пʼятниця, 13 березня 2020 р.

Після «Чорної дошки»: останній період життя та діяльності Василя Шахрая (1919-1920 роки)




Термін «Чорні дошки» в історії України пов’язують насамперед із періодом голодомору 1932-1933 рр., позначаючи ним інструмент масової каральної політики сталінського режиму щодо українського селянства. І хоч сам цей термін відомий з історії шкільної освіти Російської імперії ХІХ ст., але як інструмент політичної боротьби він з’являється під час революційних подій 1917–1921 рр. В цьому сенсі глибоко символічно, що перед тим, як на «чорні дошки» були занесені сотні українських сіл і колгоспів, на політичну «чорну дошку» було записано імена засновників так званого українського націонал-комунізму – авторів книги «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною» (1919) Василя Шахрая та Сергія Мазлаха.

Василь Шахрай. 1918 р.

Біографія і творчість головного автора цієї праці Василя Матвійовича Шахрая (1888–1920) вже досліджувалась у вітчизняній та зарубіжній історіографії[1]. Але саме останній період його життя містить найбільше білих, або радше темних плям та викликає найбільше суперечок. Завданням цієї статті є зібрати усі відомі на цей момент історичні дані, проаналізувати усі доступні джерела, версії та гіпотези щодо його ідейних поглядів, політичної діяльності в цей період та обставин його загибелі.
Перший і єдиний некролог по Василю Шахраю був написаний відомим західноукраїнським соціал-демократом Володимиром Левинським (1880–1953) й опублікований у газеті «Нова доба», яку видавала у Відні в 1920–1921 рр. закордонна група Української Комуністичної партії на чолі із Володимиром Винниченком (1880–1951). В цій газеті протягом 1921 р. декілька разів друкували уривки із головної праці Василя Шахрая книги «До хвилі», написаної у співпраці із Сергієм Мазлахом (Робсманом. 1878–1937). В останньому числі газети в жовтні 1921 р. було вміщено некролог, де вказано, що Василь Шахрай був одним з найвизначніших українських соціалістичних письменників та ідейним основоположником Української Комуністичної партії. «Тов. Винниченко, повернувши з України, успокоював нас, мовляв, ходять чутки, що Шах-Рай скривається, але невідомо де.  Вкінці стало відомим, що його вбили денікінці на Кавказі, котру то вістку принесли нам кілька членів КП(б)У». Тим не менше автор був упевнений, що «смерть цієї людини лежить на сумлінню большевицької Москви», бо саме «московські більшовики» конфіскували книгу «До хвилі» та вислали з України її головного автора[2].
Стаття із газети "Нова доба" (Відень), 13 жовтня 1921 р.

Редакційна примітка в харківському журналі «Літопис революції» за 1924 р. стверджує, що Василь Шахрай – це більшовик, що займав від початку революції «вкрай націоналістичну позицію», все далі еволюціонував в тому ж напрямку й опинився поза межами партії. «Потім був близький до партизанщини, але активної участі в ній не приймав. Поїхавши на Кубань, він працював там редактором газет і загинув при розправі Денікіна із Кубанською Радою в 1919 р[3] На жаль жодного джерела цих даних редакція «Літопису революції» не вказала. Три роки потому колега Василя Шахрая по Народному Секретаріату Георгій Лапчинський, що зазнав на собі впливу його ідей та його особистості, писав у своїх спогадах: «Я певен проте, що якби доля не відібрала його так рано від нас (він загинув невідомо де саме, десь на Кубані року 1920), ми мали би його тепер у наших лавах як велику й цінну силу»[4].
Вдова Василя Шахрая Оксана Шахрай (1887–1980) багато років добивалася його реабілітації й навесні 1967 р. підготувала біографічний нарис про нього, який подала для публікації в «Українському історичному журналі», але цей нарис так і не було опубліковано. В ньому авторка пише, що після виключення з партії в 1919 р. Василь Шахрай  деякий час вчителював на Полтавщині, а потім, коли цю територію окупувала армія Денікіна, вирушив на Кубань для розгортання там нелегальної революційної роботи. Там він був схоплений та закатований денікінцями наприкінці 1919 р.[5] Цю ж версію повторює й співробітниця Полтавського краєзнавчого музею Н.Романенко, в тексті якої бачимо прямі запозичення із нарису Оксани Шахрай[6]. Очевидно остання надіслала свій нарис також і до Полтави. В 1988 р. київський історик Юрій Гамрецький доповнив цю версію: «Фігура досить відома, він не міг залишитись у підпіллі на Україні. Та вся його пристрасть борця прагнула активної боротьби з контрреволюцією. Він переїздить на Кубань. Однак восени 1919 р. денікінці розкрили в Краснодарі[7]  підпільну більшовицьку організацію, в роботі якої безпосередню участь брав В.М. Шахрай. Його стратили» [8]. На жаль автор також не вказав джерел цієї інформації.
Проте опоненти Ю. Гамрецького наголошували на іншому. Київські історики І.І. Коломійченко та І.С.Хміль тоді ж писали: «Повернувшись у 1919 р. на Україну, він (Василь Шахрай – А.З.) ні в які стосунки з більшовицькими організаціями і радянськими органами не входив. Зате вів переговори з лідерами УСДРП (незалежних), які підняли тоді, перед денікінським нашестям, куркульське повстання  проти Радянської влади, і предметом цих переговорів було перефарбування цієї буржуазно-націоналістичної партії в «Українську Комуністичні партію», альтернативну КП(б)У та незалежну від РКП(б)»[9]. Отже залишається відкритим питання: хто ж саме відряджав Василя Шахрая на Кубань та давав йому явки та контакти?
Газета "Коммунист" (Харків), 12 березня 1919 р.

