталося дещо подібне на долю Центральної Ради, яка у 1917 році користувалася величезною підтримкою українських селян та робітників. Але «Рада завела німців», а німці завели соціальну реакцію, завели скоропадщину – саме таку послідовність цих історичних подій зафіксувала суспільна свідомість «трудящого люду» і популярність Центральної Ради зійшла нанівець. Саме так на початку 1919р. катастрофічно  втрачала підтримку мас новопостала «друга республіка», тих селянських мас, які за місяць – півтора до цього з таким завзяттям піднялися проти скоропадщини, бо в масах ширилося переконання (не без впливу значною мірою демагогічної, але вкрай ефективної більшовицької агітації), що Діректорія замість німців заведе в Україну Антанту, а з Антантою повернеться соціальна реакція.
У березні 1919р., «коли вже розклад в армії і в тилу досягнув таких розмірів, що загрожував повною катастрофою» (І. Мазепа), праві партїї поступилися владою (треба зазначити, поступилися цілком демократичним, законним шляхом – уряд Остапенка пішов у відставку згідно з рішенням Діректорії, яка була уповноважена на такі рішення Трудовим Конгресом) на користь провідних політичних сил української революції: соціалістів-революціонерів та соціал-демократів, - склався цілком соціалістичний  кабінет Б. Мартоса. Згубний правий політичний курс був відкинутий і загрозу повної катастрофи «другої республіки» вже в березні 1919р. було усунено. Але відсторонені від влади у легітимний спосіб, праві партії (соціалісти-федералісти; соціалісти-самостійникі; народні республіканці; хлібороби-демократи) перейшли на шлях змов та політичних авантюр. «Вже самий факт утворення соціалістичного уряду викликав у Рівному  виступ  Оскілка, що проголосив себе головним отаманом замість Петлюри. Цей виступ спричинився до остаточної руїни фронту і переходу армії на територію Галичини» (І. Мазепа). Але праві після провалу цієї авантюри не заспокоїлись, не полишили заколотницьких метод політичної боротьби. І ми постійно бачимо правих політиків в оточенні Болбочана вже тоді, коли він ще командував військами УНР на Лівобережжі. Вони постійно щось обговорюють, щось вирішують. Від цих контактів залишається враження, що вже тоді праві готували Болбочану якусь провідну роль у своїх політичних авантюрах. Вірогідно, що Болбочан, як «політичний неук» (Винниченко), формулював свої вимоги до Директорії: знайти спільну мову з донською білокозаччиною та порозумітися з Антантою, не без впливу свого правого політичного оточення. Найчастіше поруч з Болбочаном згадується такий собі пан С. Шемет, один з засновників правої партії хліборобів-демократів, український монархіст, колишній секретар гетьмана Скоропадського.


«Талановитий стратег»

Та повернемось до військового шляху Болбочана, адже він перш за все був військовиком, а потім вже амбітним політичним авантюрником. Як ми вже згадували, саме завдяки «другому виданню» української національно-демократичної революції Болбочан виріс до посади головнокомандувача збройними силами УНР на теренах Лівобережної України і мав змогу показати, який він дійсно «талановитий стратег», бо в цей же час починається друга війна більшовицької Росії проти УНР. Але якщо під час вторгнення в Україну німецького імперіалізму, Болбочан хвацько виступав на «шляху перемог» на чолі передових українських загонів німецького війська, то під час другої війни з більшовицькою Росією він йшов шляхом поразок, шляхом безпомічного, безпорадного відступу українських військ. Боротьба за Лівобережну Україну військами УНР, з Болбочаном на чолі, була ганебно програна у найкоротші терміни.
Достатньо вказати, що славетний Запорозький корпус (частини якого завдяки кадровій політиці Болбочана були насичені російською білогвардійською офіцернею незрівняно більше, ніж будь-які інші частини військ УНР) відкотився вздовж залізниці від Білгорода через Харків – Полтаву – Кременчук, аж до станції Знам’янка на Правобережжі усього за 16 діб! Оце був бліцкриг у червоних росіян! Чому так сталося?! Можна вказати на те, що  взимку 1918 – 1919 рр. наступала вже зовсім інша російська Червона армія, ніж вона була навесні 1918 р. Ніяких добровольчих різнокаліберних загонів, ніяких мітингів, ніяких власних ешелонів, ніяких обраних командирів. Це була вже армія, складена шляхом примусової мобілізації, одноманітно організована та чітко структурована, з призначеними командирами із колишніх офіцерів старої, царської армії, які були під політичним наглядом більшовицьких комісарів,  просякнута агентурою таємної політичної поліції, - так званих Особових відділів при штабах частин та згуртована жорстокою дисципліною. «Солдат должен быть поставлен перед неизбежной смертью позади и возможной смертью впереди» (Троцький) – це при наступі, а при відступі частини без наказу вищого командування, першим мав бути розстріляний більшовицький комісар, а другим -  командир частини. Так, у військ УНР взимку 1918-1919 рр. був вже якісно  інший  супротивник, але це не може пояснити вражаючої втрати боєздатності українських військ з початком другої російсько-української війни.
Генерал-хорунжий армії УНР Олександр Удовиченко у книзі «Україна у війні за державність» (У цій книзі можна прослідкувати витоки кількох міфів про національно-визвольні змагання 1917-1921 років та наштовхнутися на те, як автор раз у раз зітхає: ось не склалося, ось не задалося, ось не довелося повоювати разом з білими росіянами проти червоних росіян) дуже коротко констатує: «На лівобережному фронті бойові операції відразу були несприятливі для українських військ». Він також згадує, що «одночасно з боями на фронті українські частини мусили виділяти чимало сил для боротьби з комуністичними партизанськими відділами, що вешталися у запіллі наших військ. Ці ворожі відділи висаджували у повітря залізниці, мости, переривали телеграфні дроти, утруднюючи управління військами і вносили дезорганізацію в запілля Української Армії».
Обкладинка книги: В. Сідак, Т.Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан.
 Трагедія українського державника. - Київ: Темпора, 2004.

