Олег Дубровський. Коротка авторизована біографія

Дубровський Олег Борисович. Народився 2.10.1955р. у м. Дніпропетровську (Дніпрі). Промисловий робітник. За основним фахом трубопрокатник (вальцівник холодного прокату труб). Інша набута спеціальність – слюсар-ремонтник парокотельного обладнання. У 1972р. закінчив середню школу(10 кл.). Далі тільки самоосвіта. У 1973-1975 роках відбув строкову службу  у лавах «Радянської» армії (у складі Ракетних військ стратегічного призначення у Казахстані).

Інтенсивне читання соціально-політичної літератури (в переліку якої перш за все можна згадати стенографічні звіти партійних з,їздів та конференцій РКП(б)), яке почалося ще під час служби у «Радянській» армії та критичне ставлення до «радянської» дійсності підштовхують ОД  до  перших спроб ідейної самоідентифікації  у другий половині 70-х років ХХст. На початку 80-х років він захоплено вивчав (по всіх можливих джерелах  інформації) діяльність профспілки «Солідарність»  у Польщі та цілком підтримував її протистояння режимові ПОРП. В той же час знаходився під впливом ідей «робітничої опозиції» у РКП(б), з позицій якої критично аналізував «радянський» «розвинутий соціалізм» та намагався вести «антирадянську агітацію та пропаганду» у середовищі промислових робітників. Згодом, відштовхуючись від ідейної платформи «робітничої опозиції», самостійно вийшов на ідейні позиції анархо-синдикалізму. 

У  серпні 1984р., після досить тривалого розповсюдження серед робітників альтернативної «радянському» офіціозу інформації про боротьбу профспілки «Солідарність» та публічних закликів (на скликаних адміністрацією підприємства, де працював ОД, робітничих зборах) до бойкоту обов’язкових безоплатних сільгоспробіт «на виконання продовольчої програми партії», ОД мав першу «попереджувальну бесіду» з співробітником Індустріального райвідділу (у Дніпропетровську) КГБ.

У 1985-1991р.р. ОД активно пропагував ідеї анархо-синдикалізму, агітував за створення незалежних (альтернативних) профспілок, ініціював численні конфлікти робітників з т.зв. «трикутником» (адміністрація – партком КПСС – завком офіційної профспілки) на виробництві.

У 1987р. він став першим (як з’ясувалося згодом), хто знову, після 20-х років,  на теренах «СССР» відкрито підняв ідейний прапор анархо-синдикалізму, запропонувавши ідейним опонентам з заводського парткому КПСС проводити обов’язкове для робітників т.зв. «політнавчання» у формі дискусій між ним, як анархо-синдикалістським активістом та штатними пропагандистами з райкому КПСС.

У 1988р. створив робітничий гурток анархо-синдикалістської пропаганди «Дело Труда» та почав видавати друкований орган під тією же назвою ( перше число якого вийшло 7-го листопада 1988р.), який згодом, влітку  1989р., став друкованим органом анархістів Дніпропетровська.  

У травні 1989р. ОД вступає до Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС) та починає інтенсивно працювати як розповсюджувач соціалістичної преси та літератури, постійно розповсюджуючи, переважно на промислових підприємствах Індустріального району Дніпропетровська, велику кількість друкованої продукції анархо-синдикалістського, анархо-комуністичного та троцькістського спрямування.

У період т.зв. «перебудови» КПССівського режиму, яка переросла у буржуазно-демократичну революцію 1989-1991років і до 1994р. він був автором усіх пропагандистських та агітаційних матеріалів, які випускалися анархістами Дніпропетровська. З 1988р. починає постійно виступати  як соціалістичний публіцист, атакуючий зліва існуючий політичний устрій та суспільний лад і якого цікавить широке коло питань та проблем існування промислового пролетаріату (перші твори «Лев Троцький у кривому дзеркалі радянської історіографії» та «Як ми розуміємо пропаганду та агітацію» були написані «у шухляду» ще у 1984-му році).

