Відродження нації. Уривки зі спогадів Володимира Винниченка

Володимир Винниченко

Написані гарячими слідами подій Української революції 1917 - 1921 років мемуари її безпосереднього учасника, очільника Генерального Секретаріату Центаральної Ради та Директорії УНР, відомого митця та письменника Володимира Винниченка, який попри складну ідейну еволюцію власних поглядів незмінно апелював до соціалістичного ідеалу, безперечно має прочитати кожен, хто справді бажає розібратися в складній історії революційних перипетій сторічної давнини.

Постать Володимира Винниченка викликала вкрай неоднозначні оцінки українських соціалістів та комуністів, а його ідейні пошуки тривали до останнього періоду  життя. Пропоновані нами уривки містять цікаві роздуми про співвідношення демократичного парламентаризму  та соціалізму, національного та соціального вимірів Української революції.

   

РОЗДІЛ     ІХ. 

ПАРЛАМЕНТАРИЗМ, ДЕМОКРАТІЯ І БОЛЬШЕВИЗМ

1. Російські Установчі Збори.

В цей же час відбувалися вибори до Російських Установчих Зборів, а трохи згодом і до Українських. Українські Установчі Збори були не допущені німецькою реакцією, введеною на Україну самими українцями.

Російські ж Установчі Збори розігнали большевики, Рада Народніх Комісарів. Розігнали через те, що Установчі Збори, вибрані ще тоді, коли ідея соціалістичної революції не була широко відома масам, представлені в більшости своїй антібольшевистськими партіями, не схотіли стати на ґрунт соціалістичної революції й визнати всі заходи Ради Народніх Комісарів у цьому напрямі. Політика більшости Установчих Зборів знов привела би до коаліції з буржуазними клясами. Большевики нічого не мали проти самої інстітуції Установчих Зборів, але, коли вона загрожувала тій справі, яку вони з такими жертвами розпочали й провадили, то не лишалось нічого инчого, як розігнати й її так само, як було розігнано коаліційне Тимчасове Правительство.

Цей вчинок страшенно осужувалось і осужується й тепер усіма „щирими” демократами й оборонцями парламентаризму.

Отже варто зупинитись на цьому моменті. Парламентаризм уважається самою справедливою й доскональною формою демократії. Загальне, рівне, безпосереднє, тайне й пропорціональне виборче право є ніби найкращий, найвірніший спосіб вияву волі народу.

Панас Феденко "Півстоліття ОУН"

Пропонуємо вашій увазі текст доповіді Панаса Феденка "Півстоліття ОУН", що мала відбутися в будинку Українського Вільного Університету в Мюнхені (запланована на травень 1979 року), але стараннями її "патріотично налаштованого" керівництва так і не була виголошена. Професор УВУ Панас Феденко, в часи Української революції 1917-1921 років член Центральної Ради, ЦК УСДРП, Трудового конгресу України, а також політичний референт армії УНР, до останніх днів життя займав непримириму позицію щодо націоналістичного руху під проводом УВО - ОУН та її лідерів-"вождів". Українська соціал-демократична еміграція від початку вважала діяльність УВО та її правонаступниці ОУН компрометуючою для українського визвольного руху, викриваючи їх як послідовників реакційних фашистських доктрин на службі гітлерівського імперіалізму. 

Звинувачення автора в бік ОУНівців мають більш ніж суттєві підстави. Проте, слід пригадати, що саму Директорію УНР не останньою чергою згубила орієнтація на "заграницу", яка, мовляв, обов'язково має нас визнати  і допомогти, поки офіційна соціал-демократія розвінчувала "совітські ілюзії мас". На еміграції українські соціалістичні партії втратили всяку політичну вагу (в 1950-му їх рештки об'єдналися в ледь помітну Українську Соціалістичну Партію). Так чи так, пропонований  нами документ містить безумовно цікаві, ще не кожному відомі факти з історії організаційної діяльності українських націоналістів в період до та під час Другої світової війни.

Панас Феденко, 1921 рік

Ця доповідь мала бути виголошена в будинку Укр. Вільного Університету в Мюнхені. Цьому перешкодила адміністрація УВУ, щоб не допустити наукової інформації громадянства. Від мене був висланий лист 24 квітня 1979 р.: "До ректорату УВУ. Підписаний проф. д-р Панас Феденко просить призначити в травні 1979 р. термін для публічних доповідейна тему: 1. 50-ліття ОУН. 2. Століття Головного отамана Симона Петлюри. Бажана датав доповідей: Субота 12 травня і 26 травня, година 19. В запрошенні необхідно зазначити, що доповіді будуть ілюстровані оригіналами й копіями історичних документів. П. Феденко".

