Зайнятість населення та зовнішня торгівля України в 2018 р.

Останнім часом серед українських лівих часто можна почути, що Україна перейшла із розряду промислово розвинених країн до числа аграрних відсталих країн. Іноді це поєднується із ностальгією по часам СРСР, іноді – по часам правління Януковича до Майдану 2013-2014 рр.

Розглянемо офіційні дані Держстату України про зайнятість та зовнішню торгівлю України. Чисельність зайнятих в економіці України скорочується приблизно таким ж темпами, як і чисельність населення України, що пов’язано із соціально-економічними та демографічними причинами, старінням населення, а також виїздом значної частини працездатного населення на заробітки за кордон. Звичайно певний відбиток на ці процеси наклала й війна на сході України.

Зростання частки зайнятих у сільському господарстві та зменшення зайнятих у промисловості почалося ще в 90-ті роки й продовжилося останніми роками. На 1990 р. в аграрному секторі Української РСР працювало 19,7 % усіх зайнятих, на 1995 р. вже в незалежній Україні - 22,5 % зайнятих, в 2013 р. – 17,5 %,  в 2018 р. – 17,9 % зайнятих в економіці (без тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу)[1]. Як бачимо, частка зайнятих в сільському господарстві так і не досягла навіть п’ятої частини усіх зайнятих.  Частка зайнятих у промисловості в 2013 р. становила 16,8%, в 2018 р. – 14,8%  усіх зайнятих в економіці України. Для порівняння в сільському господарстві розвинених країн частка зайнятих ще наприкінці ХХ ст. зменшилася до рівня менше десятої частини усіх зайнятих: на 1989 р. в Італії – 9 %, в Японії – 8 %, у Франції – 6%, в Західній Німеччині – 4%, США – 3%, у Великобританії – 2 %[2]. Загалом у світі зростає частка населення, зайнята в невиробничій сфері: торгівлі, обслуговуванні, фінансах, управлінні, освіті, телекомунікація тощо.

Зайняте населення за видами економічної діяльності у 2012-2018 роках¹

(КВЕД-2010)

(тис. осіб)

	2012	2013	2014	2015	2016	2017	2018
Усього зайнято	19261,4	19314,2	18073,3	16443,2	16276,9	16156,4	16360,9
Сільське, лісове та рибне господарство	3308,5	3389,0	3091,4	2870,6	2866,5	2860,7	2937,6
Промисловість	3236,7	3170,0	2898,2	2573,9	2494,8	2440,6	2426,0
Будівництво	836,4	841,1	746,4	642,1	644,5	644,3	665,3
Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів	4160,2	4269,5	3965,7	3510,7	3516,2	3525,8	3654,7
Транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність	1150,9	1163,6	1113,4	998,0	997,2	991,6	995,1
Тимчасове розміщування й організація харчування	326,7	328,9	309,1	277,3	276,7	276,3	283,0
Інформація та телекомунікації	297,9	299,9	284,8	272,9	275,2	274,1	280,3
Фінансова та страхова діяльність	315,8	306,2	286,8	243,6	225,6	215,9	214,0
Операції з нерухомим майном	322,2	314,3	286,1	268,3	255,5	252,3	259,4
Професійна, наукова та технічна діяльність	504,1	493,6	456,0	422,9	428,1	415,8	437,9
Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування	343,9	343,3	334,3	298,6	304,3	297,9	304,3
Державне управління й оборона; обов'язкове соціальне страхування	1003,62	962,3	959,52	974,52	973,1	979,7	939,3
Освіта	1633,2	1611,2	1587,7	1496,5	1441,4	1423,4	1416,5
Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги	1181,4	1171,8	1150,5	1040,7	1030,4	1013,6	995,4
Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок	225,6	226,5	221,2	207,9	201,6	199,8	196,9
Інші види економічної діяльності	414,3	423,0	382,2	344,7	345,8	344,6	355,2

 ¹ Розподіл загальної кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності здійснено на основі комплексної оцінки шляхом інтеграції даних вибіркового обстеження населення (домогосподарств) з питань економічної активності, державних статистичних спостережень підприємств і адміністративної звітності. Дані за 2012-2018 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя, з 2015 року – також без частини тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.

² Ураховано кількість тимчасових працівників, які були залучені до підготовки та проведення виборів: у 2012 році – до Верховної Ради України; у 2014 році – Президента України та до Верховної Ради України; у 2015 році – депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

В 2013 р. експорт товарів з України становив 63,3 млрд. дол., імпорт в Україну – 76, 9 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту були недорогоцінні метали та вироби з них – 17,5 млрд. дол. або 27,8 % ( в тому числі чорні метали – 14,3 млрд. дол. або 22,6 %), продукти рослинного походження – 8,9 млрд. дол. або 14 % ( втому числі зернові культури – 6,4 млрд. дол. або 10 %), мінеральні продукти – 7,5 млрд дол. або 11,8 %, машини, обладнання та механізми – бл. 7 млрд. дол. або 11 %. 
      В 2018 р. після п’яти років війни та втрати Криму й значної частини Донбасу експорт з України становив 47,3 млрд. дол., імпорт  в Україну  - 57,2 млрд. дол. Найбільшими статтями експорту залишаються: недорогоцінні метали та вироби з них – 11,6 млрд. дол. або 24,6 % (в тому числі чорні метали – 9,9 млрд. дол. або 21 %), продукти рослинного походження  - 9,8 млрд. дол. або 20,8 % (в тому числі зернові культури – 7,2 млрд. дол. або 15,2 %), жири та олії – 4,5 млрд. дол. або 9,5 %, мінеральні продукти – 4,3 млрд. дол. або 9,2 %, машини, механізми та обладнання -  4,6 млрд. дол. або 9,8 %. Загалом продукція сільського господарства становила 33,3 % українського експорту, готові харчові продукти 6,4 %, разом – 39,7 %. Продукція переробної промисловості (без харчової)  - 46,7 %, добувної промисловості (мінеральні продукти) – 9,2 %, отже разом промислова продукція – 55,9 % усього українського експорту.

