Чим закінчиться наша війна?

 

Карта: українська Вікіпедія.

24 серпня 2022 р. в Україні святкують 31 річницію проголошення незалежності в 1991 р. 24 серпня буде півроку від початку російського вторгнення. Вже можна сказати, що Україна вистояла, хоч навіть на Заході  на початку року багато експертів та урядовців вважали, що вона впаде за декілька тижнів.

Вранці 24 лютого 2022 р. армія Російської Федерації разом із маріонетковими режимами ДНР-ЛНР й за підтримки Білорусі (де править залежний від Кремля диктаторський режим Лукашенка) розпочала повномаштабне вторгнення в Україну. Російсько-українська війна, що триває із лютого 2014 р. перейшла в гарячу фазу: майже вся територія України була піддана ракетним обстрілам та бомбардуванням, жертвами яких стали десятки тисяч мирних жителів. Точні дані про жертви зараз встановити неможливо, бо Донецька, Луганська, Херсонська та більша частина Запорізької областей досі окуповані російськими військами. За даними Генерального штабу ЗСУ на 21 серпня Росія втратила вже понад 45 тисяч своїх військових убитими. Влада РФ визнала загибель лише 1351 військового станом на 25 березня. За оцінками ЦРУ на липень цього року російські втрати становили близько 15 тисяч убитих та ще 40-45 тисяч поранених.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ)  повідомляє:

"З 24 лютого 2022 року, коли Російська Федерація розпочала збройний напад на Україну, до 14 серпня 2022 року УВКПЛ зафіксувало 13 212 втрат серед цивільного населення в країні: 5 514 вбитих і 7 698 поранених. Це включало:

• всього 5514 убитих (2125 чоловіків, 1451 жінка, 147 дівчат і 170 хлопчиків, а також 39 дітей і 1582 дорослих, стать яких поки невідома)
• загалом 7698 поранених (1560 чоловіків, 1149 жінок, 164 дівчини та 231 хлопчика, а також 200 дітей та 4394 дорослих, стать яких поки невідома)
• У Донецькій і Луганській областях: 7486 втрат (3273 загиблих і 4213 поранених)
• На підконтрольній Уряду території: 6064 втрат (2984 загиблих і 3080 поранених)
• На території, контрольованій збройними формуваннями РФ та пов’язаними з ними збройними формуваннями: 1422 втрат (289 загиблих та 1133 поранених)
• В інших областях України (м. Київ, Черкаська, Чернігівська, Івано-Франківська, Харківська, Херсонська, Кіровоградська, Київська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Запорізька, Дніпропетровська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Вінницька, Волинська та Житомирська області). регіони), які перебували під контролем Уряду, коли сталися втрати: 5726 втрат (2241 убитих і 3485 поранених)

Жертви серед цивільного населення в Україні з 24 лютого по 14 серпня 2022 року (окремі випадки перевірені УВКПЛ), за місяць

• 24-28 лютого
  Убиті: 340
  Поранені: 462
• Березень
  Убито: 3169
  Поранено: 2400
• Квітень
  Убиті: 675
  Поранені: 1254
• Травень
  Убиті: 458
  Поранені: 1013
• Червень
  Убито: 368
  Поранено: 1029
• Липень
  Убито: 360
  Поранено: 1099
• 1-14 серпня
  Убиті: 144
  Поранені: 441

Більшість зареєстрованих втрат серед цивільного населення були спричинені використанням вибухової зброї з широкою зоною дії, включаючи обстріли з важкої артилерії, реактивних систем залпового вогню, ракет і авіаударів.

УВКПЛ вважає, що фактичні цифри значно вищі, оскільки отримання інформації з деяких місць, де тривають інтенсивні бойові дії, було відкладено, а багато звітів все ще очікують підтвердження. Йдеться, наприклад, про Маріуполь (Донецька область), Ізюм (Харківська область), Лисичанськ, Попасна та Сєвєродонецьк (Луганська область), де є повідомлення про численні жертви серед мирного населення."

За даними Генеральної прокуратури України, "Станом на ранок 21 серпня 2022 року більше ніж 1094 дитини постраждали в Україні внаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації. За офіційною інформацією ювенальних прокурорів 373 дитини загинули та понад 721 отримали поранення різного ступеню тяжкості."

 --------

Бородянка. Київська область. Березень 2022 р. Фото - Maxim Levin.

Десь три місяці тому під час дискусії в одній лівій групі щодо нинішньої російсько-української війни пролунала така теза:

 - Ну як може така маленька й бідна країна перемогти таку велику ядерну державу?

Я тоді відповів:

- Історія другої половини ХХ ст. показує принаймні два приклади того, як маленька й дуже бідна країна перемогла велику ядерну державу - В'єтнам і Афганістан. 

Перший приклад - це В’єтнамська війна 1959- 1973 рр., де велика ядерна держава США намагалася утвердити маріонетковий режим в Сайгоні й задля цього здійснила в 1964 р. відкриту інтервецію, в якій взяли участь понад півмільйона американських військових. Проте Північний В’єтнам, використовуючи зброю та матеріальну підтримку СРСР та КНР, змусив США в 1973 р. вивести свої війська з В’єтнаму. Втрати американців становили понад 58 тисяч убитих, втрати В’єтнаму в цій війні перевищили 1,5 млн. вбитих військових і цивільних з обох боків.