У березні 1990р. ОД був делегатом Другого з’їзду КАС у Москві та брав участь в Установчий конференції УКРСОЦПРОФУ, де був обраний до складу Координаційної Ради УКРСОЦПРОФУ, яку залишив вже наприкінці цього року через суперечки з приводу засобів організаційного будівництва та напрямків діяльності незалежної профспілки. В офіційній профспілці, починаючи з 1985р., постійно перебував та активно працював(без відриву від виробництва) на виборних посадах найнижчого рівня: профгрупорга; члена цехкому; голови цехкому; члена завкому тощо, протиставляючи при цьому принципову класову позицію низових ланок профспілки угодовський політиці профспілкової бюрократії та заперечуючи «керівну роль КПСС у профспілках». Неодноразові власні намагання створити незалежну, альтернативну профспілку чи то «з нуля», чи то шляхом відламу від офіційної профспілки, закінчилися невдало.

Молоді жертви української революції: дещо про жертовність та відповідальність

Стаття з газети "Нова Рада". - №35  - 16 (3) березня 1918 р.

Під час кожних роковин бою під Крутами 29-30 січня 1918 р. багато істориків, публіцистів і політичних діячів говорять про жертовність української молоді, студентів та гімназистів, що героїчно віддали своє життя у війні за незалежність України, та про відповідальність військового та політичного керівництва Української Центральної Ради, які відправили на фронт  проти більшовиків необстріляних, військово ненавчених молодих бійців так званого Помічного студентського куреня (бл. 116 осіб) із сотником Омельченком на чолі. Вже 16 березня 1918 р. газета «Нова Рада» вмістила статтю «Трагедія на Крутах»за підписом С.Ш. (імовірно Сергій Шемет), де автор пише: «Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійним становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути..."[1]. На початку 20-х фактично звинуватив керівництво УЦР у відправці молоді – «напівдітей» - на вірну загибель відомий український історик Дмитро Дорошенко[2]. Істориками вже давно встановлено, що студенті й гімназисти становили незначну меншість військових сил УЦР під Крутами, а головну сили становили курсанти (тоді їх називали "юнаки") Перша української військової школи іені Богдана Хмельницького на чолі із Аверкієм Гончаренком (близько 500 бійців), крім того був загін вільних козаків Чернігівщини - бл. 80 осіб. та саморобний бронепотяг Семена Лощенка.  

Проте мало хто згадує при цьому, що молодь тоді взагалі була найактивнішим політичним прошарком населення при чому в усіх воюючих політичних таборах. Зокрема й серед прибічників Радянської (Совітської) влади – більшовиків, лівих есерів, лівих українських соціал-демократів, анархістів – найбільш активну політичну верству становила саме молодь у віці 18-25 років, й саме вона несла найбільші втрати. Тут можна згадати розстріляних денікінцями в Києві 21 листопада 1919 р. членів лівого крила УПСР (боротьбистів) письменника Гната Михайличенка, якому було 27 років, та поета Василя Чумака, який не дожив і до 19 років[3].

Серед бійців експедиційних загонів петроградської червоної гвардії, що наприкінці 1917 - початку 1918 рр. вирушили на боротьбу із заколотом генерала Калєдіна та Центральної Радою, за підрахунками історика Віталія Старцева 62,4% становила молодь у віці до 23 років[4]. Бойова дружина Київських головних залізничних майстерень, що відіграли  важливу роль у січневому повстанні проти Центральної Ради, складалася переважно з робітників віком до 25 років. Таким же приблизно був і середній вік червоногвардійського загону харківського  заводу Шиманського. А серед 200 членів червоногвардійського загону Харківського паровозобудівного заводу майже 80 % становила молодь у віці від 18 до 27 років[5].

Повідомлення газети "Нова рада" №13 за 24 січня 1918 р.