Таким чином Україна зберігає досить потужних промисловий потенціал та кваліфіковану робочу силу, попит на яку зростає в країні значно швидше, ніж відбувається її відтворення, а ціна (заробітна плата) значно нижче за реальний прожитковий мінімум. Подальша доля української економіки та її людського потенціалу залежить не тільки від внутрішніх обставин в самій Україні, але й від тенденцій світової економіки та світового ринку, а також здатності українських найманих працівників обстоювати свої права та боротися за підвищення ціни робочої сили на внутрішньому ринку.

Олександр Шумський - біографія українського революціонера

Сто років тому в березні 1919 р. ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів прийняло комуністичну програму й оформилося в Українську партію соціалістів-революціонерів (комуністів). А 6 серпня 1919 р. вони об'єдналися із Українською соціал-демократичною робітничою партією (незалежних-лівих) (лівим відламом від УСДРП-незалежних) й утворили Українську Комуністичну партію (боротьбистів), більш відому за назвою свого головного партійого органу - газети "Боротьба". 28 серпня 1919 р. ця партія подала меморандум до Комуністичного Інтернаціоналу, який містив заявку на членство та власний проект Всесвітньої федерації соціалістичних республік. Одним з авторів цього проекту і лідерів боротьбистів був Олександр Шумський.

Більшовики, які в цей час проводили власний проект об'єднання радянських республік Росії, України, Білорусі, Литви та Латвії, шляхом фактичного їх включення до однієї Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, відкинули проект боротьбистів та їх заявку на вступ до Комінтерну та невдовзі в березні 1920 р. змусили цю партію прийняти рішення про саморозпуск, поглинувши її активістів. Однак після того, як влітку 1919 р. більшовикам довелося втікати з України під тиском селянських повстань, вони змушені були наприкінці того ж року дещо змінити власні позиції й прийняти частину вимог боротьбистів: визнання (хоч і формальне) незалежності Української Соціалістичної Радянської Республіки, гарантії прав української мови, розподіл поміщицьких земель між селянами тощо. Більше того деякі пропозиції боротьбистів були враховані при утворенні Союзу Радянських Соціалістичних Республік в 1922-1923 рр.

До сторіччя Комінтерну італійська організація "Lotta communista" готує довідник діячів Комуністичного Інтернаціоналу. Серед них буде й біографія Олександра Шумського. Мій запропонований варіант пропоную на розсуд читачів і прошу висловлювати свої думки. Довідник  буде видано російською мовою, тому нарис підготовлено російською.

Шумский Александр Яковлевич (Шумський Олександр Якович)

(2.12.1890. с. Турчинка Житомирской области – 19.09.1946. станция Кирсанов Тамбовской области)

Родился в семье лесника. В 1906 г. окончил пятилетнее сельское училище, тогда же устроился рабочим на лесопильный завод в районе Коростеня, где в 1908 г. вступил в кружок Украинской социал-демократической спилки (союза). Там впервые принимал участие в забастовке. В 1910 г. принят на должность помощника землемера. В 1911 г. стал слушателем Московского народного университета А.Шанявского, а в 1915 г. сдал экстерном экзамены за курс средней школы и поступил в Московский ветеринарный институт. С 1914 г. – член Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР). За распространение нелегальной литературы в конце 1916 г. арестован и отправлен в действующую армию на Юго-Западный фронт.

Весной 1917 г. избран делегатом корпусного, армейского и фронтового съездов солдатских комитетов, затем  работал в Киевском губернском земельном комитете и Украинском краевом земельном комитете, готовил закон о социализации земли. В ноябре 1917 г. на 3-м съезде УПСР избран членом ЦК УПСР и делегирован от этой партии в состав Украинской Центральной Рады. Один из лидеров левого крыла УПСР (фракция боротьбистов), которое январе 1918 г. в союзе с российскими левыми эсерами готовило переворот в Киеве с целью прекратить начавшуюся войну между Украинской Народной Республикой и Советской Россией и создать собственное украинское  советское правительство. 16 (29) января 1918 г. вместе с коллегами по фракции был арестован комендантом Киева М.Ковенко. Освобожден через десять дней при вступлении в Киев советских войск М. Муравьева.

В мае 1918 г. на 4-м съезде УПСР вновь избран членом ЦК и одним из редакторов партийного органа – газеты «Боротьба». Выступал за классовое вооруженное восстание против установленного при помощи немецкой армии режима гетмана Скоропадского, переход власти в руки рабочих и крестьян и сближение с партиями революционного социализма, в первую очередь с большевиками. В январе 1919 г. выступал на Трудовом Конгрессе, созванном Директорией УНР в Киеве, после чего вновь арестован и осужден к смертной казни, но смог бежать.

После установления Советской власти, в марте 1919 г. на 3-м Всеукраинском съезде Советов в Харькове избран членом Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета (ВУЦИК). Тогда же в марте 1919 г. в Харькове прошел 5-й съезд УПСР левого крыла, который принял новое название – «Украинская партия социалистов-революционеров (коммунистов)» и новую программу, которая констатировала «коммунистический характер современной революции и необходимость диктатуры пролетариата». В июле-августе 1919 г. – народный комиссар просвещения УССР.

 Резолюція 5-го з'їзду УПСР - І з'їзду УПСР(к) в Харкові (березнь 1919 р.)

