Сторіччя грандіозних революційних подій, які до самого дна сколихнули
старий світоустрій, прогриміли смертельним вироком для великих напівфеодальних
імперій – тюрем народів, перекроїли політичну мапу світу та стали нехай
невдалою, але досі найбільш загрозливою для правлячих класів спробою
пролетарських революціонерів – інтернаціоналістів вибороти безкласове
соціалістичне суспільство, новітні послідовники ідей соціальної справедливості зустрічають
в геть інших, далеких від революційного ентузіазму умовах. Старий робітничий
рух зник з історичної арени, тоді як новий ще тільки но зароджується в якості
самостійного суб’єкту історичного процесу. Ідеї соціалізму та комунізму навіть
для думаючої частки робітництва все ще малоцікаві, не здатні підштовхнути його
до боротьби проти експлуататорського ладу, тобто наразі вони не є матеріальною
силою, що здатна перетворити світ. Надто це стосується так званого «пострадянського»
простору, де панування контрреволюційного державно – капіталістичного режиму,
який вперто видавав себе пролетарською диктатурою чи навіть справжнім
соціалізмом, нещадно винищивши всю традицію
пролетарської боротьби минулого, дискредитував самі поняття «марксизм», «соціалізм»,
«комунізм». Суспільно панівна ідеологія
стверджує, що невідворотня боротьба класів – це деструктивна ідея далекого
минулого, яка розбиває єдність нації та служить її ворогам, а марксистське
вчення – псевдонаукова утопія.
І. Велика Російська (Східноєвропейська) та Українська національно-демократична
революції:
історичне значення.
Всупереч офіційним канонам «радянської» історіографії, яка поділяла Велику
Російську революцію 1917 – 1921 років на Лютневу буржуазно – демократичну та
Жовтневу соціалістичну революції, ми маємо підстави стверджувати, що за своїм
об’єктивно – економічним характером Російська революція була від початку і до
кінця буржуазною. Вона не вирішувала ( і не могла вирішити) завдання ліквідації капіталістичного способу виробництва в умовах,
коли продуктивні сили ще далеко не визріли для переходу
до безкласового соціалістичного суспільства, а на порядку денному постало питання ліквідації численних
феодальних пережитків. В економіці Російської імперії такими були
поміщицьке землеволодіння та фактичне безземелля селянства,
панування натурального та дрібнотоварного господарств, нерозвинутість великого промислового
виробництва, що в свою чергу виявлялося у відносно невеликій частці найманих робітників – пролетарів на
долю всього населення імперії. Політичною надбудовою цих історично зжитих
відносин виступало царське самодержавство, яке консервувало становий поділ населення країни, практичну відсутність будь яких демократичних прав та
свобод,
особливе становище інтегрованої в державний апарат
церкви. До цього додавалося болюче національне питання – прагнення
колонізованих царатом «національних окраїн» імперії Романових до свого державного самовизначення. Отже,
поневолені царським
самодержавством народи мали пережити власні національно – визвольні буржуазні
революції.
 |
| Агітаційний плакат 1917 рік. |
Оскільки на хвилі найвищої революційної радикалізації мас,
коли ліберальна буржуазія та помірковані соціалістичні
партії не змогли швидко розв’язати основні завдання революції,
владу без особливих зусиль захопили більшовики –
найлівіше крило російської соціал-демократії, яке, засуджуючи з інтернаціоналістичних позицій Світову імперіалістичну війну
1914 – 1918 років, викриваючи опортуністичний характер тих соціалістичних партій,
що стали на захист своїх буржуазних урядів,
виступали за негайну пролетарську революцію. Усвідомлюючи
потребу остаточно розмежуватися із соціал-демократизмом,
вони проголосили себе комуністами,
повернувшись тим самим до відкинутих опортуністичними
партіями ІІ Інтернаціоналу ідей революційного марксизму. Лідери більшовиків, вирішуючи
необхідні для подальшого соціального поступу завдання, добре розуміли, що без
перемоги пролетарської революції в капіталістично передових європейських
країнах, де феодально-кріпосні пережитки вже давно були знищені, революція в
Росії приречена як пролетарська соціалістична революція. Говорячи словами Рози
Люксембург: «У Росії проблему можна було тільки поставити. Її не можна було
вирішити в Росії» [1]. Чи могла тоді бути вирішена проблема повалення
капіталізму навіть спільними зусиллями пролетарів всіх капіталістично
розвинутих країн – питання дискусійне. Тим не менш,
складний двоїстий характер
очолюваної пролетарськими революціонерами буржуазної революції був передбачений
ще класиками марксизму. Ніхто інший як Карл Маркс відзначав можливість передчасного
захоплення політичної влади пролетаріатом, коли необхідні передумови для його
класової диктатури історично не склалися. Така перемога буде лише короткочасною,
буде лише допоміжним
моментом в самій буржуазній революції,
як це було 1794-го року у Франції
[2]. В такому сенсі російських більшовиків можна вважати нащадками англійських
левеллерів чи французьких якобінців.
Яку ж ролю для подальшої долі Великої революції 1917 – 1921 років відіграла
Українська національно – демократична революція? Чому перспектива
всеєвропейської пролетарської революції зазнала поразки саме в Україні?
Чи може праві ті, хто стверджує, мовляв, ніякої власне Української революції не було,
і вся її особлива специфіка вигадана націоналістичними противниками
ідей соціальної справедливості? Довший час справді марксистський класовий
аналіз подій Української революції майже унеможливлювався державно –
капіталістичною реакцією, перемігшою через виродження пролетарської революції в
Росії. Як відомо, деградація революції проявилася у знищенні залишків
внутрішньопартійної та робітничої демократії, остаточній заміні інтернаціоналізму
державним патріотизмом, що провадив новопосталий клас державної буржуазії.