Описуючи січневе повстання проти Української Центральної Ради, газета УПСФ «Нова Рада» 24 січня 1918 р. ст.ст. вмістила окрему замітку «Роля хлопчаків»: «Взагалі помітно було, що значна частина большевиків складається з хлопчаків, підлітків. Вони несли помічну роботу в арсеналі, носили їжу, бігали на розвідування. Хлопчаки від 10 до 16 років спускались із Печерська до Дніпра, ішли берегом до кукушкіних дач, видиралися по Садовій, Олександрівській, Інститутській, Левашовській, Катериновській, виглядаючи, де і які українські сили та яка в них зброя і знаряддя. Українські патрулі мало звертали на них увагу, а тим часом і вони чинила багато шкоди.

На третій день повстання, коли солдатські ряди бунтарів порідшали, хлопчаки взялися й собі за зброю. Чимало їх було на Володимирській гірці, на Подолі та Печерську»[6].

Чи можна звинувачувати керівників повстання на «Арсеналі» у залученні неповнолітніх до бойових дій? З огляду на те, що самим цим керівникам було лише по 20 років, при чому один з них Олександр Горвіц сам загинув під час повстання, а другий – Сила Міщенко – потрапив у полон, був засуджений до страти та врятувався втечею, гадаю питання риторичне[7].

Характерний епізод наводить у своїх спогадах командир червоногвардійського загону – бронепотягу «Свобода або смерть» Андрій Полупанов. Коли його загін 25 січня 1918 р. (старого стилю) увірвався до Києва, до нього на допомогу прийшли декілька десятків місцевих підлітків з робітничих околиць міста:

«И смелость подростков, бессознательная, сумасшедшая смелость детей… Под сильным огнем подносили они патроны, воду к пулеметам матросов. Когда нужно было перебежать дорогу с поручением – называлось десяток … Их погибло 46»[8].

Після бою Полупанов видав наказ № 17: « Категорически запрещаю кому бы то ни было привлекать детей до 15 лет к участию в боевых действиях. За неисполнение – расстрел»[9].

Перше видання спогадів Андрія Полупанова.

Цікаво, що цей наказ і цифру загиблих наведено лише у першому виданні спогадів Андрія Полупанова, в пізніших виданнях цей епізод скоротили[10]. До речі сам Андрій Полупанов народився на українському Донбасі – на Ясинівському руднику Маріупольського повіту Катеринославської губернії[11], а його загін був сформований у Севастополі із матросів Чорноморського флоту. Більшість матросів цього флоту тоді становили саме українці, чимало їх було і серед бійців загону Полупанова.

Зараз уже відомо, що саме батьки й родичі загиблих під Крутами студентів, серед яких був і 23-річний Володимир Шульгін, молодший брат генерального секретаря міжнародних справ Олександра Шульгіна, добилися широкого розголосу, урочистого перепоховання та розслідування цієї трагедії[12]. На жаль у загиблих під час січневих боїв у Києві дітей робітників не було таких впливових родичів, щоби проводити розслідування. Навіть імена їх залишилися невідомими. Найімовірніше їх поховали 4 (17) лютого 1918 р. у братській могилі в числі 750 учасників січневого повстання в Маріїнському парку.

Підсумовуючи вищесказане можна сказати, що молодь брала активну участь та гинула найпершою під час боїв в усіх ворогуючих таборах, що боролися за владу в роки української революції 1917-1921 рр., і нам варто подумати про те, щоби ці дорогоцінні жертви не минулися марно.

---

[1] "Нова Рада". – 16 березня 1918 р. - № 35. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000965

[2] Дорошенко Д.И. Война и революция на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. – М. – Л., 1930. (Репринтное воспроизведение. – К., 1990). – С.94-95.

[3]https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

[4] Старцев В.И. Очерки по истории Петроградской Красной гвардии и рабочей милиции ( март 1917 – апрель 1918 гг.). – М.-Л., 1965. – С.280.

[5] Григорчук П.С. Робітнича молодь і Червона гвардія України у 1917 р. // Вісник Київського університету.  Серія Історія. – 1971. - № 13. – С.21.