Вихідним пунктом для нашого дослідження є публікація органу ЦК КП(б)У газети «Комуніст» за 12 березня 1919 р. В рубриці «Партійне життя» там було вміщено невелике оголошення: «Черная доска. По постановлению Центрального комитета КПУ от 9 марта 1919 г. граждане Шахрай и Мазлах (в оригіналі помилково Мазлох – А.З.) исключаются из партии за действия, направленные против партии. За действия же против рабоче-крестьянской революции на Украине им воспрещается занимать какие бы то ни было посты в советских учреждениях»[10]. 9 березня була неділя. Отже ЦК КП(б)У зібрався спеціально у вихідний день, щоби прийняти це рішення. Показово, що у фонді ЦК КП(б)У в ЦДАГОУ відсутні протокол і текст цього рішення. В тій же рубриці були опубліковані рішення Оргбюро ЦК КП(б)У про розпуск Донецько-Криворізького обласного комітету КП(б)У та затвердження мусульманської комуністичної групи «Гуммет» при ЦК КП(б)У. Ці рішення збереглися в протоколах Оргбюро ЦК КП(б)У[11]. Не викликає сумнівів, що ЦК КП(б)У дійсно прийняв рішення про виключення Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, але незрозуміло як саме воно було оформлено: це було рішення пленуму ЦК, Оргбюро чи Політбюро ЦК КП(б)У. Очевидно також, що на це засідання самих В. Шахрая і С. Мазлаха не запрошували.
Сергій Мазлах у своєму листі до дружини в березні 1919 р. пише, що 9 березня вони як раз прибули до Полтави. Перед цим вони побували у Харкові, де із 6 по 10 березня відбувся ІІІ Всеукраїнський зїзд Рад. Там вони зустрілися із багатьма старими товаришами та залишили декілька сотень брошур «До хвилі». За словами Мазлаха, реакція на їх повернення в Україну та на цю брошуру серед їх старих знайомих була дуже позитивною. В той же час ЦК КП(б)У телеграфував Полтавському комітету КП(б)У вимогу до Василя Шахрая та Сергія Мазлаха здати всі примірники брошури, а їх самих вислати за межі України. Сергій Мазлах писав про рішення ЦК КП(б)У, що вони із Василем Шахраєм «не чекали від них такої дурниці», вважаючи, що виключення з цієї партії має і позитивне значення, бо знімає із них відповідальність за її політику, більше того привертає до них симпатії робітничих мас: «Звісно страшного тут нічого немає. Логічно розмірковуючи і роблячи відповідні висновки із становища, яке склалося, я повинен би тимчасово перейти на нелегальне становище і продовжувати посилену роботу по організації могутньої і сильної Української Комуністичної партії. А ґрунт для цього є і дуже серйозний. Майбутнє за цією партією»[12].


Пізніше в своєму зверненні до ЦК РКП(б) та автобіографії, Сергій Мазлах писав, що ці рішення ЦК КП(б)У про їх вислання за межі України та заборону працювати в радянських установах було невдовзі скасовано за винятком пункту про їх виключення із партії. Вже із 15 березня 1919 р., як вказує Сергій Мазлах, він працював у радянських установах Полтави. Відновлення ж їх у партії ставилося у залежність від публічного засудження ними своїх поглядів та ідей, висловлених в брошурах «До хвилі» та «Революція на Україні»[13], на що ні Сергій Мазлах, ні Василь Шахрай в 1919 р. не пішли.
Із газети "Коммунист" (Київ), 5 ківтня 1919 р.

В квітні 1919 р. відбувається заочна публічна полеміка між секретарем ЦК КП(б)У Георгієм Пятаковим (1890–1937) та Василем Шахраєм на сторінках газет «Комуніст» та «Червоний прапор». Зокрема 5 квітня в газеті «Комуніст» вийшла стаття Г. Пятакова «Проблеми національного визволення», де рішуче засуджено позицію «ренегата-націоналіста Шах-Рая», який «твердить зади й не розуміє того простого положення, що те, що було вірним вчора, є непридатним сьогодні» (малося на увазі право націй на самовизначення, записане в програмі РСДРП та інших документах партії). Георгій Пятаков не добирає виразів, тавруючи свого опонента «головотяпом», й дає вичерпну на його думку характеристику книги «До хвилі»: «Паскудна книжонка, що показує, як не слід підходити до національного питання. Втім і цей бік справи досить важко розгледіти: таку неймовірну кількість всілякої балаганщини й словесного порохна вона містить, що прочитати її цілком нема ніякої змоги»[14].
Відповіддю на цю статтю були дві статті за підписом Гриць Сокира в газеті «Червоний прапор», яку видавав Організаційний комітет Української соціал-демократичної робітничої партії  (незалежних). Автор показує, як Георгій Пятаков, нібито критикуючи «пережитки великоруського шовінізму» та говорячи про рівноправність колись пригноблених націй, насправді заперечує право України на окреме від Росії державне існування, а самі «комуністи України» (тобто КП(б)У) є лише підставною фігурою великоруських «угрюм –бурчєєвих» із їхньою політикою «тащить і не пущать». Підтвердженням цього, пише автор, є і доля книги «До хвилі»: «по телеграмі, підписаній Пятаковим, книжка була заарештована Полтавським комітетом, а авторів вимагалось вислати за межі України. Правда один залишився таки в Полтаві, а другого все ж вислали»[15]. В другій статті автор уточнює, про кого йде мова: «Т. Шахрай говорить, що Українська Комуністична партія складеться не завдяки його аргументам, а в процесі революції на Вкраїні, коли українське робітництво і селянство власним досвідом переконається в потребі такої партії. І от дивовижний стан: книжка «До хвилі» заарештована, т. Шахрай висланий за межі України, а організації українських комуністів ростуть»[16].
Газета "Червоний прапор" 17 ківтня 1919 р.