Що читав Ленін про Україну? Нотатки з приводу одного каталогу

Ознайомився сьогодні із цікавою книгою: «Каталог библиотеки В.И. Ленина в Кремле»*. Виданий в 1961 р. товстезний том налічує 763 сторінки, де вміщено перелік 8450 видань, що збереглися у квартирі-музеї Володимира Леніна та його робочому кабінеті в Кремлі. Тут є книги, брошури, журнали, газети, атласи, енциклопедії не тільки російською мовою, але й багатьма іноземними – англійська, французька, німецька, шведська, датська, болгарська тощо. Упорядники зазначають, що частину книжок було передано до Інституту Леніна за рішенням Ради Народних Комісарів. Всього до 1934 року туди було передано 627 видань. Радянську характеристику ленінської бібліотеки можна почитати наприклад отут. Мене цікавило перш за все те, що там є про Україну.

Видання українською в каталозі не виділені окремо, а представлені в загальному переліку видань російською мовою. Їх загалом не багато, але трапляються таки унікальні. Ось наприклад: «Програма Української Комуністичної партії, прийнята на першому устновчому з’їзді УКП 22-25 січня 1920 р.» - Київ: Червоний прапор, 1920. – 32 с. А також те саме російською мовою – із дарчим написом: «Вождю міжнародного пролетаріяту, першому каменяреві комунізму, нашому учителю Н. Леніну. ЦК УКП. 15/IV 1920 р.»

Є також брошура українського соціал-демократа Володимира Левинського «Єдина неділима Совітська Росія. З приводу резолюції IV Всеукраїнського з’їзду Рад в Харкові 18 травня 1920 р.» – Київ – Відень: Нова доба, 1920. – 20 с.

В переліку періодичних видань є декілька журналів українською мовою. Зокрема журнал «Дзвін» № 7-8 за 1913 р. із особистими примітками Леніна до статті українського соціал-демократа Льва Юркевича «Російські марксисти й український робітничий рух». Одне число «Вістника Українського відділу Народного комісаріату справ національних»  - № 7 за 1918 р. А також знову ж таки унікальний журнал  «Український комуніст», що видавало Закордонне бюро Української Комуністичної партії (боротьбистів) - № 1 за 1919 р. – також із особистими примітками Леніна. На 3-й сторінці журналу дарчий напис: «Тов. В.И. Ленину – великому и чуткому вождю пролетарской революции. 29.IX.1919. Редакция».

Серед чисельної добірки видань художньої літератури російських та зарубіжних авторів зовсім немає видань українською мовою. Щоправда в іменному покажчику є таки прізвище Тараса Шевченка, але воно трапилось лише один раз – в альбомі російських художників "Наши, списанные с натуры русскими" 1841 року видання. Є також декілька перекладених російською мовою видань українських письменників початку ХХ ст.: Володимир Винниченко – повість «Талісман» в перекладі російською Розалії Винниченко-Ліфшіц 1922 року видання та Валеріан Поліщук – поема «Ленін» - із дарчим написом «22/X 1923 г. Крупской. Автор». Хоч навряд чи Ленін читав останню.

     В особистій бібліотеці Леніна збереглися досить багато видань противників більшовиків та Радянської влади – книги та брошури А. Керенського, А. Денікіна, П. Краснова, М. Дроздовського, інших діячів білого руху, членів партій російських есерів та меншовиків. Є навіть книга грузинського соціал-демократа Ноя Жорданія, що очолював уряд Грузинської республіки в 1918-1920 рр. Але жодної книги лідерів українського руху немає, хоч відомо, що наприклад Михайла Грушевського досить багато видавали в Росії ще до 1917 р. Єдиний виняток – вищезгадана повість В.Винниченка. При тому в каталозі відображено декілька книжок білогвардійців, спеціально присвячених українському питанню, як от книжка голови клубу російських націоналістів Києва А. Савенка «Украинцы или малороссы (национальное самоопределение населения Южной России)» (Ростов н/д, 1919).

Найдивніше те, що у каталозі відсутні навіть прізвища найближчих соратників Леніна: немає жодного видання книжок Льва Троцького, Льва Каменєва, Григорія Зінов’єва, Ніколая Бухаріна. Книги та брошури цих діячів більшовицької партії досить широко друкували в Радянській Росії ще за життя Леніна й зовсім неймовірно, що вони не потрапили до його бібліотеки. Очевидно, що після того, як всі ці діячі стали «ворогами народу», їх книги вилучили в тому числі і з особистої бібліотеки Володимира Леніна, адже заперечити проти цього він уже не міг. Можливо серед вилучених книжок були й книга Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі», книга «Революція на Вкраїні» (українське або російське видання 1918 або 1919 рр.) Василя Шахрая («В. Скоровстанский») та підготовлений ним збірник перекладів праць Леніна українською «Ленін Н. (Ільїн В.) Статті по національному питанні» (Саратов, 1919). В каталозі всі вони відсутні.
Чи збереглися всі ці вилучені видання десь у колишніх спецхранах і спецфондах, і які там ще таємниці сховані  - покаже час.

Андрій Здоров.

* Библиотека В.И.Ленина в Кремле. Каталог / Сост. А.Ф.Бессонова, Л.К. Виноградов, Е.Г.Голоухова и др. - М.: Издательство Всесоюзной Книжной палаты, 1961. - 763 с.

P.S.

     В 2014 р. Державний історичний музей-заповідник "Горкі-Ленінські" видав доповнення до цього каталогу*. Зокрема тут вміщено перелік 656 книжок, що не війшли до офіційного радянського каталогу 1961 р. з міркувань цензури. Це агентурні зведення Розвідуправління Штабу РСЧА за 1921-1923 рр, видання білогвардійської "Особливої комісії по розслідуванню звірств більшовиків", а також близько 250 виданнь книг та брошур людей, імена яких не можна було згадувати в радянські часи з ідеологічних причин: Л.Троцького, Н.Бухаріна, Г. Зінов'єва, Л.Камєнєва, К. Радека, Г. Гапона, Х. Раковського, М. Скрипника тощо.

    Тут зокрема згадуєтсья українське видання (мабуть перший перекад українською мовою) книги В.І. Леніна "Держава і революція", випущене Українською федерацією Комуністичної партії Америки в Нью-Йорку в 1919 р.