Другий приклад – Афганська війна 1979-1989 рр., коли велика ядерна держава СРСР здійснила інтервенцію понад 100 тисяч своїх військових в Афганістан з метою утвердити маріонетковий уряд  НДПА. Рух опору отримував підтримку з боку США та деяких арабських країн. І в 1989 р. Радянський Союз змушений була вивести свої війська з маленького зубожілого Афганістану, втративши там 15 тисяч своїх військових. Точні втрати афганців від цієї війни важко порахувати, бо воєнні дії там тривають досі. За оцінками промосковського режиму Наджибулли на 1988 р. загальні втрати його військ та цивільного населення становили 244 тис. осіб. Один з лідерів руху опору Ахмад Шах Масуд в 1989 р. писав, що жертвами війни стали понад 1,5 млн. афганців.

Тоді, три місяці тому, я вважав, що теперішня наша війна може скінчитися так само, бо очевидно, що Росія не зможе подолати опір українського народу й зазнає поразки. За кількістю втрат Росія вже перевищила втрати СРСР за десять років Афганської війни.

Білий терор часів великої східноєвропейської революції 1917-1921 рр.: чи були білі краще за червоних?

 

 

21 грудня 1919 р. Харків, Григорівський бор. Відкрите поховання жертв білого терору

Останнім часом в українському суспільстві йде обговорення витоків звірячої поведінки російських окупаційних військ в Україні в триваючій російсько-українській війні. Дехто з істориків та публіцистів вбачає ці витоки в більшовицьких та ширше комуністичних традиціях. Дійсно злочинів та репресій часів більшовицької диктатури можна навести чимало. Але чи були противники більшовизму в цьому плані краще?

Масові розстріли полонених білогвардійці стали застосовувати ще з початку 1918 р. Наприклад, захопивши копальню Ясинівка на Донбасі 10 січня 1918 р., загін донських білокозаків осавула Василя Чернєцова розстріляв 118 робітників-червоногвардійців, в тому числі 44 колишніх австрійських військовополонених за те, що один з них був на боці червоних[1]. Принаймні з весни 1918 р. білогвардійці застосовують і практику заручництва. Відступаючи з Катеринодара 12 березня 1918 р. війська Кубанської Ради захопили із собою 36 заручників з числа більшовиків та інших лівих партій, з них через два дні 28 осіб було вбито в аулі Ченжій (Шенджей)[2].

Особливо відзначилися масовими розправами білогвардійські генерали Михайло Дроздовський, Алєксандр Кутєпов, Андрій Шкуро та Віктор Покровський. До речі портрет Дроздовського поряд із Путіним та Бенкендорфом повісив у себе в кабінеті начальник окупаційного управління МВС в Запорізькій області, призначений навесні цього року росіянами. Наприклад денікінський генерал Віктор Покровський любив приказки «Повішення покращує апетит» або "Вид повішаного оживляє краєвид". Захопивши 4 жовтня 1918 р. Майкоп (білогвардійці принципово користувалися юліанським календарем, тому за старим стилем для них це було 21 вересня), Покровський наказав покарати населення міста за те, що воно боролося проти добровольчої армії. Як свідчили самі білогвардійці, тоді було вбито понад 2500 осіб, а десятки жінок були піддані груповим зґвалтуванням.

Ось як про це доповідали самі білогвардійці:

«Копия агентурного донесения в Особое отделение контрразведки Отдела Генерального штаба при Главнокомандующем Вооруженными силами Юга России. Ноябрь 1918 года. Вх. № …

Основанием для наложения на жителей окраин г. Майкопа контрибуции и жестокой с ними расправы для ген. Покровского послужили слухи о стрельбе жителей по отступающим войскам генерала Геймана 20 сентября при обратном взятии большевиками г. Майкопа. По обследовании этого вопроса выяснено, что последним из города от дубильного завода (Николаевский район) отступил четвертый взвод офицерской роты, ведя непосредственную перестрелку с цепями наступавшего с восточной части города противника. Таким образом, в этом случае является весьма трудным установить прямое участие жителей Николаевского района в стрельбе по войскам генерала Геймана. Покровский район настолько удален от пути отступления войск, что физически по своему местоположению не мог принять участие в обстреле войск, не исключая, конечно, возможность случаев единичной стрельбы во время начала наступления на улицах города.

