 |
| Олег Дубровський. квітень 2026 р. |
Олег Борисович Дубровський (нар.
у 1955 р.) за основним фахом трубопрокатник шостого розряду, починав свою
діяльність ще в часи режиму КПРС та пройшов ідейну еволюцію від
анархо-синдикалізму через троцькізм до української соціал-демократії, в 1990-х
роках був організатором восьми страйків на промислових підприємствах міста
Дніпропетровська (нині – Дніпро), був двічі звільнений із роботи з так званим
«вовчим білетом» (ст. 40 Кодексу законів про працю), піддавався
адміністративному та поліцейському тиску тощо. Під час «малої війни» на
Донбасі, що почалася в 2014 р., та повномасштабної російсько-української війни,
розпочатої в лютому 2022 р., Олег Дубровський
брав участь у відбитті російської збройної агресії в складі українських
добровольчих формувань.
Записано в місті Дніпро у квітні 2026 р.
активістом групи «Спалах» товаришем Станіславом.
Питання: Я спочатку хочу
поговорити про минуле, про минулий досвід. Скажімо про боротьбу за умови
сталіністського режиму. Як ви бачили, що ви можете сказати про рівень класової
свідомості, соціалістичної свідомості на підприємствах, рівень класової
боротьби тоді, як він трансформувався? Може, він підіймався, чи можливо він
якось відрізняється від сучасних умов?
О.Д.: Якщо починати з 70-х
років чи з початку 80-х років, то беру свій досвід від загального рівня
робітничої свідомості. Які активісти в
умовах 70-х років?! У чому мав полягати тоді робітничий активізм, коли все було
заформалізоване, забюрократизоване в структурах офіційної квазі-профспілки,
комсомолу та парторганізації КПСС? В умовах тоталітарного режиму відкритий
робітничий активізм, який мав би альтернативний до згаданих структур характер,
був неможливий. Класова свідомість? Загальне враження залишилось таке, що класової свідомості
майже не було. Робітництво було
аморфною масою, що була класом лише як об’єкт експлуатації. Це був «клас у
собі». Як казав Маркс, «панування капіталу створило для цієї маси однакове
становище та спільні інтереси». Але усвідомленню цих спільних інтересів істотно
заважала атомізація суспільства – власне робітничого колективізму не було.
Колективізм накидувався тільки згори, – бюрократично, в рамках вище згаданих
структур. Соціалістична
свідомість на підприємствах у
тому сенсі, у якому ми це розуміємо? Про це стосовно умов 70-х – 80-х років
взагалі смішно казати. Мала місце,
так би мовити, спотворена соціалістична свідомість, вплив якої відчувається
навіть зараз і яку можна визначити як державний патерналізм, що, як ми
розуміємо, не має нічого спільного з соціалізмом. А що панувало, так це індивідуалістична
дрібнобуржуазна свідомість. Пристосуватися та грести під себе! Загалом,
незважаючи на усі потуги тоталітарного режиму, на властиву йому інформаційну
блокаду суспільства, навіть у такому «закритому місті», як Дніпропетровськ,
робітники вже у 70-х роках були засліплені західними споживацькими стандартами.
Про рівень класової боротьби і про те, як він трансформувався протягом 70-х –
80-х років нічого сказати не можу, бо тої боротьби не було. Але якийсь соціальний
спротив все ж такі був, але це були його найбільш примітивні та деструктивні
форми: плинність кадрів; пияцтво; крадіжки… На початку 80-х пияцтво серед дніпропетровських робітників
набуло характеру справжньої епідемії.
Питання: На підприємствах працювали
так звані агітатори, які вели пояснювальну діяльність. Як це функціонувало?
О.Д.: На підприємствах КПСС
проводила постійно та наполегливо пропагандистську роботу. Були обов'язкові
політінформації та політзаняття для робітників. Усі робітники залучалися на
відкриті партійні збори КПССівських заводських парторганізацій. Були закриті збори
тільки для членів КПСС, та відкриті
партійні збори, на яких в обов'язковому порядку мали бути присутніми усі
робітники. На політзаняттях був план, який визначав теми цих
занять на кілька місяців наперед. Цей план розміщався на дошках наказів та
оголошень у кожному виробничому підрозділі, тобто знаходився у цілком вільному
доступі. Заняття провадили члени КПССсівського парткому, вони ж адміністратори
з вищою освітою, у порядку «партійних навантажень». Також приїжджали так звані пропагандисти та лектори з райкому КПСС, які читали
лекції та намагалися викликати обговорення.
Питання: І які були наслідки
цих розмов?
О.Д.: Перший мій публічний виступ, спрямований проти
політики КПСС відбувся у серпні 1984 року на загальних зборах робітників, коли
дирекція в черговий раз повідомила про необхідність виїзду на безоплатні
сільськогосподарські роботи на наступні вихідні, бо ж треба «виконувати
продовольчу програму партії». Кожне підприємство мало виділяти кожного тижня
робітників. Я виступив із закликом до колективного бойкоту цих виїздів,
посилаючись перш за все на те, що у суспільстві, де панують товарно-грошові
відносини, ніяких безоплатних робіт не повинно бути.
Ремарка [А.З.]: Це який рік
був?
О.Д.: 84-й рік, серпень 1984 року. Про це написано в моїй авторизованій політичній біографії.
Питання: Який був відклик
серед робітників на розповіді про Солідарність, про Афганістан та про ці
примусові виїзди?
О.Д.: Зовнішнього відклику,
мабуть, ніякого. Люди слухали, мовчали. Хтось погоджувався, хтось ні, але здебільшого мовчали, та усі виконували
розпорядження та вимоги адміністрації – їхали на ці безоплатні сільгоспроботи, обурювалися,
матюкалися. Така ж сама реакція була під час примусових внесків у т. зв. «фонд
миру» та при обов’язковій
покупці білетів
державної лотереї під час виплати чергової зарплатні.
Питання: Якщо прийняти досвід
агітації після розпаду СРСР в 1991 р., то рівень
класової самосвідомості залишався приблизно на тому ж рівні?
О.Д.: Приблизно на тому ж
рівні. У 90-ті роки після краху КПССсівського режиму та початку
трансформації державного капіталізму у капіталізм приватновласницький, перед робітничим класом постали
інші виклики. Особисто для мене це означало кінець ідеологічного протистояння з
«комуністами». Вже наприкінці 1990 року розклад КПССсівської парторганізації на
заводі досяг такого рівня, що вона, неухильно зменшуючись у своїй чисельності,
припинила чинити будь-який спротив пропагандистський роботі, яку я провадив на
заводі. Протистояння з босами, позбавившись ідеологічного забарвлення, набуло характеру суто економічної боротьби. Загалом
рівень класової свідомості залишався на тому ж найнижчому рівні. Не було ніякого
усвідомлення, – як
протистояти босам в умовах стрімкого падіння рівня життя, не було ніяких
обговорень на тему «що ж робити?». Треба відзначити, що я ніколи не чув, щоби
мої колеги, самостійно, без мого підштовхування, обговорювали проблеми класової
боротьби. Можливо, єдиним схвальним відгуком на мій активізм було те, що на
рівні бригади, цеху, заводу робітники постійно висували мене на виборні
профспілкові посади, а у випадку виробничих конфліктів мене постійно висували
наперед, щоб саме я формулював перед адміністрацією робітничі вимоги. Але це
все робилося за принципом "зроби нам краще, а ми тобі поаплодуємо".
Питання: А стосовно
активістів і опозиції до розпаду? Який був рівень?
О.Д.: Які активісти? Яка
опозиція? Я вже казав про
суспільно-політичну ситуацію «доперебудовних» часів. У тому робітничому
середовищі, де я обертався, де намагався провадити ліво-опозиційну, відносно
КПССсівського режиму, політичну діяльність, ніяких інших активістів я не
зустрічав, ніякої опозиційної діяльності не помічав. З 1987 року я вже почав
відкрито діяти як анархо-синдикаліст. На той час я від ідейної платформи
«робітничої опозиції», самостійно, під час постійної наполегливої самоосвіти,
еволюціонував до анархо-синдикалізму. На своєму виробництві вже під час
буржуазно-демократичної революції 1989-1991 років мені вдалося створити гурток
анархо-синдикалістської пропаганди.
Питання: Як ви почали
відкрито виступати як анархо-синдикаліст?
О.Д.: Ще кілька слів відносно пропагандистського гуртка. Форма його роботи була
така: збиралося кілька товаришів і я розповідав їм про анархо-синдикалістську
доктрину, про анархо-синдикалістську боротьбу, про те, яку роль мають грати так
звані революційні профспілки у боротьбі робітничого класу, намагаючись при
цьому викликати якесь зацікавлене обговорення.
Під
час КПССівської «перебудови», яка вже переростала у буржуазно-демократичну
революцію, у Дніпропетровську сформувалася анархо-синдикалістська організація,
– секція Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), установчі
збори якої пройшли у травні 1989 року. У цій секції я був відповідальний за агітацію та
пропаганду. Усі листівки, які випустила секція, були написані мною, як і всі
інші пропагандистські матеріали.
