вівторок, 27 лютого 2018 р.

Визит Щербицкого на Опытный трубный завод летом 1980 г.






17 лютого минуло 100 років від народження колишнього першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Нинішня КПУ відзначала цей ювілей урочистими зборами та презентацією нової книги "Володимир Щербицький. Політичний портрет на тлі епохи". Для цих зборів українські сталіністи навіть не посоромилися просити приміщення у Кабінету міністрів. Ми публікуємо спогад про візит Щербицького на один з дніпропетровських заводів та його "спілкування із робітничим класом" робітничого активіста Олега Дубровського.

Автор у стана ХПТПВ в 2005 г.

Опытный трубный завод – неоднократно менявшее свое название предприятие военно-промышленного комплекса (Первоначальное название -  Трубный Опытно-экспериментальный завод Всесоюзного научно-исследовательского трубного института (ТОЭЗ ВНИТИ), затем Опытный трубный завод НИТИ (ОТЗ НИТИ им. Я. Осады); Опытный завод Государственного Трубного института (ОЗ ГТИ) и т.д. Последнее название – Государственное предприятие Днепропетровский завод прецизионных труб (ГП ДЗПТ)), специализировавшееся на производстве высокоточных, тонкостенных и особотонкостенных бесшовных труб  из нержавеющих сталей и различных сплавов для нужд ракетостроения, приборостроения, авиамоторостроения и т.д. Подробнее об этом предприятии можно прочесть в текстах «Забастовка на Опытном трубном» и «Документальная иллюстрация одного эпизода экономической борьбы промышленных рабочих 90-х годов».

Столетний юбилей В. Щербицкого не прошел незамеченным в украинских СМИ, что побудило меня, кадрового промышленного рабочего и одновременно многолетнего рабочего активиста социалистической ориентации, поделиться своими воспоминаниями о визите этого представителя высшего звена партийной иерархии КПССовского режима на ОЗ ГТИ – ГП ДЗПТ, который тогда, в 1980 г., еще носил свое первоначальное название – ТОЭЗ ВНИТИ.

Летом 1980г. лихорадочная подготовка к визиту Щербицкого, на заводе началась за месяц, если не раньше, до него. Все что можно, все что нужно и не нужно, мылось, красилось, подкрашивалось, белилось. Кругом на видных местах цеплялись красные транспаранты с ходульными лозунгами КПССовской пропаганды. Над  воротами в т.н. «поперечный пролет», которые являлись главными воротами в оба трубных цеха (в 90-е годы, в связи с сокращением производства, два трубных цеха были преобразованы в единый трубопрокатный цех, а бывшие цеха стали участками – участок нержавеющих сталей и участок сплавов), стал красоваться, наверное, всем в те времена набивший оскомину, КПССовский пропагандистский штамп, - «Планы партии – планы народа!».
Как наиболее яркие моменты подготовки  к визиту Щербицкого, сейчас,  почти через  38 лет после этого события, вспоминаются следующие эпизоды.
Очень интенсивно работал РСУ, – в штурмовом порядке перед вышеупомянутыми главными воротами в трубные цеха и перед воротами в механический цех были сооружены и заработали фонтаны из декоративного камня с маленькими бассейнами вокруг них, со скамейками по периметру, с выложенными кирпичом дорожками.
С тыльной  стороны огромного здания 2-го трубного цеха, между стеной цеха и бетонной дорогой, проходившей вдоль нее, были складировано большое  количество металлоконструкций, почему-то оставшихся невостребованными во время строительства здания (были там и трубы больших диаметров (250-400 мм.), оставшиеся после монтажа цеховой системы водоснабжения) и пролежавших там почти десять лет. Все это материальное богатство в десятки и десятки тонн черного металла беспощадно сгребли бульдозерами в выемку рельефа песчаных бугров – кучугур (большое пространство которых было огорожено заводским забором ТОЭЗ ВНИТИ под строительство в будущем второй очереди завода) и засыпали песком! Вдоль бетонной дороги, между дорогой и этим захоронением, опять же, в авральном порядке был построен совершенно бессмысленный забор из мощнейшего швеллера (250 мм.) высотой в один метр и покрашен почему-то в ярко-желтый цвет. На эту  затею опять  ушли тонны и тонны металла! Заборчик этот простоял как памятник визиту Щербицкого вплоть до 2011г., когда его срезали на металлолом рыцари частной инициативы, в это время уже вовсю бесчинствовавшие на умирающем заводе. Но не знали эти буржуины, что рядом, в десятке метров от заборчика, в балочке, под слоем песка лежит огромное количество черного металла, лежит еще с тех «советских» времен, когда «экономика должна была быть экономной»…
И как апофеоз этой кампании – за день до приезда Щербицкого, на завод автобусами завезли массу научных сотрудников из Трубного института и эта интеллигентная публика не только тщательнейшим образом подметала по всем пролетам 2-го трубного цеха, но и мыла с мылом(!) швабрами полы в  т.н. «высоком пролете»  - здании высотой 40 м., где размешались вертикальные вакуумные печи для термообработки труб из различных специальных сплавов.
И вот наступил день (числа не помню) приезда на завод этого одиозного партийного функционера российского государственно-капиталистического режима, занимавшего самый важный пост в его колониальной администрации в Украине. Наместник Кремля в Украине – кем еще мог быть в то время первый секретарь ЦК КПУ, член Политбюро ЦК КПСС?!
В этот день я работал во вторую смену. Щербицкий где-то подзадержался и его визит, ожидавшийся в первую половину дня, пришелся как раз на время начала работы второй смены. Во 2-м трубном цехе он появился где-то между 15.00 – 16.00. Пройдя проходную, я сразу обратил внимание на «Волги», стоявшие то тут, то там, по заводской территории. Было видно, что в каждом автомобиле сидит по несколько человек. Я сразу понял, что это «гебисты», обеспечивающие безопасность визита и что Щербицкий, может быть, уже где-то на заводе. Переодевшись в здании заводоуправления, где на втором этаже находились рабочие бытовки, я направился в цех, еще раз полюбовавшись на «Волги» с «гебистами». В цехе картина была еще более впечатляющей: на каждом углу стояли крепкие ребята в неброских темных костюмах, стояли так, чтобы каждый из них мог видеть двух своих коллег на других углах и поворотах. Внутри цеха, между 3-м и 4-м(пролетом проката) пролетами находилось одноэтажное здание из белого кирпича, где размещались ПРБ, кабинет начальника прокатного участка, инструментальная кладовая и довольно большое помещение, где проводились пересменки, называемые еще «оперативками» или «пятиминутками», обязательные для рабочих КПССовские политзанятия, а в обеденные перерывы используемое как комната приема пищи для тех прокатчиков, которые не посещали заводскую столовую. В этом помещении собралась вторая смена(прокатчики, волочильщики, резчики, шлифовщики, термисты, химики), собралась, как обычно, для получения сменных заданий. Но вдруг оказалось (кто конкретно из администраторов отдал это распоряжение, я уже не помню), что рабочие, эти «строители коммунизма», должны  не покидать этого помещения, находиться там под присмотром сменного мастера и более того, в этом помещении надо погасить свет на время посещения цеха главным коммунистическим партийным боссом Украины! Так неожиданно, рабочие второй смены 2-го трубного цеха оказались в полумраке(начальство распорядилось даже задернуть шторы на окнах), под присмотром сменного мастера и с озвученным требованием администрации – без дополнительного распоряжения это помещение не покидать! Посматривая в щели между шторами, можно было кое-как разглядеть, что происходит в пролете проката. А посмотреть было на что – ибо такое действо  за всю последующую историю завода (вплоть до его печального конца в 2012г.) уже не повторилось. За пульты станов встали разнокалиберные начальники, все в новенькой синей спецодежде, в новеньких оранжевых рабочих касках, имитируя собой рабочих (мы обычно ходили без касок и в спецодежде разного уровня изношенности и замызганности). Станы были включены на холостом ходу (т.е. при выключенной подаче трубной заготовки в очаг деформации), тем самым имитируя процесс холодного проката труб, но создавая реальный рабочий шум. Щербицкого должны были подвести к стану ХПТПВ    8-25, на котором в 1980г. постоянно работал я. Только этот стан не имитировал прокат, но действительно производил холоднокатаную трубу. Вместо меня, вроде как рабочий-прокатчик, за пультом стана стоял начальник прокатного участка. Почему именно мой стан удостоился такой «чести», – демонстрировать столь «высокому гостю» завода, что такое холодный прокат труб? Потому, что на других станах (роликовых) конструкция рабочей клети не позволяет непосредственно наблюдать за процессом проката. А на  стане ХПТПВ 8-25 рабочая клеть открыта спереди и сзади, что дает возможность наблюдать, как обливаемые струями эмульсии  валки совершают возвратно-поступательное движение по зубчатым рейкам, раскатывая при этом трубную заготовку в готовую трубу. Рядом со станом, на железном столе (на котором я обычно собирал-разбирал валки во время перевалок) еще в предыдущий день, в мою предыдущую вторую смену, был разложен основной и вспомогательный  прокатный инструмент: сияющие хромированные оправки, валки, сменные шестерни к ним, проводки, переходники… Все это было, разумеется, идеально чистым, но рядом с этой выставкой прокатного инструмента стояла стопка  больших белоснежных матерчатых салфеток, чтобы коммунистический партийный босс мог вытереть свои белые холеные пальцы после прикосновений к этим орудиям труда…