Со стороны Троицкого края, вернее, так называемого «Низа», с островов реки и берегов установлены случаи стрельбы по переходящим через реку бегущим жителям г. Майкопа, но убитых и раненых не было. Это до некоторой степени указывает, что стрельба не была интенсивной и носила случайный характер. Перед уходом большевиков из Майкопа окраины неоднократно подвергались повальным (Афипским полком Воронова), единичным (Ейский полк Абрамова) обыскам. Обыскивались окраины и по занятии Майкопа отрядом генерала Геймана. Все это указывает на то, что население окраин, как таковое, не могло иметь оружия, и таковое могло находиться лишь у отдельных лиц. Кроме того, и большевиками, и генералом Гейманом предлагалось населению сдать имеющееся оружие, каковое и было снесено в значительном количестве. Между тем при занятии гор. Майкопа в первые дни непосредственно по занятии было вырублено 2500 майкопских обывателей, каковую цифру назвал сам генерал Покровский на публичном обеде. Подлежащие казни выстраивались на коленях, казаки, проходя по шеренге, рубили шашками головы и шеи. Указывают многие случаи казни лиц, совершенно непричастных к большевистскому движению. Не помогало в некоторых случаях даже удостоверение и ходатайство учреждения. Так, например, ходатайство учительского совета технического училища за одного рабочего и учительского института за студента Сивоконя. Между тем рядовое казачество беспощадно грабило население окраин, забирая все, что только могло. Прилагаемый список взятого казаками в садах (смотри показания Божкова) и копия жалобы атаману области редактора газеты Рогачева в достаточной степени указывают на характер «обысков», чинимых казаками дивизии ген. Покровского. Ужасней всего то, что обыски сопровождались поголовным насилием женщин и девушек. Не щадили даже старух. Насилия сопровождались издевательствами и побоями. Наудачу опрошенные жители, живущие в конце Гоголевской улицы, приблизительно два квартала по улице, показали об изнасиловании 17 лиц, из них девушек, одна старуха и одна беременная (показания Езерской). Насилия производились обыкновенно «коллективно» по нескольку человек одну. Двое держат за ноги, а остальные пользуются. Опросом лиц, живущих на Полевой улице, массовый характер насилия подтверждается. Число жертв считают в городе сотнями. Любопытно отметить, что казаки, учиняя грабежи и насилия, были убеждены в своей правоте и безнаказанности и говорили, что «им все позволено».

Генерал Віктор Покровський

Влияние генерала Покровского на жизнь города Майкопа не прекращается, несмотря на то, что штаб его и дивизия давно ушли из города. До сих пор еще чины дивизии генерала Покровского производят в Майкопе самостоятельные аресты и увозят в штаб дивизии арестованных. Увезены из тюрьмы, как передают, 16 человек арестованных. Увезен содержавшийся в майкопской тюрьме, принудительно мобилизованный большевикам врач Георгиевский. Медицинский союз, обеспокоенный его судьбой, принял участие в этом деле и наводил справки. Оказалось, что он увезен в Лабинскую и там след его пропал. Утверждают, что врач Георгиевский повешен. Из майкопской больницы разновременно были увезены двое находившихся там на излечении больных. На одного из них увезшим его офицером была дана врачу расписка. Любопытно, что аресты эти были произведены по особому списку на 22 человека, на котором имеется надпись Покровского: «Кровью своей должны искупить свой грех перед родиной». Прибывший в г. Майкоп адъютант дивизии для подыскания помещения для зимовки штаба генерала Покровского в частной беседе говорил, что «они еще основательно почистят Майкоп, для чего у них ведется разведка»[3].

О группе «Против течения» и постсоветском марксизме в Украине

 

Скільки ангелів може розміститися на кінчику голки? 

- Таке питання нібито обговорювали схоласти-теологи середньовіччя, хоч найбільш рання згадка такого вислову міститься в протестантського теолога Вільяма Чіллінгворта XVII ст., але витоки цього вбачають у творах Фоми Аквінського.

Скільки імперіалізмів зараз воює на території Україні?

- Таке питання люблять обговорювати деякі ліві інтелєктуали (що вважають себе марксистами чи анархістами) сьогодні. Справді скільки? Російський, американський, англійський, німецький, французький, іспанський, нідерландський, канадський, польський, турецький, австралійський, може ще китайський (руками росії) ... Я нікого не забув і не пропустив?

При чому найдивніше, що це серйозно можуть обговорювати навіть люди, що народилися, жили або й зараз живуть в Україні. Але самої України не бачать.

 

 

 «Что бы мы ни строили – получается КПСС», - так в середине 2000-х сказал один из политических деятелей постсоветского пространства.

Среди множества левых групп в украинском сегменте мировой паутины существует «Кружок по изучению политической экономии» и группа «левых коммунистов» «Против течения» (далее ПТ). Безусловно это разные сообщества с разными целями, задачами и функциями, и соответственно разным составом. Но было бы очень смешно утверждать, что они независимы друг от друга. «Кружок» создан членами группы ПТ и именно они руководят им и направляют его работу. Примерно также как в СССР формально существовали совершенно независимо от КПСС – Советы депутатов трудящихся, профсоюзы, комсомол, пионерская организация и для совсем маленьких – октябрята. Но фактически руководящей и направляющей силой всех этих организаций являлась именно компартия. Сначала она называлась Российская Коммунистическая партия (большевиков), затем в связи с созданием новой формы империи была переименована во всесоюзную – ВКП(б), а с 1952 г. – КПСС. Формально это было записано в Конституции СССР лишь в 1977 г. – статья 6. Но уже в 1990 г. эту статью под напором снизу отменили и вскоре весь режим КПСС рухнул вместе с Советским Союзом и всеми его сателлитами и политическими организациями.