[6] «Нова Рада».  – 24 січня 1918 р. - № 13. http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000965

[7] http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2389-andrij-zdorov-arsenal-i-kruti-100-rokiv-vijni-100-rokiv-pam-yati

[8] Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или смерть» № 4. Полупановцы. Воспоминания командира бронепоезда. – Л., 1939. – С.21.

[9] Там же. – С.22.

[10] Полупанов А.В. Бронепоезд «Свобода или смерть». Воспоминания. – Донецк: Донбасс, 1966. – 247 с.

[11]https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

[12] Дорошенко Д.І. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. – К., 2003. – С. 207; Скальський В. Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами) // Історична правда. 29.01.2012. http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/29/70466/; Уся (не)правда про Крути (відео). Віталій Скальський. 29.01.2018. http://likbez.org.ua/ua/vsya-ne-pravda-o-krutah.html

Євген Неронович: забутий герой Української революції

Євген Неронович

В історії Української революції 1917 – 1921 років лишається чимало невідомих широкому загалу імен. Серед них зустрічаються  і такі, які з погляду пересічного знавця  можуть видаватися  вкрай суперечливими, неоднозначними. Внутрішня логіка їх політичної мотивації та ідейна специфіка поглядів для багатьох є малозбагненною. Такі історичні постаті геть не просто втиснути в офіційну історико-патріотичну канву, де має місце з одного боку культ більш чи менш «праведних героїв», а з іншого – негідників та манкуртів. Найчастіше вони не вписуються до панівного історичного дискурсу, адже деконструюють популярні  і постійно підживлюванні у ньому міфи.  До цієї когорти  майже забутих героїв революційних подій сторічної давнини належить Євген Неронович – лідер лівого табору української соціал-демократії,  борець за якнайширшу соціальну революцію  та переконаний прихильник самостійної України.                                                                                    
Біографія Євгена Нероновича досі містить чимало «білих плям». За часів «радянського минулого» згадки про всілякого роду «сумнівних елементів» довший час не віталися, але й за більш ніж чверть століття незалежності практично ніхто з дослідників не виявив особливого інтересу до постаті «громадсько-політичного діяча, інженера-технолога за фахом, члена Центральної і Малої Рад, народного секретаря військових справ першого совітського уряду України», котрий попри віру в революційні ідеали більшовизму «дуже швидко порвав із більшовиками. Під час наступу українських військ на Полтаву був заарештований… і розстріляний без суду як член Народного секретаріату, яким на той час вже фактично не був» [1].       

 Перші політичні кроки. Від переконаного самостійника до соціал-демократа

Місцем народження нашого героя  часто називають містечко Пирятин на Полтавщині. Проте, народився Євген Васильович Неронович  23 березня 1888 року в селі Лукашівці тодішнього Золотоніського повіту  Полтавської губернії. Будучи сільським дяком, Василь Неронович мріяв про духовну кар’єру для свого сина. Бажанням батька не судилося справдитися, оскільки влітку 1908 року після закінчення Київської гімназії хлопець вступив до Петербурзького політехнічного університету. «Незважаючи на розгул чорносотенної реакції, юнак з головою пірнув у громадську роботу, яка вивела його на шлях революційної боротьби» [2].    

    

"Катеринославці" і Центральна Рада: епізод із політичного життя березня 1918 р.

     

17-19 березня 1918 р. в Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибуло понад 1000 делегатів. В цей час вже половина Української Народної Республіки була зайнята військами Німеччини та Австро-Угорщини, які були запрошені як союзники Українською Центральної Радою. Разом німецько-автрійські сили налічували понад 400 тис солдат і офіцерів, тоді як військо Центральної Ради близько 3000 бійців. 1 березня 1918 р. війська УЦР, німці та австрійці увійшли до Києва. Наступ продовжувався, й протиставити йому червоні могли лише декілька розрізнених й малочисельних загонів. В таких умовах  серед більшовиків виникла ідея прийняти умови договору, підписаного делегацією Української Центральної Ради в Бресті 9 лютого (27 січня старого стилю) 1918 р. Цікаво, що прибічниками цієї ідеї виступили й керівники катеринославської організації РСДРП(б) - РКП(б), які категорично відкидали саму ідею утворення окремої комуністичної партії в Україні, вважаючи, що всі більшовики України мають увійти саме до російської комуністичної партії, бо Україна є лише півднем Росії і не більше.

