 |
| Олег Дубровський у складі "Варти Дніпра". Липень 2022 р. |
Навесні цього року в Україні виникла
нова марксистська група «Спалах», яка стала секцією Революційної Комуністичної
інтернаціональної тенденції (RKIT), однієї з послідовників Четвертого
Інтернаціоналу Льва Троцького. На відміну від багатьох так званих «марксистів-ленінців»
та псевдотроцькістів, що давно стали лівими лакеями російського імперіалізму,
ця тенденція, як і Міжнародна Соціалістична Ліга, підтримує Україну в її боротьбі
проти російської агресії.
11 травня 2024 р. ветеран
українського робітничого й соціалістичного руху і багаторічний автор блогу
«Пролетар України» Олег Борисович Дубровський звернувся до членів цієї групи із
запитаннями щодо її ідейно-теоретичної та політичної платформи:
1. Яке ваше ставлення до національно-визвольних
рухів взагалі?
2. Яке ваше ставлення до українського
національно-визвольного руху зокрема?
3. На вашу думку, чи були виконані всі завдання
українського національно-визвольного руху на початку ХХІ століття?
4. Як ви оцінюєте події Євромайдану 2013-2014
років?
5. Чи існує на вашу думку російський
імперіалізм? Яке ваше ставлення до нього?
6. Як ви оцінюєте події в Криму в 2014 р.?
7. Як ви оцінюєте події на Донбасі в 2014 р.?
8. Чи визнаєте Ви агресію Росії щодо України в
2014 р. на підтримку сепаратистських республік?
9. Який характер має війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року, з боку Росії?
10. Який характер має війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року, з боку України?
З повагою, О. Дубровський.
Відповідь групи «Спалах»
Олегу Дубровському 18 травня 2024 р.
1. Ми цілком визнаємо та підтримуємо явище
національно-визвольних рухів, повністю підтримуємо боротьбу пригноблених
народів проти своїх гнобителів. В той же час лишаємо за собою право не
підтримувати та критикувати реакційні антинародні сили, які за певних обставин
очолили той чи інший визвольний рух. Так, ми підтримуємо визвольну боротьбу
України проти агресії російського імперіалізму, проте абсолютно не підтримуємо
відверто антинародний неоліберальний уряд на чолі з Зеленським; також
підтримуємо визвольну боротьбу палестинського народу проти ізраїльського
апартеїду, при цьому категорично не підтримуємо ХАМАС. Ми вважаємо, що у
визвольних рухах за першої нагоди ініціативу має перехопити прогресивна сила.
2. Це щонайменше доволі цінний урок, який
додатковий раз показав слабкість беззубої соціал-демократії, де одна її частина
просто не вивозить, а друга взагалі може "дати право руля"...
3. Вони не були виконані взагалі. Формально ми
здобули незалежність, однак економічно роздиралися (та й роздираємося понині)
західним та російським капіталами. За даної обставини проблематично говорити за
досягнення цілей національного визволення. Російська агресія з 2014 року ще
більше загострила цю проблему.
4. Ми схиляємося до думки, що Євромайдан є
скоріше переворотом, а не революцією, адже базис лишився незмінним (буржуазна
демократія). Помінялися перш за все лише обличчя в уряді (та й то частково), та
орієнтир став більш прозахідним. Нова, майданна влада нічим не зарадила країні,
а лише продовжила її пограбунок з іще більшим апетитом.
5. Як зазначалося у відповіді на перше питання,
ми визнаємо існування російського імперіалізму та цілком підтримуємо боротьбу
українського народу проти його агресії.
6, 7, 8, 9, 10. Російсько-українська війна, що з її початку в
2014 р., що з її ескалації до повномасштабного вторгнення в 2022 р., має
двоїстий характер. Російська агресія проти України є результатом
імперіалістичного характеру Росії, а також загострення міжімперіалістичного
протистояння Сходу та Заходу. Таким чином, національний спротив України проти
Росії є справедливою оборонною війною проти імперіалістичної агресії. Однак
слід також враховувати, що західні імперіалістичні держави намагаються
скористатися цією війною у власних інтересах (не з доброти душевної вони нам
допомагають). Вони використовують цю війну як привід для прискорення власної
мілітаризації та перетворення нашої справедливої боротьби в свою проксі-війну.
Коротко висловлюючись, затисло нас між двох вогнів... І тут для нас
(українського народу) важливо тримати руку на пульсі намірів "західних
партнерів", щоб вчасно визначити, де закінчуються наші національні та
класові інтереси, та починаються інтереси західних імперіалістів.
Більше про наші ідеї та
погляди можна прочитати в нашій нац.платформі: https://telegra.ph/NACІONALNA-PLATFORMA-MARKSISTSKOI-GRUPI-SPALAH-03-25
Відповідь Олега Дубровського групі «Сапалах».
Шановні члени групи «Спалах»!
Я вдячний Вам за відповіді на мої запитання. Але водночас вважаю за потрібне
висловити деякі зауваження, які, за необхідності, мають бути більш
розгорнутими, ніж ваші відповіді на мої запитання.
1.
Марксисти повинні уникати класово невизначених дефініцій,
таких, як «народ», «антинародні сили», «прогресивні сили» та інш. Це
термінологія, якою свого часу широко послуговувалася КПССсівська пропаганда:
«радянський народ»; «партія усього народу»; «плани партії – плани народу»;
«загальнонародна держава»; «прогресивні сили»; «усе прогресивне людство» і тому
подібне «марксистсько-ленінське» ідеологічне сміття. Мабуть, треба ще додати,
що визначенням «народ» залюбки жонглюють буржуазні ідеологи і пропагандисти.
Бо що таке «народ»? «Народу»,
як такого, немає, є суспільство, поділене на класи. Як і сто років тому, так і зараз,
суспільство складається з таких основних класів: буржуазія, дрібна буржуазія та
пролетаріат. Саме такими класово конкретними визначеннями оперують марксисти,
які у власній пропаганді повинні постійно наголошувати на тому, що сучасне
суспільство це антагоністичне суспільство, яке складається з класів
експлуататорів та експлуатованих.