Естественно, что существовавшие более 70 лет структуры, воспитавшие несколько поколений людей, не могли исчезнуть просто так, не оставив следа в сознании. В «лихие 90-е» годы в условиях экономических кризисов и трансформаций ностальгия по ушедшей империи охватывала значительную часть населения и в России, и в зависимых от нее бывших советских республиках, что и выразилось в возрождении и существовании осколков КПСС – КПРФ, РКРП, ВКПБ, КПУ, СПУ, ПСПУ и прочих. Показательно, что в 2000-е годы с завершением передела собственности и началом стабилизации, а затем и роста экономики, когда окрепший российский империализм начал восстановление империи, создавая всяческие ЕврАзЭС, ОДКБ и прочие «таежные союзы», все эти осколки КПСС в разных формах стали ему помогать и подыгрывать.

В Украине попытка посадить на трон пророссийского президента Януковича вызвала первый Майдан 2004 г. – первую в нашем столетии украинскую буржуазно-демократическую революцию, имевшую также национально-освободительный характер, то есть задачу вывести Украину из-под неоколониального влияния Москвы. Увы эти задачи были решены лишь частично. Сопротивление российского империализма было велико: ему удалось таки сыграть в очередной раз на противоречиях украинского общества и посадить Януковича на трон в 2010 г. Лишь ценой кровавых жертв Майдана 2014 г. Украина вырвалась из цепких лап двуглавого орла, но в ответ Москва начала прямую военную агрессию против Украины, аннексировав Крым и захватив Донбасс.

Оргкомитет левых коммунистов «Против течения» (далее ПТ) был создан в 2011 г.  на конференции в Одессе путем объединения двух групп. Одной из них была одесская марксистская группа Юрия Шахина, издававшая газеты «Красная заря», а затем «Классовый взгляд». Сам Шахин в 1998-2002 г. был активистом созданной нами марксистской группы «Пролетарий», где принял теорию государственного капитализма в СССР. В 2002 г. эта группа распалась: Шахин настаивал на приоритете работы с ностальгирующими по СССР пост-КПССовскими партиями и группами, я считал, что это совершенно тупиковый путь. Именно теории госкапа и «левого коммунизма» стала идейной основой новой группы.

Второй группой, основавшей ПТ, стала группа Б.-П., ставшая на подобные же позиции после распада «Организации марксистов» на группы сталинистов («Боротьба») и троцкистов («Ліва опозиція»). Сама Организация марксистов представляла собой левый откол от КПУ, возникший после первого Майдана 2004 г., когда Москва потерпела первое крупное политическое поражение в Украине.

2011 г. был триумфом для ностальгирующей по Советскому Союзу и восстановлению империи публики – вроде бы все враги разгромлены, а конкурентов Януковича вроде Юлии Тимошенко даже посадили в тюрьму. КПУ становится частью правящей коалиции, получая свою долю властного пирога, а «советско-марксистские» непарламенские левые группки – свою нишу в политической жизни. Но этот триумф был лишь временным и обманчивым. Уже в конце 2013 г. против промосковского режима Януковича поднимается новый гораздо более массовый Евромайдан, который после нескольких месяцев баррикадных боев и уличных столкновений сметает этот режим и заставляет президента и его клику бежать в Россию.

Группа «Против течения» переживает раскол. Идейный ее лидер – Юрий Шахин – в унисон с российской пропагандой заявляет, что в Украине фашистский ультраправый переворот, и поддерживает инспирированный Кремлем сепаратистский мятеж на Донбассе. В конце концов весной 2015 г. Юрий Шахин сбежал из Одессы в оккупированный Россией Крым.

Вторая часть ПТ решила поддержать евроинтеграцию Украины и Майдан, приняв заявление «Украина между Востоком и Западом». Это заявление поддержали и несколько марксистов-госкаповцев, не входивших в данную группу, в том числе и я. Но с началом войны России против Украины и особенно после поражений украинской армии летом 2014 г. под Иловайском, когда лидеры ЕС открыто стали склонять Украину к новому варианту Мюнхена – то есть разделу Украины, оформленного в виде Минских соглашений, группа ПТ (Киевского патриархата) поддержали этот курс ЕС. Ее лидер А. Пивторак публикует статью «Демократическая революция в националистическом тупике», где по сути доказывает, что Донбасс – это не Украина, а виновники войны в равной степени Путин и украинские ультраправые силы. Конкретным выражением этой позиции стала устроенная ПТ 16 ноября 2014 г. встреча в Киеве с депутатами бундестага от партии «Die Linke», которые затем поехали в Донецк к Захарченко с целью «принести мир на Донбасс» - естественно путем вывода оттуда украинских войск.

Против этой позиции выступили киевские анархисты из Автономной спілки трудящих (АСТ) и Олег Дубровский из Днепра, указав, что фактически это помощь и подыгрывание русскому империализму. Я поддержал позицию АСТ и Дубровского, поэтому ПТ разорвала со мной отношения на два года. В связи с этим созданный мной блог и фейсбук-группа, которые назывались изначально «Проти течії», были переименованы в «Пролетар України».

