Тьотя Мотя: - Ви
серйозно, чи по вкраїнському?
Комсомолець
Тертика: - По більшовицько-українському.
Микола Куліш. «Мина Мазайло»
7 липня 2024 року офіційний телеграм-канал Одеської міської ради повідомив про чергове перейменування - вулиця Ванцетті стала
вулицею Миколи Куліша[1].
Особисто я підтримую це перейменування, хоч офіційне
повідомлення про це дещо дивує.
"«Найкращий спільник той, у кого зброя
по-вкраїнському говорить», – написав геніальний український драматург Микола
Куліш у 1929 році. Ці слова як ніколи актуальні сьогодні."
🪖Під час першої світової війни мобілізований
Микола Куліш потрапив у Одеську школу прапорщиків, яку закінчив у 1915 році.
Молодий офіцер перебував на передовій і продовжував писати твори. Дещо з поезій
друкували в армійській газеті, а одноактні п’єси розігрували солдати.
👨🏫До цивільної служби Куліш повернувся у 1921 році,
працював у відділі народної освіти Одеси. Його дружина Антоніна писала:
«З новим запалом взявся він до праці: організував школи,
відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла
й притулки, на початку 20-х років як освітянський керівник і педагог-практик
склав українську абетку (буквар) для шкіл, назвавши її «Первинка». "
------
Слова винесені в заголовок повідомлення дійсно взято із
драми Миколи Куліша "Патетична Соната". Там їх вимовляє один із
персонажів - прибічниця УНР Марина. Але чи можна вважати саме її погляди
відображенням поглядів самого Миколи Куліша? Адже в творах геніального
драматурга багато інших персонажів, що висловлюють часом діаметрально
протилежні погляди, в тому числі й відверто проросійські.
Ще в 1990 році в Києві вийшла двотомна збірка творів
Миколи Куліша за редакцією Леся Танюка. Там зокрема Лесь Танюк доводить, що
Марина - це саме той персонаж, вустами якого Куліш висловлював власні погляди
та ідеали. На мій погляд всі ці докази штучні. Марина відверто ненавидить та
зневажає простолюд "із брудним солдатським картузом". Якщо уважно
почитати листування Миколи Куліша із друзями, то можна перконатися, що
первісний задум "Патетичної сонати" виник у нього як ідея роману, в
якому Марина була активісткою білогвардійської організації. Й лише потім він
вирішив зробити на цей сюжет п’єсу, де Марина стала активісткою УНР. Можливо тоді більш актуальною стала "боротьба із
петлюрівщиною".
Але ще більш цікаво згадати біографію самого Миколи
Куліша.
 |
| Микола Куліш |
Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 р.
Селянський син з села Чаплінка колишньої Таврійської губернії - нині окупованої частини Херсонської області
- з ранніх років працював наймитом. На пожертви благодійного товариства
поступив до міського училища в Олешках, звідки його виключили за
неблагонадійність, потім до чоловічої гімназії, яку в 1913 році закрили за
непевний склад. В 1914 році готувався поступити і склав іспити на історико-філологічний факультет Новоросійського
університету в Одесі, але із початком першої світової війни був мобілізований в
російську армію. В 1915 - закінчив Одеську школу прапорщиків. На фронті першої
світової війни був поранений, дослужився до штабс-капітана.
На початку 1918 повернувся в Олешки, підтримував лівих есерів,
обраний головою Совіту робітничих, селянських та солдатських депутатів в
Олешках. В липні 1918 року заарештований гетьманською вартою й до листопада
сидів у тюрмі. По звільненні обраний від соціалістичного блоку членом міської
управи, потім Дніпровського повітового виконкому, головою управління народної
освіти. В липні 1919 - вступив до
КП(б)У, формував Дніпровський селянський полк (пізніше 517-й стрілецький полк
58-ї стрілецької дивізії), з яким воював проти денікінців від Херсона до Києва.
Автор широковідомих і культових у свій час п'єс
"97" (про голод 1921-1922 років), "Комуна в степах",
"Отак загинув Гуска", "Мина Мазайло" (про українізацію
1920-х років), "Патетична соната" (про події української революції
1917-1921), "Маклена Граса". Його п'єси ставив Лесь Курбас у
славетному театрі "Березіль". Микола Куліш був членом літературного
об'єднання "Гарт" і в
1926-1928 роках президентом ВАПЛІТЕ.