Питання: І скільки
проіснувала ця група?
О.Д.: З 1989 по 1991 рік.
Потім від неї залишився лише один відлам вліво – секція Анархо-Комуністичної
Революційної Спілки (АКРС). Анархо-комуністична революційна спілка,
проіснувала, постійно зменшуючись і розкладаючись, приблизно до 1994 року. Був
потужний вибух анархістського та анархо-синдикалістського руху на всьому «радянському»
просторі у 1989 році. 1990 рік був, мабуть, піком, а потім все пішло на спад і
розклад. Розчинялися цілі секції та гурти.
Питання: Як змінилися умови
для діяльності, якщо порівняти період до розпаду та перебудови з часом після
розпаду?
О.Д.: У 1987-1989 роках
адміністрація та КПССсівський партком
підприємства, де я працював, чинили відчайдушний спротив анархо-синдикалістській
агітації, щоб якось запобігати її впливу на робітників. Чого тільки не було! На
завод приїжджали перший та другий секретарі райкому КПСС, функціонери з обкому
офіційної профспілки. Термінові спільні наради дирекції, профкому та парткому,
збори профспілкові, збори загальні, збори партійні… Чого тільки там не казали
стосовно анархо-синдикалістських ідейних вартостей та на мою адресу! Було
залучено навіть інтелектуальні сили: у листопаді 1988 р. Віталій Шибко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри історії металургійного інституту,
майбутній депутат Верховної ради та член Політвиконкому Політради СПУ, написав
доволі велику статтю до офіційної стінної газети (спільного органу
адміністрації, парткому, профкому та комітету ВЛКСМ), у який викривав «помілкові
погляди» «робітничої опозиції» та «шкідливість» анархо-синдикалістських ідей.
Пізніше, у 90-х, під час безпосереднього особистого спілкування, згадуючи цю
статтю, він назвав її тогочасним «партійним дорученням»...
Я
піддавався вже згаданому доволі інтенсивному морально-матеріальному тиску,
доводилося приходити на виклики до районної прокуратури, міліція неодноразово
влаштовувала мені «перевірки паспортного режиму» Наприкінці 1990-го і в 1991-му
році, у КПССсівських структурах почався такий стрімкий розклад, що вони
припинили будь-який спротив нашій пропаганді.
Але
ще у січні 1990 року заводський профспілковий комітет, членом якого був я,
своїм рішенням виключає мене із свого складу та направляє до райвідділу КГБ
«частное определение», у якому звинувачує мене у розкладі робітничого колективу
та «антипартійній агітації». Напевно, це був апофеоз розкладу «радянських»
профспілок – коли профспілковий комітет надсилає у політичну поліцію донос на одного
з своїх членів! Райвідділ КГБ ніяк не зреагував на цей донос. Я також не міг не
помітити, що куратори від КГБ ні в який спосіб не виявляли себе під час тієї
шаленої політичної кампанії проти мене, про яку я щойно розповів. Мабуть у КГБ
більш реально оцінювали тенденції розвитку суспільно-політичної ситуації, ніж
партійні функціонери КПСС районного рівня. Це було дуже помітно у порівнянні з
тим, що було у період з 1984-й по 1987-й роки. Тоді я неодноразово отримував
сигналі про те, що КГБ вивчає коло мого спілкування, мої уподобання та
зацікавлення; секретар заводського парткому неодноразово передавав мені
«привіт» від згаданого ідеологічного куратора від цієї політичної поліції. У
1985 році ситуація виглядала настільки напруженою, що я щодня чекав обшуку у
власній оселі і тому після вагань та переховувань власноручно знищив свої перші
твори ідеологічного спрямування, які написав ще у 1984-му році: «Лев Троцький у кривому дзеркалі радянської
історіографії» та «Як ми розуміємо
пропаганду та агітацію».
Влітку
1991 року я вже розгортав у цеху, де працював, розвал всілякої ліворадикальної
літератури. Ставив поруч баночку і робітники кидали туди свої копійки за
придбану літературу. Заводські боси, які всі, зрозуміло, були членами КПСС, вже
мовчки дивилися на цю «антирадянщину» та навіть не намагалися перешкоджати ліворадикальній
пропаганді. Але під час заколоту «ГКЧП» заводські «комуністи» знову підняли
голову. Цинічно посміхаючись мені у очі, вони
казали: «Ну что, допрыгался?!». Усі три доби, що тривав цей заколот,
я на своєму заводі та на кількох інших масово розповсюджував нашу
анархо-синдикалістську листівку з закликом до громадянського спротиву
заколотникам. Директор мого заводу був на той час у відпустці (бо це ж був серпень
– улюблений час відпусток панів-начальників) і замість нього функції директора
виконував заводський головний інженер, який похапцем, на підставі
«надзвичайного стану», кинувся
звільняти мене та особисто возив примірник згаданої листівки до райкому КПСС,
де усі три доби тривали засідання «партгоспактиву» та визначалися «надзвичайні
трійки», які на підприємствах мали наводити «виробничу та трудову дисципліну»
згідно з вимогами «надзвичайного стану». 21-го серпня 1991 року заколот ГКЧП
зкрахував, а наступного дня я у будинку заводоуправління реквізував приміщення
т. зв. «партійного кабінету» під робітничу бібліотеку та в усіх кабінетах
власноручно познімав портрети Леніна, потрощив та викинув їх на смітник. Я
поважав і поважаю Леніна, як великого революціонера, як поважав і поважаю Троцького,
Дантона чи Робесп'єра або Кромвеля, в мене є четверте зібрання його творів,
багато з яких я читав, але на той час ці портрети були символом КПССсівського
режиму, який нарешті зазнав краху.
Під
час цих революційних, за своїм змістом, заходів пани-начальники та інши
КПССсівськи гниди принишкли, – ніхто з них не прохопився ані словом, ані рухом,
щоб перешкодити мені. В останні місяці 1991-го року та у 1992 році ніякого
перешкоджання ліворадикальній пропаганді не було. Можу навести такий яскравий
приклад: Наприкінці 1991 року, під час виборів президента, біля виборчої
дільниці в середині «Палацу металургів», (що належав Ніжньодніпровському
трубопрокатному заводові, – найбільшому промисловому підприємству Лівобережної
частини Дніпропетровська) безпосередньо під час голосування я розгорнув розвал
ліворадикальної преси та літератури. Поруч проходила маса виборців, дехто
зупинявся, щоб переглянути або придбати щось з анархо-синдикалістських,
анархо-комуністичних або троцькістських видань. Але ніхто, ані міліція, ані
адміністрація закладу, ані члени виборчої комісії чи спостерігачі за виборчим
процесом не заперечував та не перешкоджав. Були тільки запитання – чи не є ця
преса передвиборчою агітацією, яка заборонена у день голосування. Згодом, через
кілька років, коли буржуазний режим в Україні консолідувався, такі речи стали
неможливі.
Питання: Коли цей тиск з боку
адміністрації почав повертатися?
О.Д.: Мушу зазначити, що протягом усіх 90-х років я ніколи не припиняв діяти як
розповсюджувач ліворадикальної преси та літератури. Цим ідеологічним впливом на
теренах Індустріального району Дніпропетровська я охоплював 4 заводи постійно,
та ще 4 – 5 епізодично, більше підприємств я був не в змозі просто фізично
охопити, бо кожного дня працював на заводі, як звичайний рядовий робітник. Але головний
вектор мого
активізму з 1992-го року почав дуже швидко зміщуватися у бік тред-юніонізму. Я
завжди вважав, що економічна боротьба, боротьба на робочому місці проти т. зв.
«роботодавців» – це необхідна школа, яка допомагає пролетаріату виробити
навички солідарної організованості, встановити внутрішні зв'язки, зрозуміти,
нарешті, взаємозалежність та взаємозв'язок економіки та політики. Як відомо, на
початку 90-х економічна ситуація в Україні була дуже важкою. Життєвий рівень
робітників стрімко падав. Водночас колишні КПССсівські боси, оговтавшись від
переляку та розгубленості після краху ГКЧП та заборони КПСС та усвідомивши, що
їм нічого не загрожує, знову відчули себе господарями життя. В умовах загальної
невизначеності під час демонтажу планової економіки, директори формально державних
підприємств отримали ще більше можливостей робити власний «бізнес», ніж це було
за часів політичного панування КПСС.