* Савинов А.М. Библиотека В.И. Ленина в Кремле: неизвестные книги. - М.: Государственный исторический музей-заповедник "Горки-Ленинские", 2014. - 86 с. - 250 экз.

ПРИМАРИ НОВІТНЬОЇ МІФОЛОГІЇ, АБО «НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ» (популярний нарис)

Олег Дубровський

Багато років поспіль тоталітарний КПССівський режим, його пропагандистський апарат, годував нас міфами про «героїв громадянської війни на Україні» (Щорса, Котовського, батька Боженка, Пархоменка, Ворошилова, Будьонного та інш.), про героїчну оборону заводу «Арсенал», про непереможне «червоне козацтво» і таке інше, що було похідним від головного міфу про «Велику Жовтневу Соціалістичну революцію на Україні». Ця застаріла міфологія намагалася приховати від нас головне: дві війни більшовицької Росії проти УНР, яка постала як незалежна українська держава внаслідок загальноросійської буржуазно-демократичної революції 1917р.

Але зараз інши часи. КПССівський режим розвалився та Російська імперія загалом значно підупала внаслідок поразки у військово-економічному змаганні з західним імперіалізмом та буржуазно-демократичної революції 1989-1991 рр. Як відомо, у серпні 1991р. український парламент проголосив незалежність України, але й досі Україна змагається за справжню незалежність від новопосталої Російської імперії, яка відкинула облудну назву «СССР» та всю «радянську» фразеологію та символіку і знову тисне на нас під історично притаманними їй символами: зловісним двоголовим орлом та сумнозвісним триколором; до того ж, озброєна експансіоністською ідеологією «руського мира». Зараз маємо масований контрнаступ російського імперіалізму у вигляді анексії Криму та вже  п’ятирічної війни на Донбасі. Але український спротив цьому тискові, крім загально-патріотичного піднесення та стрімкого зросту національної свідомості, став об’єктивним підґрунтям  для розвитку таких негативних явищ у сфері ідеології , як створення нових історичних міфів.  

Новітня міфологія, яка перш за все стосується української національно-визвольної боротьби та спроб власне українського державотворення, зараз активно твориться як державними посадовцями (з «Українського Інституту національної пам’яті») та ідеологами різних правих та ультраправих політичних формацій, так і професійними істориками, чи не більша частина яких під час панування КПСС робила вдалу особисту кар’єру, продукуючи історичні міфи «червоного» ґатунку. Здається, що дуже скоро ми будемо мати цілий Пантеон новітніх «національних героїв», в число яких праві ідеологи та професійні лакеї від історичної науки наполегливо проштовхують зокрема таку  одіозну історичну постать, як Петро Болбочан.  

Петро Болбочан

Поодинокі спроби сучасних правих ідеологів піднести цю постать у ранг «національного героя» спостерігалися і раніше, ще з початку 90-х років (ми залишаємо у лапках історію цих намагань правоконсервативної частини українського політикуму, яку можна прослідкувати, починаючи від часів існування УНР і продовжуючи у 20-ті – 30-ті роки, вже на еміграції). Так, наприклад, незалежний політологічний журнал «Український Час» у числі 2(12) за 1993р., де вміщено передвиборчу програму Української Національної Консервативної партії (ідеологічним рупором якої і був цей часопис) та таку монархічну маячню, як проект «Декрету про встановлення в Україні регенства» (який передбачав навіть реставрацію станового поділу українського суспільства!!!), у рубриці «Героїчні постаті України» публікує присвячений П. Болбочану текст-панегірик  відомого дисидента «радянських» часів, історика ультраправого спрямування В. Мороза. Але це були перші, поодинокі, безсистемні спроби творити правий історичний міф – культ «державника» Болбочана.

Але зараз, у зв’язку з загальним пануванням світоглядної та ідеологічної реакції та відповідним поправінням політичного спектру і суспільної думки, коли  просто «модно бути правим» (А. Міхнік), це вже увійшло у систему: у текстах, присвячених національно-визвольним змаганням 1917-1921 років, постійно мерехтять ці одіозні призвіща: Скоропадський – Болбочан; Болбочан – Скоропадський. На історичному фронті розгорнута доволі потужна ідеологічна кампанія по реабілітації «Української Держави» Скоропадського і відповідно по паплюженню  українських соціалістів та керованої ними Української Народної Республіки. Яких тільки  нісенітниць, наприклад, не городять про такого видатного борця за українську незалежність, як Володимир Винниченко, які тільки безглузді звинувачення проти нього зараз не висуваються! Дедалі частіше лунає критика на адресу навіть такої історичної постаті, як Симон Петлюра, який, здається, ще донедавна мав найліпші шанси потрапити у згаданий Пантеон. Для наших сучасних реакціонерів вже і Петлюра занадто лівий…  Але нам не звикати плити проти течії домінуючих ідейно-політичних тенденцій та суспільних настроїв і тому спробуємо у найкоротший спосіб  та дуже популярно розвінчати творений перед нами реакційний міф про  Болбочана, цього «пересічного амбітника» (Борис Мартос).

Ким же був, на наш погляд, Петро Болбочан? Перш за все – і це головне, він був уособленням світоглядної та ідеологічної реакції, українським монархістом, прихильником саме того державного устрою, проти якого піднялася українська національно-демократична революція, зруйнувавши «Українську Державу» Скоропадського.  Як і переважна більшість командного складу збройних сил ворогуючих сторін у війнах, що пройшли на теренах зруйнованої революцією 1917 р. Російської імперії, він був колишнім офіцером російської імператорської армії. Сучасні апологети Болбочана постійно наголошують, що він особисто був надзвичайно хоробрий. Не будемо заперечувати, лише зауважимо, що в той час це не було чимось незвичайним. Три роки жахіть світової імперіалістичної війни серед бойових офіцерів російської  армії  зробили жорстокий відбір людей, призвичаєних до постійної смертельної небезпеки. Особисто надзвичайно хоробрих командирів не бракувало ні в армії УНР, ні у махновців, ні у поляків, ні у білих та червоних росіян, ні серед отаманів повстанчих загонів, які, переважно, теж були колишніми молодшими офіцерами російської царської армії.  Варто згадати і про цивільних людей, що не мали ніякої військової освіти, ніякого бойового досвіду,  яких сама революція 1917р. та кривава доба, що прийшла за нею, виробила відчайдушно хоробрими, талановитими командирами, як, наприклад, вищезгаданий Котовський («неймовірно хоробрий» - писали про нього), або легендарний Нестор Махно.