В 1934 році його оголосили буржуазним націоналістом і засудили до десяти років таборів, а всі його твори заборонили. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочище Сандармох в Карелії. Реабілітований тільки в 1956 р.
Тобто якщо буквально сприймати слова, винесені в заголовок, то зброя Куліша говорила українською саме в Червоній Армії.
Окремо скажу, що я особисто не маю нічого проти й Бартоломео
Ванцетті - анархіста та лідера робітничого руху в США, якого стратили на електричному
стільці в 1927 році за несправедливим звинуваченням у пограбуванні. В СРСР хоч
і не дуже любили анархістів, але шанували Сакко і Ванцетті як загиблих героїв
робітничого класу.
Власне Миколу Куліша стратили через десять років після
Ванцетті також за брехливими звинуваченнями - сталінські кати.
Для України та для Одеси зокрема постать Миколи Куліша та
його твори безперечно мають значно більше значення, тому я це перейменування
підтримую. Шкода тільки, що ця вулиця в приватному секторі маловідома. Я би
назвав на честь Миколи Куліша вулицю в більш населеному районі.
Автори повідомлення свідомо замовчали службу Миколи
Куліша в Червоній Армії та його членство в партії більшовиків в 1919-1934
роках. При чому він був не рядовим членом, в 1920 році він став членом
Дніпровського повітового ревкому, головою повітового раднаргоспу, секретарем
Дніпровського повітового комітету КП(б)У, а під час наступу "Русской
армії" Врангеля на Херсонщину Микола Куліш був військовим комісаром
Херсонського та Дніпровсього повітів, потім в 1921 році - членом Миколаївського
губвиконкому тощо (2).
Тобто формально він підпадає під закон № 317-VIII
("закон про декомунізацію") - стаття 1, пункт 4, параграф г).
"4) символіка комуністичного тоталітарного режиму -
символіка, що включає: -
ґ) зображення,
пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені особам, які обіймали керівні
посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище),
особам, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР,
УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік, органах влади
та управління областей, міст республіканського підпорядкування, працівникам
радянських органів державної безпеки всіх рівнів;"
Це на мій погляд ще раз свідчить про недосконалість цього
закону та давно назрілу необхідність змін до нього.
Можна звісно сказати, що Микола Куліш - зрадник і
колаборант, комуняцький покидьок, який отримав те, за що сам боровся. Так само
можна затаврувати й викинути митців Олександра Довженка, Володимира Сосюру, Юрія
Яновського, Павла Тичину, Максима Рильського, діячів так званого українського
націонал-комунізму Миколу Скрипника, Олександра Шумського, Василя Шахрая тощо.
Але хто від цього виграє? Деяких з них -
як Олександра Довженка - радо забере собі Росія, бо «Мосфільм» вже привласнив
собі права на кінострічки Довженка «Арсенал», «Щорс», «Земля».
Зараз вже лунають голоси, що імена засновників
Української Народної Республіки соціалістів Михайла Грушевського та Володимира
Винниченка також слід викинути з національного пантеону та назв вулиць, тому що
вони також зрадники й колаборанти, які з 1920 року співробітничали із
більшовиками та підтримували окупацію комуністами України, підбирали недоїдки
зі стола окупантів [3].
Повикидайте всіх "зрадників" і що залишиться?
Скоропадський і Донцов? Так і від української культури залишаться лише мощі.
Кому буде потрібна й кому буде цікава така вихолощена культура та препарована
історія? Це ж буде найкращий аргумент для всіх послідовників царського міністра
Валуєва: ніякої особливої української культури «нет, не было
и быть не может».
На жаль це все наслідки правоконсервативної політики
пам'яті, коли все ліве, все соціалістичне (й навіть все анархістське) оголошено
суто промосковським і антиукраїнським.
Приблизно півстоліття тому український історик у США Іван Лисяк-Рудницький писав:
"Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних
первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна
інтелектуальна чесність, готовність бачити речі такими, якими вони насправді є.