Найбільш чесні ідейні елементи колишньої революційної партії, котрі не боялися
критикувати переродження партії більшовиків на нового експлуататора трудящих
мас, викривали великодержавний ухил з його відродженням «єдинонеділимства» і
т.п., більшістю не пережили сталінські «чистки» 1937 – 1938-го, хоч багато з
них розкаялося в «контрреволюційністі» задовго до періоду масових репресій, а
дехто загинув навіть раніше. Щоправда, певні спроби висвітлити історію
революційних подій 1917 – 1921 років та місце в ній затаврованих «ухильників» під іншим кутом зору мали місце в зарубіжній
історіографії. До цих авторів належали, зокрема, безпосередні учасники
революційних подій. Мова, насамперед, йде про українських есерів Павла Христюка
та Микиту Шаповала, соціал-демократів Панаса Феденка та Ісаака Мазепу, вихідця
із «уесдеківської» школи Володимира Винниченка, колишнього боротьбиста та
укапіста Івана Майстренка. Всі вони представляли різні частини лівого
політичного спектру, котрі зіштовхнулися в революційному протиборстві,
але, опинившись по різних сторонах барикад, незміно апелювали до соціалістичного ідеалу,
хоч розуміли його не однаково.
 |
| Іван Майстренко |
«Особые усилия
современных буржуазных фальсификаторов – читаємо в збірнику «Зарубежная литература об Октябрьской
революции – были направлены также на то, чтобы
извратить и исказить характер партийного строительства на Украине. В основу
всех буржуазных фальсификаций истории Украины положено выпячевания и переоценка
своеобразия развития социалистической революции на Украине в ущерб показу
общности революционной борьбы народов нашей страны и основных закономерностей
пролетарской революции. Буржуазные фальсификаторы представили отдельных
противников ленинской линии партии по ряду важнейших вопросов партийного и
государственного строительства в качестве выразителей подлинных настроений
украинских коммунистов;
они пытаются превознести, поднять
роль разного рода националистов, уклонистов, правых и левых» [3].
Щоб відповісти на вище поставлені питання,
нам необхідно з’ясувати, по-перше, як недооцінка (на противагу твердженню про «переоцінку»)
своєрідності Української революції пролетарськими
революціонерами в особі більшовиків призвела до поразки можливості
всеєвропейської соціалістичної революції; по-друге, ким насправді були ці «окремі противники ленінської лінії партії»
та різного роду «націоналістичні ухильники».
ІІ. Українська революція: конфлікт
внутрішніх та зовнішніх революційних сил.
На момент початку Великої революції 1917 – 1921 років українці залишалися
переважно селянською «плебейською нацією». Вони практично не мали власної «національної еліти», яка б могла згуртувати маси під стягом боротьби за
незалежність. За декілька століть до цього, як відомо, козацька старшина, яка
боролася з Москвою та Польшою протягом XVI –
XVII століть, зрадила посталу до боротьби сільську бідноту та
козацькі низи, адже цілком задовольнилася соціальними привілеями над власним
«хлопом» і теплим місцем серед російської бюрократії [4]. Процес формування
сучасної української буржуазної нації розпочався відносно пізно, коли
капіталістичні відносини в Російській імперії стали все більш міцніти, тобто не
раніше як з другої половини ХІХ століття. Враховуючи типове для колоніально
залежної країни становище, де переважна більшість міського населення має
інонаціональне походження, особливі національні вимоги були характерними передусім
для селянства. Хоч українські за походженням та національністю робітники
складали більшість пролетаріату України, через свій низький культурний рівень і
відсталість в класовому розвитку, вони відігравали ролю «приналежних до руських
елементів», належачи до партійних груп чи політичних гуртків панівної нації.
Значна частина українського пролетаріату була задіяна в сільському господарстві,
гірничій промисловості, або належала до некваліфікованого міського робітництва [5]. За даними перепису 1897 року серед
великих міст України українці переважали лише у Полтаві – 55,8%, тоді як у
решті міст становили меншість: у Києві – 22,1%, в Харкові – 25,9%, в
Катеринославі – 15,9%, в Чернігові – 36,5%, в Одесі – 9,4% [6]. Рекрутоване з
селянських лав промислове робітництво швидко русифікувалося міським середовищем,
залишаючи український національний рух дрібнобуржуазним. У своєму нарисі «Революция
на Украине» відомий «націонал-ухильник» Василь Шахрай писав: «В украинстве было достаточно мелкобуржуазной дряблости, сговорчивости, желания «порядка и спокойствия», желания решить свой вопрос полюбовным
соглашением с правящими кругами российской буржуазии и помещиками. Все же в
Думе, в І и во ІІ успела образоваться
украинская
партия, которая
в подходящих случаях…выступала со своей декларацией. Из депутатов разных
национальностей по инициативе украинцев образовалась фракция федералистов, которая ставила своей задачей
переустройство России на федеративных началах» [7]. Не дивно, що загальноросійські соціалістичні партії або свідомо ігнорували
український національний рух, або ставилися до нього з підозрілою ворожістю.
