Відродження нації. Уривки зі спогадів Володимира Винниченка

Володимир Винниченко

Написані гарячими слідами подій Української революції 1917 - 1921 років мемуари її безпосереднього учасника, очільника Генерального Секретаріату Центаральної Ради та Директорії УНР, відомого митця та письменника Володимира Винниченка, який попри складну ідейну еволюцію власних поглядів незмінно апелював до соціалістичного ідеалу, безперечно має прочитати кожен, хто справді бажає розібратися в складній історії революційних перипетій сторічної давнини.

Постать Володимира Винниченка викликала вкрай неоднозначні оцінки українських соціалістів та комуністів, а його ідейні пошуки тривали до останнього періоду  життя. Пропоновані нами уривки містять цікаві роздуми про співвідношення демократичного парламентаризму  та соціалізму, національного та соціального вимірів Української революції.

   

РОЗДІЛ     ІХ. 

ПАРЛАМЕНТАРИЗМ, ДЕМОКРАТІЯ І БОЛЬШЕВИЗМ

1. Російські Установчі Збори.

В цей же час відбувалися вибори до Російських Установчих Зборів, а трохи згодом і до Українських. Українські Установчі Збори були не допущені німецькою реакцією, введеною на Україну самими українцями.

Російські ж Установчі Збори розігнали большевики, Рада Народніх Комісарів. Розігнали через те, що Установчі Збори, вибрані ще тоді, коли ідея соціалістичної революції не була широко відома масам, представлені в більшости своїй антібольшевистськими партіями, не схотіли стати на ґрунт соціалістичної революції й визнати всі заходи Ради Народніх Комісарів у цьому напрямі. Політика більшости Установчих Зборів знов привела би до коаліції з буржуазними клясами. Большевики нічого не мали проти самої інстітуції Установчих Зборів, але, коли вона загрожувала тій справі, яку вони з такими жертвами розпочали й провадили, то не лишалось нічого инчого, як розігнати й її так само, як було розігнано коаліційне Тимчасове Правительство.

Цей вчинок страшенно осужувалось і осужується й тепер усіма „щирими” демократами й оборонцями парламентаризму.

Отже варто зупинитись на цьому моменті. Парламентаризм уважається самою справедливою й доскональною формою демократії. Загальне, рівне, безпосереднє, тайне й пропорціональне виборче право є ніби найкращий, найвірніший спосіб вияву волі народу.

 

Формально ніби воно й так. Кожний громадянин, не позбавлений цього права, мав змогу вільно виявити свою волю вибором тих депутатів, які найкраще розуміють і обстоюють його інтереси. Яких більше депутатів буде вибрано в представницький орґан, ті, значить, і виявлятимуть дійсну волю більшости народу, ті матимуть право видавати закони, правити краєм, судити й карати.

Так мало би бути, коли б, дійсно, кожний громадянин мав справжню волю, змогу й свідомість дійсного виборця (і так воно й буде в соціально-рівному, соціалістичному громадянстві). Але в сучасному буржуазному громадянстві нігде тої волі й змоги немає. Громадянство поділено на кляси. Одні кляси панують і правлять, другі працюють на них і коряться їхній владі. В руках пануючих кляс є всі державні апарати, які при виборах грають величезну ролю. Адміністрація, суд, військо, гроші, засоби пересування, друку, взагалі всякі засоби аґітації, навіть склад і весь механізм виборчих орґанів, все це є в руках пануючих кляс і їхніх партій.

До цього треба ще взяти на увагу темність, забитість, несвідомість широких мас, особливо селянства (а надто українського чи руського селянства). Треба пам’ятати про велику ролю попівства, яке так само цілком стоїть за інтереси пануючих кляс і за охорону істнуючого ладу.

Коли не забувати всіх цих умов, при яких скрізь одбуваються вибори, то кожному ясно може бути, що перемога повинна бути разураз на боці пануючих кляс, (чи їхніх партій, що все одно), тих кляс, які мають державну владу з усіма її апаратами й засобами в своїх руках. І також ясно повинно бути, що перехід влади від одної кляси до протилежної ніколи не може статися парламентарним шляхом. Тільки переворотом, тільки силою, тільки революційним шляхом однімається влада. А тоді вже та кляса, яка однімає владу, може далі парламентським шляхом піддержувать і охоронять її, маючи в своїх руках усі державні та инчі засоби, силою яких завсігди можна зробити виборні орґани безпечними й навіть корисними для себе.

