неділя, 9 квітня 2023 р.

Довженки і Шахраї: етюд з козацької демографії

 

Беття Тепер і Василь Шахрай. Осінь 1910 року.

 Останнім часом в нашому суспільстві дуже поширеною стала ідеалізація традиційного способу життя українців, який мовляв зруйнувала революція 1917 року і до якого дехто закликає повернутись. Пропоную порівняти родини двох відомих українців – кінорежисера Олександра Довженка та  засновника «націонал-комунізму» Василя Шахрая. Обидва походили із козаків колишньої Гетьманщини, чиє становище наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. мало чим відрізнялося від селян.

Василь Шахрай народився в 1888 році в селі Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії в родині козака Матвія Савича Шахрая та його дружини Марії Петрівни (уродженої Мокієнко). Його односелець та друг брата Василя Шахрая – Бориса, відомий у діаспорі письменник Сергій Домазар згадував: «Батько Василя, Матвій Шахрай, мав понад сто десятин землі і п’ятеро синів, Василь і наступний за ним Петро, були мов з дуба тесані. Було їм з чого викохатися: навіть для численних Шахраєвих наймитів, не то для синів, смажене порося не було незвичайною стравою. Як і більшість українських спадково заможних селян (а не якихось скоробагатських дуків з дьогтярів) старий Матвій (або як його по місцевому звано Махтей) не був скупий. Він був людина лагідної, навіть плохої вдачі, трохи письменний, любив у свята почитувати Біблію або Діяння, знав на пам’ять псальми царя Давида і деякі поеми з «Кобзаря». Він не шкодував грошей на освіту своїх дітей»[1].

Щодо останнього твердження варто уточнити, що із трьох дітей Матвія Шахрая, які досягли повноліття до 1917 року лише один – Петро поступив до університету – це був київський університет Святого Володимира в 1911 році. Навчання в університетах тоді було платним і навіть для такої заможної людини, як Матвій Шахрай, мабуть давати вищу освіту усім дітям було не під силу. Василь Шахрай закінчив Феодосійський учительський інститут за державний кошт, а Борис Шахрай – лише Полтавське землемірне училище.

Метрична книга села Харківці. Скан - Віталій Лисиманка. 

 Повідомлення про смерть Олександри Шахрай у віці 1,5 року.


Коли я в 2021 році готував статтю «Родина Шахраїв», я використав ці дані зі спогадів Домазара, перевіріши їх за іншими базами даних, але я не мав доступу до метричних книг села Харківці. Дослідник генеалогії Віталій Лисиманка за метричними книгами села Харківці встановив, що насправді у Матвія Савича та Марії Петрівни Шахраїв було восьмеро дітей, з яких дожили до повноліття п’ятеро. Не дожили до повноліття:  Ганна (06.12.1891+18.02.1894), Григорій (23.01.1894+?) та  Олександра (17.04.1899+23.10.1900)[2].

 

Петро да Одарка Довженки та їх дочка Поліна (в центрі)

Олександр Довженко народився в 1894 році на околиці повітового містечка Сосниця Чернігівської губернії в родині Петра Семеновича Довженка та його дружини Одарки Єрмолаївни (уродженої Цигипа). Петро Довженко був бідним козаком, в якого було лише сім десятин землі. Щоби підтримати своє натуральне господарство, Петро Довженко наймався в підводчики та смолярував. Він був неписьменний, але мав чотирнадцять дітей. Сам Олександр Довженко так згадував про це: "Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба і прабаба. Дід був письменний, і батько не міг йому простити своєї темноти. Дітей мали багато - чотирнадцять - перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не дотягнувши до працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві - похорон. І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомлення про смерть мого брата - вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитися на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах."