На мій лист я не одержав ніякої відповіді. Це знак, що доповідач і його теми небажані адміністрації УВУ, хоч ця установа повинна служити науковим дослідам з найновішої доби української історії. Заборонені теми є в країнах диктаторських. У вільних державах заборон для науки немає. Як член професорської колеґії УВУ від 1932 р. я вперше в моєму житті зустрівся з такою скандальною перепоною для вияснення громадянству історичної правди.

Зовнішня торгівля України товарами у І півріччі 2017 року

Державна служба статистики України www.ukrstat.gov.ua оприлюднила експрес доповідь  від 14.08.2017 № 321/0/08.2вн-17 "Зовнішня торгівля України товарами у І півріччі 2017 р."

У І півріччі 2017р. експорт товарів становив 20652,0 млн.дол. США, імпорт –  22533,7 млн.дол. Порівняно з І півріччям 2016р. експорт збільшився на 24,2% (на 4029,6 млн.дол.), імпорт – на 29,9% (на 5183,8 млн.дол.). Негативне сальдо становило 1881,7 млн.дол. (у І півріччі 2016р. також негативне – 727,5 млн.дол.).

Коефіцієнт покриття експортом імпорту склав 0,92 (у І півріччі 2016р. – 0,96).

Зовнішньоторговельні операції проводились із партнерами із 217 країн світу.

Експорт до країн Європейського Союзу зріс на 26,1 % і становив 39,8 % загального експорту товарів з України, експорт до країн СНД зріс на 24,6 % і становив відповідно 15,8 % українського експорту. Імпорт товарів з країн ЄС зріс на 24 % і становив 42,3 % українського імпорту, імпорт товарів з СНД  зріс на 34, 4 % і становив 21,8 % всього імпорту в Україну. 

Найбільшими експортерами товарів з України були: Російська Федерація - 1931,5 млн. долл. США або 9,4 % всього експорту з України, Туреччина - 1257,4 млн. долл. або 6,1 % та Польща - 1256 млн. долл. або 6,1 %.

Найбільшими імпортерами товарів в Україну були: Російська Федерація - 2985,4 млн. долл США або 13, 2 % імпорту, Німеччина - 2628,4 млн. долл. або 11,7 % та Китай - 2563,7 млн. долл або 11,4 % усього імпорту.

Товарна структура експорту України виглядає так. Найбільші статті експорту становлять недорогоцінні метали та вироби з них - 23,0 % ( в тому числі чорні метали - 19,8 %, це понад 4 млрд. долл. США), продукти рослинного походження - 20,7 % (в тому числі зернові культури - 16, 1 %), жири та олії рослинного походження -12,1 %, мінеральні продукти - 9,6 %, машини та механізми також 9,6 %. 

Найбільшими статтями імпорту в Україну були : палива мінеральні (нафта, газ та їх продукти) - 23 %, машини та механізми - 19,5 %, продукти хімічної та пов"язаних із нею галузей - 14,1 %.

Таким чином у світовій економіці Україна залишається перш за все постачальником продукції первинної обробки та сільського господарства, що свідчить про її залежне неоколоніальне становище.

Утопії й дійсність

Пропонуємо вашій увазі статтю "Утопії й дійсність" авторства провідного теоретика Української Комуністичної Партії Андрія Річицького. УКП була утворена 22-25 січня 1920 року на основі течії УСДРП незалежних, які відкололися від офіційної української соціал-демократії наслідком орієнтації останньої на класовий компроміс та буржуазний парламентаризм. Укапісти, гостро критикуючи великодержавну політику "областничества" російських більшовиків, вважали свою партію послідовною виразницею ідейно-політичної лінії  українського пролетаріату. Нерозуміння керівними верхами РКП(б) ваги національного питання, перейняті в спадок від імперського минулого великодержавні амбіції, погляд російських соціалістів та комуністів на Україну як на "Южную часть России" і т.п., гальмували революційний процес в Україні та відштовхували її трудові маси в обійми петлюрівщини - таку думку обстоював Річицький.    

Андрій Річицький

Наша епоха така багата нечуваними подіями, які йдуть зі скоростю не винайденого ще експресу, така ріжнобарвна й велика вона, що бліднуть перед нею самі сміливі фантазії, утопії перетворюються в дійсність і сама, здавалося, реальна дійсність стає нікчемною реакційною утопією.                                                                                                                                           

"Шматки паперу" - "священні" документи і основні закони - розриваються на шмаття і розлітаються по вітру, життя примушує людей писати нові папери, але робити по ним трудніше, ніж їх писати. 