Щодо авторства цих статей є дві точки зору. Дослідник української преси Олександр Мукомела вважав, що Гриць Сокира – це псевдонім провідного теоретика УСДРП (незалежних), а потім УКП, редактора «Червоного прапора» – Андрія Річицького (Анатолія Пісоцького. 1893–1934)[17]. Однак сам Андрій Річицький на допиті в 1933 р. свідчив, що під псевдонімом Гриць Сокира статті в газету «Червоний прапор» писав Василь Шахрай[18]. Вперше на це вказав у своїй монографії канадський історик Степан Величенко[19].
В датованому 3 липня 1919 р. «Проєкті Програми Української комуністичної партії» Андрій Річицький та Михайло Ткаченко (1879–1919) називають Василя Шахрая та Сергія Мазлаха першими піонерами УКП та її ідейними попередниками, вказуючи при цьому:  «їх брошуру «До хвилі» конфісковано комуністичною владою, авторів виключено з партії, а т. Шахрая по наказу «чрезвичайки» вислано за межі України, як небезпечного самостійника. Цим партія російського комунізму якнайкраще виявила своє російське націоналістичне обличчя»[20]. Нам невідомі рішення про висилку В.Шахрая саме «чрезвичайки» (Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі із контрреволюцією), хоч відомо, що авторам цього проекту доводилося зазнавати арештів. Щодо Василя Шахрая рішення про висилку з України очевидно прийняв в березні 1919 р. за телеграмою секретаря ЦК КП(б)У Г.Пятакова Полтавський губвиконком. Оксана Шахрай згадувала, що в червні 1919 р. вона мала розмову із головою губвиконкому Яковом Дробнісом (1890–1937), який зокрема їй говорив, що «була допущена помилка за його відсутності, і якби В.М. (Василь Матвійович Шахрай. – А.З.) не поквапився би виконати постанову губвиконкому, то із поверненням тов. Дробніса з Києва помилка була би виправлена»[21]. Навряд чи колишні друзі та однопартійці Василя Шахрая із Полтавського комітету КП(б)У так ретельно кинулися виконувати цю постанову про його вислання, але все ж головному автору «До хвилі» довелося перейти на нелегальне становище й підписувати свої газетні статті псевдонімом Гриць Сокира.
Додатковим аргументом для цього були і його контакти із діячами УСДРП (незалежних), які наприкінці березня 1919 р. сформували Всеукраїнський ревком та підняли повстання проти уряду УСРР на чолі із Християном Раковським (1873–1941) на Правобережжі під гаслами незалежної Української Радянської республіки. Основною соціальною базою цього повстання було українське селянство, що було незадоволено земельною політикою більшовиків (які не поспішали розподіляти колишні поміщицькі землі між селянами, а воліли краще створювати на них радгоспи й комуни), продрозкладкою та продовженням русифікації. Головною силою цього повстання була Дніпровська або 1-а Київська повстанська дивізія отамана Зеленого (Данила Терпила. 1886–1919), який висловив підтримку «незалежникам»[22]. Андрій Річицький, згадуючи про своє перебування у повстанському районі навесні 1919 р., свідчив у 1933 р.: «Незабаром туди прибув Авдієнко (разом із В.Шахраєм, що писав до «Червоного прапора» під псевдонімом «Гриць Сокира»), який поділяв мою думку: й повстання не наше, й сили не наші, армія Григор’єва, що не визнав ревком, якого я бачив ще до повстання «проти комуни, євреїв і України». Всеукрревком опинився роззєднаним  в різних районах. Мазуренко зайнявся отаманством. Я поїхав до Києва, а Авдієнко й Шахрай на Лівобережжя»[23].
Протокол допиту Андрія Річицького 20.10.1933 р.