На
моєму заводі ситуація розгорталася наступним чином. Наприкінці 1991 року боси,
скинувши з себе «комуністичну» машкару, повністю перефарбувалися та постали
перед робітниками як експлуататори у чистому вигляді, без будь якого
ідеологічного забарвлення. Але
були й доволі смішні приклади того ідеологічного перефарбування. Так, один з
моїх найзапекліших опонентів, головний енергетик заводу (він же член парткому,
голова профкому та член фіктивної «Ради Трудового колективу»), який, як то
кажуть, землю рив, відстоюючи політичну монополію КПСС та прагнучи знищити
анархо-синдикалістські впливи на робітничий колектив (саме він, до речі, був ініціатором
доносу на мене у КГБ та виключення мене з членів заводського профкому у січні
1990-го року) вже у 1992-му почепив на груди бандерівський значок у вигляді
червоно-чорного прапора з гаслом «Воля або смерть!»… Можу сказати, що тоді, у
1992-му, я певним чином міг впливати на робітничий колектив – все ж таки давала
себе знати моя діяльність, як анархо-синдикалістського активіста. На початку
того року вдалося зірвати перетворення державного підприємства в орендне, що
мало передувати його акціонуванню, – під впливом моєї наполегливої агітації
переважна більшість робітників проголосувала проти цього. Але вже літом, коли я
був у відпустці, адміністрація провела нові загальні збори з цього приводу та й
«продавила» своїх наміри – завод став орендним підприємством. Наслідки не
забарилися. Вже на осінь 1992-го року все було зрозуміло – заробітки рядових
орендарів впали відносно їх заробітків у статусі робітників державного
підприємства, заробітки (чи то доходи) босів підскочили.
І
ось саме тоді (у жовтні 1992-го року)
мені вдалося зорганізувати перший у моїй біографії робітничого активіста
страйк. Для мене це був також перший і останній страйк, який я зорганізував з
вимогами підвищення зарплатні, бо усі наступні страйки, у який я грав роль
ініціатора та організатора, були тільки проти затримок з виплатою зарплатні.
Отже, на робітничих зборах був обраний страйковий комітет з трьох осіб. Я був
головою того страйкому. Страйком висунув вимоги: підвищення зарплати рядових
орендарів та оприлюднення заробітків «керівних орендарів». Страйк зазнав
поразки. Страйкарі протрималися усього чотири дні. Адміністрації вдалося
залякати робітників незаконністю страйку і загальні збори страйкуючих вирішили
страйк припинити. Під впливом переважаючих капітулянтських настроїв, за
припинення страйку висловилися і два інших члени страйкому. Звісно, що після
капітуляції почалися репресії. Ось коли позловтішалася уся ця колишня
КПССсівська сволота, – бо то були той же самий директор, той же самий головний
інженер, той же головний енергетик, той же начальник цеху та інші, з якими я вів економічну та ідейно-політичну боротьбу у період
з 1984 по 1991 роки. Мене було викинуто з цього підприємства з т. зв. «вовчим
білетом» у трудовій книжці. Двом іншим членам страйкому капітуляція не
допомогла – їх було звільнено з цього заводу «за власним бажанням» вже протягом
наступного місяця після програного страйку.
А з
1994-го року все більшого поширення почала набувати практика затримки виплат
зарплатні, що стало вузловим пунктом всієї робітничої боротьби протягом
наступного десятиліття. Пропрацювавши
рік на різних тимчасових роботах (у тому числі три місяці тимчасово бетонником
на заводі залізобетонних виробів, де без успіху намагався організувати
робітничий опір свавіллю босів і також без успіху вести анархо-синдикалістську
пропаганду) бо з «вовчим білетом» було дуже важко отримати постійну роботу на
якомусь промисловому підприємстві, я нарешті, наприкінці 1993 року таки зумів
влаштуватися на підприємство, де вже через два роки мені вдалося організувати
єдиний страйк, який закінчився перемогою страйкарів, бо усі інші страйки,
зорганізовані мною, зазнали поразки. Чому? Я вважаю, що страйкарям здебільшого
не вистачало витримки. Скільки разів здавалося – ну ось, ще трішечки
протримаємося і перемога буде за нами. Але ж ні – страйкарі втрачали надію на
перемогу саме тоді, коли вона була поруч! Вони ламалися і все закінчувалося
дуже сумно. Загалом у період з 1992-го по 1997-й роки мені вдалося організувати
вісім страйків різного масштабу на рівні окремих промислових підприємств, сім з
яких закінчилися поразкою. Я вважаю, що пік мого робітничого активізму саме
тред-юніоністського спрямування прийшовся на період з 1995 по 1998 роки.
Мушу
також зазначити, що мій ідейний розвиток на підґрунті постійної інтенсивної ідейної
самоосвіти призвів мене у 1994-му році до розставання з доктриною
анархо-синдикалізму та переходу до марксизму у його троцькістській трактовці.
Відповідно, у листопаді 1994 року я приєднався до Соціалістичної
Робітничої Спілки (СРС), – однієї з найперших
троцькістських груп на теренах колишнього «СССР». У цей час саме політична
робота ставала все більш складною. Важкі умови існування робітників викликали
таку тенденцію, що політизація будь якого соціального питання, або агітація
суто ідеологічного плану, тим більше якась пропаганда, не давала жодного
ефекту, хоча, я повторюю, така пропагандистська робота не припинялася ніколи
протягом усіх 90-х років. Робітництво було зосереджено на питаннях виживання.
Питання: Повертаючись до
профспілок, у 1990 році вас виключили з профкому, чи це так?
О.Д.: Так, я вже казав, – виключили у січні
1990-го року.
Формулювання, повторюю, було таке: «За разложение рабочего коллектива и
антипартийную агитацию». Але ця історія з виключенням з виборних
профспілкових посад почалася дещо раніше. Вересень 1988-го року. У цеху, де я
працював, відбуваються вибори голови цехового профспілкового комітету,
відбуваються на альтернативній основі. Кандидатур дві: висуванець
адміністрації, диспетчер однієї з змін, член КПСС та я, рядовий робітник,
профгрупорг ремонтної служби, анархо-синдикаліст. Вперше таємне голосування –
бо ж на дворі «перебудова, демократизація та гласність»! Незважаючи на
відчайдушні спроби адміністрації дискредитувати мене в очах робітників
(підтримати її висуванця приїхав навіть профспілковий функціонер, – «звільнений»
голова профкому комбінату якому підлягав мій завод, водночас цей діяч був
членом райкому КПСС) ці вибори виграю я. Наскільки мені відомо, це взагалі був
перший випадок з початку 20-х років, коли у «радянських» профспілках
профспілкову організацію, нехай і цехового рівня, очолив анархо-синдикаліст, а
не висуванець РКП(б) – КПСС. Я відразу починаю працювати на цій виборній посаді
над тим, щоб перетворити цехком з фікції на те, чим він повинен бути, перш за
все намагаючись вивести його діяльність з під впливу адміністрації та
політичного диктату КПСС. Але у статуті «радянських» профспілок було доволі
цікаве положення про те, що член профспілки може бути обраний на якусь
профспілкову посаду профспілковими зборами відповідного рівня, але зняти його з
цієї посади можна як рішенням цих зборів, так і рішенням «вышестоящего органа».
Мої КПССсівські опоненти використали це положення статуту і рішенням профкому
комбінату мене в листопаді того ж 1988-го року було знято з посади голови
цехкому з формулюванням «за отрицание руководящей роли КПСС в профсоюзах»… Але
починаючи ще з 1985-го року робітники постійно переобирали мене профгрупоргом
ремонтної служби цеху, а як профгрупорг, я автоматично залишався членом
цехкому, незважаючи на усі ці зняття з профспілкових посад трохи вищого рівня.
Питання: Мені цікаво почути
ось про цей період до 96-го і саме боротьби всередині профспілки.
О.Д.: Я завжди намагався пояснити
робітникам, що профспілка – це наша організована класова солідарність. Також я наголошував, що офіційні профспілки,
попри їхню гнилість, це готова форма, яку можна завантажити принципово новим
змістом. Я завжди казав, що стан профспілок відображає стан самого
робітничого класу.
Який робітничий клас, такі і
профспілки. На рівні, наприклад, окремого підприємства, при відповідній
свідомості та активності робітників, можна перетряхнути профспілку шляхом
перевиборів, вигнати всіх холуїв та навіть створити незалежну профспілку. Ми повинні пам’ятати, що умови буржуазної демократії
дають можливість свідомому робітництву виборювати кожну виборну посаду у
політичної чи профспілкової обслуги експлуататорів. Я вважаю, що перед
українськими соціалістами стоїть завдання, яке перш за все стосується марксистів
будь якої тенденції (якщо вони взагалі свідомі відносно свого завдання
працювати у робітничому середовищі) – завоювати лідерство у профспілках. Але
для того, щоб поставити це завдання на практичну основу, треба бути
інтегрованими у робітничий клас, а не сидіти у затишних кабінетах та перед
комп’ютерами вболівати за долю
пролетаріату чи то прекаріату. Отже, розглянемо ситуацію в
існуючих профспілках на рівні профспілкових первинок, – тобто базової структури
будь якої профспілки. Ось, наприклад, візьмемо велике промислове підприємство,
на якому існує тільки «офіційна» профспілка з усіма відомими її вадами, але усі
робітники цього підприємства зазвичай є членами цієї профспілки. Група
соціалістів (дуже бажано, щоб це не був один активіст – одному буде дуже важко)
інтегрується у робітничий колектив і майже автоматично опиняється у лавах
«офіційної» профспілки. Через деякий час, який піде на акліматизацію та набуття
певного професійного досвіду, ця група може почати ініціювати перевибори усієї
профспілкової структури, посилаючись перш за все на її повсякденну
бездіяльність та підспівування босам в усіх принципових питаннях, суперечках та
трудових конфліктах. Переобрання профгрупоргів, цехових комітетів, і нарешті,
профкому усього підприємства і відповідно перетворення даної первинки у те, чим
вона і повинна бути – у орган класового спротиву, нехай вона і далі рахується
як «офіційна», – задача цілком реальна і я практично це доводив у період
1994-1996 років, навіть незважаючи на те, що я був наодинці, як соціалістичний
активіст, у тій первинці «офіційної» профспілки, за яку я змагався з холуями
адміністрації. Так це боротьба, боротьба всередині профспілки з холуями, за
якими буде підтримка босів та профспілкових функціонерів на рівні галузевих
обкомів, яким буде дуже допомагати звичайна пасивність та нерішучість маси
робітників. Ця боротьба може бути довготривалою, успіх у який аж ніяк не
гарантовано, але це буде живий рух, справжня соціалістична боротьба за
профспілку. Загалом, це одна з можливих тактик соціалістичної боротьби за
профспілки.