Наша группа обратилась к изучению наследия украинских марксистов, прежде всего критиков российского империализма под красным флагом, переиздав книги Василия Шахрая и Сергея Мазлаха. В 2017 г. отношения между ПТ и нами были восстановлены, свидетельством чего был спецвыпуск журнала «Против течения» № 20 «Українська революція 1917-1921 рр.: марксистський погляд» (редактор выпуска Артем Клименко). Это был единственный номер журнала, вышедший на украинском языке. Всего с 2014 по 2021 г. группа ПТ издала десять номеров своего журнала – с № 14 по № 23. Все остальные были на русском языке и пропагандировали «левый коммунизм», продолжающий линию Розы Люксембург с ее нигилизмом в отношении национально-освободительных движений, выражающимся по сути в поддержку статус-кво старых империй. Ленин называл это в свое время «империалистический экономизм». Лишь последний номер журнала ПТ обратился к наследию европейской социал-демократии (Карл Каутский) в сопоставлении ее с большевизмом. Но никаких изменений в программных документах ПТ сделало не было. По прежнему она позиционирует себя как левые коммунисты и относит к тому же идейному направлению, что Интернациональное Коммунистическое течение (ИКТ – англ. ICC). (ПТ. 2019. № 22, С.64).

Ставлення українських поміркованих та радикальних лівих в особі УСДРП та УКП до Варшавського договору 1920 року

Пропонована вашій увазі стаття була опублікована в збірнику матеріалів міжнародного круглого столу "Варшавська битва 1920 р. на тлі польсько-українських відносин". Автор висвітлює та порівнює ставлення українських лівих партій до Варшавської угоди між політичним керівництвом УНР і Польської держави. Увага акцентована на Українській Соціал-демократичній робітничій партії та Українській Комуністичній партії (укапістах). Таким чином, аналізується оцінка угоди як з боку поміркованих, так і радикальних українських лівих часів революційних подій 1917 - 1921 рр. 

Сьогодні, коли триває повномасштабна агресія модерної російської імперії проти України, пам'ять про боротьбу за нашу державність періоду Української революції 1917 - 1921 рр. зберігає особливе значення. Ідеалом УСДРП, як однієї з провідних сил цієї боротьби, була визнана на міжнародній арені незалежна демократична республіка. Укапісти бачили Україну рівноправною частиною майбутньої світової федерації радянських республік, де відбуватиметься перехід до безкласового суспільства. Саме ці бачення визначали їхній політичний курс, зокрема й оцінку Варшавської угоди 21 квітня 1920 року. Щодо російських імперців, яким кольором ті б не фарбувалися, існування незалежної України вони не допускали без різниці форм політичного устрою. 

Діячі Української революції 1917 – 1921 років геть не однаково оцінювали Варшавський договір, укладений Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським та його значення для боротьби за українську державність. Не останньою чергою це обумовлювалось ідейно-політичними переконаннями учасників революційних подій, через призму яких вони аналізували складну специфіку тогочасних подій.     Не секрет, що саме соціалістичні за своїм ідейно-політичним спрямуванням сили відігравали провідну роль в історії подій Української революції, хоча радянська історіографія безоглядно звинувачувала як Центральну Раду, так і Директорію УНР в купі з діючими при них урядами в «буржуазності», виставляючи їх «наймитами імперіалізму». Згідно з подібними уявленнями українські соціалісти несуть відповідальність і за Варшавський договір з «буржуазно-поміщицькою» Польщею.                                                   

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський

Як самі тогочасні українські ліві ставилися до війни між Радянською Росією та Польщею, Варшавського договору, спільного походу польсько-українських військ на окуповану російськими більшовиками Україну? Це питання ми спробуємо розглянути на прикладі найвпливовішої на політичний курс Центральної Ради та Директорії УНР української соціалістичної партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). Для порівняння проаналізуємо також позицію вихідців із ліворадикального крила УСДРП (так званих «незалежників»), котрі у січні 1920 року утворили окрему від КП(б)У Українську комуністичну партію (укапістів).                                                   

Окремих історичних досліджень, які б були присвячені аналізу ставлення української лівиці, зокрема соціал-демократів до радянсько-польської війни та Варшавського договору, годі шукати. Позиція як соціал-демократів, так і укапістів, лише побіжно висвітлюється на сторінках окремих праць. Тим не менш, чіткі уявлення про неї можна скласти зі спогадів безпосередніх учасників подій – насамперед уесдеків Панаса Феденка та Ісаака Мазепи, які досить докладно описують своє особисте ставлення та позицію соціал-демократії загалом до Варшавського договору.  Позиція УКП відображена в спеціальних резолюціях, численних відозвах, статтях. З ідейно-теоретичного боку найпристальніше розглядає характер Варшавського договору, радянсько-польської війни та місця України в ній провідний теоретик УКП Андрій Річицький.                                                                                                             

Щоб з’ясувати позицію соціал-демократів та укапістів щодо Варшавського договору слід з’ясувати роль цих сил на попередніх етапах Української революції 1917 – 1921 років, найосновніші ідейні засади цих партій та коротко розглянути їхню політичну еволюцію.                                                                 

Дві найвпливовіші українські соціалістичні партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) та УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), були вихідцями із створеної 1900-го року в Харкові РУП (Революційної української партії). В ідейних засадах як «уесдеків», так і «уесерів» прагнення соціальної справедливості надзвичайно тісно перепліталося з ідеєю національного визволення українства.                                                

Подібна двоїстість, як правило, була  непростою для сприйняття  соціалістами державних чи імперських націй. Останні або не приділяли уваги національному питанню взагалі, не рідко вважаючи його за реакційне, або обмежувались суто декларативним «правом націй на самовизначення», до чого вдавалися російські більшовики на чолі з Володимиром Леніним. До того ж, щирі прихильники національного самовизначення в їхніх партійних лавах піддавалися постійним цькуванням та переслідуванням, тоді як носії імперської свідомості, дещо затушованої інтернаціоналістичною фразеологією, довший час «робили погоду»[1].                                       

«Тези з українського питання» Християна Раковського 1919 р. (публікація документу)

 

Християн Раковський (1873–1941)

 

Сьогодні Україна відбиває чергову навалу російського імперіалізму. Керівництво Росії в черговий раз намагається вирішити «українське питання», як вони собі це уявляють. Історичні паралелі цьому існують дуже різні й звісно, що однозначних абсолютних збігів бути не може. В 1919 р. територія Української Народної Республіки була спершу захоплена російськими більшовиками та їх Червоною Армією, а потім російськими білогвардійцями – Збройними Силами Півдня Росії. Обидві ці сили тоді прагнули підкорити український народ й захопити його землі, хоч при цьому вони були й смертельними ворогами один одного. Зараз Кремль звинувачує більшовиків в тому, що вони зрадники Росії, бо пішли на поступки українським націоналістам й «створили Україну», якої взагалі не мало би бути в «русском мире». І в цьому путінська пропаганда повторює тези імперської ідеології російського царизму та білогвардійського руху[1].

«Тези з українського питання» були підготовлені як доповідь в ЦК РКП(б) і особисто Володимиру Леніну колишнім на той момент головою уряду Радянської України – Ради Народних Комісарів УСРР із січня по жовтень  1919 р. – Християном Раковським в листопаді 1919 р., коли той знаходився в Москві на посаді начальника Головного політичного управління Червоної Армії РСФРР. Більша частина України в цей час була окупована білогвардійськими військами генерала Антона Денікіна – Збройними Силами Півдня Росії. Саме вони вибили більшовиків із Харкова 24 червня, Катеринослава 30 червня, Полтави 29 липня, Одеси 25 серпня, а 31 серпня 1919 р. вступили до Києва, змусивши відійти звідти армію УНР. Війська УНР були затиснуті в «трикутнику смерті» на Поділлі – між військами Польщі, Денікіна та Червоною армією, що займала північ Волині та Чернігівщини[2].

В жовтні 1919 р. на фронті між білогвардійцями та червоними стався перелом. Похід Денікіна на Москву захлинувся, його війська почали відступ. Перед більшовиками постало знов питання, як бути з Україною, звідки їм довелося тікати у вересні, як її знову опанувати. Обговорення цього питання йшло на найвищому рівні – в ЦК РКП(б). От для цього обговорення й були підготовлена доповідь колишнього керівника УСРР, який невдовзі – вже в лютому 1920 р. знов стане на чолі уряду Радянської України, де перебуватиме аж до липня 1923 р. Завершилося це обговорення 29 листопада 1919 р. прийняттям резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу в Україні», яка була винесена на Восьму Всеросійську конференцію РКП(б) й ухвалена 3 грудня 1919 р. Ця резолюція знаменувала собою поворот в більшовицькій національній політиці: від прагнення до повного злиття України з Росією до формального визнання самостійності УСРР, від політики русифікації та обмеження української мови як контрреволюційної до визнання й гарантування прав української мови в радянських установах, від політики насадження комун і радгоспів – до задоволення вимог селянства щодо зрівняльного розподілу поміщицьких земель тощо. Обговорення цього питання на конференції було досить бурхливим. Показово також, що доповідь Леніна по цьому питанню чомусь не збереглася[3].

Доповідь Раковського досі ніде повністю не публікувалася й зберігається в Російському державному архіві соціально-політичної історії – колишньому Центральному партійному архіві Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС в Москві. Оскільки автор документу – Християн Раковський відомий більшовицький діяч болгарського походження був серед лідерів Лівої опозиції в РКП(б) і особистим другом Льва Троцького, він був репресований в 30-ті роки й розстріляний у вересні 1941 р. в Орловській тюрмі, а на його твори було накладено табу аж до 1988 р., коли його реабілітували[4]. Вперше цю доповідь ввів у науковий обіг у своїх працях український радянський історик Володимир Мельниченко в 1989 р., потім її використовували багато інших дослідників, але досі повністю не публікували[5].

Християн Раковський відверто пише, що утвердження радянської влади в Україні можливо лише за допомогою радянської Росії та російської комуністичної партії й рішуче критикує погляди тих українських соціалістів та комуністів (боротьбистів та українських соціал-демократів-незалежників), які орієнтувалися на внутрішні сили та утворили дві українські комуністичні партії. Більше того Раковський визнає, що і в середовищі самих більшовиків є прибічники незалежної української радянської держави – послідовники Василя Шахрая: «Ідея самостійної української радянської держави захопила і деякі кола нашої партії. Таким чином, деякі товариші з нашої партії йдуть по стопах Шахрая, колишнього члена нашої партії і Саратовського виконкому, який перейшов згодом на бік самостійників».

