Пропонована вашій увазі стаття була опублікована в збірнику матеріалів міжнародного круглого столу "Варшавська битва 1920 р. на тлі польсько-українських відносин". Автор висвітлює та порівнює ставлення українських лівих партій до Варшавської угоди між політичним керівництвом УНР і Польської держави. Увага акцентована на Українській Соціал-демократичній робітничій партії та Українській Комуністичній партії (укапістах). Таким чином, аналізується оцінка угоди як з боку поміркованих, так і радикальних українських лівих часів революційних подій 1917 - 1921 рр.
Сьогодні, коли триває повномасштабна агресія модерної російської імперії проти України, пам'ять про боротьбу за нашу державність періоду Української революції 1917 - 1921 рр. зберігає особливе значення. Ідеалом УСДРП, як однієї з провідних сил цієї боротьби, була визнана на міжнародній арені незалежна демократична республіка. Укапісти бачили Україну рівноправною частиною майбутньої світової федерації радянських республік, де відбуватиметься перехід до безкласового суспільства. Саме ці бачення визначали їхній політичний курс, зокрема й оцінку Варшавської угоди 21 квітня 1920 року. Щодо російських імперців, яким кольором ті б не фарбувалися, існування незалежної України вони не допускали без різниці форм політичного устрою.
Діячі Української революції 1917 – 1921 років геть не однаково оцінювали Варшавський договір, укладений Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським та його значення для боротьби за українську державність. Не останньою чергою це обумовлювалось ідейно-політичними переконаннями учасників революційних подій, через призму яких вони аналізували складну специфіку тогочасних подій. Не секрет, що саме соціалістичні за своїм ідейно-політичним спрямуванням сили відігравали провідну роль в історії подій Української революції, хоча радянська історіографія безоглядно звинувачувала як Центральну Раду, так і Директорію УНР в купі з діючими при них урядами в «буржуазності», виставляючи їх «наймитами імперіалізму». Згідно з подібними уявленнями українські соціалісти несуть відповідальність і за Варшавський договір з «буржуазно-поміщицькою» Польщею.
 |
| Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський |
Як самі тогочасні українські ліві ставилися до війни між Радянською Росією та Польщею, Варшавського договору, спільного походу польсько-українських військ на окуповану російськими більшовиками Україну? Це питання ми спробуємо розглянути на прикладі найвпливовішої на політичний курс Центральної Ради та Директорії УНР української соціалістичної партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). Для порівняння проаналізуємо також позицію вихідців із ліворадикального крила УСДРП (так званих «незалежників»), котрі у січні 1920 року утворили окрему від КП(б)У Українську комуністичну партію (укапістів).
Окремих історичних досліджень, які б були присвячені аналізу ставлення української лівиці, зокрема соціал-демократів до радянсько-польської війни та Варшавського договору, годі шукати. Позиція як соціал-демократів, так і укапістів, лише побіжно висвітлюється на сторінках окремих праць. Тим не менш, чіткі уявлення про неї можна скласти зі спогадів безпосередніх учасників подій – насамперед уесдеків Панаса Феденка та Ісаака Мазепи, які досить докладно описують своє особисте ставлення та позицію соціал-демократії загалом до Варшавського договору. Позиція УКП відображена в спеціальних резолюціях, численних відозвах, статтях. З ідейно-теоретичного боку найпристальніше розглядає характер Варшавського договору, радянсько-польської війни та місця України в ній провідний теоретик УКП Андрій Річицький.
Щоб з’ясувати позицію соціал-демократів та укапістів щодо Варшавського договору слід з’ясувати роль цих сил на попередніх етапах Української революції 1917 – 1921 років, найосновніші ідейні засади цих партій та коротко розглянути їхню політичну еволюцію.
Дві найвпливовіші українські соціалістичні партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) та УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), були вихідцями із створеної 1900-го року в Харкові РУП (Революційної української партії). В ідейних засадах як «уесдеків», так і «уесерів» прагнення соціальної справедливості надзвичайно тісно перепліталося з ідеєю національного визволення українства.
Подібна двоїстість, як правило, була непростою для сприйняття соціалістами державних чи імперських націй. Останні або не приділяли уваги національному питанню взагалі, не рідко вважаючи його за реакційне, або обмежувались суто декларативним «правом націй на самовизначення», до чого вдавалися російські більшовики на чолі з Володимиром Леніним. До того ж, щирі прихильники національного самовизначення в їхніх партійних лавах піддавалися постійним цькуванням та переслідуванням, тоді як носії імперської свідомості, дещо затушованої інтернаціоналістичною фразеологією, довший час «робили погоду»[1].
Українські соціалісти в особі соціал-демократів та есерів разом із соціалістами-федералістами (УПСФ) приймали найдієвішу участь в політичному житті доби Центральної Ради. Будучи усунуті від влади в результаті перевороту 29 квітня 1918 року діячі саме цих партій стали організаційним ядром Українського Національного союзу, лідери котрого стали на чолі антигетьманського повстання. Після повалення влади гетьмана Павла Скоропадського, представники українських соціалістичних партій входили до складу Директорії УНР та її керівних органів, за короткочасним винятком очолювали роботу урядів, скликали Трудовий конгрес, який мав виконувати функції парламенту. Українські уряди при Директорії очолювали соціал-демократи Володимир Чехівський, Борис Мартос, Ісаак Мазепа. Де-факто ліві соціалістичні партії знаходились на вістрі боротьби за державну незалежність України до самого кінця національно-визвольної боротьби 1917 – 1921 років.
Щодо порівняльної ваги двох наймасовіших українських партій, то УПСР, попри свою масовість й радикалізм, все ж програвала соціал-демократам за рівнем політичної підготовки своїх кадрів та організаційною злагодженістю[2]. Вплив УСДРП на політичне життя періоду Центральної Ради, як згодом і Директорії загалом був суттєвішим.
 |
| Члени Директорії УНР |
Початкові ознаки організаційного розколу українських соціалістичних партій мали місце в ході першої війни між Совітською Росією та проголошеною ІІІ Універсалом Центральної Ради Українською народною республікою. Тоді лави УСДРП полишила невелика «група Нероновича – Касьяненка», котра відверто стала на позиції співпраці з більшовиками, а згодом влилася до утвореної із згоди РКП(б) Комуністичної партії (більшовиків) України. Не відставала від них також лівиця українських есерів, лідери якої були арештовані за спробу прорадянського перевороту в Києві[3].
Від неминучої поразки Ради в протистоянні з більшовицькою Росією врятував лише підписаний у Брест-Литовську договір між українською та німецькою делегаціями. Ситуативність зовнішньополітичної орієнтації провідних діячів Центральної Ради на Німеччину та держави «Почвірного союзу» є досить очевидною. Коли УНР опинилась перед загрозою цілковитої окупації більшовицькою Росією, негайна допомога німецького війська дійсно здавалася єдино можливим порятунком. Втім, німецьке військове командування не збиралося шукати спільної мови з провладними українськими соціалістами. Тож ілюзія «взаємовигідної допомоги» швидко розвіялася.
Переворот 29 квітня 1918 року усунув від владного керма Українську Центральну Раду. З найдієвішою допомогою німецьких багнетів та підтримкою правоконсервативних кіл суспільства до влади прийшов обраний гетьманом Павло Скоропадський. Провладні раніше партії українських есерів та соціал-демократів опинилися в немилості. Саме під владою гетьмана Скоропадського пришвидшився процес диференціації цих партій на послідовно ліве та праве крило. Його об’єктивним маркером ставав рівень політичного радикалізму опозиційних до гетьманату політичних сил [4]. Член ЦК УСДРП Панас Феденко так змалював класову основу гетьманської політики: "Переворот 29 квітня 1918 року безоглядно використали в своїх класових і національних інтересах російські реакційні групи в Україні […] Була то влада неприховано класова…"[5].
 |
| Панас Феденко |
Досить строката коаліція українських політичних сил провадила відверто опозиційну до гетьмана лінію. Спершу на її основі постав більш поміркований Український Національний Союз; потім — Директорія, що встала на чолі антигетьманського повстання. Політичний курс Директорії значною мірою визначався позицією УСДРП.