Згадуваний тут член ЦК УСДРП (незалежних) та Всеукрревкому навесні 1919 р. Михайло Авдієнко (1892–1937) на жаль не залишив свідчень саме про цей період. В його слідчій справі 1924 р. згадується лише те, що в 1919 р. під час денікінщини він був членом революційно-повстанського штабу Лівобережжя, що знаходився на Полтавщині[24]. Інший учасник цього повстання отаман 2-ї Київської дивізії Марко Шляховий (псевдо Кармелюк) згадував, що Михайло Авдієнко виступав від імені Всеукрревкому на з’їзді селян Київського та Васильківського повітів в селі Германівці 25 квітня 1919 р. із закликом боротися на два фронти – проти російських більшовиків та «буржуазної» Директорії УНР – за незалежну Українську радянську республіку. Але там проти нього виступив сам отаман Шляховий, який заявив, що він воює саме за владу Директорії, спричинивши тим великий галас і скандал серед присутніх, частина з яких підтримали його, а інші – позицію незалежників[25]. Чи був присутній на цьому зібранні Василь Шахрай – питання залишається відкритим.
Тим часом влітку 1919 р. із південного сходу на територію України насувається білогвардійська армія генерала Антона Денікіна – «Збройні сили півдня Росії». 24 червня 1919 р. денікінці, розгромивши червоних, взяли Харків, 30 червня – Катеринослав, 29 липня – Полтаву, 31 серпня вибили війська УНР з Києва[26]. В цей час, як свідчить Оксана Шахрай знайомі більшовики запропонували В. Шахраю знову евакуюватися до Росії, як це зробив Сергій Мазлах і як це робив сам Шахрай в 1918 р. Знову ж таки без відповіді залишається питання: чи справді була така пропозиція Василеві Шахраю від більшовиків, адже він був виключений з партії? Але на цей раз він відмовився: «Денікіна треба підірвати знизу, щоби сам український народ – робітники і селяни вигнали його». Він залишився у підпіллі, але оскільки по українських містах він був багатьом знайомий, вирішив податися для нелегальної роботи на Кубань. «Як тільки хвиля наступу (білих – А.З.) відкотилася далі до Бахмача, він поїхав на Кубань із великими планами розгортання там нелегальної роботи. Більше ми не бачилися. Йому не було й 32 років, коли денікінці його замучили, розстріляли й познущалися над його трупом»[27].
Чому саме на Кубань? Очевидно Василь Шахрай добре знав про етнічний склад її населення. За першим всеросійським переписом населення 1897 р. 47,3 % населення Кубані визначали себе як українці (малороси) і 42,5 % як росіяни (великороси)[28]. В деяких відділах Кубанського козачого війська, таких як Катеринодарський, Єйський, Темрюкський, українці становили й абсолютну більшість. Від початку революції 1917 р. посилюються національно-культурні й політичні зв’язки між Україною і Кубанню. Владу на Кубані перебрала Кубанська Законодавча Рада, яка в січні 1918 р. проголосила Кубанську Народну Республіку. Хоча захищаючи станові привілеї козацтва та побоюючись земельного перерозподілу з боку більшовиків, Кубанська Рада підтримала Добровольчу армію Антона Денікіна, але в той же час вона продовжувала вести самостійну політику, в тому числі підтримуючи зв’язки із Україною. Останнє було однією з причин для розгону її денікінцями 19 листопада 1919 р.[29] Однак про жодні контакти діячів Кубанської Ради із Василем Шахраєм досі невідомо.
Відповідаючи на питання, хто саме делегував Василя Шахрая на Кубань, варто звернути увагу на виступ Андрія Річицького на першому установчому з’їзді Української комуністичної партії 22 січня 1920 р. в Києві: «Всю ту тяжку працю, яка пройшла в часи реакції, т. Шахрай проводив разом з нами в рядах нашої партії. Зараз його на зїзді немає. Як партійний робітник він пішов до праці на Кубаньщину, і хоч за ним надіслали гінця, але ні його, ні сліду його там не знайшли. Ті ж причини зруйнування транспорту теж привели до того, що і цього представника нашої партії на зїзді немає»[30]. Там само його заочно було обрано одним з чотирьох почесних голів зїзду та членом першого ЦК УКП. Таким чином думку Оксани Шахрай, підтриману Юрієм Гамрецьким та Олександром Юренком, про те, що Василь Шахрай вирушив на Кубань саме як представник більшовицького підпілля, можна вважати спростованою. Вищенаведені слова  Андрія Річицького свідчать про те, що Василь Шахрай наприкінці 1919 р. вже належав до УСДРП (незалежних), яка розпочала процес перейменування в УКП, й саме від цієї партії вирушив делегатом на Кубань. Оскільки між УСДРП (незалежних) та РКП(б) саме тоді розпочалися переговори про спільні дії проти Денікіна та легалізацію майбутньої УКП в УСРР, то не виключено, що контакти із більшовицьким підпіллям мав і Василь Шахрай, але делегований на Кубань він був не РКП(б), а УСДРП (незалежних).
Спогади кубанських більшовиків того часу свідчать, що наприкінці 1919 – початку 1920 рр. встановлюються зв’язки між «лівою» частиною Кубанської Ради або «самостійниками» та підпільним Північно-Кавказьким (Катеринодарським) комітетом РКП(б) заради спільної боротьби проти денікінців. Завдяки цьому вдалося врятувати близько 200 політичних вязнів Катеринодарської тюрми, яких було випущено на волю за тиждень до вступу до Катеринодара Червоної армії 17 березня 1920 р.[31] На жаль Василя Шахрая серед них не було. Жоден кубанський більшовик не згадує його у своїх спогадах. Як пише Оксана Шахрай, «в єдиному листі, отриманому мною у 1920 р., влітку з Кубані – він був написаний в листопаді 1919 р. й посланий в Полтаву на обумовлену адресу. Друзі-полтавці зберегли його для мене – він писав, що все склалося  дуже несприятливо. За адресами (явками) він нікого не знайшов. Більше жодних вістей від нього я не отримувала»[32].
В інших спогадах Оксани Шахрай подробиці його смерті описано таким чином: “Наступ Денікіна знову загнав його у підпілля. Він опинився на Кубані. Але там лютували зелені, йому довелося від них ховатися. Тут сліди його втрачені. Лише у 1925 р. було отримано листа від завідувача Мархотської метеорологічної станції (прізвища якого я не пам’ятаю), де він повідомив, що В.М. змушений був кінець 19 і початок 20-го років ховатися в нього на станції як робітник. Двічі навідувалася туди поліція Зеленого, але викрити його не вдалося. Заарештували його в лісі, куди він вирушив нібито за дровами. Його увезли в Новоросійськ. Коли про це дізнався завідувач станції, він поїхав до Новоросійська  разом із товаришами залізничниками влаштував його втечу. Залізничники дістали йому білет до Ростова й посадили на потяг. Це все, що відомо про нього. Коли після закінчення громадянської війни родина стала розшукувати його, поширилася чутка, що денікінці його на якійсь залізничній станції розстріляли[33].