Але серед нашої громадськості панує протилежний нахил: замикати очі на небажані
факти.
І так заперечують існування комунізму, як української
політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма
чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи – це
просто агенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки
активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом
чи гітлерізмом.
 |
| Іван Лисяк-Рудницький |
Всупереч цим самообманним течіям настоюємо на тому, що
міжвоєнна доба стояла в історії України подібно як в історії більшості
європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих
тоталітарних ідеологій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не
можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму.
Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з
другого, були визначними українськими політичним діячами свого часу. Дослідник
української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу
Хвильового, так і Дмитра Донцова (Вживаємо ці імена, як символи, що
репрезентують певні напрями). Але власне тому, що і комунізм, і націоналізм
розгладємо як складові частини збірного досвіду нашої нації, ми зобов’язані
підходити до них критично й селективно. Визнаючи за ними деякі позитивні досягнення,
ми рівночасно відкидаємо тоталітарну суть і комунізму, і націоналізму. Вище
була мова про недоліки старої наддніпрянської і галицької демократії. нам
думається, що шлях до подолання цих слабостей - використання і позитивного, і
негативного досвіду тоталітарних течій. Це можна порівняти зі щепленням, яке
повинно дати нашій демократичній громадськості відпорність на рецидиви
тоталітаризму".
Досі трохи дивують подвійні стандарти нашого мейнстриму.
Чому українських політичних діячів першої половини ХХ ст., які орієнтувалися на
одну тоталітарну течію чи одну державу, що захопила Україну та проводила тут
геноцид, в Україні можна і треба шанувати на офіційному рівні, а от українських
діячів, що орієнтувалися на іншу тоталітарну течію, що так само захопила
Україну й так само проводила тут винищення людей, ми маємо вважати виключно
зрадниками чи тупими посіпаками?
Головне не переплутати.
Цікава річ: з тієї ж окупованої нині росіянами Чаплинки походить
і підполковник армії УНР Тимофій Шкарупа (1884-1970). Він на вісім років
старший за Миколу Куліша, але також служив у царській армії й отримав там чин
штабс-капітана, потім служив у білій армії генерала Денікіна та армії УНР, був інтернований у Польщі. В
1943 році він разом із сином зголосився добровольцем до дивізії СС «Галичина»,
але його самого за віком вже не взяли, взяли тільки сина. Помер на еміграції в
США. За законом про вшанування учасників національно-визвольних змагань Тимофія
Шкарупу маємо шанувати як героя. А от Миколу Куліша за «законом про
декомунізацію» маємо засудити?
Наприклад на Миколу Скрипника в Радянській Україні було
накладено табу із 1934 по 1962 рік. Саме в 1962 році було прийнято постанову ЦК
КПУ про 90-річчя Скрипника, яка його частково реабілітувала як видатного
більшовика та революціонера, але при цьому було зазначено, що в останні роки
Скрипник припустив низку помилок в національному питанні, як партія засудила як
національний ухил. Лише в березні 1990 року, коли вже відбулися перші
демократичні вибори до Верховної Ради УРСР і стало очевидно, що КПУ програла
вибори в Західній Україні, ЦК КПУ ухвалив постанову про повну реабілітацію
Миколи Скрипника в партійному відношенні та зняв з нього усі звинувачення в
національних ухилах. Тоді ж було вирішено опублікувати збірку праць Скрипника
та його наукову біографію. Збірка праць Скрипника вийшла друком лише в 1991 році, коли СРСР вже розпадався, й не
потрапила навіть в усі наукові бібліотеки.
Табу із Миколи Хвильового зняли тільки в 1989 році, а на твори
Василя Шахрая – табу діяло аж до 1991 року. Тепер їх усіх знову на смітник або
в спецхран, бо вони – комуністи?
Перша в новітній історії українська держава – перша
Українська Народна Республіка проіснувала лише 160 днів - із 20 листопада 1917 по 29 квітня 1918 р.
Друга УНР проіснувала в стані майже постійної війни близько двох років із
листопада 1918 по листопад 1920 р., але за весь цей час столицю України місто
Київ влада УНР контролювала менше трьох місяців.