В свою чергу, згаданий
«марксизм-ленінізм» ідеологічно обслуговував
інтереси пануючого в «СССР» класу – КПССівської партійної номенклатури і
тому «марксисти-ленінці» у будь-який спосіб маскували експлуататорський
характер «радянського суспільства».
На ту ж саму мету працюють
сучасні буржуазні ідеологи. Їм треба приховувати класові антагонізми, щоб
пролетаріат якомога довше не усвідомлював своїх класових інтересів і не ставав
на боротьбу проти експлуататорського суспільного ладу. Яскравим прикладом такої
праці буржуазних ідеологів є Конституція України (як, втім, і будь яка
буржуазна Конституція), - як там використовується ця міфологізована категорія –
«народ», яку навіть не можна назвати соціологічною у науковому значенні цього
слова. Візьмемо, наприклад, ч. 2 ст. 5 , яка стосується усіх можливих
перспектив соціалістичної боротьби в Україні: право змінювати конституційний
лад належить виключно народові. Яка реальна дійсність замаскована цією формулою
– усім нам добре відомо… Приховати експлуататорську сутність суспільства, його
поділ на гнобителів та пригноблених – ось головне завдання цієї
«державно-правової» демагогії.
Звісно, у Вас є таке «право
не підтримувати і критикувати» будь кого, у даному випадку «реакційні антинародні сили, які за певних
обставин очолили той чи інший визвольний рух». Але що таке «реакційні
антинародні сили»? Що таке «прогресивні сили»? Яка їх класова складова?
Не проводячи класового
аналізу та оперуючи тільки такими визначеннями, неможливо знайти відповідь на
питання, - чому таке прогресивне
соціальне явище, як національно-визвольні рухи, можуть, «за певних обставин»,
очолювати «реакційні сили» та за яких умов провід у національно-визвольній
боротьбі може перейти до «прогресивних сил».
У країнах Азії та Африки у
переважній більшості випадків національно-визвольну боротьбу очолювали місцеві
експлуататори, - представники національної буржуазії або навіть племінна
верхівка. Постає питання: це хто, - «реакційні антинародні сили» чи
«прогресивні сили»?!
Може трапитися і таке, що ті
соціальні сили, які Ви зараз визнаєте за «прогресивні», вже у найближчому
майбутньому «раптом» перетворяться для Вас на «реакційні». «Марксисти-ленінці»
неодноразово попадали у подібну ідейно-політичну пастку з оцінкою військових
диктатур у колишніх колоніях, - країнах Глобального Півдня (як зараз стало
модно казати). Групи молодих (на той час) амбітних офіцерів, за своїм
походженням представників ексклуататорських класів, запевняли, що захоплюючи владу та вириваючись
з пазур неоколоніалізму, вони починають «будувати соціалізм», маючи за взірець
«СССР», «будувати», частенько спираючись на економіку, яка не забезпечувала
навіть простого відтворення, і вимагали від того ж «СССР» продовольства, грошей
та зброї…
Чим закінчилися ці спроби
модернізувати постколоніальні суспільства «радянськими», тобто
державно-капіталістичними методами? Вам варто
було б поцікавитися долею «країн соціалістичної орієнтації», які очолили
оті самі «прогресивні сили», - як вони там? Як там справи з подоланням
наслідків колоніального минулого та з «соціалістичним будівництвом» по
«радянських» зразках? Адже таких країн на Глобальному Півдні було доволі
багато, – не один десяток…
У цьому контексті зовсім
незрозумілим залишається п. 2 Вашої відповіді. Цитую: «Це щонайменше доволі
цінний урок, який додатковий раз показав слабкість беззубої соціал-демократії, де
одна частина просто не вивозить, а друга взагалі може «дати право руля»».
Який зв`язок між тим, що палестинським
рухом опору у Газі керує ХАМАС; що за якоїсь «першої нагоди» (що це таке
взагалі, – ота «перша нагода»?) «ініциативу» у національно-визвольних рухах
«має перехопити» якась «прогресивна сила» і
цим закидом на адресу якоїсь, теж анонімної, соціал-демократії?!
Якщо вона така слабка і
«беззуба», то як може взагалі одна її частина «вивезти» (кого і куди?) та чи є
сенс її другий частині у такому жалюгідному стані «давати право руля»?! Мабуть,
цей тезис Вам варто викласти якось докладніше, бо у такому вигляді, як зараз, зрозуміти
та коментувати цю нісенітницю просто неможливо.
2. Підемо далі. Принципово помилковим є Ваше твердження про те, що завдання української національно-визвольної боротьби «не були виконані взагалі». Це дуже схоже на переспіви постулатів української правиці. Після української революції 1917 р. історично таке могло статися лише у тому разі, якби у війнах, що пройшли на теренах колишньої імперії Романових у 1917 – 1922 р. р. перемогли російські білогвардійці, які воювали за «єдіную, нєдєлімую». От тоді не було б ніякої України, була б відновлена Російська імперія та її малоросійські губернії і можливо, якесь генерал-губернаторство Новоросія. Але білогвардійці були розгромлені російськими більшовиками під час власне російської громадянської війни, яка частково проходила й на території України. З ряду вагомих причин (зупинятися на яких зараз не будемо) зазнала поразки від російських більшовиків перша (доби Центральної Ради) та друга (доби Директорії) Українська Народна Республіка. Україна була окупована російською Червоною армією (станом на листопад-грудень 1920 р., коли була розгромлена біла «Руська армія» Врангеля, а війська УНР, зазнавши поразки, остаточно відступили за Збруч, на території України було сконцентровано більш ніж 1 млн. 200 тис. особового складу російських червоних військ)*.
Але чому створена російськими більшовиками «Українська Радянська Соціалістична Республіка» мала всі зовнішні атрибути української національної незалежної держави, незважаючи на те, що фактично Україна залишалася колонією у складі новітньої Російської імперії, яка майже 70 років мала назву «СССР»?
 |
| Книга Сергія Мазлаха та Василя Шахрая "До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною" (1919). Переклад: On the current situation in the Ukraine / Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. Edited by Peter J. Potichnyj. Introd. by Michael M. Luther. — Ann Arbor, University of Michigan Press,1970. |
Чому у тому ж грудні 1920 р.