Констатуємо й той факт, що офіційна «єдинонеділимська» ідеологія російського
царату свідомо чи підсвідомо панувала в головах навіть передової частини
робітництва. Дивним чином погляди великоросійських патріотів перегукувалися зі
словами вже згадуваної лівої соціал-демократки інтернаціоналістки Рози
Люксембург: «Український націоналізм в Росії був зовсім іншим, ніж, скажімо,
чеський, польський чи фінський…, не більш ніж просто примхою, кривлянням
кількох десятків дрібнобуржуазних інтелігентиків…, бо Україна ніколи не була ні
нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, за винятком
реакційно-романтичних віршів Шевченка» [8].
 |
| Генеральний Секретаріат |
Не зупиняючись детальніше
на дореволюційній історії українського національного руху, відзначимо, що найвагомішу
ролю в історії подій 1917 – 1921 років відіграли саме соціалісти, які
виокремилися із середовища створеної 1900-го року в Харкові Революційної
української партії – УСДРП та УПСР. Вплив соціалістичних ідей на широкі народні
маси був наскільки відчутним, що навіть більш праві політичні сили починали
декларувати свій «соціалізм». Яскравим прикладом тут можуть слугувати
Українська партія соціалістів-федералістів (створена на основі Товариства українських
поступовців та ідейно близька до російських «конституційних демократів»), чи
Українська партія самостійників соціалістів (створена з колишніх членів
очолюваної Миколою Міхновським Української народної партії). Розходження між
українськими соціал-демократами та соціалістами-революціонерами значною мірою лежали
в тій же площині, в якій вони пролягли між «загальноросійськими» партіями
аналогічних течій: перші стояли на засадах західноєвропейської марксистської
традиції, орієнтуючись переважно на пролетаризоване робітництво; другі,
вбачаючи ведучою революційною силою трудове селянство, вели свій родовід з традиції
народництва. Невдовзі після повалення Лютневою революцією царизму, офіційного
зречення імператора Миколи ІІ престолу та утворення в Петрограді Тимчасового
уряду (спершу очолюваного князем Львовим, а потім правим есером Керенським), на
хвилі революційного піднесення мас 17 (4) березня 1917-го в Києві виникає
представницький орган української демократії – Центральна Рада, де не випадково
найбільший вплив здобувають соціалістичні партії. На есерівські позиції
перейшов навіть голова Центральної Ради Михайло Грушевський,
тоді як Генеральний секретаріат очолив соціал-демократ
Володимир Винниченко.
Визнана І Всеукраїнським військовим з’їздом (переодягненими в солдатські
шинелі селянами та робітниками) єдиним компетентним органом, покликаним
вирішувати всі справи, що стосуються України, Центральна Рада уповноважувалася
вимагати від імені всього українства реалізації Тимчасовим урядом принципу
національно-територіальної автономії. Українські соціалістичні партії вважали
питання проголошення цілковитої незалежності від Росії передчасним. Автономний
статус в межах єдиної федеративної держави розцінювався як беззаперечний поступ,
адже, за словами соціал-демократа Миколи Порша: «життя ясно показало, що дуже важко по одному способу
задовольняти, як слід, потреби та інтереси ріжних частин держави, що по
однакових законах не можна добре впорядкувати місцеві справи ріжних народів
такої держави… І всюди, по всіх державах, де заведено справді вільні
демократичні порядки, місцевим людям потроху передають … право самим через
своїх виборних видавати, замісць державних, свої місцеві закони в своїх
місцевих справах [9]. «Та й для чого відокремлюватися, коли всі потрібні для
вільного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в
автономії» - пояснював логіку міркувань українських
дрібнобуржуазно-соціалістичних партій Володимир Винниченко [10]. Так чи так,
надавати
навіть обмежену автономію Україні ніхто не поспішав. Загальноросійські
політичні партії від октябристів до кадетів, а від кадетів до меншовиків та
есерів чути не хотіли про якийсь особливий статус цих «исконно
русских земель». Це питання
відкладалося до Всеросійських Установчих зборів, які,
зрештою, так і не змогли завершити свою роботу.
На гостру необхідність якнайскорішого проведення в життя соціальних
перетворень лідери Центральної Ради мало зважали. Надто довго вони
обмежувалися, з одного боку, більш чи менш наполегливою вимогою автономії, тоді
як з іншого, не поспішали ані з вирішенням земельного питання в інтересах
селянства, ані з перетвореннями на користь робітників. До того ж квапливість у
вирішенні соціальних питань могла порушити «громадянський мир», накликати на Раду гнів заможних верст суспільства. Тим часом
становище Тимчасового уряду ставало дедалі скрутнішим. На хвилі наростаючої
суспільно-політичної кризи неабияку популярність здобувають «крайні радикали» -
більшовики та ліві есери. Ці партії мали геть незначну підтримку на початку
революції, на відміну від меншовиків чи правого крила загальноросійської партії
соціалістів-революціонерів. Їх вплив в Петроградській раді робітничих та
солдатських депутатів спершу був незначним, але ситуація змінювалася так
стрімко, що охочих захищати уряд Олександра Керенського від «більшовицьких
заколотників» майже не знайшлося, а вже 26 жовтня (за старим стилем) 1917 року II Всеросійський з’їзд Рад проголосив новий революційний
уряд – Раду народних комісарів (РНК) на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним).
