 |
| Леонід Пятаков |
В різдвяну
ніч з 6 на 7 січня 1918 р. (за старим стилем це було з 24 на 25 грудня 1917 р.)
в Києві було викрадено та вбито члена виконавчого комітету Київської Ради
робітничих і солдатських депутатів та київського комітету більшовиків Леоніда Пятакова. Це
вбивство мало для тодішнього Києва наслідки, подібні до викрадення та вбивства
Георгія Гонгадзе 16 вересня 2000 р. Тодішній уряд Української Народної Республіки
– Генеральний Секретаріат на всі звернення родичів Пятакова відповідав, що йому
нічого не відомо, й щодо цього факту ведеться слідство.
10 січня
1918 р. (28 грудня 1917) на засіданні Малої Ради генеральний секретар
військових справ Микола Порш доповідав: „25 грудня офіційно до мене на
квартиру звернулися представники від Київської Ради робітничих депутатів,
Крайової Ради робітничих і солдатських
депутатів з таким запитанням, причому представники розказали, при яких правах
відбулись побої і арешти.
У ніч на 25
грудня о 4-й годині, виламавши вікна і двері, вірвались в квартиру Пятакових
група людей в солдатській формі і потребували Пятакова. З огляду на те, що
Пятакових три брати, сім’я Пятакових запитала, якого саме
Пятакова. Солдати розтерялися від несподіванки, що Пятакових три, і не знали,
що сказати, а потім заявили, що їм треба більшовика. Тоді Леонід Пятаков
заявив, що це він більшовик і запитав, що їм треба від нього. Не повіривши в
те, що Леонід є більшовик, солдати взяли з собою всіх трьох, а потім через
деякий час двох – один чорносотенець, другий кадет – відпустили,
а третього – Леоніда (більшовика) взяли і невідомо куди ділись.
Я зараз же
вжив заходів до вияснення цих подій і передав в усі військові і громадські
установи негайно дослідити ці події, бо останні являються нещастям не для
більшовиків, але є нещастя для нас, української влади, бо вони направлені до
дискредитації і Генерального Секретаріату, і Центральної Ради”.
Далі Порш
висловив припущення, що „ті насильники не є жителями Києва, бо в Києві немає
тої людини, а тим більше солдата, який би не знав Пятакова в лице, чи тим
більше, як звуть. Як видно, ця банда приїжджа. Є підстави думати, що ці події
пов’язані з харківськими, де ведеться проти українських робітників і солдатів
неймовірний терор”[1].
Як бачимо
виступ Порша звучав не менш переконливо, ніж пояснення генерального прокурора Михайла
Потебенька та інших представників адміністрації президента Леоніда Кучми в
2000-2004 рр. щодо зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, а замовників його
вбивства досі офіційно не встановлено.
Хто ж такий
Леонід Пятаков? Він народився 4 жовтня (22 вересня) 1888 р. в містечку Городище
Київської губернії (нині Черкаської області) в родині директора цукрового
заводу інженера-технолога Леоніда Тимофійовича Пятакова, який незабаром став
співвласником декількох цукрових заводів та оселився в Києві на вул. Кузнечній,
5 (нині Антоновича). Всього в нього було п’ятеро синів (окрім Леоніда –
Михайло, Олександр, Георгій, Іван) та донька Віра. Найбільш відомим серед них
став більшовик Георгій Пятаков, доля якого мала вплив і на інших братів, бо
після розстрілу його в 1937 р. як «ворога народу» зазнав арешту також і його
брат Михайло, а вулицю, названу в Києві на честь Леоніда Пятакова вирішено було
перейменувати на вулицю Саксаганського (щоби не плутали із братом).
Леонід
Пятаков в 1905 р. закінчив київське реальне училище св. Єкатерини, а в 1910 р.
Київський політехнічний інститут за фахом хіміка. Політикою він спершу не
цікавився, на відміну від брата Георгія, який спершу став анархістом, а потім
членом РСДРП. Під час навчання Леонід належав до студентської організації
«академіків», що підтримувала чорносотенців та виступала проти внесення
«політики» у вищі навчальні заклади, за «академічний порядок». Проте період
реакції після поразки першої російської революції вплинув на нього в протилежному
напрямку. Якщо багато соціал-демократів почали втрачати віру в соціалізм та
робітничий рух (збірка «Вехи»), то Леонід Пятаков навпаки став цікавитися
суспільними проблемами, читати Маркса, Плеханова, Леніна тощо. Після 1910 р.
він іде служити в армію однорічником (рос. вольноопределяющимся), де веде
пропагандистську роботу серед солдатів, а пізніше вступає до РСДРП. Георгій
Пятаков пише, що не знає, коли Леонід туди вступив, бо сам він знаходився в цей
час в тюрмі та на засланні в Сибіру[2].