Як агент Леніна став «українським націоналістом»

Микола та Марія Скрипники

100 років тому 4 березня 1918 р. головою українського радянського уряду - Народного Секретаріату – був обраний Микола Скрипник. На той час йому було 46 років. Микола Скрипник народився в українській родині залізничного службовця на станції Ясинувата Катеринославської губернії (нині Донецької області). Сімейні перекази про прадіда-гайдамаку, посадженого на кіл польською шляхтою, читання творів Тараса Шевченка, літератури з історії класової боротьби та теорії марксизму поступово привели його до революційної діяльності. Член РСДРП з моменту її заснування (партстаж йому зараховано з 1897 р.). Чудовий організатор, пропагадист, досвічений підпільник, що змінив понад десяток псевдонімів, імен та прізвищ, він вів робітничі гуртки в Петербурзі, Катеринославі (нині Дніпро), Царицині (нині Волгоград), Саратові, Єкатеринбурзі, Одесі, Ризі, Красноярську (там на засіданні партійного комітету він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Межовою) тощо. Був кореспондентом “Іскри” й одним з редакторів “Правди”. В 1905 р. Одеський комітет РСДРП обрав делегатами на ІІІ з’їзд партії Володимира Леніна та Миколу Скрипника. Щонайменше сім разів Скрипника заарештовували, п’ять разів йому вдавалося втекти (один раз з Туруханського краю, пройшовши 1200 верст вгору Єнісеєм човном та пішки), один раз у Ризі царський суд заочно засудив його до смертної кари[1].

Фотографія Миколи Скрипника зі слідчої справи Катеринославського губернського жандармського управління 1904 р.

 Влітку 1917 Микола Скрипник прибув до Петрограду, де незабаром стає секретарем Центрального бюро фабрично-заводських комітетів. В жовтні 1917 він член  Петроградського Військово-революційного комітету, один з керівників збройного повстання, потім  працює в комісії по організації Вищої Ради Народного Господарства РСФРР. Проте в грудні 1917 р. Микола Скрипник був направлений в Україну. Сам він писав у своїй автобіографії: «Першим Всеукраїнським з’їздом Рад був викликаний в Україну та обраний народним секретарем праці, а згодом і торгівлі й промисловості»[2]. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові завершився 25 (12) грудня 1917 р. проголошенням в Українській Народній Республіці влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Офіційні вибори нового радянського уряду – Народного Секретаріату – відбулися на засіданнях Центрального Виконавчого Комітету Рад України 28–30 (15–17) грудня 1917 р. Вперше ім’я Скрипника згадано в протоколі ЦВК від 28(15) грудня 1917 р. як обраного народного секретаря (міністра) праці[3]. Але обставини його переїзду в Україну досі залишаються не до кінця з’ясованими.

В цей час у Харкові вже знаходився штаб народного комісара по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, який був відправлений урядом Леніна на боротьбу із заколотом донського отамана генерала Олексія Калєдіна та його посібниками. Помічник і начальник штабу Антонова Михайло Муравйов 26 (13) грудня прибув до Москви для прискорення формування загонів Червоної гвардії, що направлялися до Харкова й далі на Дон, і в той же день мав телеграфну розмову із народним комісаром військових справ Миколою Подвойським у Петрограді. «Необхідно послати у Харків  тов. Скрипника й ще декілька українців-більшовиків», - передав прохання Муравйов. «Українці зі Скрипником на чолі будуть послані зараз», - відповів Подвойський[4]. До речі обидва причетні до цього члени ленінського уряду – Володимир Овсієнко (псевдо Антонов) та Микола Подвойський – також були українцями за походженням і народилися на Чернігівщині, проте з Україною вони себе не ототожнювали. Окрім Скрипника тоді ж із Петрограду було вирішено направити до Харкова таких знакових осіб як Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинського, що став незабаром народним секретарем військових справ, та Віталій Примаков, що став командиром та організатором Червоного Козацтва. 