Ленін і Чичерін з російського боку та Раковський з українського, укладаючи між
собою договір, підкреслювали у ньому, що цей договір укладається між
незалежними та суверенними «радянськими республіками»?
Хіба це не часткові
досягнення української національно-визвольної боротьби? Хіба це не відгомін
тиску національно-визвольного руху? Весною 1917 р. ініціатором та організатором
української національно-визвольної боротьби була Центральна Рада. Через рік
вона скрахувала, але її справа залишилася живою…
Так, «УССР» була
квазі-державою, але це була готова форма, яка у 1991р. заповнилася принципово
новим політичним змістом. Що дуже важливо усвідомлювати, – попри усі жахливі
злочини, що творила колоніальна адміністрація проти українського суспільства за
вказівками з Москви, у рамках цієї
квазі-держави сформувалася сучасна
повноцінна українська нація, - з індустріалізованою економікою, істотно
переважаючою більшістю міського населення, тобто з урбанізованим соціумом, з власним
національним експлуататорським класом
(нація, як явище буржуазного суспільства, не може бути повноцінною, поки
вона не сформує власний національний експлуататорський клас), який постав з
початку у якості національних «кадрів» КПССсівської номенклатури, тобто
національних «кадрів» колоніальної адміністрації.
Як відомо, у Конституцію
«СССР» було закладено норму про можливість вільного виходу будь-якої «союзної
республіки» з складу «СССР». Це була суто декларативна норма, але вона з’явилася у «Радянський
Конституції» як відповідь на тиск національно-визвольної боротьби у колоніях з
метою у такий спосіб якоюсь мірою його нейтралізувати.
Хіба це не свідчення часткових
досягнень української національно-визвольної боротьби? Саме цією декларативною
нормою скористався український пануючий клас у слушний момент послаблення і
початку чергового розвалу Російської імперії, проголосивши вихід України з
складу «СССР» і створення незалежної держави у серпні 1991 р. Сучасна
українська держава не була створена на руїнах розгромленої «УССР», як і не була
поверненням державницьких структур УНР з довготривалої еміграції. Навпаки, це була
трансформована «УССР», пануючий клас
якої заборонив «рідну партію», відкинув «комуністичну» фразеологію та символіку,
скасував тоталітарний політичний устрій, сформував ринкову економіку та
реставрував приватновласницький капіталізм.
Така трансформація
«Радянської України» взагалі стала можливою перш за все через те, що часткові
досягнення національно-визвольної боротьби, започаткованої Центральною Радою у
1917 р. були втілені навіть у колоніальній квазі-державі під назвою «УССР».
Не зайвим буде відмітити, що
незалежна українська держава у 1991 році постала з безпрецедентно малими
змінами у персональному складі державного апарату колишньої «УССР». Це свідчить
про те, наскільки місцева колоніальна адміністрація к 1991 р. «дозріла» до
розриву з метрополією.
Також варто пам’ятати, що «перший призов» саме
українських ринково-капіталістичних менеджерів та приватних бізнесменів був
сформований переважно з колишніх «кадрів» КПССсівського «партгоспактиву» та
споріднених з ними комсомольських «кадрів», які «вміли крутитися». Таким чином пануючий клас колишньої
«Радянської України» трансформувався відповідно до нових умов свого
існування.
А потім колишня колонія
потрапляє у неоколоніальну залежність від колишньої метрополії. До речі, це
доля переважної більшості колишніх колоній – після проголошення незалежності
де-юре, опинятися у залежності від колишньої метрополії де-факто.
Ми знаємо, які потужні
політичні, економічні, культурні засоби впливу застосовувалися Москвою задля
втягування України у відтворювану Російську імперію. І якщо 90-ті роки ХХ ст. дуже умовно можна назвати періодом
«єльцинської» нейтральності відносно України (хоча вже у 1992 р. ми бачили
антиукраїнські військові провокації у Криму, у 1993 р. проголошується відома «доктрина
Козирєва», а у 1995 р. той же Єльцин задавав відверто
великодержавно-шовіністичне запитання: «Что будем делать с Украиной?») з боку
зовсім заслаблої імперії, яка в той час програвала першу колоніальну війну
проти Ічкерії, то з 1999 р. до влади у Москві прийшли відверті реваншисти на
чолі з Путіним.
З того часу тиск на Україну
все посилювався і посилювався, її залежність від Москви наростала. Перший
Майдан – «Помаранчева революція» 2004 р. на деякий час призупинила цю тенденцію, але за часів
президентства Януковича (який мав ексклюзивні відносини с московським
політичним істеблішментом ще під час свого перебування на посаді донецького губернатора) можна було казати, що
Україну вже перетворено на протекторат відновлюваної Російської імперії.
І тільки Євромайдан, ця
переможна націонал-демократична революція (до його оцінки ми ще повернемось, з
огляду на Ваше вороже ставлення до нього) перервала оту згубну тенденцію, на що
Російська імперія відповіла стимуляцією проросійських сепаратистських заколотів
та збройною агресією.
Якби не ця агресія, то можна
було б вважати, що нарешті, після Євромайдану, завдання української
національно-визвольної боротьби, започаткованої Центральною Радою у 1917 р., вирішені. Але ж ні, – зараз ця
боротьба продовжується, як відсіч російським загарбникам, продовжується у своїй
найвищій формі – у формі війни за незалежність.
3.
Ви наголошуєте на тому, що «формально ми здобули
незалежність, однак економічно роздиралися (та й роздираємося понині) західним
та російським капіталом. За такої обставини проблематично говорити про
досягнення цілей національного визволення. Російська агресія ще більше
загострила цю проблему»
На мою думку, така позиція, -
це певний відгомін ідейного впливу т. зв. «псевдо-ціммервальдців», які
прикладають висновки відомої соціалістичної конференції у Ціммервальді у 1916
р. до нашої доби і вважають, що у сучасній російсько-український війні
однаковою мірою винні обидві сторони, - і Росія, і Україна, і західний
імперіалізм, і російський. Це хибна позиція, прихильники якої у лівому русі не
визнають або намагаються не помічати, що Україна веде національно-визвольну
боротьбу саме проти Російської імперії, у формі війни за власну незалежність
від неї.