В 1914 р. із
початком першої світової війни Леоніда Пятакова призивають до діючої армії
рядовим солдатом, бо за неблагонадійність він не був допущений до іспиту на
офіцерський чин як належало однорічникам. Очевидно, маючи багатого та
впливового батька, члена правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків,
що отримав особисте дворянство, Леонід Пятаков міг уникнути служби в армії
тим більше рядовим, але не став цього
робити. Його брат Георгій, який в цей час був далеко він нього, пише, що Леонід
тоді був заражений «оборонством» тобто російським патріотизмом. Нагадаю, що
більшовики тоді визначили війну як імперіалістичну та виступали за поразку в
ній Росії та перетворення війни на громадянську.
Леонід
Пятаков провів більше року в окопах на фронті солдатом, брав участь у 35 боях
та отримав щонайменше одного георгіївського хреста, хоч сучасники пишуть про
декілька. На жаль точних даних щодо цього знайти не вдалося. Всього за роки
першої світової війни таку нагороду отримали понад мільйон бійців російської
армії, найбільше з них – георгіївський хрест четвертого (нижчого) ступеню. В
неповному довіднику, виданому нещодавно російським істориком С. Патрікєєвим в
14-и томах, згадується лише один Леонід Пятаков – старший унтер-офіцер 4-го
Кавказького полку, що отримав георгіївський хрест 4-го ступнею № 267562 за те,
що першим переправився через річку та закріпився на ворожому березі[3].
Точної дати не вказано, але за контекстом мова йде про 1915 р. На жаль
по-батькові також не вказано, тому точно встановити, чи мова йде саме про того
київського Леоніда Пятакова, поки не вдалося.
 |
| Леонід Пятаков |
В 1916 р.
Леоніда Пятакова як інженера-хіміка за освітою відкликали з війська й направили
на роботу на завод в Баку на потреби оборони. Там він вступає до більшовицької
організації, а в 1917 р. повертається до Києва. Тут він як колишній
солдат-фронтовик та блискучий оратор швидко здобув авторитет у військових
частинах та став на чолі військової організації Київського комітету РСДРП(б). Не
дивно, що в листопаді 1917 р. він став членом, а потім і головою Київського
військово-революційного комітету, сформованого Київською Радою робітничих і
солдатських депутатів в листопаді 1917 р. після жовтневого перевороту в
Петрограді[4],
був обраний депутатом Всеросійських Установчих зборів від солдат
Південно-Західного фронту за списком більшовиків[5].
Як відбувалися тодішні мітинги
у військових частинах яскраво описує член київського комітету більшовиків
Володимир Затонський: "Треба сказати, що солдатам у національних
(українських) частинах морочили голову різними неймовірними байками, що наче
більшовики – самі тільки кацапи (росіяни) і мета їхня – присилувати українців
воювати, щоб тим часом самим захопити їхню землю. Більшовикові ж, що говорить
російською, слова б не дали". Тому, коли Затонський збирався з Леонідом Пятаковим до українських солдатів, вони йшли на хитрість. Затонський складав для Леоніда Пятакова декілька фраз
українською мовою, які той запам'ятовував.
Прибувши до розташування
військових частин на мітинг чи збори солдатів, Леонід Пятаков "починав
українською мовою", "що він також українець та довгий час був у
москалях, забув говорити по своєму й легше йому говорити мовою російською…
Коли лід зламано, збори охоче
погоджуються, бо по-російському всі добре розуміють. Тоді Леонід говорить
вже мовою російською. А що оповідач з
нього чудовий і солдатів знає, як облуплених (Леонід Пятаков завжди одягав на
ці збори свої бойові нагороди, щоби показати, що він не тиловик. – А.З.), то
кінчається на тому, що у перший же вечір зав'язуємо із полком зв'язки і
виходимо звідти з триумфом"[6].
Очевидно саме ці виступи
перед українськими солдатами вплинули на позицію самого Леоніда Пятакова в
українському питанні. На крайовому з’їзді більшовиків у Київі 16-18 (3-5) грудня
1917 р. він рішуче підтримав виступ
Василя Шахрая, який тоді разом із Затонським пропонував перейменувати
більшовицьку організацію в Україні. Затонський тоді виступив співавтором
листівки «Соціал-демократія України», яка закликала до утворення окремої партії
українських більшовиків. Шахрай тоді вперше висловив ідею утворення Української
Комуністичної партії – в нього, як це стало зрозуміло пізніше, мова йшла не
лише про зміну назви. Позиція Леоніда Пятакова в протоколах з’їзду зафіксована
так:
«Присоединяюсь к тов. Шахрай по
вопросу о необходимости изменения названия партии здесь на съезде, ибо это
название (т.е. название РСДРП) мешает в работе. Работать под названием
российских большевиков очень трудно – это отталкивает от нас массы.
Если мы останемся под прежним названием, то будем всегда россиянами. Я
предлагаю съезду ходя бы временно назвать организацию РСДРП большевиков
«Социал-демократия Украины». Название коммунистов надо перенести на съезд, а
если Украина объявит себя самостоятельной, назваться УСДРП»[7].