Проте Микола Скрипник не поспішав вирушати до Харкова і в нього були на це вагомі причини: його дружина Марія, яка працювала секретарем голови Ради Народних Комісарів Леніна, хворіла на малярію і почувалася тоді дуже зле. Пізніше вона згадувала про це:

 «Здається в Леніна склалася думка, що це я перешкоджала від’їзду Скрипника в Україну. Переконалася я в цьому, коли одного разу він викликав мене до себе й, з докором дивлячись на мене, запитав:

- Коли Скрипник  виїжджає в Україну?  На нього там чекають.

Я відчула в його словах закид і сказала:

- Володимир Ілліч, хіба немає, окрім Скрипника, українців, які будуть там корисні?

У відповідь на мої слова він суворо зазначив мені:

- Нам потрібен не тільки українець, а саме Скрипник»[5].

Мария Скрыпник. Фрагменты воспоминаний

Мария Николаевна Скрыпник (Межова) родилась в 1883 г., член РСДРП с 1905 г., жена видного украинского большевика Николая Скрыпника, покончившего с собой в 1933 г.  В конце 1917 - начале 1918 гг. Мария Скрыпник работала секретарем председателя Совнаркома РСФСР В.И. Ленина.  С 1919 г. - в Наркомсобесе и Наркомземе УССР. По данным книги С. Кипнис "Новодевичий мемориал" (М.,1995),, она прошла ГУЛАГ, но была реабилитирована, умерла и похоронена в Москве в колумбарии Новодевичьего кладбища в 1968 г.
В советские времена её воспоминания издавали трижды отдельной брошюрой - в 1927, 1928 и 1965 гг. и частично в сборниках "Воспоминания о В.И. Ленине". Здесь приводим фотокопии фрагментов первого издания 1927 г., посвященные тому, как Николай Скрыпник оказался в конце 1917 г. в Украине, отношениях Ленина и Муравьева. К сожалению, нам не известно, сохранился ли архив Марии Скрыпник и рукопись её воспоминаний, и насколько велика была редакторская правка при публикации.

Николай и Мария Скрыпник

 

Воспроизведено по изданию:
Срыпник М.Н. Воспоминания об Ильиче. - М.,Л.: Московский рабочий, 1927. - 80 с.

Визит Щербицкого на Опытный трубный завод летом 1980 г.

17 лютого минуло 100 років від народження колишнього першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Нинішня КПУ відзначала цей ювілей урочистими зборами та презентацією нової книги "Володимир Щербицький. Політичний портрет на тлі епохи". Для цих зборів українські сталіністи навіть не посоромилися просити приміщення у Кабінету міністрів. Ми публікуємо спогад про візит Щербицького на один з дніпропетровських заводів та його "спілкування із робітничим класом" робітничого активіста Олега Дубровського.

Автор у стана ХПТПВ в 2005 г.

Опытный трубный завод – неоднократно менявшее свое название предприятие военно-промышленного комплекса (Первоначальное название -  Трубный Опытно-экспериментальный завод Всесоюзного научно-исследовательского трубного института (ТОЭЗ ВНИТИ), затем Опытный трубный завод НИТИ (ОТЗ НИТИ им. Я. Осады); Опытный завод Государственного Трубного института (ОЗ ГТИ) и т.д. Последнее название – Государственное предприятие Днепропетровский завод прецизионных труб (ГП ДЗПТ)), специализировавшееся на производстве высокоточных, тонкостенных и особотонкостенных бесшовных труб  из нержавеющих сталей и различных сплавов для нужд ракетостроения, приборостроения, авиамоторостроения и т.д. Подробнее об этом предприятии можно прочесть в текстах «Забастовка на Опытном трубном» и «Документальная иллюстрация одного эпизода экономической борьбы промышленных рабочих 90-х годов».