пʼятниця, 16 лютого 2018 р.

Документальная иллюстрация эпизода экономической борьбы промышленных рабочих в 90-е годы ХХ ст.




(в дополнение к теме "Забастовка на Опытном трубном")



КТС (комиссия по трудовым спорам) – орган разрешения трудовых конфликтов между наемными работниками и работодателями непосредственно на предприятии, создание и полномочия которого регламентированы законом Украины «О трудовых спорах и конфликтах».



ОЗ ГТИ – Опытный завод Трубного Института – неоднократно менявшее свое название (первоначально – Трубный Опытно-Экспериментальный Завод Всесоюзного Научно-исследовательского Трубного Института(ТОЭЗ ВНИТИ), последнее название Государственное Предприятие Днепропетровский Завод Прецизионных Труб (ГП ДЗПТ)) предприятие военно-промышленного комплекса «СССР», затем Украины и России, специализировавшееся на выпуске высокоточных, тонкостенных и особо тонкостенных бесшовных холоднокатаных и холоднотянутых труб из нержавеющей стали и различных сплавов для нужд ракетостроения, приборостроения, авиамоторостроения и т.д., с «военпредовской» системой контроля за качеством и приемкой выпускаемой продукции. Начало функционировать в 1970г. Достраивалось и наращивало производственные мощности вплоть до 1980г. В начале 80-х годов освоило производство труб для тепловыделяющих элементов  реакторов атомных подводных лодок ВМФ «СССР». Тогда же общее число рабочих, ИТР и административно-управленческого персонала завода достигало 2500 чел. После распада «СССР» начинается постепенный упадок предприятия, что выражалось в нарастающей остановке и последующем демонтаже ряда производственных мощностей, развивавшемся отступлении от требований технологических стандартов, сдаче в аренду различного оборудования и производственных площадей частным фирмам и т.д. В период 2001 – 2008 г.г. предприятие  было задействовано в программе модернизации «советской» военной авиации(замена выработавших свой моторесурс двигательных установок), состоявшей на вооружении бывших «стран социалистического содружества» и «стран социалистической ориентации», которую проводил российский ВПК. С  2009г. подчинено «Укрэнергоатому» с перспективой освоения собственно украинского производства труб под тепловыделяющие элементы  реакторов украинских атомных электростанций и с этого времени интенсивно разрушалось и банкротилось. Окончательно ликвидировано в декабре 2012г. при общем количестве рабочих менее 20 чел. В настоящее время большая часть производственных площадей бывшего ГП ДЗПТ принадлежит российской фирме «Торговый дом «Волгоградский Металлургический Завод», которая использует часть из них под склады и перевалочную базу для продукции ВМЗ.

В декабре 1997 – январе 1998 г.г. на заводе проходила первая и единственная в истории предприятия забастовка, поводом для которой было отсутствие зарплаты в семь месяцев.  Продолжавшаяся восемь дней  забастовка закончилась поражением рабочих, после чего зарплата им не платилась вплоть до ноября 2000г., т.е. в целом, более трех лет(июнь 1997 – ноябрь 2000) в условиях работающего предприятия, которое продолжало производить широкий ассортимент бесшовных труб, исправно отгружая заказчикам произведенную продукцию.   При этом  администрация систематически принуждала рабочих к 12-ти часовому ежедневному труду и всячески добивалась повышения его производительности. (Ни классическая буржуазная, ни марксистская политэкономия не смогли предусмотреть  возможность  таких отношений между наемным трудом и капиталом! – прим. О.Д.)