Активна робота військової
організації більшовиків та Військов-революційного комітету під керівництвом
Леоніда Пятакова по підготовці повстання проти Генерального Секретаріату не
могла не викликати занепокоєння військового командування та керівництва уряду.
До речі кажучи двічі в листопаді - грудні 1917 р. Леонід Пятаков був
заарештований. Перший раз 10 листопада (28 жовтня) юнкерами, що захищали в
Києві владу Тимчасового уряду Керенського в штабі округу. Другий раз – 13
грудня (30 листопада) вже українськими військами за підготовку повстання в
Києві проти уряду УНР. Обидва рази його швидко звільнили на вимогу керівництва
Української Центральної Ради та Київської Ради робітничих депутатів[8].
Київський
історик Михайло Ковальчук вважає, що Леонід Пятаков, готуючи повстання
наприкінці листопада (почату грудня за новим стилем), підтримав ідею голови
крайового комітету РСДРП (б) Євгенії Бош викликати до Києва частину 2-го
гвардійського корпусу 7-ї армії Південно-Західного фронту з Жмеринки[9].
До речі зазначимо, хоч у цьому корпусі переважний вплив мали більшовики, але за
етнічним складом значну його частину, якщо не основну, становили українці[10].
Однак, цю ідею рішуче заперечив Київський комітет РСДРП(б), більшість якого
вважала, що співвідношення сил для цього несприятливе й цей крок може викликати
лише зайве кровопролиття. Військове командування УНР як відомо, попередило
повстання, роззброївши пробільшовицькі військові частини в Києві.
Позицію
Леоніда Пятакова того часу чітко викладено в листі Київського
Військово-революційного комітету до Військово-революційного комітету при Ставці
Верховного головнокомандувача російської армії в Могильові від 15 (2) грудня
1917 р. З нього зовсім не видно, щоби Леонід Пятаков підтримував ідею виклику
до Києва 2-го гвардійського корпусу, скоріше навпаки, він це заперечував.
Наводимо документ повністю мовою оригіналу:
2 декабря
1917 г.
№175.
Скрытая борьба между Центральной
Радой или, вернее, между ее Генеральным Секретариатом и нами 30 ноября вылилась
в открытую.
Первый шаг был сделан Генеральным
Секретариатом, разоружившим наши части и отправившим их в Россию.
В Киеве сейчас находится около
двух дивизий украинских войск, которые до последнего момента поддерживали
Центральную Раду. Вступать в бой с ними было бы бессмысленно, не расколовши их.
В данный момент среди них резкий
раскол уже есть, и поддерживать Центральную Раду против Советов они не будут, а
посему нужно действовать в высшей степени осмотрительно, чтобы снова не
объединить их против великороссов.
После долгих споров мы
окончательно решили (совместно с тов. Зиновьевым[11])
занимать железнодорожные узловые
станции, не трогая Киева. Линию Фастов – Жмеринка занимает 2-й гвардейский
корпус. Линию Сарны – Коростень должны занять вы. Линию Бахмач – Нежин желательно
занять латышскими полками.
Председатель Л. Пятаков.
Секретарь Карпенко»[12].
17-18 грудня
1917 р. Леонід Пятаков був учасником І Всеукраїнського з’їзду Рад в Києві. Однак
він не брав участь разом із більшовицькою фракцією у переїзді лівої його частини
до Харкова, бо київський комітет більшовиків не відпустив його з Києва[13].
Проте на засіданні харківського І з’їзду Рад України 25 (12) грудня 1917 р.
Леонід Пятаков був заочно обраний до складу першого Центрального Виконавчого
Комітету Рад України, який оголосив, що бере на себе всю повноту влади в
Україні[14].
В Києві більшовики також продовжували підготовку повстання.
 |
| Михайло Ткаченко |
Повернемось
на засідання Малої Ради 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917). Після виступу Миколи
Порша слово взяв генеральний секретар судових справ Михайло Ткаченко, який
заявив, що його відомство вже призначило спеціальну слідчу комісію й до цієї
комісії увійшли також представники Всеукраїнської ради військових депутатів,
Всеукраїнської ради робітничих депутатів, Київської ради робітничих депутатів
та міської думи. Очолив її Костянтин Ященко, колишній голова єлецького окружного суду, який
невдовзі був обраний суддею Апеляційного суду УНР[15].
Того ж дня було випущено «Пояснення Генерального Секретаріату» за підписами
його голови Володимира Винниченка й того ж Михайла Ткаченка, де зокрема
вказувалось: «Розпочато було попереднє розслідування, яке виявило, що ніхто з
урядових осіб і установ приказів про труси й арешти більшовиків, втому числі і
Л. Пятакова не давав… Хоч партія більшовиків є протидержавною й працює під
проводом ворогів Української Республіки – «совєта народних комісарів», - проте ця діяльність, поскільки вона не
набирає форми одвертого повстання проти законної революційної власти
Української Республіки, правительством не припиняється»[16].