Вірогідно, Болбочан був неабиякий тактик, який інколи піднімався до керування бойовими діями оперативного масштабу. Але взагалі не варто говорити про Болбочана, як  про стратега (наша «державницька» історична школа вважає його навіть «талановитим стратегом»). Стратегія, крім того, що  вона  планує та спрямовує ведення бойових дій зовсім іншого масштабу, на відміну від тактики та оперативного мистецтва, піднімається з суто військової площини на площину військово-політичну, враховує різні економічні та соціальні чинники задля досягнення тієї чи іншої далекосяжної  військово-політичної мети.  

Що до військово-політичних рішень та соціальної політики, до яких піднімався Болбочан у той час, коли він  у  грудні 1918 - січні 1919р. р. керував операціями збройних сил Директорії на теренах Лівобережної України, то вони були просто згубними для української революції, для новопосталої УНР («другої республіки»), яка відродилася на хвилі загальноукраїнського селянського повстання, розтрощивши  «Українську Державу» Скоропадського. До цього, до соціального виміру української національно-визвольної боротьби, до взаємозалежності соціального та національного факторів у цій боротьбі ми ще повернемось. Це обов’язково треба зробити, бо сучасні апологети Болбочана пишуть про нього, як про «унікальну постать в історії української революції». Але зараз доцільно дати найкоротший огляд його вельми нетривкої діяльності, як командира українських збройних формувань у 1918-му та на початку 1919 р.р.

На боці Центральної Ради.

Вперше Болбочан проявив себе (ми залишаємо в лапках його бойовий досвід часів світової війни, коли він, як кадровий офіцер імператорської армії, свідомо воював за інтереси російського імперіалізму), як відважний командир одного з невеличких загонів військ Центральної Ради у хаосі збройних сутичок на вулицях Київа під час січневого (1918р.) пробольшевицького робітничого повстання. Апологети Болбочана також стверджують, що при відступі з Києва він командував  ар’єгардом залишків військ Центральної Ради. Зрозуміло, що під час відступу керувати ар’єгардом – це найбільш складна і у будь якому разі дуже відповідальна бойова задача. Але…, але…

Як творяться міфи, на зразок міфу про «національного героя» Болбочана? Творення міфів  - це завжди використання напівправди та сполучення її у різних дозах з відвертими вигадками. Ось  і у даному випадку, в описі відступу військ Центральної Ради від Київа, ми маємо наочний приклад того, як це робиться.

Війська Центральної Ради відступають. Прикриває цей відступ Республіканський полк на чолі з Болбочаном, який є найчисленнішим з усіх частин та окремих підрозділів українських військ, що залишали Київ. Таку картину подають нам болбочанівськи апологети. Що з цього повинен зрозуміти споживач  історичного  міфу?  Що саме Болбочан був тим командиром, якому було доручено така важка і відповідальна бойова задача; що саме його частина була найбільш боєздатною у тих залишках українського війська, що відступали з Київа. Але дійсність була трохи іншою. По перше, ніякий Республіканський полк не брав участі у київських боях у січні 1918р., - на той час його просто не було. Був невеликий добровольчий підрозділ дуже різноманітного складу (офіцери, студенти, гімназисти, загалом київська міська інтелігенція) – Республіканський  курінь, яким  командував саме П. Болбочан. По друге, при відступі з Київа ніякого ар’єгарду призначено не було, бо навіть не було централізованого керівництва бойовими діями. Відступ проходив дуже неорганізовано: відходили купки змучених, здеморалізованих, виснажених людей, - жалюгідні рештки полків з гучними назвами (половина, як не більше з яких, весь час боїв тримала нейтралітет) та залишки різних добровольчих загонів. Втім, обов’язково хтось відступав останнім. Цілком можливо, що це був відділ Болбочана. 
     Але треба зрозуміти, - чому військам Центральної Ради вдалося так безперешкодно відірватися від червоних росіян (з якими вони перебували у безпосередньому вогневому контакті на київських вулицях) та спокійно відступити з Київа. Невже у Муравйова були такі недосвідчені командири нижньої  ланки, які не помітили, що супротивник, з яким триває вогневий бій, почав відступати? Такого не може бути.   Постійно згадуючи Січових Стрільців та Гайдамацький Кош Слобідської України, як найбільш боєздатні підрозділи військ Центральної Ради, свідки цих подій, навіть ті, хто безпосередньо брав участь у них, якось зовсім не помітили бодай яку роль Болбочана в організації відступу та якісь видатні (порівняно з іншими відділами) бойові якості Республіканського куріня.  Але вони відзначали, що в той час, коли залишки військ Центральної Ради спокійно відступали, у Київі точився нічний бій. Це билися робітничі загони київського «вільного козацтва», які не побажали залишати рідне місто. Були і такі підрозділи, які так і не дізналися про загальний відступ, – їх чи то не встигли, чи то не зуміли попередити і вони теж продовжували чинити збройний опір військам Муравйова.    Ось хто дійсно прикривав вдалий відступ розбитих військ Центральної Ради! 
     По третє  - українське військо покинуло Київ в ніч з 7-го на 8-ме лютого 1918р. та зосередилося  у Святошино (усього за 10 км. від тогочасного Києва) без  будь якого переслідування з боку  армії Муравйова. Більше того (гідний подиву факт), у Святошині, поруч з нібито наступаючою червоною російською армією, дезорганізовані та деморалізовані українські війська 5 днів(!!!) самодемобілізуються, тобто помітингувавши, розходяться на всі боки (таким чином кілька частин взагалі припинили своє існування),  а ті, хто бажав продовжувати збройну боротьбу з червоними росіянами, спочивають та реорганізуються без будь якого тиску з боку ворога, а потім ці реорганізовані добровольці спокійно відходять на Житомир. Зрозуміло, що такі факти не можуть бути використані для творення героїчного міфу і тому їх треба або зовсім замовчувати, або підміняти напівправдою.