В щоденнику Олександра Довженка є моторошний запис від  11 грудня 1943 року: «Згадав із матір’ю померлих наших – моїх братів і сестер. Були брати:

Ларіон – 7 років, Сергій 6, Грицько – 1 року, Іван – 2,  Нехрещений – 0 років, Оврам – 20, я, Андрій – 20 років, сестра Кулина – 1,5 року, Параска – 1 року, Мотря – 0,5 року, Галька – 18 років …

Було нас тринадцятеро. П’ятеро вмерло від скарлатини, одно від кору, од черевного тифу, од ускладнення грипу. Галька вмерла від дурних батьків, що рано видали її заміж і рано народила дитину…»[3]

Сестра Олександра Довженка Поліна згадувала:

"У батьків наших Петра Семеновича й Одарки Єрмолаївни було чотирнадцять дітей, четверо старших – Ваня, Сергійко, Лаврентій і Василько – померли в один день від пошести. Чотири труни підряд! Матір, що поховала разом чотирьох перших дітей, посивіла, хоч їй не було ще й тридцяти років. Юними у двадцять років померли Оврам, Ганна та Андрій, а інші – Гриша, Коля, Кулина, Паша, Мотря – ще дітьми. Залишилися тільки я та Сашко"[4].

 

Отже із восьмерих дітей Матвія Шахрая до повноліття дожили п’ятеро,  з чотирнадцяти дітей Петра Довженка також до повноліття дожили п’ятеро, проте троє з них померли у віці 20 років, і до 25 років їх залишилося лише двоє – Олександр та Поліна. У Матвія Шахрая двоє синів до революції отримали вищу освіту, у Петра Довженка – один. Олександр Довженко в 1911 році поступив до Глухівського учительського інституту, який закінчив в 1914 році. Навчання в учительських інститутах було безкоштовним, але за  це їх випускники мали відробити п’ять років за призначенням учбового начальства.

Під час Української революції 1917-1921 років Борис і Петро Шахраї та Олександр Довженко служили в Дієвій Армії Української Народної Республіки, але Петро Шахрай та Олександр Довженко згодом перейшли на бік Червоної армії. Василь Шахрай був відомими більшовиком, комуністом-самостійником та опонентом Леніна, за що був виключений з партії більшовиків, а пізніше вбитий білогвардійцями. За невідомих обставин загинув в 1919 році його молодший брат Петро. Борис Шахрай був розстріляний в 1938 році як «ворог народу». Наймолодший син Матвія Шахрая – Іван Шахрай зробив кар’єру радянського інженера та господарського керівника, став лауреатом Сталінської премії та дослужився до начальника союзного главку Міністерства верстатобудування СРСР, помер в 1974 році.  Власне лауреатом Сталінської премії став і Олександр Довженко, хоч і зовсім за інші заслуги.

Повернимось до дитячої смертності. Описана ситуація в демографії називається традиційний тип відтворення населення і традиційний тип смертності. В Європейській частині Російської імперії тоді кожен четвертий народжений помирав у віці до одного року, а кожен другий – до 25 років. Приблизно такою ж була тоді до речі смертність в Індії: в 1915 році там у віці до одного року помирало 202 дитини з кожної тисячи народжених[5]. За даними українського демографа Юрія Корчака-Чепурківського в 1906 – 1910 роках в підросійській Україні на 1000 народжених помирало у віці до одного року 191 дитина, в підавстрійській Галичині – 212 дітей. В цілому в європейській частині Російської імперії цей показник становив 263 помілле[6].


"Ведомость" Свято-Миколаївського собору міста Ананьєва Херсонської губерні за 1913 рік.

На 481 народженого 125 померли у віці до 5 років. Фото Олександр Бабич. 
https://www.facebook.com/aleksander.babich/posts/pfbid0H7XsyW82FMf3RNPJ5mhKULKQ4jaGZ5iD3qcPH43aMzZdJeYuEZJYxs4M9vvQLdapl


Земські лікарі та статистики того часу також відзначали і в Полтавській губернії чітку зворотну залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Зокрема в козаків був «звичай, підтримуваний економічною можливістю, при будівництві хати розділяти її в середині широкими сінями на дві половини: чисту та повсякденну, що запобігало можливості розповсюдження заразних хвороб»[7]. Для українського селянства тоді головною ознакою матеріального добробуту була кількість землі. Земський лікар Василь Михайлович Бурлаков у 1889 – 1891 рр. дослідив захворюваність та смертність населення Хорошківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії. На основі амбулаторних книг лікарень, метричних книг церков, посімейних списків волості та інших джерел В.М. Бурлаков підрахував, що на 19392 особи, які мешкали у волості за цей період (5 місяців 1889 р., всі 12 місяців 1890 р., 5 місяців 1891 р.) було зареєстровано 8426 випадків захворювань та 732 випадки смертей. За рівнем забезпеченості землею ці випадки розподілялися таким чином (див. Табл.1). Тобто захворюваність у безземельних була в три рази вище, а смертність – в п’ять разів вище, ніж у селян, що мали понад 15 десятин землі. Середній вік померлих становив для 1-ї групи – 14 років, для 2-ї – 15 років, для 3-ї – 17 років, для 4-ї – 27 років, для 5-ї – 36 років, для 6-ї – 41 рік.

Таблиця 1.



Такий середній вік померлих був обумовлений в першу чергу високою дитячою смертністю. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. кожен п'ятий з числа народжених в Україні вмирав у віці до одного року. Причому майже всі дослідники того часу відзначають чітку зворотню залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Наприклад, в Одеському повіті у 1909 р. загальний рівень смертності становив 38,6 на 1000 осіб населення, в тому числі серед “русько-малоруського населення” (росіян та українців) – 45 на 1000, а серед німецького населення – 19,2 на 1000 (німецькі колоністи як правило були у значно кращому економічному становищі ніж решта селян і мали вищий рівень освіти). За існуючою структурою смертності в Європейській частині Російської імперії того часу половина мешканців не доживала до 25 років, а середня очікувана тривалість життя новонароджених становила 34 роки.

Джерело: Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.40.


За даними ООН на 2019 рік в цілому у світі у віці до одного року помирає 28 дітей з кожної 1000 народжених, у віці до 5 років – 36 дітей. Дані Світового банку та Всесвітньої організації охорони здоров’я трохи більше – 39 дітей вмирає до 5 років з кожної 1000 народжених (промілле). В Україні до одного року помирало в 2019-2020 роках в середньому 7,2 промілле, в Європейському Союзі в цілому – 3,7 , в Індії цей показник становить 32,0 дитини на 1000 народжених, а за даними «Книги фактів ЦРУ» – 35,4 промілле[8].

В демографії це називають демографічний перехід – перехід від традиційного типу відтворення населення із високою народжуваністю та високою смертністю до сучасного типу із низькою народжуваністю та низькою смертністю й високою тривалістю життя. Цей демографічний перехід був частиною більш широкого суспільного процесу модернізації суспільства – переходу від традиційного аграрного суспільства, заснованого на пануванні ручної праці та сільського населення, масової неписьменності, – до новітнього промислового суспільства із переважно міським населенням та машинним виробництвом, культурною революцією, що передбачала загальну обов’язкову середню освіту та поширення системи загального медичного обслуговування та сучасним типом демографічного відтворення.

Ціною цього переходу в нашій країні, як і в багатьох інших, особливо поневолених і колоніальних народів, були голодомор і репресії, знищення мільйонів людей й знищення традицій робітничого і соціалістичного руху, атомізація суспільства. Але чи варто зараз казати, що всі ці жертви було марними, що революція принесла лише руйнування та смерть? Зрештою майбутнє залежить від нас. Наші предки в 1917 році порвали кайдани та зруйнували Російську імперію, яку зараз Кремль хоче відродити. Нам варто добре вивчити нашу історію, щоби засвоїти і позитивний досвід і досвід помилок і поразок, щоби уникати їх у майбутньому. 

Андрій Здоров.

 

 Читайте також: 

Родина Шахраїв: від "ворога народу" до лауреата Сталінської премії. 

 

 


[1] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11 (260). – С.1255.

[3] Тримбач Сергій. Олександр Довженко: загибель богів : ідентифікація автора в нац. часо-просторі / Сергій Тримбач ; відп. ред. Т. Трубнікова. — Вінниця : Глобус-прес, 2007. — 760 с. – (Серія ”Студія 1+1”). – С.22-23. 

[5] Мерков А.М. (Сост.) Санитарно-демографические материалы зарубежных стран. – Ч.1. - М., 1959. – С.184-191.

[6] Корчак-Чепурківський Ю.О. Рух населення УСРР перед світовою війною // Природний рух населення України в 1924 році з оглядом природного руху населення перед світовою війною. – Х.: ЦСУ УСРР, 1927. – С.ХХІІ.

[7] Бурлаков В.М. К вопросу о зависимости заболеваемости и смертности от экономического благосостояния крестьянского населения // Врачъ. – СПб.,1892. –  № 33. – С.826-827.

Опубліковано о

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)