Зараз вже з упевненістю можна говорити, що цим завідувачем метеорологічної станції на Мархотському перевалі під Новоросійськом був Антон Лютницький (1884-1942), активний учасник українського громадського й культурного життя від початку ХХ ст.[34] Зустріч із ним напевно не була випадковою, але саме його свідчень про це досі не знайдено. Відсутні згадки про це і в його слідчій справі[35]. Як не знайдено поки свідчень про перебування Василя Шахрая на Кубані в архівах Краснодара, Новоросійська та Ростова-на-Дону.
Проте вказані спогади Оксани Шахрай потребують очевидно пояснення й викликають запитання, навіщо було «зеленим» чи «Зеленому» переслідувати Василя Шахрая? Так звані «зелені» Кубані та Чорноморської губернії наприкінці 1919 – початку 1920 рр. були переважно селянськими партизанськими загонами, що вели боротьбу проти денікінців під керівництвом місцевих есерів, які утворили Комітет визволення Чорноморської губернії та діяли тоді в союзі із підпільниками більшовиками[36]. Очевидно, що Оксана Шахрай не була свідком цього й навіть лист від Антона Лютницького не цитує дослівно, а лише переказує, не називаючи навіть його прізвища. Враховуючи, що це останнє прижиттєве свідчення про її чоловіка, виглядає трохи дивним, що вона цього прізвища не наводить. Висловимо припущення, що Оксана Шахрай на момент написання цих спогадів (після 1945 р.) вже знала, що Антона Лютницького заарештували в 1941 р. за «антирадянську агітацію», тому не хотіла на нього посилатися.
Живучи в сталінському СРСР, Оксана Шахрай також добре знала, яка доля чекала на членів сімей «ворогів народу» та «дітей ворогів народу», тому перш за все намагалася добитися реабілітації свого чоловіка, зняти із нього звинувачення в антирадянській, антиленінській діяльності. Малоймовірно, щоби вона не знала й не чула про звязки свого чоловіка із УСДРП (незалежними) та звинувачення на адресу останніх у підтримці повстання отамана Зеленого на Київщині. Й те, що переслідування Василя Шахрая з боку білогвардійців вона назвала «лютуванням зелених» чи «поліції Зеленого», можна вважати незграбним способом приховати незручну реальність, якщо це не просто змішування у пам’яті різних подій та осіб. До речі справжній отаман Зелений (Данило Терпило) загинув від кулі денікінців 13 жовтня 1919 р. на Київщині[37].
Варто навести ще одне свідчення сучасника тих подій. В доповідній записці голови Раднаркому УСРР Християна Раковського Володимиру Леніну, написаній 19 листопада 1919 р., зокрема зазначено: «Ідея самостійної української радянської держави захопила і деякі кола нашої партії. Таким чином, деякі товариші з нашої партії йдуть по стопах відомого Шахрая, колишнього члена нашої партії і Саратовського виконкому, який перейшов згодом на бік самостійників»[38]. Отже станом на листопад 1919 р. більшовики не вважали Василя Шахрая своїм однопартійцем.
Більше того, в тій же доповіді Християн Раковський згадує ще про групу партизанів, що діяли на Полтавщині, поблизу Черкас і Золотоноші, на чолі яких стояли «колишні члени української партії комуністів,  самостійники шахраєвого толку». На думку  Артема Клименка ця група – це партизанський полк, сформований у Кобеляцькому повіті Полтавської губернії організацією Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів), що під назвою «бригада полтавських повстанців» в серпні – вересні 1919 р. перейшов на Правобережжя та приєднався до ІІІ Галицького корпусу Дієвої армії УНР, а в жовтні 1919 р. залишив його та пройшов рейдом від Черкас через Кременчук – Золотоношу до Хорола по тилах денікінської армії. Загальне політичне керівництво ними здійснював емісар УКП(б) О. Лісовик, а військове командування –  Кость Матяш та Яків Огій[39]. В їх спільних спогадах, опублікованих в журналі «Літопис революції» в 1926 р. згадуються «укапісти» Омелян Співак і Олекса П'ятенко, хоча сама Українська Комуністична партія була заснована лише в січні 1920 р.[40] Про що ж тоді йде мова? 
На наш погляд ключ до розуміння дають спогади Івана Майстренка (1899–1984): «Саме в час мого прибуття до Кобеляк організація боротьбистів мала в своєму розпорядженні недавно надруковану в Саратові книгу Сергія Мазлаха й Василя Шахрая "До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?" Книга вийшла під егідою Української комуністичної партії більшовиків хоч такої тоді й не існувало… проте автори книги задекларували наперед появу такої самостійницької партії. Хмелевцева[41] змусила Співака простудіювати цю книгу. Крім того, на зборах боротьбістської організації книга по розділах зачитувалася та коментувалася… Хмелевцева й Співак хотіли зробити цю книгу програмою української самостійницької партії, як того й вимагала книга "До хвилі"… пізніше я довідався, що Хмелевцева, разом із Співаком, саме в ці часи (літо 1919 року) мала в Полтаві зустріч з представниками партії УСДРП (незалежних), яка повстала проти більшовицької влади на Україні. Від незалежників на зустрічі були Михайло Авдієнко і Йосип Дідич. Хмелевцева переконувала незалежників покінчити з повстанням, перевести партію на легальне становище й перетворити на самостійницьку Українську комуністичну партію, що й сталося пізніше в січні 1920 року коли Хмелевцева й Співак вже не жили. В розмові з незалежниками вони вважали себе не просто кобеляцькою групою, а всеукраїнською течією в комунізмі»[42].
Іншу версію загибелі Василя Шахрая виклав у своїх спогадах, теж написаних після другої світової війни, його односелець Сергій Домазар (Давиденко. 1900–1987). Опинившись на еміграції, він із посиланням на свого друга і побратима по службі в Дієвій Армії УНР Бориса Шахрая, молодшого брата Василя, стверджує, що в родині його батька нібито жило переконання, що Василя Шахрая вбили самі більшовики[43]. Сам Борис Матвійович Шахрай був розстріляний як «ворог народу» в 1938 р. і в його слідчій справі жодних свідчень про долю старшого брата немає[44]. Про цю версію як гіпотезу згадує Іван Лисяк-Рудницький: «за іншими даними В. Шахрай був убитий самими ж більшовиками в Таганрозі», але без посилань на джерела[45].
Чи були в більшовиків мотиви для фізичного знищення Василя Шахрая? Один з найбільш ґрунтовних дослідників його біографії Олександр Юренко вважає, що автори «До хвилі» самі передбачили свою долю, коли, звертаючись до Леніна, писали: «З нами вам можна коротко росквітаться: бей його, я його знаю! І від нас мокрого місця не залишиться» (орфографія оригіналу)[46]. Ще наприкінці 1918 р., як пишуть Сергій Мазлах та Василь Шахрай, їм довелося наразитися на погрози «чрезвичайкою» від членів РКП(б) в тому числі тодішнього народного комісара національностей Іосифа Сталіна, до відомства якого належав Український відділ (С. Мазлах і В. Шахрай були працівниками цього відділу, С. Мазлах очолював Саратовський підвідділ, на кошти якого й була видана книга «До хвилі»):   «Другий раз тому самому з нас довелося говорити про самостійність України з Народнім Комисаром Національних  справ,  т. Сталіним.  Він теж  нас  налякав чрезвичайкою, але, побачивши, що ми «злякалися», поспішив додати: «Ні, ні, я шучу!» «Каємося», нам  таки  страшно  тієї  шутки,  і  ми  заявили,  що се такий арґумент, що нам доводиться лише погодитися»[47].
    В травні 1920 р. представник ЦК УКП Павло Клименко, прибувши на Кубань, мав два завдання: створення тут організацій УКП та розшук Василя Шахрая. Обидва завдання наразилися на спротив місцевого більшовицького керівництва. Оголошення в місцевій газеті П. Клименку опублікувати не дозволили, а незабаром після установчих зборів Кубано-Чорноморського комітету УКП, його вислали з Кубані в Україну.
Посвідчення представника ЦК УКП П. Клименка 1920 р. Збоку - припис КубЧК.