Більше того відповідальність за це самочинні обшуки та арешти покладалася на
самих більшовиків.
Оскільки
викрадення Леоніда Пятакова набуло широкого розголосу в місті та викликало
численні публікації в пресі, прокурор Київського окружного суду 12 січня 1918
р. (30 грудня 1917) ініціював відкриття слідчої справи, яку було доручено
судовому слідчому 10-ї дільниці Києва за ознаками злочину, передбаченого
статтею 1540 Уложенія про покарання (протизаконне позбавлення волі). Ця слідча
справа збереглася в Державному архіві Київської області, частково опублікована
ще в 1990 р.[17]
та докладно проаналізована в 2019 р. київським дослідником Стефаном Машкевичем,
який залучив також матеріали тогочасних київських газет та інші джерела.
В ній
зокрема є свідчення двірника Григорія Пічкура про те, що 6 січня 1918 р. (24
грудня 1917) невідомий чоловік розпитував в нього: де живуть Пятакови, хто з
них більшовик й багаті вони люди? А біля 4-ї ранку 7 січня (25 грудня) до
будинку підійшли 20-25 українських козаків на чолі із офіцером. В них спершу не
було точної наводки на ціль: вони спершу пішли в будинок № 9 на Кузнечній й
лише там від швейцара дізналися, що Пятакови живуть в будинку № 5. Двірник
відкрив їм калитку й у двір забігло близько 15 козаків, які почали стукати
у двері. Першою їм відчинила двері на ланцюжок покоївка, яка пішла кликати
господарів. Крім Леоніда в квартирі мешкали його сестра Віра, брат Михайло із
дружиною Зінаїдою та друг Леоніда – прапорщик Петро Золотарьов[18].
 |
| Михайло Пятаков |
Михайло
Пятаков свідчив, що його розбудила дружина близько пів на четверту ранку. Почувши
стукіт у двері, він побіг до телефону й зателефонував до Генерального
Секретаріату. Йому відповіли: «Почекайте». Почувши брязкіт скла та шум, Михайло
Пятаков кинув слухавку та побіг вниз. Там побачив, що Леонід запитує через
двері, чи є дозвіл на трус, але звідти відповіли лише: «Відчиняй!» Очевидно,
побачивши, що іншого виходу немає, Леонід відчинив двері. Всього увійшло
близько 10-12 козаків, котрі кричали: «Де Пятаков?» Леонід відповів їм: якщо
вони шукають більшовика, то це він. Після чого козаки помітно заспокоїлися,
один з них побіг за офіцером, який прийшовши подивився на Леоніда й сказав: «Это он самый». Офіцер
наказав вивести Леоніда на двір, при чому він не був вдягений і в сандалях на
босу ногу. Встигли лише накинути на нього шинель та шапку. Тим часом козаки
почали грабувати приміщення. Михайла також незабаром вивели на двір й посадили
на санки разом із вже побитим Леонідом,
проте запитавши , хто він, козаки вдарили Михайла та наказали йому злазити з санок. Як він
згадує, на вулиці поблизу стояли штук 20-25 осідланих коней. Козаки були
одягнені в шинелі та озброєні шаблями, револьверами та короткими
кавалерійськими гвинтівками. Офіцер був одягнений у коротку куртку та картуз
польського виду. «Козаки були в синіх шапках із червоними мічками. Якої частини
були ці козаки, я не знаю, але один з них казав, що він вільний козак»[19].
Ці свідчення
підтвердила й дружина Михайла - Зінаїда Пятакова, яка вказувала, що казаки
говорили українською, а офіцер та хорунжий – російською. «Цього офіцера я добре
розгледіла. Він був вдягений в чорну куртку з каракулевим коміром і на йому були
галіфе з жовтими лампасами і на голові був чорний картуз польського виду…» Старший брат Леоніда Олександр Пятаков, який
мешкав на іншій вулиці, розповідав про свідчення солдата Пилипа Тарана, який
чув розмову двох офіцерів 1-го українского кінного полку, що Леоніда Пятакова
умертвили та спустили під лід. Подібну версію передала слідству також Ксенія
Хотульова, що була членом Київської ради робітничих депутатів. Вона свічила, що
її знайомий гімназист Всеволод Корчевський
зізнався їй, що був розвідником Української Центральної Ради й просив її
дізнатися, де саме секретна квартира Леоніда Пятакова, де проходять таємні
засідання. Вона ж чула розмови Корчевського по телефону із помічником
начальника київської міліції Анохіним та слова поручика Богданівскього полку
Івана Островерженка про те, ніби Пятакова кинули в ополонку: «Пустили ловити
рибку в Дніпро»[20].
Проте ця
версія не підтвердилася. 28 (15) січня 1918 р. за 6 верст від станції Пост
Волинський неподалік від Києва був
знайдений труп, в кишені одягу якого виявлено печатку київського
військово-революційного комітету. Начальник міліції 4-ї дільниці Київського
повіту 29 (16) січня Назаренко зателефонував до Київської ради робітничих
депутатів і повідомив, що можливо знайдено труп Леоніда Пятакова. Тоого ж дня за
дорученням виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, членом
якого був Леонід Пятаков, депутати цієї
Ради робітник суднобудівної верфі Дмитро Олійник та солдат Остап
Галанько оглянули й опізнали знайдений біля ст. Пост Волинський труп Леоніда
Пятакова. На ньому виявлено: „права сторона голови розбита, над правою бровою
дві рани, зроблені шаблею,... в лівій
частині грудей велика рана зі слідами стеаринової свічки, долоні обох рук порубані, мабуть, шаблею”. Як потім
пояснювали лікарі, йому живому висвердлювали серце, а він конвульсивно хапався
руками за клинок шаблі[21].
До цієї знахідки ні члени Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, ні члени київського комітету більшовиків не вірили, що Леоніда Пятакова вбито. В резолюціях та відозвах цих організацій, ухвалених до 29 (16) січня 1918 р., хоч і засуджуються «контрреволюційні Центральна Рада та Генеральний Секретаріат», але згадується лише «арешт цілої низки діячів революційних робітничих і військових організацій, уведення солдатами Генерального Секретаріату невідомо куди члена виконкому Київської Ради та Всеукраїнської Ради Леоніда Пятакова», зруйнування його помешкання («а т. Пятаков избит, забран и до сего времени неизвестно, где он»).
Того ж дня 29
(16) січня 1918 р. Київська Рада робітничих депутатів та Центральне бюро
професійних спілок Києва на спільному засіданні в Комерційному інституті обговорювали
питання про загальний політичний страйк проти Центральної Ради. Це засідання
вже проходило під звуки вибухів снарядів, що їх випускали гармати Арсеналу по
прибічникам Центральної Ради. Дискусії про те, чи починати загальний страйк,
були доволі гарячими. Меншовики й Бунд були категорично проти виступу
більшовиків й навіть випустили спеціальну відозву на підтримку Центральної Ради[22].
 |
| Ісаак Крейсберг |
Вирішальним
моментом, було повідомлення, із яким виступив більшовик Ісаак Крейсберг, який
розповів про знахідку поблизу Посту Волинського понівеченого тіла члена
виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, депутата
Всеросійських Установчих зборів більшовика Леоніда Пятакова[23]. Саме після цього збори
більшістю у 266 голосів (утрималося тільки 22, проти було 11) ухвалили
закликати київський пролетаріат до загального страйку[24]. Там само було обрано міський
страйковий комітет й загальноміський ревком. Січневе повстання робітників і
солдат Києва, як відомо, було придушене військами Української Центральної Ради
за тиждень кривавих боїв, але воно відтягнуло з фронту значну частину військ й
полегшило вступ до Києва 8 лютого червоних військ Михайла Муравйова.
Тіло Леоніда
Пятакова спершу поховали його брати Іван та Олександр на Байковому кладовищі
поряд із могилою його матері, а після приходу червоних за розпорядженням
Георгія (Юрія) Пятакова Леоніда перепоховали 17(4) лютого 1918 р. в братській
могилі в Маріїнському парку разом із 700 іншими полеглими в боях за радянську
владу. Ще через десять днів виконком Київської ради робітничих депутатів
вирішив секвестувати будинок Пятакових та влаштувати в ньому декілька
робітничих організацій імені убитого Леоніда Пятакова.
Стефан
Машкевич вважає, що більшовики зробили з Леоніда Пятакова свого роду сакральну
жертву. Історик Віталій Скальський в цілому повторив цю версію: «Більшовики творили собі своїх
сакральних героїв. Ним став Леонід П'ятаков». При цьому
Скальський дещо наплутав та скоротив: зокрема в нього не Михайло Пятаков, а сам
Леонід нібито телефонує до Генерального секретаріату посеред ночі. Значно більш
важливим є те, що Скальський опустив наведене в слідчій справі та книзі
Машкевича свідчення про причетність урядовців Генерального Секретаріату до
цього вбивства.
Зокрема це копія
протоколу допиту штабс-ротмістра Українського гусарського полку Якова
Броніславовча Журавського в приміщенні німецької комендатури м. Києва 28 червня
1918 р.:
„В ночь с 17 на 18 июня 1918 г. я
был пьян и шел в полицию бульварного участка, чтобы попросить провести меня.
Моя просьба было отклонена. Тогда я подошел к одному посту вблизи участка о
обратился с той же просьбой. Он спросил, боюсь ли я, потому что у меня много
денег. Я ответил, что не хочу проходить по этой части города, потому что меня
могут ограбить большевики. Дело в том, что я получил от прежнего украинского
правительства приказ арестовать известного большевика Пятакова. Я его не (? –
А.З.) арестовывал, и он был после убит моими козаками...”[25]
Звісно, як
слушно зауважує Стефан Машкевич, це виглядає трохи дивно й плутано, а всієї
правди ми напевно не дізнаємося вже ніколи. Проте свідчення Журавського не
можна просто відкинути. Такий же метод нічного арешту чи викрадення був в
квітні 1918 р. застосований міністрами Центральної Ради щодо київського банкіра
Абрама Доброго. Тоді уряд УНР також офіційно заявляв, що винуватці цього
викрадення йому не відомі й ведеться слідство. Але Доброму вдалося втекти. Він
мав достатньо грошей щоби відкупитися та добрі зв’язки із німецьким
командуванням, яке влаштувало слідство та публічний суд. Суд встановив
організаторів цього викрадення – членів уряду УНР – міністрів внутрішніх справ
Михайла Ткаченка та військових справ Олександра Жуковського, знав про це й прем’єр
Всеволод Голубович[26].
На жаль, суд над убивцями Леоніда Пятакова так і не відбувся, а слідство не
було завершено.
Cui prodest? («Шукай, кому
вигідно?») – говорив свого часу давньо- римський суддя та консул Луцій Кассій
Лонгін Равілла. Найбільшу ненависть Леонід Пятаков викликав у противників
більшовизму серед військового командування Центральної Ради через свою
популярність у солдатів київського гарнізону. Саме ці солдати обрали Леоніда Пятакова до Київської Ради
солдатських депутатів та Всеросійських Установчих зборів, й саме ці солдати взяли
активну участь у січневому повстанні проти Центральної Ради.
 |
| Євген Чикаленко |
Старий друг
Володимира Винниченка й видавець його художніх творів Євген Чикаленко згадував:
«На чолі київських більшовиків стояв один з братів Пятакових, людина, кажуть,
талановита і гаряче віддана большовизмові. Українська контррозвідка раз-у-раз
доносила (Генеральному) Секретаріатові, що більшовики мають намір арештувати
Секретаріат і Центральну Раду й просила дозволу арештувати Пятакова та інших
голів большевицьких, але Винниченко на се не погоджувався, кажучи:
– Я волію,
щоб більшовики почали війну перші; я певен, якби більшовики пішли війною на
Центральну раду, то у нашого війська піднявся б такий ентузіазм, о воно
розгромило б місцевих і московських більшовиків і Україна назавжди позбулася би
московської небезпеки.
… Я остерігав Винниченка і
пророкував йому долю Керенського, бо чув від свого земляка Гордія Лямки, шофера
в київськім броневім дівізіоні, що вся армія наша збольшевичена й вороже
ставиться до «буржуазної» Центральної Ради. Причини лежать у тому, що
большевицький уряд, захопивши владу, зараз видав наказ, щоб громади забрали
панські землі в свої руки, а Центральна Рада обіцяла виробити закон, на основі
якого панські землі перейдуть в селянські руки. Безземельне й малоземельне
селянство зрозуміло це як бажання Центральної Ради відтягнути передачу землі в
його руки, і всі надії та симпатії перенесло на большевиків, зовсім ігноруючи
Центральну Раду.
…Тим часом контррозвідка, без відома Винниченка, захопила
одної ночі Пятакова й невідомо де його поділа, потім вже вияснилося, що його
вбито десь коло Поста Волинського і накрито снігом. Цей турецький спосіб
боротьби з політичними супротивниками натурально страшенно обурив більшовиків…»[27]
 |
| Володимир Винниченко |
Звісно Євген Чикаленко не був посвячений в таємниці
контррозвідки, але ось свідчення самого Володимира Винниченка:
«Не покладаючись уже на «млявий, нерішучий» Генеральний
Секретаріат, окремі громадяни української республіки взяли на себе справу
«рішучої боротьби з большевизмом». Результатом цього явилось потайне убивство
проводиря київських большевиків П’ятакова. Прийшовши вночі, арештували, вивезли за місто й
чи пустили під лід, чи так убили – невідомо.
Цим малося на увазі перелякать большевиків. Але замісць
того досяглося протилежного: большевицька агітація стала ще більш приступніша до
українських “козаків”»[28].
Чи були члени тодішнього Генерального Секретаріату
замовниками викрадення та вбивства Пятакова, як про це заявляли більшовики? Й
чи знали вони про підготовку до цього? Прямих доказів цього немає, окрім
вищезгаданого свідчення Якова Журавського. Щодо Винниченка й Ткаченка можна це
заперечити ще тим, що пізніше вони самі пішли на співпрацю із більшовиками, хоч
це й не виключає того, що раніше вони могли із ними жорстко боротися. Приклад
цього – отаман Омелян Волох, який на початку 1918 р. брав участь у придушенні
січневого повстання на «Арсеналі», а в 1920 р. перейшов на бік більшовиків.
