1919 – 2019. Сто лет Коммунистическому Интернационалу: 100
милитантов мировой партии пролетариата / Отв. ред. Ж.Ж. Кавикьоли. – СПб.: АНО
«Центр международных исследований ”Новый Прометей”», 2019. – 579 с. – 500 экз.
Рецензія.
Минулий 2019 рік приніс нам важливу дату – 100 років від часу утворення ІІІ
(Комуністичного) Інтернаціоналу, заснованого на першому установчому конгресі в
Москві в березні 1919 р. Саме цю подію увічнює довідник, що вийшов друком
спершу італійською, а потім російською мовами.
Британський прем’єр-міністр Бенджамін Дізраелі колись сказав
знамениту фразу: «Не читайте історію – читайте біографії, бо це – життя без
теорії». Навряд чи цей вислів сподобається авторам та упорядникам цього
довідника. Він підготовлений італійською
організацією “Lotta communista” та зокрема заснованими нею Інститутом
дослідження міжнародного робітничого руху імені Серджіо Мотозі та Біографічним
архівом робітничого руху в м. Генуя (Італія). «Лотта комуніста» навпаки вважає,
що найперше, що потрібно пролетаріатові, - це правильна теорія. Їм напевно
більше би сподобалося інше твердження того ж Дізраелі: «Партія — це
організована думка». Саме бійцям утвореної сто років тому організації світової
соціалістичної революції присвячено цю книгу.
Першу частину її становлять статті Жана
Жакомо Кавікьолі про передумови виникнення Комуністичного Інтернаціоналу під
час першої світової війни та Великої російської революції 1917-1921 рр., перші
чотири конгреси Комінтерну в Москві. Цікавим також є дослідження Сергія
Сальнікова про вплив міжнародних міграцій на комуністичний рух, зокрема роль
військовополонених часів першої світової війни, що потрапили до Росії, в
утворенні комуністичних партій Європи. Хотілося б також додати, що це ж саме
стосується й Західної України, зокрема утворення Комуністичної партії Східної
Галичини в 1919 р., де провідну роль грали колишні військовополонені Михайло
Левицький, Нестор Хомин, Григорій Іваненко (Бараба) тощо.
Другу частину становлять статті та промови
засновників та ідейних лідерів Комінтерну – Владіміра Лєніна, Льва Троцького,
Григорія Зінов’єва та засновника «Лотта комуніста» Арріго Черветто. Тут же вміщено «Умови прийому до
Комуністичного Інтернаціоналу» (21 умова), прийняті на ІІ конгресі Комінтерну в
липні 1920 р. Для українського читача цікавим мабуть буде порівняти ці умови із
програмними документами двох українських партії, що подавали заявки на вступ до
цієї організації – Української Комуністичної партії (боротьбистів) та
Української комуністичної партії, утвореної в січні 1920 р. Обом цим партіям
було відмовлено у вступі до Комінтерну на вимогу представників РКП(б), хоча
пункт 8 «Умов» стосовно колоній та пригноблених націй передбачав зокрема, що
кожна партія Комінтерну мусить «підтримувати не на словах, а на ділі будь-який
визвольний рух в колоніях, вимагати вигнання своїх вітчизняних імперіалістів із
цих колоній… й вести систематичну агітацію у своїх військах проти будь-якого
гноблення колоніальних народів».
Третю найбільшу частину книги становлять
власне біографії ста найвизначніших діячів Комінтерну перших років його
існування. Їм передує невелике, але дуже цікаве дослідження Еміліо Джанні
«Люди, що віддали життя Комуністичному Інтернаціоналу». Воно засноване на
аналізі 1411 біографій учасників перших чотирьох конгресів Комінтерну та його
активістів 1919-1923 рр., зокрема наведено дані про їх соціальне походження,
освіту, професії, політичний досвід та позицію після перших чотирьох конгресів
Комінтерну. Вірними сталінцями залишилося лише 304 із близько 700 діячів
Комінтерну, про яких є дані. Решта або відійшли від політичної діяльності, або
стали на бік інших політичних течій, в тому числі антитоталітарного соціалізму
(як-от перший секретар Виконкому Комінтерну в 1919 - 1920 рр. Анжеліка
Балабанова, до речі чернігівка родом)
чи навіть анархізму.