Столетний юбилей В. Щербицкого не прошел незамеченным в украинских СМИ, что побудило меня, кадрового промышленного рабочего и одновременно многолетнего рабочего активиста социалистической ориентации, поделиться своими воспоминаниями о визите этого представителя высшего звена партийной иерархии КПССовского режима на ОЗ ГТИ – ГП ДЗПТ, который тогда, в 1980 г., еще носил свое первоначальное название – ТОЭЗ ВНИТИ.

Летом 1980г. лихорадочная подготовка к визиту Щербицкого, на заводе началась за месяц, если не раньше, до него. Все что можно, все что нужно и не нужно, мылось, красилось, подкрашивалось, белилось. Кругом на видных местах цеплялись красные транспаранты с ходульными лозунгами КПССовской пропаганды. Над  воротами в т.н. «поперечный пролет», которые являлись главными воротами в оба трубных цеха (в 90-е годы, в связи с сокращением производства, два трубных цеха были преобразованы в единый трубопрокатный цех, а бывшие цеха стали участками – участок нержавеющих сталей и участок сплавов), стал красоваться, наверное, всем в те времена набивший оскомину, КПССовский пропагандистский штамп, - «Планы партии – планы народа!».

Как наиболее яркие моменты подготовки  к визиту Щербицкого, сейчас,  почти через  38 лет после этого события, вспоминаются следующие эпизоды.

Очень интенсивно работал РСУ, – в штурмовом порядке перед вышеупомянутыми главными воротами в трубные цеха и перед воротами в механический цех были сооружены и заработали фонтаны из декоративного камня с маленькими бассейнами вокруг них, со скамейками по периметру, с выложенными кирпичом дорожками.

С тыльной  стороны огромного здания 2-го трубного цеха, между стеной цеха и бетонной дорогой, проходившей вдоль нее, были складировано большое  количество металлоконструкций, почему-то оставшихся невостребованными во время строительства здания (были там и трубы больших диаметров (250-400 мм.), оставшиеся после монтажа цеховой системы водоснабжения) и пролежавших там почти десять лет. Все это материальное богатство в десятки и десятки тонн черного металла беспощадно сгребли бульдозерами в выемку рельефа песчаных бугров – кучугур (большое пространство которых было огорожено заводским забором ТОЭЗ ВНИТИ под строительство в будущем второй очереди завода) и засыпали песком! Вдоль бетонной дороги, между дорогой и этим захоронением, опять же, в авральном порядке был построен совершенно бессмысленный забор из мощнейшего швеллера (250 мм.) высотой в один метр и покрашен почему-то в ярко-желтый цвет. На эту  затею опять  ушли тонны и тонны металла! Заборчик этот простоял как памятник визиту Щербицкого вплоть до 2011г., когда его срезали на металлолом рыцари частной инициативы, в это время уже вовсю бесчинствовавшие на умирающем заводе. Но не знали эти буржуины, что рядом, в десятке метров от заборчика, в балочке, под слоем песка лежит огромное количество черного металла, лежит еще с тех «советских» времен, когда «экономика должна была быть экономной»…

И как апофеоз этой кампании – за день до приезда Щербицкого, на завод автобусами завезли массу научных сотрудников из Трубного института и эта интеллигентная публика не только тщательнейшим образом подметала по всем пролетам 2-го трубного цеха, но и мыла с мылом(!) швабрами полы в  т.н. «высоком пролете»  - здании высотой 40 м., где размешались вертикальные вакуумные печи для термообработки труб из различных специальных сплавов.

И вот наступил день (числа не помню) приезда на завод этого одиозного партийного функционера российского государственно-капиталистического режима, занимавшего самый важный пост в его колониальной администрации в Украине. Наместник Кремля в Украине – кем еще мог быть в то время первый секретарь ЦК КПУ, член Политбюро ЦК КПСС?!