В КТС ОЗ ГТИ

от вальцовщика 5-го разряда  трубопрокатного цеха

Дубровского О. Б.



З А Я В Л Е Н И Е

Приказом директора завода г-на Морозова № 92-к от 21.07.1997 мне был объявлен выговор и на период с 15.07.1997 по 14.10.1997 установлена оплата по минимальной часовой тарифной ставке 3-го разряда в 29 коп. за (как говорится в этом приказе) «самовольное оставление работы» в 13.00 14.07.1997 и «отсутствие на рабочем месте без уважительных причин 2 часа 05 минут». 

Мотивировочная часть приказа № 92-к несостоятельна, так как 14.07.1997 на заводе проводилась организованная акция протеста рабочих против злостного нарушения администрацией коллективного договора на 1997г. по своевременной оплате труда в форме коллективного прекращения работы в 13.00 вместо 15.05. О проведении акции директор завода был предупрежден рабочими в первой половине дня 14.07.1997 в письменной форме, документом, зарегистрированным в приемной директора под входящим номером 15-з.

Следовательно, как участнику данной акции, у меня не было никаких оснований для того, чтобы продолжать работу, находиться на рабочем месте и вообще на территории цеха после 13.00 14.07.1997. Формулировка приказа № 92-к о «самовольном оставлении работы» мною и «отсутствия на рабочем месте без уважительных причин» игнорирует проводившуюся рабочими акцию протеста и, соответственно, искажает причины прекращения мною работы в 13.00 14.07.1997.

Рассматривая наложенные на меня взыскания, как таковые, необходимо отметить:

1.                  За каждое нарушение трудовой дисциплины может быть наложено только одно дисциплинарное взыскание (ст. 149 КЗоТ Украины). Текст приказа № 92-к говорит о двух взысканиях, что противоречит действующему законодательству о труде.



2. К работнику может быть применена только одна из следующих мер взыскания: выговор; увольнение (ст. 147 КЗоТ Украины). В отношении ко мне применен также перевод на ниже оплачиваемую работу скором на три месяца. Статья 147 КЗоТ Украины предусматривает применение «для отдельных категорий работников и других дисциплинарных взысканий». Разъяснение Госкомитета СССР по труду и социальным вопросам и Секретариата ВЦСПС от 25.10.1983 №8(22-31) (См. Бюллетень Госкомтруда СССР, 1984, №1) в пункте 3 «О порядке перевода на другую нижеоплачиваемую работу за нарушение трудовой дисциплины» говорит:

п. 3.1 «… за систематические нарушения трудовой дисциплины … рабочие … могут быть переведены на другую нижеоплачиваемую работу на срок до трех месяцев или смещены на другую низшую должность на тот же срок»

п. 3.2 «Систематически нарушающими трудовую дисциплину считаются рабочие, которые имеют дисциплинарные взыскания …  за нарушения трудовой дисциплины и нарушили ее вновь.»

п.3.3 «Под другой нижеоплачиваемой работой или низшей должностью, на которые рабочие … могут быть переведены … понимается работа или должность, не обусловленные трудовым договором, независимо от профессии и специальности работника.»

 Отсюда ясно, что приказ №92-к требующий «установить» мне сроком на три месяца «оплату по 3-му разряду, часовой тарифной ставкой 0,29 гр.» незаконен, так как это является переводом меня на нижеоплачиваемую работу, чему могут быть подвергнуты только систематические нарушители трудовой дисциплины, каковым я не являюсь, так как за период моей работы у меня не было дисциплинарных взысканий вообще.


пʼятниця, 2 лютого 2018 р.

«Арсенал» і Крути. 100 років війни. 100 років пам’яті




Андрій Здоров

100 років тому сталися дві історичні події, які мали великий вплив на історію української революції та особливо її осмислення в суспільній свідомості та історіографії. Перша - це бій між військами Української Центральної Ради під командуванням  сотника Аверкія Гончаренка та совітськими військами підполковника Михайла Муравйова біля станції Крути на Чернігівщині. Цей бій тривав два дні 29-30 січня (за старим стилем це 16 - 17 січня) 1918 р. і закінчився поразкою та відступом військ УЦР. Саме цю подію відзначають зараз в Україні на державному рівні як народженя новітнього українського війська, й до сотої річниці навіть знімають повнометражний художній фільм «Крути».
Друга подія – це повстання робітників та солдат київського гарнізону проти тієї ж Української Центральної Ради, яке почалося 28 (15-го за старим стилем) січня 1918 р на київському заводі «Арсенал», і яке було придушене урядовими військами за тиждень кривавих боїв. Друга подія була найбільш популярною в радянській літературі, їй присвячено чимало спогадів та творів мистецтва, найбільш відомий з яких  - кінострічка Олександра  Довженка «Арсенал» (1927р.)
Обидві події стали об’єктами міфологізації та обросли великої кількістю легенд, що іноді мають багато спільного. Навіть число жертв міфологізованих героїв доволі часто в літературі називають одне й те саме ніби магічне число 300. В радянській літературі довлі часто можна зустріти твердження, що петлюрівці, взявши штуром «Арсенал» 21 січня (4 лютого) 1918 р., розстріляли 300 полонених робітників – учасників повстання, хоча спогади безпосередній учасників цих подій і самих полоненинх це заперечують. В сучасній українській літературі часто можна зустріти твердження про те, що російським військами під Крутами протистояли 300 необстріляних студентів, які всі полягли в бою із більшовиками, хоча сили Аверкія Гончаренка налічували понад 700 бійців, з яких власне помічний студенський курінь становив лише одну сотню (і загинула з них лише одна чота – 27 осіб).
До 100 річчя штурму «Арсеналу» кілька днів тому київська організація ВО «Свобода» навіть організувала історичну реконструкцію «придушення сепаратистського заколоту», а на сайті  «Цензор» історик Ярослав Тинченко стверджує, що головною силою цього повстання були «кримінальні елементи»[1]. Жодних доказів цієї тези автор не наводить, але думаю, що в документах царського департаменту поліції не важко буде знайти дані про робітників «Арсеналу», що були засуджені за царських часів до різних строків тюремного ув’язнення або заслання, бо завод був дійсно багатий на революційні традиції.

Будівля заводу "Арсенал" зі слідами куль та осколків.