Сам Василь Шахрай та його друг Сергій Мазлах ще на початку 1919 р. у відомій брошурі «До хвилі» піддали нищівній критиці погляди Раковського на Україну, зокрема його статтю «Безнадійна справа», вміщену  в «Известиях ВЦИК», де він стверджував, що «етнографічні відмінності українців від росіян самі по собі незначні» й жодних підстав для існування самостійної України немає[6]. Відомий історик Валерій Солдатенко досі вважає, що погляди авторів «До хвилі» так і не змогли вплинути жодним чином на більшовиків та суспільно-політичну думку тієї доби та й пізніших «націонал-комуністів»[7]. Показово, що очільник уряду УСРР був іншої думки, хоч визнав це лише в листопаді 1919 р.

Доповідь або тези Раковського наочно показують і відсутність міцної соціальної бази для більшовицької диктатури в Україні в 1919 р. Попри те, що, як вказує автор, радянська влада в Україні на початку  1919 р. була встановлена насамперед внутрішніми силами, політика комуністичного штурму наштовхнулася на несприйняття українським селянством і навіть робітництвом, що вважалося гегемоном революції. Наприклад під час денікінської окупації Києва частина робітників, в тому числі заводів «Греттера» і «Арсенал», навіть пішли добровільно в білогвардійську армію.

Цікавий також аналіз повстанського руху Раковським. Він виділяє зокрема в ньому декілька ідейно-політичних течій – прибічників Петлюри (Директорії УНР), прибічників Махна (анархістів) та прибічників «української партії комуністів самостійників шахраєвського толку» (тобто майбутньої УКП), докладно описує деякі антибільшовицькі повстання та діяльність селянських отаманів[8]. 

Звісно, що далеко не все в цьому документі відповідає дійсності. Слід мати на увазі і упередженість автора, і не завжди повну інформованість. Зокрема про становище на зайнятій білогвардійцями території Раковський дізнавався із білогвардійської преси та повідомлень агентів Зафронтбюро ЦК КП(б)У. Зокрема Раковський називає Нестора Махна найбільшим прибічником ідеї незалежної Української Радянської Республіки. Найімовірніше тут Раковський спирався на донесення більшовицьких агентів з Катеринослава, де в листопаді 1919 р. відбулася нарада керівництва махновців та представників боротьбистів і майбутніх укапістів (послідовників Василя Шахрая). На цій нараді було ухвалено рішення про утворення ними самостійної повстанської української армії для  боротьби як проти денікінців, так і проти диктатури РКП(б), а також видання ними спільно газети «Шлях до волі». На жаль реалізовано було лише рішення про спільну газету[9].

Деякі моменти доповіді Раковського ніби перегукуються із сьогоденням: зокрема описи біженців, паливної та продовольчої кризи. Найдивніше від більшовицького діяча й на той момент керівника політуправління Реввійськради РСФРР звучать скарги на те, що західні імперіалісти лише на словах підтримують Денікіна та «єдину й неділиму Росію», а насправді таємно надають допомогу українським націоналістам та Директорії УНР. Опоненти Раковського з українських комуністів ще на початку 1919 р. відзначали вражаючу єдність позицій щодо України, її права на самовизначення та самостійну державу в російських монархістів, кадетів, меншовиків, есерів і значної частини «комуністів». Всіх їх об’єднував імперський погляд, що заперечує існування України як окремої країни та окремого народу. «І от коли порівняєш два табори на Україні: 1) єдина і неділима Росія: монархісти, кадети, меншовики, с.-р. і «комуністи України»; 2) самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії, — то пікантність сього фактичного стану набірає для пролетарської партії досить одіозного характеру. Се мова фактів, мова класових групіровок»[10].

Ця публікація є продовженням публікації спадщини українських «націонал-комуністів» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, зокрема документів із російських архівів про них, копії яких нам вдалося дістати в 2018 – 2019 рр.[11] Хотілося би думати, що ці публікації дозволять українській історіографії остаточно подолати всі «рецедиви» радянського історіографічного ресурсу[12] та визначити як роль більшовизму, так і роль українських комуністичних течій так званого націонал-комунізму в Українській революції 1917 – 1921 рр., дослідженню яких досить мало приділяють увагу історики[13].

Документ складається із власне «Тез» Раковського, плану до них (не публікується) та п’яти додатків – довідок про робітництво України, селянство України, партизансько-повстанський рух, національне питання. Окремо в короткій довідці Раковський характеризує орієнтацію на внутрішні сили. При публікації ми намагалися зберегти орфографію оригіналу, хоч деякі місця точно розібрати не вдалося.

Щиро дякую за допомогу при розшуку та підготовці до публікації цього документу Сергєю Соловйову та Геннадію Єфіменку.

Андрій Здоров

 

"Победобєсіє" і наша війна

 

 

(Зображення - Віталій Кулик)

Дев'ять років тому в 2013 р. адміністрація торгівельної мережі, де я працював, видала нам усім георгіївські стрічки і розпорядження - носити їх 9 - 10 травня під загрозою штрафу в 50 грн. Я тоді відмовився це робити й сказав адміністратору, що це непристойно й аморально.

Пізніше я запитував директора про штраф, але вона мені повідомила, що штраф за це так з мене й не стягували.