Після захоплення влади більшовиками становище Ради суттєво змінюється, осільки «Центральна
Рада та дрібнобуржуазні партії на Україні есдеків та есерів, що керували нею, не
мали влади в своїх руках до Жовтневої революції. Вони ще не дискредитували себе
перед широкими масами. Увесь тягар звинувачень, зненависти робітників, салдатів
і селян за те, що тяглася війна, за саботування передачи земель селянам та
репресії проти салдатів, що не хотіли воювати, та проти селян, що «самочинно»
брали землю, словом за всю політику від лютого до жовтня, що зрадила інтереси
найширших трудящих мас, - уся ця відповідальність падала на російські
дрібно-буржуазні партії меншовиків та есерів. Українські дрібно-буржуазні
партії не тільки стояли осторонь, а, навпаки, їхня боротьба з тимчасовим урядом
що до питань національної політики, певна близькість до більшовиків, які
підтримували національні вимоги українського руху, збільшували моральний
капітал цих партій» [11]. Цілком зрозуміло, більшовицький переворот не на жарт
схвилював Центральну Раду, водночас підштовхнувши її до видання 7(20) листопада
1917-го III Універсалу, яким
проголошувалася Українська народна республіка, і який можна розглядати як
безперечно поступальний акт на шляху розв’язки національного питання для
колишньої колонії імперії Романових. Одначе, мова знов таки йшла про майбутній
федеративний устрій демократичної Росії, де більшовицька РНК, як вважали лідери
Ради, не могла бути законним урядом. Перемогу пролетарського повстання українські
дрібні буржуа оцінювали як «тяжку і трудну годину», «безвластя, безлад і руїну»
[12].
 |
| Вся власть советам! |
Негайне прийняття Радою народних комісарів декретів про мир та про землю
мало неабияке значення для подальшого перебігу подій Української революції. Окрім
пропозиції до всіх воюючих сторін про початок переговорів про справедливий мир
без анексій і контрибуцій, основним принципом відносин між народами було проголошено принцип права
націй на самовизначення (записаний у партійну програму РСДРП пунктом 9 від 1903-го року). Так звана «більшовицька демагогія» мала далекосяжні
наслідки: народні маси поволі відвертаються від свого «національного центру»,
тоді як українізовані полки відмовляються захищати Раду. Це стало фатальним для
останньої, коли
військовий конфлікт між ЦР та РНК став неминучим. Замість спроб налагодити
діалог з новим революційним урядом Росії, який формально визнавав право України
на власну державну незалежність, Рада зосередилася на перемовинах з різного штибу
антибільшовицькими силами: донському отаману Каледіну, російськими правими
соціалістами на чолі з Черновим, Авксеньтєвим, Церетелі і Ко тощо. Що
стосується Ради народних комісарів, то весь час Великої революції 1917 – 1921
років вона розглядала Україну не лише як можливий плацдарм для поширення
революції на Захід, але як територію, утримання влади над якою надзвичайно
важливе для виживання пролетарської революції в самій Росії. Революційний
Петроград потребував українського хлібу, великі індустріальні центри – вугілля та сировнини. З
огляду на те,
що,
по перше, в середовищі російських пролетарських революціонерів не
склалося єдності стосовно трактування права націй на самовизначення,
яке залишалося «не більш ніж абстрактною формулою»; по друге, коли це право входило в
пряму суперечність з неодмінною централізаторською політикою
більшовицького уряду, то конкретний зміст права на
самовизначення втрачався. Воно перетворилося на пустий ідеологічний засіб. Ігноруючи
практичний стан речей, тобто специфічні умови Української революції, більшовики зазнали дворазової поразки в Україні. Обидві
спроби опанувати Україну завершилися крахом попри те,
що всі їх націоналістичні
суперники оголошувалися політичними трупами.
 |
| Народний Секретаріат |
Аналізуючи події першої спроби опанування російськими більшовиками України
дослідник М. Рубач вказував на наступні характерні особливості цього періоду: «Перед
нашою партією було два шляхи, якими можна було розв’язати завдання, що перед
нею стояли: або збройною силою скинути Центральну Раду, чи спробувати на ґрунті
соціальних суперечностей тих складових частин, які вона національно об’єднувала,
розкласти її з середини, утворити в ній самій ліву частину, яка або мирним
шляхом, або збройним, це залежало б од умов, помогла б нашій партії установити
Радянську владу. Тоді, через цілу низку соціально-політичних умов, які склалися
в процесі історичних подій та безпосередньо тому, що недооцінили ролі і значіння
національного й селянського питання в революції, провідні кола наших основних
партійних організацій на Україні не мали єдиної думки що до метод здійснити ці
завдання… Якщо можна взагалі говорити про загальноукраїнську думку,
про боротьбу з Центральною Радою (слід пам’ятати, що тоді,
ні ЦК, ні якогось іншого всеукраїнського об’єднання нашої партії фактично не
було), то її представляла керівнича група київської організації, що покинула
зірваний Центральною Радою з’їзд Рад. Ця група переїхала до Харкова й утворила
Народний Секретаріят, тобто перший радянський центр всеукраїнського масштабу… Одеса була далеко і
взагалі вважала себе за «вільне місто». Перед нею стояли свої особливі завдання, які вона переводила в життя під керівництвом Румчероду.
Харків та Катеринослав вважали себе принципово за «пролетарські губернії», що не мали стосунків до селянської дрібно-буржуазної
України. Провідні елементи цих організацій з Артемом і Квірінгом на чолі, висували
план організації своєї окремої «Донецько – Криворізької Республіки» [13].