Ще до повалення влади гетьмана Скоропадського зміцніла ліворадикальна течія в УСДРП, яка обстоювала своє бачення розвитку Української революції: необхідно задекларувати побудову влади у відновлюваній УНР на засадах диктатури працюючих мас і у формі рад робітничих та селянських депутатів. Внутрішній антагонізм у лавах "уесдеків" відображав не лише суто національні умови Української революції. Жодним чином не можна ігнорувати й зростаючу кризу загальноєвропейського соціал-демократичного руху, від якої не стояли осторонь і українські соціал-демократи. Лихоліття Першої світової війни та викликані нею соціальні катаклізми розділили соціал-демократію на два ворожі табори. Допоки одна її частина захищала наявні демократичні завоювання, інша прагнула диктатури пролетаріату. З лівих уламків соціал-демократії поставали комуністичні партії, котрі мали за приклад Совітську Росію та більшовиків.
За обставин нової агресії Радянської Росії проти відновленої УНР 10 — 13 січня 1919 року у Києві і відбувся черговий VI зʼїзд УСДРП. Ключове питання — політична платформа партії. Розкол очікувано пройшов по лінії «радянства» та демократично-парламентської платформи. Більшість делегатів підтримала резолюцію правих соціал-демократів на чолі з Ісааком Мазепою, Панасом Феденком, Іваном Романченком та іншими. Представники ліворадикального крила полишили провальний для себе з’їзд, а невдовзі проголосили себе Організаційним комітетом УСДРП незалежних (тобто окремих від правої більшості та їхнього ЦК соціал-демократів). Позиція правої більшості УСДРП перемогла зокрема на Трудовому Конгресі (22 — 28 січня 1919 року) [6].
Ідейно – політична еволюція привела УСДРП незалежних до утворення окремої від РКП(б) – КП(б)У Української комуністичної партії (22 – 25 січня 1920 року). Укапісти протиставляли себе створеній за згоди більшовицького уряду та підконтрольній йому КП(б)У, вважаючи свою партію єдиною направду українською комуністичною силою. Соціалістичні партії, які протистояли більшовикам та їхнім місцевим союзникам, борячись під стягом УНР, вони означали «адвокатами капіталізму» або «гніздом буржуазних ідеольогів»[7].
Отже, провідні діячі УКП розглядали її як частину світового комуністичного руху. Однак ні для кого не було таємницею, що Комуністичний Інтернаціонал де-факто підпорядковувався Кремлю. Тому, попри декларовану непоступливість жорсткому політичному централізму російських комуністів, колишні "незалежники" мали йти "на мирову" з ними. Момент для цього було обрано вдало: наприкінці 1919 року відбувалася певна ревізія більшовицьких поглядів на "українське питання". РКП(б) проявляла дещо більшу ніж раніше поступливість місцевим прокомуністичним силам[8].
Щодо офіційної більшості УСДРП, то ця політична сила знаходилась на вістрі боротьби за українську державність проти російського як «червоного», так і «білого» імперіалізму до останнього її етапу. Згадуючи про протистояння російським та місцевим комуністичним силам один з провідних діячів УСДРП Ісаак Мазепа відзначав: «Кінець 1918 р. і початок 1919 р. в Східній та Центральній Європі характеризується великим і навіть рішаючим впливом соціалістичних партій на державну політику, зокрема, з огляду на боротьбу з большевизмом. В Німеччині в той час існувало соціалістичне правительство на чолі з Шайдеманом, в Австрії – с.д. правительство Реннера; в Чехословаччині – правительство з прем’єром Тусаром, в Польщі – правительство соціаліста Морачевського. Демократію проти большевизму оборонили своїми організованими силами соціалістичні партії. Те саме було й на Україні»[9].
 |
| Ісаак Мазепа |
Остаточно порвавши зв’язки з УСДРП та державним центром УНР лідери укапістів отримали офіційне визнання своєї партії з боку російських більшовиків та їх «обласної філії» - КП(б)У. Загалом Програма УКП мала чимало спільного з програмою РКП(б), але різнила їх особлива увага укапістів до національного питання. Точку зору, котру представляли укапісти, можна означити як "погляд комуністів пригнобленої нації". Свій антипод вона знаходила у позиції російських комуністів, що прикривали великодержавницьку політику інтернаціоналістичною фразеологією[10].
Попри всі суперечності, укапісти бачили в Радянській Росії природного союзника для об’єднання зусиль у боротьбі з контрреволюцією. Саму ж контрреволюцію вони поділяли на внутрішню, яку найчастіше називали «петлюрівщиною», та зовнішню – російський білий рух, а згодом і Польща (обидвох визначали «найманцями Антанти»).
Розмірковуючи про характер війни між Радянською Росією та Польщею, провідний теоретик УКП Андрій Річицький (справжнє ім’я Анатолій Пісоцький) написав досить гостру статтю «Про надії та результати», в якій звертав увагу на співвідношення націонал-патріотичного та класового факторів у цьому протистоянні: «Російська Совітська Республіка безперечно пережила хвилю націоналізму, період, правда короткочасний, коли провідники комунізму й відповідальні представники радянської влади старалися викликати для боротьби з польським наступом «вибух національного почуття», на всіх перехрестках говорили про «пробудження національної свідомості», погрожували полякам «єдиним національним фронтом» і т.д. […] Цим дзвоном наші російські товариші намагалися викликати патріотичні почуття на боротьбу з Польщею. І дійсно до них прийшли генерали царської армії на чолі з Брусиловим і заявили, що в польському наступові бачать погрозу для «православного русского народа»… Через що ці генерали не йшли боронити Совітську Росію від нападу англійських, французьких, японських і інших грабіжників…? Що змінилося зараз в поході на Совітську Росію? Вороги лишилися ті ж самі тільки в авангарді не приємні для Брусилова Колчак і Денікін, а «інородці» Пілсудський і Петлюра». Засудивши загравання більшовиків з великодержавним патріотизмом, яке зміщувало характер війни з класового на національний, розпалювало бажання російських патріотів повернути собі колишні «окраїни» - Польщу та Україну, Річицький звісно ж не оцінював союз між УНР і Польщею інакше за буржуазну змову[11].
 |
| Андрій Річицький |
Відповідаючи на надісланий представниками ЦК КП(б) Дмитром Мануїльським та Яковом Яковлєвим відкритий лист, в якому останні запитують лідерів УКП, чи відкидають ті колишню орієнтацію на «капіталістичні уряди Антанти» та чи згодні укапісти зі зброєю в руках боротися проти «махновських, петлюрівських і польських банд», Андрій Річицький та Юрко Мазуренко наголошують, що саме подібні орієнтації офіційної УСДРП призвели колишніх незалежників до відколу від неї. Мануїльський та Яковлєв також наголошують нібито «лише при організації єдиної Російсько – Української Червоної армії ми можемо оборонити радянські республіки від наступу світового імперіалізму та його наймита – Польщі». Укапісти продовжували стояти на позиції утворення окремої, хоча й пов’язаної найтіснішим союзом з російською, української Червоної армії, бо тільки вона «зможе захистити радянську республіку проти світового імперіалізму та його найманців Пілсудського і Петлюри»[12].
Ідеологи укапістів піддавали «петлюрівщину» нищівній критиці, адже вона «…в процесі соціалістичної революції на Україні виявила себе як сила дрібно-буржуазна, яка плутається між двох борючихось сил: буржуазією і пролетаріатом… фактично борячись за панування капіталу на Україні і за поміщицьку діктатуру в період схватки з капіталом пролетаріяту». Особливим предметом укапістської критики була зовнішньополітична орієнтація «петлюрівщини», зумовлена її «класовою природою»: «Борячись проти діктатури пролетаріату і йдучи на налигачі буржуазії Німеччини, потім Антанти і Польщі вона виявила себе контрреволюційною внутрішньою силою»[13].
Не дивлячись на те, що УКП справді була готова битися з «петлюрівськими та польськими бандами», мобілізуючи для цього своїх прихильників, існування цієї опозиційної до більшовиків партії турбувало останніх не набагато менше,ніж боротьба з різного роду «бандитами». Осередки УКП піддавалися найрізноманітнішим утискам. Характерною можна вважати відозву Полтавського Губпарткому УКП до Губпарткому КП(б)У, де зокрема зазначалося: «…майже на кожному кроці доводиться на не зовсім доброзичливе відношення до нас товаришів з КПУ. Так, наприклад, в Полтаві 15 червня на мітингові – протесті проти варварства польсько-петлюрівських банд у Київі, нашому представникові не було дано слова навіть без мотивів»[14].
 |
| Парад українських та польських військ на Хрещатику |
Оскільки невдовзі УКП почала переживати внутрішню кризу, а її чисельність та відносна впливовість стрімко падала, більшовики деякий час все ж мирилися з її існуванням, водночас не допускаючи укапістів до лав ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу. Остаточно УКП припинила своє існування 1 березня 1925 року, нараховуючи в партійних лавах щонайбільше кількасот чоловік, а Виконком Комінтерну прямо вимагав її саморозпуску. Партійна верхівка УКП змогла влитися до КП(б)У, хоча попереду на них чекала трагічна доля жертв політичних репресій[15].
Наскільки справедливою була критика українських лівих радикалів – укапістів, котрі звинувачували офіційну УСДРП як «адвокатуру буржуазії», що орієнтувалася на імперіалістів Антанти? Як оцінювали самі уесдеки Варшавський договір та війну Радянської Росії з Польщею? Щоб відповісти на ці питання, насамперед слід зазначити, що УСДРП хоч і була однією з найвпливовіших сил Української революці 1917 – 1921 років, проте змушена була працювати в умовах жорсткої опозиції з боку правих несоціалістичних партій, які щораз звинувачували уесдеків у більшовизмі. Лідери УСДРП, виходячи насамперед з того, що «українська справа» довший час знаходилась на межі поразки, вимушено йшли на компроміс з ними, намагаючись зберегти єдність проукраїнських сил.
Щодо загальної характеристики українського політичного проводу періоду Директорії, то вона відзначалася стрімкими перетасовками у владних структурах, протистоянням правих та лівих політичних центрів тяжіння. Провід пройшов політичну еволюцію від урядування Чехівського що являло собою велику коаліцію в складі соціал-демократів, есерів, соціалістів-федералістів самостійників і безпартійних до цілком правого, без участі соціалістів, уряду Остапенка, а від нього до цілком соціалістичного уряду Мартоса, якого пізніше змінив Ісаак Мазепа. Останній відзначав брак продуманості, неузгодженості будь яких спільних дій, невирішеність кардинальних питань внутрішньої і зовнішньої політики, що і стало причиною краху широкої коаліції правих та лівих українських партій.
Найбільше на необхідність домовитися з Антантою ставили якраз праві. Оскільки уряд Сергія Остапенка не мав жодної підтримки серед народних низів, до того ж фактично самоусунувся від вирішення нагальних проблем, покладаючись лише на віру в поміч Антанти, його очевидне банкрутство забезпечувало повернення до влади соціалістів, які геть не тішили ілюзій щодо безкорисної допомоги Західних держав[16].
Після офіційної злуки УНР із Західноукраїнською Народною Республікою яка терпіла поразки від Польщі президент ЗУНР Євген Петрушевич з великою недовірою ставився до очолюваних соціалістами урядів при Директорії. Він не втрачав надій домовитися з представниками Антанти котра тоді покровительствувала білому генералу Денікіну. Напротивагу позиції Петрушевича, Директорія схилялась до можливості переговорів з Польщею, але категорично відкидала ставку на будь яку з російських сил.
Листопадова катастрофа 1919 року поставила УНР на межу виживання. Український фронт фактично розпався. Боєздатні воєнні одиниці армії УНР вирішили не складати зброї, тож рушили рейдом по тилам своїх білих та червоних супротивників. З ними перебувала й частина політичного проводу, зокрема тодішній прем’єр-міністр, член ЦК УСДРП Ісаак Мазепа, тоді як Українська Дипломатична Місія невдовзі відбула до Варшави.
Про підписання у Варшаві 22 квітня 1920 року головою Української Дипломатичної Місії Андрієм Лівицьким за згодою Симона Петлюри договір прем’єр Мазепа довідався після повернення із Зимового походу. Як згадував Панас Феденко: «Коли я зустрів Мазепу в Винниці в травні 1920 року то перше що він мені дав читати був текст Варшавського договору. Змістом цього договору Мазепа був дуже занепокоєний. Ще більше його турбувала поведінка польського війська на Україні» [17].
У своїх мемуарах Ісаак Мазепа писав: «Польсько-український союз 1920 року був наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року. Під впливом надзвичайно несприятливих умов нашої тодішньої боротьби галицькі провідники вважали, що тільки в союзі з тою чи іншою російською владою можна було знайти вихід для української справи… Наддніпрянські провідники навпаки ставились з недовір’ям як до червоної, так і до білої Росії, а тому після листопадової катастрофи 1919 р. стали шукати порозуміння з сусідніми державами на Заході – Польщею та Румунією… При переговорах у Варшаві представники Наддніпрянської України пішли на великі уступки полякам, аби тільки не припиняти боротьби проти московських окупантів. Цю ситуацію поляки використали в своїх інтересах: вони продиктували представникам Наддніпрянської України договір якого самі хотіли […] Цим лише можна було пояснювати і відмовлення представників УНР від значних територій, заселених українцями, і згадку в договорі польських кордонів 1772 р., і т.д.»[18].
 |
| Мемуари Ісаака Мазепи |
«Польська політична думка була проти незалежної України, навіть у кордонах, означених Варшавським договором. Поляки уважали за «спасенний план» - захопити для Польщі як найбільше української території, а решту віддати під російське панування. Тому польський уряд не давав українській армії навіть потрібної зброї, хоч ця армія хоробро билася проти Росії. Коли прийшов сприятливий момент, то польський уряд заключив мир з Росією і «Совєтською Україною» (договір у Ризі 18 березня 1921 року)» - підбивав сумний підсумок тих подій Панас Феденко[19].
Підписання Варшавського договору та збройна допомога Польщі в боротьбі з більшовиками лише ненадовго продовжила боротьбу за державну незалежність УНР, не створивши для неї дійсно суттєвих шансів. Українські соціал-демократи вбачали у ньому свого роду «останню соломинку» за яку вчепилася наша дипломатія, шукаючи можливості для продовження національно-визвольних змагань.
Попри скептичне ставлення до Варшавського договору, українські соціал-демократи в першу чергу наголошували на надскладних умовах, котрі змусили українських провідників погодитись на його підписання. Вони лишалися в авангарді боротьби за українську державність до остаточної поразки Української революції 1917 – 1921 років, продовживши свою організаційну діяльність в екзилі.
.jpg) |
| Представники УСДРП на конференції у Подєбрадах, 1926 рік |
Українська лівиця в особі УСДРП та посталій на організаційній основі «незалежних» соціал-демократів УКП опинилися по різні боки барикад. Перші прийняли найдієвішу участь у боротьбі за державність Української народної республіки, поєднуючи ідеї демократичного соціалізму з національним визволенням українства, прагненням до визнання України як окремого та рівноправного політичного суб’єкта на міжнародній арені; українські комуністи (укапісти) обрали інший предмет віри: торжество диктатури пролетаріату, радянського ладу та можливість існування самостійної від Росії Української соціалістичної республіки.