Завод «Арсенал» заснований ще в другій половині XVIII ст. як казенне підприємство із ремонту та виробництва гармат, в роки першої світової війни він був одним з найбільших постачальників артилерії для російської армії. На 1 травня 1917 р. в «Арсеналі» працювало 2946 робітників, на 1 вересня 1917 р. – 3259 робітників та службовців[2]. Їх національний склад був поліетнічним: тут були українці, росіяни, євреї, поляки тощо. У 1900 р. при заводі було відкрито приходське училище для дітей робітників. Його завідувачка А.П. Снєжкова згадувала: «Нас звинувачували в тому, що ми даємо учням  надто широкі знання, погрожували звільненням за те, що учні в стінах училища не говіють й говорять на рідній українській мові». А в робітничому театрі про «Арсеналі» ставили п’єси українських драматургів Івана Карпенка-Карого «Бесталанна» та Марка Кропивницького «Глитай або ж павук» (заборонена поліцією у 1907 р.)[3].
В роки першої світової війни царський уряд спрямував на завод групу мобілізованих в армію робітників-металістів із Росії, до них зокрема належав майбутній голова Київського Совіту робітничих депутатів більшовик Андрій Іванов, родом з Костроми[4]. Але в той же час прибула й група польських робітників евакуйованого Варшавського арсеналу, серед яких була досить сильна група членів Соціал-Демократії Королівства Польського та Литви на чолі  якої стояв Іполіт Фіалек, що був обраний членом Української Центральної Ради від національних меншин та депутатом Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії (за списком більшовиків)[5].
Те, що серед робітників «Арсеналу» було чимало українців підтверджують не тільки вище згадані спогади А. Снєжкової, але і формування на заводі одного з куренів київського «Вільного козацтва», що визнавав і сам Ярослав Тинченко[6]. Про свої виступи перед арсенальцями у 1917 р. згадував і Олександр Шумський – лідер лівого крила УПСР, який у 1926 р. вказував Андрію Іванову, що на тих робітничих зборах він у дискусіях із Івановим не раз виходив переможцем[7]. 

Пам'ятник  робітникам заводу "Арсенал", встановлений у 1927 р.

Наприкінці жовтня 1917 р. (за новим стилем це початок листопада) в Києві спалахнули бої між прибічниками поваленого в Петрограді Тимчасовго уряду Керенського та  більшовиками, головною опорою яких був саме завод «Арсенал» та сформовані тут загони Червоної гвардії. Прибічниками Керенського (юнкерами, донським козакам тощо), довелося скласти зброю. Влада в Києві перейшла до Української Центрлаьної Ради, але в тих боях загинуло троє робітників «Арсеналу»: П. Аїстов, І. Колюшниченко, Г. Титаренко[8].
Намагаючись позбавити більшовиків йх найбільшої опори в Києві, військове комендування УЦР в ніч на 5 (18) січня провело своєрідну зачистку міста. На всіх найбільших заводах було проведено обшуки, вилучено близько 1500 гвинтівок, велику кількість патронів тощо, а на заводі «Арсенал» було навіть частково виведено з ладу обладнання: порізано паси верстатів, пошкоджено електропроводку тощо[9].
Ремонт пошкодженого тривав до 15 (28) січня. Це був понеділок і робітники зібралися, щоби вирішити як приступити до роботи, але на зборах оголосили наказ військового міністерства: негайно відправити все вугілля із «Арсеналу» для потреб бронепотягів. Телефонограму про це заводоуправління прийняло саме тоді, коли представник міністерства праці того ж самого уряду УНР як раз виступав на мітингу перед робітниками і доводив, що уряд знайде гроші і завод буде працювати в незалежній Україні. Ясна річ, що після цієї звістки представникові УЦР довелося залишити завод. Натомісць повну підтримку робітниками висловили присутні тут же представники українських полків імені Петра Сагайдачного й Тараса Шевченка та охорони заводу із Богданівського куреня[10].
Член Київського комітету більшовиків Дора Іткінд пише, що 15 січня 1918 р. заводський комітет „Арсеналу” та осередок більшовиків скликали нараду. Приводом для неї стало рішення „Центральної Ради” (імовірно Генерального Секретаріату чи коменданта міста) про вивезення із заводу усього вугілля, що означало зупинку виробництва й закриття підприємства. „На нараді був присутній секретар партійного комітету І. Крейсберг, арсеналець Фіалек, теж член комітету, та делегати двох військових частин, що стояли коло „Арсеналу”. Останні пропонували негайно підняти повстання, обіцяючи „Арсеналові” цілковиту підтримку.
Таким чином, Київському комітету довелося стати перед доконаним фактом (виділено нами – А.З.). Товариші Крейсберг і Фіалек прибігли до мене повідомити про прийняте рішення. Іншого виходу не було”[11].
Представники військових частин, про які згадує Д. Іткінд – це представники українського полку імені П. Сагайдачного (зокрема командир першого куреня його – Сила Міщенко), Богданівського куреня (до нього належала охорона „Арсеналу” на чолі із Киселем, яка перейшла на бік повсталих) та частини полку імені Т. Шевченка на чолі із прапорщиком А. Портом[12].
Саме рішучість українських солдатів підштовхнула робітників „Арсеналу” розпочати повстання. "Необхідний був виступ на арену національного українського більшовизму... Першими виступили з казарм національні українські частини  в особі полків (імені) Сагайдачного і Полуботка",  - писав згодом у своїх спогадах командир першого куреня українського полку імені гетьмана Сагайдачного штабс-капітан Сила Міщенко, який в ніч на 16 січня привів весь перший курінь полку імені Сагайдачного разом із добровольцями з інших куренів (всього близько 450 бійців) до Арсеналу. На загальних зборах повстанців Міщенко був одноголосно обраний членом ревкому та військовим комендантом[13].

неділя, 21 січня 2018 р.