З частини реорганізованих добровольців було створено Запорозький загін, який очолив генерал російської служби Костянтин Прісовський, а замісником у нього стає Петро Болбочан.  Прісовський, по своїм настроям, по своїй поведінці, по своїм вимогам до українських революційних військовиків являв собою закінчений тип російського білогвардійського офіцера (За часів «Української держави» Скоропадського – комендант гетьманського палацу, після її краху – у російських білих арміях: «Збройних Силах Півдня Росії», а потім у «Руський армії».) З ним цілком солідаризується його замісник Болбочан. Саме з цього часу ми постійно бачимо Болбочана  в оточенні представників найбільш  реакційних кіл тодішнього українського суспільства: монархістів; гетьманців; провідних діячів правих партій; російських офіцерів білогвардійського ґатунку, які або за  збігом обставин опинилися у лавах збройних сил УНР, або свідомо пішли туди, щоб розкладати війська УНР та підривати боротьбу за незалежну Україну.

 

Німецькі солдати в Києві. березень 1918 р.

Мертве свято.

Вчора минув Міжнародний день солідарності трудящих. 
В десятках країн світу від найрозвинутіших до відсталих пройшли мітинги, демострації та інші акції профспілок, соціалістів,  анархістів тощо. В Україні було лише декілька невеликих "майовок", проведених сталіністами із КПУ, та мітинг в Києві, організовний Київською радою Федерації профспілок України на Європейській площі чисельністю близько 200 осіб. Кажуть, що провести більш численну акцію в Києві завадив дощ. Голова Конфедерації вільних профспілок України Михайло Волинець іншої думки. В інтерв'ю одному з телеканалів він заявив, що свято 1 травня в нас було узурповане КПУ та іншими проросійськими лівими, тому його конфедерація відмовилася брати участь й його святкуванні. Більше того Михайло Волинець заявив, що йому цього року пропонували провести масову акцію на 1 травня за участю якихось незрозумілих організацій та фінансування із Росії, але він відмовився.
     1 травня 2019 р. в Одесі погода була краще, ніж у Києві, хоч і був дощ, але не зранку і не весь день. Проте в Одесі цього дня не було жодних заходів на відзначення Першого травня. Поки що тут це мертве свято. 

Цей день народився як день боротьби робітників за свої права в 1886 р. в Чікаго. Офіційно вихідним і святковим днем в Росії він став після повалення царизму навесні 1917 р., він був також святковим днем і в Українській Народній Республіці 1917-1920 рр., і в Українській Соціалістичній Радянській Республіці в складі СРСР. Зараз в більшості пострадянських країн це "День праці" або "День весни й праці", коли наймані робітники мають додатковий вихідний, в який здебільшого пораються на власному городі або їдуть "на шашлики". Про зміст цього дня робітничі маси давно забули, й лише старше покоління іноді згадує офіціозні ритуали Радянського Союзу із масовими демонстраціями та парадами, музикою та червоними прапорами. Доводиться констатувати, що для знищення традицій солідарності робітників, традицій класової боротьби Радянський Союз зробив таки дуже багато.

В Одесі пам’ятників радянського часу, які увічнюють революційні традиції, залишилося обмаль. Один з них - споруджено на братській могилі учасників Січневого повстання 1918 р. в Одесі на Куликовому полі. При чому в тій могилі були поховані як борці за Радянську владу (більшовики, анархісти, ліві есери, безпартійні), так і гайдамаки Української Центральної Ради, що були їх противниками. В постанові Виконавчого комітету Одеського Совіту робітничих депутатів від 19 січня 1918 р (старого стилю) вказано: 
"В братній могилі будуть поховані як наші товариші, так і гайдамаки, за винятком явних контрреволюціонерів, трупи яких будуть поховані окремо. 

Від імені Совіту покласти на могилу вінок із такими написами: "Жертвам Социальной революции от Совета Рабочих депутатов и Товарищам украинцам - жертвам бужуазной провокации - от Совета Рабочих депутатов".

Из протокола заседания Исполнительного комитета Одесского Совета Рабочих депутатов 19 января 1918 г (ст.ст.).
Опубликовано в : Літопис революції. Журнал Істпарту при ЦК КП(б)У. - Харків,1931. - № 3. - С.176.

Серед робітників України тоді були, як і зараз, представники різних національностей, в тому числі чимало українців, була навіть Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), але в суспільній свідомості на жаль Совіти (Ради) робітничих депутатів протиставлялися українцям, що відображало іноді й досить криваві події. Осмислення цих подій триває досі. І на жаль квіти на цій могилі за останні роки можна побачити дуже рідко. 

Всього за сто метрів від цієї могили - будинок колишнього Одеського обкому КПРС - нині відомий як Одеський будинок профспілок, що став знаменитим після подій 2 травня 2014 р., коли там загинули захисники "руського миру". Там завжди є квіти і доглянутий меморіал. Хоча й не офіційний. Думаю прийде час, коли там таки спорудять пам’ятний знак із написом: "Жертвам буржуазної провокації та російського імперіалізму".  Як показав історичний досвід, без подолання цієї імперіалістичної спадщини слова про інтернаціональну єдність робітників стають лиш фальшивим прикриттям великодержавних амбіцій. Переконаний, що робітники Одеси в 1918 р. боролися не за це, а за всесвітню рівноправну комуну.