УКП звинувачувала українських соціал-демократів у буржуазності та намірах продати Україну міжнародному імперіалізму, наймитами якого виступали російські білогвардійці, польська держава і власне Директорія УНР. Своїм природнім союзником вони вбачали Радянську Росію, яку ж самі критикували за перейняття старого великодержавного бачення щодо колишніх «національних окраїн» імперії Романових. Війна між Радянською Росією та Польщею характеризувалася ними як боротьба між пролетарською державою з державою буржуазною, де вітчизняна буржуазія підтримала «наймита імперіалізму» Пілсудського, тоді як український пролетаріат має виступити на боці класового союзника.
Лідери УСДРП насправді не підтримували жодних «орієнтацій», де б Україні відводилася роль знаряддя в чужих руках. Цим було спричинене скептичне ставлення щодо порозуміння уряду УНР з будь якою іноземною стороною, що так чи так прийняла участь в подіях Української революції 1917 – 1921 років. Українські соціал-демократи розглядали характер радянсько – польської війни передусім як національний, а не суто класовий. Варшавська угода не викликала ентузіазму соціал-демократії, адже була підписана за умов, коли польський провід міг без зайвих зусиль накинути свою волю українській дипломатії.
А. Клименко
[1]
Клименко А. Виокремлення із загальносоціалістичного руху та боротьба
українських комуністичних партій під час Великої революції 1917 – 1921 років.
Історично-популярний нарис. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2016/09/1917-1921_20.html
[2]
Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок.
– К. Основні цінності, 2004.
– с. 54 - 58
[3]
Клименко А. Євген Неронович: Забутий герой Української революції. Режим
доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2018/03/blog-post_31.html
[4]
Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920 рр.
Т.ІІІ. – Український соціольогичний інститут, 1921. – с.90
[5] Феденко
П. Влада Павла Скоропадського. Пятьдесяті роковини перевороту в Україні. –
Лондон – Мюнхен: Наше слово, 1968.
– с. 7-9
[6]
Феденко П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України. – Лондон: Наше слово, 1954. – с.51-54
[7]
ЦДАГОУ. - Ф. 8. - Оп. 1.- Спр. 31.- Арк. 1
[8] Клименко
А. Виокремлення із загальносоціалістичного руху та боротьба українських
комуністичних партій під час Великої революції 1917 – 1921 років.
Історично-популярний нарис. Режим доступу:
https://proletar-ukr.blogspot.com/2016/09/1917-1921_20.html
[9]
Мазепа І., Феденко П. З
історії Української революції. – Прага, 1930. – с. 4-5.
[10]
Програма УКП. Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2009/11/27/ukr-comm-party-prog/
[11]
Річицький А. «Про надії та результати. До характеру війни з Польщею». – Збірка
статтей з Червоного прапора. – 1921 р.
[12]
«Дружнє листування» між представниками ЦК КП(б)У та ЦК УКП. – Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/tag/укп/
[13]
ЦДАГОУ. Ф. 1. - Оп. 1.- Спр. 31.- Арк. 5
[14]
ЦДАГОУ. Ф. 1. - Оп. 1.- Спр. 31.- Арк. 4
[15]
Клименко А. Виокремлення із загальносоціалістичного руху та боротьба
українських комуністичних партій під час Великої революції 1917 – 1921 років.
Історично-популярний нарис. Режим доступу:
https://proletar-ukr.blogspot.com/2016/09/1917-1921_20.html
[16] Мазепа
І., Феденко П. З історії Української революції. – Прага, 1930. – с. 7-9.
[17]
Феденко П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України. – Лондон: Наше слово, 1954. –
с.99
[18]
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 – 1921. Т.ІІІ. – Прага: Пробоєм, 1943. – с. 10
[19] Феденко
П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України. – Лондон: Наше слово, 1954. – с.100
Немає коментарів:
Дописати коментар