Інша
тактика полягає у створенні незалежної профспілки «з нуля», яка відразу стає
органом класової боротьби, у складі якої перебувають найбільш класово свідомі
робітники. Але у наших доволі сумних реаліях ця тактика має свої недоліки.
Наведу тільки один приклад (а таких прикладів багато): на підприємстві працює
1 000 робітників і певному активісту вдається створити там незалежну
профспілку, яка поєднує у своїх лавах 15 свідомих робітників, тобто 1,5 % від
загально числа працюючих. Усі інші робітники є членами фіктивної «офіційної»
профспілки, бо сплачують туди членські внески, які відраховує з їхніх
заробітків заводська бухгалтерія, але немає ніякої профспілкової роботи, а уся
структура такої первинки – це маріонетки та холуї адміністрації. І такий стан
не змінюється роками! Незалежна первинка роками не нарощує свою чисельність, але
вимагає, щоб адміністрація забезпечила її приміщенням, наполягає на своєму
представництві у комісії по укладанню колективної угоди та взагалі наголошує на
тому, що адміністрації потрібно рахуватися з нею, бо боси воліють її взагалі не
помічати. На мій погляд, це тупикова ситуація – 15 свідомих відокремилися від
маси несвідомих, замкнулися у своєму гуртку, замість того, щоб вести боротьбу за
профспілку серед усього робітничого колективу. Діючи цілеспрямовано та
наполегливо у рамках «офіційної» профспілки, ці 15 активістів перш за все
отримали би трибуну на профспілкових зборах, де присутні сотні робітників,
могли би висувати свої доповнення та зауваження у текст проекту колективної
угоди під час загальних зборів по укладанню цієї угоди, а демократична
процедура проведення таких зборів вимагає, щоб будь які доповнення, зауваження,
пропозиції поставили на голосування зборів, могли б вести згадану боротьбу за
переобрання усієї структури даної первинки і могли б досягнути дуже багато на
шляху перетворення її у організовану класову солідарність. У випадку важких
стосунків або відвертої конфронтації з профспілковою бюрократією на рівні
галузевого обкому можливий вихід такої первинки з «офіційної» галузевої
профспілки» та створення незалежної, в який вже буде не 1,5 % працюючих, а
переважно більша їх частина. Але реалізація тієї чи іншої тактики боротьби у
профспілках багато у чому залежить від того, з чого ми починали цю розмову – від
рівня класової свідомості.
Всередині
профспілок можлива і суто політична боротьба соціалістичного спрямування. Я
досі пам’ятаю випадок, який стався більш ніж 20 років потому і який тоді мене
дуже обурив та засмутив одночасно, – коли у листопаді 2005-го року 5-й з’їзд
Незалежної Профспілки Гірників України прийняв рішення на парламентських
виборах у березні 2006-го року підтримати Блок Юлії Тимошенко. Якби у складі
НПГУ були соціалістичні активісти, вони могли б позмагатися з Волинцем та
компанією за те, щоб такого прикрого випадку політичної дезорієнтації шахтарів,
який, звісно, ґрунтується, на вкрай низькому рівні класової свідомості, все ж
таки не сталося…
На
мою думку, соціалістичним активістам, які планують боротися за лідерство у
профспілках, варто проаналізувати, – чому і як альтернативні профспілки,
створені, наприклад, ще у 90-х роках, які вижили, не розпалися та навіть створили
власні об’єднання, через певний час
починають «жовтіти», починають втрачати свою альтернативність. Найбільш
показовий приклад цього процесу – еволюція тієї ж Незалежної профспілки
гірників, найбільш вагомого тред-юніоністського досягнення українського
робітничого класу, починаючи від 1990-го року і до сьогодення.
Питання: Після 1996 року ви
почали відмовлятися від цієї тактики?
О.Д.: У 1996 році я займав
профспілкові посади – голова цехкому, член завкому, висунутий від профспілки зам. голови комісії з трудових спорів на рівні
комбінату (головою комісії був комбінатський юрист, який, звісно, виражав
інтереси адміністрації). Але я залишаю це підприємство, залишаю не за власним
бажанням, – на вмираючому виробництві ( воно взагалі припинило своє існування
вже у 1998 році) босам вдалося підвести мене під скорочення. Усі бурхливі
перипетії класової (профспілкової, страйкової) боротьби на 1-й промбазі
Дніпропетровського будинкобудівного комбінату у 1995 – 1996 роках докладно
описано у моєму тексті «Лист до товариша про нашу боротьбу». У вересні 1996
року я повернувся на трубний завод, бо я за основним фахом трубопрокатник, там
я знову став рядовим членом «офіційної» профспілки, але це вже була інша
галузева профспілка – ПМГУ. Там я веду підготовку до страйку, який тривав
десять діб і перебіг якого докладно описано у моєму тексті «Забастовка на Опытном трубном» . Я покинув цю профспілку, коли мене звільнили з роботи за згодою
заводського профспілкового комітету. Уявіть собі – я голова страйкового
комітету, обраний загальними зборами робітників заводу (на той час це 400
осіб), триває страйк, під час якого заводський профком збирається на своє
засідання лише один раз і лише для того, щоб дати згоду адміністрації на моє
звільнення знову ж
таки з «вовчим білетом», як це було у 1992 році. Я був запрошений на це засідання,
де у присутності директора заводу, головного інженера та начальника
трубопрокатного цеху члени профкому відкритим голосуванням дали босам згоду на
мою нейтралізацію. Це був січень 1998 року.
Через три роки я повернувся
на цей завод, бо туди зайшла нова адміністрація, яка гостро потребувала
кваліфікованих кадрів трубопрокатників, бо завод після поразки страйку майже
три роки(!!!) пропрацював без виплати зарплатні робітникам і більша частина
робітничого колективу зразка 1990-х років за цей час звільнилася. Ця
адміністрація «заплющила очі» на «вовчий білет», виданий мені попередньою
адміністрацією, хоча поставила умовою мого повернення – «ніякої політичної
діяльності та ніяких спроб організації робітників». Я повернувся, але після
того, що сталося у січні 1998, відновитися в «офіційній» профспілці було для
мене неприйнятним. Це був принциповий момент. Усі ці перипетії з моїм
поверненням на трубний завод докладно описано у моїй книзі «Соціалістичний
активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної
демократії. 1998 – 2003».
А з вересня 1996 по січень
1998 року я був рядовим членом ПМГУ
(Профспілка металургів та гірників України), але постійно проводив
соціалістичну пропагандистську та агітаційну діяльність, органічно поєднуючи її з активізмом
тред-юніоністського спрямування. До речі, нещодавно я висловив деякі зауваження редакції «Спільного» з приводу того, що тред-юніонізм та профспілкова діяльність, як така, це не
ідентичні поняття.
Офіційна профспілка була
зовсім бездіяльна, і я намагався своїм активізмом підмінювати цю бездіяльність,
адже всі її структури були фіктивні. Був фіктивний низовий профспілковий актив
і повна бездіяльність маріонеткового заводського профспілкового комітету.
Питання: Можете коротко
охарактеризувати, як змінювалася офіційна профспілка від початку вашої
діяльності до 1998 року?
О.Д.: Структури «офіційної» профспілки трансформувалися в межах моїх
повноважень (як особи, обраної на певні профспілкові посади) лише завдяки мені.
Навколо вона ніяк не змінювалася. Про ситуацію в офіційних профспілках у 1990-х
– початку 2000-х років у мене є цілий блок статей. Є доволі велика стаття з
аналізом загального розкладу ФПУ, але її треба ще набрати в електронній формі. ФПУ
змінювалась вона лише в напрямку свого подальшого розкладу та скорочення
членства. У середині 90-х років було 16 мільйонів членів, а наприкінці 90-х
залишилось менше десяти мільйонів. І далі в нульових ця тенденція продовжилася.
Зараз новообраний голова ФПУ Бизов декларує чисельність ФПУ лише у
2 600 000 членів.
