Семесенко і Муравйов: До питання про типологію отаманщини

 

 

Нещодавно минула сота річниця вбивства у Парижі в травні 1926 року Самуїлом Шварцбардом голови Директорії Української Народної Республіки та головного отамана Дієвої Армії УНР Симона Петлюри. Навколо цієї події, постаті Петлюри та ставлення Директорії УНР до єврейських погромів в Україні 1918 – 1919 років дискусії тривають вже понад сто років. Доведено, що і уряд УНР, і командування армії УНР, і особисто Симон Петлюра намагалися боротися проти погромів та поширення антисемітизму шляхом видання відповідних наказів та відозв, але зупинити погромників їм не вдалося. На перешкоді стали отамани різних формувань, що виникли в ті часи та іноді переходили навіть із однієї армії в іншу, як отаман Никифор Григор’єв перейшов до червоної армії, а отаман Ілько Струк – до білої армії Денікіна.

Зокрема цікавий матеріал про феномен отаманщини зібрано у монографії українського історика Юрія Митрофаненка «Українська отаманщина 1918 – 1919 років», що вийшла вперше друком в 2015 р. Він зокрема опрацював величезну кількість архівних джерел, мемуарів та публікацій та виділив декілька типів отаманських формувань та їх лідерів: помірковано-конструктивний, військово-опозиційний, козакофільсько-романтичний та соціально-деструктивний. До останнього дослідник відносить і найбільш одіозних отаманів-погромників типу Йосипа Біденка, Олександра Палієнка, Олекси Козир-Зірки та Івана Семесенка.

Найбільш відомим із них, який завдав найбільшої шкоди УНР, був отаман Іван Семесенко. В моїй статті 2021 року я вже проводив паралелі між ним та червоним головнокомандувачем Михайлом Муравйовим. Вважаю, що варто зупинитися на цьому порівнянні докладніше. Як відомо, обидва цих діячі залишили досить кривавий слід в історії Української революції 1917 – 1921 років, обидва по суті були воєнними злочинцями, що здійснювали масові розправи над мирним населенням. Що ще їх об’єднує?

Михайло Муравйов

Обдва вони мали селянське походження та пройшли через російську імператорську армію. Михаїл Муравйов  народився в 1880 р. в селі Бурдуково Варнавинського повіту Костромської губернії. Його біографія значно краще відома історикам, а його досить велика слідча справа 1918 року була опублікована в 2001 році українськими істориками Владиславом та Людмилою Гриневич. Зокрема його послужний список свідчить, що він поступив на службу до армії добровільно в 1898 році як «вольноопределяющийся», бо мав незакінчену освіту в семінарії, але швидко закінчив Казанське піхотне училище та виявив неабиякі здібності. Зокрема під час так званих Курських маневрів він «взяв у полон» військового міністра О. Куропаткіна. Під час російсько-японської війни Муравйов як командир роти брав участь у боях в Манчжурії та отримав важке поранення в голову, наслідки якого давалися взнаки протягом всього життя. За доблесну службу він отримав ордени св. Анни 3-го ступеня, св. Володимира 4-го ступеня, св. Станіслава 2-го  ступеня. Муравйов брав участь і в першій світовій війні, де також отримав поранення та підвищення. Останнє звання в царській армії – капітан, у вересні 1917 р. вже Тимчасовий уряд присвоїв йому звання підполковника. Останнє напевно було пов’язано із його активною участю у формуванні добровольчих ударних батальйонів, якими уряд Керенського намагався врятувати фронт та армію які швидко розкладалися після падіння царизму.

Як згадував пізніше отаман Забайкальського козацького війська Семенов, влітку 1917 р. в Петрограді Муравйов був рішуче налаштований проти більшовиків та говорив йому, що якби йому дали владу, він би покінчив із ними за пару місяців. Проте Тимчасовий уряд швидко втрачав авторитет і вже восени 1917 р. Муравйов вирішив приєднатися до лівого крила партії есерів, а після жовтневого перевороту запропонував свої послуги тим самим більшовикам, яким такий цінний військовий спеціаліст був саме потрібен.