Автори сучасної монографії «Полковник Петро Болбочан – трагедія українського державника» (яку важко назвати науковою працею, настільки вона тенденційна – це нестримна апологія Болбочана та необґрунтована, безоглядна критика тогочасних українських соціалістів у науковій обгортці) без будь яких пояснень зазначають, що з початком другої війни з більшовицькою Росією у частинах Запорозького корпусу почалася масова дезерція.
Взагалі, розклад Лівобережного фронту військ УНР був вражаючим. Болбочан вимагав підкріплень для Запорозького корпусу.  Підкріплення йому надсилаються, але вони ненадійні – або розбігаються по дорозі на фронт, або на фронті переходять на бік червоних росіян. На північному відтинку Лівобережного фронту  ситуація була теж дуже важка: коли у другий  половині грудня 1918р. німці пішли і почалося просування в Україну червоних російських військ, боронити від них Чернігівщину довелося одній Сірожупанній дивізії, яка увійшла до складу військ УНР з гетьманської армії. Згодом на допомогу Сірожупанцям з великими труднощами  було виштовхано з Київа на фронт Чорноморську дивізію. Про бойові дії цих військових з’єднань дізнаємося таке: розкладені більшовицькою агітацією, деморалізовані, потерпаючи від масової дезерції, вони чинять дуже слабкий опір наступу  російської Червоної армії та безупинно відходять. До того ж, вони залишаються з відкритим правим флангом, бо Запорозький корпус відкочувався ще швидше і своїм відступом від Полтави через Кременчук за Дніпро, він не тільки оголив київський напрямок, але й підставив під загрозу охоплення правий фланг Чорноморців. 
     У тилу, під Київом, положення військ УНР було теж жахливим. У самому Київі (де під час цих подій на фронті  засідав Трудовий Конгрес – найвищій представницький орган повсталої української нації, який, власне, і  започаткував «другу республіку») формувалася дивізія Січових Стрільців, які на той час були, мабуть, найбільш боєздатною українською військовою формацією. Під самим Київом, у межах сучасного Київа, стояли дві Дніпровські дивізії – у Дарниці дивізія отамана Данченка, в Святошині – дивізія легендарного отамана Зеленого. Відносини між козаками цих дивізій та Січовими Стрільцями були такі, що останні вимушені виставляти заслони в бік Дарниці та Святошино. До того ж, обидві Дніпровські дивізії відмовилися виконати наказ головнокомандування військ УНР вирушити на фронт проти російської Червоної армії. Остаточно розклавшись під дією невпинної більшовицької агітації, дивізія Данченка «самодемобілізувалася», тобто розбіглася на всі боки, а Зелений, загарбавши у Святошино військові склади, зі своєю дивізією самочинно вирушив у рідне Трипілля (як у Махна головним опорним пунктом було рідне Гуляйполе, так у Зеленого – рідне Трипілля), звідки надіслав у Київ, Січовим Стрільцям, свій ультиматум: або вони скидають Директорію та оголошують Радянську владу, або він починає бойові дії проти республіканських військ…
Щоб якось врятувати становище  після того, як виявилося, що Болбочан всупереч наказу головнокомандування тримати київський напрямок, відводить Запорозький корпус з Полтави на Кременчук, у Київі нашвидкуруч, з різних частин дивізії Січових Стрільців, складається  Ударна група, яка висувається на оголений проміжок фронту, щоб якось прикрити цей найбільш важливий напрямок вздовж залізниці від Полтави на Київ. Ця Ударна группа  прибуває  під Полтаву  в той час, коли місто вже залишили запорожці Болбочана. Січові Стрільці контратакою здобувають частину міста, але було вже пізно – запорожці втікали на Кременчук так швидко, що зв’язок з ними був втрачений і становище на фронті виправити не вдалося. Через два дні під загрозою глибокого обходу Ударна група залишає Полтаву та починає свій відступ на Київ, але під станцією Гребінка вона вже заатакована з усіх боків: з півночі, з-під Ромен та зі сходу,     з-під Лубен, насуваються відділи російської Червоної армії, а з півдня, від Золотоноші, Січових Стрільців атакують українські республіканські війська, які підняли повстання проти Директорії, тобто проти самої «другої республіки». Гарнізон Переяслава, який приєднався до цього повстання, відрізав Ударній групі відступ на Київ, захопивши станції Переяслав та Яготин. Завдавши поразки цим повстанцям, Січові Стрільці вирвалися з оточення та відступили на Київ, туди ж відійшли і жалюгідні рештки Сірожупанців та Чорноморців: Лівобережний фронт військ УНР, яким керував Болбочан, було остаточно знищено…
Розклад залишків республіканського війська був такий, що Київ було вирішено здати червоним росіянам без бою та відходити за річку Ірпінь. Показником такого  катастрофічного розкладу українського війська є той факт, що коли під час цього відступу Ударна група Січових Стрільців проходила Київом, вона втратила половину особового складу внаслідок дезерції, тобто навіть Січові Стрільці масово розбігалися.
Знову поставимо запитання: чому так сталося? Чому війська революційної  Діректорії, які з таким завзяттям тільки-но розтрощили гетьманців, не побажали, за великим рахунком, воювати з російською Червоною армією на початку другої війни більшовицької Росії проти УНР? Відповідь знаходимо у Євгена Коновальця (репутація та авторитет якого у наших правих ідеологів та «державників», здається, поза всяким сумнівом) в «Історії корпусу Січових Стрільців»  та в його «Причинках до історії української революції». Описуючи, які звірства чинять російські більшовики по захоплених містах,   знищуючи національно свідому українську інтелігенцію, Коновалець зазначав: «Тим часом похід московських більшовиків находив раду зустріч самого українського збільшовиченого селянства (!!!). Скрізь по тилах українського війська почали появлятися повстанчі ватаги, приневолюючи його відступати вглиб України. На Катеринославщині виринули величезні ватаги Махна…».
Євген Коновалець
    
    Зрозуміло, - яка може бути вмотивованість, яка може бути боєздатність українського селянського війська при таких настроях українського селянства! Генералу Удовиченко ввижалися якісь «комуністичні партизанські відділи» в запіллі українського війська. Звідки вони могли узятися, ці «комуністичні відділи» та ще в українському тилу, коли комуністів, тобто російських більшовиків в той час на теренах Лівобережної України було настільки мало, що вони складали хіба що кадри більшовицьких агітаторів. Можна сказати, що ефективність  агітації більшовиків в той час була обратно пропорційна їх чисельності. Руйнували запілля республіканських військ та примушували їх «відступати вглиб України» не міфічні «комуністичні партизанські відділи», а селянські «повстанчі ватаги» під проводом українських лівих есерів, майбутніх боротьбистів та «величезні ватаги Махна». До речі, усім повстанням проти Директорії на Лівобережжі (звісно, крім махновського району) керував Головний революційний комітет, складений лівими есерами.


Влучна констатація Коновальця, яка розкриває дійсні причини деморалізації українських республіканських військ на початку другої війни з більшовицькою Росією, залишає, однак, без відповіді питання: чому українське селянство наприкінці 1918 р. постає «збільшовиченим»? Чому  більшовицька агітація у цей час проникає скрізь і є такою ефективною? Чому стає такою ефективною діяльність майбутніх боротьбистів, які не тільки організують селянські повстання на Лівобережжі, але й прихиляють на свій бік, на повстання проти Директорії, частини республіканських військ? Чому Махно спромігся зібрати «величезні ватаги», коли ще у серпні-вересні 1918 р. у нього був зовсім невеликий партизанський загін? Чому, безжально знищуючи гетьманців під час своїх партизанських рейдів ще з літа 1918 р., Махно у грудні того ж року відкрив бойові дії проти  військ революційної Директорії відразу на кількох напрямках? (У бік Харкова його загони діяли проти частин болбочанівського Запорозького корпусу, які мало чим відрізнялися від гетьманців; у бік Катеринослава та Олександрівська – проти селянських загонів різних отаманів, тільки орієнтованих на революційну Директорію, бо власне гетьманці – VIII-й (Катеринославський) корпус гетьманської армії, після збройних зутичок з військами Директорії,  взявши собі назву «Катеринославський загін Добровольчої армії», на той час з Катеринослава вже пішли у свій відомий Південний похід, на з’єднання з російськими білогвардійцями у Криму.   Наприкінці грудня 1918р. Махно навіть на кілька днів оволодів  губерніальним центром – Катеринославом, вибивши звідтіля війська Директорії, а 25.01.1919р. махновці після двотижневих боїв(!) здобувають Олександрівськ, - останній форпост  військ УНР на лівому березі Дніпра був втрачений…)
Відповідь на ці питання може бути тільки такою: селянство Лівобережної України не побачило різниці між ненависною гетьманщиною та новим режимом Директорії УНР. Не побачило тому, що «сатрап» Лівобережжя Болбочан, його коменданти та вся та російська білогвардійська офіцерня, що постійно його оточувала, всі разом вони намагалися зберігати гетьманський державний апарат та продовжували його  реакційну репресивну соціальну політику. Вже «панування Скоропадського привело до величезного зросту большовицьких настроїв на Україні. Зокрема, селяни почали дуже прислухатися до підшептів комуністичних агентів; та й без цього режим реакції на Україні був фактично найдужчою пропагандою большовизму» (П. Феденко).  Та ось, начебто, відбувається загальне національне повстання проти скоропадщини, але… знову таки заводяться старі, гетьманські порядки. Це у Київі Трудовий Конгрес та Шостий конгрес УСДРП приймали чудові декларації, які  без притаманної російському більшовизму соціальної демагогії, проголошували наміри переводити у життя зумовлені саме буржуазно-демократичною революцією соціальні перетворення, але на місцях порядкували болбочанівські коменданти…  Таке порядкування викликало обурення у селян, викликало несприйняття нового режиму, закликало повернути взяту до рук зброю проти нього.
 Збройний опір німцям та гетьманцям перерастав у збройну боротьбу проти Директорії УНР не тільки на Лівобережжі. Яскравий приклад – Таращанське повстання під проводом Шинкаря.
Штабс-капітан російської царської армії, Микола Шинкар у 1917 р., після Лютневої революції, був активістом по українізації її частин, а потім став видатним військовим діячем «першої республіки»: командуючим Київської військової округи та на деякий, доволі короткий час, навіть головнокомандуючим збройними силами УНР. Під час більшовцького збройного повстання у Київі  та оборони міста від наступу червоних російських військ Муравйова у січні 1918р., Шинкар – один з головних керівників бойовими діями з боку військ Центральної Ради. Як український лівий соціаліст-революціонер, Шинкар не міг примиритися з режимом Скоропадського. Після гетьманського перевороту він перейшов на нелегальне положення, а згодом очолив криваве Таращанське повстання проти німців та гетьманців.  Повстало проти гетьмана у Таращанському повіті Київської губернії те ж саме Вільне Козацтво, яке за часів Центральної Ради показало свою надзвичайно високу ефективність, як військова формація міліційного типу. Повстання колишніх Вільних Козаків у суміжному з Таращанським Звенигородському повіті яскраво описав у своїй книзі «Революційна стихія» легендарний ЮркоТютюнник, цей найбільш політично вироблений старшина з-поміж провідних військових діячів УНР (за свідченням Ісака Мазепи).
Відступаючи під тиском німців та гетьманців, таращанці стають на рейдовий спосіб збройної боротьби (щось на зразок загально відомих рейдів Махна) та переходять на лівий берег Дніпра. Несподіваним наскоком вони заволодівають Полтавою, розтрощивши при цьому штаб та відділи управління VI-го (Полтавського) корпусу гетьманської армії. (Сучасні апологети  Скоропадського та Болбочана дописуючись навіть до того, що Шинкар вчинив у Полтаві погром (погром не беззахисного мирного єврейського населення, а озброєних, висопрофесійних класових ворогів у громадянськїй війні!), ніколи не забувать зазначити, що при цьому «погромі» загинуло більше сотні гетьманських офіцерів на чолі з генералом, командуючим Полтавським корпусом та одночасно якось соромляться  згадувати про те, який терор провадили німці та гетьманці під час придушення Звенігородсько-Таращанського повстання) Коли вибухнула національно-демократична революція проти гетьманщини, Полтава знаходилася під владою шинкарівського ревкому. Та ось, з боку Харкова до Полтави прибуває начебто військо революційної Директорії – запорожці Болбочана, з гетьманськими погонами на плечах, з гетьманськими кокардами на шапках, з російською білогвардійською офіцернею на командних посадах. Дуже скоро доходить до збройних сутичок між таращанцями та запорожцями. Таращанців витісняють з Полтави, а самого Шинкаря заарештовано і ставлено Болбочаном під розстріл. Поранений Шинкар якимсь чином рятується від такої наглої смерті і таращанці відходять до т. зв. «нейтральної смуги», яка  існувала на доволі умовному кордоні між «Українською державою» Скоропадського та більшовицькою Росією. Там, на тій «нейтральній смузі» російські більшовики формували з українців дві так звані «Повстанчі дивізії» для майбутнього вторгнення в Україну. Таращанці пристають до цього червоного війська, утворюючи окрему Таращанську бригаду, згодом розгорнуту у Таращанську дивізію, яка стає найбільш дієвим, найбільш боєздатним, найбільш налаштованим на рішучій наступ з’єднанням у складі  того угруповання російської Червоної армії, яке діяло проти військ УНР взимку 1918-1919р.р. На цих високих бойових якостях червоних таращанців постійно наголошує  Є. Коновалець  у своїх вищезгаданих творах.
Ось як сталося – таращанські Вільні Козаки, які так вдало роззброювали збільшовичені частини старої російської армії (які сунули з фронту імперіалістичної війни у тил і яких більшовицьки заколотники вже тоді намагалися спрямувати на Київ, на повалення Центральної Ради), не зупиняючись перед збройними сутичками та навіть боями; які не дали армії Муравйова просунутися через їхній край, - через рік, після досвіду «спілкування» з скоропадщиною та болбочанівщиною, стають ударною частиною російської Червоної армії з початком другої війни більшовицької Росії проти УНР.