Зумівши придушити в Києві Січневе повстання, центром якого став
завод «Арсенал», радівці все ж таки покинули столицю. До міста ввійшли
наступаючі червоногвардійські загонами під командуванням Михайла Муравйова. Зрештою,
після підписання Брест-литовського мирного договору більшовиків з німецьким
імперіалізмом, коли Радівська делегація на чолі з премьєром Всеволодом Голубовичем, виступивши окремою
стороною, запросила в Україну для «відновлення порядку» німецьке та австрійське
військо, існувати Народному Секретаріату лишалося недовго. Така ж доля спіткала
всі інші совітські (радянські) утворення
на території України. Власне, як і саму розігнану «німецькими спасителями» Центральну Раду. Чи не єдиним вартим уваги революційним
актом перед остаточною окупацією України німецькими імперіалістами стало
проголошення її незалежності як совітської республіки на ІІ Всеукраїнському з’їзді
рад в Катеринославі. За необхідність проголошення незалежності разом з
більшовиками голосував очолюваний Євгеном Нероновичем невеликий гурт лівих
уесдеків – перших «розкольників» в політичному таборі українських партій, що в грудні 1917-го прийняли участь у створені більшовицького Народного
Секретаріату. Резолюція про самостійність була прийнятою майже одноголосно під
впливом об’єктивного становища України в той момент, коли Рада Народних
Комісарів мала визнати мирний договір з ЦР, вивести свою червону гвардію і заключити мир з
Центральною Радою [14].
 |
| Лідери Директорії - Володимир Винниченко та Симон Петлюра |
Другий похід більшовиків на Україну розпочався коли
міжнародно-політична ситуація суттєво змінилася. Після Листопадової революції в
Німеччині окупаційне військо покидало Україну. З втечею німецько-австрійського
війська були злічені дні і «ясновельможного гетьмана» Скоропадського – ставленика
великоруської буржуазії та наляканих земельним законом Центральної Ради
землевласників. За відносно короткий проміжок часу владу гетьмана зненавиділи
навіть праві несоціалістичні елементи українського громадянства, не говорячи
вже про селян та робітників, які позбулися в результаті перевороту 29 квітня
1918 року всіх попередньо завойованих прав. Всі потуги утвореного в Росії
Тимчасового робітниче-селянського уряду України очолити антигетьманське
повстання виявились марними. На чолі повсталих мас стали «політичні трупи» в особі Центральної Ради, яка відродилася під назвою
Директорія. Логіка цих подій могла б здатися дивною, коли не врахувати деякі
важливі обставини: утворений з дозволу РКП(б) та практично ніяк не пов'язаний з
українськими трудовими масами так званий
Тимчасовий робітниче-селянський уряд України був черговою бутафорією, створенню
якої передували скасування рішення Таганрізької партійної наради більшовиків
України 19-20 квітня 1918-го про створення цілком незалежної від всеросійського
центру КП(б)У та скасування проголошеної самостійності на її першому з’їзді в
липні того ж року, де вверх взяли рішучі противники «самостийничества», відомі
також як «катеринославська точка зору» (Квірінг, Епштейн і ко). На противагу
відкинутого проекту резолюції авторства Миколи Скрипника, який не знайшов вагомої
підтримки, прийнята І з’їздом КП(б)У резолюція «О партии» проголошувала необхідність «объеденить партийные
коммунистические организации Украины в автономную, в местных вопросах, Коммунистическую партию
Украины со своим Центральным комитетом и своими съездами, но входящую в единую
Российскую Коммунистическую партию с подчинением в вопросах программных общим
съездам Российской Коммунистической партии и в вопросах общеполитических – ЦК
РКП» [15]. Бутафорія під назвою Комуністична партія (більшовиків)
України породжувала такі ж бутафорні «українські» уряди. «На чолі сієї «партії» стоять «катеринославці». Вони глузують з приводу «всей этой игры ЦИК
Украины в правительство, - і в той же час «партія», значить, «катеринославці» утворюють уряд, хай тимчасовий, а все ж уряд… Уряд, який сам себе політично
не поважає. Уряд, якого ті люди, на яких він повинен спиратися, політично не поважають» [16]. Показово, що авторів
цих в’їдливих рядків – Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, невдовзі виключать з
партії. Перед «самостійниками» в лавах КП(б)У питання поставало руба: або примиритися з генеральною великодержавницькою лінією,
або опинитися в стані затаврованих «ухильників» чи навіть «контрреволюціонерів». Таку долю обрали для себе «ухильник» Василь Шахрай, представники фракції федералістів Георгій Лапчинський,
Павло Попов та інші.
5 лютого 1919 року російська Червона армія заволоділа Києвом,
після чого далі продовжила тіснити Директорію відновленої
УНР на захід. Про становище останньої тоді глузливо говорили:
«у вагоні Директорія,
під вагоном – територія». Такий перелом
у ставлені широких мас до
нещодавнього тріумфатора теж далеко не випадковий. Наступивщи на ті самі
граблі, що і її попередниця Центральна Рада, Директорія в силу своєї класової
природи не мала виразної політичної лінії. Тодішній командир Корпусу Січових
стрільців відзначав: «Хитання уряду було для нас фатальне. Було і є дві ясних
лінії – або большевизм, або антибольшевизм. У Директорії й Уряду не було ні
того, ні другого, а тому ми опинилися майже в безвихідному становищі» [17].