Привид комунізму


Пропонована вашій увазі стаття провідного теоретика Української Комуністичної партії Андрія Річицького, поміщена в офіційному друкованому органі укапістів газеті "Червоний прапор", сповнена революційного оптимізму, віри у неминучість загибелі "прогнившого" капіталізму та торжество "нового свобідного ладу гармонії і праці". Подальша історія не підтвердила цих сподівань, адже після розгрому Угорської, Словацької та Баварської радянських республік європейський пролетарсько-революційний рух був в основному придушений, а більшість його провідників загинули. Сталіністське виродження Радянської Росії та Комінтерну довершило справу поразки тогочасної революційної перспективи. Капіталістичний лад виявився геть не таким прогнилим, як здавалося багатьом учасникам революційних подій сторічної давнини: лад "гніту, визиску, неволі і недолі міліонів робочого люду" досі не поспішає зійти з історичної арени. Не справдилися й прогнози Річицького щодо безповоротного провалу партії "комуністів України", яких має змінити УКП - "єдина виразниця правильного розуміння завдань і характеру української революції". Чи має шанси на повернення "страшна мара у червоному савані з вогневою косою"?

15 січня минуло 99 років від дня загибелі згадуваних Андрієм Річицьким Карла Лібкнехта та Рози Люксембург - лідерів "Союзу Спартака" та очільників січневого повстання  берлінського робітництва проти уряду правого соціал-демократа Фрідріха Еберта.



 



"Привид снує по Европі - привид комунізму". Так сімдесят літ тому назад починали свій "Комуністичний маніфест" К.Маркс і Ф.Енґельс. Нині привид став уже страшною марою у червоному савані з вогневою косою, якою жах і тремтіння наганяє на буржуазію всього світу.

Корні капіталізму підгнили, і він з грюкотом валиться, самопожираючи себе у світовій імперіалістичній війні і умираючи під ударами громадянської війни. На зміну прогнившому ладові гніту, визиску, неволі і недолі міліонів робочого люду іде новий свобідний лад гармонії і праці.

Багнетом червоного вояка розчищається шлях до нього, молотом робітника куються підвалини його.

Пролетаріат Росії узяв перший долю працюючих і поневолених у свої руки, і два роки б'ється уже з всією чорною зграєю вампірів роду людського, з світовим імперіалізмом і накидью реакції, ідучи в авангарді пролетарської соціалістичної революції, чекаючи допомоги пролетаріату Европи і всього світу.

Буржуазна Европа корчиться в жорстоких обіймах голоду, холоду, руїни і злиднів, в які вона вкинула мілійони працюючих, сили проти нею ростуть і зміцнюються, - і грізною примарою для неї і спокусою для всього міжнароднього пролетаріату стоїть радянська Росія, проти якої направлено всі сили і засоби міжнародньої реакції.

Але ні одного вояка не може послати вона на цей далекий Схід Европи для подавлювання революції. Подбні авантюри одеських і архангельських експедицій потерпіли жалкий крах, - бо немає англійського й французького вояка, який би захотів лити кров для своїх гнобителів і йти душити своїх братів-пролетарів.

"Спартаківці" на вулицях Берліна


Лишається єдиний засіб ізмором узяти східно-європейський пролетаріат, економичною блокадою його країн, підмогою і постачанням російської контрреволюції. Але внутрішенє становище капіталістичної Европи хистке, загрожує воно катастрофою. Радянські республіки Угорська і Баварська врізалися було в саме тіло "цивілізованого" Заходу Европи вносячи в нього "отруту" комунізму.

З великими труднощами спільними зусиллями буржуазії удалося ліквідувати ці дві спроби пролетарської революції, та не на довго це торжество. Із об'єктивного ходу речей не вискочити ніякому Вільсону, і чорний інтернаціонал, Ліга Націй, не врятує буржуазію од виконання пролетаріатом над нею смертного присуду історії.



Продукційні сили не можуть миритися далі з буржуазним господарем продукції, що заподіяв їм руїну, а працюючі маси надалі не стерплять гніт і визиск трутнів-капіталістів над масами робітників. Неумолима проблема поставлена: або ж нечуване поневолення працюючих,  - кріпацький каторжний капіталізм, - занепад продукційних сил, або негайне визволення і поступ уперед через комунізм. І чим швидше розвяже пролетаріат цю світову проблему тим легший буде хід вперед.




Роза Люксембург та Карл Лібкнехт


Та не легко розбити ті кайдани, в яких заковано капіталом мільйони рук робочих. Лише безкровні інтелігентики можуть мріяти про "безкровну" революцію. Революція - крівава боротьба. Морем крови зістрічає буржуазія спроби пролетаріату опанувати владою для перебудови суспільства. Західно-европейська буржуазія не може йти в порівняння з російською, яка сама ще не встигла стати міцно на ноги.Озброєна по останньому слову науки, техніки і політики, буржуазія на заході виявляє нечуваний опір пролетарській революції, і боротьба на заході буде більш жорстока та крівава, ніж на сході. Німецька буржуазія це вже доказала розстрілом тисячів повставших робітників у Берліні, убивством Карла Лібкнехта і Рози Люксембург, провідників німецького комуністичного пролетаріату.

Крім боротьби, ошуканство вживає капітал проти робітників, використовуючи частину їх через провідників опортунізму й соціяль-зрадників. Своїм впливом на відсталі, або упревілейовані шари пролетаріату, вносить імперіалістична буржуазія роскол в робітничі ряди і взаємну боротьбу.


Євген Левіне - лідер Баварської совітської республіки


Отже й досі пролетарська революція задержується на заході. Не увесь ще й пролетаріят усвідомився в неминучости негайного захоплення влади для комуністичного будівництва. Але процес увільнення робітничих мас од облуди соціялъ-демократичних керовників, од ілюзій демократизму іде своїм ходом, невдоволення мас росте, руїна господарства глибшає, - і з кожним днем неминучість вибуху пролетарської революції стає все ближчою.

Напруження двох ворожих сил на заході досягає максімума. Вибух не зважаючи на всю його немінучість і довгожданність може статись раптом і несподівано. І міжнародний капітал в передсмертних корчах чіпляється за всі реальні сили, на які він може опертися. З напруженням стежать його представники із "Ліги Націй" і "ради чотирьох" за боротьбою революції і контрреволюції на сході Европи, з Денікіним і Колчаком зв'язуючи свої надії, розуміючи, що удар по революції тут є удар по міжнародній революції, є їх рятунок.

На цей бурхливий Схід Европи направлена увага всього світу. На Україні відбуваються головні кріваві дії. Але і борючийся пролетаріат є дитина капіталістичного суспільства, він не позбавлений його гріхів і хиб. І великим гріхом керуючих груп пролетаріату російського як в Росії, так і на Україні, гріхом супроти України і революції є не ізжиті ше ним буржуазно-імперіялістичні стремління. Ця спадщина російського імперіалізму і русифікаторства є одною з основних причин неудач соціалістичної революції на Україні. 