Новий радянський командувач Петроградським військовим округом більшовик Володимир Антонов-Овсієнко в листопаді 1917 року взяв Муравйова до себе на службу на призначив начальником штабу, а в грудні того ж року коли Антонова призначили народним комісаром по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії, той взяв із собою Муравйова. Головним завданням Антонова було придушення заколоту донського отамана генерала Олексія Калєдіна, який збирав до себе усі антибільшовицькі сили для повалення уряду Леніна. Проте штаб Антонова-Овсієнка знаходився в Харкові, а частину своїх військ разом із місцевими загонами робітників та селян – Червоною гвардією – він спрямував на Київ проти союзника Калєдіна – Української Центральної Ради. Головнокомандувачем цих військ було призначено Муравйова.

Хоча чисельно ці війська Муравйова налічували всього 9 – 10 тисяч добровольців, але через слабкість уряду УНР та розклад українізованих формувань, повстання в багатьох українських містах, червоним військам Муравйова вдалося 8 - 9 лютого 1918 р. захопити Київ та влаштувати там криваву розправу над офіцерами, дворянами, чиновниками колишньої Російської імперії та прибічниками УНР. Найбільш відомим було тоді вбивство київського митрополита Владіміра Богоявленського. При чому перед штурмом Києва сам Муравйов закликав своє військо нещадно винищувати усіх монархістів, юнкерів, офіцерів, гайдамаків тощо.

Взяття Києва було піком військової слави Муравйова, значно посиливши його бонапартистські амбіції. Проте воно залишило й найкривавіший слід за ним та совітською владою, яку він представляв. Точну чисельність його жертв досі встановити неможливо. Різні джерела називали лише приблизні цифри у 5 тисяч убитих або 2500 самих лише офіцерів. Тут маємо значне перебільшення публіцистів. Статистичний бюлетень Київської міської управи, виданий вже при УНР та німцях називає більш точну цифру – 1286 убитих за січень – лютий 1918 року, в це число увійшли і загиблі під час січневого повстання прибічники совітської влади, і учасники боїв за Києв в лютому 1918 р., і жертви муравйовського терору.

Проти його самодурства та самовільних розправ рішуче протестували Народний Секретаріат України, який навіть розглядав питання про його арешт, але не мав для цього відповідних сил, армійський комітет першої революційної армії, головнокомандувач УНР Совітів Юрій Коцюбинський. Врешті решт Муравйова відкликали із Києва. До речі в лютому - березні 1918 року Муравйов встиг ще повоювати на Одещині: досить успішно відбив наступ на Одеську совітську республіку військ Румунії та молдавського Сфатул Церія. (Ну приблизно так як в 1992 році відбили наступ на Придністровську республіку за славної участі загонів УНА-УНСО). В Одесі Муравйов також відзначився самодурством та конфліктами із місцевою радянською владою.

Врешті решт критична маса конфліктів із різними радянськими діячами  досягла і Москви, Ленін особисто змушений був проводити очну ставку Муравйова та голови армійського комітету 1-ї революційної армії Сергєя Мойсеєва. На жаль протокол цієї очної ставки не зберігся, але відомо, що одразу після неї Революційний трибунал при ВЦВК розпочав слідство у справі Мурвйова.

Описуючи червоний терор, наші публіцисти зазвичай забувають, що за ці дії Муравйов був заарештований 28 квітня 1918 р. в Москві за наказом голови ВЧК Фелікса Дзержинського. Ось його показання, які він дав слідчій комісії Революційного трибуналу при ВЦВК:

«Показания Следственному отделу Комиссариата публичных обвинений НКЮ по делу М.А. Муравьева