Продовжуючи хитатися між соціалізмом та імперіалізмом, між
парламентським демократизмом та ідеєю трудового принципу представництва в
організації влади на місцях, вона тим самим втрачала будь яку підтримку революційних
працюючих мас [18]. Якщо Винниченко та Чехівський вважали за необхідне пошук компромісу з більшовиками,
то Петлюра зі своїми однодумцями категорично відкидав подібні міркування, бо
робив впевнену ставку на антантівських імперіалістів, яким, щоправда, потрібною
була «єдина неподільна Росія», а не незалежна Україна, хоч би й
антибільшовицька. Після офіційної злуки УНР із Західноукраїнською Народною
Республікою (22 січня 1919 року), яка терпіла поразки від Польщі, президент
ЗУНР Петрушевич з великою недовірою ставився до привладних в Директорії
соціалістичних партій, схиляючись до необхідності домовитися з представниками
Антанти. Згодом Українська Галицька Армія перейшла на бік білого генерала
Денікіна. «Історія-нянька ушибла Директорію, затуркала її. І вона не знає на
яку ступити» [19].
ІІІ. «Розкольники» Української
революції. Крах всеєвропейської революційної перспективи.
Під владою гетьмана Скоропадського
пришвидшився процес диференціації всередині українських соціалістичних
партій на послідовно ліве та право крило. «Гетьманський переворот – писав у
своїх спогадах колишній генеральний писар уряду ЦР, соціаліст-революціонер
Павло Христюк – приспішив і скристалізував той поділ української демократії на
ліве, соціально-революційне, і праве – помірковано-опортуністичне крило, який
намітився і дозрів в процесі української революції» [20]. Проте, лише ліве
крило УПСР, відоме як боротьбисти (за назвою офіційного друкованого органу партії газети «Боротьба»), стало союзником новоутвореного (на зміну уряду П’ятакова) «українського» уряду Християна Раковського. Боротьбисти на чолі з Василем
Елланом-Блакитним, Олександром Шумським, Григорієм Гриньком та іншими стали
єдиною допущеною в «легальну опозицію» українською лівосоціалістичною партією. Пізніше,
в серпні 1919-го останні створили УКП(б) – Українську комуністичну партію (боротьбистів),
яка двічі даремно намагалася вступити до ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу. УПСР
центральної течії та УСДРП незалежні (майбутні творці опозиційної до КП(б)У
Української комуністичної партії – «укапісти»), які підтримали совітську
революційну платформу, але гостро засуджували окупаційну великодержавну
політику РКП(б) та її філії КП(б)У, майже відразу опинилися на грані легального
існування. Коли більшовицький уряд УРСР рухався з Харкова на Київ, в Києві був
створений тимчасовий уряд УРСР. Творили його усі партії,
що стояли або ставали на радянські позиції. «Більшовики
були в меншості, бо, – як згадував Іван Майстренко – не мали великого впливу в Києві» [21]. Ситуація в якій опинилися вищезгадані українські совітські
партії була складною, адже для Директорії вони ставали «більшовиками», тоді як для більшовиків лишалися «петлюрівцями». Офіційний друкований орган УСДРП
незалежних «Червоний прапор» так оцінював тогочасні події: «Тепер іде до Києва
нова сила, іде як завойовник, як окупант… Під гаслом боротьби за владу рад іде
уряд, який називає себе українським, і який ми таким не вважаємо і вважати не
можемо» [22]. Незалежники справді не поспішали поривати з Директорією,
але й остання терпіла їх скоріш наслідком власного
безсилля,
час від часу вдаючись до провокацій чи навіть репресій
проти лівоопозиціонерів. Достатньо озвучити погляд лідерів правого
антирадянського крила української соціал-демократії на тодішню
міжнародно-політичну ситуацію: «Кінець 1918 р. і початок 1919 р. в Східній та
Центральній Европі характеризується великим і навіть рішаючим впливом
соціалістичних партій на державну політику, зокрема, з огляду на боротьбу з
большевизмом. В Німеччині в той час існувало соціалістичне правительство на
чолі з Шайдеманом, в Австрії – с.д. правительство Реннера; в Чехословаччині – правительство з прем’єром Тусаром,
в Польщі – правительство соціаліста Морачевського.
Демократію проти большевизму оборонили своїми організованими силами
соціалістичні партії. Те саме було й на Україні» [23]. Спершу зрадивши принцип
пролетарського інтернаціоналізму, підтримавши шовіністичні кола та власні національні
уряди в Першій світовій війні, в подальшому правляча соціал-демократія справді
зробила значний внесок у «розгром більшовизму», розчистивши дорогу для породженого
нею націонал-соціалізму. Щоправда, треба враховувати, що офіційні українські
соціал-демократи об’єктивно були в геть
іншому становищі, ніж їх європейські колеги.
 |
| Павло Христюк |
Християн Раковський, який заперечував саме існування окремого українського
народу, не мав ані найменшого бажання домовлятися з українськими есерами та
незалежними уесдеками, не говорячи про те, щоб допустити їх представників до
уряду. Геть навпаки – розпочались арешти та переслідування активістів цих
партій. На деякий час, наприклад, був арештований провідний теоретик
«незалежників» Андрій Річицький (псевдо Анатолія Пісоцького). Вся повнота влади
на місцях належала не робітничим та селянським совітам,
як це офіційно декларувалося,
а ревкомам та «надзвичайкам», котрі рахувалися виключно з політичною лінією
«всеросійського центру». Замість очікуваної землі селянство отримало насаджені з гори радгоспи та сільськогосподарські
комуни. Конфлікт внутрішніх сил Української революції із зовнішніми
революційними силами під проводом РКП(б), який проявлявся через «соціалізм
згори», породив масовий повстанський рух проти уряду Раковського, до якого влилися також УПСР центральної течії
та УСДРП незалежні, котрі намагалися не допустити захоплення керівництва
повстанням правими реакційними елементами.
 |
| Християн Раковський |
Тим часом в Угорщині проголошується
союзна революційній Росії совітська республіка. Вслід за нею виникають
Словацька та Баварська республіки рад. Під ударами інтервентів та власної
білогвардійщини на чолі з генералом Хорті Угорщина потребувала негайної
допомоги. Час вимагав від російських більшовиків якомога гнучкішої
політичної тактики. Насамперед це мусило підштовхувати лідерів РКП(б) та КП(б)У
до пошуку шляхів розв’язання «українського питання». Не дивлячись на певні
ідейно-теоретичні розходження між більшовиками та українськими есерами і
«незалежниками» (останні тоді ще не перейшли на комуністичну платформу, впритул
наблизившись до неї), союз між ними
безумовно міг би сприяти перемозі соціальної-революційної перспективи в Європі.
Українське питання потрібно було розв’язувати терміново, оскільки саме звідси
можна було надати пряму допомогу Угорській і Європейській революціям. Угорські
лідери спробували виступити посередниками, пропонуючи більшовицьким лідерам
визнати незалежність Україні та включити до складу уряду опозиційні українські
совітські партії. Командуючий Червоною Армією Антонов-Овсієнко, отримавши наказ просуватися на
захід, схвально відгукнувся щодо цих пропозицій. Бела Кун писав з Будапешта до
Леніна: «Нав’язування Раковського українцям проти їхньої волі, на мою думку, стане
невиправною помилкою». Одначе,
позитивної реакції на цю пропозицію годі було чекати. Історичний шанс був утрачений. Румунська і
польська армії перекрили шлях до Угорщини [24].
 |
| Шандор Гарбаї та Бела Кун проголошують Угорську совітську республіку |
Влітку 1919-го становище уряду Раковського стало критичним під одночасними ударами українського повстанства та денікінської білогвардійщини. Оскільки ідея утворення спільного революційного фронту проти наступаючої контрреволюції була в односторонньому порядку відкинута, підтримувана антантівськими імперіалістами Добровольча армія генерала Антона Денікіна швидко окупувала Україну. Перед нею лежав шлях на Москву. Масовий контрреволюційний терор, військово-польові суди для всіх непокірних чи підозрюваних в симпатіях до революційних партій осіб, криваві антисемітські погроми, реставрація старих дореволюційних порядків, повернення землі поміщикам, розгін робітничих рад та заборона діяльності профспілок, заперечення будь яких прав на власне національне життя народів колишньої Російської імперії – характерні риси денікінського окупаційного режиму, який навряд міг довго протриматися в розбурханому морі партизанщини, масштабних повстань та всенародного гніву. Вже у серпні 1919-го багатотисячні повстанські загони під командуванням анархіста Нестора Махна рушили загрозливим рейдом денікінськими тилами. Широка коаліція революційних сил від комуністів до соціал-демократів, від боротьбистів до анархістів виступила детонатором революційного вибуху, який фактично зруйнував білогвардійські тили, змусивши противника панічно відступати перед Червоною армією. Озброєна за останнім словом військової техніки, добре вишколена денікінська армія зазнала цілковитого розгрому. Втім, денікінці мали ту історичну заслугу, що навіть відверто антикомуністичні дрібновласницькі елементи українського села зрозуміли небезпеку перемоги білої контрреволюції. Денікін не приховував негативного ставлення ні до ідей української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, якого прагнуло селянство. Інакше кажучи, «після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути ще гірше і зробили висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками» [25].
 |
| Денікінці на вулицях Києва |
ІV. Перемога чи поразка Української революції? Підбиваючи
підсумки.
З невдалого досвіду двох провальних спроб оволодіти Україною російські
комуністи безперечно зробили певні висновки, але більш ніж важливі революційні
можливості до того часу вже були безповоротно втрачені. В грудні 1919 року, коли
Червона армія успішно добивала денікінців, відбувалася VIII Всеросійська партійна конференція РКП(б), на порядку денному якої постала
необхідність обґрунтування прийнятої ЦК РКП(б) резолюції «Про радянську
владу на Україні». Виступаючи на конференції Володимир Ленін підкреслював
необхідність поступок в українському питанні, навіть закликавши її учасників
самим «стати боротьбистами». Цікаво, що текст
цієї промови Леніна у стенограмі не зберігся. Хоча відомий дослідник Станіслав
Кульчицький причиною цього вважає волю самого Леніна, безпосередніх доказів на
підтвердження своєї думки він не наводить [26]. Доповідач Яков Яковлєв (Епштейн) зазначав: «Надо разъяснить, что советская власть на Украине – украинская
народная власть, что
она не является исключительно агентом, доставляющем
хлеб для великороссов, надо
уничтожить в крестьянине сознание, которое
в результате бестактностей было создано в прошлый период. Это надо провести на
деле» [27].
Звісно, сказане далеко не означало проголошення незалежності
радянських органів влади в Україні від всеросійського центру.
Велика революція 1917 – 1921 років не завершилася розгромом денікінщини. Директорія,
залишившись біля розбитого корита, продовжувала розігрувати нові згубні
політичні комбінації, то роблячи ставку на допомогу польського війська на чолі
з Пілсудським, то ведучи переговори з російською білогвардійщиною в особі
отамана Савінкова та барона Врангеля – «другого видання Денікіна». Боротьбисти
під тиском РКП(б) та Комінтерну змушені були
організаційно самоліквідуватися. Меншість колишніх боротьбистів на чолі з
керівними кадрами розпущеної у березні 1920-го УКП(б) вступили до КП(б)У.
Створена 22 – 25 січня 1920 року незалежними уесдеками Річицьким, Ткаченком, Авдієнком,
Мазуренком та іншими Українська комуністична партія, яка теоретично стояла на
більш виваженій марксистській платформі, ніж боротьбисти, що організаційно
капітулювали, проіснувала на п’ять років довше. Тим часом революційна потенція
на Заході поволі спадала. Разом з тим складалися безпосередні передумови для
контрреволюційного торжества сталінізму.
За сто років після подій
Великої Російської (Східноєвропейської) революції 1917 – 1921 років, важливою складовою
частиною якої була Українська революція, змінилося багато. Те, що в силу цілого ряду
об’єктивних та суб’єктивних причин тогочасні революційні події не призвели до
побудови справедливого безкласового суспільства – річ очевидна. Якщо хтось досі
не збагнув цього безсумнівного факту, щиро вважаючи соціалізм лише можливою альтернативою капіталізму, а його поразку пояснює волею окремих
особистостей, зрадництвом чи туманними несприятливими обставинами, той так само
не зможе усвідомити логіку ходу історичних подій, які поставили перед
революціонерами минулого надскладні завдання. Завдання,
котрі вони далеко не завжди зуміли правильно та своєчасно
розв’язати. Недооцінка російськими пролетарськими революціонерами минулого
особливостей Української революції – яскравий, сповнений драматичного трагізму
приклад. Не останню ролю в революційних подіях сторічної
давнини відіграли українські революційні соціалісти та комуністи, як боротьбисти
та укапісти, так і затавровані «ухильники» в лавах КП(б)У. Вони стали гальмом
перейнятої в спадок від імперського минулого великодержавної політики РКП(б),
яка суперечила її загальним соціально-прогресивним устремлінням. Хоч як би там
не було, дореволюційна «Малоросія» канула в Лету. Це означало, що Українська
революція, залишивши
на тривалий час невирішеними до кінця свої історичні завдання, все ж не завершилася повною і остаточною
поразкою, до якої її значною мірою підводили адепти «громадянського миру».
Артем Клименко
Червень 2017
1. Роза Люксембург Про Російську революцію. – К.,
Вперед,
2012. – С. 38.
2. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – Т. 4.
– М., 1961. –
С. 298-299.
3. Зарубежная литература об Октябрьской
революции / [ред. И.И.Минц] –
Издательство Академии наук СССР, 1961. –
С.285.
4. Шахрай В. Революция на Украине. – 3-е изд. –
Одесса: ТЭС, 2017. – С. 38.
5.Меморандум Української Комуністичної партії Конгресові ІІІ Комуністичного
Інтернаціоналу - https://vpered.wordpress.com/2009/03/25/ucp-memo-1920/
6. Климко А.А., Шевченко А.А. Динамика этнического состава населения Киева // Этнические группы в городах Европейской части СССР. – М.,
1987. – С. 75.
7. Шахрай В. Революция
на Украине. – 3-е изд. – Одесса: ТЭС, 2017. – С. 44.
8. Роза Люксембург Про Російську революцію. – К., Вперед, 2012. – С. 23.
9. Порш М. Автономія України і соціальдемократія. – К., Знаття – то сила,
1917. – 19-20.
10. Винниченко В. Відродження нації. Ч.1. – Київ-Відень: Дзвін, 1920. – С.
43-44.
11. Рубач М.А. До історії Української революції. Перший розділ (Замітки й
документи; грудень 1917 – січень 1918 р.) // Літопис революції. Журнал Испарта
ЦК КП(б)У. – 1926. – №1(16). – C. 68-69.
12. Здоров А.А. Український Жовтень – Одеса: Астропринт, 2007. – С. 56-57.
13. Рубач М.А. До історії Української революції. Перший розділ (Замітки й
документи; грудень 1917 – січень 1918 р.) // Літопис революції. Журнал Испарта
ЦК КП(б)У. – 1926. – №1(16). – C. 60-61.
14. Шахрай В. Революция на Украине. – 3-е изд. –
Одесса: ТЭС, 2017. – С.106-107.
15. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков)
Украины 5 – 12 июля 1918 г. Протоколы. – К., Политиздат
Украины, 1988.
– С. 179.
16. Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. –
Нью-Йорк:
Пролог, 1967. – С. 74-75.
17. Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. 1879 – 1926. – Торонто,
1952. – С.92.
18. Червоний прапор. – 1919. – 22 січня.
19. Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. –
Нью-Йорк:
Пролог, 1967. – С. 57.
20. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 –
1920 рр. Т.ІІІ. – Український соціольогичний інститут,
1921. – С. 90.
21. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних
подій в Україні. – Едмонтон: Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, 1985. – С. 151.
22. Червоний прапор. – 1919. – 6 лютого.
23. Мазепа І., Феденко П. З історії Української революції. Відбиток зі
збірника памяті Симона Петлюри. – Прага, 1930. – С. 4-5.
24. Крістофер
Форд Українська революція 1917 – 1921 рр.: Вирішуючи долю Європейської
соціалістичної революції.
https://vpered.wordpress.com/2009/12/23/ford-ukrainian-revolution-1917-1921/
25. Нариси історії
Української революції 1917 – 1921 років. Книга друга
/
[голова ред. колегії В.А. Смолій]. – К.,
Думка, 2012.
26. Кульчицький
С.В. «Пропала грамота». Чому зникла ленінська промова про «українське питання».
- http://tyzhden.ua/History/191965
27.
Протоколы VIII
конференции РКП(б). – М., 1934. – С. 81.
Немає коментарів:
Дописати коментар