Сістема парламентарного ладу в капіталістичному громадянстві, як і всі инчі його установи, — суд, військо, поліція та ин., — є тільки один із засобів охорони іменно цього громадянства. Пануючі кляси можуть допустити ту чи инчу зміну форм свого панування, але зміну основ усього ладу ніяк допустити не можуть, не допустивши своєї власної загибелі. І через те вони не можуть допустити також нічого такого, що могло би загрожувати їм у своєму розвиткові тою загибеллю. І коли ними допускається, піддержується й вихваляється парламентарний лад, то не може бути ніякого сумніву, що цей лад є для них корисним і не ховає в собі ніяких небезпек. Буржуазія охоче запинається в тогу демократичности, бо це є випробований спосіб вигідно спекулювати.

Але так само мусить бути очевидним, що кляси поневолені, експлуатовані, упосліжені не можуть нічого инчого для себе бажати, як не бути експлуатованими й придушеними. У цих кляс не може бути инчих, важніших за ці інтересів. І хто може згодитись бути трошки меньче визискуваним, трошки меньче душеним, аніж зовсім незнати цього? Розуміється, ні одна людина.

І коли все ж таки, не вважаючи на це, пригнічені маси вибірають до парламентів тих людей, які „трошки меньче” поневолення обіцяють їм, то невже чесний чоловік може сказати, що це є дійсна воля більшости працюючих і поневолених і що парламентаризм є найкраща форма виявлення справжньої волі демократії?

Це можуть сказати ті люди, які самі безпосередньо експлуатують (поміщики, фабриканти, банкіри, купці) або ті, які посередньо живляться з цієї експлуатації, піддержуючи й охороняючи такий устрій громадянства (вищі служащі заводів, фабрик, банків, бюрократія, офіцерство, адвокати, попи, словом, велика частина так званої прівілійованої інтеліґенції). Для цих людей, яким у сучасному громадянстві живеться легко, формальна сторона парламентаризму є все: кожний має право виявити свою волю в виборах; коли більшість висловлюється за такий лад, значить, це його дійсна воля, значить, у цьому є інтереси більшости.

2. „Соціалісти”- справедливисти.

Так міркують і деякі „соціалісти”, що звуться соціальдемократами, соціалістами-революціонерами й инчими назвами. Не можна, мовляв, насилувати волю більшости й накидати їй те, за що та більшість не висловлюється.

Коли міркують і говорять так представники кляс експлуатуючих, то в цьому, повторяю, нема нічого дивного, вони мусять так говорити, бо инакше вони повинні самі себе засудити на смерть.

Але дивно, що так говорять ті, що називають себе (і часто зовсім щиро!) представниками кляс експлуатованих. Дивно, що вони також гадають, що такі вибори виявляють справжню волю, справжні інтереси пригнічених і що то є насильство й несправедливість цю неусвідомлену, темну, забиту волю порушити й часом навіть проти сеї волі робити так, як вимагають інтереси поневолених, як ці інтереси мусять вимагати, як це бачять і розуміють дійсні й щирі представники цих поневолених, тільки свідомі й досвідчені?

Отже цікаво прослідити й розглянути закони псіхолоґії таких „соціалістів” — „справедливистів”. 

Ґрунтом, як і скрізь, у більшости випадків є особистий, матеріальний інтерес. Такі „соціалісти” в буржуазному громадянстві здебільшого мають більш або меньч забезпечене життя, користуються всіма здобутками культури й цівілізації, часто мають навіть „буржуазний” комфорт. У цьому самому нічого ні злого ні несоціалістичного немає. Соціалізм прагне як раз до того, щоб усі люди могли бути забезпеченими й користуватись і здобутками й комфортом цівілізації. А причина в тому, що в таких людей немає імпульсів у особистому життю до великої, жагучої активности в напрямі яко мога швидчої зміни сучасного громадянства.

(Я кажу про людей щирих у своїх переконаннях і не говорю про тих просто — мерзотників, які соціалістичні теорії, їхню фразеологію й етікетку „соціаліста” використовують для своїх суто-еґоїстичних, матеріальних і часто хижацьких інтересів.)