05.05.1918

О Муравьеве комиссия наша неоднократно получала сведения как о вредном Советской власти командующем. Обвинения сводились к тому, что худший враг наш не мог бы нам столько вреда принести, сколько он принес своими кошмарными расправами, расстрелами, самодурством, предоставлением солдатам права грабежа городов и сел. Все это он проделывал от имени нашей Советской власти, восстанавливая против нас все население. Грабежи и насилия — это была его сознательная военная тактика, которая, давая нам мимолетный успех, несла в результате поражение и позор. И я считал, что если Советская власть не накажет его со всей революционной строгостью, то весь позор и вся ответственность за эту тактику падет на Советскую власть. Арестовал я его после того, как получил сведения, что штаб его как главнокомандующего Кавказской нашей армией уехал уже в Царицын и что он сам уезжает туда же. Тов. Троцкий уведомил меня за несколько дней до этого, что Муравьев лишен этого мандата и что, следовательно, он является самозваным главнокомандующим. Кроме того, тов. Бризе, анархист, рекомендует мне по своей части тов. Пече, сообщил мне, что Муравьев послал своего [неразборчиво] приезда в Москву, сделал Льву Черному предложение снарядить анархистов оружием и предоставить для борьбы с Советской властью 16–17 тысяч солдат, и, когда Лев Черный сказал, что не намерен с нами воевать, Муравьев замял свое предложение. Все-таки передал анархистам два пулемета. Бризе оговорился, что Льва Черного ввиду его отношения к нам трудно будет склонить самому рассказать нам об этом предложении Муравьева. Бризе рассказал мне все это в присутствии тов. Пече, Александровича и Моисеева. Александрович сообщил, что Муравьев левым эсерам рассказывал, будто, назначив его Кавказским главнокомандующим, большевики дали ему инструкцию ударить в тыл сражающимся с турками меньшевикам, но что он на такую подлость не пойдет. Бризе сообщил нам еще, что он видел корреспонденцию Муравьева, относящуюся к времени после Октябрьской революции, уличающую его как монархиста и провокатора. Со стороны комиссии предприняты шаги для обнаружения этой переписки.

Председатель ВЧК Ф. ДЗЕРЖИНСКИЙ

5 мая 1918 г.»

РГАСПИ. Ф. 76. Оп. 3. Д. 16. Л. 2–2об. Подлинник. Рукопись.

https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/1018204 

Багато свідків на слідстві заявили про психічні відхилення Муравйова. «Враження у мене від Муравйова  як від людини надзвичайно нервової, кровожерливої, одним словом людини неврівноваженої, ненормальної», -свідчив наприклад командир полку Червоного козацтва Віталій Примаков. З огляду на це Муравйова піддали медичному обстеженню, яке виявило «неврастенію у більшому ступені, ніж середній» та перевели із Бутирської тюрми до приватної психіатричної клініки.

 

Стаття із "Вістника Українського відділу
Народнього комісаріату справ національних". 1918. № 1

Проте повстання чехословацького корпусу на Волзі та брак військових спеціалістів змусив більшовиків знову звернутися до послуг Муравйова. Група військових діячів подали до Президії ВЦВК прохання по його помилування, яке було задоволено: справу закрили «за відсутністю складу злочину». Муравйов був призначений головнокомандувачем Східним фронтом, але й старі образи не забув. Після повстання лівих есерів у Москві 6-7 липня 1918 року, хоч і невдалого, Муравйов вирішив діяти. Він мав дійсно наполеонівські плани по утворенню нової  Поволзької радянської республіки, заарештував командувача першої армії М. Тухачевського та деяких більшовицьких діячів. Але вже ввечері 11 липня 1918 року на засіданні губернського виконавчого комітету, куди запросили Муравйова, більшовики влаштували засідку та вбили главкома. Цей заколот дозволив Народній армії КОМУЧА ("Комитет членов Учредительного собрания" в Самарі) завдати поразки Червоній армії та захопити Бугульму, Симбірськ, а на початку серпня і Казань.