Ви також не помічаєте
істотної різниці між функціональністю західного та російського капіталів в
Україні. Дія західного капіталу є виразом нормального функціонування світового
ринку, у рамках якого провідні капіталістичні країни мусять експортувати
капітал, щоб уникати таких небажаних явищ, як перенакопичення капіталу у межах
національних економік. Але поки що західні інвестори йшли в Україну дуже помалу.
Ви можете вважати, що це моє суб’єктивне, до того ж, можливо, помилкове враження. Тому пропоную Вам поцікавитись
такими об’єктивними показниками, як індекс залучення прямих іноземних
інвестицій та рейтинг інвестиційної привабливості, - де, на яких позиціях
знаходилася там Україна у перші 20 років ХХІ ст.
На відміну від західного,
експансія російського капіталу в Україну перш за все відбувалася не з суто
економічних причин його розширеного відтворення. Ця експансія чим далі, тим
більше була підпорядкована політичній
меті правлячої московської бюрократії – взяти реванш за «історичну поразку
1991р.» ( як то зараз кажуть московські пропагандисти). Яким чином? Замкнути
провідні сектори української економіки на себе, тобто втягнути їх у т. зв.
«Евразійське економічне співтовариство», яке мало стати економічнім кістяком
відновлюваної імперії.
Те, що «ми … економічно
роздиралися (та й роздираємося понині) західним та російським капіталом». – це,
безумовно, сильний вираз, але без реального змісту. Західний капітал і Україна
– це практика звичайних відносин у рамках світової капіталістичної економіки
між провідними економічними потугами і значною мірою відсталими країнами
колишнього «соціалістичного табору».
Екстраординарність ситуації (яка помилково бачиться Вами як «роздирання»
України), коли одна за одною йшли торгівельні війни саме з Росією, виникала саме завдяки російський політичній
експансії. Але після перемоги Евромайдану, з початком війни на Донбасі, позиції
російського капіталу в український економіці почали доволі успішно згортатися.
Ваша ідейна позиція також
свідчить про нерозуміння того, що в умовах світового ринку немає економічно
незалежних країн. Усі залежать від усіх. Навіть провідні національні
капіталістичні економіки критично залежать від імпорту енергоносіїв, сировини
та робочої сили, від необхідності експортувати як товарові маси, так і
капітали.
Нерозуміння цього явища
інтеграції, взаємозалежності національних економік, яку створив світовий ринок,
змушує Вас плутати неминучу економічну залежність України з недосягненням
«цілей національного визволення».
Українське національне
визволення зараз полягає в тому, щоб відбитися, встояти під мілітарним тиском
відновлюваної Російської імперії,
повернути захоплені нею території, тобто виграти війну за незалежність.
Україна зажата між Російською
імперією та Євросоюзом («колективним Заходом» – як кажуть у Москві).
Відбиваючись від імперії, яка хоче нас поглинути, розчинити в собі, позбавити
української ідентичності, Україна неминуче потрапляє у все більшу залежність
від Евросоюзу та Сполучених Штатів, бо саме до них звертається по мілітарну,
фінансову, гуманітарну допомогу. Але нічого страшного у цьому немає. Чим
міцнішими будуть позиції західного капіталу в Україні, чим скоріше вона
інтегрується у Євросоюз, - тим краще, бо у рамках капіталізму імпульс будь
якого можливого суспільного розвитку може йти тільки з Заходу.
«Захід нам допоможе!» - для України це відоме старе гасло зараз актуально як ніколи…
Треба також розуміти одну
загальну світову історичну тенденцію, - з початком розгортання
національно-визвольної боротьби проти колоніальних імперій
національно-визвольні рухи та імперіалізм використовували один одного. Імперіалістичні
держави у боротьбі між собою підтримували національно-визвольні рухи у
володіннях (у сферах впливу) конкурентів. В свою чергу, національно-визвольні
рухи, використовували міжімперіалістичні суперечності для отримання так
необхідної їм різноманітної допомоги у боротьбі проти відповідних метрополій.
4.
У своїй відповіді Ви кілька разів наголошуєте на тому, що «ми
підтримуємо визвольну боротьбу України»; «цілком підтримуємо боротьбу
українського народу проти агресії російського імперіалізму».
Звісно, це дуже добре, -
підтримувати українську національно-визвольну боротьбу. Але це такі загальні
фрази, що їх можна почути від будь-якого представника «прогресивного людства».
Для марксистів вони, у кращому разі, беззмістовні.
Водночас Ви підкреслюєте, що
«ми … абсолютно не підтримуємо відверто антинародний неоліберальний уряд на
чолі з Зеленським». Для українських соціалістів (якщо Ви вважаєте себе саме за
українських соціалістів) така позиція наразі є політично помилковою. Чому?
Спробую пояснити.
По перше, не варто визначати
центральну владу в український буржуазній державі, як «уряд на чолі з
Зеленським». Після Євромайдану, після повалення авторитарного режиму Януковича,
формою функціонування державних інстітутів в Україні є
парламентсько-президентська республіка. Якщо було б навпаки, то не було б,
наприклад, багатомісячних парламентських слухань з приводу проекту закону про
вкрай необхідну мобілізацію.
Якщо комусь здається, що
авторитарні тенденції у функціонуванні української центральної влади наростають,
то це враження дає війна, бо президент одночасно є верховним
головнокомандувачем та саме він у царині зовнішньої політики є найактивнішим
шукачем так необхідної для України допомоги від її західних союзників.