Правий заколотник

Нарешті, на станції Кременчук вранці 22.01.1919р. Болбочана заарештовано у власному штабному вагоні разом з двома російськими білогвардійськими офіцерами (полковниками російської служби) з його штабу. Арешт було переведено гайдамаками відомого отамана Волоха на підставі переданого телеграфом наказу головнокомандування військ УНР. На цьому військова карєра Болбочана закінчилася. «Талановитим стратегом» він залишився тільки в уяві наших «державників». Його сучасні праві адвокати та апологети постійно торочать про те, що, мовляв, підстав для його арешту не було, що слідства переведено не було, що взагалі «Директорія боялася появи в особі Болбочана справжнього національного лідера» (В. Мороз) і тому вирішила його нейтралізувати. Але це знову суміш напівправди та безпідставних вигадок.
Сучасні праві ідеологі, розмірковуючи над причинами загибелі УНР, постійно нарікають тогочасним українським есдекам та есерам, що вони своєю політикою завадили створенню міцної, могутньої, залізно-дисциплінованої постійної національної армії, яка б захістила Українську Державу від будь-яких ворогів. Це їх головний звинувачувальний аргумент. У цьому тексті не місце для спростування цих закидів, бо зараз йде мова про  створення міфів навколо «національних героїв». І у випадку з Болбочаном праві ідеологі та «державники» не помічають, як попадають у пастку власних міркувань що до міцної національної армії. Вони, мабуть, не розуміють, що у складі жорстко організованої, залізно дисциплінованої регулярної військової формації Болбочан мав бути кілька разів заарештований та відданий під військовий трибунал  за свої «успіхи» та «звитяги» під час тотально провальної військової кампанії за Лівобережну Україну в грудні 1918 – січні 1919 років. Про що конкретно йде мова? Відповідаємо по пунктах:
1.       Без санкції головнокомандування, без бою залишено Харків, про стратегічну важливість якого нікому нічого не треба пояснювати. Червоні росіяни вступили до Харкова лише через три дні, як звідти відступили болбочанівські запорожці.
2.         Частина Запорозького корпусу, на перший погляд, невмотивовано відійшла на Лозову та Слов’янськ, замість того, щоб відступати з основними силами до Полтави. Ніякого руху в бік Катеринослава (що могло якось пояснити цей відступ), щоб забезпечити це дуже важливе місто від загрози захоплення махновцями, з Лозової зроблено не було. Проте з Лозової, як дуже важливої вузлової станції, відкривалися залізничні шляхи на південний схід, - до білокозачої Донської армії, та на південь, відомим маршрутом на Крим, на з’єднання з російськими білогвардійськими добровольцями, які вже почали висуватися з Криму та витісняти повстанські загони з Північної Таврії (вже 14.12.1918 р. десант Кримсько-Азовського добровольчого корпусу захопив Бердянськ). Але залізничний маршрут на Крим був заблокований махновцями і тому, наприклад, «Катеринославський загін Добровольчої армії», тобто VIII-й корпус гетьманців, відбиваючи атаки григоріївців, пішки з Катеринослава пройшов по Правобережжю аж до Берислава, у Бериславі перейшов Дніпро та відбиваючись вже від махновців на лівому березі Дніпра, 22.12.1918р. на Перекопі долучився до російських білогвардійських військ. Пробиватися залізницею з Лозової на Крим, через махновський район, було дуже ризиковано і тому та частина болбочанівських запорожців, яка зрадила власне українську справу, зрадила боротьбу за незалежну Україну, подалася через Слов’янськ на південний схід, -  на з’єднання з донськими білокозаками.
3.                 Вже у Харкові, перед відступом на Лозову, у цих частинах Запорозького корпусу стався кричущій випадок національної зради: старшинський склад своїм підписом мав засвідчити, куди він бажає відступати, чи то на Полтаву, залишаючись вірними УНР, чи то на з’єднання з  ворогами української незалежності – російськими білогвардійцями. Це шокуюче, взагалі не сумісне з військовими обов’язками, з військовою дисципліною, опитування було организовано командуванням цих частин. За свідченням Б. Мартоса, тільки двоє старшин підписалися за вірність український боротьбі, усі інши висловилися за національну зраду. Це був яскравий приклад того, наскільки безкарною почувалася російська білогвардійська офіцерня у Запорозькому корпусі! Це був наочний результат кадрової політики Болбочана!
4.              Після того, як Болбочану не вдалося переконати С. Петлюру знайти спільну мову з донською білокозаччиною, тобто стати на шлях підриву української національно-визвольної боротьби, Болбочан за власною ініциативою почав таємні зносини з генералом Красновим. Можна доволі впевнено припускати, що можливий відступ частин болбочанівського війська на південний схід, на з’єднання з Донською армією, у випадку поразок на фронті проти червоних росіян, обговорювався під час цих таємних контактів. Але вже сам факт цих таємних зносин мав би стати мотивом для арешту та предметом розгляду у військовому трибуналі.
5.            Але заарештовано Болбочана було не за це. Всупереч наказу головнокомандування збройними силами УНР про оборону київського напряму, починаючи з впертої оборони Полтави, Болбочан швиденько, майше без опору залишив Полтаву та без тиску з боку червоних росіян відкотився зі своїм військом на Кременчук і далі за Дніпро, відвівши головні сили Запорозького корпусу до вузлової станції Знаменка. Цей, всупереч наказу та сам по собі підозрілий маневр (у військово-політичного керівництва УНР міцнішала підозра, що Болбочан готує зраду у купі з російськими білогвардійськими офіцерами з власного штабу – готує відступ свого корпусу на південь, на злуку з російською білою армією) оголив відтинок фронту на найбільш важливому напрямку – вздож залізниці від Полтави на Київ та спричинився до остаточної поразки військ УНР у боротьбі  з російською Червоною армією за Лівобережну Україну
Саме за невиконання  наказу перш за все боронити київський напрям, головна команда військ УНР телеграфічно надіслала наказ отаману Волоху заарештувати Болбочана і доправити його до Київа.