Питання: У книзі
«Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії» йде мова про відсутність революційних традицій та
формування нового пролетаріату. Робітник, не отримуючи зарплату цілий рік, мав
інші доходи: з городу, крадіжки з заводу. Це було одним з найголовніших
факторів пасивності?
О.Д.: Безумовно. Це
неповністю сформований пролетаріат. У книзі я наводив цілий перелік жахливих
фактів, як робітник, не отримуючи зарплату цілий рік, працює продуктивніше, ніж
коли отримував її вчасно. Він повинен був давно здохнути від голоду, але він
працює. Йому підвищують норми виробітку і він виконує ці норми, не отримуючи
цілий рік зарплати. Він живе за рахунок городу, дачі, підтримки родичів.
Наприклад, жінка працює, а він цілий рік не отримує зарплати.
Питання: Стосовно розриву
революційних традицій. Ми маємо рівень політизованості наприкінці 80-х, певні вибухи
діяльності наприкінці 80-х та на початку 90-х. Що стосовно цих традицій?
О.Д.: Ніяких традицій, ніяких революційних традицій немає і не було. Не треба
мати ілюзій.
Питання: Але чому рівень
політизованості 90-х не впливав?
О.Д.: Під час т. зв. «перебудови», яка у 1989-му році переросла в буржуазно-демократичну
революцію, промислові робітники залишилися найбільш консервативним класом
суспільства. Дрібна буржуазія заворушилася, інтелігенція заворушилася, почав
дуже активно формуватися клас буржуазії. А робітничий клас залишався найбільш
консервативним. Під час вибуху
шахтарської страйкової боротьби у 1989-році, яку показали шахтарі, в інших
галузях панувала пасивність. Найбільша суспільна стагнація була саме в
робітничому класі. Коли під час «перебудови» тиск тоталітарного режиму значно
послабшав, певне пробудження суспільства зачепило промислових робітників
найменше, мабуть як і колгоспне селянство.
Питання: Стосовно Майдану
2014 року. Ми бачимо підняття політичної самоорганізації. Чому люди виступають?
Які причини цього піднесення?
О.Д.: У Дніпрі до Майдану
панувало дуже негативне ставлення. Якщо піднесення і було, то це було
піднесення сепаратистських проросійських настроїв. Ніякого піднесення класової
свідомості, ніяких зародків пролетарської
самоорганізації не було. Серед робітників переважало дуже негативне ставлення
до Майдану. Ще під час Помаранчевої революції 2004-го року у робітничому
середовищі Дніпра мала місце справжня істерія щодо підтримки Януковича та
панувало вкрай вороже ставлення до «Помаранчевої революції» , яке органічно
поєднувалось з сепаратистськими настроями. Як ці настрої відображалися у
соціальній поведінці промислових робітників наприкінці 2004-го року, описано у
моїй книжці. А під час Майдану 2014 року знову ж таки запанували сепаратистські
настрої.
У
Києві, серед населення міста, так, був певний рівень самоорганізації. У Дніпрі
у березні 2014 року осередком праворадикальної партії «Свобода» було створено Самооборону.
Я брав у ній участь, в мене членське посвідчення члена цієї Самооборони під №
8. Загалом, для такого міста як Дніпро, ця самооборона була дуже нечисленна. У
місті з населенням понад мільйон осіб, 300 000 мешканців живе на Лівому
березі Дніпра і на цьому Лівобережжі тодішнього Дніпропетровська «свободівська»
самооборона мала у своєму складі лише 80 осіб. На Правобережжі міста, звісно, кількість
бійців Самооборони була більшою, але точної цифри я не знаю. Від Дніпропетровська
на схід у квітні 2014-го були висунуті блокпости. «Свободівська» самооборона тримала
один з таких блокпостів, але у робочі дні кожного разу існувала проблема з
комплектуванням гарнізону цього блокпосту, який складався усього з 15 осіб і
тому на кожну ніч Дніпропетровський осередок «Правого Сектору» підкидав на
блокпост своє підкріплення. Беручи участь у цьому парамілітарному формуванні
поруч з «свободівцями» та «правосеками», я не мав з цього приводу ніяких
ідеологічних застережень. Як українському соціалісту, мені було все одно, у
якому добровольчому формуванні брати участь, аби захищати незалежність України.
«Свободівська» самооборона проіснувала недовго, вже у липні-2014 відбулася її
дезінтеграція, головним чином тому, що у Дніпропетровську на той вже
сформувалися добровольчі батальйони: Дніпро-1 (оснащений та озброєний коштами
відомого олігарха Коломойського), Дніпро-2 та «Січеслав».
Ремарка [А.З.]: Але це
самоорганізація не робітничого класу, а інших верств, дрібної та середньої
буржуазії.
О.Д.: Так, дрібної буржуазії та
середньої буржуазії. Люди долучалися на рівні підйому національної
свідомості з різних верств населення. Але у середовищі робітничих колективів переважали настрої проросійського
сепаратизму. У своїй книзі я описував (стосовно ситуації навколо
Майдану-2004-го) висловлювання робітників, які казали, – ось зараз
розгромимо бандерівський Київ і зробимо своєю столицею Харків.
Питання: Від тих, хто брав
участь у Майдані, я часто чув про відчуття провалу, невідповідність наслідків
очікуванням. Велике піднесення не було виправдано наслідками. Було у вас таке
відчуття?
О.Д.: У
загальнодемократичному плані, так, було. Коли Рада Майдану обирала міністрів
тимчасового уряду прямо на відкритому
зимовому повітрі, перед величезним скупченням майданівців, це було надихаючим
прикладом прямої демократії. Потім все було переведено у русло буржуазного
парламенту. Рада Майдану не змогла довести, затвердити, утримати власну
революційну легітимність і тому зникла з політичного обрію під тиском діячів з
парламентської опозиції та європейських емісарів. Епіцентр післяреволюційного
переформатування української буржуазної держави було переведено у парламент.
Європейські емісари та лідери парламентської опозиції до компрадорського режиму
Януковича втокмачували активістам Майдану, що парламент це єдина легітимна
площадка для вирішення усіх політичних питань. Рада Майдану продемонструвала власну
політичну неспроможність та зникла з суспільно-політичного обрію.
Питання: Стосовно війни. Чи
не є повномасштабна війна каталізатором, що організовує пролетаріат?
О.Д.: Ні. Під тиском невблаганного часу, тобто під
тиском віку та стану здоров’я я вже відірвався від пролетаріату, я вже не маю
безпосереднього живого контакту з робітництвом, але наскільки, вже
опосередковано, я спостерігаю суспільні настрої у пролетарському середовищі,
ніяких таких тенденцій я не помічаю. На початку великої війни був загальний
такий міжкласовий консенсус, маса людей посунула до воєнкоматів. Прямо на рівні
воєнкоматів імпровізовано та дуже швидко формувалися підрозділи територіальної
оборони. Це був рух на рівні підйому національної свідомості, який став основою
тимчасового міжкласового консенсусу. Але ніякого самостійного, власне
пролетарського руху не було. Ні в якому разі повномасштабна війна не стала тим
фактором, що організовує пролетаріат. Так і волонтерський рух під час малої
війни був, переважно, рухом дрібної та середньої буржуазії, людей, які мали
матеріальні можливості щось робити для спротиву російській агресії, перш за все
у вигляді матеріального забезпечення та постачання усього необхідного для
добровольчих батальйонів.
 |
| фронт під Маріуполем, листопад 2020 р. |
Питання: Ви приймали участь в
Українській добровольчій армії. Яке походження бійців, теж з різних верств?
О.Д.: Можу сказати про
підрозділи Добровольчого українського
корпусу (ДУК) «Правий Сектор», у яких мені довелося трішечки повоювати на
передовій під час малої війни на Донбасі та про УДА, як відлам від ДУК ПС, у
який мені довелося брати участь у великій війні з московитами вже на рівні
тилових підрозділів постачання та забезпечення. Рядовий склад складався
переважно з молоді, яку зараз модно відносити до так званого прекаріату. Тобто
це люди, які працювали на різних професіях без сталої спеціальності. Я б не
сказав, що я прихильник терміну прекаріат, мабуть, можна сказати, що це
люмпен-пролетаріат. Це молодь до 30 років, яка переважно ще була не зорієнтована
у житті, без певної професії, яка вміла усього потроху, яка у цивільному житті
вже попрацювала на різних приватних господарів у самих різних сферах. Ну, і,
звісно ж, без ніякої класової свідомості.
Питання: Ви розмовляли з ними
про війну, про уряд? Утиски з боку офіцерів, наприклад?
О.Д.: Треба розуміти, що у
добровольчих підрозділах не може бути мови про утиски офіцерів. Офіцерів там взагалі немає. Там є командири, які висунулись завдяки своїм
військовим талантам, завдяки своєму вмінню воювати. Треба розуміти, що люди у
таких добровольчих підрозділах воюють без зарплати. Люди незалежні. Захотів – приїхав,
долучився до підрозділу, потім стався якийсь гострий конфлікт з командирами – розвернувся
і поїхав додому. Бо ніяких контрактів, ніяких зарплат. Добровольчі підрозділи –
це зовсім інша атмосфера, ніж у ЗСУ. Там все тримається на неформальних
стосунках.