Втім, треба зауважити, що
пересічні українські громадяни звикли до персоніфікації політичного процесу. Це
дуже стара, міцно вкорінена колоніальна московсько-царистська звичка, - обов’язково ототожнювати центральну
владу з фігурою якогось «царя»: власне царя; генерального секретаря;
президента…
«Антинародний уряд»? Це знову
позакласовий, дуже часто свого часу вживаний «марксистами-ленінцями»
пропагандистський штамп, який стосувався опонентів «СССР» на міжнародній арені.
Але цей штамп не дає можливості з’ясувати, як прикладається «антинародна політика» до
суспільства, поділеного на антагоністичні класи.
Щоб дати відповідь на
питання, - у чому зараз полягає соціальна політика «відверто антинародного
неоліберального уряду», треба перш за все подивитись, у якому стані перебуває промисловий
робітничий клас, та й загалом, пролетаріат України.
Треба відверто сказати, що
протягом першої чверті ХХІ ст.
свідомість та організованість робітничого класу України знаходилась у такому
жалюгідному стані, що в абсолютно переважній більшості випадків він був не
здатний відстоювати свої першочергові економічні інтереси навіть на рівні
окремих трудових колективів, не кажучи вже про боротьбу за загальнокласові
інтереси (згадайте загальний стан профспілкового руху в Україні).
Відповідно, за умов
буржуазної демократії робітничої партії (партій) в українському парламенті
немає (робітничих партій наразі в
Україні взагалі немає). Лівого флангу в «офіційному» українському політикумі теж
немає (для буржуазної демократії це, звісно, нонсенс, але це реалії сучасного
українського політичного життя).
Чому його немає, Ви, напевно,
розумієте не гірше від мене, - тому, що «офіційні» (тобто зареєстровані
буржуазною державою, а тому допущені до парламентських виборів) ліві партії, -
усі ці нащадки КПСС, від початку свого існування були агентами впливу
російського імперіалізму. Тому їх заборона не як лівих, а саме як проросійських
політичних утворень, під час війни за незалежність з точки зору оборони України
була цілком виправданою.
В умовах такої недолугої
буржуазної демократії, тобто в умовах відсутності у парламенті робітничої
партії (КПУ, СПУ, ПСПУ в ніякому разі не були партіями робітничого класу) та
надзвичайної слабкості профспілкового руху, легітимний політичний процес в
Україні відображає не боротьбу класів, а боротьбу (узгодження бізнесових
інтересів) між різними фракціями пануючого класу.
Відповідно, за відсутності
таких противаг, як впливові профспілки та парламентська політична партія
робітничого класу (для мене у цьому сенсі зразком є бразильська Партія Труда),
перш за все буржуазний парламент, а потім
уряд та адміністрація (офіс) президента, - усі розгалуження політичної
влади буржуазії безборонно переводять неоліберальну політику.
Треба також розуміти, що
інколи утворюються такі соціально-економічні та соціально-політичні умови, за
яких класові інтереси буржуазії та пролетаріату співпадають. Створюється, так
би мовити, загальнонаціональний консенсус, тимчасовий класовий блок.
Історично таке траплялося,
коли буржуазія та пролетаріат разом руйнували рудименти феодалізму, або (як це
найчастіше відбувається зараз) разом виступали проти авторитарних режимів. Саме
такою є ситуація, коли триває національно-визвольна боротьба, тим більш у формі
війни за незалежність.
Взагалі,
національно-визвольна боротьба в переважній більшості випадків переводиться
класовим блоком експлуататорів та експлуатованих, - буржуазією, дрібною
буржуазією та пролетаріатом (під проводом представників саме буржуазії – як я
вже зазначав).
У цих умовах соціалістам
треба розуміти, що будь-який розвиток боротьби за соціальне звільнення, за
соціалістичну трансформацію суспільства, можливий тільки після вирішення
завдань національно-визвольної боротьби, у випадку України – тільки після
перемоги у війні за незалежність.
Потім, після перемоги, цей
класовий блок, цей загальнонаціональний консенсус неминуче зруйнується, як
руйнувався він скрізь і завжди після перемог над спільним ворогом, - залишками
феодалізму або військовими диктатурами.
Ось і зараз в Україні –
відбиття російської агресії та перемога у війні за незалежність є спільними
загальнонаціональними, поки що невирішеними, завданнями, які об’єднують
українську буржуазію та український пролетаріат.
Але головний тягар війни
несуть на собі українські робітничо-селянські пролетарські маси, а українська
буржуазна держава (власне уряд, парламент, президент) в той же час переводять
неоліберальну соціальну політику, яка перш за все спрямована на задоволення
інтересів приватновласницької буржуазії. Така соціальна політика вже відчутно
розмиває загальнонаціональний консенсус
стосовно війни за незалежність і відповідно послаблює обороноздатність України.
Водночас українська буржуазна
держава є єдиним реальним організатором відсічі російський агресії. Головний
інститут цієї держави – регулярна армія, - ЗСУ є єдиним військовим чинником, за
допомогою якого Україна веде цю війну. Інших факторів, інших чинників немає. Добровольчий
рух та його вислід – добровольчі батальйони, зіграв вирішальну роль у зупиненні
розповзання «русской весны» та у бойових діях на Донбасі влітку 2014 р., поки
регулярна армія, розкладена проросійським режимом Януковича, на ходу, під час
війни, ставала боєздатною.
Але з початком великої війни
з Росією нова потужна хвиля добровольчого руху (який зійшов майже нанівець протягом 2016 – 2021
р.р.) була відразу інтегрована у державну структуру Тероборони ЗСУ. Незалежних
добровольчих парамілітарних формувань, як це було під час малої війни на Донбасі, зараз немає.
Все підпорядковане відповідним державним органам.
Незалежний від держави вияв
суспільної самоорганізації - волонтерський рух, який був винятково важливим у
справі забезпечення усіма необхідними ресурсами добровольчих батальйонів
(добровольці трималися на фронті малої війни тільки завдяки волонтерам, - як
доброволець цієї війни я сам багаторазово у цьому особисто пересвідчився) і
зараз грає важливу, але все ж таки допоміжну роль.
Абсолютно переважна більшість
усіх ресурсів, необхідних для ведення великої війни за незалежність України
отримується від західних союзників та з внутрішніх джерел саме державними інститутами;
вони їх розподіляють та використовують за призначенням.