Сучасники писали про причетність до цього вбивства якогось таємного «Чорного кабінету» або «Чорної гвардії»[29]. Російські білогвардійці писали, що Леоніда Пятакова викрав «невідомий партизанський український загін». «Партизанами» тоді назвали перші білогвардійські добровольчі загони, що боролися із більшовиками та радянською владою методом терору, наприклад загін осавула Василя Чернецова на Дону та Донбасі. Володимир Затонський пише, що господар квартири, де він жив перед від’їздом до Харкова розповідав йому, що «саме у свят-вечір якийсь загін гайдамаків приходив шукати мене й перевернув усе в хаті. Дещо й потягнув при такій нагоді… Тільки тоді я довідався, що й мені могло бути те саме, що й П’ятакову»[30].
Проте не всім так повезло, як Затонському. 18 (5) січня
1918 р. в Умані командир 3-го куреня Сердюцького ім. П. Полуботка полку Ларіон Шестопал
прямо в приміщенні Ради робітничих і солдатських депутатів кількома пострілами
із револьверу смертельно поранив голову цієї ради й члена ЦВК Рад України Олексія Піонтковського й товариша голови
виконкому робітника-друкаря Івана Урбайліса[31].
Запит щодо цього вбивства генеральним секретарям військових та внутрішніх справ
вносив на засіданні Малої Ради 22 (9) січня 1918 р. представник меншовиків
Дмитро Чижевський[32],
але він залишився без відповіді.
Голова Сновської Ради робітничих депутатів Х. Ніколаєвський (Сновськ знаходиться неподалік Сосниці) Чернігівської губернії згадував: „На чолі Сосницької Ради став селянський хлопець, т. Шелудько, згодом вбитий військами Центральної Ради”[33]. Очевидно, саме він згадується в списку членів першої Президії ЦВК Рад України – Степан Шелудько[34]. Старшина сердюцького полку імені І. Богуна згадував, що під час боротьби із анархією в Полтаві були розстріляні 18 більшовицьких агітаторів[35]. В Коростень в грудні 1917 р. був надісланий загін генерала Костянтина Прісовського, який розстріляв 17 людей. Як згадували коростеньські залізничники, навіть за читання більшовицьких газет розстрілювали[36]. Можна сперечатися щодо хронології цих убивств. Можливо частина з них здійснена вже навесні 1918 р., коли війська Української Центральної Ради повернулися разом із німецькими та австро-угорськими. Проте навряд чи можна їх усі заперечити.
Так само як і терор у Києві під час придушення січневого повстання
військами УЦР та червоний терор, що прийшов йому на зміну після приходу військ
Муравйова[37].
Маховик терору легко запустити, але важко зупинити. Та чи вирішує він суспільні
проблеми? Як писав свого часу Фрідріх Енгельс, „Терор – це здебільшого марні
жорстокості, які здійснюють заради власного заспокоєння люди, що самі
відчувають страх”[38].
[1] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у
2-х т. / Упор. В.Ф. Верстюк (кер.) та ін. – К.: Наукова думка,
1997. – Т.2.
– С. 74.
[3] Патрикеев С.Б. Сводные списки кавалеров Георгиевского
креста 1914-1922 гг. IV степень. №
200001 – 300000. – М.: Духовная нива, 2013. – Т.6. – С.712.
[4] Головою Київського Військово-революційного комітету
спершу був Георгій Пятаков, але 19(6) листопада він був викликаний більшовицьким
керівництвом до Петрограду, де став комісаром Держаного банку Радянської Росії.
[5] Машкевич С.В. Киев
1917-1920. Прощание с империей. – Харьков: Фолио, 2019. – Т.1. – С.183-186; Протасов Л.Г.
Люди Учредительного собрания: портрет в интерьере эпохи. – М.: РОССПЭН, 2008. – С.368.
[6] Затонський В.П. Уривки з спогадів про українську
революцію //Літопис революції. – Харків,
1929. - № 4. - С.152-153.
[7] Областной съезд РСДРП(б). Первое всеукраинское совещание большевиков 3-5 декабря 1917 г.
Протоколы / Подг. С. Шрайбер // Летопись революции. – Харьков, 1926. -
№5. – С.80.
[8] Машкевич С.В. Киев
1917-1920. Прощание с империей. – Харьков: Фолио, 2019. – Т.1. – С.186, 273-279.
[9] Ковальчук М.А. Битва двох революцій. Перша війна
Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917-1918 рр. – К.:
Стилос, 2015. – Т.1. – С.119-126; Бош Е.Б. Год
борьбы. -2-е изд. – К.: Политиздат Украины, 1990. – С.83, 380.
[10] Винниченко В.К. Відродження
нації. – Київ-Відень, 1920. (Репринтне відтворення – К.: Політвидав України,
1990). – Ч.2. – С.152-153.