Чи стануть ці традиції у пригоді сучасникам, й чи стане свято 1 травня живим - покаже час. Доки існує наймана праця й капіталістична система експлуатації, доти традиції класової боротьби будуть актуальними, як би вони інколи не здавалися втраченими.

Читайте також:

"СКИНУТИ ПУТА БУДЕНЩИНИ, ДАТИ СПОКІЙ НАПРУЖЕНИМ РУКАМ". ЯК ПЕРШЕ ТРАВНЯ ВИХІДНИМ СТАЛО.

«Я где? Я на войне», – о событиях 2 мая в Одессе

Поміж Сціллою і Харибдою не обирають

Адольф Хіремі-Хіршль. Подорож Одіссея. Ескіз.

31 березня в Україні проходило голосування на виборах президента України. Явка виборців за повідомленнями Центральної виборчої комісії України становила 62,8 % від тих, хто має право голосу, перевищила показник минулих виборів 2014 р. - 59,48 % виборців. Найбільше, що радує: явка менше половини виборців зафіксована лише в одній області – Закарпатській – 47 %. Під час виборів травня 2014 р. таких областей було чотири: Донецька – 15,4%, Луганська – 38,9 %, Одеська  - 46 % та Харківська – 47,9 %. Це значить, що Україна таки єдина країна і має запас міцності попри всі сподівання ворогів.
    Як і раніше багато українців голосували за «менше зло». Хотів би застерегти від повторення цієї помилки. Власне «менше зло» громадяни України обирають від самого початку незалежності в 1991 р. Тоді Леонід Кравчук вважався «меншим злом» ніж В’ячеслав Чорновіл. Потім таким «меншим злом» став Леонід Кучма, потім Віктор Ющенко, потім Віктор Янукович, потім Петро Порошенко. Здавалося б наступати на одні й ті самі граблі вже трохи набридло. Але ж ні. Зараз знову чуємо про «менше зло». 
    Насправді злом є сама посада президента в Україні, яка поєднує найвищу владу й найбільшу безкарність і безвідповідальність. Хто може проконтролювати президента? Хто може його зняти із посади, якщо він не відповідає її вимогам чи скоїв злочин? За Конституцією України – джерелом влади президента є народ, отже тільки народ може відсторонити його із посади. В Конституції прописана досить складна процедура імпічменту: для цього потрібно рішення 2/3 Верховної Ради про звинувачення президента, висновки  Верховного й Конституційного судів, частину членів яких призначає сам президент, а потім знову рішення Верховної Ради 3/4 голосів від її конституційного складу. Закону про імпічмент в Україні немає досі. Єдиний випадок, коли народ України таки вигнав президента – це Майдан 2013-2014 рр., що завершився втечею Віктора Януковича. Але сталося це зовсім не через юридичні процедури й коштувало Україні дуже багато крові. Хотів би запитати тих, хто голосує за «менше зло»: чи готові вони знов вийти на Майдан, щоб вигнати наступного президента? Чи готові взяти на себе відповідальність за всі його дії, знаючи, що проконтролювати його вони не зможуть?

Власне посада президента в тому вигляді, що існує в Україні, є атавізм – суміш монархії, бонапартизму й спадщини КПРС. Для заміни влади колишньої єдиної правлячої партії та її генсека й була побудована  на початку 90-х років президентська вертикаль в колишніх радянських республіках, де й досі зберігаються диктатури від Білорусі до Туркменістану, де не діє нормальний буржуазний принцип розподілу властей на законодавчу, виконавчу й судову, бо президент очолює й поєднує всі ці влади. Така ж вертикаль була фактично прописана й у Конституції України 1996 р.: президент фактично очолює законодавчу владу, бо він підписує всі закони, має право законодавчої ініціативи, право вето та право розпуску парламенту; виконавчу владу, бо він призначає міністрів та губернаторів (хоча тут його повноваження обмежені Верховною Радою та Кабміном, які мають затвердити або подати кандидатури, але останнє слово таки за президентом), вище командування збройних сил та правоохоронних органів, керівників інших центральних органів влади; судову, бо президент "утворює суди у встановленому законом порядку" (ст.106.п.23 Конституції України) та здійснює перше призначення суддів на посаду тощо.  
     Й не випадково, що під час помаранчевої революції 2004 р. були внесені зміни щодо переходу від президентської до парламентсько-президентської республіки, які були скасовані в 2010 р. Януковичем. І одним з перших законодавчих актів після перемоги Майдану 2013-2014 рр. було відновлення Конституції 2004 р. На жаль на цьому й спинилися. Нам можуть сказати, що президенти є у багатьох країнах світу. Але ж у розвинених буржуазних демократіях президент або є номінальним главою держави (як в Німеччині чи в Ізраїлі), або є главою лише виконавчої гілки влади (як от у США), проти узурпації якої є чіткий механізм противаг та імпічменту.

В свій праці «Громадянська війна у Франції» Карл Маркс писав, що суть буржуазної демократії полягає в тому, що пригнобленим раз на декілька років надають право обирати, хто з представників панівного класу буде їх представляти й придушувати (представлять и подавлять). Так само й зараз нам пропонують обрати між двома олігархами, або одним олігархом та маріонеткою іншого. Хто з них більший патріот? «Порошенко створив армію, яка нас захищає»,  - кажуть його прибічники. Коломойський може відповісти, що він в 2014 р. як губернатор Дніпропетровщини врятував від «Руської весни» не тільки свою область й декілька сусідніх, за що його оголосили злочинцем у Росії. Насправді очевидно, що обидва вони патріоти своєї кишені, своїх капіталів. А врятував тоді Україну не Порошенко, й не Коломойський, а згуртований український народ, що дав тисячі добровольців та волонтерів.