Можна проголосити принципово
дуже вірне гасло: «Ми підтримуємо незалежну мобілізацію пролетарів міста і села
проти агресії російського імперіалізму, проте абсолютно не підтримуємо
буржуазну державу, її «відверто антинародний неоліберальний уряд…».
Але це буде гучна ритуальна
фраза і більш нічого. Вона порожня, в неї нема реального змісту. Це гола, пуста ритуальна фраза, тому що немає
ніякого реального підгрунтя для її втілення у суспільне життя.
Тому, (трішечкі пофантазуємо),
якби використовуючи можливості буржуазної демократії, в українському
«офіційному» політикумі постала відроджена УСДРП, то зараз, під час великої
війни з Російською імперією, її політичною лінією мала б бути КРИТИЧНА
ПІДТРИМКА української буржуазної держави.
КРИТИЧНА, – тому що
соціалісти за будь-яких умов завжди протидіють реалізації неоліберального
політичного курсу. Крім того, неоліберальна політика, - політика максимального
сприяння розвитку приватновласницького сектору національної економіки, не
відповідає потребам війни, які вимагають, задля концентрації та централізації
використання усіх внутрішніх ресурсів, якнайширшого запровадження елементів
державного капіталізму, обкладення усього приватного бізнесу прогресивним
податком на прибуток, а великої буржуазії додатково ще надзвичайним податком на
час дії воєнного стану. Якщо б
відроджена УСДРП мала свою фракцію у буржуазному парламенті, то депутати від
неї мали б виступати за негайне впровадження подібних заходів задля соціального
захисту пролетаріату та зміцнення національної оборони.
Ліберальні нововведення у
сфері трудового законодавства, зроблені завдяки монопольному пануванню
буржуазії в українському парламенті вже під час великої війни, віддають
найманих працівників на поталу приватним власникам засобів виробництва.
Необмежене панування капіталу над працею, - такі наслідки сучасної неоліберальної
політики. Крім загального значного погіршення становища пролетаріату, така
політика підриває соціальну базу національного спротиву російській агресії.
Тому депутати від УСДРП критикуючи подібний
курс, вимагали б його скасування та переведення української економіки на
державно-капіталістичні мілітаризовані рейки.
ПІДТРИМКА, - тому що сучасна
війна за незалежність України переводиться саме цією буржуазною державою,
тільки через цю державу, через її інститути, серед яких найважливіший – це Сили
Оборони України.
Казати, що «ми підтримуємо
визвольну боротьбу України» і при цьому «абсолютно не підтримувати» сучасну українську буржуазну державу, – це
небажання визнавати реальний стан речей, це дуже схоже на радикальну
анархістську демагогію.
5.
Відносно Євромайдану. Ви схиляєтеся «до думки, що Євромайдан
є скоріше переворотом, а не революцією, адже базис залишився незмінним (буржуазна
демократія)».
Це хибна думка. По перше, –
буржуазна демократія є елементом суспільної надбудови, базис - це економіка,
один з елементів базису - це виробничі
відносини, перш за все відносини власності на засоби виробництва. По друге, - є
соціальні і є політичні революції.
 |
| Лев Троцький |
Під час перебування у складі Української Соціалістичної Ліги Ви, мабуть, мали добру нагоду вивчати ідейно-політичний спадок Льва Троцького (втім, марксистам його треба вивчати незалежно від перебування у складі будь-якої троцькістської тенденції). Тому Ви повинні знати, що після того, як на початку 30-х років ХХ ст. Троцьким було зроблено висновок, що ніякі внутрішні партійні реформи ВКП(б) неможливі («Більшовизм мертвий і ніяка сила не зможе воскресити його» - писав Троцький у 1933 році), IV Інтернаціонал був зорієнтований на революційне повалення сталіністської бюрократії в «СССР». З цього приводу Троцький дуже ясно розтлумачив різницю між політичною та соціальною революціями.
Соціальна революція руйнує
старі виробничі відносини і створює нові відносини власності на засоби
виробництва. В свою чергу, переможна політична революція не чіпає базису, вона
більш - менш щось змінює у суспільній надбудові, - наприклад, може зруйнувати
репресивний апарат поваленого режиму.
Буржуазно-демократичні
революції, які свого часу руйнували феодальний суспільний лад, були соціальними
революціями. Класичний приклад – Велика Французька революція 1789 – 1815 рр.
Російська та Українська революції 1917 – 1921 рр. теж були
буржуазно-демократичними соціальними революціями – вони ліквідували рудименти
феодалізму, поваливши російський царат і зруйнувавши поміщицьке землеволодіння.
Але буржуазно-демократичні
революції сучасності, спрямовані проти авторитарних режимів, є прикладом саме
політичних революцій. Філіппіни, Індонезія, Аргентина, Болівія, Еквадор,
«арабська весна» (цей перелік можна продовжувати) – це приклади таких
політичних революцій.
Які величезні маси дрібної
буржуазії та пролетаріату брали участь у цих революціях! Але вони зовсім не
зачіпали базису – капіталістичної економіки, ні в якому разі не торкалися
відносин між найманою працею та капіталом. Під проводом ліберальної буржуазії
експлуатовані маси валили, наприклад, диктаторські режими Маркоса чи Сухарто, -
відновлювалась буржуазна демократія, а пролетарі поверталися у свої фавели, так
і залишаючись експлуатованими, - бо на
власне капіталізм, на капіталістичні виробничі відносини ці революції ні
в якому разі не посягали…
Саме такою політичною
революцією був український Євромайдан. Він повалив проросійський компрадорський
режим Януковича, який довів Україну до стану російського протекторату і був
політичним виразником угруповання
великої буржуазії, т. зв. «донецьких», які контролювали важку промисловість
південного сходу України і своїми бізнесовими інтересами були пов’язані з
російськими монополіями (До речі, це угруповання великої промислової буржуазії
ще під час «помаранчевої революції» 2004 р. називало себе «Промышленной Лигой Юго-Восток»
і зухвало демонструвало «помаранчевій» київській владі свої проросійські
сепаратистські потенції).