[11] Григорій Зінов’єв
(Радомисльский) - на той час член ЦК
РСДРП(б), ВЦВК та виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських
депутатів, депутат Всеросійських Установчих зборів - наприкінці листопада -
початку грудня 1917 р. перебував у відпустці на батьківщині в Єлисаветграді та
повертався до Петрограду через Київ, де мав зустрічі із місцевими більшовиками.
[12] Военно-революционные комитеты действующей армии. 25
октября 1917 – март 1918 г. Сборник документов. / Сост. Е.П. Воронин (рук.) и
др. – М.: Наука, 1977. – С.412-413.
[13] Бош Е.Б. Год борьбы.
– К., 1990. - С.383.
[14] С.Ш. Из истории Соввласти на Украине. О первом
Всеукраинском съезде Советов и первом Советском правительстве Украины //
Летопись революции. – Харьков, 1924. - № 4. – С.173.
[15] Скальський В. Вбивство Леоніда Пятакова // Історична правда. 25.12.2020. http://www.istpravda.com.ua/columns/2020/12/25/158733/
[16] Машкевич С.В. Киев
1917-1920. Прощание с империей. – Харьков: Фолио, 2019. – Т.1. – С.305.
[17] Вбивство Леоніда Пятакова /Док.
Держ. архіву Київ. обл. підг. Т.М. Шевченко // Український
історичний журнал. – 1990. - №4. – С.95-99.
[18] Машкевич С.В. Киев
1917-1920. Прощание с империей. – Харьков: Фолио, 2019. – Т.1. – С.302-303.
[19] Вбивство Леоніда Пятакова // Український історичний
журнал. – 1990. - №4. – С.97.
[20] Машкевич С.В. Киев
1917-1920. Прощание с империей. – Харьков: Фолио, 2019. – Т.1. – С.304-311.
[21] Вбивство Л.Пятакова. (Документи) //УІЖ. – 1990 - № 4. –
С.98; Деятели Союза ССР и Октябрьской
революции. Автобиографии и биографии. – М.,1989. – Ч.2. – Стб.137.
[22] Рафес М. Два года революции на Украине. Эволюция и раскол Бунда. – М.: Госиздат, 1920. - С.78-80.
[23] Шрайбер С. Памяти Исаака Крейсберга // Летопись революции. – 1927. - №
5-6. - С.368.
[24] Ястребов Ф., Іргізов А.
Два повстання київського пролетаріату (жовтень 1917 – січень 1918 рр.) –
Харків,1929. – С.81-82; Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій
революції. – Харків, 1969. – С.244.
[25] Вбивство Л.Пятакова (Документи) // УІЖ. – 1990 - № 4. –
С.99.
[26] Гольденвейзер А.А. Из киевских воспоминаний // Революция
на Украине (по мемуарам белых). – К.: Политиздат
Украины,1990 – С.33.
[27] Чикаленко Є.Х. Уривок з моїх споминів за 1917 рік. –
Прага: Видання Фонду ім. Є Чикаленка, 1932. – С.25-27.
[28] Винниченко В.К.
Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. (Репринтне відтворення – К.: Політвидав
України, 1990). – Ч.2. – С.160.
[29] Машкевич С.В. Киев 1917-1920. Прощание с империей. – Х., 2019. – Т.1. – С.309.
[30] Затонський В.П. Уривки з
спогадів про українську революцію //Літопис революції. – Харків, 1929. - № 5-6.
– С.117.
[31] Ковальчук М.А. Битва
двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки з Радянською
Росією. 1917-1918 рр. – К.: Стилос, 2015. – Т.1. – С.469. За іншими даними саме
Іван Урбайліс був головою Уманської ради робітничих депутатів. Див.: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні.
Енциклопедичний довідник. - К: УРЕ,1987. – С. 569.
[32] Українська Центральна
Рада. Документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1997. – Т.2. – С.99.
[33] Николаевский Х. К статье тов. Быструкова // Летопись
революции. – 1926. - № 1. – С.230.
[34] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України // Архіви України. – 1989. - № 2. –С.32-33.
[35] Ковальчук М.А.
Битва двох революцій. – К.: Стилос, 2015. – Т.1. – С.468.
[36] Борьба и строительство
на Юго-Западной железной дороге за 10 лет (1917-1927). – К.: Дорпрофсож ЮЗЖД, 1927. – С.200.
[37] Здоров А. Червоний
террор у Києві
на початку 1918 р.: міфи та реалії // Historians.in.ua. 25.12.2015.
Здоров А. Про
"більшовицький терор", "історичну правду" і наукову
доброчесність. Historians.in.ua 27.03.2019. // http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2615-andrij-zdorov-pro-bilshovitskij-teror-istorichnu-pravdu-ta-naukovu-dobrochesnist?fbclid=iwar3tuc6noz7zgahtwcillcn6srjeaircz7busmbcwxfuxmzy0ikwpohn1nm
[38] Маркс К., Энгельс
Ф. Сочинения. – 2-е изд. – Т.33. – С.45.
Немає коментарів:
Дописати коментар