 |
| 21 грудня 1919 р. Харків, Григорівський бор. Відкрите поховання жертв білого терору |
Останнім часом в українському суспільстві
йде обговорення витоків звірячої поведінки російських окупаційних військ в
Україні в триваючій російсько-українській війні. Дехто з істориків та публіцистів
вбачає ці витоки в більшовицьких та ширше комуністичних традиціях. Дійсно
злочинів та репресій часів більшовицької диктатури можна навести чимало. Але чи
були противники більшовизму в цьому плані краще?
Масові розстріли полонених білогвардійці
стали застосовувати ще з початку 1918 р. Наприклад, захопивши копальню Ясинівка
на Донбасі 10 січня 1918 р., загін донських білокозаків осавула Василя
Чернєцова розстріляв 118 робітників-червоногвардійців, в тому числі 44 колишніх
австрійських військовополонених за те, що один з них був на боці червоних[1].
Принаймні з весни 1918 р. білогвардійці застосовують і практику заручництва.
Відступаючи з Катеринодара 12 березня 1918 р. війська Кубанської Ради захопили
із собою 36 заручників з числа більшовиків та інших лівих партій, з них через
два дні 28 осіб було вбито в аулі Ченжій (Шенджей)[2].
Особливо відзначилися масовими розправами
білогвардійські генерали Михайло Дроздовський, Алєксандр Кутєпов, Андрій Шкуро
та Віктор Покровський. До речі портрет Дроздовського поряд із Путіним та
Бенкендорфом повісив у себе в кабінеті начальник окупаційного управління МВС в
Запорізькій області, призначений навесні цього року росіянами. Наприклад денікінський
генерал Віктор Покровський любив приказки «Повішення покращує апетит» або "Вид
повішаного оживляє краєвид". Захопивши 4 жовтня 1918 р. Майкоп (білогвардійці
принципово користувалися юліанським календарем, тому за старим стилем для них
це було 21 вересня), Покровський наказав покарати населення міста за те, що
воно боролося проти добровольчої армії. Як свідчили самі білогвардійці, тоді
було вбито понад 2500 осіб, а десятки жінок були піддані груповим зґвалтуванням.
Ось як про це доповідали самі
білогвардійці:
«Копия
агентурного донесения в Особое отделение контрразведки Отдела Генерального
штаба при Главнокомандующем Вооруженными силами Юга России. Ноябрь 1918 года.
Вх. № …
Основанием
для наложения на жителей окраин г. Майкопа контрибуции и жестокой с ними
расправы для ген. Покровского послужили слухи о стрельбе жителей по отступающим
войскам генерала Геймана 20 сентября при обратном взятии большевиками г.
Майкопа. По обследовании этого вопроса выяснено, что последним из города от
дубильного завода (Николаевский район) отступил четвертый взвод офицерской
роты, ведя непосредственную перестрелку с цепями наступавшего с восточной части
города противника. Таким образом, в этом случае является весьма трудным
установить прямое участие жителей Николаевского района в стрельбе по войскам
генерала Геймана. Покровский район настолько удален от пути отступления войск,
что физически по своему местоположению не мог принять участие в обстреле войск,
не исключая, конечно, возможность случаев единичной стрельбы во время начала
наступления на улицах города.
Со стороны
Троицкого края, вернее, так называемого «Низа», с островов реки и берегов
установлены случаи стрельбы по переходящим через реку бегущим жителям г.