Та бувають і такі утопії, такі шматки паперу, які докором стоять перед тими, хто їх писав, а та "реальна" дійсність, що противиться утопіям, обертається в дрюка для тих хто творить її.

І утопії бувають ріжні, буває ріжна й дійсність.

Рабочая группа Гавриила Мясникова о национальном вопросе.

  Отношение оппозиционных течений 20-х годов внутри большевистской партии к национальному вопросу - малоизученная в историографии тема. Украинский историк Май Панчук считает, что в борьбе за власть Сталин использовал так называемых национал-коммунистов, их поддержку против "Левой Оппозиции" Троцкого - Каменева -Зиновьева, поддерживая взамен политику коренизации, ликвидации национального неравенства и дерусификации государственного аппарата и образования. (Панчук М. Націонал-комунізм // Політична енциклопедія. - К., 2011. - С.486). Хотя после разгрома оппозиции внутри РКП(б) - ВКП(б) сами лидеры национальных коммунистический партий были уничтожены и на смену украинизации пришел культ "великого русского народа" как "старшего брата" всех остальных.

  К сожалению, большинство лидеров "Рабочей оппозиции" и "Левой Оппозиции" не считали нужным уделять национальному вопросу особое внимание, а некоторые проявляли откровенно русско-шовинистическую позицию. Например, Юрий Ларин (Лурье) считал ущемлением прав русских политику украинизации госаппарата в УССР. Лишь в эмиграции в Мексике в конце 1930-х годов Лев Троцкий пришел к выводу, что независимость Украинской советской республики от сталинского СССР отвечает интересам мировой пролетарской революции и опубликовал несколько статей на эту тему.

Гавриил Мясников

  "Рабочая группа" Гавриила Мясникова (1889-1945) представляет здесь особый интерес, поскольку уже в своем первом манифесте в феврале 1923 г. поместила особый раздел, посвященный национальному вопросу. Можно лишь поражаться тому, что пермский рабочий Мясников, исключенный за критику Ленина из РКП(б) еще в 1922 г., высказывал идеи, близкие к идеям Украинской Коммунистической партии и других так называемых "национал-коммунистов", в частности идеи о том, что компартии национальных республик должны иметь равные права с РКП(б) и на равных входить в Коммунистический Интернационал, а не быть лишь областными организациями Российской коммунистической партии, как это было на самом деле. По сути дела такая структура РКП(б) - ВКП(б) сводила все разговоры о равноправии советских республик в составе СССР к фикции и декорации.

Нова книга про Олександра Шумського

Юрій Шаповал.

   Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. - Київ-Львів: Україна модерна - Українські пропілеї, 2017. - 742 с.

Київський історик Юрій Шаповал підготував нову книгу про лідера лівого крила Української партії соціалістів-революціонерів, а згодом Української комуністичної партії ("боротьбистів") Олександра Шумського (1890-1946). Його біографія втілила у собі перемоги й поразки української революції 1917-1921 рр.  Юрій Шаповал пише: 
"Олександр Шумський хотів побудувати комунізм і залишитися при цьому українцем. Його трагічна доля  показує, що таке поєднання не мало права на життя". 
     На нашу думку доля Шумського як раз засвідчує протилежне. Якщо розуміти під комунізмом не сталінський режим державного капіталізму, а дійсно безкласове суспільство, де зникнуть всі види гноблення та експлуатації людини людиною, то прийти до такого людство може тільки через повне визволення усіх пригноблених націй та знищення усіх імперій. І за таке суспільство Олександр Шумський боровся до останніх днів свого життя. 
       Чим, як не перемогою української національно-визвольної революції 1917-1921 рр., була політика українізації 1920-х років, яку він проводив як народний комісар освіти УСРР  у 1924-1927 рр та один з лідерів КП(б)У того часу? Зіткнувшись із протидією сталінського намісника в Україні Лазаря Кагановича, Шумський не побоявся прямо звернутися до Сталіна із вимогою прибрати його з України, за щой поплатився висланням за межі республіки, а згодом і виключенням з партії та арештом. У 1933 р. Особлива нарада НКВС СРСР засудила його до десяти років тюрми, але попри всі тортури Шумський так і не визнав своєї провини і не покаявся на відміну від багатьох інших більшовиків. 
       Можливо це випадковість, що він взагалі вижив у 1937-1938 рр. у засланні у Красноярську, коли місцеве управління НКВС так і не отримало з Москви матеріалів його справи. Але навіть тяжко хворий із напівпаралізованими ногами, втративши дружину (її розстріляли у 1937 р.) та сина (загинув на фронті у 1942 р.), Шумський не втомлювався бомбардувати листами Сталіна й Берію, керівників місцевих управлінь НКВС, партійних органів та лікарень, оголошував голодування, погрожував самогубством, добиваючись реабіліації та доводячи свою правоту. Можна лише позаздрити його невгамовній енергії та незламній силі волі, із якою він захищав свої погляди. Врешті решт, коли він уже тяжко хворий отримав дозвіл повернутися на батьківщину - фактично аби померти, то у поїзді спецгрупа Павла Судоплатова позбавила його життя, увівши смертельну отруту. Так той самий Судоплатов, мав пряме відношення і до загибелі Шумського. Більше того, Судоплатов свідчить, що сам Лазар Каганович, заступник голови  Ради Народних Комісарів СРСР, найближчий поплічник Сталіна, приїздив до Саратова, щоби пересвідчитися, що Шумський дійсно мертвий.