Нинішня незалежна Україна існує вже 32 роки.
Діячі й творці УНР 1917-1920 років писали пізніше, що
головною причиною її поразки було то, що українська нація ще не була до кінця
сформована внаслідок колоніального становища України в складі Російської
імперії. Дійсно панівні класи України початку ХХ ст. – поміщики, чиновники,
буржуазія – мали іншу етнічну та національну ідентичність – російську,
польську, єврейську тощо. Українському селу протистояло переважно неукраїнське
місто. За переписом 1897 р. в найбільшому тоді місті України Одесі українцями
за рідною мовою себе визнали лише 9,4 %, в Києві - 22,5 %, в Харкові – 25,9 %,
в Катеринославі – 15,9 %, в Чернігові - 36,5 %. Серед великих міст України лише
в Полтаві українці становили більшість – 55,8 %. Україна була ще переважно
традиційним аграрним суспільством, де три чверті населення становили
неписьменні селяни, які мали дуже розмиту або несформовану ідентичність –
«тутешні», «хохли», «малороси» тощо. Переважно російськомовне місто
протистояло україномовному селу й це було ознакою колоніального становища
України в Російській імперії.
Внаслідок революційних подій 1917 р, й зокрема
Української революції 1917-1921 років та подальшої радянської модернізації
попри всі злочини «комуністичного» режиму ВКП(б)-КПРС (фактично режиму
державного капіталізму й сталінської бонапартистської імперії) відбувся перехід
до модерного промислового суспільства, переїзд основної маси населення у міста,
та завершення формування української модерної нації. При чому ліквідація неписьменності
співпала із періодом коренізації та українізації, що сприяло формуванню нового
українського правлячого класу – української партійної номенклатури, яскравими
представниками якої були Микола Скрипник, Петро Шелест і Леонід Кравчук.
Внаслідок політики коренізації та українізації в 20-ті
роки відсоток українців серед більшовиків України суттєво виріс. Вже партійний
перепис 1927 року показав, що кількість росіян в КП(б)У вже була менша за
кількість українців, а в 1928 році кількість українців в КП(б)У перевищила 50 %
і далі вже ніколи не падала нижче половини. Тобто збільшуючи штучно число жертв
голодомору 1932-1933 років, фальсифікатори свідомо збільшують число жертв,
знищених самими українцями і нівелюють спротив, який на різних рівнях чинили
українці в середині самої радянсько-партійної системи. Кому це вигідно –
здогадатися неважко.
Українська революція 1917-1921 років мала нерозривні
національно-визвольні та соціальні завдання й попри всі численні жертви та
втрати більшість цих завдань було виконано: на місці колишніх губерній
Російської імперії, колишньої Малоросії та Новоросії, виникла Українська
республіка. Завоювавши УНР, більшовики змушені були зберегти її у формі УСРР -
УРСР, яка в 1945 р. стала співзасновницею ООН, а в 1991 проголосила
незалежність. За своїм соціальним змістом та значенням Українська революція
1917-1921 років була буржуазною революцією, що так само як російська революція
наслідувала в основних рисах Велику Французьку революцію 1789-1799 років.
Ліквідація залишків феодально-абсолютистського ладу, розподіл поміщицьких
земель між селянами створили умови для буржуазної модернізації суспільства,
переїзду основної маси населення у міста, ліквідації неписьменності,
українізації державного апарату та освіти, чому особливо сприяла політика
коренізації 20-х-30-х років. Все це сприяло завершенню формуванню української
модерної нації, свідченням чого був референдум 1 грудня 1991 року. Наприклад, вже
за переписом 1959 року українці серед населення Одеси вийшли на перше місце:
41,5 %, на 1989 – 48,9 %, на 2001 – 61,6 %, хоча переважною мовою спілкування
довго ще залишалася російська, та й зараз не можна сказати про абсолютну
перемогу української.