 

Іван Семесенко був набагато молодшим – він народився у 1894 р. в с. Басаки Олександрівського повіту Катеринославської губернії. На жаль про нього відомостей збереглося значно менше.  Його слідчу праву досліджував історик Юрій Митрофаненко, ця справа досі не опублікована. Дальший опис подаємо за його книгою. За його даними Іван Семесенко відбував службу в російській армії, брав участь у першій світовій війні, воював на Румунському фронті, де отримав кілька поранень та звання прапорщика. У 1917 році він служив у 2-му Українськоум коазцькому полку імені П. Полуботка, який перебував під впливом самостійників, за гетьманату Семесенко приєднався до Українського Національного Союзу, сформував у Лубнах партизанський загін, який пізніше виріс у бригаду в складі   Дієвої армії УНР. На початку 1919 р. загін Івана Семесенка підпорядковувався отаману Петру Болбочану та воював в складі Лівобережного фронту проти наступу червоних військ на Полтавщині та Чернігівщині. Після відступу на Правобережну Україну цей підрозділ було перейменовано на Запорізьку бригаду імені Симона Петлюри. Молодий отаман був жорстким командиром, що користувався авторитетом серед своїх козаків та вмів підтримувати дисципліну. «Дезертирство або самовільне відлучення з фронту я забороняю рішуче, бо хто буде дезертувати, буде розстріляний». – зазначалося в його наказі в січні 1919 р.

На початку лютого 1919 р. бригада Семесенка прибула до Проскурова, де він оголосив себе начальником гарнізону міста та відзначився організацією  одного з найбільш кривавих єврейських погромів. Окрім бригади Семесенка, в погромі взяли участь сотня коменданта станції Проскурів Юрія Ківерчука та 3-й гайдамацький полк, яким командував тоді Мусій Маслов та в якому служив козаком Володимир Сосюра. Зазвичай українські історики згадують про повстання 14 лютого 1919 р. в Проскурові, підготовлене більшовиками та лівими есерами, яке було придушене Семесенком і стало приводом для погрому. Але ще до того 6 лютого 1919 р. Семесенко видав наказ, яким оголосив місто Проскурів в стані облоги, заборонив страйки, мітинги, збори, будь-яку агітацію. Особливо показовий пункт 6 цього документу:

«Пропоную населенню припинити свої анархічні вибухи, бо з вами у мене досить сил боротися; більше всього зауважаю жидам. Знайте, що ви народ всіма націями нелюбимий, а ви робите такий бешкет між хрещеним людом. Хіба ви не бажаєте жить? Хіба вам не жалко своєї нації? Вас коли не чіпають, то сидіть мовчки, а то така нещасна нація каламутить бідний люд» .

Хіба це дикунське звернення не було прямим розпаленням антисемітизму?

Хоч основу силу повстання становили солдати 15-го Білгородського та 8-го Подільського полків Дієвої армії УНР, Семесенко всю провину поклав на єврейське населення міста. Вступивши за згодою Ківерчука на посаду начальника гарнізону, Семесенко влаштував 15 лютого своїм козакам щедре застілля, на якому виступив із промовою, лейтмотивом якої було: «Євреї є найбільшими ворогами українського народу і козаків, і тому їх треба вирізати для порятунку України і самих себе». Більше того він закликав козаків урочисто присягнути, що вони виконують священний обов’язок знищити євреїв, а грабувати їх майно не будуть. Один півсотник запропонував накласти на євреїв замість різанини контрибуцію, на що Семесенко пригрозив йому розстрілом, іншого сотника, який заявив, що не дозволить своїй сотні різати неозброєних людей, Семесенко вислав із міста .

Як пишуть свідки тих подій: «Розсипавшись по єврейським вулицям, козаки групами  від 5 до 15 осіб із цілком спокійними обличчями входили в будинки, виймали шаблі й починали різати євреїв, що були в домі, не розрізняючи ні віку, ні статі. Вони вбивали старих, жінок і навіть немовлят. Вони однак не тільки різали, а й наносили колоті рани багнетами, вогнепальну зброю вони застосовували лише тоді, коли окремими особам вдавалося вирватися на вулицю. Тоді їм навздогін посилалася куля. Коли звістка про різанину, що почалася, поширилася серед євреїв, вони почали ховатися по горищах та льохах, але козаки їм витягали із горищ вниз та вбивали. В льохи ж вони кидали ручні гранати» .