       Попри деякі окремі неточності книга має дуже велику користь, особливо тим, що дві третини її становлять документи слідчо-оперативних справ НКВС, де зібрані листи й документи Шумського та матеріали стеження за ним. Один з листів Шумського до Сталіна вміщуємо тут.

«Протест коммуниста-украинца.

Сторіччя Української революції: класова боротьба чи національна єдність?

Сторіччя грандіозних революційних подій, які до самого дна сколихнули старий світоустрій, прогриміли смертельним вироком для великих напівфеодальних імперій – тюрем народів, перекроїли політичну мапу світу та стали нехай невдалою, але досі найбільш загрозливою для правлячих класів спробою пролетарських революціонерів – інтернаціоналістів вибороти безкласове соціалістичне суспільство, новітні послідовники ідей соціальної справедливості зустрічають в геть інших, далеких від революційного ентузіазму умовах. Старий робітничий рух зник з історичної арени, тоді як новий ще тільки но зароджується в якості самостійного суб’єкту історичного процесу. Ідеї соціалізму та комунізму навіть для думаючої частки робітництва все ще малоцікаві, не здатні підштовхнути його до боротьби проти експлуататорського ладу, тобто наразі вони не є матеріальною силою, що здатна перетворити світ. Надто це стосується так званого «пострадянського» простору, де панування контрреволюційного державно – капіталістичного режиму, який вперто видавав себе пролетарською диктатурою чи навіть справжнім соціалізмом, нещадно винищивши всю традицію  пролетарської боротьби минулого, дискредитував самі поняття «марксизм», «соціалізм», «комунізм». Суспільно панівна  ідеологія стверджує, що невідворотня боротьба класів – це деструктивна ідея далекого минулого, яка розбиває єдність нації та служить її ворогам, а марксистське вчення – псевдонаукова утопія.

І. Велика Російська (Східноєвропейська) та Українська національно-демократична революції: історичне значення.

Всупереч офіційним канонам «радянської» історіографії, яка поділяла Велику Російську революцію 1917 – 1921 років на Лютневу буржуазно – демократичну та Жовтневу соціалістичну революції, ми маємо підстави стверджувати, що за своїм об’єктивно – економічним характером Російська революція була від початку і до кінця буржуазною. Вона не вирішувала ( і не могла вирішити) завдання ліквідації капіталістичного способу виробництва в умовах, коли продуктивні сили ще далеко не визріли для переходу до безкласового соціалістичного суспільства, а на порядку денному постало питання ліквідації численних феодальних пережитків. В економіці Російської імперії такими були  поміщицьке землеволодіння та фактичне безземелля селянства, панування натурального та дрібнотоварного господарств, нерозвинутість великого промислового виробництва, що в свою чергу виявлялося у відносно невеликій частці найманих робітників – пролетарів на долю всього населення імперії. Політичною надбудовою цих історично зжитих відносин виступало царське самодержавство, яке консервувало становий поділ населення країни, практичну відсутність будь яких демократичних прав та свобод, особливе становище інтегрованої в державний апарат церкви. До цього додавалося болюче національне питання – прагнення колонізованих царатом «національних окраїн» імперії Романових до свого державного самовизначення. Отже, поневолені царським самодержавством народи мали пережити власні національно – визвольні буржуазні революції.

Агітаційний плакат 1917 рік.

