 |
| Одеса. Західне кладовище. червень 2023 р. |
Останнім
часом в нас часто лунає думка, що потрібна загальна мобілізація
усіх чоловіків до ЗСУ, бо ті, хто пішли після 24 лютого 2022 року, і хто вже
понад півтора року в армії, вже фізично й психологічно виснажені або навіть
покалічені настільки, що не зможуть довго витримувати фронт. Розміри наших
втрат – загиблих і поранених – засекречені очевидно на період воєнного стану,
щоби цим не скористався ворог.
В серпні
2023 р. газета «The New York Times» з посиланням на неназваних представників адміністрації
США писала, що Україна за майже півтора року повномасштабної війни, могла
втратити до 70 тисяч убитими та до 120 тисяч пораненими. Ідеться лише про
втрати на полі бою, мирні жителі, загиблі та поранені внаслідок російського
вторгнення, до цього числа не входять.
Втрати
російської сторони в адміністрації США оцінюють як вищі – хоча вони і не в рази
більші, ніж українські. Стверджується, що у війні загинули до 120 тисяч росіян
і приблизно 170–180 тисяч поранені. Загальна кількість військовослужбовців,
убитих та поранених з обох сторін війни в Україні за півтора року, що минули з
початку повномасштабного вторгнення РФ, наближається до 500 тисяч.
При цьому New York Times наголошує, що не йдеться про підтверджені дані, і визнає, що навіть різні американські відомства мають різні дані про втрати Росії та України у війні[1].
Який в
нас насправді мобілізаційний та ширше людський ресурс в цій війні? Насправді
цього порахувати точно не може ніхто. Для чоловіків – громадян України віком
від 18 до 60 років із 24 лютого 2022 р. фактично закритий виїзд за кордон без
особливого дозволу. Тим не менше Державна прикордонна служба регулярно звітує
про затримання чоловіків, що намагалися незаконно втекти з України, а СБУ та
ДБР так само регулярно звітують про виявлення незаконних корупційних схем
оформлення «білих білетів» - документів про непридатність до військової служби
задля виїзду за кордон.
Член
парламентського комітету з питань оборони та національної безпеки Верховної
Ради України Сергій Рахманін в інтерв’ю «Українській правді»[2]
нещодавно сказав:
«– За приблизними оцінками, в першій
половині 2022 року серед тих, хто потрапив до Сил оборони (не тільки до ЗСУ,
але в першу чергу до ЗСУ) – приблизно 400 тисяч добровольців. Це – величезна
цифра. Це – неймовірна цифра. Але, за великим рахунком, всі, хто хотів
добровільно піти, вони вже закінчилися.»
«– У нас фізично немає можливості для того, щоб ротувати
бригади повноцінно, як це відбувалося в умовах АТО, ООС. Для цього треба мати
набагато більші Збройні сили. Ми зараз не в змозі цього потягнути просто.
У нас бригади дуже рідко виводяться
кудись далеко. Зазвичай вони відводяться на два-три тижні у другу чи в третю
лінію, де вони просто видихають, поповнюють мінімально, наскільки це можливо,
особовий склад, озброєння, і знову виводяться на лінію бойового зіткнення.»
Директор
Інституту демографії НАН України Елла Лібанова наводить дані
Держприкордонслужби про те, що після 24 лютого 2022 року за декілька тижнів в
Україну повернулося понад 200 тисяч чоловіків призовного віку. Вони вже знали,
що зворотної дороги до закінчення війни та воєнного стану не буде.
При
цьому той же Сергій Рахманін каже, що для нормального забезпечення одного воїна
ЗСУ в тилу має працювати близько десяти людей. За даними, які озвучив секретар
РНБО України Олексій Данілов ще минулого року, зараз в силах оборони України
загалом знаходиться близько одного мільйона військовослужбовців. Дійсно
забезпечити їх усіх продовольством, одягом, пальним, боєприпасами – це велике
завдання. Західні союзники нам допомагають звісно, але ж не настільки, щоби
повністю забезпечувати нашу армію усім, і Захід не дає кошти на зарплату нашим
військовим – її платять із доходів держбюджету України. Крім того, хтось має
забезпечувати життєдіяльність дітей, пенсіонерів, інвалідів, власне сімей тих,
хто зараз в лавах сил оборони України, підтримувати інфраструктуру тилу, без
якої фронт також не зможе встояти.
Скільки
людей зараз зайнято в економіці України точно не скаже ніхто, так само як ніхто
точно не скаже кількість населення, що залишилося в Україні. За офіційними даними
на 2021 рік в Україні чисельність населення становила 41 млн. осіб. Але
останній перепис населення проводився в 2001 р., а за ці двадцять років порахувати
всі міграції практично неможливо. Електронний перепис 2019 р. («перепис
Дубілета») показав, що реально в Україні мешкає близько 37 млн, хоч демографи
його розкритикували. За оцінками Інституту демографії НАН України зараз в
Україні мешкає на підконтрольній уряду території від 31 до 33 млн людей: від 3
до 5 млн. громадян України виїхали за кордон ще до 24 лютого 2022 р., а близько
6 млн. українців стали біженцями в Європі вже під час повномасштабної війни.
За
даними Держстату України в 2021 р. в економіці України було зайнято загалом
близько 15,6 млн. осіб (це включало держслужбовців, правоохоронців та армію), з
яких офіційно оформлених штатних працівників підприємств та організацій було
близько половини[3]. Якщо
припустити, що скорочення чисельності зайнятих внаслідок війни пропорційне скороченню
населення, то зараз в економіці України має бути зайнято близько 11 млн. людей
включно із армією та іншими силовими структурами. Власне це і є та пропорція,
про яку говорив Сергій Рахманін: один мільйон військовослужбовців – десять
мільйонів зайнятих в економіці тилу. За даними статистики та демографів серед
зайнятих в економіці приблизно порівну чоловіків і жінок.
Чи
можуть в нас мобілізувати решту чоловіків? Я звісно не знаю всіх особистих
даних і планів Генштабу, але приблизно знаю, що серед тих, хто в нас лишився
працювати, є хлопці або чоловіки, що мають такі захворювання як епілепсія,
шизофренія, туберкульоз (сухоти) тощо. Чи потрібні такі в армії? Чи можуть вони
виконувати бойові завдання й не нанести шкоду іншим?
Дійсно я
знаю, що багато цілком здорових чоловіків прагнуть зараз уникнути мобілізації,
відкупитися та втекти за кордон. Цілком легально за кордон виїжджають або
втікають від війни і багато жінок.
Тим не
менше, економіка має працювати та забезпечувати життя тих, хто залишився тут і
тих, хто воює на фронті, і в тому числі родини тих, хто воює.
Так що
наш людський ресурс таки досить обмежений і з цим варто рахуватися. Україна –
не Росія, яка може закидати гарматним м’ясом.
Власне,
думаю, за те українці зараз і воюють, щоби не бути росією.
Андрій Здоров.
У мене
немає відповідей на поставлені питання. Я звернувся із проханням прокоментувати
ці думки до своїх знайомих українців, військових і цивільних. Ось їх відгуки:
Іван (цивільний):
Наведу
приклад невеликого колективу супермаркету, де я працюю. Загалом в нас працює
близько 35-40 осіб, не рахуючи охорону. Колектив переважно жіночий, чоловіків
близько десяти, в основному зайнятих на фізично важких роботах. Звісно за ці
два роки була велика плинність кадрів, як власне й перед тим. Але можу сказати,
що минулого року в нас двоє чоловіків пішли в ЗСУ. Перший мав досвід АТО й
пішов добровільно, в листопаді 2022 р. десь під Соледаром отримав важке
поранення в живіт, переніс шість операцій, на щастя вижив, зараз ходить із
паличкою і не працює в нас. Другого мобілізували, хоч він не мав військового
досвіду, але за освітою він фельдшер, тому наскільки мені відомо, його саме
фельдшером взяли до армії. Цього року мобілізували ще одного, він мав досвід
служби в армії та пройшов перепідготовку.
Євгеній (військовий):
Цікаві міркування. Проте я не впевнений, що зрозумів посил тексту. Повідомити, що не можна всіх мобілізувати? Так про це й не йдеться - принаймні, на серйозному рівні дискусії. Поповнення особового складу за рахунок мобілізованих і так відбувається, масова мобілізаційна кампанія не на часі. Якщо відбуватиметься заміна тих, хто відвоював, на свіжих - то ветерани повертатимуться у цивільне життя і, відповідно, до економічної активності. Тому певний баланс зберігатиметься.
І
загалом, якщо потреба в додатковій мобілізації буде - то доведеться
мобілізувати, бо альтернативою може бути лише воєнна поразка.
Сергій (цивільний):
Як на
мене, все спирається у класову нерівність - нещодавно знайомий був у
військкоматі і бачив там реального бомжа, якого зустріли на вулиці і потягли до
армії. А при цьому купа фізично і ментально здорових і цілком придатних людей
відкупається і не служить і в качалки ходить качатися при цьому.
Крім
того, ми не знаємо, які реальні втрати на фронті і яка потреба у мобілізованих.
А нещодавно чув пропозицію, щоби мобілізували не тільки до армії, але й на
підприємства ВПК - оце я підтримую. Поки здається, що все дуже безсистемно(
Валентина (військова):
По
перше, є резерв жінок. Ви собі не уявляєте, як неохоче нас беруть в ЗСУ, а мені
до біса дівчат пише. Не раджу лише через непристосованість, через те, що
працювати доведеться втричі більше за чоловіка, щоб хоч якусь повагу здобути.
Плюс забезпечення розраховане на чоловіків.
Друге. (цензура).
Петро (військовий):
Загалом,
погоджуюсь. Людський ресурс -- наше найслабше місце
Є таке
народне прислів'я: Доки товстий всохне, то худий здохне.
Так от
худі -- це ми. Тому моя позиція незмінна -- треба заморозка війни, тобто --
поганий мир. Це я, ідейний націоналіст і учасник війни , говорю
Бо я
дивлюсь на наше становище реально.
------------------------
ОЛЕГ (доброволець часів малої війни на Донбасі у 2017, 2018, 2020 та
2021 роках, повернувся з фронту, з під Маріуполя, 22.01.2022, з початком
великої війни (з 7.03.2022) у складі ДФТГ у Дніпрі, 68 років)
Неділя, 29.10.2023 р. По сімейних справах щойно проїхав Дніпро з лівого
берега на правий, - з кінця в кінець
велетенського міста. Скрізь бігборди закликають вступати
до лав ЗСУ, а також у «Айдар» та «Азов»,
у різні формування «Гвардії
Наступу», - «Це твоя битва», «Впиши своє ім,я в історію» і т. інш. На телефон
постійно приходять SMS із різними закликами приєднатися до ЗСУ.
А ось зворотній бік цієї «медалі», цієї пропаганди, - у суспільстві, у
тій частині суспільства, що залишилася у тилу (якщо брати суспільні настрої
саме у Дніпрі) невпинно наростають настрої будь яким чином «відкосити» від
мобілізації.
Ось, наприклад, ситуація у моїй роті ДФТГ, - особового складу
залишилася жалюгідна жменька порівняно з тим, що було на початку – в середині
літа 2022. Чимало людей пішло, коли у серпні-2022 бійцям ДФТГ скасували
збереження зарплатні за місцем роботи (із збереженням самого робочого місця),
хтось подався у «Гвардію Наступу», хтось добровільно пішов у ЗСУ, когось
мобілізували (участь у ДФТГ не була засобом для того, щоб не потрапити до лав
ЗСУ по мобілізації), але більша частина швиденько розійшлася на всі боки, коли
на роту прийшла пачка повісток, хоча командир роти казав, що не дасть ходу цим
повісткам, щоб не зруйнувати підрозділ.
А серед мешканців Дніпра все частіше можна почути розмови про те, що це
«вони», тобто центральна київська влада,
не бажає домовитися з Росією про закінчення війни, нехай і ціною
територіальних поступок. І такі зрадницькі балачки ведуться не тишком-нишком, а
в голос, не звертаючи уваги на оточуючих…
Я вважаю, що це дуже загрозливі тенденції розвитку громадських
настроїв, загрозливі прояви втоми від війни…
В мене, звісно, немає під рукою ніяких розрахунків, але навіть сьогодні, проїхавши по діагоналі
через Дніпро, я на свої очі бачив, що мобілізаційний ресурс у нас ще дуже і
дуже великий. Гадаю, що треба було би бити на сполох з приводу того, що моб.
ресурс вичерпується, якби на вулицях переважно зустрічалися тільки жінки та
особи чоловічої статі 60+, але зараз, по вечірніх вулицях, особливо по центру
міста та по довжелезній набережній, швендяє величезна кількість молодиків 20 –
40 років, радіючи з життя, - частенько обнімаючи, притискаючи або тримаючи за
щось вродливу протилежну стать. Яка війна?! Коли ніхто не питає цю хвацьку молодь:
«Чому не в ЗСУ? Чому не в Теробороні?!» Яка війна, коли можна безтурботно посидіти з
кралею у кафе, не чекаючи, що хтось у військовій формі підійде та почне задавати
оті незручні питання?! Хіба що постійні
повітряні тривоги трішечки псують
настрій (але до них вже звикли і майже не звертають уваги) та інколи «прилітає»
у місто щось московитське, що несе смерть та руйнування – чи то дрон, чи то
ракета ( за більш ніж півтора року великої війни, по лівобережній частині Дніпра я нарахував
десь 13 -14 «прильотів»).
На самому початку великої війни я був за те, щоб кордони були
відкритими, щоб з України їхали усі, хто не бажає її захищати у той чи інший
спосіб, бо це б було засобом зміцнювати єдність суспільства навколо завдань
національної оборони. У своїх тодішніх міркуваннях з цього приводу я вагався лише
у одному, - чи варто дозволяти таким
особам чоловічої статі повертатися в Україну після перемоги над московитами? Чи
може доцільно було б позбавляти їх громадянства: не бажав захищати Україну у ці
скрутні, жорстокі часи, то ти вже не громадянин, йди геть, котися під три
чорти, куди завгодно… Чи може доцільно було б таких людей повертати в Україну,
але позбавляти права обирати та бути обраними до органів представницької влади(
як це було з представниками колишніх експлуататорських класів за більшовицької
влади у 20-х роках ХХ ст.)?
Але зараз мої вагання полягають вже в іншому, – чи потрібна загальна
мобілізація? Звісно, я не знаю, чи є в Україні потрібні матеріальні та
організаційні ресурси для забезпечення загальної мобілізації, але гадаю, що
загальна мобілізація, мабуть, все ж таки буде потрібна, коли стратегічна
ситуація загалом значно погіршиться, коли фронт почне відкочуватися на захід
(таку можливість теж доводиться припускати). З іншого боку, така мобілізація
посилить небезпечні настрої у суспільстві, про які я вже згадував.
«Свобода має перемогти будь якою ціною! Повинен бути покараний кожен
пасивний, кожен байдужий, кожен, хто нічого не робить для Республіки!».
Поміняйте «Республіку» на Україну та уявіть собі, що таке виголосив хтось
з депутатів з трибуни Верховної Ради. Як
би заволали після цього усі московські та промосковські ЗМІ,- що у нас тут,
мовляв, фашизм, нацизм, тоталітаризм та й сучасним західним буржуазним
демократіям таке, ймовірно, не сподобалося би. Ці заклики за своїм змістом збігаються
з гаслом «Україна понад усе!» Це ставка на тотальний опір, на беззастережний
примус, який має забезпечити перемогу свободи. Це Сен-Жюст з трибуни Конвенту
рівно 230 років по тому, у жовтні 1793 р. Це той самий Сен-Жюст, який, як
комісар Конвенту на фронті, особисто водив у штикові атаки французькі
революційні батальйони у битвах, під час яких з боку французів за один день
лягало трупом по 10 – 15 тисяч, а то й більше, особового складу.
Ми бачимо, що війна затягується, що заздалегідь розрекламований літній
контрнаступ до Азовського моря не вдався, загруз у московитській обороні, що російська
армія, незважаючи на величезні втрати, нарощує свою чисельність, бо московитів
на фронті зараз, мабуть, втричі більше, ніж на початку великої війни, що
російська військова промисловість, незважаючи на санкції, зростає шаленими
темпами. Все це означає, що стратегічна ситуація загалом погіршується і
можливо, коли ворог піде на Харків, Дніпро та Запоріжжя, загальна мобілізація у
комбінації з жорстким примусом буде потрібна.
Але сумніви не покидають мене, бо я погано (можливо, дуже погано)
ставлюся до невмотивованих солдатів, до тих, хто не бажає воювати, але забраний
до війська і потрапив на війну. Ми ж розуміємо, що головне, це не навченість, а
мотивація. На війні, як відомо, вчаться швидко, хоча така наука «по ходу
справи» інколи призводить до зовсім зайвих втрат. Але коли людина не бажає
воювати, то вона і вчитися військовій справі буде погано, бо їй байдуже, їй все
одно, як воно там буде…
З свого малесенького військового досвіду на малій війні, коли
інтенсивність бойових дій, порівняно з великою війною, була дуже слабенька,
я маю дуже прикрі враження від
спілкування з солдатами, які не бажали воювати. І це були навіть не примусово
мобілізовані, а контрактники, які робили все що завгодно, - пиячили, нехтували
своїми елементарними військовими обов,язками, – аби їх вигнали зі складу ЗСУ,
аби розірвали з ними контракт. Комбінація таких солдатів з бажаючими воювати
добровольцями під час виконання навіть малих пасивних бойових задач (наприклад
– треба спільно тримати певну позицію протягом ночі за несприятливих погодних
умов) неодноразово могла призвести до трагічних наслідків.
Отож, із сумнівами, із застереженнями, я гадаю, - якщо зараз у загальній мобілізації ще немає
потреби, то у недалекому майбутньому така потреба може постати у сполученні з
жорстко примусовими заходами її переведення, у поєднанні з жорстким воєнним
станом, щоб людці у таких містах, як Дніпро, дійсно відчули, яка в нас йде
війна, які під час неї постали високі ставки…
[1] Загальні
втрати сторін у війні в Україні сягають пів мільйона – NYT // Радіо Свобода. 18 серпня 2023 р. https://www.radiosvoboda.org/a/news-vtraty-storin-u-vijni-v-ukrajini-do-piv-milyona/32554391.html?fbclid=IwAR2Ljio-II5HAusyVaPP9Rz9cOPK19vKZzcbTGgk7aAzWRaIFgXojdxkc3Y;
Troop Deaths and Injuries in Ukraine War Near 500,000, U.S. Officials Say. https://www.nytimes.com/2023/08/18/us/politics/ukraine-russia-war-casualties.html
[2] Сергій Рахманін: Зараз ТЦК не можуть чітко порахувати людей, які підлягають мобілізації. // Українська правда. 25.10.2023. https://www.pravda.com.ua/articles/2023/10/25/7425712/
[3] Державна служба статистики України.
Статистична інформація. Демографічна і соціальна статистика. Ринок праці.
Зайнятість та безробіття. 2021 р. https://www.ukrstat.gov.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар