Против Русской армии Врангеля: союз махновцев с большевиками в изображении апологетов махновщины. ч.1

 

От редакции

О Несторе Махно  и возглавленном им крестьянском повстанческом движении 1918-1921 гг. написано уже много: десятки и сотни наименований книг, статей на разных языках, видеосюжетов и даже полнометражных фильмов. Во времена СССР советские историки и писатели, выполняя установки сверху, создавали исключительно негативный и даже карикатурный образ этого движения как контрреволюционного и антисоветского. В то же время за рубежом анархисты, преимущественно эмигранты из России, создали противоположный образ или даже культ Махно как народного вождя подлинной социальной революции. Поскольку доступ к архивам был существенного ограничен для первых и практически закрыт для вторых, то в обоих случаях получалась искаженная картина, не отвечающая историческим реалиям.

После краха режима КПСС и распада Советского Союза труды анархистских авторов стали доступны и на родине махновского движения. Открытие архивов позволило уточнить  многие факты и создать более объективные нарративы, но многие авторы восприняли концепции и теории, сформированные анархистами в эмиграции, без какого-либо критического осмысления. Интересно, что культ Махно получил распространение среди самых разных авторов - как патриотов Украины, так и патриотов России (и так называемой Новороссии). В Украине, например, памятники и памятные знаки в честь Махно открывают государственные деятели разного уровня, Запорожская областная государственная администрация проводит конкурсы работ о Махно, а Национальный банк Украины еще при Януковиче в 2013 г. выпустил памятную монету «Нестор Махно».

Міністр внутрішіх справ України Ю. Луценко відкриває
пам' ятник Нестору Махно в Гуляй-Полі 24.08.2009 р. Фото УНІАН.

Олег Дубровский не является профессиональным историком: он рабочий активист с многолетним стажем, которому в середине 80-х годов ХХ в. тогдашний режим не дал возможности получить высшее историческое образование, поскольку он «не поддерживал политику партии». Но по моим наблюдениям большинство тех, кто пишет сейчас о Махно и махновщине, также не являются историками по профессии, а многие сформировавшиеся в советские времена историки в начале 90-х резко поменяли свои взгляды и концепции.

О. Дубровский анализирует развитие анархистской историографии махновского движения, начиная от его непосредственных участников – Петра Аршинова, Всеволода Волина, Виктора Белаша – до более поздних и современных авторов. Сопоставление их трудов с уже известными и опубликованными недавно документами и воспоминаниями большевистских, белогвардейских и анархистских деятелей позволяет понять историческую ценность этих работ и развенчать целый ряд мифов и заблуждений. Тщательный и всесторонний анализ источников позволил, например, опровергнуть мифы о том, что союз махновцев с большевиками в октябре 1920 г. был заключен без участия Махно, или о решающем вкладе махновцев в разгром белой армии Врангеля. Особое внимание уделено идее создания некоего автономного района анархии в составе УССР, обсуждавшейся на переговорах махновцев с большевиками. Хотелось бы, чтобы остро полемический стиль автора не помешал вдумчивому читателю понять значение приводимых им фактов и аргументов для понимания нашего непростого прошлого.

   А. З.

Олег Дубровський

Против  Русской армии Врангеля:

союз махновцев с большевиками

в изображении апологетов махновщины.

 

«Махно предложил  командованию Красной армии свои услуги

для совместной борьбы против Врангеля.

Этот факт поразил многих.»

Лев Троцкий

 

 В последних числах сентября 2020 г. известный популяризатор истории махновского движения Анатолий Дубовик выступил с очередной юбилейной статьей, на этот раз посвященной заключению военно-политического союза между российскими большевиками и махновцами против белой Русской армии генерала Петра Врангеля  в сентябре 1920г.  Оригинальный текст имеет название ««Требуем предоставления нам участка фронта против Врангеля» – заключение союза между красными и махновцами» (Україномовний варіант має назву ««Советская трибуна для проповеди анархических идей». Навіщо червоні і махновці вдруге союз уклали». Он размещен на страницах Интернет-проекта «Наша революція. 1917-1921» газеты «Деловая Столица», научным руководителем которого является старший научный сотрудник Института истории Украины Национальной Академии Наук Украины Геннадий Ефименко).

Попытаемся сделать критический обзор этого текста, помещая рассматриваемые события в более широкий исторический контекст, чем это делает популяризатор махновщины.

Последуем за изложением Дубовика.

Нестор Махно

Российские большевики и их махновские попутчики.

 В данном обзоре нам представляется излишним полемизировать  о количестве союзов между Махно и российскими большевиками. Стоит только отметить, что другие историки и публицисты, в том числе  откровенные апологеты махновщины, в отличие от Дубовика, считают (исходя из того, что становление махновщины началось не летом 1918 г., а еще осенью 1917-го) что таких союзов было куда больше, чем два, заключенных в феврале 1919-го  и в сентябре 1920-го.

Например, когда Махно, по его же словам, вступил «на путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства» и «во главе анархистского отряда, объединившего вокруг себя несколько сот крестьян», отправился на помощь российским красногвардейцам в Александровск, - сражаться против гайдамаков Центральной Рады, - разве это не было его  союзом с российскими большевиками еще в декабре 1917 г.?

Или когда совместно с местными большевистскими военными формированиями махновцы в декабре 1918-го на два дня захватили Екатеринослав, выбив оттуда украинские войска, - разве это не было очередным махновско-большевистским союзом?

Был ли разгромлен Деникин в январе 1920 г.?

 Очевидно, не слишком хорошо зная развитие военной кампании между белыми Вооруженными Силами Юга России (ВСЮР) и российской Красной армией (Рабоче-Крестьянской Красной Армией – РККА), Дубовик пишет о «разгроме Деникина»  уже в январе 1920 г. «Разгромом Деникина», да и то, не окончательным, была Новороссийская катастрофа в марте 1920г., а в январе 1920-го можно было говорить лишь о тяжелом поражении ВСЮР в результате провала «похода на Москву».

Да, поход Добровольческой армии на Москву захлебнулся в октябре 1919г. и после месячного сражения с переменным успехом в районе Орла, которое в итоге белогвардейцами было проиграно, фронт белых армий ВСЮР покатился на юг. В январе 1920-го белые оставили большую часть территории «Области Войска Донского» и почти всю Украину, вплоть до побережья Азовского моря. Но основные силы ВСЮР (Донская и сведенная в корпус из-за огромных потерь Добровольческая армия) закрепились на Нижнем Дону и успешно отбивали неоднократные попытки красных  перейти по льду Дон и развить наступление дальше – на Кубань, всякий раз нанося жестокие потери войскам 8-й общевойсковой и 1-й Конной Красных армий. К исходу января 1920г. боевая обстановка на Нижнем Дону настолько изменилась в пользу белых, что, по словам Деникина, у красных сохранила боеспособность только конница Буденного и Думенко, а белое командование даже планировало переход в новое общее наступление.

Главным показателем этого временного изменения обстановки в пользу белых явился успешный контрудар Добровольческого корпуса в первых числах февраля 1920г., когда он вновь овладел важнейшим стратегическим пунктом на юге бывшей Российской империи – Ростовом-на-Дону, нанеся при этом тяжелое поражение 8-й Красной армии.

В это же время чрезвычайно малочисленный корпус Слащева также успешно оборонял проходы в Крым и еще шла борьба на территории Правобережной Украины, - только 29.01.1920 красные взяли Херсон и 30.01.1920 – Николаев и еще только начинался «бредовский поход», - осуществленный под командованием генерала Бредова прорыв объединенных сил белых «Войск Новороссии» и «Войск  Киевской области» из района Одессы, вдоль Днестра, на соединение с польскими войсками.

Новый лидер российской белогвардейщины.

 И только в марте 1920г., после катастрофической эвакуации остатков основных сил ВСЮР из Новороссийска в Крым, Деникин назначил своим преемником генерала Врангеля. Надо отметить, что Врангель оказался наиболее талантливым, как военачальник и наиболее гибким, как политический деятель из всех военно-политических лидеров российского белого движения.

Петр Врангель

Он дал уничтожающую характеристику Добровольческой армии: «Армия, воспитанная на произволе, грабежах и пьянстве, ведомая начальниками, своим примером развращающими войска…» и заявил, что дальнейшую «белую борьбу» с большевизмом под флагом «добровольчества» вести уже нельзя. Соответственно, с мая 1920 г. «добровольчество», как таковое, исчезает из белогвардейского лексикона, а ВСЮР 11.05.1920г. переименовываются в Русскую армию.

Он  сразу же уволил из рядов ВСЮР ряд одиозных генералов, не взирая на их военные таланты и боевые заслуги, в том числе  знаменитого Андрея Шкуро (Еще перед вступлением на должность главкома ВСЮР, Врангель заявил, что став главкомом, не потерпит присутствия в армии генералов Покровского и Шкуро).

Он подверг суровой критике деятельность своего предшественника: «Стратегия была принесена в жертву политике, а политика никуда не годилась. Вместо того, чтобы объединить все силы, поставившие себе целью борьбу с большевизмом и коммуной и проводить одну политику, «русскую», вне всяких партий, проводилась политика «добровольческая» … руководители которой видели во всем, что не носило на себе печать «добровольцев» - врагов России. Дрались с большевиками, дрались с украинцами и с Грузией и Азербайджаном, и лишь немного не хватало, чтобы начать драться с казаками, которые составляли половину нашей армии и кровью своей спаяли связь с регулярными частями. В итоге, провозгласив единую, великую и неделимую Россию, пришли к тому, что разъединили все антибольшевицкие русские силы…».

Марксизм как субъективный материализм

 

Александр Будило

 Сегодня исполняется очередная годовщина со дня рождения Маркса (5 мая 1818 г.) Как водится, отмечают эту дату и марксисты и антимарксисты. Первые используют ее для пропаганды марксизма, ну а вторые, как и положено, для его опровержения.

Все знают, даже если они больше ничего не знают, что марксизм есть материализм, но не каждому известно, что отнюдь не всякий материализм есть марксизм.

Знатоки отметят, что марксизм есть диалектический и исторический материализм, расскажут вам о трех законах диалектики, базисе и надстройке, производительных силах и производственных отношениях, общественном бытии и общественном сознании и т.д. и т.п.

Ну да, конечно, кто ж не согласится, что марксизм есть диалектический и исторический материализм! Беда только в том, что «это поверхностное, непродуманное, случайное, филистерское «согласие» есть такого рода согласие, которым душат и опошляют истину» (Ленин).

Разберем в качестве примера такого рода «согласия» определения диалектического и исторического материализма в IV главе «Краткого курса истории ВКП(б) 1938 года:

«Диалектический материализм, - читаем мы, - есть мировоззрение марксистско-ленинской партии. Оно называется диалектическим материализмом потому, что его подход к явлениям природы, его метод изучения явлений природы, его метод познания этих явлений является диалектическим, а его истолкование явлений природы, его понимание явлении природы, его теория - материалистической.

Исторический материализм есть распространение положений диалектического материализма на изучение общественной жизни, применение положений диалектического материализма к явлениям жизни общества, к изучению общества, к изучению истории общества».

Первое, что бросается в глаза в этих определениях, так это то, что диалектический материализм здесь возникает раньше исторического материализма, предшествует ему; второе, что диалектический материализм есть подход, метод изучения природы; третье, что исторический материализм «есть распространение положений диалектического материализма (то есть метода изучения явлений природы) на изучение общественной жизни, применение положений диалектического материализма к явлениям жизни общества, к изучению общества, к изучению истории общества».

Но все эти утверждения находятся в кричащем противоречии со следующими положениями классиков марксизма:

Энгельс: «Материализм прошлого века был преимущественно механическим, потому что из всех естественных наук к тому времени достигла известной законченности только механика, и именно только механика твёрдых тел (земных и небесных), короче — механика тяжести. Химия существовала ещё в наивной форме, основанной на теории флогистона. Биология была ещё в пелёнках: растительный и животный организм был исследован лишь в самых грубых чертах, его объясняли чисто механическими причинами. В глазах материалистов XVIII века человек был машиной так же, как животное в глазах Декарта. Это применение исключительно масштаба механики к процессам химического и органического характера, — в области которых механические законы хотя и продолжают действовать, но отступают на задний план перед другими, более высокими законами, — составляет первую своеобразную, но неизбежную тогда ограниченность классического французского материализма.

Вторая своеобразная ограниченность этого материализма заключалась в неспособности его понять мир как процесс, как такую материю, которая находится в непрерывном историческом развитии. Это соответствовало тогдашнему состоянию естествознания и связанному с ним метафизическому, то есть антидиалектическому, методу философского мышления. Природа находится в вечном движении; это знали и тогда. Но по тогдашнему представлению, это движение столь же вечно вращалось в одном и том же круге и таким образом оставалось, собственно, на том же месте: оно всегда приводило к одним и тем же последствиям. Такое представление было тогда неизбежно. Кантовская теория возникновения солнечной системы тогда только что появилась и казалась ещё лишь простым курьёзом. История развития Земли, геология, была ещё совершенно неизвестна, а мысль о том, что нынешние живые существа являются результатом продолжительного развития от простого к сложному, вообще ещё не могла тогда быть выдвинута наукой. Неисторический взгляд на природу был, следовательно, неизбежен. И этот недостаток тем меньше можно поставить в вину философам XVIII века, что его не чужд даже Гегель. У Гегеля природа, как простое «отчуждение» идеи, не способна к развитию во времени; она может лишь развёртывать своё многообразие в пространстве, и, таким образом, осуждённая на вечное повторение одних и тех же процессов, она выставляет одновременно и одну рядом с другой все заключающиеся в ней ступени развития. И эту бессмыслицу развития в пространстве, но вне времени, — которое является основным условием всякого развития, — Гегель навязывал природе как раз в то время, когда уже достаточно были разработаны и геология, и эмбриология, и физиология растений и животных, и органическая химия, и когда на основе этих новых наук уже повсюду зарождались гениальные догадки, предвосхищавшие позднейшую теорию развития (например Гёте и Ламарк). Но так повелевала система, и в угоду системе метод должен был изменить самому себе.

Зрадник, жертва чи співучасник? Слідча справа Якова Мартьянова: чи був член першого радянського уряду України агентом білих?

 

 

Як відомо, навесні 2014 р. із початком російсько-української війни чимало українських чиновників та навіть офіцерів силових відомств (МВС та СБУ) в Криму та на Донбасі перейшли на бік Росії та її маріонеток – ЛНР-ДНР. В Україні щодо таких чиновників та офіцерів відкрито сотні кримінальних проваджень за державну зраду, хоч реально притягнуто до відповідальності мізерний відсоток. Понад сто років тому в 1920 р. Крим також був зайнятий Російською армією (Русская армія) генерала Петра Врангеля, що була спадкоємицею Збройних сил Півдня Росії (Воооруженые силы Юга России) генерала Антона Денікіна. До речі Армії Денікіна та Врангеля воювали від такими само біло-синьо-червоними прапорами і таким саме двоголовим орлом, що є державними символами й сьогоднішньої Росії. Звісно тодішні події не можна прямо порівнювати із сучасними: російська революція 1917 – 1921 рр. та українська революція 1917 – 1921 рр. – явища іншого масштабу, що обумовили глибокі соціально-класові конфлікти та зрушення всередині як російського так і українського суспільства. Але проблема зрадництва чи переходу з однієї воюючої сторони на іншу тоді також існувала.

Наприклад, чимало офіцерів Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, зокрема такі відомі генерали як Костянтин Прісовський (Прессовский), Олександр Натієв та Василь Кирій (Кирей), перешли на службу до Денікіна та Врангеля[1]. За підрахунками російського історика Сергія Волкова та українського історика Михайла Ковальчука, більше половини вищих офіцерів гетьманської держави після її краху продовжили службу в російських білогвардійських арміях Денікіна, Колчака, Юденіча, Врангеля тощо[2]. Та що там казати про окремих офіцерів, якщо в листопаді 1919 р. ціла Українська Галицька Армія уклала із денікінцями Зятківську угоду про перехід УГА в підпорядкування Збройних сил Півдня Росії, що було безперечною зрадою УНР, армія якої у надважких умовах продовжувала боротьбу. Влітку 1920 р. на бік Російської армії Врангеля перейшли й декілька колишніх махновських отаманів, найбільш відомий з яких – Василь Володін, що сформував у врангелівській армії окремий загін та воював проти червоних, але білі його заарештували та стратили в жовтні 1920 р. за підозрою в зраді[3].

Проте основним противником російських білогвардійців були тоді більшовики та створена ними Червона Армія. В ній також були випадки переходу на ворожий бік командирів та навіть цілих частин. Російський історик Андрій Ганін, наприклад, дослідив біографії восьми представників вищого командування Червоної армії (зокрема шести командармів та двох командуючих фронтами), що зрадили радянській владі протягом громадянської війни 1918 – 1922 рр. Більшість з них становили колишні офіцери царської армії, в кожного з яких були свої мотиви. Лише один з них Василій Яковлєв (справжнє прізвище – Костянтин Мячин) був до революції професійним революціонером, членом РСДРП з 1905 р., а після перемоги більшовиків – комісаром центральної телеграфної станції в Петрограді, помічником голови ВЧК, командуючим, а потім комісаром 2-ї армії на Уралі. В серпні 1918 р. він був направлений для підпільної роботи в Уфу, але через три місяці перейшов на бік Уфимської Директорії та навіть написав відозву до червоноармійців із закликом припинити громадянську бійню. Проте білі йому не дуже довіряли, спершу заарештували, потім відпустили під підписку про невиїзд, але він утік до Харбіну, де працював на КВЖД, потім жив Шанхаї, працюючи в радянському консульстві, повернувся в СРСР в 1927 р., був заарештований, звільнений в 1933 р., знов репресований та розстріляний в 1938 р.[4] Його біографія мабуть має спільні риси із долєю члена першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату – Якова Мартьянова.

Яків Мартьянов

    Біографії членів Народного Секретаріату вже більш менш відомі історикам. Декому з них присвячена досить велика література, іншим – по декілька статей чи хоча би енциклопедичних заміток[5]. Яків Мартьянов становить тут виняток – про нього є  лише кілька побіжних згадок, які самі по собі лишають багато запитань. Так радянський історик Петро Варгатюк в добу перебудови писав, що Я.В. Мартьянов був призначений народним секретарем пошт і телеграфів рішенням Центрального Виконавчого Комітету Рад України 23 грудня 1917 р. (старого стилю). «Залишений для підпільної роботи в тилу ворога, він зрадив товаришів по підпіллю, видавав їх врангелівській контррозвідці. Справедлива кара Радянської влади спостигла його в 1927 р.»[6] Решта дослідників, якщо й згадували це прізвище, коли цитували документи 1917 – 1918 рр., то залишали його без коментарів.

Керуючий справами Народного Секретаріату, відомий згодом як «націонал-ухильник» й лідер фракції федералістів Георгій Лапчинський згадував, що проти призначення Мартьянова «гостро заперечували харків’яни, хоча нам він імпонував своєю енергією, агітаторським хистом та вмінням поводитися із специфічною масою поштово-телеграфних службовців. Крім того, він добре володів українською мовою, виявляв правильне розуміння української політики і в усіх конфліктах із харків’янами ставав на наш бік. Його було призначено «тимчасово виконувати» обов’язки народного секретаря… Як відомо у 1920 р. у Криму, у врангелівському підпіллі Мартьянов перейшов на службу до контррозвідки й викривав їй наших підпільних робітників. Про його долю є різні чутки – чи то його було десь розстріляно нашими карними органами, чи то він утік за кордон»[7].

Між тим у архіві Харківського управління СБУ зберігається кримінальна справа Якова Мартьянова, заведена у 1926 р. Але досі дослідники чомусь не звертали на неї уваги. Її документи дозволяють більш-менш докладно висвітлити життєвий шлях цього більшовицького діяча[8]. Цю слідчу справу мені вдалося дослідити влітку 2018 р.

«Народный секретарь по украинским делам»: особисті анкети й мандати Володимира Затонського початку 1918 р. (публікація документів)

 

Андрій Здоров

 

Питання про радянську національну політику або національну політику більшовиків, що допомогла їм прийти до влади та довгий час утримувати її, вже давно привертає увагу істориків[1], але досі тут залишається багато дискусійних проблем та білих плям, в тому числі на рівні історичних персоналій.

Біографію одного із засновників української радянської державності більшовика Володимира Затонського (1888 – 1938) вже досліджували історики як у радянській час, так і в роки незалежності. Якщо радянські історики підкреслювали його революційні заслуги, то сучасні історики вважають одним з нечисленних українців, що допомагали російським більшовикам ліквідувати Українську Народну Республіку, окупувати Україну та встановити тоталітарний режим, жертвою якого врешті решт став і він сам[2].

Володимир Затонський

Михайло Ковальчук в монографії «Битва двох революцій», що вийшла друком в 2015 р., поставив під сумнів усталений погляд на національність Затонського. Зокрема дослідник пише: «В історичній літературі прийнято вважати В. Затонського українцем, але сам він в анкетах за 1920 рік вказував себе росіянином (див. РГВА. – Ф.199. – Оп.3. – Д.6. – Л.577)». На цій підставі Михайло Ковальчук відносить Затонського до росіян попри те, що той добре володів українською мовою та не легковажив українським національним питанням [3]. Фонд 199 Російського державного військового архіву містить документи управління 14-ї Армії Південно-Західного фронту. Членом Революційної військової ради 14-ї армії Затонський був із 20 липня по 31 жовтня 1920 р.[4], будучи одночасно головою Галицького революційного комітету – вищого органу влади Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.