З приводу наведених пунктів потрібно сказати наступне: якщо ми візьмемо за взірець найбільш ефективну військову формацію у тих війнах, що пройшли на теренах колишньої Російської імперїї у 1917-1921 роках, - російську Червону армію (бо саме вона перемогла  усіх своїх численних супротивників, за винятком поляків), то треба розуміти – будь який представник командного складу цієї армії, незважаючи на свою військову посаду, свій авторитет, свої заслуги, свою славу, успіхи та досягнення, був би негайно арештований та відданий під військовий трибунал, скажемо ще жорсткіше – був би зліквідований за: невиконання наказів; за таємні зносини з ворогом; за перехід підлеглих частин на бік ворога; взагалі, за будь які спроби совати носа у політику, а тим більше, намагатися вести самостійну політику, відмінну від політики більшовицької партії. Кожен, хто побажає вивчати історію російської Червоної армії не по «радянським» підручникам, буде мати перелік ліквідованих за такі провини славетних червоних командирів. Тому нашим правим «державникам» треба зважити, - якщо вони за міцну, залізно дисціпліновану, постійну національну армію, - то нема чого нарікати на ту долю, яка спіткала Болбочана. У 1919 році Болбочан  проіснував так довго лише завдяки загальному безладу, безвідповідальності, низький дисципліні тогочасного українського війська та поблажливості до самих жахливих вчинків різних отаманів,  яка була притаманна військово-політичному керівництву УНР, перш за все, особисто С. Петлюрі. Заведенням ненависної для отаманів Державної Інспекції отаманську сваволю було значною мірою приборкано, але можна задати майже риторичне питання: скільки отаманів було розстріляно за єврейські погроми, які дискредитували український національно-визвольний рух в очах усього цивілізованого світу?! Тільки завдяки усім цим вадам, на які хворіли збройні сили УНР, Болбочана не було розстріляно ще у січні 1919 року.

Заарештованого Болбочана та двох російських білогвардійців з його штабу під конвоєм гайдамаків доправляють до Київа, де їх передають під відповідальнсть Є. Коновальця, як коменданта Київа. Якщо зважити на тодішню жорстоку добу, на настрої волохівських гайдамаків («Політизовані вони були понад усяку міру і особливий успіх у них мали популістські просторікування соціалістів»; при гетьмані «постійно бунтували» та «стали осередком протигетьманського повстання  на Донбасі» - отаке, наприклад, дописує про гайдамаків один з сучасних адвокатів Скоропадського та Болбочана; «Гайдамаки – організація, яка ніяк не хотіла модернізуватися, вперто відстоювала т.зв. «здобутки революції» (Омелянович-Павленко )) та на спробу збройного нападу на конвой  з боку запорожців, то з арештованими вчинили дуже толерантно, - їх живими та неушкодженими довезли до Київа, хоча, принаймні, двох болбочанівських штабістів -  російських полковників, могли  по дорозі дуже просто «шльопнути» при «спробі до втечі»… Але вони дісталися Київа, де цих двох «біляків» утримували у головній вартівні і звідкіля вони втекли за нез’,ясованих обставин. Сам Болбочан пізніше стверджував, що вони дали хабаря охоронцям і нібито Коновалець про це знав (Коновальця цей болбочанівський закид надзвичайно обурив. «Твердити – що я знав про підкупство раніше – являється нечуваним зухвальством, за котре дійсно не відповідає тільки той, кого вже нема між живими» - писав він пізніше.) Особисто з Болбочаном взагалі діялося щось неймовірне, як для тієї армії, на відсутність якої 100 років тому, зараз постійно жаляться наши «державникі» та праві публіцисти. Але Дієва армія УНР була трохи іншою, ніж ота, омріяна сучасними «державниками» національна армія… 
Справою Болбочана мала займатися Верховна Слідча комісія при Директорії, але вона зволікала, взяли під свій неформальний захист військовий міністр, генерал російської служби Олександр Греков та член Директорії від правої партії соціалістів-самостійників  О. Андрієвський (саме він під час невдалого заколоту Оскілка радив останньому розстріляти вже заарештовану заколотниками соціалістичну Раду Міністрів УНР, - кабінет Б. Мартоса) – керманичі, які, як і Болбочан, були дуже охочі поплазувати перед Антантою. Болбочана навіть не загратовано. За розпорядженням Коновальця, його  поселено у готелі «Континенталь» (де мешкало усе військово-політичне керівництво УНР) під домашнім арештом, у помешканні поруч з помешканням самого Головного отамана    С. Петлюри, - Петлюра мешкав у № 21, Болбочан у №22. Там він проживає цілий тиждень (з 24.01.1919р. по 31.01.1919р.), а потім…, а потім почалася панічно-хаотична евакуація Київа, евакуація державного центру УНР до Винниці. Але у цьому безладі про Болбочана не забувають, не забуває про нього перш за все Коновалець.  «… з огляду на евакуацію Києва і щоби оминути евентуальних самочинних виступів проти от. Болбочана, в моменті спішного оставлювання Києва, я категорично поставив домагання до Гол. Ком. вислати от. Болбочана в Станіславів для остаточного переведення там слідства чи суду. І справді, от. Бобочана перевели до Станіславова; там він жив майже свобідно й спокійно кілька місяців…» (Є. Коновалець). Не тільки ці рядки, а взагалі весь розділ «Болбочанівщина» «Причинків до історії української революції» залишає стійке враження, що Коновалець постійно виправдовується перед правими колами української політичної еміграції за те, що не вберіг Болбочана: ось робив для нього і те, і те, і те, але ж, завдяки таким-то обставинам, не вберіг… Співець чіткої субордінації та залізної дисципліни, Коновалець, вочевидь, не помічав того, як у своїх спробах врятувати Болбочана, він сам порушував і субордінацію, і дисципліну… Ось навіть у наведених рядках, - у якій ще армії було можливо таке, шоб підлеглий «категорично ставив домагання» до головнокомандуючого робити те, що вважає за потрібне оцей підлеглий?! Це порушення найелементарніших основ, на яких тримається така суворо ієрархічна структура, як армія! Але у армії УНР саме так побудував свої стосунки з отаманами Головний отаман С. Петлюра!
Симон Петлюра