Оскільки на хвилі найвищої революційної радикалізації мас, коли ліберальна буржуазія та помірковані соціалістичні партії не змогли швидко розв’язати основні завдання революції, владу без особливих зусиль захопили більшовики – найлівіше крило російської соціал-демократії, яке, засуджуючи з інтернаціоналістичних позицій Світову імперіалістичну війну 1914 – 1918 років, викриваючи опортуністичний характер тих соціалістичних партій, що стали на захист своїх буржуазних урядів, виступали за негайну пролетарську революцію. Усвідомлюючи потребу остаточно розмежуватися із соціал-демократизмом, вони проголосили себе комуністами, повернувшись тим самим до відкинутих опортуністичними партіями ІІ Інтернаціоналу ідей революційного марксизму. Лідери більшовиків, вирішуючи необхідні для подальшого соціального поступу завдання, добре розуміли, що без перемоги пролетарської революції в капіталістично передових європейських країнах, де феодально-кріпосні пережитки вже давно були знищені, революція в Росії приречена як пролетарська соціалістична революція. Говорячи словами Рози Люксембург: «У Росії проблему можна було тільки поставити. Її не можна було вирішити в Росії» [1]. Чи могла тоді бути вирішена проблема повалення капіталізму навіть спільними зусиллями пролетарів всіх капіталістично розвинутих країн – питання дискусійне. Тим не менш, складний двоїстий характер очолюваної пролетарськими революціонерами буржуазної революції був передбачений ще класиками марксизму. Ніхто інший як Карл Маркс відзначав можливість передчасного захоплення політичної влади пролетаріатом, коли необхідні передумови для його класової диктатури історично не склалися. Така перемога буде лише короткочасною, буде лише допоміжним моментом в самій буржуазній революції, як це було 1794-го року у Франції [2]. В такому сенсі російських більшовиків можна вважати нащадками англійських левеллерів чи французьких якобінців.  

Яку ж ролю для подальшої долі Великої революції 1917 – 1921 років відіграла Українська національно – демократична революція? Чому перспектива всеєвропейської пролетарської революції зазнала поразки саме в Україні? Чи може праві ті, хто стверджує, мовляв,  ніякої власне Української революції не було, і вся її особлива специфіка вигадана націоналістичними противниками ідей соціальної справедливості? Довший час справді марксистський класовий аналіз подій Української революції майже унеможливлювався державно – капіталістичною реакцією, перемігшою через виродження пролетарської революції в Росії. Як відомо, деградація революції проявилася у знищенні залишків внутрішньопартійної та робітничої демократії, остаточній заміні інтернаціоналізму державним патріотизмом, що провадив новопосталий клас державної буржуазії. Найбільш чесні ідейні елементи колишньої революційної партії, котрі не боялися критикувати переродження партії більшовиків на нового експлуататора трудящих мас, викривали великодержавний ухил з його відродженням «єдинонеділимства» і т.п., більшістю не пережили сталінські «чистки» 1937 – 1938-го, хоч багато з них розкаялося в «контрреволюційністі» задовго до періоду масових репресій, а дехто загинув навіть раніше. Щоправда, певні спроби висвітлити історію революційних подій 1917 – 1921 років та місце в ній затаврованих «ухильників»  під іншим кутом зору мали місце в зарубіжній історіографії. До цих авторів належали, зокрема, безпосередні учасники революційних подій. Мова, насамперед, йде про українських есерів Павла Христюка та Микиту Шаповала, соціал-демократів Панаса Феденка та Ісаака Мазепу, вихідця із «уесдеківської» школи Володимира Винниченка, колишнього боротьбиста та укапіста Івана Майстренка. Всі вони представляли різні частини лівого політичного спектру, котрі зіштовхнулися в революційному протиборстві, але, опинившись по різних сторонах барикад, незміно апелювали до соціалістичного ідеалу, хоч розуміли його не однаково.

Іван Майстренко

«Особые усилия современных буржуазных фальсификаторов – читаємо в збірнику «Зарубежная литература об Октябрьской революции – были направлены также на то, чтобы извратить и исказить характер партийного строительства на Украине. В основу всех буржуазных фальсификаций истории Украины положено выпячевания и переоценка своеобразия развития социалистической революции на Украине в ущерб показу общности революционной борьбы народов нашей страны и основных закономерностей пролетарской революции. Буржуазные фальсификаторы представили отдельных противников ленинской линии партии по ряду важнейших вопросов партийного и государственного строительства в качестве выразителей подлинных настроений украинских коммунистов; они пытаются превознести, поднять роль разного рода националистов, уклонистов, правых и левых» [3]. Щоб відповісти на вище поставлені питання, нам необхідно з’ясувати, по-перше, як недооцінка (на противагу твердженню про «переоцінку») своєрідності Української революції пролетарськими революціонерами в особі більшовиків призвела до поразки можливості всеєвропейської соціалістичної революції; по-друге, ким насправді були ці «окремі противники ленінської лінії партії» та різного роду «націоналістичні ухильники».