Майкопа, но убитых и раненых не было. Это до некоторой степени указывает, что
стрельба не была интенсивной и носила случайный характер. Перед уходом большевиков
из Майкопа окраины неоднократно подвергались повальным (Афипским полком
Воронова), единичным (Ейский полк Абрамова) обыскам. Обыскивались окраины и по
занятии Майкопа отрядом генерала Геймана. Все это указывает на то, что
население окраин, как таковое, не могло иметь оружия, и таковое могло
находиться лишь у отдельных лиц. Кроме того, и большевиками, и генералом
Гейманом предлагалось населению сдать имеющееся оружие, каковое и было снесено
в значительном количестве. Между тем при занятии гор. Майкопа в первые дни
непосредственно по занятии было вырублено 2500 майкопских обывателей, каковую
цифру назвал сам генерал Покровский на публичном обеде. Подлежащие казни
выстраивались на коленях, казаки, проходя по шеренге, рубили шашками головы и
шеи. Указывают многие случаи казни лиц, совершенно непричастных к
большевистскому движению. Не помогало в некоторых случаях даже удостоверение и
ходатайство учреждения. Так, например, ходатайство учительского совета
технического училища за одного рабочего и учительского института за студента
Сивоконя. Между тем рядовое казачество беспощадно грабило население окраин,
забирая все, что только могло. Прилагаемый список взятого казаками в садах
(смотри показания Божкова) и копия жалобы атаману области редактора газеты
Рогачева в достаточной степени указывают на характер «обысков», чинимых
казаками дивизии ген. Покровского. Ужасней всего то, что обыски сопровождались
поголовным насилием женщин и девушек. Не щадили даже старух. Насилия
сопровождались издевательствами и побоями. Наудачу опрошенные жители, живущие в
конце Гоголевской улицы, приблизительно два квартала по улице, показали об
изнасиловании 17 лиц, из них девушек, одна старуха и одна беременная (показания
Езерской). Насилия производились обыкновенно «коллективно» по нескольку человек
одну. Двое держат за ноги, а остальные пользуются. Опросом лиц, живущих на
Полевой улице, массовый характер насилия подтверждается. Число жертв считают в
городе сотнями. Любопытно отметить, что казаки, учиняя грабежи и насилия, были
убеждены в своей правоте и безнаказанности и говорили, что «им все позволено».
 |
| Генерал Віктор Покровський |
Влияние генерала Покровского на жизнь города Майкопа не прекращается, несмотря на то, что штаб его и дивизия давно ушли из города. До сих пор еще чины дивизии генерала Покровского производят в Майкопе самостоятельные аресты и увозят в штаб дивизии арестованных. Увезены из тюрьмы, как передают, 16 человек арестованных. Увезен содержавшийся в майкопской тюрьме, принудительно мобилизованный большевикам врач Георгиевский. Медицинский союз, обеспокоенный его судьбой, принял участие в этом деле и наводил справки. Оказалось, что он увезен в Лабинскую и там след его пропал. Утверждают, что врач Георгиевский повешен. Из майкопской больницы разновременно были увезены двое находившихся там на излечении больных. На одного из них увезшим его офицером была дана врачу расписка. Любопытно, что аресты эти были произведены по особому списку на 22 человека, на котором имеется надпись Покровского: «Кровью своей должны искупить свой грех перед родиной». Прибывший в г. Майкоп адъютант дивизии для подыскания помещения для зимовки штаба генерала Покровского в частной беседе говорил, что «они еще основательно почистят Майкоп, для чего у них ведется разведка»[3].
 |
| Радянський плакат 1919 р. |
Вже влітку 1918 р. для утримання полонених червоноармійців та прибічників радянської влади білогвардійці організували концентраційні табори, найбільш відомі з яких – на острові Мудьюг в Білому морі, під Новоросійськом (тоді Чорноморська губернія) та в місті Азов (тоді область Війська Донського, нині Ростовська область) проіснували до початку 1920 р.. Полонені отримували на день фунт або півфунта хліба чи галет та борщ чи суп з гнилою капустою, спали в бараках іноді на голій землі, їх працю використовували на важких та брудних роботах. Наприклад на початку літа 1919 р. в Азовському таборі, як свідчить донесення Відділу внутрішніх справ уряду Війська Донського утримувалося «понад 10 тисяч осіб, з яких близько 1 тисячі хворих. Лютує, з кожним днем посилюючись, епідемія тифу та дизентерії. Смертність досягає 100 людей на добу. Крайня скупченість житла: в кожному бараці знаходиться понад 500 полонених. Частина полонених ночує на вулиці. Біля лавки військовополонених йде торгівля залишками одягу. Охорона скупляє по виключно низьким цінам взуття, плаття тощо. Одного з померлих затягнули в могилу й поховали, але оскільки їх трупи ховають неглибоко, «покійник», зігрівшись під землею, викарабкався й прийшов до свого бараку... Користуючись бажанням полонених відправитися на роботу або в місто за хлібом, писарі беруть хабарі за запис поза чергою… Полонені кажуть: «Краще би нас застрелили на місці, а ніж змушувати переживати такі жахи».» Археологічні дослідження в місті Азов в 2012 та 2018 рр. виявили дві великих братських могили, в одній залишки 172 людей, в другій - понад 200 людей, в основному віком від 17 до 40 років[4]. Див. докладніше документальний фільм: «Азовский лагерь смерти. Гражданская война на Дону»[5].
5 травня 1919 р. кінний загін Андрія Шкуро
захопив Юзівку (нині Донецьк). місто на три дні було віддане на розграбування
козакам. Маса людей, яких підозрювали в більшовизмі, було повішено. Ось як
описував юний очевидець тих подій в Юзівці: «В поисках добычи казаки
рыскают по улицам. Вечером ворвались казаки в кинозал в местечке. Выволокли
оттуда двух молодых рабочих и повесили их на телеграфных столбах на главной
улице. Повешенные были похожи на спящих детей. Трое суток собирались толпы
мужчин и женщин, в основном рабочих, у места повешения. Люди молча стояли и
смотрели в лица повешенных, не глядя друг на друга»[1058]. "
 |
| Ратьковский И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021 - 495 с. |
В середині травня 1919 р. з Маріуполя
військами Добровольчої армії було вибито частини РПАУ Нестора Махна, як
захищали місто. Журналіст Г. Вілліам, що перебував разом із білогвардійцями, згадував: «Помню, один
офицер из отряда Шкуро, из так называемой «волчьей сотни», отличавшийся
чудовищной свирепостью, сообщая мне подробности победы над бандами Махно,
захватившими, кажется, Мариуполь, даже поперхнулся, когда назвал цифру
расстрелянных безоружных уже противников:
– Четыре тысячи!.. Он попробовал смягчить
жестокость сообщения.
– Ну, да ведь
они тоже не репу сеют, когда попадешься к ним… Но все-таки… – И добавил вполголоса, чтобы не заметили
его колебаний: – О четырех тысячах не пишите… Еще бог знает, что про нас
говорить станут… И без того собак вешают за все!»[6]
29-30 червня частини генерала А. Шкуро взяли
Катеринослав (нині місто Дніпро), там одразу почалися розстріли. З 20
службовців готелю «Асторія» було розстріляно 6 осіб, в тому числі зґвалтована
покоївка. В ярах поблизу інших готелів лежали неприкриті близько 200 трупів. В балці
біля Олександрівської лікарні – біля 2000 трупів. На станції Сватове –
розстріляно близько 50 осіб. Страти відбувалися також в колонії для
душевнохворих. В місті собаки їли людське м’ясо. Учасник білого руху З.Ю. Арбатов , що тоді
мешкав в Катеринославі, згадував:
«…Контрразведка развивала свою деятельность до
безграничного, дикого произвола; тюрьмы были переполнены арестованными, а
осевшие в городе казаки продолжали грабеж… Государственная же стража часто
выезжала в ближайшие села, вылавливала дезертиров и не являвшихся на
объявленную добровольцами мобилизацию. Как-то вернулся из уезда начальник уезда
полковник Степанов и, рассказывая журналистам о своей работе в уезде, отрывисто
бросил: «Шестерых повесил…» Результаты быстро и катастрофически дали себя
почувствовать. Негодование крестьян росло с неописуемой быстротой… …В городе
контрразведка ввела кошмарную систему «выведения в расход» тех лиц, которые
почему-либо ей не нравились, но против которых совершенно не было никакого
обвинительного материала. Эти люди исчезали и, когда их трупы попадали к
родственникам или иным близким лицам, контрразведка, за которой числился
убитый, давала стереотипный ответ: «Убит при попытке к бегству»…»[7]
Український історик Михайло Ковальчук також
описує взяття Катеринослава військами Шкуро: "Ось як запам’ятався сучасниці вступ козаків до
Катеринославу: "Нічого більш страшного не можна було собі уявити. Вони
грабували всіх, а євреїв вбивали, жінок ґвалтували. Чомусь населення вигадало
бити в казани, чомусь це лякало козаків... Це тривало два дні. Нарешті Шкуро
пішов і прийшли регулярні війська білих. Вони також наклали на місто якусь
суму. Люди стали оживати, крамниці відчинилися..."[8]
Наприкінці червня 1919 р. денікінці захопили
Харків та створили свою «Комісію по розслідуванню звірств більшовиків».
Після того як в грудні 1919 р.
повернулися більшовики, вони також утворили «Комісія з обслідування звірств,
вчинених Добрармією» Харківський історик Едуард Зуб, дослідивши матеріали обох
комісій, дійшов висновку, що не було принципової різниці між білими та червоним
каральними органами, їх методами катувань та ставленням до населення[9].
В 1920-ті роки збиранням даних про жертви,
потерпілих та збитки від білого терору та іноземної інтервенції 1918 – 1920 рр.
займалося створене в 1924 р. Всесоюзне товариство допомоги жертвам інтервенції
(Всесоюзное общество содействия жертвам интервенции). Більшовицький уряд збирав
ці дані для використання на переговорах із країнами Заходу, коли йшлося про
борги царського й Тимчасового урядів. Зокрема Всеукраїнське товариство допомоги
жертвам інтервенції з 1 квітня 1924 р. по 1 квітня 1925 р. зареєструвало на
території УСРР (без Криму, який тоді не входив до УСРР) 237 227 заяв-петензій
на загальну суму матеріальних збитків 626 млн. 737,4 тис. крб., убитих
– 38 436 осіб, покалічених – 15 385 осіб, зґвалтованих – 1048 жінок,
випадків арешту, побиття тощо – 45 803. Всесоюзне товариство допомоги жертвам
інтервенції на 1 липня 1927 р. зібрало понад 1,3 млн. заяв, що зафіксували 111
730 вбивств і смертей, в тому числі 71 704 сільських мешканця й 40 026 міських[10].
Це варто пам'ятати, тому що ідейні
послідовники білогвардійців, прибічники "бєлого дєла" та "єдиної
і неділимої Росії" нажаль досі активно діють не тільки в Росії, але й в
Україні.
Андрій Здоров.
Вперше опубліковано:
Чи там шукають витоки терору?
Історична правда. 12.08.2022 р.
Читайте також:
Русские белогвардейцы на Донбассе / Ukraine: Russian White Guards in the Donbass
«Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні
25 липня 2021 р
[1] 5-летний
обзор деятельности союза горнорабочих в Донецком бассейне (1920-1925). Краткий
очерк рабочего и профессионального движения горняков Донецкого бассейна до 1920
г. - Артемовск, 1925. - С.38-39; Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. – К.: Основи, 2002. – С.146.
[2] Лиманский А.А. Заложники у белых. –
Ростов-на-Дону: Севкавкнига,
1927. – С.31-33.
[3] Ратьковский И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021.- С.150-176.
[4] Там же. – С. 427-429, 440.
[5] Режим доступу: https://youtu.be/Pdee51hp1aM
[6] Ратьковский
И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021– С.338.
[7] Там же. – С.341.
[8] Ковальчук М. Без переможців. Повстанський рух в Україні
проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (1919-1920). - К.: Стилос,
2012. - С.23.
[9] Зуб Е. Чи біліше вугілля від сажі? Likbez. Історичний фронт. 30.09.2018 р. Режим доступу: http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-a-chi-bilishe-vugillya-vid-sazhi.html
[10] Ратьковский
И.С. Белый террор. Гражданская война в России. 1917-1920. - СПб.: Питер, 2021. – С.453-454.
Немає коментарів:
Дописати коментар