Але повернемось власне до справи Болбочана. За розпорядженням Коновальця (не обов’язково, але ймовірно, він таки отримав згоду  С. Петлюри на цю операцію) Болбочана у салон-вагоні(!), під відповідною охороною (щоб завадити самочинним «евентуальним виступам», тобто, щоб вберегти Болбочана від можливого самосуду з боку обурених козаків з відступаючих через Київ решток Лівобережного фронту) відвозять таки до Станіславова, тобто на територію ЗУНР.  Виникає кілька питань.
Чому особисто Коновалець визначав, куди відвозити Болбочана?
Чому саме у Станіславів? 
Чому особисто Коновалець визначав, що саме у Станіславові має відбуватися «остаточне переведення слідства чи суду», коли усі центральні державні установи УНР, у тому числі Верховна Слідча комісія, евакуювалися до Винниці? Чи мав він якісь владні повноваження  що до цього?
Зараз, через 100 років, за браком інформаціЇ, точної відповіді на ці питання ми не знайдемо. Зрозуміло тільки те, що у нормально функціонуючому військовому, взагалі, державному організмі, такі речі були б неможливими. Зрозуміло також, що мали місце якісь неформальні впливи. Хто такий був Коновалець у січні 1919 року? Комендант Київа та командир найбільш боєздатних частин Дієвої армії УНР –  дивізії Січових Стрільців. Як комендант Київа, він ніс відповідальність за надійне тримання Болбочана під вартою. Під час евакуації Києва він повинен був здати Болбочана під розпис відпоручникам Верховної Слідчої комісії. І все! Доля Болбочана взагалі мала бути поза компетенцією та поза повноваженнями Коновальця. Так, Коновалець був впливовою людиною у середовищі військово-політичного керівництва УНР, якщо вважати, що у військовому організмі стосунки мають не прозорий, формалізований статутами та службовими інструкціями характер, а будуються під тиском якихось неформальних впливів. Отож, у справі Болбочана під час евакуації Київа Коновалець виступав або ретранслятором впливів інших високопосадовців, або  використовував власний неформальний вплив, порушуючи все те, що оспівував  в «Історії корпусу Січових Стрільців» - сувору підлеглість статутам, залізну дісціпліну, ієрархію та субордінацію…  
Більш-менш впевнено можна відповісти тільки на питання, - чому за наполяганням Коновальця саме у Станіславів було відвезено Болбочана. З перебігом україно-польскої війни Станіславів на той час став тимчасовою столицею ЗУНР. Перебування у Станіславові було для Болбочана підстраховкою від того, що нарешті його справою займуться слідчі Верховної Слідчої Комісії, бо на території ЗУНР, незважаючи на разрекламовану «злуку», ні цивільна, ні військова юрісдікція УНР не мала сили. ЗУНР продовжувала своє окремішне життя (зберігався навіть охороняємий кордон між УНР та ЗУНР), а її політичний провід підтримував та навіть більше – ініціював усі праві політичні акції у суспільному житті УНР, не зупиняючись, навіть, перед змовництвом та заколотництвом. Саме у Станіславів повтікали праві політики, - натхненники невдалого заколоту Оскілка. Саме у Станіславові почала визрівати нова права змова з тією ж метою -  насильницьким шляхом, через військовий переворот, усунути С. Петлюру, повалити соціалістичний уряд, скасувати демократичний державний устрій та встановити реакційну військову диктатуру. На цей раз на головну роль у новому заколоті праві висували свого «лицаря» - Болбочана. Тим часом, слідства в його справі переведено не було та він не постав перед військовим судом. Завдяки втручанню ідеологічно споріднених з ним високопосадовців, його справу відверто «спускали на гальмах», а потім, у хаосі нескінченних евакуацій державного центру УНР (Київ – Винниця – Рівне – Кам,янець-Подільський) про неї зовсім «забули» (за виразом Б. Мартоса). А сам Болбочан  безбідно та «майже свобідно та спокійно» жив у Станіславові, давши лише обіцянку не залишати територію ЗУНР: проживання у непоганому готелі, обіди у ресторанах, витрати на які, м’яко кажучи, дивували старшин Української Галицької Армії, бо останні не мали змоги витрачати на свої обіди навіть набагато менші суми. С. Шемет пояснював такий рівень  життя Болбочана у такі скрутні часи тим, що він одружився з донькою великого бесарабського землевласника. Добре.  Це сам по собі красномовний факт – одружитися з помішицькою донькою і розкошувати за її рахунок. Мабуть, саме такий «національний герой» був потрібен Україні під час буржуазно-демократичної революції, головним питанням якої була саме ліквідація поміщицького землеволодіння та поміщиків, як експлуататорського класу феодального гатунку.
Навіть своїм  зовнішнім виглядом Болбочан радикально відрізнявся від старшин українського революційного війська: такий собі вилощений офіцер-аристократ, від якого тхнуло французьськими парфумами, який не розлучався із аристократичним ціпком, який завжди був у бездоганній уніформі англійського зразка. Такий франт дуже органічно виглядав би у оточенні ясновельможного пана гетьмана, десь поруч із генералом Прісовським,  або десь у штабі генерала Шиллінга, командуючого білогвардійськими «Войсками Новороссии», але аж ніяк не у революційному українському селянському війську. Можна уявляти, яке особисте враження після спілкування з Болбочаном залишалось у Волоха, батрака з Кубані, а потім луганського шахтаря, який тільки у крові та багні окопів світової війни за надзвичайну особисту хоробрість та військову майстерність виріс з простого солдата до штабс-капітана…
Омелян Волох

Втім, Болбочан такими проблемами не переймався. Проживаючи безбідно та спокійно у Станіславові, він знову перебував в оточенні  політичних діячів з правих партій, з якими мав постійні консультації та докучав військово-політичному керівництву УНР образливими листами. Через деякий час уряд УНР вже мав інформацію про ці консультації та обговорення (органи охорони республіканського ладу все ж таки якось працювали); вже мав інформацію про те, що праві політики обговорюють з Болбочаном наступну спробу державного перевороту. Знову поруч з Болбочаном найчастіше згадуються пани Андрієвський та Шемет. Зовсім недалеко, у тому ж  Станіславові, обертається і головний ідеолог української реакції того часу, засновник зараз пануючої «державницької» шлоли української історичної науки пан Липинський. Бували на цих обговореннях і  відпоручники державних секретарів, тобто найвищіх посадовців уряду ЗУНР.  Як згадував Коновалець, - у травні 1919р., під час його приїзду на два дні у Станіславів, по справах до Начальної Команди Галицької армії, пан  Л. Цегельський (відомий галицький політичний діяч правоконсервативного напрямку і на той час керуючий державним секретарством закордонних справ ЗУНР) влаштував йому зустріч з Болбочаном в одному з ресторанів. На цій зустрічі були також присутні пани Цегельский та Шемет. Під час розмови Коновальця було запитано: якщо Болбочан повернеться до командування Запорозьким корпусом, то як до цього поставляться Січові Стрільці? Коновалець не підтримав цей доволі прозорий натяк про можливу підтримку військового заколоту, відповівши, що радо вітав би повернення Болбочана, якщо воно відбудеться за згодою Головнокомандування. У перших числах червня з Коновальцем знову контактує пан Шемет, який на цей раз приїхав на фронт, до штабу корпусу Січових Стрільців, як представник якоїсь офіціальної місії. На цей раз зондаж про можливу підтримку заколоту був ще більш відвертим. І знову Коновалець відповів, що підтримує тільки легальне повернення Болбочана до армії УНР, але на це годі сподіватися…
Водночас сам Болбочан (оскільки його справу «забули») отримує розпорядження Директорії та головнокомандування  їхати у відрядження до Італії, головою військової місії у цій країні. Нам не відомо, що це було: чи то була спроба відіслати Болбочана світ за очі, щоб не докучав; чи то була спроба у дуже м’який спосіб позбавити правих змовників головної діючої особи їхнього нового планованого замаху на державий лад УНР.           Борис Мартос пропонував таку версію: незважаючи на сігнали про підготовку правого заколоту, уряд не бажав вживати «гострих заходів» проти правих, маючи надію своїм толерантним відношенням створити з них лояльну опозицію. Закордонне відрядження Болбочана і було проявом цієї невиправданої, як показали наступні події, толерантності. Але ці мотиви, у принципі, неважливі. Головне інше – Болбочан не скористався цією можливістю зникнути з українського політичного обрію, яка йому опосередковано, через це призначення, пропонувалася. Він  знехтував цим призначенням, знехтував військовою дисціпліною і 7.06.1919 р. самовільно з’явився у Проскурові, у розташуванні управління та частин Запорозького корпусу, який пройшовши через переформування після роззброєння у Румунії (куди він був вимушений відступити під тиском вкрай несприятливих військово-політичних обставин у березні 1919 р.) на чолі з отаманом Сальським знову зайняв позиції на фронті проти  російської Червоної армії. Отак «лицар» закінчував своє життя політичною авантюрою…


Кінець «справжнього лицаря»
   