Виразниця цих стремлінь - партія "комуністів України", партія, яка не виросла з української революції і тому не може задовольнити її вимог, довести її до кінця, а, опіраючись на тоненьку надслойку російського пролетаріату в морі працюючих мас України і на організовану зовнішню силу Росії, в своїх спробах на Україні неминуче ізолювалася, одривалася од працюючих мас, вносила в ряди їх національну боротьбу і тим засуджувала і себе і революцію на розгром, а в самому російському пролетаріяті на Україні породжувала байжужість, пасивність і реакційні настрої.

Але в міру виявлення і розвитку внутрішніх пролетарських сил української революції, в міру підняття клясової свідомости всієї маси пролетаріяту України іде ростворення в ній і тієї надслойки російського пролетаріяту, на яку опиралися "комуністи України". Цим підписується смертний засуд над цією партією, яка уже в стадії умірання теряє вплив на маси навіть на містах. 

Переломний момент переживають зараз сили пролетарської революції на Україні які в ході революції неминуче ставлять ділему: партія російського комунізму на Україні мусить або врости в українську революцію, або зійти з істричної сцени. Ознаки роскладу в цій партії свідчать про істнування в ній обох цих процесів, які лише підтверджують її умірання.

Натомість із української революції висовується дозріваючим українським пролетаріятом, із руїн і уламків української соціялъ-демократії виходить, очищаючись от намулів опортунізму й націоналізму, Українська Комуністична Партія - єдина виразниця правильного розуміння завдань і характеру української революції партія всього пролетаріату України без ріжниці націй. Виростаючи знизу з основної маси пролетаріату України, озброєна наукою історичного матеріялізму Маркса і Енґельса, з її методами опреділючи свої завдання в революції, Українська Комуністична партія мусить стати тим притягаючим центром, круг якого згуртуються всі реальні комуністичні сили української революції. 

Здійснюючи вимогу національної української революції - самостійність української республіки, - доводячи тим буржуазну революцію до кінця - Українська Комуністична Партія розвязує сили соціалістичної революції, правильним вирішенням національної справи веде до припинення національної боротьби в рядах працюючих, втягаючи всю їх масу на шлях комуністичної революції і творчости.

З піднятим червоним прапором, зі зброєю в руках кличе Українська Комуністична Партія всіх працюючих повстати проти всіх катів і їх підніжків, змести весь гній реакції капіталу, і йти назустріч червоному зареву комунізму.

№ 59 15 XII. 1919   

неділя, 14 січня 2018 р.

ЗАБАСТОВКА НА ОПЫТНОМ ТРУБНОМ

Спогади робітничого активіста Олега Дубровського про події 20-річної давнини на неіснуючому нині вже Дніпропетровському заводі прецезійних труб, що виробляв високоточні безшовні трубні вироби для радянського, а потім російського військово-промислового комплексу, авіаційної промисловості та навіть атомних електростанцій. У 2000-х роках цей унікальний виробничий комплекс був переданий до об'єднання "Укренергоатом" і  практично цілеспрямовано доведений до банкрутства, як вважають деякі оглядачі, щоби забезпечити монополію на ринку його російських конкурентів. Зараз на його місці філія "Торгового дому "Волгоградський металургійний завод".



В декабре 1997 – январе 1998 г.г. в Днепропетровске, на Опытном трубном заводе Государственного трубного института (с1970 по 1990г.г. – Трубный Опытно-экспериментальный завод Всесоюзного научно-исследовательского трубного института  (ТОЭЗ ВНИТИ); с 1990 по 1995г.г. – Днепропетровский  завод прецизионных труб (ДЗПТ); с 1995  - ОТЗ ГТИ) прошла общезаводская экономическая забастовка с требованиями: погасить семимесячную задолженность по зарплате рабочим завода и выполнять положения принятого в апреле 1997г. коллективного договора. Забастовка закончилась поражением рабочих, на 8-й день она была буквально разгромлена администрацией.
Однако, несмотря на поражение рабочих, это классовое столкновение имело, на наш взгляд несколько интересных моментов.

Рассмотрим, как конкретная ситуация воздействовала на тактику забастовочной борьбы, а также те, весьма эффективные контрмеры, которые применял против бастующих классовый враг.

Сразу надо отметить два момента:
Первый – забастовка была инициирована и организована одним человеком, левым политическим активистом, членом Социалистического Рабочего Союза, рабочим завода, трубопрокатчиком О. Дубровским. Это значит, что в процессе подготовительной агитационной и организационной работы не сложилось никакой инициативной группы рабочих активистов, которая затем могла бы стать забастовочным комитетом.
Второй момент – рабочий коллектив завода практически не имел забастовочного опыта, до этого, все неудачные, стихийно-спонтанные попытки бастовать не продолжались более одной смены.