Тут слід нагадати, що Сергія Мазлаха вже виключали із партії більшовиків за рішенням Полтавської організації РСДРП(б) від 4(17) січня 1918 р., яке ініціювала тодішня секретар Полтавського комітету РСДРП(б) Антоніна Вагранська-Робсман (до речі племінниця Сергія Мазлаха). Підставою для виключення тоді було те, що Сергій Мазлах як член міської управи підписав звернення представників громадських організацій та партій Полтавщини до населення, в якому засуджувалося вбивство командира Богданівського полку Юрія Ластовченка в Полтаві ввечері 15 (28) грудня 1917 р. та містився заклик припинити погроми та безлади в місті. Менш ніж через два місяці низка відомих полтавських більшовиків (Яків Дробнис, Василь Шахрай, Володимир Ауссем тощо) звернулися до ЦК РСДРП(б) із проханням скасувати  це рішення й Сергій Мазлах був відновлений у партії[48].
Сергій Мазлах

Чи могли Василь Шахрай та Сергій Мазлах сподіватися, що й на цей раз їх поновлять у партії більшовиків? Принаймні в Сергія Мазлаха, який вже із середини березня працював в радянських установах Полтави, така думка була. Але заяву про відновлення в РКП(б) він подав лише 15 вересня 1919 р. в Москві, коли більша частина України вже була окупована денікінцями. Більше того армія Денікіна знаходилася за 300 кілометрів від столиці радянської Росії, й більшовики вже саму Москву готували до евакуації та створили Московський підпільний комітет РКП(б). Хоча радянська влада ще зберігалася на території частини  Чернігівської, Київської та Волинської губерній, 11 вересня Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення про ліквідацію українського радянського уряду, всіх його членів та членів ЦК КП(б)У було розподілено по радянським установам РСФРР[49]. Найцікавіше те, що  подаючи заяву до ЦК РКП(б) щодо свого відновлення в партії більшовиків, Сергій Мазлах не каявся й не визнавав свої помилки. Навпаки, він підкреслює, що весь досвід 1919 р. показав їх правоту й помилковість політики ЦК КП(б)У, що призвела до краху радянської влади в Україні[50]. Його заяву задовольнили й 7 жовтня 1919 р. рішенням секретаріату ЦК РКП(б) відновили в партії[51]. Хоч він більше ніколи не підтримував висловлену в книзі "До хвилі" ідею створення Української Комуністичної партії,  й займав низку відповідальних посад аж до керівника ЦСУ УСРР та члена Раднаркому УСРР в 1925 р., але був заарештований у 1937 р. як ворог народу й невдовзі розстріляний. При чому серед звинувачень проти нього було й звинувачення в "українському націоналізмі"[52].
Заява Сергія Мазлаха до ЦК РКП(б) 15 вересня 1919 р.

Василь Шахрай подібної заяви про відновлення в РКП(б) не подавав, отже залишився із тавром націонал-ухильника й ренегата аж до розпаду СРСР. Висловлена ним критика російського шовінізму та імперіалізму в РКП(б) та її обласному філіалі – КП(б)У – дійсно була дуже різкою та дошкульною, але ця критика, так само як і заклик до створення УКП, мала суто марксистське обґрунтування. Більшовицьке керівництво України, як показує цитована вище доповідь Х. Раковського, добре пам’ятало цю критику як і самого Василя Шахрая. Але наприкінці 1919 р. подібна критика лунає вже й від інших діячів більшовицької партії – групи федералістів в КП(б)У на чолі із Георгієм Лапчинським, української організації при Московському комітеті РКП(б) (лист Павла Попова) тощо. Тези Лапчинського на Гомельській партійній нараді 25-26 листопада 1919 р. прямо повторювали пропозицію авторів «До хвилі» про утворення Української комуністичної партії (більшовиків) як окремої секції Комуністичного Інтернаціоналу[53]. Павло Попов пропонував утворити окрему Українську Раду народного господарства та українську Червону армію[54].
Після катастрофічної поразки радянської влади в Україні влітку 1919 р., керівництво ЦК РКП(б) також змушено було змінити свою політику в українському питанні, що виявилося зокрема в резолюції «Про радянську владу в Україні», затвердженій Восьмою всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р., де було наголошено на формальному визнанні самостійності УСРР, забезпеченні функціонування української мови та необхідності завоювати довіру селянства, зокрема через розподіл поміщицьких земель[55]. За таких умов, коли більшовицьке керівництво намагалося відкорегувати свою політику щодо України та активно шукало союзників серед українських лівих партій, версію про причетність більшовиків до загибелі Василя Шахрая слід вважати малоймовірною.
  В більшості радянських видань від початку 20-х років, де йшлося про загибель Шахрая, вказується, що його вбили білогвардійці[56]. Саме тому в лютому 1925 р. Полтавський губернський виконавчий комітет прийняв рішення про перейменування на його честь вулиці Колонійської у Полтаві, а комісія при ВУЦВК в справі вшанування за різні революційні заслуги ухвалила порушити питання перед Президією ВУЦВК про призначення родині Шахрая персональної пенсії[57]. Щоправда, перейменування вулиці практично відразу було скасовано, бо зясувалося що Василь Шахрай був виключений з партії, але персональну пенсію в розмірі 99 крб. 90 копійок його родина в 20-ті роки таки отримувала[58].
Таким чином можна стверджувати, що незважаючи на виключення із партії більшовиків в березні 1919 р. та постанову про вислання його за межі України, Василь Шахрай продовжував свою політичну діяльність в напрямку, який він окреслив у своїх працях – в напрямку створення Української Комуністичної партії, яка би очолила боротьбу українських робітників і селян за незалежну Українську Радянську республіку. Діяльність цієї партії мала охопити всі території, де мешкав український народ, та сприяти його утвердженню як самостійної нації у вільній співдружності націй світу. Підтримку  його ідеям висловили Кобеляцька організація УПСР (комуністів) – боротьбистів, а найбільше діячі УСДРП (незалежних), які розпочали процес перетворення своєї партії на УКП, що офіційно завершився на першому установчому з’їзді УКП 22–25 січня 1920 р. На ньому Василя Шахрая заочно обрали почесним головою з’їзду та членом ЦК УКП. Саме від УСДРП (незалежних) він очевидно й вирушив на Кубань, де був схоплений та страчений денікінцями на початку 1920 р. На жаль досі точна дата, місце й обставини його смерті залишаються невстановленими, що дає певний ґрунт для різних версій про причетність до цього більшовиків, але доказів цього немає.