Що ж сталося? Після лютнево-березневої майже катастрофи, становище Дієвої армії УНР залишалося надзвичайно тяжким і у червні 1919р. «Брак зброї та амуніції, неможливість налагодити як слід постачання, а до того, непевність багатьох старшин, що майже відверто тягли до Денікіна та чинність советських агентів, які намагалися за всяку ціну спровокувати заколот, робили становище надзвичайно напруженим і повторення авантури, подібної до замаху Оскілка, могло спричинити до повного розкладу армії, а разом до остаточного упадку української державності» (Б. Мартос). Але з боку правих, які не бажали ставати лояльною опозицією в рамках буржуазно-демократичного державного ладу, відбувається  саме така спроба повторення подібної авантюри. Перебіг подій заколоту Болбочана, якщо викладати його у найкоротший спосіб, був такий: 7.06 – 8.06. 1919 р. він має неформальні зустрічі з тією частиною старшинського складу Запорозького корпусу, яка вже була підготовлена відповідною агітацією соціалістів-самостійників та хліборобів-демократів, а 9.06.1919р. Болбочан з’являється у штабі Запорозького корпусу (групи) і вимагає від отамана Сальського добровільно передати йому командування корпусом. В. Мороз цітує гранічно відвертого Болбочана у його зверненні до отамана Сальського: «Головний ворог не на фронті. Ви маєте в тилу його союзника, власне соціалістичне кодло! В найближчому оточенні Петлюри, в Раді Міністрів, у Державній інспектурі…». Вже потім, як звинувачений на військовому суді, Болбочан скаже, що українському народу потрібна влада, яка здатна віддавати цьому народові накази та контролювати, як ці накази виконуються. На суді він також відверто заявив, що прагнув не тільки очолити  українське військо, але й стати головою української держави, а «Рада Міністрів сама розбіглася би, коли б взнала, що я очолив військо». Демонструючи недолугість свого політичного мислення, там же, на суді, Болбочан зазначив, що досі не розуміє різниці між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами, але бачить, що вони вносять хаос у суспільне життя. І це він казав про партії, які керували українською національно-визвольною боротьбою ще з часів загальноросійської Лютневої революції 1917 року!  
На самому початку заколоту Болбочану підіграв державний інспектор Запорозького корпусу Гавришко. Коли отаман Сальський відмовився приставати на злочинну пропозицію Болбочана, держінспектор Гавришко відсторонив Сальського від командування Запорозьким корпусом (на що він мав право тільки у надзвичайних ситуаціях, наприклад, відвертої зради) та призначив командуючим Болбочана (на що держінспектор взагалі не мав ніяких повноважень). Влада у Запорозькому корпусі була, начебто, захоплена і Болбочан починає діяти, - скликає збори командного складу, а у Проскурові, по місту було (за свідченням Є. Коновальця) розкидано відповідні болбочанівські відозви, з яких було зрозуміло, «що останній виступ от. Болбочана мав далеко глибшу підставу та поважніши заміри, ніж тільки одно перейняття командування у Запорізькому Корпусі. Не могло бути сумніву, що за от. Болбочаном стоїть группа політиків зі своїми плянами політичного характеру»  (Є. Коновалець). Але також починає діяти військово-політичне керівництво УНР. До штабу Запорозького корпусу прибувають Головний державний інспектор Володимир Кедровський та його замісник І. Романченко (катеринославський робітник, член ЦК УСДРП), які везуть з собою наказ Головного Отамана Симона Петлюри про арешт Болбочана та Гавришка. Кедровський відстороняє Гавришка від обов’язків державного інспектора (невдовзі він був заарештований, але з під арешту втік, зманивши з собою свою варту), а  Болбочана марно намагається переконати у злочинності його дій та попереджає про відповідальність, яку він має понести за це  у бойових умовах.  Військова контррозвідка, як потім визнавав на суді сам Болбочан, блокувала його інформаційно – телефонічний зязок штабу корпусу був відключений, зязкові Болбочана перехоплювалися. Одночасно начальник контррозвідки Коваленко та його помічник Чеботарьов (цього видатного українського контррозвідника зусиллями сучасних болбочанівських апологетів та адвокатів, а також найсучаснішої проболбочанівської белетристики, перетворено у якогось патологічного злочинця; на той час він займав посаду чи то ще помічника начальника контррозвідки, чи то вже  коменданта тилу армії), неодноразово бувають в усіх полках Запоріжського корпуса, виясняючи настрої козаків у звязку з останніми подіями навколо командування корпусом. Козаки виявляють бажання, щоб зміст подій їм розяснив сам Головний Отаман. Потяг    С. Петлюри прибуває на станцію Проскурів, де Головний Отаман приймає обрані козаками делегації від полків Запоріжського корпусу, яким роз’яснює злочинний зміст болбочанівської авантюри. Головний державний інспектор Кедровський був присутній на оголошених Болбочаном зборах старшин корпусу, які  він (Кедровський) називав «страшними», бо напруження між прихильниками та супротивниками заколоту досягло такого рівня, що супротивники погрожували зняти з фронту свої частини та кинути їх у бій проти прихильників Болбочана. Під час цих зборів Болбочан був заарештований. Описи перебігу подій цього заколоту, який залишили нам Борис Мартос, - тодішній премьер-міністр УНР та Євген Коновалець, як командуючий корпусу Січових Стрільців різняться у багатьох деталях (наприклад, Коновалець писав, що Болбочана заарештували Коваленко та Чеботарьов «за допомогою самих Запоріжців», а Б. Мартос наголошує на тому, що цей арешт був переведений тільки козаками улюбленого Болбочаном Дорошенківського полку),  але вони єдині у тому, що заколот ще на самому початку зазнав цілковитої невдачі тому, що він не отримав ніякої підтримки з боку козаків – рядових запорожців.     Б. Мартос згадував, що козаки-дорошенківці після зустрічі з Головним Отаманом самі зголосилися заарештувати Болбочана і не тільки перевели цей арешт, але й доправили Болбочана на станцію Проскурів під власним конвоєм. Коновалець про це  не згадує, але зазначає: «Цікаво, що от. Болбочан не стрінув ніякої підтримки від тих частин Запоріжського корпусу, на котрі він сам найбільше покладався. Навіть 7-ма Запоріжська дивізія заявилася однодушно за от. Сальським, тогочасним комендантом. Розярення проти от. Болбочана було в Проскурові таке велике, що тільки з трудом удалося врятувати його перед самосудом гарячих елементів зпоміж схвильованих Запоріжців…».            
Володимир Кедровський - головний державний інспектор Дієвої Армії УНР

10.06.1919 відбувся військово-польовий суд, скликаний Наказним Отаманом Осецьким. Усі необхідних формальностей було суворо дотримано. Болбочана було засуджено на розстріл, але  владою Наказного Отамана виконання вироку було відкладено  на два тижні у звязку з тим, що Болбочан зголосився подавати якусь додаткову важливу інформацію. У перший день його слухали прем’єр-міністр Мартос та Наказний Отаман Осецький, а потім він давав свої свідчення спеціальному слідчому з військової прокуратури.

Сучасні міфотворці стверджують, що після того, як Болбочана було засуджено на смерть, запорожці тільки і думали про те, як врятувати його, - «свою душу»; ці думки у козаків були настільки всепоглинаючими, що найкраща дивізія Запорізького корпусу з цього приводу зовсім втратила свою боєздатність. Але дійсність, як завжди, була трохи іншою, ніж міфологія. В дійсності, козацька маса Запорізького корпусу не тільки спричинилася до ліквідації  правого заколоту на самому його початку, але й за ці два тижні (коли виконання вироку все відкладалося та відкладалося) серед козаків наростало невдоволення – чому Болбочан і досі не розстріляний? На думку рядових запорожців, - будь-який козак за подібні вчинки у бойових умовах був би негайно розстріляний, а тут йде якесь незрозуміле зволікання…
Політичні спільники Болбочана по правій змові, натхненники його виступу, після провалу цього заколоту порозбіглися-поховалися, не зробивши ні найменшої спроби врятувати (через свої неформальні впливи)  свого «героя». Але покинувши «українського лицаря» напризволяще, вони вже тоді почали розповсюджувати чутки про те, що нібито у ці два тижні (між оголошенням вироку та його здійсненням) його страшенно катували агенти контррозвідки, що від тих катувань він збожеволів і саме тому намагання запорожців влаштувати йому втечу не здійснилися.
Ці байки отримали новий поштовх вже після Другої світової війни, коли у 1949-му році, у канадському виданні «Український Робітник» (доволі дивно, що видання під такою назвою переймалося долею такої ворожої робітничому класу історичної постаті, як Болбочан) якійсь анонім вміщує текст під назвою «Полковник Петро Болбочан і його останні дні», де є все: і тортури у загратованому вагоні; і відмова караульної команди розстрілювати Болбочана і, звісно, нелюдь Чеботарьов, який з особливою жорстокістю вбиває Болбочана, при цьому знущаючись навіть над конаючим…
Описуючи усі ці жахи, анонім посилається на якогось дуже непевного старшину військ УНР, який, у свою чергу, теж не був безпосереднім свідком цих страхітливих подій, а користується переказами наступного аноніма – якогось «молоденького стрільця-галичанина». Такі свідчення з вкрай непевних, дуже сумнівних джерел взагалі можна не брати до уваги. Але сучасні праві міфотворці вперто наголошують на ціх вигадках, бо мученицький кінець конче потрібний у довершеному сценарії героїчного міфу.
Тому треба вказати, що дійсність тоді, у червні 1919 р., знову була трохи іншою, тобто обставини останніх двох тижнів життя Болбочана суттєво відрізнялися від цієї суміши напівправди та безсоромних вигадок. Хоча ми вважаємо Болбочана одіозною фігурою в історії української революції та відвертим ворогом нашого класу, але смакувати обставини його страти за вироком військово-польового суду ми не будемо. Це зайве. Зазначимо тільки наступне. Два тижні Болбочан давав дуже розлогі свідчення про обставини визрівання чергової правої змови з боку тих, «хто вважав демократію більшим ворогом, ніж Москву» (Б. Мартос). Але нічого нового та принципиво важливого він не повідомив. Все, про що він розповідав слідчому військової прокуратури, було раніше відоме уряду УНР з інформацій розвідки. І це були не допити, а саме бесіди зі слідчим, бо Болбочан, пробалакавши дві години, міг сказати, що втомився і продовження такої бесіди відкладалося на наступний день. Він свідомо затягував час і це по людські цілком зрозуміло, адже виконання вироку було відкладене тільки з огляду на бажання Болбочана повідомити щось дуже важливе військово-політичному керівництву УНР. Коли зволікати з виконанням вироку було вже неможливо, він був виконаний за всіма приписами військового судочинства у бойових умовах, які регламентують цю жорстоку процедуру: ніяких відмов караульної команди виконувати розстріл, ніяких знущань над засудженим на смерть…