Багато жахливих подробиць зі спогадів тих, хто вижив, наведено в книзі Генрі Абрамсона. Про це свідчить і Володимир Сосюра. Подібну ж різню козаки Семесенка влаштували в сусідньому містечку Фельштин, куди втікли деякі бунтівні солдати. Єві Сочин під час погрому було тринадцять:

 

"Про те, що щось не так, я вперше зрозуміла, коли троє солдатів вдерлися в наш дім десь о пів на десяту ранку в понеділок. У цей час уся наша родина, окрім батька, який не повернувся на ніч, була вдома. Я добре пам’ятаю час, бо саме наставили самовар для чаювання. Побачивши солдатів, родина з переляку кинулася навсібіч. Я забігла в кімнату до нашого пожильця і сховалася в шафі. Зачувши, як мене кличуть вийти, я вилізла, один солдат схопив мене і потяг до їдальні, де почав грубо розпитувати. Я пам’ятаю цього високого й рудого солдата в козацькій шапці з червоним шликом набік. Він запитав мене, християнка я чи юдейка. Я відповіла, що я християнка і донька пожильця. Коли пожилець це заперечив, солдат наказав мені перехреститися, сказавши, що відпустить мене, якщо я християнське дитя, але вб’є, якщо єврейка. З жахом я поцілувала йому руку і назвала його братом, благаючи відпустити мене, але солдат у відповідь вилаявся російською: "Гусь свинье не товарищ". Потім він закричав: "Лягай!" Але я відмовилася це зробити. Він знову наказав мені лягти, а коли я знову відмовилась, звалив мене з ніг ударом у голову. Від цього удару я зомліла і лише пам’ятаю, як прийшла до тями на якусь мить, коли вже була на підлозі.

У шпиталі я довідалася, що окрім рани на голові, мені ампутували руку до ліктя, [в мене була] глибока рана на шиї і декілька порізів на тілі, які зашили. Потім я також дізналася, що мого батька вбили на вулиці напередодні вночі, а його тіло кинули в погріб, де його згодом і знайшли. Як і про те, що солдати, що прийшли до нас у дім, вбили мою матір, мого 28-річного брата, мого 15-річного брата і мою 8-річну сестру, а моя сестра Двойра була поранена вибухом гранати, яку кинули в погріб поблизу хати, де вона ховалася. Від вибуху гранати також загинув наш сусід, його дружина і їхня одна дитина, інша була поранена. І ще одна поранена дитина згодом померла від [цих] поранень" .

 

Зупинити погром намагалися священник К. Кочеровський, якого було вбито, голова міської думи поляк Ставинський та  місцевий український соціал-демократ Трохим Верхола, що був гласним міської думи, а раніше головою земської управи та комісаром Проскурова за часів першої УНР 1917–1918 рр. На засіданні міської думи, куди запросили Семесенка, Верхола зокрема звернувся до нього: «Ви боретеся проти більшовиків, але хіба ті старі та діти, яких Ваші гайдамаки різали, є більшовиками? Ви стверджуєте, що тільки євреї дають більшовиків. Хіба Ви не знаєте, що більшовики є і серед інших націй, а так само і серед українців?» На це Семесенко, дивлячись впритул на Верхолу, відповів, що він не сумнівається, що серед українців на жаль теж є більшовики, й він їх не пожаліє . Після телеграми із штаб-квартири Директорії в Кам’янці-Подільському, Семесенко погодився віддати наказ припинити різанину й дозволив поховати трупи. Всього було поховано майже 1500 осіб . Самого Верхолу козаки Семесенка теж намагалися вбити, але цьому зашкодив міський голова та місцеві українські діячі.

  

Жертви Проскурівського погрому.

Для розслідування погрому була створена слідча комісія, хоч Семесенко всіляко перешкоджав її роботі, змушуючи її розслідувати більшовицьке повстання, а не погром. Як не дивно, його особиста слідча справа теж збереглася в архівах, її дослідив та використав у своїй монографії "Українська отаманщина 1918–1919 рр." історик Юрій Митрофаненко. Семесенка дійсно заарештували в травні 1919 р., проте постанова слідчого не містила обвинувачень за вчинену розправу над мирними мешканцями. До відповідальності отаман притягувався за невиконання наказів, незаконне присвоєння титулу отамана, конфіскацію потягу на станції Здолбунів та погрози коменданту. Після декількох місяців перебування під вартою і слізних прохань до Петлюри Семесенка звільнили, більше того  він став командиром Брацлавської групи військ УНР. Проте з наближенням червоних військ на початку 1920 р. він несподівано оголосив, що бореться за "Українську Радянську Соціалістичну Республіку", хоч це йому й не допомогло, бо червона армія розбила його загін та змусила тікати до Галичини. Розстріляли його лише навесні 1920 р. за невиконання наказів влади УНР .

