Євген Неронович: забутий герой Української революції

Євген Неронович

В історії Української революції 1917 – 1921 років лишається чимало невідомих широкому загалу імен. Серед них зустрічаються  і такі, які з погляду пересічного знавця  можуть видаватися  вкрай суперечливими, неоднозначними. Внутрішня логіка їх політичної мотивації та ідейна специфіка поглядів для багатьох є малозбагненною. Такі історичні постаті геть не просто втиснути в офіційну історико-патріотичну канву, де має місце з одного боку культ більш чи менш «праведних героїв», а з іншого – негідників та манкуртів. Найчастіше вони не вписуються до панівного історичного дискурсу, адже деконструюють популярні  і постійно підживлюванні у ньому міфи.  До цієї когорти  майже забутих героїв революційних подій сторічної давнини належить Євген Неронович – лідер лівого табору української соціал-демократії,  борець за якнайширшу соціальну революцію  та переконаний прихильник самостійної України.                                                                                    
Біографія Євгена Нероновича досі містить чимало «білих плям». За часів «радянського минулого» згадки про всілякого роду «сумнівних елементів» довший час не віталися, але й за більш ніж чверть століття незалежності практично ніхто з дослідників не виявив особливого інтересу до постаті «громадсько-політичного діяча, інженера-технолога за фахом, члена Центральної і Малої Рад, народного секретаря військових справ першого совітського уряду України», котрий попри віру в революційні ідеали більшовизму «дуже швидко порвав із більшовиками. Під час наступу українських військ на Полтаву був заарештований… і розстріляний без суду як член Народного секретаріату, яким на той час вже фактично не був» [1].       

 Перші політичні кроки. Від переконаного самостійника до соціал-демократа

Місцем народження нашого героя  часто називають містечко Пирятин на Полтавщині. Проте, народився Євген Васильович Неронович  23 березня 1888 року в селі Лукашівці тодішнього Золотоніського повіту  Полтавської губернії. Будучи сільським дяком, Василь Неронович мріяв про духовну кар’єру для свого сина. Бажанням батька не судилося справдитися, оскільки влітку 1908 року після закінчення Київської гімназії хлопець вступив до Петербурзького політехнічного університету. «Незважаючи на розгул чорносотенної реакції, юнак з головою пірнув у громадську роботу, яка вивела його на шлях революційної боротьби» [2].    

    

"Катеринославці" і Центральна Рада: епізод із політичного життя березня 1918 р.

     

17-19 березня 1918 р. в Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибуло понад 1000 делегатів. В цей час вже половина Української Народної Республіки була зайнята військами Німеччини та Австро-Угорщини, які були запрошені як союзники Українською Центральної Радою. Разом німецько-автрійські сили налічували понад 400 тис солдат і офіцерів, тоді як військо Центральної Ради близько 3000 бійців. 1 березня 1918 р. війська УЦР, німці та австрійці увійшли до Києва. Наступ продовжувався, й протиставити йому червоні могли лише декілька розрізнених й малочисельних загонів. В таких умовах  серед більшовиків виникла ідея прийняти умови договору, підписаного делегацією Української Центральної Ради в Бресті 9 лютого (27 січня старого стилю) 1918 р. Цікаво, що прибічниками цієї ідеї виступили й керівники катеринославської організації РСДРП(б) - РКП(б), які категорично відкидали саму ідею утворення окремої комуністичної партії в Україні, вважаючи, що всі більшовики України мають увійти саме до російської комуністичної партії, бо Україна є лише півднем Росії і не більше.

Як агент Леніна став «українським націоналістом»

Микола та Марія Скрипники

100 років тому 4 березня 1918 р. головою українського радянського уряду - Народного Секретаріату – був обраний Микола Скрипник. На той час йому було 46 років. Микола Скрипник народився в українській родині залізничного службовця на станції Ясинувата Катеринославської губернії (нині Донецької області). Сімейні перекази про прадіда-гайдамаку, посадженого на кіл польською шляхтою, читання творів Тараса Шевченка, літератури з історії класової боротьби та теорії марксизму поступово привели його до революційної діяльності. Член РСДРП з моменту її заснування (партстаж йому зараховано з 1897 р.). Чудовий організатор, пропагадист, досвічений підпільник, що змінив понад десяток псевдонімів, імен та прізвищ, він вів робітничі гуртки в Петербурзі, Катеринославі (нині Дніпро), Царицині (нині Волгоград), Саратові, Єкатеринбурзі, Одесі, Ризі, Красноярську (там на засіданні партійного комітету він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Межовою) тощо. Був кореспондентом “Іскри” й одним з редакторів “Правди”. В 1905 р. Одеський комітет РСДРП обрав делегатами на ІІІ з’їзд партії Володимира Леніна та Миколу Скрипника. Щонайменше сім разів Скрипника заарештовували, п’ять разів йому вдавалося втекти (один раз з Туруханського краю, пройшовши 1200 верст вгору Єнісеєм човном та пішки), один раз у Ризі царський суд заочно засудив його до смертної кари[1].