Весьма низкий уровень классового сознания, а значит, солидарности и боевитости рабочих Опытного трубного завода, неоднократно проявлявшийся в конфликтных ситуациях 1996-97г.г., не позволял начать подготовку к стачке с создания инициативной группы и проведения ею общего, независимого от администрации, собрания рабочих завода. В течение 1997г. было сделано несколько попыток создания инициативной группы рабочего актива и организации ею общего собрания рабочих  как всего завода, так и в меньшем масштабе – трубопрокатного цеха (основного структурного подразделения). Все эти попытки закончились неудачно. Наталкиваясь на обезоруживающую пассивность братьев по классу, новоиспеченный рабочий актив испытывал сильнейшую деморализацию и, как правило, прекращал после этого делать что-либо вообще. Рабочие завода, в свою очередь, неоднократно демонстрировали свою полную неспособность собраться вместе для обсуждения своих самых злободневных проблем без санкции и без участия администрации.
Поэтому, к концу 1997г., О.Дубровский, как целенаправленно действующий социалистический активист (который был, пожалуй, единственным, кто не утратил надежд на возможность организации рабочего сопротивления на заводе), решил отказаться от привычной схемы: создание инициативной группы; подготовка ею общего рабочего собрания; проведение этого собрания, где вырабатываются и утверждаются требования рабочих, а также избирается стачечный комитет; предъявление стачкомом  требований к администрации; переговоры сторон конфликта; в случае их неудачи – начало забастовки.
Вместо подобной схемы  О.Дубровский взял на себя ответственность сформулировать требования рабочих, то есть, подменил собой, своей собственной инициативой волю и решения общего рабочего собрания и в первых числах декабря 1997г. начал обходить бригаду за бригадой во всех производственных подразделениях завода.
Безусловно, такая подготовительная работа стала возможной только потому, что рабочие Дубровского знали. Малочисленные старые кадры помнили его жесткие конфликты с администрацией в 70-е и в 80-е годы, после одного из которых  он был уволен (в августе 1983г.) и затем  отсутствовал на заводе 13 лет. Для основной массы Дубровский стал единственным рабочим представителем, выдвинутым в апреле 1997г. на конференции по принятию коллективного договора непосредственно рабочими в так называемый «Совет  предприятия», дополнительно к списку кандидатур, предложенных директором завода. Более того, Дубровский в июле 1997г. уже организовывал и возглавлял общезаводскую акцию протеста против задержек с выплатой заработной платы в форме коллективно-организованного прекращения работы на два часа раньше срока. Поэтому в бригадах не возникало столь хорошо знакомых, для проникающих на заводы социалистических активистов, настроений подозрительности и настороженности со стороны рабочих. Никто не задавал недоуменных вопросов, - откуда взялись предлагаемые их вниманию требования рабочего коллектива к директору завода. Каждая бригада, куда приходил Дубровский, обсуждала и одобряла данные требования, практически не внося туда никаких изменений. Тут же обсуждалась забастовочная инициатива, если администрация в определенный все тем же Дубровским срок этих требований не выполнит. Если данная бригада заявляла о своем намерении участвовать в намечаемой забастовке, то Дубровский приглашал ее на общее собрание решивших бастовать рабочих завода, которое он назначил на утро 15-го декабря.
Здесь надо отметить, что недавние начинающие рабочие активисты, на глазах у которых разворачивалась подобная деятельность, выражали полное неверие в ее успех, а имевшиеся среди рабочих завода несколько членов КПУ вообще отмежевались от всяких контактов с готовившим забастовку троцкистским активистом.
Между тем, подобный нестандартный подход, диктовавшийся условиями преобладающей пассивности (при задержке зарплаты на пять месяцев!), - побригадное обсуждение заранее составленного проекта требований и забастовочной инициативы, исходивших от отдельного активиста, - дал возможность определить, что на стачку пойдет весь завод, за исключением труболитейного участка и участка по ремонту металлургического оборудования, а также ОТК трубопрокатного цеха.
Опираясь на  выявленные таким образом настроения, Дубровский без формальной санкции общего собрания, 11-го декабря предъявляет директору завода   г-ну Блощинскому требования рабочего коллектива, подпиравшиеся угрозой забастовки с 15-го декабря. Заявление, завизированное в приемной директора под входящим номером    22-з, выглядело следующим образом:

«Директору ОЗ ГТИ
г-ну Блощинскому

ЗАЯВЛЕНИЕ


 Лишенные средств к существованию, неоднократно обманутые злостно        нарушавшей коллективный договор администрацией, рабочие завода 15.12.1997г. в 6.30 начинают забастовку до погашения задолженности по зарплате за июнь – ноябрь 1997г.


Требуем также, в дальнейшем производить оплату труда в сроки, определяемые действующим коллективным договором.

                                                                                                                        11.12.1997


четвер, 21 грудня 2017 р.

"В ІМ'Я РЯТУВАННЯ ВСІЄЇ РОСІЇ": ЯК ЦЕНТРАЛЬНА РАДА РЯТУВАЛА РОСІЮ ВІД БІЛЬШОВИЗМУ

Ця стаття була написана у 2004 р. (тому там згадується президент Кучма) і пропонувалася тоді до двох історичних збірників (журналів), але так і не була тоді опублікована.


Історія української революції 1917 - 1920 рр. взагалі й історія конфлікту Української Центральної Ради із Радою Народних Комісарів (більшовицьким урядом Росії) зокрема здавна привертає до себе увагу українських істориків. Однак причини  й передумови цього конфлікту досі не до кінця з'ясовані. Лише побіжно в сучасних історичних працях згадується участь Центральної ради в спробах формування федеративного однорідно-соціалістичного уряду Росії, що мав замінити собою уряд Владиміра Леніна [3, 67]. Короткий аналіз планів Центральної ради щодо федеративної перебудови Росії подав нещодавно Валерій Солдатенко [18, 310]. Проте конкретна реалізація цих планів в загальному контексті подій російської революції залишається недослідженою. Водночас саме ці події кінця 1917 р. й дають ключ для розуміння причин конфлікту між РНК та Центральною радою, конфлікту, що став фатальним для останньої.

Ра­да На­ро­д­них Ко­мі­са­рів, як ві­до­мо, бу­ла об­ра­на за­мість по­ва­ле­но­го 25 жо­в­т­ня 1917 р. Ти­м­ча­со­во­го уря­ду на ІІ Все­ро­сій­сь­кому з'ї­з­ді Рад ро­бі­т­ни­чих і со­л­да­т­сь­ких де­пу­та­тів з пре­д­с­та­в­ни­ків па­р­тії бі­ль­шо­ви­ків. Про­г­ра­ма бі­ль­шо­ви­ків з на­ці­о­на­ль­но­го пи­тан­ня бу­ла за­с­но­ва­на на ви­з­нан­ні пра­ва всіх на­цій на са­мо­ви­з­на­чен­ня (па­ра­г­раф 9). Це пра­во про­го­ло­сив вже пе­р­ший де­к­рет Ра­дя­н­сь­кої вла­ди "Де­к­рет про мир" 26 гру­д­ня 1917 р. [12, 13-14]. 2 ли­с­то­па­да 1917 р. РНК прий­має "Де­к­ла­ра­цію прав на­ро­дів Ро­сії", де ще раз пі­д­к­ре­с­ле­но: "1) Рі­в­ність та су­ве­рен­ність на­ро­дів Ро­сії; 2) Пра­во на­ро­дів Ро­сії на ві­ль­не са­мо­ви­з­на­чен­ня аж до ві­до­к­ре­м­лен­ня і ут­во­рен­ня са­мо­с­тій­ної де­р­жа­ви" [9, 39-41]. 18 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет про визнання державної незалежності Фінляндії [9, 250; 13, 140].

В Ук­ра­ї­ні вся по­в­но­та вла­ди пе­рей­ш­ла до Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди, та її Ге­не­ра­ль­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту. 7(20) ли­с­то­па­да 1917 р. Ук­ра­ї­н­сь­ка Це­н­т­ра­ль­на ра­да прий­має свій ІІІ Уні­ве­р­сал:
 
Проголошення ІІІ Універсалу на Софійській площі в Києві.