«Часто можна почути, що революція поїдає
своїх кращих дітей. Це не так. Російські революціонери, так само як і паризькі
комунари 1871 р., загинули головним чином від рук контрреволюції та
національної буржуазії» – пише Еміліо Джанні. Хоча наведені ним статистичні дані дещо
суперечать цим висновкам. Їх можна сприйняти лише в тому випадку, якщо
контрреволюцією вважати власне сталінський тоталітарний режим, а національною
буржуазією – його правлячу бюрократію (номенклатуру), частиною якої стала й
певна частка вказаних діячів. Проте переважна більшість із них загинула під
жорнами репресій: руками сталінських катів було вбито майже вшестеро більше
діячів Комінтерну (299 осіб), ніж вбито усіма іншими урядами світу (49),
включаючи сюди Гітлера, Муссоліні, Франко тощо. Й це при тому, що деяких з них,
сталінські агенти вбивали на території інших країн (Льва Троцького в Мексиці,
Андреу Ніна в Іспанії), інших, як-от лідера Компартії Австрії Франца
Корічонера, сталінське НКВД видало гестапо.
Ще більш показові дані про долю 59 членів
та кандидатів у члени ЦК РСДРП(б) в 1917 р. З них 29 стали жертвами сталінізму
(про долю двох взагалі немає даних), а троє були доведені до самогубства
(Адольф Іоффе, Микола Скрипник та Серго Орджонікідзе). Як саркастично писав із
цього приводу Лев Троцький: «Центральний Комітет, якому випало керувати
Жовтневим переворотом, майже на дві третини складався із “зрадників”». Автори видання
категорично засуджують сталінізм, але вважають його не продовженням, а
запереченням більшовизму. «Таким чином не одна, а ціла серія контрреволюційних
хвиль (демократична, соціал-демократична й так звана «тоталітарна», в оболонці
нацизму, фашизму чи сталінізму) звела нанівець спробу «штурму неба», що
здійснив Комуністичний Інтернаціонал».
Звичайно можна дорікнути авторам та
упорядникам не зовсім прозорі принципи відбору ста найвизначніших діячів
Комінтерну із 1411 відомих на цей момент. Напевно логічно було би навести хоча би
повний склад Виконкому Комінтерну, обраного на першому конгресі та його бюро. В
довіднику присутні маловідомі активісти, що були на одному із перших чотирьох
конгресів, але відсутній наприклад Федір Сергєєв (Артем), що був делегатом двох
конгресів (2-го й 3-го) й членом ЦК РКП(б). Можливо його політичну діяльність
та погляди автори не вважають показовими для Комінтерну, але про це можна було
би сказати.
Багато з представлених в довіднику діячів
були тісно пов’язані із Україною: або народилися тут (А. Балабанова, М. Гикало,
В. Дьоготь, Д. Мануїльский, М.
Подвойський тощо), або очолювали українські радянські уряди (Микола Скрипник,
Християн Раковський), або навіть вважаються провідниками українського
«націонал-комунізму» (Олександр Шумський і той же Микола Скрипник). Тому
довідник безперечно становить великий інтерес для всіх, хто досліджує історію
України та міжнародних відносин першої половини ХХ ст.
На завершення слід відзначити величезну
джерельну базу, використану при підготовці цього видання: вісім російських та
один італійський державний архів, понад тисячу книг та статей (збірки
документів, протоколи, енциклопедії, монографії, спогади, дослідження), що
вийшли друком понад десятьма мовами не тільки Європи, але й Азії.
Немає коментарів:
Дописати коментар