Фотографія Миколи Скрипника зі слідчої справи Катеринославського губернського жандармського управління 1904 р.

 Влітку 1917 Микола Скрипник прибув до Петрограду, де незабаром стає секретарем Центрального бюро фабрично-заводських комітетів. В жовтні 1917 він член  Петроградського Військово-революційного комітету, один з керівників збройного повстання, потім  працює в комісії по організації Вищої Ради Народного Господарства РСФРР. Проте в грудні 1917 р. Микола Скрипник був направлений в Україну. Сам він писав у своїй автобіографії: «Першим Всеукраїнським з’їздом Рад був викликаний в Україну та обраний народним секретарем праці, а згодом і торгівлі й промисловості»[2]. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові завершився 25 (12) грудня 1917 р. проголошенням в Українській Народній Республіці влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Офіційні вибори нового радянського уряду – Народного Секретаріату – відбулися на засіданнях Центрального Виконавчого Комітету Рад України 28–30 (15–17) грудня 1917 р. Вперше ім’я Скрипника згадано в протоколі ЦВК від 28(15) грудня 1917 р. як обраного народного секретаря (міністра) праці[3]. Але обставини його переїзду в Україну досі залишаються не до кінця з’ясованими.

В цей час у Харкові вже знаходився штаб народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, який був відправлений урядом Леніна на боротьбу із заколотом донського отамана генерала Олексія Калєдіна та його посібниками. Помічник і начальник штабу Антонова Михайло Муравйов 26 (13) грудня прибув до Москви для прискорення формування загонів Червоної гвардії, що направлялися до Харкова й далі на Дон, і в той же день мав телеграфну розмову із народним комісаром військових справ Миколою Подвойським у Петрограді. «Необхідно послати у Харків  тов. Скрипника й ще декілька українців-більшовиків», - передав прохання Муравйов. «Українці зі Скрипником на чолі будуть послані зараз», - відповів Подвойський[4]. До речі обидва причетні до цього члени ленінського уряду – Володимир Овсієнко (псевдо Антонов) та Микола Подвойський – також були українцями за походженням і народилися на Чернігівщині, проте з Україною вони себе не ототожнювали. Окрім Скрипника тоді ж із Петрограду було вирішено направити до Харкова таких знакових осіб як Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинського, що став незабаром народним секретарем військових справ, та Віталій Примаков, що став командиром та організатором Червоного Козацтва. 

Проте Микола Скрипник не поспішав вирушати до Харкова і в нього були на це вагомі причини: його дружина Марія, яка працювала секретарем голови Ради Народних Комісарів Леніна, хворіла на малярію і почувалася тоді дуже зле. Пізніше вона згадувала про це:

 «Здається в Леніна склалася думка, що це я перешкоджала від’їзду Скрипника в Україну. Переконалася я в цьому, коли одного разу він викликав мене до себе й, з докором дивлячись на мене, запитав:

- Коли Скрипник  виїжджає в Україну?  На нього там чекають.

Я відчула в його словах закид і сказала:

- Володимир Ілліч, хіба немає, окрім Скрипника, українців, які будуть там корисні?

У відповідь на мої слова він суворо зазначив мені:

- Нам потрібен не тільки українець, а саме Скрипник»[5].

Мария Скрыпник. Фрагменты воспоминаний

Мария Николаевна Скрыпник (Межова) родилась в 1883 г., член РСДРП с 1905 г., жена видного украинского большевика Николая Скрыпника, покончившего с собой в 1933 г.  В конце 1917 - начале 1918 гг. Мария Скрыпник работала секретарем председателя Совнаркома РСФСР В.И. Ленина.  С 1919 г. - в Наркомсобесе и Наркомземе УССР. По данным книги С. Кипнис "Новодевичий мемориал" (М.,1995),, она прошла ГУЛАГ, но была реабилитирована, умерла и похоронена в Москве в колумбарии Новодевичьего кладбища в 1968 г.
В советские времена её воспоминания издавали трижды отдельной брошюрой - в 1927, 1928 и 1965 гг. и частично в сборниках "Воспоминания о В.И. Ленине". Здесь приводим фотокопии фрагментов первого издания 1927 г., посвященные тому, как Николай Скрыпник оказался в конце 1917 г. в Украине, отношениях Ленина и Муравьева. К сожалению, нам не известно, сохранился ли архив Марии Скрыпник и рукопись её воспоминаний, и насколько велика была редакторская правка при публикации.

Николай и Мария Скрыпник

 

Воспроизведено по изданию:
Срыпник М.Н. Воспоминания об Ильиче. - М.,Л.: Московский рабочий, 1927. - 80 с.

Визит Щербицкого на Опытный трубный завод летом 1980 г.

17 лютого минуло 100 років від народження колишнього першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Нинішня КПУ відзначала цей ювілей урочистими зборами та презентацією нової книги "Володимир Щербицький. Політичний портрет на тлі епохи". Для цих зборів українські сталіністи навіть не посоромилися просити приміщення у Кабінету міністрів. Ми публікуємо спогад про візит Щербицького на один з дніпропетровських заводів та його "спілкування із робітничим класом" робітничого активіста Олега Дубровського.

Автор у стана ХПТПВ в 2005 г.

Опытный трубный завод – неоднократно менявшее свое название предприятие военно-промышленного комплекса (Первоначальное название -  Трубный Опытно-экспериментальный завод Всесоюзного научно-исследовательского трубного института (ТОЭЗ ВНИТИ), затем Опытный трубный завод НИТИ (ОТЗ НИТИ им. Я. Осады); Опытный завод Государственного Трубного института (ОЗ ГТИ) и т.д. Последнее название – Государственное предприятие Днепропетровский завод прецизионных труб (ГП ДЗПТ)), специализировавшееся на производстве высокоточных, тонкостенных и особотонкостенных бесшовных труб  из нержавеющих сталей и различных сплавов для нужд ракетостроения, приборостроения, авиамоторостроения и т.д. Подробнее об этом предприятии можно прочесть в текстах «Забастовка на Опытном трубном» и «Документальная иллюстрация одного эпизода экономической борьбы промышленных рабочих 90-х годов».

Столетний юбилей В. Щербицкого не прошел незамеченным в украинских СМИ, что побудило меня, кадрового промышленного рабочего и одновременно многолетнего рабочего активиста социалистической ориентации, поделиться своими воспоминаниями о визите этого представителя высшего звена партийной иерархии КПССовского режима на ОЗ ГТИ – ГП ДЗПТ, который тогда, в 1980 г., еще носил свое первоначальное название – ТОЭЗ ВНИТИ.

Летом 1980г. лихорадочная подготовка к визиту Щербицкого, на заводе началась за месяц, если не раньше, до него. Все что можно, все что нужно и не нужно, мылось, красилось, подкрашивалось, белилось. Кругом на видных местах цеплялись красные транспаранты с ходульными лозунгами КПССовской пропаганды. Над  воротами в т.н. «поперечный пролет», которые являлись главными воротами в оба трубных цеха (в 90-е годы, в связи с сокращением производства, два трубных цеха были преобразованы в единый трубопрокатный цех, а бывшие цеха стали участками – участок нержавеющих сталей и участок сплавов), стал красоваться, наверное, всем в те времена набивший оскомину, КПССовский пропагандистский штамп, - «Планы партии – планы народа!».

Как наиболее яркие моменты подготовки  к визиту Щербицкого, сейчас,  почти через  38 лет после этого события, вспоминаются следующие эпизоды.

Очень интенсивно работал РСУ, – в штурмовом порядке перед вышеупомянутыми главными воротами в трубные цеха и перед воротами в механический цех были сооружены и заработали фонтаны из декоративного камня с маленькими бассейнами вокруг них, со скамейками по периметру, с выложенными кирпичом дорожками.

С тыльной  стороны огромного здания 2-го трубного цеха, между стеной цеха и бетонной дорогой, проходившей вдоль нее, были складировано большое  количество металлоконструкций, почему-то оставшихся невостребованными во время строительства здания (были там и трубы больших диаметров (250-400 мм.), оставшиеся после монтажа цеховой системы водоснабжения) и пролежавших там почти десять лет. Все это материальное богатство в десятки и десятки тонн черного металла беспощадно сгребли бульдозерами в выемку рельефа песчаных бугров – кучугур (большое пространство которых было огорожено заводским забором ТОЭЗ ВНИТИ под строительство в будущем второй очереди завода) и засыпали песком! Вдоль бетонной дороги, между дорогой и этим захоронением, опять же, в авральном порядке был построен совершенно бессмысленный забор из мощнейшего швеллера (250 мм.) высотой в один метр и покрашен почему-то в ярко-желтый цвет. На эту  затею опять  ушли тонны и тонны металла! Заборчик этот простоял как памятник визиту Щербицкого вплоть до 2011г., когда его срезали на металлолом рыцари частной инициативы, в это время уже вовсю бесчинствовавшие на умирающем заводе. Но не знали эти буржуины, что рядом, в десятке метров от заборчика, в балочке, под слоем песка лежит огромное количество черного металла, лежит еще с тех «советских» времен, когда «экономика должна была быть экономной»…

И как апофеоз этой кампании – за день до приезда Щербицкого, на завод автобусами завезли массу научных сотрудников из Трубного института и эта интеллигентная публика не только тщательнейшим образом подметала по всем пролетам 2-го трубного цеха, но и мыла с мылом(!) швабрами полы в  т.н. «высоком пролете»  - здании высотой 40 м., где размешались вертикальные вакуумные печи для термообработки труб из различных специальных сплавов.

И вот наступил день (числа не помню) приезда на завод этого одиозного партийного функционера российского государственно-капиталистического режима, занимавшего самый важный пост в его колониальной администрации в Украине. Наместник Кремля в Украине – кем еще мог быть в то время первый секретарь ЦК КПУ, член Политбюро ЦК КПСС?!

В этот день я работал во вторую смену. Щербицкий где-то подзадержался и его визит, ожидавшийся в первую половину дня, пришелся как раз на время начала работы второй смены. Во 2-м трубном цехе он появился где-то между 15.00 – 16.00. Пройдя проходную, я сразу обратил внимание на «Волги», стоявшие то тут, то там, по заводской территории. Было видно, что в каждом автомобиле сидит по несколько человек. Я сразу понял, что это «гебисты», обеспечивающие безопасность визита и что Щербицкий, может быть, уже где-то на заводе. Переодевшись в здании заводоуправления, где на втором этаже находились рабочие бытовки, я направился в цех, еще раз полюбовавшись на «Волги» с «гебистами». В цехе картина была еще более впечатляющей: на каждом углу стояли крепкие ребята в неброских темных костюмах, стояли так, чтобы каждый из них мог видеть двух своих коллег на других углах и поворотах. Внутри цеха, между 3-м и 4-м(пролетом проката) пролетами находилось одноэтажное здание из белого кирпича, где размещались ПРБ, кабинет начальника прокатного участка, инструментальная кладовая и довольно большое помещение, где проводились пересменки, называемые еще «оперативками» или «пятиминутками», обязательные для рабочих КПССовские политзанятия, а в обеденные перерывы используемое как комната приема пищи для тех прокатчиков, которые не посещали заводскую столовую. В этом помещении собралась вторая смена(прокатчики, волочильщики, резчики, шлифовщики, термисты, химики), собралась, как обычно, для получения сменных заданий. Но вдруг оказалось (кто конкретно из администраторов отдал это распоряжение, я уже не помню), что рабочие, эти «строители коммунизма», должны  не покидать этого помещения, находиться там под присмотром сменного мастера и более того, в этом помещении надо погасить свет на время посещения цеха главным коммунистическим партийным боссом Украины! Так неожиданно, рабочие второй смены 2-го трубного цеха оказались в полумраке(начальство распорядилось даже задернуть шторы на окнах), под присмотром сменного мастера и с озвученным требованием администрации – без дополнительного распоряжения это помещение не покидать! Посматривая в щели между шторами, можно было кое-как разглядеть, что происходит в пролете проката. А посмотреть было на что – ибо такое действо  за всю последующую историю завода (вплоть до его печального конца в 2012г.) уже не повторилось. За пульты станов встали разнокалиберные начальники, все в новенькой синей спецодежде, в новеньких оранжевых рабочих касках, имитируя собой рабочих (мы обычно ходили без касок и в спецодежде разного уровня изношенности и замызганности). Станы были включены на холостом ходу (т.е. при выключенной подаче трубной заготовки в очаг деформации), тем самым имитируя процесс холодного проката труб, но создавая реальный рабочий шум. Щербицкого должны были подвести к стану ХПТПВ    8-25, на котором в 1980г. постоянно работал я. Только этот стан не имитировал прокат, но действительно производил холоднокатаную трубу. Вместо меня, вроде как рабочий-прокатчик, за пультом стана стоял начальник прокатного участка. Почему именно мой стан удостоился такой «чести», – демонстрировать столь «высокому гостю» завода, что такое холодный прокат труб? Потому, что на других станах (роликовых) конструкция рабочей клети не позволяет непосредственно наблюдать за процессом проката. А на  стане ХПТПВ 8-25 рабочая клеть открыта спереди и сзади, что дает возможность наблюдать, как обливаемые струями эмульсии  валки совершают возвратно-поступательное движение по зубчатым рейкам, раскатывая при этом трубную заготовку в готовую трубу. Рядом со станом, на железном столе (на котором я обычно собирал-разбирал валки во время перевалок) еще в предыдущий день, в мою предыдущую вторую смену, был разложен основной и вспомогательный  прокатный инструмент: сияющие хромированные оправки, валки, сменные шестерни к ним, проводки, переходники… Все это было, разумеется, идеально чистым, но рядом с этой выставкой прокатного инструмента стояла стопка  больших белоснежных матерчатых салфеток, чтобы коммунистический партийный босс мог вытереть свои белые холеные пальцы после прикосновений к этим орудиям труда…

Документальная иллюстрация эпизода экономической борьбы промышленных рабочих в 90-е годы ХХ ст.

(в дополнение к теме "Забастовка на Опытном трубном")

КТС (комиссия по трудовым спорам) – орган разрешения трудовых конфликтов между наемными работниками и работодателями непосредственно на предприятии, создание и полномочия которого регламентированы законом Украины «О трудовых спорах и конфликтах».

ОЗ ГТИ – Опытный завод Трубного Института – неоднократно менявшее свое название (первоначально – Трубный Опытно-Экспериментальный Завод Всесоюзного Научно-исследовательского Трубного Института(ТОЭЗ ВНИТИ), последнее название Государственное Предприятие Днепропетровский Завод Прецизионных Труб (ГП ДЗПТ)) предприятие военно-промышленного комплекса «СССР», затем Украины и России, специализировавшееся на выпуске высокоточных, тонкостенных и особо тонкостенных бесшовных холоднокатаных и холоднотянутых труб из нержавеющей стали и различных сплавов для нужд ракетостроения, приборостроения, авиамоторостроения и т.д., с «военпредовской» системой контроля за качеством и приемкой выпускаемой продукции. Начало функционировать в 1970г. Достраивалось и наращивало производственные мощности вплоть до 1980г. В начале 80-х годов освоило производство труб для тепловыделяющих элементов  реакторов атомных подводных лодок ВМФ «СССР». Тогда же общее число рабочих, ИТР и административно-управленческого персонала завода достигало 2500 чел. После распада «СССР» начинается постепенный упадок предприятия, что выражалось в нарастающей остановке и последующем демонтаже ряда производственных мощностей, развивавшемся отступлении от требований технологических стандартов, сдаче в аренду различного оборудования и производственных площадей частным фирмам и т.д. В период 2001 – 2008 г.г. предприятие  было задействовано в программе модернизации «советской» военной авиации(замена выработавших свой моторесурс двигательных установок), состоявшей на вооружении бывших «стран социалистического содружества» и «стран социалистической ориентации», которую проводил российский ВПК. С  2009г. подчинено «Укрэнергоатому» с перспективой освоения собственно украинского производства труб под тепловыделяющие элементы  реакторов украинских атомных электростанций и с этого времени интенсивно разрушалось и банкротилось. Окончательно ликвидировано в декабре 2012г. при общем количестве рабочих менее 20 чел. В настоящее время большая часть производственных площадей бывшего ГП ДЗПТ принадлежит российской фирме «Торговый дом «Волгоградский Металлургический Завод», которая использует часть из них под склады и перевалочную базу для продукции ВМЗ.

В декабре 1997 – январе 1998 г.г. на заводе проходила первая и единственная в истории предприятия забастовка, поводом для которой было отсутствие зарплаты в семь месяцев.  Продолжавшаяся восемь дней  забастовка закончилась поражением рабочих, после чего зарплата им не платилась вплоть до ноября 2000г., т.е. в целом, более трех лет(июнь 1997 – ноябрь 2000) в условиях работающего предприятия, которое продолжало производить широкий ассортимент бесшовных труб, исправно отгружая заказчикам произведенную продукцию.   При этом  администрация систематически принуждала рабочих к 12-ти часовому ежедневному труду и всячески добивалась повышения его производительности. (Ни классическая буржуазная, ни марксистская политэкономия не смогли предусмотреть  возможность  таких отношений между наемным трудом и капиталом! – прим. О.Д.)

В КТС ОЗ ГТИ

от вальцовщика 5-го разряда  трубопрокатного цеха

Дубровского О. Б.

З А Я В Л Е Н И Е

Приказом директора завода г-на Морозова № 92-к от 21.07.1997 мне был объявлен выговор и на период с 15.07.1997 по 14.10.1997 установлена оплата по минимальной часовой тарифной ставке 3-го разряда в 29 коп. за (как говорится в этом приказе) «самовольное оставление работы» в 13.00 14.07.1997 и «отсутствие на рабочем месте без уважительных причин 2 часа 05 минут». 

Мотивировочная часть приказа № 92-к несостоятельна, так как 14.07.1997 на заводе проводилась организованная акция протеста рабочих против злостного нарушения администрацией коллективного договора на 1997г. по своевременной оплате труда в форме коллективного прекращения работы в 13.00 вместо 15.05. О проведении акции директор завода был предупрежден рабочими в первой половине дня 14.07.1997 в письменной форме, документом, зарегистрированным в приемной директора под входящим номером 15-з.

Следовательно, как участнику данной акции, у меня не было никаких оснований для того, чтобы продолжать работу, находиться на рабочем месте и вообще на территории цеха после 13.00 14.07.1997. Формулировка приказа № 92-к о «самовольном оставлении работы» мною и «отсутствия на рабочем месте без уважительных причин» игнорирует проводившуюся рабочими акцию протеста и, соответственно, искажает причины прекращения мною работы в 13.00 14.07.1997.

Рассматривая наложенные на меня взыскания, как таковые, необходимо отметить:

1.                  За каждое нарушение трудовой дисциплины может быть наложено только одно дисциплинарное взыскание (ст. 149 КЗоТ Украины). Текст приказа № 92-к говорит о двух взысканиях, что противоречит действующему законодательству о труде.

2. К работнику может быть применена только одна из следующих мер взыскания: выговор; увольнение (ст. 147 КЗоТ Украины). В отношении ко мне применен также перевод на ниже оплачиваемую работу скором на три месяца. Статья 147 КЗоТ Украины предусматривает применение «для отдельных категорий работников и других дисциплинарных взысканий». Разъяснение Госкомитета СССР по труду и социальным вопросам и Секретариата ВЦСПС от 25.10.1983 №8(22-31) (См. Бюллетень Госкомтруда СССР, 1984, №1) в пункте 3 «О порядке перевода на другую нижеоплачиваемую работу за нарушение трудовой дисциплины» говорит:

п. 3.1 «… за систематические нарушения трудовой дисциплины … рабочие … могут быть переведены на другую нижеоплачиваемую работу на срок до трех месяцев или смещены на другую низшую должность на тот же срок»

п. 3.2 «Систематически нарушающими трудовую дисциплину считаются рабочие, которые имеют дисциплинарные взыскания …  за нарушения трудовой дисциплины и нарушили ее вновь.»

п.3.3 «Под другой нижеоплачиваемой работой или низшей должностью, на которые рабочие … могут быть переведены … понимается работа или должность, не обусловленные трудовым договором, независимо от профессии и специальности работника.»

 Отсюда ясно, что приказ №92-к требующий «установить» мне сроком на три месяца «оплату по 3-му разряду, часовой тарифной ставкой 0,29 гр.» незаконен, так как это является переводом меня на нижеоплачиваемую работу, чему могут быть подвергнуты только систематические нарушители трудовой дисциплины, каковым я не являюсь, так как за период моей работы у меня не было дисциплинарных взысканий вообще.

«Арсенал» і Крути. 100 років війни. 100 років пам’яті

Андрій Здоров

100 років тому сталися дві історичні події, які мали великий вплив на історію української революції та особливо її осмислення в суспільній свідомості та історіографії. Перша - це бій між військами Української Центральної Ради під командуванням  сотника Аверкія Гончаренка та совітськими військами підполковника Михайла Муравйова біля станції Крути на Чернігівщині. Цей бій тривав два дні 29-30 січня (за старим стилем це 16 - 17 січня) 1918 р. і закінчився поразкою та відступом військ УЦР. Саме цю подію відзначають зараз в Україні на державному рівні як народженя новітнього українського війська, й до сотої річниці навіть знімають повнометражний художній фільм «Крути».

Друга подія – це повстання робітників та солдат київського гарнізону проти тієї ж Української Центральної Ради, яке почалося 28 (15-го за старим стилем) січня 1918 р на київському заводі «Арсенал», і яке було придушене урядовими військами за тиждень кривавих боїв. Друга подія була найбільш популярною в радянській літературі, їй присвячено чимало спогадів та творів мистецтва, найбільш відомий з яких  - кінострічка Олександра  Довженка «Арсенал» (1927р.)

Обидві події стали об’єктами міфологізації та обросли великої кількістю легенд, що іноді мають багато спільного. Навіть число жертв міфологізованих героїв доволі часто в літературі називають одне й те саме ніби магічне число 300. В радянській літературі довлі часто можна зустріти твердження, що петлюрівці, взявши штуром «Арсенал» 21 січня (4 лютого) 1918 р., розстріляли 300 полонених робітників – учасників повстання, хоча спогади безпосередній учасників цих подій і самих полоненинх це заперечують. В сучасній українській літературі часто можна зустріти твердження про те, що російським військами під Крутами протистояли 300 необстріляних студентів, які всі полягли в бою із більшовиками, хоча сили Аверкія Гончаренка налічували понад 700 бійців, з яких власне помічний студенський курінь становив лише одну сотню (і загинула з них лише одна чота – 27 осіб).

До 100 річчя штурму «Арсеналу» кілька днів тому київська організація ВО «Свобода» навіть організувала історичну реконструкцію «придушення сепаратистського заколоту», а на сайті  «Цензор» історик Ярослав Тинченко стверджує, що головною силою цього повстання були «кримінальні елементи»[1]. Жодних доказів цієї тези автор не наводить, але думаю, що в документах царського департаменту поліції не важко буде знайти дані про робітників «Арсеналу», що були засуджені за царських часів до різних строків тюремного ув’язнення або заслання, бо завод був дійсно багатий на революційні традиції.

Будівля заводу "Арсенал" зі слідами куль та осколків.

Завод «Арсенал» заснований ще в другій половині XVIII ст. як казенне підприємство із ремонту та виробництва гармат, в роки першої світової війни він був одним з найбільших постачальників артилерії для російської армії. На 1 травня 1917 р. в «Арсеналі» працювало 2946 робітників, на 1 вересня 1917 р. – 3259 робітників та службовців[2]. Їх національний склад був поліетнічним: тут були українці, росіяни, євреї, поляки тощо. У 1900 р. при заводі було відкрито приходське училище для дітей робітників. Його завідувачка А.П. Снєжкова згадувала: «Нас звинувачували в тому, що ми даємо учням  надто широкі знання, погрожували звільненням за те, що учні в стінах училища не говіють й говорять на рідній українській мові». А в робітничому театрі про «Арсеналі» ставили п’єси українських драматургів Івана Карпенка-Карого «Бесталанна» та Марка Кропивницького «Глитай або ж павук» (заборонена поліцією у 1907 р.)[3].

В роки першої світової війни царський уряд спрямував на завод групу мобілізованих в армію робітників-металістів із Росії, до них зокрема належав майбутній голова Київського Совіту робітничих депутатів більшовик Андрій Іванов, родом з Костроми[4]. Але в той же час прибула й група польських робітників евакуйованого Варшавського арсеналу, серед яких була досить сильна група членів Соціал-Демократії Королівства Польського та Литви на чолі  якої стояв Іполіт Фіалек, що був обраний членом Української Центральної Ради від національних меншин та депутатом Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії (за списком більшовиків)[5].