Звісно що це все не означає, що більшовики створили
Україну, як зараз каже кремлівська пропаганда. Більшовики, як свого роду
російські якобінці, були просто розумніші за білогвардійців та сучасного їх
послідовника Путлєра, тому більшовики визнали факт існування української нації
та узаконили його, аби втримати владу над нею. І більшовицький режим звісно не
був ні соціалізмом, ні комунізмом, скільки би не торочила їх пропаганда. Це
було класове суспільство, де роль експлуатуючого та панівного класу грала
партійно-державна номенклатура, яка для утримання свого панування
використовувала найжорстокіші методи, відомі в історії людства – терор,
обмеження свободи пересування, а в окремих випадках і геноцид.
Після розпаду СРСР в 1991 р. основна маса цієї
партійно-державної номенклатури трансформувалася в нових власників життя,
капіталістів та чиновників нової держави, а переважна більшість робітників,
селян та інтелігенції залишилася в тому ж становищі або поїхали за кордон
шукати щастя в інших країнах.
Для правильного розуміння радянського періоду історії
України взагалі на мій погляд найкраще підходить формула, яку запропонував
український правник і політолог, колишній редактор радіостанції УПА
"Самостійна Україна", Богдан Галайчук в 1953 році: Україна - це нація
поневолена, але державна.
Чи міг проголосити незалежність утворений нацистами
райхскомісаріат Україна, не кажу вже про дистрикт Галичина чи Трансністрію, яку
Гітлер віддав Антонеску? Гадаю, що це риторичне запитання. Очевидно що ні.
Гітлер на відміну від Леніна ніколи не визнавав жодних прав за Україною та
українцями. Навіть бійці УПА визнавали, що для фізичного збереження української
нації в роки другої світової війни найбільше зробили саме ті українці, що
воювали в Червоній Армії проти нацизму.
Тут можна провести ще одну паралель з Індією. Вона стала
членом ООН також в 1945 році, хоч на той момент була ще цілком під владою
Англії - як британський домініон Індія,
який здобув незалежність лише в 1947 році. За три століття британського
колоніального панування англійці також вчинили в Індії багато злочинів, серед
яких були й організовані голодомори. Під час другої світової війни один з
лідерів індійського національного руху Cубхас Чандра Бос перейшов на бік
Гітлера, вважаючи, що той допоможе Індії здобути незалежність. За сприяння Боса
було сформовано легіон "Вільна Індія" в складі вермахту та Індійську
Національну Армію, підпорядковану японській армії. Досі в Індії Субхас Чадра
Боса шанують як одного з національних героїв, але Індія не виносить це на
міжнародну арену та не закликає світ шанувати бійців легіону "Вільна
Індія" та Індійської національної армії.
До того ж очевидно, до Британська Індія не була сформована внаслідок індійської революції, а от УСРР - УРСР виникла саме як результат Української революції 1917-1921 років. Тому думаю, що українці мають цілковите право не відкидати радянський період як окупацію й тільки окупацію, а зважено підходити до нього як до частини своєї історії. Історія Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Миколи Скрипника, Василя Шахрая, Олександра Шумського та інших українських комуністів, як попри всі невдачі та помилки боролися проти російської імперської спадщини, за дерусифікацю, за повноцінний розвиток українського народу – це наша історія, відмовлятися від якої – нерозумно й навіть злочинно.
Тим більше, що під гаслами соціалізму та комунізму в ХХ ст. боролися й чимало національно-визвольних рухів від Європи до Азії, Африки та Латинської Америки. Не вдаючись зараз у дискусію про те, наскільки відповідали ці гасла реаліям СРСР та інших країн так званого "соціалістичного табору" (скажу тільки, що з точки зору ідей Маркса там були класові експлуататорські держави), відзначу, що деяки з цих держав та рухів відкритто виступали проти панування Москви: Йосип Броз Тіто виступив проти Сталіна, Мао Цзедун та Енвер Ходжа - проти Хрущова, справжні війни були між нібито "комуністичними" Китаєм і В'єтнамом тощо.
Андрій Здоров.
 |
«Коли лікарі мені казали, що одужуючий потребує більшої відстрочки, ніж було прописано по розкладу хвороб, то я погоджувався на збільшення терміну. Таких надбавок я допустив близько півсотні».
Микола Куліш та мобілізація в Червону Армію.
Сьогодні отримав надзвичайно цікаву книжку Наталії Кузякіної «Траєкторії доль», присвячену біографії відомого українського драматурга Миколи Куліша (1892-1937). Авторка багато десятиліть досліджувала життєвий шлях та творчість Миколи Куліша за архівними матеріалами та спогадами сучасників.
Як відомо Микола Куліш походив із бідної селянської родини села Чаплінка тоді Дніпровського повіту Херсонської губернії, а нині окупованої росіянами частини Херсонської області. У вересні 1914 року був мобілізований до царської армії, в 1915 році закінчив Одеську школу прапорщиків, брав участь у боях на фронті першої світової війни, отримав поранення. Цікаво, що перші свої твори він писав російською мовою (як наприклад і Сосюра), а от його перехід на українську мову розпочався після прочитання роману Володимира Винниченка «Хочу». Вже наприкінці 1917 року Куліш брав участь у роботі товариства «Просвіта» в Олешках, а на початку 1918 року виступав за українізацію шкільної освіти, доводив, що рідною мовою селян Херсонщини є саме українська. За часів гетьманату півроку сидів у тюрмі, а навесні 1919 із приходом червоних став працювати в радянських органах влади. В червні 1919 року, коли на Херсонщину почався наступ «Збройних сил Півдня Росії» генерала Денікіна, Куліш вступає до Червоної Армії та формує Дніпровський селянський полк (пізніше 517 полк 58-ї стрілецької дивізії), з яким пройшов із боями від Херсонщини до Києва.
Після розгрому денікінщини Куліш повернувся в Олешки, працював членом ревкому та головою Ради народного господарства, але наступ нової «Російської армії» Врангеля влітку 1920 року знову змусив Куліша повернутися до військову роботу: він був призначений начальником штабу Херсонської групи військ, але невдовзі був знятий, як він пізніше писав – через конфлікт із членом Реввійськради фронту Рейнгольдом Берзіним. В серпні 1920 року Куліш брав участь у морському рейді на катерах «Гаджибей» і «Вітязь» в окупований білими Крим – невеликий загін під командуванням Івана Папаніна доставляв зброю та боєприпаси до партизанської армії Олексія Мокроусова, що діяла в горах Криму. Отже сучасні українські спецпризначенці, що здійснюють морські рейди на Крим, цілком можуть вважати Миколу Куліша своїм побратимом.
У вересні- жовтні 1920 року Куліш був призначений головою гарнізонної комісії Херсонського губернського військового комісаріату (сучасною мовою - голова ВЛК при ТЦК), який тоді здійснював маштабну мобілізацію десяти вікових категорій до Червоної Армії. Як згадував сам Куліш, головною роботою комісії було освідчення хворих червоноармійців та тих, у кого закінчився термін відстрочки за хворобою, одужуючих тощо. «Коли лікарі мені казали, що одужуючий потребує більшої відстрочки, ніж було прописано по розкладу хвороб, то я погоджувався на збільшення терміну. Таких надбавок я допустив близько півсотні», - писав пізніше Куліш. Але невдовзі таке поблажливе ставлення комісії викликало підозри командування. Куліша зняли із посади голови та призначили слідство, а в січні 1921 року навіть заарештували. У березні-квітні 1921 року революційний трибунал присудив усім членам комісії від трьох до п’яти років примусових робіт, але тут же їх амністував.
Дружина Куліша Антоніна Куліш (Невель) у своїх спогадах подає трохи іншу версію. Військовий комісар М. Іванов та лікарі брали хабарі із хворих та одужуючих, у кого скінчився термін відпустки, а простодушний Куліш підписував всі необхідні папери. Через кілька місяців махінації відкрилися, ревтрибунал наказав усіх їх заарештувати. Олешківський виконком взяв Куліша на поруки і його звільнили, а от М. Іванова та лікаря засудили до розстрілу.
Не знаю, яка версія ближче до істини. Можливо в архівах колись буде знайдено ту справу ревтрибуналу 1921 року.
---
Кузякіна Н. Траєкторії доль. - К.: Темпора, 2010 - 640с.
[1] https://t.me/odesacityofficial/30917
[2] Куліш М. П'єси. Листи. - К.: Дніпро, 1969. - 414 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар