вівторок, 18 лютого 2020 р.

Рейди армії Нестора Махна Зіньківщиною


(Історична розвідка)

Взаємини Червоної армії та армії Махна є цікавою і перспективною темою для істориків і дослідників Української революції. В даній розвідці спробуємо розібратися у обставинах бою під Шилівкою 1920 року та в супутніх подіях, пов’язаних із рейдами армії Нестора Махна Зіньківським повітом (північний схід Полтавської губернії).
Розпочнемо з короткого огляду літератури. Якщо говорити про першоджерела, то наразі маємо лише одне таке джерело – «Військово-оперативний щоденник відділу ревради (махновців) за 1920 рік»[1]. Вів щоденник начальник оперативного відділу (начальник штабу) махновців Віктор Білаш. Фрагменти з цього унікального документу містяться у Зіньківському районному народному історичному музеї. Деяка інформація про рейди Махна на Зіньківщину є у спогадах Віктора Білаша, які впорядкував і видав його син в 1993 році[2]. Бачення подій з протилежної сторони викладено у спогадах червоноармійця Ю. Романченка, безпосереднього учасника боїв, які було опубліковано в 1931 році[3]. Крім того, обставини сутички між махновцями та червоними були коротко описані в газетній публікації 1927 року, автором якої був, судячи з контексту статті, зіньківчанин, що ховався за псевдонімом В-ко[4]. Висвітлені ці події і в художньо-документальних творах. Мова йде про книги Левка Рися (Великобританія, 1957)[5]та Дмитра Нитченка (Австралія, 1990)[6]. Обидва автора – діяспоряни; незважаючи на певну упередженість в описі подій 1920 року, як Левко Рись, так і Дмитро Нитченко перебували тоді в Зінькові, тому їх свідчення теж є цінними. Описані ці події і в двох документальних романах краєзнавця Івана Чайки (2001 [7] та 2019 [8]), який спирався при їх написанні на нотатки Парфентія Галагузи, сподвижника отамана Леонтія Христового. Серед історичних досліджень слід відзначити праці історика повстанського руху на Полтавщині Віктора Ревегука. Його дослідження, в тому числі й матеріал по Зіньківщині, увійшли до колективної трьохтомної збірки по історії Української революції на Полтавщині (2017) [9]. Історик не завжди коректно висвітлює події, проте подає багато фактичного матеріалу. Звертався до цієї теми і краєзнавець О. Кононенко, що опублікував свій нарис у газеті «Голос Зіньківщина» (2007) [10].
Як мабуть, багатьом відомо, стосунки у батька Махна з червоними були складними. Не будучи антагоністичними силами, маючи навіть до певної межі спорідненість в ідеології, махновці й вояки Червоної армії у роки Громадянської війни нерідко воювали разом проти спільного ворога – білогвардійців. Проте згодом між сторонами почала зростати взаємна недовіра. Махновці не визнавали будь-якої влади, в тому числі радянської та вороже ставилися до вимог більшовицького командування розпустити Військово-революційну раду; по-різному анархісти й більшовики дивилися на причини виникнення Григор'євського бунту. Нарешті, в кінці травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України за вказівкою Леніна і Троцького прийняла рішення ліквідувати махновщину в стислі строки. Відповіддю махновців, які практично повністю контролювали південний схід України, були рейди по прилеглих територіях, підконтрольних більшовикам.

Братська могила 28 червоноармійців та громадян міста Зінькова,
які загинули під час громадянської війни.


Період відносної сталості в Зінькові наступив 20 листопада 1919 року після звільнення містечка від військ Денікіна партизанським загоном Баринова. Незважаючи на встановлення влади у повітовому центрі, навколишні ліси та села часто опановували всілякі повстанські угруповання, зокрема так звана банда Марусі, символом якої був чорний прапор[11].
9 серпня 1920 року із району Кременчука Махно неочікувано для всіх рушив у північному напрямку. Згідно щоденникових записів Білаша, махновці виїхали в 3 години ночі з Шишак, під’їхали до Зінькова, спокійно зайнявши позицію та пішли в наступ 1-м кавалерійським полком і піхотою Вікторова (3-ій піхотний полк). Бій з частинами Червоної армії (171-й батальйон та міліція в кількості 1450 чол.) продовжувався 3-4 години. При взятті міста було захоплено в полон 200 чол. Зі сторони махновців теж були втрати, зокрема було вбито командира ескадрону Харя та вахмістра Смородіна[12]. Більшовицький актив евакуювався до міста Охтирки, міліція – до Опішні.
Свідок тих подій, Левко Рись, так описує прибуття махновців: «Піші їхали в фаетонах на ресорних таврійських бричках, запряжених трьома чи чотирма добрими кіньми; на багатьох бричках і фаетонах були кулемети, а обабіч кулемета сиділо по одному воякові – поклавши руки на кулемета, вони ніби обіймали його.
Мене вабив відважний вигляд махновських вояків: з-під заламаних на потилицю шапок у багатьох з них звисали розкішні кучеряві чуби. Більшість махновців мали чорні кавказькі бурки; взуті були в хромові чоботи й зодягнені переважно в френчі й штани-галіфе; на рамена були надіти паски, на яких висіли шаблі, револьвери та далековиди. В деяких фаетонах махновці, закинувши ногу на ногу, співали під гармонію: «Ех яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками»»[13]. Місцеві самогонниці у ті дні мали гарний виторг за свою «продукцію».


Перебування загону Махна в Зінькові було відзначене кількома епізодами. З другого поверху будинку купця Воздвиженського Махно розповів про основи анархізму кільком сотням зіньківчан, що зібралися послухати «батька». Невдовзі сюди прибула делегація від отамана найбільшого, напевно, загону, що діяв у гадяцьких, зіньківських та миргородських лісах, Леонтія Христового[14]. Христовий пропонував влитися до лав Махна, проте той на об’єднання не погодився, хоч і дав отаманові значну підтримку: махновські кулемети, набої, а також 170 вояків знагодилися Христовому під час бою з бригадою ВОХР (Внутрішня охорона республіки)[15]. Щодо політичної орієнтації Христового, якого було залишено охороняти Зіньків після відходу з міста загону Махна, певної інформації немає – чи то він був прихильником Петлюри, чи анархістом. Простоявши в Зінькові майже тиждень, гості зі степу встигли видати кілька номерів своїх газет «Набат» і «Голос махновця»[16].
Махновці спалили зіньківську тюрму, звільнили заарештованих, захопили в казначействі 22 млн. крб.,забрали зі складів 18 тис. пудів зерна, 1085 пудів борошна, 540 пудів круп, 1163 пуди цукру, 1994 пуди солі, сотні метрів мануфактури, та інші товари. Частину захопленого краму було роздано жителям повіту[17].
Радянські активісти, що не евакуювалися до Охтирки, були страчені. Так, були убиті комсомольці Барилець та Пшеничка[18], слідчий ЧК Мальковський[19].
Цікаве питання щодо кількості живої сили у Махна, який тоді перебував у місті. Колишній член центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів Іван Лизанівський стверджував, що військо Махна тоді нараховувало 30-35 тисяч[20]. В-ко називає цифру 15 тис. чол.[21]За даними Ю. Романченка, у містечку перебувало понад 7 тис. махновців[22].
У цей час зі сторони Решетилівки поволі наближався 2-ий маневровий загін ВОХРу. З найближчих сіл та хуторів було зібрано біля 500 селянських підвід. Стояла велика спека. Земля пересохла. Рух по ґрунтовій дорозі здіймав велику куряву, роблячи пересування червоних небезпечним: навколишні ліси і балки кишіли повстанцями. Головна охорона ВОХРу наблизилася до гори, що відділяє Шилівку від Зінькова, а обоз ще тягнувся далеко позаду. Всього 2-ий маневровий загін налічував 1600 бійців[23], з яких лише 500 кавалеристів[24] (командир кавалерійського полку – Звєрєв, комісар кавполку – Фомін), доброго транспорту не було. У спогадах Білаша називаються неймовірні цифри загальної кількості червоних: 7000 штиків і 1000 шабель[25]. Саме на передову частину цього загону, що найближче висунулася в бік Зінькова, 13 серпня нападають сили Махна. Ю. Романченко зазначає, що результатом сутички стало захоплення 300 полонених махновців. Як потім з’ясувалося, серед них лише п’ятеро були дійсними махновцями, всі інші – це колишні червоноармійці, що були інкорпоровані до армії Махна під Кременчуком. 250 з них було відправлено у тил, інші залишилися на місці обслуговувати штаб[26].
На 15-20 хвилин бій стих, сили Махна перегруповувалися, щоб нанести удар у тил противника, з іншого кінця села Шилівка. Незважаючи на те, що червоні відстрілювалися з гармат, махновці оскаженіло рубали шаблями всіх, хто потрапляв під руку. Було захоплено полонених колишніх червоноармійців Кременчуцької залоги, понад 75 бійців маневрового загону (за Білашем – більше 1000 полонених[27], що видається явним перебільшенням), 12 тисяч рушничних набоїв, 2 повозки гранат, шанцевого та телефонного майна. Женучи попереду себе полон, махновці швидко рухалися у напрямку села Човнової. За розпорядженням Махна усіх полонених було знищено кулеметним вогнем. Трупи залишилися на полі, а кров стікала струмками. Очевидці розправи Дмитрюк, Поліщук а також селяни свідчать, що попередньо Махно викрикував: «Вам все одно, служити в мене чи у краснож… Розстріляти!». Серед розстріляних був і секретар політвідділу маневрового загону робітник Лілуєв, член РКП(б)[28]. Жителька Притулівки на прізвище Сивокінь брала участь у похоронах убитих. Говорила, що окремі фрагменти людських тіл доводилося зносити до ями совковими лопатами[29]. В яму клали по 45 трупів[30]. В 1924 році на цьому місці було зведено пам’ятник, відреставровано – у 1975[31].

Братська могила учасників встановлення радянської влади
 в с. Ясенове, Шилівська сільрада

Очевидно, з метою затиснення махновців у Зінькові, інший загін червоних рушив у місто над Ташанню з Гадяча. Проте махновська кіннота порубала й цих червоноармійців. Місцеві селяни поховали убитих. Незабаром тут теж було споруджено пам’ятник (меншого розміру)[32], який проте, не зберігся до нашого часу.
Вціліла частина 2-го маневрового загону відступила на ночівлю до Хмарівки, махновці ж на ніч залишилися в Зінькові. Під селом Комиші цьому загону вдалося з’єднатися з охтирським угрупованням з 900 багнетів і спільними зусиллями подальшу атаку махновців було зупинено, проте загін вирішив іти далі до Малої Павлівки. Під час ночівлі у Малій Павлівці довго тривав «розбір польотів». Командир загону Розін, начальник штабу Гросман, воєнком Кирилов та його помічник Самовський довго сперечалися про причини невдачі. Дехто звинувачував начальника тилу Полтавської округи Рудого, дехто – Степанова, командира 1-го маневрового загону, який невчасно підійшов до Зінькова під час наступу[33].
Вранці 15 серпня 1-й маневровий загін під командуванням Степанова підійшов до Зінькова зі сторони Дейкалівки й почав обстрілювати місто. Назустріч був висланий піхотний полк махновців, інші сили посунулися в бік села Бірки. Не бажаючи втягуватися у позиційні бої з противником, махновці залишили місто й попрямували в напрямку Сорочинців. На шляху в село Бірки були захоплені і зарубані 70 бійців із заднього обозу Степанова, що їхали на волах за основною групою військ[34] (за даними Ю. Романченка – 15 незаможників). Загиблих було поховано в Зінькові; в 1927 році тут було споруджено пам’ятник[35].
Про бій під Шилівкою та Комишами згадували під час тимчасового перемир’я, що було встановлено 7 жовтня 1920 року на станції Сватове. Командир ескадрону махновців тоді говорив: «Ваші червоноармійці, ті обірванці, що лежали по балці від села Голубівки й були на лівому вашому фланзі, це невстрашимабратва; навіть сам Махно казав нам, що за ню він би дав нам цілий батальйон»[36]. Незабаром 2-ий маневровий загін ВОХР було переформовано у 21-шу бригаду ВНУС (Внутрішньої служби), пізніше – у 3-й полк ВЧК України.
Проте пізніше ситуація змінилася. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».Махновці повертаються до своєї практики рейдів тилами супротивника. 2 червня 1921 року[37] групою махновців було здійснено наліт на Зіньків; 2 липня цього року Махно з частиною свого поріділого війська рейдує північними околицями Зіньківського повіту, минаючи Комиші, хутір Шабалтаїв та Куземин. При переправі через Ворсклу махновці втратили два кулемети й кілька чоловік зарубаними, в тому числі й хрещеного батька Махна[38].
На кінець літа 1921 року Революційна повстанська армія України (махновці) перестає діяти як організована сила. Сам Махно, чудом уникнувши смерті, з невеликим гуртом збройних повстанців переходить румунський кордон.
P.S. Щиро вдячний директору Зіньківського районного народного історичного музею Віктору Литусу, співробітнику Державного архіву Полтавської області В’ячеславу Сушку та іншим у сприянні дослідженню даної теми.

Микола Гриценко






[1] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[2]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. – М.: Проза, 1993. – 626 с.
[3]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини (Червень-грудень 1920 р.) // Літопис революції. – 1931. - №4. – С. 124-132.
[4]В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[5]Суслик Р.Л. (Л. Рись) Криваві сторінки з неписаних літописів (Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти московського більшовизму). – Дербі: Накладом автора, 1956. – 337 с.
[6]Нитченко Д. (Д. Чуб) Від Зінькова до Мельборна. – Мельборн: Видавництво «Байда», 1990. – 407 с.
[7]Чайка І. Дзвони над Лютенькою. – Гадяч: Видавництво «Гадяч», 2001. – 437 с.

[8] Чайка І. Віха. Документальний історичний роман. Видання друге./ Чайка Іван – Гадяч: Видавництво «Гадяч», 2019. – 552с.

[9] Наприклад,  Українська революція. 1917-1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи. У 3 кн. ‒ Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії. 1917-1921 / Авт.-упоряд.: О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт, В. Я. Ревегук; Археогр. вступ Т. П. Пустовіт. Полтавська обласна державна адміністрація; Полтавська обласна рада; Державний архів Полтавської області; Центр дослідження історії Полтавщини. ‒ Полтава: "Полтавський літератор", 2017. ‒ 920+XLVIII с.
[10] Кононенко О. Обеліск // Голос Зіньківщини. – 2007. – 28 лютого. – С. 3.
[11] В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[12] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[13]Суслик Р.Л. (Л. Рись). Криваві сторінки…, С. 80.
[14] Там само, С. 81.
[15]Ерде Д. Програма анархо-махновщини (продовження) // Літопис революції. – 1930. - №2. – С. 39.
[16]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини… С. 130.
[17]Українська революція. 1917-1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи. У 3 кн. ‒ Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії. 1917-1921 / Авт.-упоряд.: О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт, В. Я. Ревегук; Археогр. вступ Т. П. Пустовіт. Полтавська обласна державна адміністрація; Полтавська обласна рада; Державний архів Полтавської області; Центр дослідження історії Полтавщини. ‒ Полтава: "Полтавський літератор", 2017. ‒ С. 158.
[18]В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[19]Суслик Р.Л. (Л. Рись). Зазн. праця, С. 78.
[20]Ерде Д. Програма анархо-махновщини…, С. 40.
[21]В-ко. До 10-х роковин Жовтня. 1917-1927 р.р. у Зіньківському районі (Полтавська округа) // Вісті ВУЦВК. – 1927. – 28 жовтня. – С. 2.
[22]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини…,, С. 127.
[23]Романченко Ю. Зазн. праця, С. 127.
[24] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[25]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно…, С. 477.
[26]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини… С. 127.
[27]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Зазн. праця, С. 477.
[28] Там само, С. 128.
[29] Кононенко О. Обеліск // Голос Зіньківщини. – 2007. – 28 лютого. – С. 3.
[30]Нитченко Д. (Д. Чуб) Від Зінькова до Мельборна. – Мельборн: Видавництво «Байда», 1990. – С. 34.
[31]Список пам'яток. Зіньківський район [Електронний ресурс] // Вікіпедія – Режим доступу до ресурсу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вікіпедія:Вікі_любить_пам%27ятки/Полтавська_область/Зіньківський_район.
[32]Суслик Р.Л. (Л. Рись) Криваві сторінки…, С. 82.
[33]Романченко Ю. Епізоди з боротьби проти махновщини…, С. 128-130.
[34] Матеріали Зіньківського районного народного історичного музею.
[35]Романченко Ю. Зазн. праця, С. 130 (прим.).
[36] Там само, С. 132.
[37]Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно…, С. 613
[38] Там само, С. 620.

Немає коментарів:

Дописати коментар