Обирати зараз поміж цими двома олігархами – все одно, що обирати між Сціллою і Харибдою - ненажерливими чудовиськами, між якими довелося провести свій корабель Одісею у поемі Гомера, все одно що обирати між чумою й холерою, між шибеницею та електричним стільцем. Доки ми не позбудемося цієї системи, не позбудемося інституту президентства в сучасному вигляді, доти він буде висіти в нас на шиї, а ми будемо для правлячої верхівки найманими рабами та гарматим м’ясом. Тому наш вибір – геть усіх президентів!

 Андрій Здоров.

P.S.
Найцікавіше, що в поемі Гомера "Одіссея" головному герою таки доводиться обирати між Сціллою (Скіллою) і Харибдою. Але жоден з прибічників Порошенко та Зеленського досі не захотів порівняти свого кандидата із однією з цих міфічних істот.

Одіссея. Пісня 12. Переклад із давньогрецької Бориса Тена.

85] Скілла живе там жахлива, що гавкає несамовито.

Голос її скавучить, немов у щеняти малого,

З вигляду ж - люте страхіття вона, і нікому не мило

З нею стрічатися, навіть коли б якийсь бог її здибав.

Ніг аж дванадцять у неї, і кожна - огидно потворна,

90] Шість в неї ший довжелезних, на кожній страхіття жахливу

Голову має, а в ній - рядами потрійними зуби,

Часто і міцно поставлені, чорної сповнені смерті.

До половини сховавшись у темній печері глибокій,

Голови всі виставляє вона із провалля страшного,

95] Й пильно чигає зі скелі, і ловить дельфіни, й тюлені,

Й більші потвори морські, які тільки може вхопити,

Безліч-бо їх випасає в морях гомінка Амфітріта.

Ще не хвалився ніхто з моряків, що безкарно проїхав

Він з кораблем повз неї, бо кожного пащею Скілла

100] Зразу ж хапає з мужів, що пливуть кораблем темноносим.

Другу скалу, невисоку, побачиш ти там, Одіссею,

Близько від першої, так як із лука стрілою сягнути.

Дика смоковниця, листям рясніючи, там височіє.

Чорну там воду внизу божиста ковтає Харібда,

105] Тричі ковтає на день і тричі на день викидає

З себе. Отож не наблизься, коли вона має ковтнути,

Бо не врятує тоді тебе навіть землі потрясатель.

Ближче до Скілли тримайся й пою неї жени якнайшвидше

Ти корабель свій, бо краще супутників шість загубити,

110] Аніж усіх заодно з кораблем їх утратити разом».

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

«Отже, тепер всю одверто скажи мені правду, богине:

В разі Харібди я згубної якось уникну, чи зможу

Скіллу відбить, як супутців почне вона раптом хапати?»

115] Так запитав я, й мені відказала в богинях пресвітла:

«Знову, зухвальче, на думці у тебе лиш битви та ратні

Подвиги? Навіть безсмертним богам поступитись не хочеш?

Скілла не смертна істота, то ж лихо вона не смертельне,

Дика і люта потвора, ненатла, страшна, нездоланна.

120] Сила - ніщо перед нею, найкраще від неї тікати.

Тільки ж зупинишся ти біля скелі, щоб взятись до зброї,

Дуже боюсь я, що встигне накинутись Скілла й схопити

Стільки мужів з корабля твого, скільки голів є у неї.

Ти ж якнайшвидше пливи, Кратеїду на поміч призвавши,

...

220] Наш корабель та до скелі он тої веди й стережися,

Щоб не втягнуло сюди його й нас до біди не довів ти».

Так говорив я, й вони послухали слів моїх зразу.

Я не згадав їм про Скіллу, про лихо оте неминуче,

Щоб з переляку і весел своїх не покидали наші

225] Товариші і на дні корабля не сховалися раптом.

Тільки, на жаль, тоді зовсім забув я смутливу Кіркеї

Пересторогу - жодної зброї з собою не брати.

Я ж і славетну броню надягнув і, два списи довженні

В руки узявши, на ніс корабля, на передню подався

230] Палубу, - звідти-бо, я сподівався, з'явитися мала

Скілла печерна, що згубу несла для супутників наших.

Та не побачив нічого я, тільки втомилися очі

Скелю, повиту імлою, з туману весь час виглядати.

З стогоном так і плачем ми вузьку пропливали протоку, -

235] Скілла-бо там по один бік, по другий - божиста Харібда

Грізно ковтала із моря глибокого воду солону.

А як назад викидала, шумливо навкруг клекотіло,

Мов у котлі на великім вогні. І бризками піна

Високо вгору злітала, обидві зрошаючи скелі.

240] А як ізнову ковтала морську вона воду солону,

Вся відкривалась вируюча хлань, і скелі навколо

Грізно лунали, й на дні вже земля відкривалась глибоко

З чорним піском. І блідий охопив всіх супутників острах.

З жахом, загибелі ждучи, дивилися ми на Харібду.

245] Скілла ж в той час з корабля мого бистрого шість ухопила

Товаришів, найсильніших гребців із міцними руками.

Тут на швидкий корабель і супутників я оглянувся

Й тільки побачити встиг, як високо в повітрі мелькнули

Руки та ноги їх. З криком жахливим вони увостаннє

250] Звали мене, на ім'я окликаючи, в тузі сердечній.

Так, як із виступу скелі рибалка на вудці довженній

Разом з поживою рибам м&чим на приманку лукаву

Кидає в море грузилом ще й ріг із вола польового,

Й кинута з моря на берег тріпоче сполохана риба, -

255] Так над скалою й вони у повітрі усі тріпотіли.

Біля печери вона їх пожерла, вони ж все кричали

Й руки у смертнім одчаї усе простягали до мене.

Більшого жаху ніколи мої ще не бачили очі,

Хоч і багато зазнав я, шляхами блукавши морськими.