«Так Україна втратила свого національного лідера» - отаким приголомшуючим висновком завершує свій панегірик В. Мороз. Коли, яким чином, Болбочан встиг стати українським національним лідером?! Ми впевнені, що навіть сучасні його апологети з табору «державницької» школи історичної науки не знайдуть відповіді на ці запитання. Все це безглузді, антиісторичні вигадки. Більш вірогідно, що свого лідера втратила тогочасна реакційна офіцерня (для якої Болбочан, вочевидь, був прапором, був прикладом), яка намагалася поборювати соціальну революцію, використовуючи, як засіб для цього, національну боротьбу за незалежну Україну. Коли той засіб виявився ненадійним, ця реакційна офіцерня, на чолі зі своїм лідером, дуже тяжіла до співпраці з відвертим національним ворогом – російськими білогвардійцями. Якби Волох розстріляв Болбочана прямо на станції Кременчук у січні 1919р. – проти доцільності такої акції було б важко заперечити. Це був би добрий сигнал для реакційної офіцерні – треба швиденько втікати до Денікіна, бо з українським національно-визвольним рухом нам остаточно не по дорозі!...
Перш ніж перейти до якихось висновків, треба, на наш погляд, зробити ще одне зауваження, як своєрідну післямову до страти Болбочана. Треба ще раз згадати Миколу Чеботарьова. Цікаво спостерігати, як сучасні праві міфотворці та «майстри художнього слова», які вдало відчули ідеологічне замовлення, повторюють  «радянських», тобто КПССівських міфотворців. «Радянська художня література» малювала такий образ Чеботарьова: розбещений власною безкарністю садист-кокаініст. А який образ цього «головного Петлюриного чекіста» малюють нам сучасні дешеві, штамповані «історичні романи» про національно-визвольну боротьбу?! Праві міфотворці до цього образу садиста ще й додають, мабуть, щоб було ще страшніше, та щоб додатково дискредитувати українських соціалістів – це він, «соціял-демократ-марксист» «за наказом соціял-демократа Петлюри» катував, знущався та по звірячому вбив «національного героя», «Завойовника Криму»!...
Микола Чеботарьов


Болбочанівщина та Українська Революція

Які висновки можна зробити з цієї дуже популярної та у найкоротший спосіб зробленої спроби руйнування твореного міфу про «справжнього українського лицаря»? На наш погляд вони мають бути наступні.
В умовах неподільності національних та соціальних чинників української революції 1917-1921р.р. будь яка нерішучість, непевність, непослідовність, нещирість у переведенні  об’єктивно зумовлених соціальних перетворень (ми не говоримо мовою російсько-більшовицької демагогії про соціалістичну революцію та можливість диктатури пролетаріату в соціально-економічних умовах початку ХХ ст.) вела до невдач у боротьбі національній. Цим шляхом невдач пройшла і перша і друга українські народна республіка, тобто Центральна Рада та Директорія. Сучасні праві та ультраправі ідеологі закидають керманичам УНР захопленість соціалістичними експериментами. Про які соціалістичні експерименти йде мова?! Соціальна політика правлячих українських партій (УПСР та УСДРП) не виходила за рамки нерішучих, непослідовних перетворень, зумовлених буржуазно-демократичним характером як загальноросійської так і власне української революції. Як для сумнозвісної російської імператриці Катерини Другої навіть такі конституційні монархісти, як Мірабо та брати Ламети були каналіями, яких при нагоді треба негайно повісити, а якобінці, ці «Друзі Конституції», взагалі ввижалися за анархістів, так і для сучасних правих та ультраправих ідеологів поміркована дрібнобуржуазна соціальна політика Центральної Ради та Директорії ввижається за соціалістичні експерименти!
Але існував ще гірший шлях. – коли соціальна контрреволюція прикривалася гаслами національного визволення. Це був шлях до повної поразки національно-визвольних змагань, саме цей шлях вперто торував Болбочан, цей «антігерой» української революції. За «Української Держави» Скоропадського селянам, тероризованим каральними загонами, казали: «Це вас Україна карає», карає за те, що спокусилися на поміщицьке майно, на поміщицьку землю. Селяни на те відповідали: «Якщо Україна така, то не треба нам тої України!». Українським селянам не треба було болбочанівської України і тому так неймовірно швидко УНР програла збройну боротьбу з більшовицькою Росією за Лівобережну Україну. Російський більшовизм, створюючи нову велику російську державу на руїні імперії Романових, знову підбивав під Москву землі колишньої імперії, висуваючи наперед не військо, а пропаганду – гасла найрадикальніших соціальних перетворень. Звісно, частина тих гасел була суцільною демагогією (Демагогічними треба вважати ті гасла, реалізувати які неможливо на даному ступені розвитку суспільства, але незважаючи на це, вони все одно проголошуються. Наприклад: про яку соціалістичну революцію, владу робітничих Рад та диктатуру пролетаріату може йти мова у аграрному суспільстві, при тому, що 70 відсотків населення були взагалі неписьменні?!), але при низькому культурному рівні селян та робітників це аж ніяк не заважало цим гаслам бути дуже привабливими.
Зупинити більшовицький наступ, тобто виграти національно-визвольні змагання, зупинити цю непереможну навалу (яка, у кінцевому підсумку, не тільки придушила національно-визвольні рухи у бувших колоніях бувшої царської імперії, але й у світовому масштабі тотально дискредитувала історичну спробу збудувати суспільство, більш гуманне, ніж капіталізм) можна було тільки рішучою реалізацією об’єктивно зумовлених соціальних перетворень, щоб російський більшовизм більше не вважався українським народом селян та робітників носієм соціального визволення.
Тому після розгрому скоропадщини продовження національної боротьби було можливе тільки «при умові опертя на революційно-соціалістичні елементи» (І. Мазепа), тобто на такі партії, як УПСР та УСДРП. Будь які спроби усунути ці партїї від провідної ролі в українській революції, будь які спроби правої політики, у тому числі заведення німців, скоропадщина, болбочанівщина, ганебні спроби знайти спільну мову з російськими білогвардійцями у 1919 р., не менш ганебні угоди з Польщею у 1920 р., тільки штовхали українських трудівників в обійми російських більшовизму, тобто допомогали йому реалізовувати свої «єдінонєдєлімські», імперіалістичні зазіхання, таким чином, підриваючи українські національно-визвольні змагання.   
Для повного розуміння читачами викладених у цьому розділі міркувань, у якості додатка, скажемо кілька слів про ті українські політичні сили, які стояли лівіше УПСР та УСДРП. 
Волох, Шинкар, взагалі боротьбисти та соціал-демократи незалежні, в свою чергу, допустилися важких політичних помилок, за які потім розплатилися власним життям.
Головна помилка усіх лівіших від УПСР та УСДРП українських військово-політичних чинників полягала в ілюзії можливості лояльного співробітництва з російськими більшовиками, в ілюзії можливості  побудови незалежної Радянської України на основі цієї співпраці. Лояльна співпраця з російським більшовизмом була, у принципі, неможлива, бо одним з історичних завдань більшовизму було відновлення Російської імперії[1], і в Україні він міг погодитися лише на місцеву колоніальну адміністрацію.
Друга основна помилка – це фетишизація Влади Рад. Влада Рад, як така, була нейздісненна з огляду на низький культурний рівень робітників та селян. Це по перше, а по друге, - вільно обрані селянсько-робітничі Ради українських лівих не мали нічого спільного з Радами у розумінні російських більшовиків, коли Ради це допоміжний апарат з переведення політики більшовицької партії, коли не робітники та селяни визначають, які партії мають увійти до складу Рад, а навпаки, коли більшовицьки парткоми визначають, хто з робітників та селян потрапить у ту чи іншу Раду.
З часової відстані у 100 років ці помилки лівого флангу українського соціалістичного руху цілком очевидні.


Нарешті, дійсна післямова. Пофантазуємо. Якби 100 років тому, десь на Полтавщині, чи на Слобожанщині, десь під Конградом, чи під Лозовою, десь під Ізюмом чи під Кобеляками, Болбочан потрапив до нас у полон, ми би спитали його: «Делегатів робітничого з’їзду  у Харкові розстрілював?». І на його ствердну відповідь, він почув би від нас тільки це: «До муру, сволото!».