Андрій Здоров




[1]Майстренко І. Про книгу «До хвилі» та її авторів // Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью-Йорк: Пролог, 1967. – С.9-19; Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // Український історичний журнал. 1995. – № 1. – С.67–68; Солдатенко В.Ф. Василь Шахрай та його творчість в історіографічному дискурсі // Гілея. Науковий вісник. Серія: історичні науки. Вип. 107. Київ, 2016. – С.1123.
[2]В.Л. Василь Шах-Рай, висланий московськими большевиками з України, вбитий московськими денікінцями на Кавказі // «Нова доба». – Відень, 1921. – Ч.13. 22 жовтня.
[3] Летопись революции. Журнал Истпарта ЦК КП(б)У. – Харьков, 1924. – № 4. – С.174.
[4] Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади // Летопись революции. – 1927. – № 5-6. –С.59.
[5] Центральний державний архів громадський обєднань України (далі ЦДАГОУ). Ф.39. Оп.4. Спр. 231. Арк.201, 217.
[6]Романенко Н. Незламний більшовик // Зоря Полтавщини. 1967. 31 жовтня.
[7] Так в тексті. Насправді до 1920 р. місто носило назву Катеринодар. – А.З.
[8]Гамрецький Ю. «Як люблять рідну матір...» // Радянська Україна. 1988. 27 лютого.
[9]Коломійченко І., Хміль І. До історії – з повагою // Радянська Україна. 1988. 30 березня.
[10] Партийная жизнь. Черная доска // Коммунист. Орган Центрального и Харьковского комитетов КП(б)У. – 1919. – №12.  – 12 марта.
[11] ЦДАГОУ. Ф.1.Оп.7. Спр.1. Арк.1.
[12] ЦДАГОУ. Ф.39. Оп.4. Спр.128. Арк. 6-7.
[13] Российский государственный архив социально-политической истории (далі – РГАСПИ). Ф.17. Оп.66. Д.22. Л.137;  Ф.17. Оп.100. Д.3393. Л.7-7об.
[14] Пятаков Г. Проблемы национального освобождения // Коммунист. Орган ЦК КП(б)У. – 1919. – 5 апреля.
[15] Сокира Г. Чем кумушек считать трудиться, не лучше ль на себя, кума, оборотиться? // Червоний прапор. – Київ, 1919. – 17 квітня.
[16] Сокира Г. Про інтернаціональну фразу // Червоний прапор. – 1919. – 24 квітня.
[17] Мукомела О. Преса укапістів часів Директорії // Вісник Львівського університету. Сер. Журналістика. — Львів, 2001. — Вип. 21. — С. 377. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2010/04/05/mukomela-ucp-press/ Перевірено 26.02.2020.
[18] Галузевий державний архів СБУ. Ф.6. Спр. 69251-фп. Т.6. Арк.186 (машинописна копія); Т.7. Арк.15 (рукопис оригінал).
[19] Величенко С. Імперіалізм і націоналізм по червоному. Українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918 – 1925). – Львів, 2017. – С.248-249; Stephen Velychenko. Why ukrainian communists condemned russian  bolsheviks as imperialists. Two previously unknown articles by Vasyl Shakhrai [Електронний ресурс].Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2436-stephen-velychenko-why-ukrainian-communists-condemned-russian-bolsheviks-as-imperialists-two-previously-unknown-articles-by-vasyl-shakhrai Перевірено 28.02.2020.
[20] Ткаченко М. Річицький А. Проєкт програми Української Комуністичної партії. – Б.м.: Вид-во «Червоний прапор», 1919. – С.9-10.
[21] Шахрай О. Открытое письмо тов. Ауссему (в журнал «Летопись революции») // Летопись революции. -  Харьков, 1925. – № 4. – С.183.
[22] Ковальчук М.А. Роль Всеукраїнського ревкому та Головного повстанського штабу в антибільшовицькому русі (березень - червень 1919 р.) // Пам’ять століть. – 2000. – № 5. – С.97-98; Петриченко К. В.  Маловідомі факти з життя та діяльності Данила Ільковича Терпила (отамана Зеленого) // Вісник Київського університету. Історія. – 2002. – № 63-64. – С.67-69.
[23] Галузевий державний архів СБУ. Ф.6. Спр. 69251-фп. Т.6. Арк.186 (машинописна копія); Т.7. Арк.15 (рукопис оригінал).
[24] Архів УСБУ в Дніпропетровській області. Спр. ПР-18267. Арк.71зв., 201.
[25] Шляховий М. Записки повстанця. – К.: Вид. газети «Незборима нація», 1999. – С.28-29.
[26] Ковальчук М.А. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 – лютий 1920 р.) – К.: Стилос, 2012. – С.22-26.
[27] ЦДАГОУ. Ф. 39. Оп.4. Спр. 231. Арк. 217. Тут же в примітці Оксана Шахрай пише: «Подробиці його загибелі мені розповіла А. Вагранська тільки нещодавно. Вона знала про це ще у 1920 р., коли я приїхала до Полтави його розшукувати, але із зрозумілих причин тоді умовчала». Спогади самої Антоніни Вагранської (Робсман) також збереглися в ЦДАГОУ (Ф.59. Оп.1.Спр.163,164). Вона згадує Василя Шахрая як члена більшовицької організації Полтави 1917 р., але про його загибель там нічого немає.