Питання: А виборність
командирів не розводить анархію, знищує дисципліну?
О.Д.: Я жодного разу не був
свідком виборів цих командирів. Я знав, що вони колись висунулися, бо воювали ще з 2014 року. У 2014-2015 роках
вони були ще рядовими бійцями, але завдяки суворому відбору, який здійснює
війна, вони згодом стали командирами. А як їх затверджували, як їх обирали, я
не знаю. Я приїздив, та мені казали, ось старший по позиції. Або, – ось там командир
взводу, ось це замкомбата по бойовим,
а це – зам по тилу. Ну, я ж
кажу, там неформальні стосунки, і ні про які утиски не могло йти мови. Саме
тому, що ніяких контрактів. Ніякої зарплати. Люди незалежні.
Питання: Але всі ці добробати
включаються поступово у склад загальної ієрархії ЗСУ?
О.Д.: Ще під час малої війни
на Донбасі переважна більшість добробатів, а їх було кілька десятків на початку
2014-2015, поступово були або розкладені, або розформовані, або ввійшли у
структури ЗСУ. Керівництво української держави, керівництво Збройних Сил
проводило цілеспрямовану політику на розклад добровольчого руху. Ця політика
давала результати. Добробати приручали постачанням амуніції, зброї,
боєприпасів, харчування, ну усього, бо постачання
та забезпечення добробатів залежало, залежить і зараз тільки від волонтерів. Що
волонтери привезуть то ми і їли, усе необхідне для побуту на фронті теж було
від волонтерів. Боєприпаси та взагалі озброєння – це окрема тема. Під час
позиційної війни вони здобувалися через неформальні зв’язки у підрозділах ЗСУ.
Добровольчі підрозділи,
незважаючи на те, що вони брали участь у війні з весни-літа 2014 року, тривалий час мали статус незаконних збройних формувань. Тільки у січні 2020
року парламент прийняв закон, який узаконив існування добровольчих підрозділів,
і на основі цього закону добровольцям почали видавати свідоцтва учасника бойових
дій – УБД. До цього УБД зовсім не було. До речі, у мене так і зараз УБД нема,
тому що оформити його по алгоритму, який прописаний у цьому законі, для мене
було неможливо. Але я цим
не переймаюся, бо воював я не за УБД або ще за якісь пільги. Я без будь-якої зарплатні
воював за Україну, за її незалежність від Російської імперії.
Ще я можу навести такий
цікавий приклад. Літо 2017 року. Ми вдвох з водієм, який сам за походженням був
росіянином, але ще у 2008-му році воював на боці Грузії проти агресії
російського імперіалізму, а з 2014-го воював вже за незалежну Україну, їдемо з Новогродівки, є таке шахтарське містечко на Донбасі, недалеко від Покровська. Ми їдемо
на позиції ДУК ПС в Мар'їнці. Мар'їнка – це місто-супутник, можна сказати,
пригород Донецька, там проходила лінія фронту. І ми веземо у цій машині відремонтований
кулемет. Він захований у салоні, прикритий якимсь мотлохом. Щоб дістатися до передової, треба проїхати через кілька
наших блокпостів, які тримала Нацгвардія. А відношення добровольців до Нацгвардії
тоді було дуже погане, добровольці називали Нацгвардію нациками. І вона не
стояла на передовій, вона займала тільки три лінії блокпостів в Донецький
області – між передовою та загально прийнятним цивільним життям. Ми ідемо і
знаємо, що якщо нацгвардійці побачать цей кулемет, нас буде затримано, кулемет
буде конфісковано і почнуться розборки. При бажанні якогось начальства з
Нацгвардії для нас це була би кримінальна стаття. Тому щоб нам не починали доглядати
машину, під'їжджаючи до блокпосту, водій відразу заводив дружню розмову з
чергуючими на ньому нацгвардійцями, яку починав з того, що діставав одразу блок
сигарет чи пакунки чаю або кофе, які вручав цим солдатам. І так було на кожному
блокпості, поки ми не проїхали до своїх позицій.
Інший приклад. Під Авдіївкою,
2018 рік. На фронті наш підрозділ займав свою позицію на підставі суто неформальних домовленостей . Скажімо,
певну позицію має тримати
ЗСУшний взвод. По штату у взводі має бути 30 бійців, але по факту у цьому взводі 5 бійців замість 30.
Як він цілодобово може тримати цю позицію? Наше командування на неформальному
рівні виходить на командира цього взводу. І домовляється з ним, що ми будемо
тримати цю позицію вночі, кожного дня, а ЗСУшники на цій позиції будуть вдень.
Ротний командир, як казали ці солдати, десь пиячить у тилу, на позиції
з'являється дуже рідко. На передовій з офіцерів тільки командири взводів. Тому про нас не знали навіть на рівні роти, а може й знали, але просто заплющували очі на присутність
невеличкого незаконного збройного формування, яке до того ж, виконувало корисні
функції на даному відтинку фронту. Жили ми у доволі пограбованому ресторанно-готельному
комплексі «Курінь», біля траси від Краматорська на Донецьк. Дронів тоді не було.
Відстояли, промерзли, втомилися, перебуваючи цілу ніч на позиції, але після
зміни відійшли на півтора кілометра від «нуля», у цей двоповерховий будинок, а
там буржуйка, там тепло, там сухо, тому жили ми, як для фронтових умов, дуже
комфортно. Коли на розташування ЗСУшників згори насувалася будь-яка комісія,
нас заздалегідь повідомляли про це і ми зачинялися в цьому будинку, не висовувалися,
щоб ніхто з приїжджих ЗСУшних начальників не дізнався, що ми тут є. Тобто наш
підрозділ був на фронті на сугубо партизансько-неформальному рівні, а
боєприпаси добувалися тільки на рівні договорняків, бо в ЗСУ була маса
неліквіду з боєприпасів, і вони обмінювалися з нами за принципом «ти мені, я
тобі».
Питання: Чому люди, незважаючі
на ці труднощі, все ж обирали добробати замість ЗСУ?
О.Д.: Неформальні стосунки. У
добровольчих підрозділах не було тієї армійської дурні, яку ЗСУ перейняло від
Радянської армії.
Питання: Ви служили у Варті
Дніпра (**)? Це теж добробат?
О.Д.: У принципі, це був добробат. Знову ж таки – зібралися люди з різних прошарків населення, від робітників до середньої
буржуазії. Все було організовано на добровольчих принципах.
Питання: З ними не було
розмов про їхнє бачення війни, геополітичної ситуації?
О.Д.: На жаль, цілком не
було. Я не спостерігав ніякого інтересу до цих проблем. Бійці навіть не
цікавилися перебігом війни на інших ділянках фронту, політичними проблемами. У вільний час вони на своїх смартфонах дивилися попсову розважальну
інформацію, тік-ток. Нічого не цікавило. Єдине позитивне, що я бачив, як
войовничий атеїст – цей релігійний мотлох, євангелії, біблії, молитовники, хрестики,
іконки – весь цей мотлох нікого не цікавив, попри дотримування зовнішньої обрядності
на релігійні свята.
Питання: Стосовно українських
лівих груп. Ви слідкуєте, скажімо, за Народовладдям, за Соцрухом, за Захистом
праці?
О.Д.: Намагаюсь слідкувати за
деякими. Хоча за Народовладдям не слідкую.
Питання: Може
охарактеризувати розвиток лівих груп за останні роки?
О.Д.: А чи був цей розвиток? Ну
ось познайомився з групою «Спалах». Я, правда, не розумію, що викликало розкол
з Українською соціалістичною лігою. А з Олегом Верником у мене були складні стосунки ще у 90-х, тобто
було дуже гостре листування. Що таке «Українська соціалістична ліга» я
не уявляю, але мені здається, що це лише віртуальна спільнота, яка проводить
свою діяльність у телеграмі.
«Соціальний рух» мені не подобається через свою
ідеологічну розпливчатість та несформованість доктринальних моментів. Мені
здається, вони свідомо уникають цього.
Питання: В чому полягає
гострість листування з Олегом Ігоревичем?
О.Д.: Це було 30 років потому. Я критикував Верника та його на той час дуже
молодих однодумців за їхнє захоплення Прогресивною соціалістичною партією України (***). Вони
вважали, що у цій партії пані Вітренко знаходяться активісти марксистського
гатунку, яких можна залучити до троцкістського руху. Я намагався довести їм, що ПСПУ – це
надзвичайно реакційне політичне утворення; вони не погоджувалися і як це, на
жаль, часто буває у нашому лівому середовищі, Олег Ігорович, тоді теж дуже
молодий троцькіст, провадив цю полеміку у доволі розгнузданому стилі,
переходячи на особистості. У них було багато шкідливих ілюзій з цього приводу.
Вже потім, вже не у форматі безпосереднього листування, мною було багато
сказано про ошуканство, якому піддавалися наші західні товариші з боку Верника
та його компанії. Я вважав, що він тоді завдав троцкістському руху тут більше
шкоди, ніж усі інші його супротивники разом узяті. Я ж знаю про всі ці видурювання
грошей у західних товаришів, це все я знаю. Та це було ж тоді ще, це вже було
так давно, що, мабуть, Верник вже виправився, замолив свої гріхи, так би
мовити. І вже давно в мене немає до нього ніяких претензій, а те, що він
створив Українську Соціалістичну Лігу та ідейно протистоїть червоним
підспівувачам російського імперіалізму, я вважаю дуже позитивним.
Питання: Ви 30 років не
підтримуєте зв'язок з ними?
О.Д.: З ким? Молоді спільникі
Верника з середини 90-х, – після нашого тодішнього листування я більше ніколи
не зустрічав цих прізвищ у контексті українського лівого руху. Мабуть, ці люди
вже забули, що колись у молодості були троцькістами. Безпосередньо з Олегом Ігоровичем я теж з того часу не
спілкувався.
Питання: Слідкуєте за війнами
на Близькому Сході? Можете охарактеризувати війну з Іраном, Ліваном, Палестиною
зі своєї точки зору?
О.Д.: По-перше, прихильники
палестинців забувають, що палестинці та їхні арабські союзники не визнають
права Ізраїлю на існування. Вони кажуть про знищення Ізраїлю. Майже всі
палестинські організації та їхній головний куратор в Ірані не визнають права Ізраїлю
на існування.
Ну, Махмуд Аббас та палестинська
автономія визнають. Фатх довгий час не визнавав, потім почав визнавати. Але від
самого початку, десятиліттями, головна ідеологічна настанова була – не визнавати право Ізраїля на
існування взагалі. Так палестинську проблему ніколи не вирішити. Взагалі, не можна демонізувати Ізраїль. На
неупереджений погляд, куди більш «демонічними» виглядають арабсько-іранські
опоненти Ізраїлю. Коли західні ліві пишуть про Ізраїль, що це тільки
«імперіалістичний анклав, діючий як жандарм проти зародків арабської
революційної хвилі посеред стратегічного, з за своїх нафтових родовищ, регіону»
– це хибна позиція.
Питання: Ізраїльським і
палестинським комуністам ви б радили сягати рішення двох держав, співіснування
Ізраїля та Палестини?
О.Д.: Ізраїльським і
палестинським комуністам є класична відповідь – повалити буржуазію.
Міжнаціональний союз трудящих палестинців і ізраїльтян повалить буржуазію там і
там. Але це зараз звучить як загальна
беззмістовна ритуальна фраза.
Питання: Це було б
ліворадикальним фантазерством?
О.Д.: Так, зараз це
ліворадикальне фантазерство.
Питання: Перехідна програма
має досягати певних демократичних завоювань?
О.Д.: Я щось знайду з цього
приводу. (читає):
«Основание
ФАТХ Ясиром Арафатом в 60-е годы отвечала на эту необходимость разрушить
Израиль, выраженную лозунгом "за светлую демократическую нерасистскую
Палестину" и её политикой борьбы за разрушение Израиля. Левые мира обязаны
занять ясную позицию в отношении происходящего. Для нас в этом конфликте с
одной стороны империализм (коментує: Непонятно, какой только? (читає далі)
Израиль и его агенты-колаборационисты, а с другой палестинские массы, борящиеся
за освобождение. Поэтому для нас нет сомнений. Мы полностью на стороне
сопротивления, независимо от его руководства. Мы безусловно находимся в военном
лагере ХАМАС. Что это значит? Точно не давая никакой политической поддержки ХАМАС
и призывая не доверять его руководству, мы выступаем за его победу в борьбе
против колаборационистов, потому что этот военный лагерь является сегодня
лагерем палестинских масс и их борьбы против угнетения.» (****)
Ну, я вважаю, що це докорінно
помилкова позиція. Яка у них на чолі з ХАМАСом боротьба проти пригнічення?
Якого пригнічення? Капіталістичного або національного або якого пригнічення?
Про яку визвольну боротьбу проти пригнічення можна говорити на чолі з ХАМАС?
Питання: Не можна провести
паралель з Україною, де інші верстви населення борються під керівництвом не
робітничого класу, але ми підтримуємо цю боротьбу?
О.Д.: Про робітниче
керівництво зараз не може бути мови. Це загальні пусті фрази. Поки що існує міжкласовий консенсус щодо національно-визвольної
боротьби, який слабшає, який руйнується завдяки внутрішній політиці української
буржуазної держави. Національно- визвольна боротьба зазвичай переводиться
класовим блоком під проводом буржуазії, бо завдання цієї боротьби , побудова
національних держав пригноблених націй – все це вирішується саме у рамках
буржуазного суспільства. Коли завдання національно-визвольної боротьби
вирішуються, цей блок природно розпадається та розгортається класова боротьба,
яка під час національно-визвольних змагань завжди перебуває у притлумленому
стані.
Я
не бачу ніякої паралелі між боротьбою України та боротьбою палестинців. В
Україні є власна національна держава, що відбивається від навали російського
імперіалізму. Ізраїль утримує деякі палестинські території. Поруч існує
палестинська автономія на західному березі Іордану. Про які паралелі йде мова?
Я щось не розумію.
Питання: Ви не вважаєте
боротьбу палестинців як національну визвольну?
О.Д.: Чому? Вважаю.
Питання: Значить, можна
провести паралель – національно-визвольна боротьба там і тут?
О.Д.: Так, там національно-визвольна
боротьба і у нас національно-визвольна боротьба.
Питання: Але чому ви
відмовляєте ХАМАСу в керівництві? Яка може бути боротьба під керівництвом ХАМАСу?
О.Д.: Коли вони пишуть про
боротьбу проти пригнічення. Якого пригнічення – соціального чи національного?
Яка може бути боротьба проти соціального пригнічення під проводом ХАМАСу?
Питання: А національного?
О.Д.: Національну вони
проводять, звісно. Я зауважував тільки про соціальне пригнічення. Взагалі мені здається, що ліві у міжнародному масштабі зробили собі
певний фетиш з боротьби палестинців. Але вони чомусь ігнорують, чи майже
ігнорують інші національно-визвольні рухи. Навіть боротьба курдів, які
знаходяться поруч, у тому ж географічному регіоні та провадиться у більш
важких, інколи зовсім катастрофічних умовах, не привертає тої уваги лівих, яку
вже кілька десятиліть привертає на себе боротьба палестинців. Чому ліві не
звертають уваги на становище Уйгурістану, який перебуває під жахливим тиском
найбільш потужного, найбільш жорстокого тоталітарного режиму сучасності, який
зветься Китайською Народною республікою? Чому ліві ніколи не згадують про
національно-визвольну боротьбу тамілів у Шри-Ланці? Про ХАМАС, про ФАТХ, про Організацію
Визволення Палестини можна було писати скільки завгодно, але чи згадували ліві
колись про героїчну боротьбу Тигрів Визволення Таміл-Ілама?
Питання: Стосовно боротьби
Ірану під релігійним керівництвом режиму мулл проти американців чи Ізраїля.
Можна проводити паралель?
О.Д.: Гіршого, ніж
теократичний режим, важко вигадати.
Якщо провести аналогію з корейською війною та заснуванням КНДР, я займаю
шахтманістську позицію. Експансія сталінізму мала бути зупинена на Корейському
півострові і вона була зупинена. Але Північна Корея залишилася існувати. Краще
було б, щоб американський імперіалізм розтрощив її, бо це жупел, на який посилається
уся буржуазна пропаганда, коли намагається дискредитувати комунізм чи то
соціалізм. Я солідарний з позицією робітничої партії Макса Шахтмана, яка
боролася зі сталінізмом. Ця позиція полягає у тому, що було б краще, якби Північна
Корея була розтрощена під час корейської війни нехай силами американського
імперіалізму. Так і під час сучасної війни США з Іраном було б краще, якби США
знищили цей режим і там встановилась якась буржуазна демократія, нехай навіть
недолугий компрадорський режим.
Питання: Але чи це користь для
світового пролетаріату?
О.Д.: Розгром Північної Кореї
я вважав би корисним для загальної боротьби за соціалізм. Дискредитація
соціалізму буржуазною пропагандою має потужний приклад, бо є можливість вказувати,
– ось до чого веде комунізм! А теократичний режим – це середньовіччя, жах, який
повинен бути знищений. Це з загальнодемократичних поглядів. Я можу помилятися,
але це моя позиція.
Питання: Близько півроку тому
я мав діалог з людиною, яка називає себе марксистом. Він казав, що в Україні
такий прогнилий корупційний режим, що комуністи не можуть підтримувати боротьбу
під керівництвом Зеленського. Словом, де та межа? В якому випадку марксисти
можуть підтримати, в якому випадку марксисти кажуть ні, це вже занадто, ми вже
відмовляємося?