Але треба розуміти, що кожна
переможна революція, як політична, так і соціальна, у своєму розвитку містять
елементи державного перевороту.
Так, Ви слушно зауважуєте, що
«орієнтир став більш прозахідним», бо провід тримала ліберальна буржуазія,
бізнесові інтереси якої мали прозахідне спрямування. Та й взагалі, прозахідний вектор української
політики, економіки, культури, - усього
суспільного життя, є єдиною реальною альтернативою реваншистським намаганням
Російської імперії знову підкорити, підім’яти під себе, розчинити в собі
Україну. Тому Євромайдан з його прозахідним спрямуванням, був не тільки
політичною революцією проти авторитарного режиму, він був також і національною
(націонал-демократичною) революцією, яка вирішувала завдання, які український
національно-визвольний рух не вирішив у ХХ ст..
Нарешті було реалізоване
відоме старе гасло «Геть від Москви!» та рішуче покінчено з неоколоніальною
залежністю від колишньої метрополії.
Даючи свою, вкрай негативну,
оцінку «майданної влади» Ви не забажали помітити всю масу проявів революційної
прямої демократії, які мали місце по всій країні протягом весни-літа 2014 р.
Після перемоги Євромайдану «щезла сакралізація влади», - як влучно
охарактеризував це явище один з тогочасних буржуазних політологів.
Ваше загальне вороже
ставлення до Евромайдану яскраво проривається у наступних словах: «Нова
майданна влада нічим не зарадила країні, а лише продовжила її пограбунок з іще
більшим апетитом».
Але, що таке взагалі
«майданна влада»? Формалізованою «майданною владою» була тільки Рада Майдану,
яка відразу після його перемоги навіть призначала міністрів першого тимчасового
революційного уряду прямо на Майдані Незалежності, у присутності та за участю
величезної маси майданівців. Це був дуже потужний, яскравий прояв справжньої
революційної демократії!
Але Рада Майдану дуже швидко
виявилася політично неспроможною, неспроможною творити власну революційну
легітимність. Вона, власне кажучи, капітулювала під тиском західних дипломатів
та опозиційних політиків, які від самого початку намагалися керувати
Євромайданом. Ці діячі перехопили
політичну ініціативу під приводом того, що єдиним легітимним політичним
майданчиком в Україні після перемоги революції залишається парламент і Рада Майдану була не в змозі щось цьому
протиставити. Після такої демонстрації власної неспроможності створювати нову,
революційну легітимність, Рада Майдану, як «майданна влада» дуже швидко зникає
з політичного обрію та безслідно розчиняється…
Після цього можна було казати
лише про пост-майданну владу, яка остаточно впорядкувалася лише після президентських
виборів у травні 2014 р. та позачергових
парламентських виборів в жовтні того ж року.
У Верховній Раді сьомого
скликання ( яка після перемоги Євромайдану «доживала» останні місяці своєї
каденції) після розпаду «Партії Регіонів» відбувалося доволі хаотичне нове
структурування. Крім неї була ще адміністрація в. о. президента Турчинова та
перший «післямайданний», тимчасовий
уряд Яценюка.
І в тогочасних
соціально-політичних умовах (коли у суспільстві підсилилися егалітарні настрої,
коли українці на загал були шоковані неймовірними розкошами палаців Пшонки та Януковича, коли Російська імперія
анексувала Крим, а на Півдні та Сході забуяла «Русская Весна», яка на Донбасі
вже у квітні 2014 р. переросла у війну з проросійськими сепаратистами та
російськими інтервентами) за Вашими оцінками, які треба ще раз навести,
«майданна влада нічим не зарадила країні, а лише продовжила її пограбунок з іще
більшим апетитом».
Що взагалі означають оці вирази,
- без найменшої соціологічної конкретики, без класового аналізу? Чим буржуазна
держава могла «зарадити країні» у перерахованих військово-політичних умовах? Ви
що, вважаєте, що політика цієї держави, тобто нової, пост-майданної влади
повинна була бути якоюсь альтруїстичною?!
Чому, з яких мотивів, саме ця
нова пост-майданна буржуазна влада «продовжила її (країни) пограбунок»? У чому
він виражався, цей «пограбунок»? Ця
влада переводила звичайну буржуазну соціальну політику, хіба що з корекцією на
війну та невід’ємну корупційну складову. Але Ви вважаєте, що пост-майданна влада грабувала Україну «з
іще більшим апетитом» (Ніж хто? Чому в неї був цей «більший апетит»?).
Усі ці Ваші вирази настільки
безглузді, що залишається тільки задавати отакі запитання…
6. І нарешті, насамкінець – про характер триваючої війни. Ви
стверджуєте, що «російсько-українська війна, що з її початку в 2014 р., що з її
ескалації до повномасштабного вторгнення в 2022 р. має двоїстий характер»; що
крім «імперіалістичного характеру Росії» ця війна є результатом «міжімперіалістичного
протистояння Сходу і Заходу».
Я стверджую, що це знову
хибна думка, що це знову відлуння «псевдо-ціммервальдського» розуміння
характеру цієї війни і до Вашої уваги пропоную наступні міркування.
Західний імперіалізм (він же
«колективний Захід», або просто «Захід») наприкінці 80-х років ХХ ст.. здобув
перемогу над імперіалізмом «СССРівським» у довготривалій «холодній війні» і
можна вважати, що потім 25 років (чверть століття!) «спочивав на лаврах».
Прийшов 2014 рік. Націонал-демократична
революція (Євромайдан) покінчила з
неоколоніальним становищем України. У відповідь російський імперіалізм перейшов
у контрнаступ, скориставшись ситуацією певного революційного хаосу та
деградацією ЗСУ під час правління «донецьких» компрадорів на чолі з Януковичем:
анексував Крим; ініціював хвилю проросійських «антімайданівських» заворушень на
Півдні та Сході України, - т. зв. «русскую весну» та збройний сепаратистський
заколот на Донбасі, підтримавши його інтервенцією власне російських військ.
А що «Захід»? Анексію Криму
він прагнув не помічати, а під час 8-мирічної війни на Донбасі займався
умовляннями Москви, намагаючись знайти з нею якійсь баланс інтересів за рахунок
України.
Звісно, західний імперіалізм
був зовсім не зацікавлений у відновленні могутності Російської імперії, у тому,
щоб вона мала можливість реалізувати свої реваншистські плани. Тому він і
допомагав Україні «не з доброти душевної», - як підкреслюєте Ви, а з власних
геополітичних розрахунків.
Але з початком великої війни
в Україні головною рисою поведінки «колективного Заходу» є розгубленість. Ця
розгубленість, яка є зовнішнім виразом неготовності, проявлялася в усьому: у
кволій реакції на погрози ядерною зброєю з боку Кремля; у зволіканні, тяганині,
різних пересторогах під час надання Україні військової допомоги, яка ніяк не
задовольняє її (України) потреби; у відсутності солідарної спільної політики по
відношенню до постачання Україні різних типів озброєнь; у неспроможності
виконати цілком конкретні власні обіцянки надати Україні за рік
1 000 000 снарядів; у заявах, наприклад, що бундесверу знадобиться ще
п’ять років, щоб підготуватися до можливої війни з Росією; безсистемних
економічних санкціях проти Росії та їх вкрай низький ефективності.
Загалом, західний імперіалізм
виявився зовсім неготовим до такого катастрофічного розвитку подій, як
російське повномасштабне вторгнення в Україну; не готовим до адекватної
військово-політичної відповіді на російські реваншистські виклики. Звідти оця загальна
розгубленість.
Тому, коли Ви наголошуєте на
тому, що «західні імперіалістичні держави» використовують цю війну «як привід
для прискорення власної мілітаризації», то Ви плутаєте причину зі
слідством.
Не «колективний Захід»
використовує цю війну «як привід для прискорення власної мілітаризації», а
навпаки, ця війна змушує «Захід» планувати власну мілітаризацію ( на яку досі у
провідних західних країнах витрачалося менше 1 % ВВП), бо Російська імперія
планує після перемоги над Україною знову стати «жандармом Європи», як це було у
перший половині ХІХ ст., до її поразки у Кримський війні.
Ви зазначаєте, що
«національний спротив України проти Росії є справедливою оборонною війною проти
імперіалістичної агресії» і саме тому ця війна не має ніякого «двоїстого
характеру». Просто варто не забувати ( і на цьому треба ще раз наголосити), що відколи
існують імперіалізм та національно-визвольні рухи, вони використовують один
одного.
Ось і зараз – «національний
спротив України» використовує ту геополітичну ситуацію, коли «Заходу», не готовому до військового протистояння з
Російською імперією, зовсім ні до чого відновлення її могутності і саме тому
Україна отримує ту допомогу, яку отримує…
На Вашу думку, - «затисло нас
між двох вогнів». Я пропоную більш стриману оцінку. Нас не «затисло між двох
вогнів», - Україна знаходиться «між двох сил» ( прямо за назвою відомої драми
Вол. Винниченка) – між Російською імперією та ЄС. В України є вибір (точніше,
його немає) – або підкоритися Російській імперії, або зберегтися як власне
Україна, як українська національна держава ціною, можливо, дуже значної
економічної залежності від ЄС.
Українська буржуазна держава,
отримавши поштовх від національно-демократичної революції (Євромайдану) обрала
західний вектор, західну орієнтацію і я, як український соціаліст вважаю, що це
прогресивне явище, що це вірний вектор, вірний вихід з непевної ситуації
знаходження «між двох сил».
Співіснування з «Заходом» -
це залежність, можливо цілковита економічна залежність від ЄС, зумовлена
історичним розвитком капіталістичної економіки із збереженням власної
національної ідентичності та державності (щось на зразок сучасної Румунії).
Підкорення Російською
імперією означає зникнення з мапи світу, розчинення (тобто остаточну
русифікацію) в середовищі «русского мира», бо наразі, за думкою кремлівських
верховодів, Україна це вже не колишня колонія, яку треба знову повернути у
неоколоніальну залежність, це «штучне утворення», яке розташоване на «русских исторических
землях».
Отож, окрім «шляху на Захід»
в України, задля самозбереження, вибору немає.
Але у рамках імперіалістичної
геополітики, незважаючи на гучні заяви що до непохитної підтримки України з
боку «Заходу», завжди залишається можливість (загроза) домовленості між
російським та західним імперіалізмом за рахунок України на підставі певного
балансу сил між ними, - щось на зразок новітнього «Мюнхену – 1938». Це також
дуже поганий для України варіант.
Все інше перебуває у царині
довільних фантазій та мрій, або геополітичної маячні.
Наприклад, у середовищі
УНА-УНСО свого часу ( на початку 90-х років ХХ ст.) виникла ціла концепція
українського «євразійства», яка полягала у тому, що центром євразійської
імперії (існування якої, мовляв, необхідне для протистояння викликам
глобалізації) мав би стати Київ (бо Москва не впоралася, допустивши її розпад),
а Україна мала стати її метрополією. В двох словах ця концепція виражалася
гаслом: «Наші люди звикли жити у великій державі. Ми зробимо Україну великою
державою, щоб народу не потрібно було міняти своїх звичок!». Коментарі, як то
кажуть, зайві…
В свою чергу ми можемо
помріяти про світову пролетарську революцію, яка звільнить людство від
імперіалізму взагалі…
На цьому закінчую. Можливо,
мої зауваження допоможуть Вам якоюсь мірою скоректувати власні ідейні позиції.
Олег ДУБРОВСЬКИЙ
Червень-2024.
Читайте також:
Андрей Здоров. О Псевдо-Циммервальде или лайт-рашизме.
Олег Дубровский. ОТПОВЕДЬ КРАСНЫМ ПОДГОЛОСКАМ РОССИЙСКОГО ИМПЕРИАЛИЗМА Ч.1
Пласка Земля і комунізм. (До історії хибних уявлень)
Немає коментарів:
Дописати коментар