В этот день я работал во вторую смену. Щербицкий где-то подзадержался и его визит, ожидавшийся в первую половину дня, пришелся как раз на время начала работы второй смены. Во 2-м трубном цехе он появился где-то между 15.00 – 16.00. Пройдя проходную, я сразу обратил внимание на «Волги», стоявшие то тут, то там, по заводской территории. Было видно, что в каждом автомобиле сидит по несколько человек. Я сразу понял, что это «гебисты», обеспечивающие безопасность визита и что Щербицкий, может быть, уже где-то на заводе. Переодевшись в здании заводоуправления, где на втором этаже находились рабочие бытовки, я направился в цех, еще раз полюбовавшись на «Волги» с «гебистами». В цехе картина была еще более впечатляющей: на каждом углу стояли крепкие ребята в неброских темных костюмах, стояли так, чтобы каждый из них мог видеть двух своих коллег на других углах и поворотах. Внутри цеха, между 3-м и 4-м(пролетом проката) пролетами находилось одноэтажное здание из белого кирпича, где размещались ПРБ, кабинет начальника прокатного участка, инструментальная кладовая и довольно большое помещение, где проводились пересменки, называемые еще «оперативками» или «пятиминутками», обязательные для рабочих КПССовские политзанятия, а в обеденные перерывы используемое как комната приема пищи для тех прокатчиков, которые не посещали заводскую столовую. В этом помещении собралась вторая смена(прокатчики, волочильщики, резчики, шлифовщики, термисты, химики), собралась, как обычно, для получения сменных заданий. Но вдруг оказалось (кто конкретно из администраторов отдал это распоряжение, я уже не помню), что рабочие, эти «строители коммунизма», должны  не покидать этого помещения, находиться там под присмотром сменного мастера и более того, в этом помещении надо погасить свет на время посещения цеха главным коммунистическим партийным боссом Украины! Так неожиданно, рабочие второй смены 2-го трубного цеха оказались в полумраке(начальство распорядилось даже задернуть шторы на окнах), под присмотром сменного мастера и с озвученным требованием администрации – без дополнительного распоряжения это помещение не покидать! Посматривая в щели между шторами, можно было кое-как разглядеть, что происходит в пролете проката. А посмотреть было на что – ибо такое действо  за всю последующую историю завода (вплоть до его печального конца в 2012г.) уже не повторилось. За пульты станов встали разнокалиберные начальники, все в новенькой синей спецодежде, в новеньких оранжевых рабочих касках, имитируя собой рабочих (мы обычно ходили без касок и в спецодежде разного уровня изношенности и замызганности). Станы были включены на холостом ходу (т.е. при выключенной подаче трубной заготовки в очаг деформации), тем самым имитируя процесс холодного проката труб, но создавая реальный рабочий шум. Щербицкого должны были подвести к стану ХПТПВ    8-25, на котором в 1980г. постоянно работал я. Только этот стан не имитировал прокат, но действительно производил холоднокатаную трубу. Вместо меня, вроде как рабочий-прокатчик, за пультом стана стоял начальник прокатного участка. Почему именно мой стан удостоился такой «чести», – демонстрировать столь «высокому гостю» завода, что такое холодный прокат труб? Потому, что на других станах (роликовых) конструкция рабочей клети не позволяет непосредственно наблюдать за процессом проката. А на  стане ХПТПВ 8-25 рабочая клеть открыта спереди и сзади, что дает возможность наблюдать, как обливаемые струями эмульсии  валки совершают возвратно-поступательное движение по зубчатым рейкам, раскатывая при этом трубную заготовку в готовую трубу. Рядом со станом, на железном столе (на котором я обычно собирал-разбирал валки во время перевалок) еще в предыдущий день, в мою предыдущую вторую смену, был разложен основной и вспомогательный  прокатный инструмент: сияющие хромированные оправки, валки, сменные шестерни к ним, проводки, переходники… Все это было, разумеется, идеально чистым, но рядом с этой выставкой прокатного инструмента стояла стопка  больших белоснежных матерчатых салфеток, чтобы коммунистический партийный босс мог вытереть свои белые холеные пальцы после прикосновений к этим орудиям труда…