Крім того часто такі „соціалісти” або самі мають деякі капіталістичні підприємства або мають родичів-капіталістів, або самі матеріально залежать від них. Це також утворює не рішучу, не революційну псіхіку.

А для всіх треба мати на увазі звички життя з дитинства, ріжні зв’язки й порідненість з буржуазним товариством, усю буржуазну етику, звичаї, навіть буржуазний спосіб думання, яким проймалася все життя душа такого „соціаліста”.

І з’окрема для українських соціалістів треба приняти на увагу національний момент. Для деяких, які справді все життя своє були вірними й активними оборонцями пригнічених кляс, які щиро боролися й з буржуазним ладом і з його етикою, які, дійсно, не мали ні фабрик, ні маєтків і були як клясово так і ідейно пролетаріями, для цих соціалістів неправильно зрозумілі ними національно-державні завдання заграли ослабляючу їхню соціалістичність ролю. Тільки невеличка ґрупка українських соціалістів, які не загубили ні на крихту своєї національної волі, змогли бути послідовними соціалістами. (То була ґрупа Нероновича-Касьяненка.)

От усі ці причини разом чи зокрема утворюють отой нерішучий, неактивний, опортуністичний тонус соціалістичного світогляду. На ґрунті такого буття й такої псіхіки виростає й уся ідеологія опортуністів, „соглашателей”, реформістів, ревізіоністів і т. п. Вони вибірають з науки соціалізма те, що найбільш підходить до їхньої псіхіки, й роблять його корінем і істотою всього учення. Так, наприклад, українські соціальдемократи, взяли собі з учення Маркса теорію розвитку капіталістичного громадянства, взяли її, так сказати, в ідеальному розрізі, й нею прикрили свої дійсні, істотні й несоціалістичні, не марксістські прагнення. Сам, мовляв, Маркс сказав, що, поки не розів’ються в відповідній мірі продукційні відносини всередині самого капіталістичного ладу, доти не можлива зміна надбудови його. Отже, большевики, мовляв, беручись заводити в нерозвиненій, недорослій Росії соціалізм, були не справжніми марксістами, не соціалістами, а шкодливими утопістами, бланкістами, анархістами й трохи не реакціонерами.

А те, що Маркс гаряче вітав французських большевиків 1871 року, парижських комунарів, які також мали на меті завести в недорослій селянській Франції соціалізм, що Маркс сам учився на досвіді тих „утопістів” і вчив других, і що, розуміється, це вчення його нітрішки не розходилось з його вченням про розвиток капіталізму взагалі, — це все у. с-д. пропускали без уваги, це їм не підходило, їхній псіхіці, їхнім цілям більш корисно було думати, вірити й говорити, що ні Росія, ні Україна ще не доросла до соціалізму, а через те… не треба й порушувати цього росту, не треба перешкажати йому ріжними „передчасними експеріментами”.

Цікаво, як уявляється таким „соціалістам” прихід соціалізму. Перш усього псіхіка таких людей звикла до того, що це буде через якихсь сто-двісті літ; десь у далекій-далекій майбутности, не за нас та й не за наших дітей. Далі, це буде щось цілком-цілком нове, ідеально невинне, сентіментально-гарне. Всі люди будуть смирні, як ягняточка, всі житимуть у прекрасних палацах, літатимуть на аеропланах у гості одні до одних, а навкруги буде все так чисто, так естетично гарно, навіть машини, що виконуватимуть за людей усю працю, будуть як коштовні твори нового мистецтва.

Це, дійсно, приближно так колись і буде. Але як, якими шляхами, через які етапи до цього дійде, про це такі „реальні”, не „утопісти” соціалісти ніколи не думають. От-собі буде та й годі, неначе з неба упаде.

І, розуміється, їм і смішно, й чудно, й навіть гидко думати, що це може хтось почати заводити в якомусь паршивенькому, брудному, напівдикунському Пирятині, Фастові, Лохвиці. Соціалізм у Пирятині! І як вони сміються, глузують і преважно, самовдоволено випинають груди, коли в тому Пирятині за кільки місяців „експеріменту” не бачять отого ідеального соціалізму. І ще з більшою упертостю й тупостю боряться проти тих, які героїчними усиллями пробують спихнути брудний півдикунський Пирятин на шлях перебудови, перечистки, на шлях реальної, руйнуючої й творчої праці для осягнення того ідеального ладу.