[28] Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г. Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/ssp/rus_lan_97.php?reg=100  Перевірено 27.02.2020.
[29] Протоколы и стенограммы заседаний Кубанской краевой и Законодательной Рад 1917–1920 гг. Сб. док. / Под ред. А.А. Зайцева. – Т.6. – Краснодар: Перспективы образования, 2016. – С.399; Білий Д.Д. Українці Кубані в 1792-1921 рр. Еволюція соціальних ідентичностей. – Львів-Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.403-406; Здоров А. Кінець автономії. Як розігнали Кубанську Раду. Режим доступу: https://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/kinets-avtonomiyi-yak-rozignali-kubansku-radu-19112019190000
[30] ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1. Спр.1. Арк.4.
[31] Черный В.Ф. От инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.28-29; Спиридонов Н. Г. В  огне войны гражданской. Из истории борьбы большевиков Кубани за власть Советов (1918-1920). – Краснодар: Кн. изд-во, 1984. – С. 124-125.
[32] ЦДАГОУ. Ф. 39. Оп.4. Спр. 231. Арк. 201.
[33] РГАСПИ.  Ф. 74, Оп. 1,  Д. 426, Л. 39-40. Подлинник. Рукопись. Дякую за допомогу у пошуках Сергєю Соловйову.
[35] Архів УСБУ в Полтавській області, Спр. 10367-с.
[36] Черкасов А.А. Деятельность Комитета освобождения Черноморской губернии (1 декабря 1919 – середина мая 1920). – Краснодар: Кубанский гос. ун-т, 2003. – 218 с.; Воронович Н.В. Меж двух огней (Записки зеленого). – Сочи: РГО, 2013. – 203 с.
[37] Ковальчук М.А. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 – лютий 1920 р.) – К.: Стилос, 2012. – С.184; Коваль Р. Отаман Зелений. Історичний нарис. – Київ – Камянець-Подільський: Іст. клуб «Холодний Яр»; «Медобори-2006», 2011. – С.117.
[38] РГАСПИ. Ф.2. Оп.1. Д.11782. Л.15.
[39] Клименко А. Ідейна спадщина засновника українського націонал-комунізму // Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. – Одеса: Астропринт, 2019. – С.274.
[40] Лисовик О., Огий Я.,  Матяш К. Красный рейд (из истории Красной партизанщины) // Летопись революции. – 1926. – № 1. – С.143.
[41] Ніна Миколаївна Хмелевцева – за спогадами Івана Майстренка, раніше член РСДРП, в 1919 р. ідейний лідер Кобеляцької повітової організації УПСР (комуністів), загинула від рук денікінців.
[42] Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон: Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, 1985. – С.61-62.
[43] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11. – С.1257.
[44] Архів УСБУ в Полтавській області. Спр. 16784-С. Т.1. Дякую за допомогу в пошуках Вячеславу Сушку.
[45] Лисяк-Рудницький І. Український Комуністичний маніфест // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 2. – С.120. прим.3.
[46] Мазлах С., Шах-Рай В. До хвилі. (Що діється на Вкраїні та з Україною). – Саратов, 1919. – С.101; Юренко О.П. Василь Шахрай: «Пливти проти течії» // Політологічні читання. – К., Едмонтон, 1993. – № 3. – С.168.
[47] Мазлах С., Шах-Рай В. До хвилі. (Що діється на Вкраїні та з Україною). – Саратов, 1919. – С.95.
[48] РГАСПИ. Ф.17. Оп.4. Д.188. Л.75-81.
[49] Єфіменко Г.Г. Статус УСРР та її взаємовідносини із РСФРР: довгий 1920 рік. – К., 2012. – С.80.
[50] РГАСПИ. Ф.17. Оп.66. Д.22. Л.137-138. Див. також: Червоним по білому: "Банкротство украинской политики налицо". Заява Сергія Мазлаха до ЦК РКП(б) 1919 р. // Пролетар України. 19.02.2019. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2019/02/1919.html  Перевірено 27.02.2020.
[51] РГАСПИ. Ф.17. Оп.66. Д.22. Л.136.
[52] Юренко О.П. Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович // Реабілітовані історією. Полтавська область. Кн.5. – К., Полтава, 2007. – С.304-316.
[53] Лапчинский Г. Гомельское совещание // Летопись революции. – 1926. – № 6. – С.36-47.
[54] Єфіменко Г.Г. Ваємовідносини Кремля та Радянської  України: економічний аспект (1917–1919). – К., 2008. – С.201-206; Єфіменко Г.Г. Статус УСРР та її взаємовідносини із РСФРР: довгий 1920 рік. – К., 2012. – С. 143-166.
[55] Восьмая конференция РКП(б) (декабрь 1919 г.) / Под. ред. Н.Н. Попова – М.: Партиздат, 1934. – С.185-187.
[56] Летопись революции. – Харьков, 1926. – №. 5 – С.90.
[57] ЦДАГОУ. Ф.39. Оп.4. Спр. 231. Арк. 55.
[58] ЦДАВОУ. Ф. 166. Оп.5. Спр.33. Арк.9.

Немає коментарів:

Дописати коментар