Про те, що Семесенко був заарештований і засуджений в 1920 р. пише у своїх спогадах підполковник армії УНР Михайло Середа в 1930 р. – тобто вже після процесу Шварцбарда. При чому Середа стверджує, що звільнили Семесенка з під варти в 1919 р. денікінці. Цікаво, що свої враження від Семесенка Середа резюмує так: «Можливо при інших обставинах Україна мала би свого Муссоліні в постаті цього залізного диктатора» .

Іван Семесенко в лікарні. 1919 р.

Але документальних підтверджень того, що Семесенка звільнили саме денікінці так і не знайдено. Відомий діяч УНР, а в 1919 р. заступник міністра внутрішніх справ Павло Христюк в 1922 р. писав: «Не тільки в контррозвідці, але і  взагалі серед військових «отаманів» було чимало  відомих погромщиків: Палієнко, Симосенко, Біденко, Козир-Зірка і так далі. Прямим обов’язком вищих військових властей було щонайменше садовити отаманів-погромщиків до в’язниці. Одначе військові власти не виявляли особливого  завзяття в боротьбі з погромщиками. Так на домагання правительства названі вище перші три отамани були заарештовані і посаджені до кам’янецької в’язниці, але через деякий час їх випущено (виділено нами – А.З.) без пред’явлення обвинувачення. Старшинський склад української республіканської армії мав в собі багацько  старих царських та гетьманських реакціонерів, і з їх отруйним впливом трудно було правительству боротись» .

Можна звісно послатися на "важкі умови воєнного часу", як це й роблять апологети Петлюри. Але ці самі важкі умови не завадили тій же владі УНР заарештувати й засудити в червні 1919 р., наприклад, отамана Петра Болбочана за змову та заколот. Змова Болбочана та лідерів партій хліборобів-демократів С. Шемета й соціалістів-самостійників О. Андрієвського становила загрозу владі Директорії та самого Петлюри, була по суті спробою правого державного перевороту, тому Болбочана швидко засудили до страти . А от дії Семесенка до певного часу такої загрози не становили, отже їх можна було пробачити – так напевно тоді здавалося керівництву УНР. Взагалі жодної відповідальності не поніс другий організатор проскурівського погрому – тодішній комендант Проскурова Юрій Ківерчук. Він продовжив службу в армії УНР й помер на еміграції в США в 1968 р.

За підрахунками єврейського історика Нахума Гергеля жертвами лише задокументованих погромів 1919 р. в Україні стали близько 31 тисяч євреїв, з них 16,7 тисяч осіб були жертвами військ Директорії УНР . Наведу тут також висновок історика Генрі Абрамсона, автора книги "Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу. 1917-1920":

"То що насамкінець можна сказати про особисту відповідальність Петлюри? Довести, що він був відповідальний за погроми як суб’єкт неможливо; всі доступні джерела стверджують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її. Петлюра не спромігся належно покарати свої війська, особливо у визначальний період із січня до квітня 1919 р., коли це могло якось вплинути на непідлеглих отаманів. Більше того, він підтримував зв'язки з відомими погромниками і мало кого карав. Таку поведінку можна списати на його страх втратити лояльність своєї армії, що розпадалася; через відсутність власного досвіду Петлюра нерозсудливо йшов на компроміси, що суперечили його особистим політичним переконанням; за це він був відповідальним. "

 

Український історик Юрій Митрофаненко пише, що дії та відозви Семесенка суперечили нормам міжнаціональних взаємин в УНР, затверджених Директорією і зокрема наказу Головного отамана УНР від 28 січня 1919 року «про заборону єврейських погромів українськими вояками та переслідування винних». Проте отаман Семесенко ігнорував навіть накази того, чиє ім’я носила його бригада. Голова уряду УНР Борис Мартос писав: «нерозважливий жорстокий вчинок Семесенка у Проскурові  поклав пляму на все наше військо». На жаль це був не єдиний такий отаман-погромщик. Наведу ще одну думку Ю. Митрофаненка:

«Наслідком діяльності отаманів соціально-деструктивного типу була руйнація місцевої влади, втрата довіри у населення до Дииректорії та українського війська, підрив і без того слабкого економічного механізму УНР, поширення настроїв більшовизму серед селянства. Це призводило до зростання соціальної напруги, міжнаціональної ворожнечі, організації повстань проти Директорії, руйнації тилу та поразок на фронтах. Діяльність отаманів з кримінальним ухилом негативно впливала на імідж українського війська, активно використовувалася ворогами УНР під час визвольної боротьби та й подальшому, зокрема на процесі Шварцбарда». (Митрофаненко Ю.С. Українська отаманщина 1918 – 1919 рр. 3-е вид. Копивницький, 2016. С.153).

 

Таким чином обидва ці військові діячі і Михайло Муравйов, і Іван Семесенко – вийшли із селянського середовища та несли в собі психологію традиційного аграрного суспільства із його забобонами та упередженнями. Обидва мали неабиякі амбіції та здібності командирів, користувалися авторитетом у підлеглих. На психіці обох їх позначилася участь у війнах та поранення. Проте воєнними злочинцями вони стали за власною волею і несуть відповідальність за свої дії особисто.

В злочинах Муравйова та Семесенка можна побачити багато спільного із діями ватажків селянських воєн та повстань XVII – XVIII ст., таких як Степан Разін, Омелян Пугачов або Максим Залізняк та Іван Гонта. Ненависть селянства до вищих класів під час таких подій виливалася в криваві розправи над усіма, хто попадався під руку, з усіма іновірцями зокрема. Особливо ця ненависть підсилювалося в Україні мовно-культурною різницею між містом і селом.

Останні прояви такого селянського масового терору проти представників аристократії припадають на періоди буржуазних революцій. Наприклад, у часи Великої французької революції варто загадти побиття дворян у вересні 1792 р. у Парижі. Карл Маркс передбачаючи наслідки скасування кріпосного права в Росії писав: “Настане російський 1793 рік: панування терору цих напівазіатських кріпосних буде небаченим в історії, але воно стане другим поворотним пунктом в історії Росії, й кінець-кінцем на місце позірної цивілізації, що запровадив Петро Великий, поставить справжню й загальну цивілізацію”. Ну про справжню цивілізацію в росії Маркс може й помилявся, але про небачене в історії панування терору, - таки був близький до істини.

Дещо пізніше така ж ненависть селян до мешканців міст виявилася під час захоплення червоними кхмерами в квітні 1975 р. столиці Камбоджі Пномпеню, значну частину населення якого становили китайці, в’єтнамці та представники інших етносів. Сотні тисяч чоловіків, жінок та дітей вигнали з міста та змусили переселитися у сільську місцевість, тисячі з них за кілька наступних тижнів померли від виснаження, голоду та хвороб.

Врешті решт, якщо Муравйов своїми злочинами дискредитував більшовизм та радянську владу, хоч він і загинув від рук більшовиків, то отаман Семесенко своїм погромом найбільше зганьбив УНР та Українську революцію. Обидвох влада, за яку вони воювали покарала за їх воєнні злочини надто пізно. В обох випадках покарання прийшло лише тоді, коли вони виступили проти тієї влади. На жаль це в свою чергу спричинило поширення таких практик та злочинів і в подальшому.

Хотілося би, щоби історія чомусь навчила нащадків, але для цього потрібно бажання їх самих вивчати цю історію без упереджень та пропагандистських кліше і штампів. Тим більше, що в умовах сучасної  російсько-української війни та її впливу на суспільство небезпека нової отаманщини також може бути реальною.

 Андрій Здоров.