Те, що серед робітників «Арсеналу» було чимало українців підтверджують не тільки вище згадані спогади А. Снєжкової, але і формування на заводі одного з куренів київського «Вільного козацтва», що визнавав і сам Ярослав Тинченко[6]. Про свої виступи перед арсенальцями у 1917 р. згадував і Олександр Шумський – лідер лівого крила УПСР, який у 1926 р. вказував Андрію Іванову, що на тих робітничих зборах він у дискусіях із Івановим не раз виходив переможцем[7]. 

Пам'ятник  робітникам заводу "Арсенал", встановлений у 1927 р.

Наприкінці жовтня 1917 р. (за новим стилем це початок листопада) в Києві спалахнули бої між прибічниками поваленого в Петрограді Тимчасовго уряду Керенського та  більшовиками, головною опорою яких був саме завод «Арсенал» та сформовані тут загони Червоної гвардії. Прибічниками Керенського (юнкерами, донським козакам тощо), довелося скласти зброю. Влада в Києві перейшла до Української Центрлаьної Ради, але в тих боях загинуло троє робітників «Арсеналу»: П. Аїстов, І. Колюшниченко, Г. Титаренко[8].

Намагаючись позбавити більшовиків йх найбільшої опори в Києві, військове комендування УЦР в ніч на 5 (18) січня провело своєрідну зачистку міста. На всіх найбільших заводах було проведено обшуки, вилучено близько 1500 гвинтівок, велику кількість патронів тощо, а на заводі «Арсенал» було навіть частково виведено з ладу обладнання: порізано паси верстатів, пошкоджено електропроводку тощо[9].

Ремонт пошкодженого тривав до 15 (28) січня. Це був понеділок і робітники зібралися, щоби вирішити як приступити до роботи, але на зборах оголосили наказ військового міністерства: негайно відправити все вугілля із «Арсеналу» для потреб бронепотягів. Телефонограму про це заводоуправління прийняло саме тоді, коли представник міністерства праці того ж самого уряду УНР як раз виступав на мітингу перед робітниками і доводив, що уряд знайде гроші і завод буде працювати в незалежній Україні. Ясна річ, що після цієї звістки представникові УЦР довелося залишити завод. Натомісць повну підтримку робітниками висловили присутні тут же представники українських полків імені Петра Сагайдачного й Тараса Шевченка та охорони заводу із Богданівського куреня[10].

Член Київського комітету більшовиків Дора Іткінд пише, що 15 січня 1918 р. заводський комітет „Арсеналу” та осередок більшовиків скликали нараду. Приводом для неї стало рішення „Центральної Ради” (імовірно Генерального Секретаріату чи коменданта міста) про вивезення із заводу усього вугілля, що означало зупинку виробництва й закриття підприємства. „На нараді був присутній секретар партійного комітету І. Крейсберг, арсеналець Фіалек, теж член комітету, та делегати двох військових частин, що стояли коло „Арсеналу”. Останні пропонували негайно підняти повстання, обіцяючи „Арсеналові” цілковиту підтримку.

Таким чином, Київському комітету довелося стати перед доконаним фактом (виділено нами – А.З.). Товариші Крейсберг і Фіалек прибігли до мене повідомити про прийняте рішення. Іншого виходу не було”[11].

Представники військових частин, про які згадує Д. Іткінд – це представники українського полку імені П. Сагайдачного (зокрема командир першого куреня його – Сила Міщенко), Богданівського куреня (до нього належала охорона „Арсеналу” на чолі із Киселем, яка перейшла на бік повсталих) та частини полку імені Т. Шевченка на чолі із прапорщиком А. Портом[12].

Саме рішучість українських солдатів підштовхнула робітників „Арсеналу” розпочати повстання. "Необхідний був виступ на арену національного українського більшовизму... Першими виступили з казарм національні українські частини  в особі полків (імені) Сагайдачного і Полуботка",  - писав згодом у своїх спогадах командир першого куреня українського полку імені гетьмана Сагайдачного штабс-капітан Сила Міщенко, який в ніч на 16 січня привів весь перший курінь полку імені Сагайдачного разом із добровольцями з інших куренів (всього близько 450 бійців) до Арсеналу. На загальних зборах повстанців Міщенко був одноголосно обраний членом ревкому та військовим комендантом[13].