"На­ро­де ук­ра­ї­н­сь­кий і всі на­ро­ди Ук­ра­ї­ни!

Тя­ж­ка і тру­д­на го­ди­на впа­ла на зе­м­лю Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки. На Пі­в­но­чі, в сто­ли­цях іде ме­жи­у­со­б­на й кри­ва­ва бо­ро­ть­ба. Це­н­т­ра­ль­но­го пра­ви­те­ль­с­т­ва не­ма й по де­р­жа­ві ши­ри­ть­ся бе­з­в­ла­с­тя, бе­з­лад і ру­ї­на…

І ми, Українська Центральна рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Ві­д­ни­ні Ук­ра­ї­на стає Ук­ра­ї­н­сь­кою На­ро­д­ною Ре­с­пу­б­лі­ко­ю.

Не від­ді­ля­ю­чись від Ро­сій­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки й збе­рі­га­ю­чи єд­ність її, ми тве­р­до ста­не­мо на на­шій зе­м­лі, щоб си­ла­ми на­ши­ми по­мо­г­ти всій Ро­сії, щоб уся Ро­сій­сь­ка Ре­с­пу­б­лі­ка ста­ла фе­де­ра­ці­єю рі­в­них і ві­ль­них на­ро­дів…

Ма­ю­чи си­лу й власть на рі­д­ній зе­м­лі, ми тою си­лою й вла­с­тю ста­не­мо на сто­ро­жі прав і ре­во­лю­ції не ті­ль­ки на­шої зе­м­лі, але й усі­єї Ро­сі­ї…" [4, 74-80].


вівторок, 19 грудня 2017 р.

Відкриття Всеукраїнського з'їзду Рад в Києві



100 років тому в Києві відкрився перший Всеукраїнський з"їзд Рад. Вміщуємо тут розділ із книги "Український Жовтень". Всі дати подано за прийнятим тоді в Росії старим стилем (юліанським календарем). Відповідно 4- 6 грудня 1917 р - це 17-19 грудня 1917 р. за новим стилем (григоріанським календарем)

Зранку 4 грудня 1917 р. керівництво УЦР починає направляти своїх делегатів до мандатної комісії для отримання мандатів на Всеукраїнський з'їзд Рад. Мандатна комісія відмовилася видавати мандати тим, хто прибув не за нормами представництва й не від Рад взагалі. Але посланці Центральної Ради, добре озброєні й напідпитку, вирішили інакше. "Кінчилося на тому, що годині о 12-й дня мандатній комісії довелося залишити приміщення…через вікно. Добре хоч, що не дуже високо було - півтора поверхи.
Бланки захопила розлютована юрба, що її під'южували провокатори. Вони почали роздавати бланки, кому бачили"59. Збройної сили, щоб припинити це свавілля, у Київської Ради робітничих депутатів вже не було: після роззброєння 30 листопада 1917 р. більшовицьки настроєних військових частин в місті залишалися тільки війська Центральної Ради.
О 5-й годині вечора 4 грудня  1917 р. в приміщенні Купецького зібрання мав відкритися І Всеукраїнський з'їзд Рад. Велика зала із колонами під мармур була заповнена делегатами, закликаними Центральною Радою, серед яких була лиш незначна кількість представників Рад  робітничих і солдатських депутатів. Буржуазно-ліберальна газета "Киевская мысль" так описувала початок з'їзду:
"Ледве тільки більшовик Затонський, уповноважений на це оргбюро з'їзду, намагається відкрити засідання, як член ЦК Селянської спілки М. Стасюк проголошує: "Об'являю збори відкритими". Затонський намагається щось сказати, але його слова заглушають сильний шум і крики "геть більшовиків"60.

Володимир Затонський

Сам Володимир Затонський згадував: "Тільки підійшов я до столу президії й промовив: "Товариші…", як не накинеться на мене купа українських есерів… Стасюк, здоровий, грубий чоловічина, схопив мене ззаду за шию. Аркадій Степаненко, керівник Селянських спілок, вискочив наперед і, відштовхнувши мене ліктем, почав щось говорити про те, що з'їзд незаконний.
Все це тяглося кілька хвилин. Наелектризована маса, зчинивши неймовірний гамір, кинулася бити більшовиків.
Наші комітетчики стояли маленькою купкою під колонами за столом. Я боровся з лідерами, що напосідали на мене, а через величезний важкий  стіл лізла осатаніла маса.
…Пам'ятаю, надто напосідав на мене якийсь рудобородий, від нього виразно тхнуло спиртовим перегаром. Через півтора роки я цю саме "бороду" зустрів на фронті, і її власник, соромлячись, підійшов до мене й сказав, що мене знає… Виявилося, що через три місяці після згаданого випадку він сам став більшовиком. Він же й розповів мені тоді, як їх тоді підпоювали та що їм казали в Центральній раді."61
Як пише Є. Бош, керівництво Київського комітету і Головного комітету більшовиків України, як і Обласний виконком Рад Південно-західного краю, розуміли, що відкрити засідання з'їзду Рад за таких умов неможливо, але вони вважали, що відкласти чи перенести засідання при тому настрої делегатів Центральної Ради означало спровокувати криваву розправу над більшовиками та справжніми представниками Рад. Тому президія Обласного виконкому і Головного комітету більшовиків України вирішили відкрити приватну нараду, іншими словами, провести мітинг й спробувати вплинути на делегатів, зібраних УЦР.

 
Євгенія Бош
В той час, як група збуджених гайдамаків насувалася на В. Затонського, що стояв біля трибуни, місця за столом президії почали займати лідери Центральної Ради. Далі згадує Євгенія Бош: "Не знаю, що я думала, але, побачивши всю цю мерзенну роботу Ради, я не відступила, злість закипіла до нестями, і, зробивши два кроки вперед, я звернулася до радівців, що сиділи за столом головуючого із викликом:
– Подивимось, як ви будете вчиняти самосуд над беззбройними представниками робітників і селян.
…Вмить запанувала гробова тиша. Ті, що зайняли місце в президії, завагалися і помахом руки заспокоїли "законний гнів народу". Це був вирішальний момент. Центральна Рада не зважилася провести заздалегідь намічений план. Крикуни замовкли й далі майже не перебивали".62