Володимир Затонський народився в Україні  в селі Лисець Ушицького повіту Подільської губернії – нині Дунаєвецького району Хмельницької області. За даними сучасних істориків, його дід  Матвій Микитович Затонський служив в російській армії спочатку рядовим, потім молодшим унтер-офіцером, брав участь в обороні Севастополя в 1856 р., а по відбутті 25 років служби так і пішов із торбою з Криму на Поділля. Батько – Петро – став волосним писарем села Лисець, згодом столоначальником Подільського губернського дворянського зібрання в Кам’янці-Подільському[5].

В слідчій справі НКВС 1938 р. Володимир Затонський проходить як українець[6]. Але Михайло Ковальчук вважає, що це свідчення сумнівне, бо відображає ситуацію 30-х років: «як сказав би Г. Касьянов, національність це етно-політичне поняття. В моєму розумінні, документи зі слідчої справи В. Затонського означають буквально, що станом на 1937 р. він офіційно ідентифікував себе українцем. Але причини на це могли бути різні - в тому числі (або й передусім) політичні»[7].

На жаль анкети Володимира Затонського 1918 – 1920 рр. досі мало привертали увагу дослідників. Ми дістали копії двох особистих анкет, заповнених Затонським під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад (Совітів) робітничих, солдатських та селянських депутатів, що проходив 10–18 (23–31) січня в Петрограді та 4-го Надзвичайного Всеросійського з’їзду Рад (Совітів), що проходив 14–16 березня 1918 р. в Москві, та його мандатів. Ці документи ще не публікувалися. Вони, так само як анкети, мандати й посвідчення інших делегатів, зберігаються у фонді «Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет» (ф. Р-1235) Державного архіву Російської Федерації в Москві.

Під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад його делегати заповнювали дві анкети: одну особисту та одну для відділу місцевого управління Народного комісаріату внутрішніх справ РСФРР. Запитання останньої стосувалися діяльності місцевих рад та інших органів влади. Цю анкету згадують радянські історики Юрій Гамрецький, Жанна Тимченко та Оксана Щусь. Зокрема вони звернули увагу на те, що на запитання: скільки було представлено організацій на крайовому з’їзді Рад, Володимир Затонський відповів: «66 Рад + з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейнів». Ця цифра співпадає із цифрою, яку назвав делегат І Всеукраїнського з’їду Рад від Харківської ради робітничих і солдатських депутатів Микола Данилевський 15 (28) грудня на засіданні Харківської ради як число рад, делегати яких залишили з’їзд у Києві на знак протесту проти дій уряду Української Центральної Ради. Це на думку Юрія Гамрецького, Жанни Тимченко та Оксани Щусь свідчить про те, що таких Рад скоріше за все було саме 66, хоч офіційну заяву протесту підписали лише представники 49 Рад загальним числом 127, які й переїхали до Харкова[8].

В пізнішій праці ті самі автори наводять власні підрахунки, згідно яких всього на 3-му Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів Україну представляли 101 делегат від 56 рад. За партійним складом вони поділялися так: 53 більшовики, 14 ліві есери, 12 праві есери, 5 меншовики, 1 член Бунду, 1 член УСДРП, решту точно не встановлено[9].

Крымские расстрелы зимой 1917–1918 гг. (по воспоминаниям их участников)

Илья Ратьковский

 

Аннотация: статья вводит в научный оборот выявленные в ЦГА ИПД СПб воспоминания о красном и белом терроре в Крыму осенью 1917–1918 гг., с отсылкой к последующим событиям. Уточняется количество погибших и обстоятельства их гибели. Впервые обстоятельно рассматривается биография В.В. Роменец, одного из руководителей красных репрессий зимой 1917-1918 гг. Уточняются обстоятельства гибели в Евпатории Д.Л. Караева и А.Л. Новицкого.

Ключевые слова: Крым, Красный террор, Белый террор, В. В. Роменец, Д. Л. Караев, А.Л. Новицкий.

 

 

Южная бухта Севастополя. Август 1918 г.

Для первого периода советской власти был характерен отказ от применения смертной казни. Попытки ее введение в обход Постановления II Съезда Советов рабочих и солдатских депутатов о ее отмене, предпринимаемые другими органами власти и различными советскими деятелями, решительно пресекались вплоть до постановления «Социалистическое Отечество в опасности» от 21 февраля 1918 г.[1]  Вместе с тем на местах было сильное противодействие этой практике. Чаще всего это исходило из политических кругов более радикально настроенных, чем партия большевиков. Данное явление было характерно для новоявленных членов партии левых эсеров, например, М.А. Муравьева, и представителей различных анархистских групп (не всех). Так, М.А. Муравьев был причастен к январским 1918 г. расстрелам в Киеве, а ряд анархистов, наряду с представителями местной организации большевистской партии, к крымской расстрельной  практике  зимы 1917/1918 г.

С этой точки зрения большой интерес представляют воспоминания Василия Власьевича Роменец (1889–1957). Они достаточно подробно раскрывают крымские репрессии в конце 1917 г. – начала 1918 г. Это не случайно, т. к. он был одним из их главных инициаторов и руководителей. В 1955 г. он написал мемуары, впоследствии дополненные рядом материалов. Этот источник хранится в Центральном государственном архиве историко-политических документов Санкт-Петербурга[2]. Данный источники позволяет уточнить ряд моментов указанных событий, а также саму биографию Роменца.

 Родившийся 1 января 1889 г. в Украине в городе Кролевец Черниговской губернии (сейчас Сумской области) в семье строителя-маляра и ткачихи, он с юного возраста участвовал в революционном движении. Возможно, что это происходило уже в период обучения в местном городском училище[3]. При этом В.В. Роменец неоднократно арестовывался царскими властями. Первый раз 10 декабря 1903 г., второй – 2 мая 1907 г.[4] В 1910 г. он поступил на службу на Балтийский флот[5]. Третий арест состоялся в 1912 г. именно во время службы[6]. За революционную пропаганду на флоте он провел 8 месяцев в тюрьме[7]. Позднее до 1916 г. он проходил службу на Черноморском, а потом на Балтийском флотах. В революционном 1917 г. он служил в составе 2-го Балтийского экипажа[8].

 В период Февральской революции, согласно его воспоминаниям, В.В. Роменец состоял в рядах анархо-коммунистов в группе Таратуты. Скорее всего, имеется ввиду Александр (Овсей) Таратута (1879–1937)[9]. В дальнейшем В.В. Роменец будет указывать, что уже в августе 1917 г. он покинул анархистское движение и примкнул к большевикам. Данное утверждение, не смотря на то, что несколько раз встречается в мемуарах[10], на наш взгляд, вызывает определенные сомнения.

Во-первых, согласно воспоминаниям, он присоединяется к большевикам в августе 1917 г. в период пребывания на Черноморском флоте, что не нашло отражения в мемуарах других участников событий. Переход в этот период от анархистов к большевикам не представляется однозначно логичным. Особенно учитывая указание самого Роменец, что позднее Ленин в декабре 1917 г. советовал ему оформить партстаж[11]. Было ли такое указание со стороны Ленина, неизвестно, возможно, что им имелось ввиду предстоящий переход в ряды большевиков. Необходимо учитывать и позднейшие обстоятельства «потери» всех личных партийных документов и «восстановления» в партии большевиков уже в конце 1918 г. Скорее всего, именно тогда он и пришел в ряды большевиков. Как указывал сам В.В. Роменец, в г. Королевец в конце 1918 г. он вступил «вторично» в партию, т.к. ввиду отсутствия документов о более раннем приеме, они были, по его словам, утрачены летом 1918 г.[12]

Непосредственно Февральская революция застала его на родине г. Королевец, но скоро он вернулся на Балтийский флот[13], где участвовал в организации матросского движения. Летом в качестве агитатора В.В. Роменец был отправлен из Петрограда на Черноморский флот в Севастополь. Приехал туда 10 июля 1917 г[14]. Был членом исполкома Севастопольского совета, членом Центрального комитета Черноморского флота. Возглавлял там военную секцию[15]. Впоследствии по маршруту Севастополь – Петроград и обратно он ездил несколько раз. Надолго в Петроград Роменец вернулся 12 октября 1917 г., незадолго до Октябрьской революции[16]. Участвовал во взятии Зимнего дворца. Здесь проявилась его склонность к насилию. «В этом штурме я также участвовал со стороны Александровского парка. У Зимнего дворца здесь стояли ударные женские батальоны Керенского, прикрытием у них были дрова. На предложение сдаться морякам, эти ударницы поспешили открыть по нас (так в тексте – авт. статьи) из пулемета огонь. Тут некогда было разговаривать с этой ударной мразью, и они были уничтожены в течении нескольких минут, — не одну пришлось приколоть, да и вообще как приходилось некоторых прямо толчком, некоторые сдавались да не когда с ними было вообще огород городить… Все стремились скорее захватить временное правительство… этот час настал, но последовал приказ всех их забрать живыми, а желание у нас было другое»[17]. Далее он принял участие в разгроме юнкерского восстания (в штурме гостиницы  «Астория»)[18].

 Его заслуги были оценены, и в ноябре В.В. Роменец в качестве главного комиссара Черноморского флота (будет занимать это должность по февраль 1918 г.) вернулся обратно в Севастополь с широкими полномочиями от центра[19].  На Чрезвычайном съезде черноморских моряков 25 ноября он был избран «генеральным главным комиссаром Черноморского флота»[20]. Телеграммой от 27 ноября 1917 г. советское правительство предписывало ему: «Действуйте со всей решительностью и против врагов народа, не дожидаясь никаких указаний сверху. Каледины, Корниловы, Дутовы — вне закона. Переговоры с вождями контрреволюционного восстания безусловно воспрещаем. На ультиматум отвечайте смелым революционным действием»[21].

В начале декабря 1917 г. В.В. Роменец принимал участие в формировании отрядов матросов для внутреннего фронта. Всего им за зимний период было сформировано 17 отрядов. 12 декабря В.В. Роменец в Петрограде представил доклад В.И. Ленину, который, по словам Роменец, назначил его командующим Черноморским флотом[22].

 Обстановка на Черноморском фронте была в этот период крайне напряженной. Имевшееся ранее противостояние между матросами и офицерами флота вылилось уже в предъявление последним обвинений в причастности к карательной практике периода первой революции и последующего периода.

Справа Бориса Шахрая

 

Розшукуючи архівні матеріали про засновника українського «націонал-комунізму» Василя Матвійовича Шахрая, я вирішив замовити в Галузевому державному архіві СБУ кримінальну справу його молодшого брата Бориса, засудженого до розстрілу в 1938 р. Нещодавно мені прислали електронну копію цієї справи, що зберігається у фонді 6 ГДА СБУ  «Справи реабілітованих осіб» та має номер 76000-фп, раніше мала номер 16784-с. Справа дійсно велика – має три томи загальним обсягом 740, 699 та 426 аркушів, разом – 1825 аркушів.

Але на жаль власне про Бориса Шахрая в цій справі документів дуже мало, хоч його прізвище стоїть на обкладинці першим. Річ в тім, що справа колективна й містить матеріали на 54 особи, засуджених трійкою УНКВС по Полтавській області 7 травня 1938 р. Виконуючи план по «ворогам народу», працівники Лубенського міжрайонного відділу держбезпеки «розкрили» «контрреволюційну повстанську організацію», яка нібито готувала повстання й збройне повалення радянської влади під час нападу на СРСР Німеччини або Польщі. До цієї «організації» входили мешканці Лубенського, Хорольського, Лохвицького, Гребінківського та Драбинівського районів Полтавської області, переважно колишні куркулі або офіцери царської, гетьманської та «петлюрівської» армій. Майже всі вони були засуджені до розстрілу.

Зокрема тут зберігаються й документи на Бориса Шахрая: постанова слідчого про арешт від 26 квітня 1938 р., постанова прокурора, анкета заарештованого, протокол допиту, обвинувачення. Під час допиту Борис Шахрай визнав свою провину (ми знаємо зараз, як ці визнання робилися), зазначив, що він є сином куркуля, який мав понад 90 десятин землі та був розкуркулений в 1930 р., в 1917 р. був членом «Просвіти», служив у царській армії прапорщиком та в армії УНР – командиром взводу. Після 1920 р. працював службовцем в Київському обласному земельному управлінні, мешкав в Лубнах. За його словами завербував його до контрреволюційної повстанської організації Наум Сушко, який перед тим і дав на нього показання. Від часу арешту до смертного вироку пройшло 12 днів. Виконано його було очевидно в той же день.

Лише після ХХ з’їзду КПРС навесні 1956 р. родичі засуджених по цій справі, в тому числі вдова Бориса Шахрая Уляна Іванівна Шахрай, що мешкала в Ніжині, почали звертатися до Генеральної прокуратури СРСР та інших органів влади із запитами про долю своїх близьких. За їх клопотанням справу було переглянуто й усіх засуджених реабілітовано за відсутністю складу злочину. Але згідно інструкції КДБ СРСР від 1955 р. родичам повідомили, що їх не розстріляли, а засудили на 10 років  виправно-трудових таборів, де вони й померли. Зокрема дочці Бориса Шахрая Ользі працівники КДБ УРСР офіційно повідомили, що її батько нібито помер в таборі 12 квітня 1942 р. від гнійного плевриту.

Жодних згадок про старшого брата Василя Шахрая та інших братів в справі немає. В 1969 р. в лондонському журналі «Визвольний шлях» односелець і друг Бориса Шахрая Сергій Домазар (Давиденко) опублікував власні спогади про цю родину, де згадував, що в  козака Матвія Шахрая було п’ятеро синів, з яких двоє Василь і Петро загинули в 1919 р. за досі невідомих обставин. При чому Петро Шахрай також був призваний до царської армії, потім служив офіцером (старшиною) в армії УНР, а в 1919 р. перейшов на бік червоних.

Четвертий син Матвія Шахрая - Савва -  в 1930 р. стріляв у себе, дізнавшись про розкуркулення батька, але вижив. Його врятувала вдова Василя-старшого Оксана Іванівна Шахрай, яка використовуючи свої давні знайомства із партійними діячами в Харкові, влаштувала його до столичної клініки. Потім він працював вчителем. П’ятий син Іван закінчив політехнічний інститут та працював інженером тресту.

В самого Василя Матвійовича Шахрая (старшого) було двоє дітей – Оксана та Юрій. При чому останній займав досить високі посади в радянському господарському апараті та навіть став персональним пенсіонером, помер на початку 90-х років у Києві. Чи збереглися в його родині якість матеріали про його батька – на жаль невідомо.

P.S.

До речі зазначу, що друга й співавтора Василя Шахрая по книзі "До хвилі", виданої в 1919 р., цього українського комуністичного маніфесту, за словами Івана Лисяка-Рудницького, - Сергія Мазлаха (Робсмана) заарештували та розстріляли на рік раніше - в 1937 р. Тоді ж ліквідували й основних його опонентів в партії більшовиків - Емануїла Квірінга та Георгія Пятакова.

Андрій Здоров.

 

 

Вбивство на Різдво. Загибель Леоніда Пятакова.

 

Леонід Пятаков

В різдвяну ніч з 6 на 7 січня 1918 р. (за старим стилем це було з 24 на 25 грудня 1917 р.) в Києві було викрадено та вбито члена виконавчого комітету Київської Ради робітничих і солдатських депутатів та київського комітету більшовиків Леоніда Пятакова. Це вбивство мало для тодішнього Києва наслідки, подібні до викрадення та вбивства Георгія Гонгадзе 16 вересня 2000 р. Тодішній уряд Української Народної Республіки – Генеральний Секретаріат на всі звернення родичів Пятакова відповідав, що йому нічого не відомо, й щодо цього факту ведеться слідство.

10 січня 1918 р. (28 грудня 1917) на засіданні Малої Ради генеральний секретар військових справ Микола Порш доповідав: „25 грудня офіційно до мене на квартиру звернулися представники від Київської Ради робітничих депутатів, Крайової Ради робітничих і солдатських депутатів з таким запитанням, причому представники розказали, при яких правах відбулись побої і арешти.

У ніч на 25 грудня о 4-й годині, виламавши вікна і двері, вірвались в квартиру Пятакових група людей в солдатській формі і потребували Пятакова. З огляду на те, що Пятакових три брати, сім’я Пятакових  запитала, якого саме Пятакова. Солдати розтерялися від несподіванки, що Пятакових три, і не знали, що сказати, а потім заявили, що їм треба більшовика. Тоді Леонід Пятаков заявив, що це він більшовик і запитав, що їм треба від нього. Не повіривши в те, що Леонід є більшовик, солдати взяли з собою всіх трьох, а потім через деякий час двох – один чорносотенець, другий кадет –  відпустили,  а третього – Леоніда (більшовика) взяли і невідомо куди ділись.

Я зараз же вжив заходів до вияснення цих подій і передав в усі військові і громадські установи негайно дослідити ці події, бо останні являються нещастям не для більшовиків, але є нещастя для нас, української влади, бо вони направлені до дискредитації і Генерального Секретаріату, і Центральної Ради”.

Далі Порш висловив припущення, що „ті насильники не є жителями Києва, бо в Києві немає тої людини, а тим більше солдата, який би не знав Пятакова в лице, чи тим більше, як звуть. Як видно, ця банда приїжджа. Є підстави думати, що ці події пов’язані з харківськими, де ведеться проти українських робітників і солдатів неймовірний терор”[1].

Як бачимо виступ Порша звучав не менш переконливо, ніж пояснення генерального прокурора Михайла Потебенька та інших представників адміністрації президента Леоніда Кучми в 2000-2004 рр. щодо зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, а замовників його вбивства досі офіційно не встановлено.

 

Хто ж такий Леонід Пятаков? Він народився 4 жовтня (22 вересня) 1888 р. в містечку Городище Київської губернії (нині Черкаської області) в родині директора цукрового заводу інженера-технолога Леоніда Тимофійовича Пятакова, який незабаром став співвласником декількох цукрових заводів та оселився в Києві на вул. Кузнечній, 5 (нині Антоновича). Всього в нього було п’ятеро синів (окрім Леоніда – Михайло, Олександр, Георгій, Іван) та донька Віра. Найбільш відомим серед них став більшовик Георгій Пятаков, доля якого мала вплив і на інших братів, бо після розстрілу його в 1937 р. як «ворога народу» зазнав арешту також і його брат Михайло, а вулицю, названу в Києві на честь Леоніда Пятакова вирішено було перейменувати на вулицю Саксаганського (щоби не плутали із братом). Мабуть через це в радянській літературі про Леоніда Пятакова практично не було спеціальних досліджень, окрім декількох газетних та енциклопедичних статей.

Леонід Пятаков в 1905 р. закінчив київське реальне училище св. Єкатерини, а в 1910 р. Київський політехнічний інститут за фахом хіміка. Політикою він спершу не цікавився, на відміну від брата Георгія, який спершу став анархістом, а потім членом РСДРП. Під час навчання Леонід належав до студентської організації «академіків», що підтримувала чорносотенців та виступала проти внесення «політики» у вищі навчальні заклади, за «академічний порядок». Проте період реакції після поразки першої російської революції вплинув на нього в протилежному напрямку. Якщо багато соціал-демократів почали втрачати віру в соціалізм та робітничий рух (збірка «Вехи»), то Леонід Пятаков навпаки став цікавитися суспільними проблемами, читати Маркса, Плеханова, Леніна тощо. Після 1910 р. він іде служити в армію однорічником (рос. вольноопределяющимся), де веде пропагандистську роботу серед солдатів, а пізніше вступає до РСДРП. Георгій Пятаков пише, що не знає, коли Леонід туди вступив, бо сам він знаходився в цей час в тюрмі та на засланні в Сибіру[2].

В 1914 р. із початком першої світової війни Леоніда Пятакова призивають до діючої армії рядовим солдатом, бо за неблагонадійність він не був допущений до іспиту на офіцерський чин як належало однорічникам. Очевидно, маючи багатого та впливового батька, члена правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків, що отримав особисте дворянство, Леонід Пятаков міг уникнути служби в армії тим  більше рядовим, але не став цього робити. Його брат Георгій, який в цей час був далеко він нього, пише, що Леонід тоді був заражений «оборонством» тобто російським патріотизмом. Нагадаю, що більшовики тоді визначили війну як імперіалістичну та виступали за поразку в ній Росії та перетворення війни на громадянську.

Леонід Пятаков провів більше року в окопах на фронті солдатом, брав участь у 35 боях та отримав щонайменше одного георгіївського хреста, хоч сучасники пишуть про декілька. На жаль точних даних щодо цього знайти не вдалося. Всього за роки першої світової війни таку нагороду отримали понад мільйон бійців російської армії, найбільше з них – георгіївський хрест четвертого (нижчого) ступеню. В неповному довіднику, виданому нещодавно російським істориком С. Патрікєєвим в 14-и томах, згадується лише один Леонід Пятаков – старший унтер-офіцер 4-го Кавказького полку, що отримав георгіївський хрест 4-го ступнею № 267562 за те, що першим переправився через річку та закріпився на ворожому березі[3]. Точної дати не вказано, але за контекстом мова йде про 1915 р. На жаль по-батькові також не вказано, тому точно встановити, чи мова йде саме про того київського Леоніда Пятакова, поки не вдалося.

Леонід Пятаков

В 1916 р. Леоніда Пятакова як інженера-хіміка за освітою відкликали з війська й направили на роботу на завод в Баку на потреби оборони. Там він вступає до більшовицької організації, а в 1917 р. повертається до Києва. Тут він як колишній солдат-фронтовик та блискучий оратор швидко здобув авторитет у військових частинах та став на чолі військової організації Київського комітету РСДРП(б). Не дивно, що в листопаді 1917 р. він став членом, а потім і головою Київського військово-революційного комітету, сформованого Київською Радою робітничих і солдатських депутатів в листопаді 1917 р. після жовтневого перевороту в Петрограді[4], був обраний депутатом Всеросійських Установчих зборів від солдат Південно-Західного фронту за списком більшовиків[5].