О. Дубровський.
Промисловий робітник,
ідейний послідовник УСДРП.
Грудень -2018 – квітень- 2019.


Олег Борисович Дубровський – учасник українського робітничого та соціалістичного (анархо-синдикалісти, троцькисти, антитоталітарні марксисти) руху із 80-х років ХХ ст., за організацію акцій протесту на багатьох заводах Дніпропетровська в 90-ті роки багато разів піддавався адміністративному тиску та звільненням із роботи, учасник бойових бій на Донбасі в складі українських добровольчих формувань.




[1] Тут автор, на нашу думку,  дуже спрощує історичну ситуацію 1917-1921 рр. Більшовики були якобінцями Великої Російської революції, і в їх середовищі співіснували та певний час боролися дві складові  - пролетарська революційна, що боролася за знищення Російської імперії та її спадщини, та нова бюрократична, що прагнула її відновлення. На жаль в тих історичних умовах друга поглинула першу. Досить сказати, що із 376 тисяч членів РКП(б), яких зафіксував перший партійний перепис 1922 р., лише 10 тисяч вступли в партію до 1917 р., 34 тис. в 1917 р. і 62 тис. – в 1918 р., а всі решта – вже після того, як більшовики стали єдиною правлячою партією. Це при тому, що 6-й зїзд РСДРП(б) в серпні 1917 р. представляв 240 тисяч більшовиків. Запитання: куди ділися решта  майже 200 тисяч більшовиків 1917 року? Або їх вже не було серед живих, або не було серед членів партії (приклади цього також відомі - Георгій Лапчинський, Оксана Шахрай тощо), або цифра у 240 тисяч, яку подають радянські історики - міф.  В будь-якому випадку в 1922 р. це вже була якісно інша партія. Рештки опозиційних пролетарських течії були знищені в 20-ті - 30-ті роки. Редакція.

7 коментарів:

  1. Блискуча стаття. Повне розвінчання «героя» за національне визволення Болбачана, який йшов визволяти Україну від більшовизму в авангарді німецької окупації України, потурав заклятим ворогам незалежної України – білогвардійцям, утверджував підірвані революцією поміщицькі порядки в період правління гетьмана Скоропадського.
    Чому потерпіла поразку українська буржуазно-демократична революція 1917-1921 років?
    Ідеологи українського націоналізму стверджують, що головним в поразці української революції став зовнішній чинник – російський більшовизм і російська Червона армія.
    Стаття Дубровського говорить про інше: головна причина поразки полягала в тому, що ця революція не була радикальною національною буржуазно-демократичною революцією. Центральна Рада, УНР, Гетьманщина, Директорія шукали опори не стільки в масах трудящих, скільки в зовнішніх чинниках: німці, Антанта, білогвардійщина. Якби Центральна Рада, УНР послідовно демократично вирішила б два основні питання української революції: 1) про владу (Українська Центральна Рада в Києві, українські ради селянських, робітничих і солдатських депутатів на місцях); 2) про землю (радикальне вирішення земельного питання, розподіл поміщицької, церковної землі в інтересах сільської бідноти і середняка; ніякі б більшовики не змогли б повалити цю українську владу. Російський більшовизм в кінці-кінців зміг ствердити свою владу в Україні тільки через те, що ні Центральна Рада, ні УНР, ні Гетьманщина, ні Директорія так і не змогли вирішити ці два великі питання, злити їх в одне питання послідовного національного і соціально-економічного визволення трудящих України. Іншими словами українська революція потерпіла поразку саме завдяки таким «героям» як Петлюра, Скоропадський, Болбачан, яких сучасна українська історіографія занесла в пантеон національно-визвольної боротьби. Наділі ж вони вели українську революцію від однієї поразки до іншої. Їх боротьба – це приклад непослідовності, половинчатості, недалекоглядності, обмеженості, реакційності, що проклали дорогу перемозі російського більшовизму на Україні, на сторону якого врешті-решт змушена була перейти основна маса трудящих України, що відвернулась від своїх національно-свідомих поводирів і захисників типу Петлюри, Скоропадського і Болбачана.

    ВідповістиВидалити
  2. "Центральна Рада, УНР, Гетьманщина, Директорія шукали опори не стільки в масах трудящих, скільки в зовнішніх чинниках: німці, Антанта, білогвардійщина." - Думаю, що Ви занадто спрощуєте та примітивізуєте історичні події. Ставити знак рівності між Центральною Радою, УНР і Гетьманщиною могли собі дозволити лише радянські історики та ідеологи КПРС, про яких також згадує автор. Якби УНР спиралася виключно на зовнішні сили, то вона ніколи би не виникла. Антанта робила ставку на російських білогвардійців та Пілсудського й ніколи не визнавала УНР.
    "Їх боротьба – це приклад непослідовності, половинчатості, недалекоглядності, обмеженості, реакційності, що проклали дорогу перемозі російського більшовизму на Україні". Все таки треба розрізняти реакційність - гетьманщини та непослідовність, обмеженість, недалекоглядність діячів УНР.

    ВідповістиВидалити
  3. Можливо і спрощую, але хіба не УНР, не Центральна Рада запросила німців на Україну, які потім її розігнали і поставили гетьмана Скоропадського? Шукати опори в боротьбі з більшовизмом в німцях, а не у власному народі, хіба це не була завідомо помилкова тактика? Більшивоки тому і перемогли, що послідовно боролися як з зовнішньою інтервенцією, так і з внутрішньою контрреволюцією, спираючись виключно на внутрішні сили, на трудящі маси, чого не скажеш ні про Центральну Раду, ні про УНР, ні про Директорію.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так, запросила німців в Україну в лютому 1918 р. Центральна Рада й це було її фатальною помилкою. Але хто створив Центральну Раду? В 1917 р. її склад було обрано на всеукраїнських селянських, військових та робітничому з"їздах. Й те, що вона представляла український народ, тоді визнавав навіть Володимир Ленін. https://leninism.su/works/71-tom-32/1855-ukraina-32.html

      "Більшивоки тому і перемогли, що послідовно боролися як з зовнішньою інтервенцією, так і з внутрішньою контрреволюцією, спираючись виключно на внутрішні сили, на трудящі маси."

      Трохи раніше Ви самі писали, що УНР та гетьманщина "проклали дорогу перемозі російського більшовизму на Україні, на сторону якого врешті-решт змушена була перейти основна маса трудящих України". Ви не відчуваєте протиріччя між цими тезами? Якщо більшовизм від початку був російським, то як він міг спиратися на внутришні сили українського народу, та ще й виключно? Чи Україна і Росія для вас одне й те саме?


      Видалити
  4. Російський більшовизм спирався на російськомовний пролетаріат промислових центрів України, а скориставшись непослідовною політикою Центральної Ради, УНР і Директорії у вирішенні земельного питання, в проведенні аграрної реформи, завоював якщо не лояльність, то нейтралітет більшості українського селянства, скуштувавшого з подачі українських патріотів німецької окупації і гетьманської Української держави. Цього виявилося йому цілком достатньо для утвердження своєї влади в Україні.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. До речі, КПРСівські історики також дуже не любили згадувати, що Директорія УНР та РНК РСФРР неодноразово провадили переговори щодо необхідності миру чи навіть революційного союзу. На початку 1919-го можливість такого союзу всерйоз розглядали прем'єр тодішнього «коаліційного уряду» УНР Чехівський та голова Директорії Винниченко. До Москви була направлена делегація на чолі з «уесдеком» Семеном Мазуренком,але тоді переважило антантофільство правих політсил.Був сформований цілком правий уряд Остапенка (без участі соціалістичних партій). Восени того ж року вже більшовики виступили ініціаторами укладення союзу з УНР проти Денікіна. Переговори про це вів у Кам'янці-Подільському прибулий від Леніна з Москви Фріц Платен. Угода мала всі шанси на втілення в життя,та перелом у боротьбі з Денікіним сприяв відмові РНК від його реалізації. Це власне те, чим Директорія УНР відрізнялася від режиму гетьмана Скоропадського, котрий за жодних обставин не пішов би на політичний союз з більшовиками. Останні теж чудово розуміли, хто стоїть за спинами урядовців «Української держави», тож подібне і в думках не допускали.

      Видалити
    2. Спасибі! Сучасні українські офіційні історики теж не дуже полюбляють згадувати ці та подібні їм історичні факти. Реальна непричесана історія, такою, якою вона була, не дуже вдало конфігурується з державотворенням, чи Радянської УкраЇни, чи сучасної незалежної України. А от ідеологічно вивірена і відкорегована історія іде як по маслу.

      Видалити