О.Д.: По-перше, це
неадекватне порівняння теократичного режиму в Ірані та української буржуазної
демократії. В Україні завжди було
більше буржуазної демократії, ніж в усіх інших колишніх «радянських»
республіках, можливо за виключенням Прибалтики. Якщо ми стоїмо на боці
української національно-визвольної боротьби, ми повинні розуміти наміри
російської імперії. Російська імперія бажає асимілювати, поглинути, розчинити
Україну та українську ідентичність. Якщо ми стоїмо на боці української
національної боротьби, ми повинні відштовхуватися від реальності. Боротьба
проводиться під проводом буржуазії, і ніякого іншого проводу в наших реаліях
немає і не може бути. Пролетаріат, як каже оця стаття товариша Криці , у жалюгідному стані, то про яке пролетарське
керівництво може йти мова?
Питання: А якщо
відштовхнутися від реальності в Ірані, як можна казати про нерелігійне керівництво
на Близькому Сході, якщо там теж немає альтернатив, немає опозиції в Ірані?
О.Д.: В Ірані була потужна
опозиція режиму мулл. По-перше, не з'ясоване
питання, чому буржуазно-демократична революція в Ірані, у якій робітничий клас
грав провідну роль, перетворилася
у теократичну реакцію т. зв. «ісламської революції». Це складне полемічне
питання. У троцькістському таборі був розкол у цьому питанні. Частина
троцькістських тенденцій підтримувала режим Хомейні, вказуючи перш за все на
його спрямованість проти американського імперіалізму. Друга частина виступала
проти цього режиму, наголошуючи на тому, що це є жорстока світоглядна та
соціальна реакція. Режим Хомейні знищив ліву опозицію. Але чому муллам вдалося
осідлати маси? Це питання необхідно розвинути. Буржуазна демократична
альтернатива для теократичного режиму була.
Питання: А якби не було
альтернативи, то ми розглядали б інакше?
О.Д.: Якби режим був знищений
під час протистояння зі Штатами, альтернатива виникла б. Можна провести
паралелі з Афганістаном. При радянській окупації були культурні досягнення –
загальна освіта, емансіпація жінок, європеїзація міського життя. Так само при
американській окупації. А Талібан приніс жах
азійського середньовіччя. Це
складне питання про цивілізаційну місію колонізаторів. Ми спостерігали це в
Африці. Коли колонізатори покидали колонії, там починалася племінна різанина. Порівняти Афганістан і
Іран, які розташовані поруч. Іран розвиненіший, Афганістан відсталий.
Американська та радянська присутність несли позитивні культурні чинники. Не
можна замовчувати жахіття, яке приніс Талібан після того, як американці
вибралися звідти.
Питання: Це комплексне питання.
Ми маємо якісь орієнтири, принципи, за якими розрізняємо ситуацію. Чи не є
таким орієнтиром, яким користувався Ленін, користь для світового пролетаріату?
О.Д.: На такому загальному
рівні я вважаю, що для світового пролетаріату, кожне
піднесення культури, подолання родоплемінних та феодальних відносин, розвиток
капіталізму – це на користь. Це перш за все піднесення культурного рівня мас,
найважливіше питання.
Питання: У мене це не стикається.
Розмовляємо про Україну, про російську імперію, про наслідок захоплення України
та розчинення ідентичності. Але кажемо про повну пасивність робітничого класу,
його незацікавленість в українській ідентичності, мові. Чому це один із
принципів підтримки?
О.Д.: Без вирішення завдань національно-визвольної боротьби
неможливо просувати соціально-визвольну боротьбу. Поки існує національне гноблення,
неможливо розвивати боротьбу за соціальне звільнення. Спочатку вирішуємо проблеми
з національним гнобленням, а потім відкривається можливість розвивати боротьбу
класову, боротьбу за соціальне звільнення. Класичний приклад – ірландське питання у Британії. Маркс та
Енгельс багато разів казали, що поки ірландці будуть пригнобленими, поки їх
експлуатуватимуть як людей другого сорту, ні про яке соціальне визволення в
Англії не може бути мови. Спочатку треба було вирішити
ірландське питання.
Питання: Але США та Ізраїль
порушують суверенітет Ірану, втручаються у внутрішні справи. Це хіба не є завданням
національного визволення іранців?
О.Д.: Я вважаю, що американська агресія проти Ірану підірвала потенціальну
потугу масових виступів проти режиму мулл. Трамп обіцяв допомогу
іранським протестам. Вони могли розвинутися у буржуазно-демократичну революцію.
Але як тільки почалась ця війна, я відразу казав, що вона підірве ці протести.
Питання: Тобто бачимо
тимчасовий союз різних верств населення у національній війні?
О.Д.: Так, так. Протести
припинилися майже зразу. Люди об'єдналися під національним гаслом спротиву американському імперіалізму. Якби американський
«демократичний імперіалізм» дійсно мав наміри підтримати протести, то треба
було іншим шляхом допомагати, не збройною агресією. Зараз Трамп вже не говорить
про підтримку цих протестів, а намагається домовитися з муллами.
Питання: Яка тоді буде
прогресивна роль при перемозі США проти національного союзу в Ірані?
О.Д.: Прогресивна роль буде,
якщо буде знесений теократичний режим. Теократія – це середньовіччя, яке не має
існувати в сучасному світі. Це страшенна реакція.
На прикладі Тибету – там
панували жахливі порядки при далай-ламі. Китайські маоїсти, окупувавши Тибет,
знищили ці жахи. Зруйнували
теократичний режим, принесли певний
прогрес. Але західні імперіалісти підтримують далай-ламу політично, вважаючи цю
підтримку інструментом якогось тиску на КНР. Це складне питання про цивілізаційну
місію колонізаторів. Кожне явище складається з єдності протиріч. Четвертий
закон діалектичного матеріалізму – єдність та боротьба протилежностей. Кожне
явище треба розглядати в цьому світлі.
Питання: Ви вважаєте, що
американські війська найменше зло в Ірані відносно теократії?
О.Д.: Я так вважаю.
Питання: Тобто підтримуємо
найменше зло американців?
О.Д.: Не обов'язково
підтримувати. Ми не перед таким вибором. У Другій світовій війни у Європі був
конкретний вибір – американці чи нацисти. Більшість руху спротиву, очолюваного
лівими, підтримала американців.
Питання: Наскільки на Ваш
погляд імовірна поразка України в сучасній війні?
О.Д.: Поразка України у війні
з сучасною Російською імперією неминуча, якщо за рахунок України буде знайдено
компроміс між західним та російським імперіалізмом.
Питання: Що ви відповісте
лівим популістам, які лякають встановленням в Україні ультраправої диктатури?
О.Д.: Розвиток ультраправого
руху, ультраправа, нацистська диктатура, якою, як згадував товариш Станіслав,
нас лякає «Робітничий фронт» (*****) та ще якісь червоні підголоски російського
імперіалізму, будуть можливими лише тоді, коли в ультраправий рух почне
вкладатися велика українська буржуазія. А вона почне вкладатися в нього лише
тоді, коли її прибуткам буде загрожувати потужний робітничий (або
загальнопролетарський) рух соціалістичного забарвлення.
Ультраправий рух буде
потрібний великій буржуазії для нейтралізації робітничого руху, який у своєму
розвитку буде вже заважати «нормальному» веденню бізнесу. Це, так би мовити,
«класика жанру».
До того ж, українські
ультраправі можуть стати дійсною загрозою для буржуазної демократії у масштабах
суспільства, якщо перебудують свою ідеологію – від радикального націоналізму,
який майже не торкається соціальних питань, перейдуть до націонал-соціалізму,
який покличе знедолені українські маси вирішувати соціальні проблеми за рахунок
євреїв, росіян, поляків та інших національних меншин.
Якщо вказані умови не
сформуються, то українські ультраправі і надалі будуть перебувати на маргінесах
українського політикуму
-----------------------------------------------------------------------------
Примітки редакції:
* Напевно
мова йде саме про «закрите місто» Дніпропетровськ, який був центром
ракетобудування СРСР. В інших містах того часу (80-ті роки ХХ ст.) райвідділів
КДБ зазвичай не існувало, були лише обласні управління та міські в містах
республіканського підпорядкування, на рівні районів були районні уповноважені
КДБ.
**
«Варта Дніпра» – добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) міста
Дніпро в 2022-2023 роках.
*** Очевидно мова йде про 1998 р. Співробітництво О. Верника із ПСПУ було досить короткочасним. Значно довше – із 1994 по 1998 р. – він перебував у складі Соціалістичної партії України, яку очолював О. Мороз. В 1998 р. О. Верника виключили із партії та Політради СПУ.
**** Згадана цитата взята з журналу "Подъем" – виходив як спеціальне малотиражне видання газети "В борьбе за социализм", №2 за 2007 р. , стаття без подпису "О чем говорят столкновения между ХАМАС и ФАТХ". Виражає позиції троцькістської тенденції МЛТ (LIT) IV Інтернаціонал (т. зв. мореністів).
***** «Робітничий фронт України» – сталіністська організація.
Немає коментарів:
Дописати коментар