Цікаво, що через два роки - в 2015 р. та сама адмінстрація тієї самої трогівельної мережі видала розпорядження: категорично заборонити георгіївські стрічки - щоб раптом хтось не надягнув по старій звичці.

Звісно між цими подіями був Майдан, втеча Януковича й напад Росії на Україну в 2014 р. Не сумніваюся, що якби Янукович тоді втримав владу або на його місце посадили якого-небудь Медведчука, то носіння георгіївських стрічок було би обов'язковим і не тільки в нашій мережі, а Україну би перетворили на Малоросію. Але український народ не допустив цього. І вже не допустить ніколи.

Друга світова війна була найстрашнішим в історії людства зіткненням двох імперіалістичних таборів, які ділили світ між собою. Нацистська Німеччина та її союзники з одного боку та сталінський СРСР з іншого були жахливими тоталітарними режимами, що знищили мільйони людей. Не гребували масовими убивствами й уряди США (атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі) та Британської імперії (бомбардування Дрездена, голодомор в Бенгалії).

Українці тоді були по різні боки фронту, але переважна їх більшість внесла свій внесок у перемогу над німецьким нацизмом, заплативши страшну ціну - близько восьми мільйонів загиблих. Менша частина українців боролася проти сталінської імперії в лавах УПА. На жаль тоді здобути незалежність України не вдалося, але вона постала в 1991 р., коли СРСР розвалився. 

Одним зі свідків та учасників другої світової війни був Данило Шумук, колишній член КПЗУ, потім політреферент УПА: 

Данило Шумук

«Розмови точилися довго і все це лягало на мою душу важким каменем, бо у результаті тих подій, про які йшла мова, виявилось, що все те, за що я готовий був віддати своє життя, насправді є найстрашнішим чудовиськом в історії людства. Проти тієї страшної сили виступала така ж сама страшна сила – фашизм. Тих дві сатанинські сили, дві сатанинські ідеології роздерли наш народ і витворили таку ситуацію, що ми активно стали самі себе винищувати. все людство попало наче у якусь трясовину всеохоплюючого Зла, бо на боці Росії збираються виступити Америка і Англія. Для мене це настав найстрашніший період у моєму житті, бо я втратив сенс життя. Світ покрився чорною пеленою Зла… Життя без мети, Великої Мети, не має змісту, але глибинна, внутрішня віра і надія на перемогу добра над злом, на перемогу справедливості над несправедливістю, тримали мене при житті і наказували зберігати себе і ждати свого часу.»

(Данило Шумук. "Пережите і передумане". 

Автор п’ять років відсидів в польських тюрмах за приналежність до підпільної Компартії Західної України та понад 35 років – в таборах, тюрмах та на засланні в Радянському Союзі за так звану «антирадянську діяльність». Один з керівників Норильського повстання 1953 р.)

Російська пропаганда закидає українцям колабораціонізм із гітлерівською Німеччиною, але забуває при цьому сказати, що найбільшим колаборантом - другом і союзником нацистської Німеччини - з серпня 1939 по червень 1941 р. був саме сталінський СРСР.

Деяки з колоніальних народів Азії та Африки також плекали надії на визволення з під гніту Британської імперії за допомогою Німеччини. Наприклад лідер радикального крила Індійського Національного Конгресу Субхас Чандра Бос в 1941 р. поїхав до Берліну й отримав дозвіл на формування легіону "Вільна Індія" в складі німецької армії, а пізніше за допомогою японців формував із військовополенених Індійську національну армію, що мала би воювати за незалежну Індію. Бос загинув в 1945 р. й досі його шанують в Індії як одного з національних героїв на рівні із Махатмою Ганді та Джавахарлалом Неру.

До речі свідченням внеску України в перемогу над німецьким нацизмом та сили українського національно-визвольного руху, з яким мусив рахуватися і Кремль, є також місце в Організації Об'єднаних Націй. Українська РСР була співзасновницею ООН в 1945 р., хоч здобула незалежність лише в 1991 р.

Так само як і домініон Британська Індія, що також стала співзасновником ООН в 1945 р., а отримала незалежність лише в 1947 р.

Генк Сневліт

Як мали ставитися до тієї війни справжні ліві показав лідер голандського підпільного "Фронту Маркса-Леніна-Люксембург" Генк Сневліт. Вже в 1939 р. він охарактеризував сталінський режим як найгірший вид фашизму. Сталінську систему він визначив як тоталітарний державний капіталізм, й закликав боротися проти обох диктаторів - і Гітлера , і Сталіна. "Російські робітники мусять чинити опір фашистському вторгненню, але вони можуть надати війні характер захисту революції лише тоді, коли знищать сталінський режим", писав він. В 1942 р. гестапівці викрили цю підпільну організацію та розстріляли її членів. Свою смерть Генк Сневліт зустрів співом "Інтернаціоналу".

Зараз український народ відбиває напад нового російського нацизму й пам'ятає перемогу над нацизмом німецьким. Без перемоги над російським імперіалізмом ні демократія, ні соціалізм в Україні неможливі. Як зрештою без цього неможлива вже й сама Україна.

Тому наші гасла зараз:

Пам'ятаємо - Перемагаємо!

А.Здоров.