І який ґвалт підняли такі „соціалісти” разом з буржуазією, коли большевики почали робити таку перечистку, коли почали розкидати, ламати, до коріня нищити всі орґани й апарати визиску й поневолення, щоб на розчищеному місці будувати нове. Це вандалізм, це нищення культури, це божевілля фанатиків, це — анархія, це насильство, це той самий царизм, деспотизм, самодержавіє!

Революційний мітинг на вулицях Києва. Березень 1917 року

3. Теплий лід.

А ми, українські „соціалісти”, на якийсь час не допустивши в себе цього „насильства”, страшенно тим пишались і вихвалялись: от, мовляв, які ми хороші, тверезі, здорові політики, як у нас усе спокійно, вільно, демократично. І теж обурювались тим, що большевики вживали насильства над пресою, над зібраннями, над свободами громадян.

І даремно вихвалялись: потім ми доказали свою демократичність. Життя само довело нам, що в клясовому громадянстві рівної волі для всіх громадян не може бути, це є утопія, це — теплий лід, це — все одно, що революційний опортунізм. Та кляса, яка захоплює владу, мусить боротись за неї й за свої цілі всякими способами. Вона мусить уживати в тій чи инчій формі насильства над ворожими їй клясами. І хіба то не було насильство з нашого боку, коли ми обеззброювали большевицькі полки? Коли не давали їм їсти, коли робили їм ріжні утиски? А хіба потім та сама „демократична” наша влада не заборонила й пресу й зібрання большевиків та чорносотенців?

Це мусіло бути, бо кожна клясова влада має проти себе ворогів у других клясах і повинна з ними боротися. А якими засобами, це залежить від умов і обставин боротьби, — часом тільки „культурними” способами, коли сила почувається непохитною; часом строгішими, коли влада чує себе не зовсім твердо; й часом зовсім лютими, крівавими, коли ту владу однімають.

Вся суть питання полягає зовсім не в цьому, а в тих цілях, в ім’я яких робляться ті насильства.

Що й в яких цілях, наприклад, робила поміщицька буржуазна кляса за царизму? В ім’я своїх цілей, в ім’я інтересів своєї кляси вчиняла насильства над инчими клясами. Цілі ж її були — експлуатація працюючих кляс, панування над ними, роскішно обставлене життя небагатьох за кошт злиднів і страждання величезної більшости других.

Що робила так звана „демократія” після революції? Вона в цілях інтересів закордонного капіталу й свого власного вчиняла насильства над мілліонами людей, посилаючи їх на смерть. Вона всіма способами намагалася в своїх цих цілях зберегти свою владу. Спочатку, коли вона була певна в своїй силі, вона дала всім свободу писати, говорити, збіратись (та й то не зовсім усім, бо монархістам, коли б вони на це насмілились, напевно не дозволено було би тої свободи). Але далі, коли ця сила почала хитатись, коли инчі кляси почали загрожувати її владі, вона змушена була цією клясовою боротьбою вжити засобів инчих: арештів, заборон, тюрми й навіть розстрілів. Руські „соціалісти” типа Керенського в ім’я збереження непорушними основ буржуазного ладу, се-б-то в ім’я того, щоб незначна меньчість могла визискувати й далі величезну більшість народу, — вживали насильств над тими, хто боровся з ними проти їхніх цілей.

Що ж робили большевики? Захопивши силою владу в свої руки, вони також мусіли вчиняти насильства над тими клясами, які були ворожі до їхніх цілей. Як було цілком необхідно з боку тих влад боротися за своє істнування всякими способами, не виключаючи й насильства, так і большевицька влада мусіла вживати насильств над своїми противниками. Та й як би инакше вони могли робити, почавши насамперед з такого „насильства”, як зкинення влади буржуазної демократії, а потім нищення всіх установ буржуазного ладу? Через що свобода обману друкованим словом повинна бути вище за свободу експлуатації працюючих на фабриках? Через що большевики (й тільки вони!) повинні були дозволяти необмежену свободу слова й пропаґанди, свободу впливу на темні, забиті маси ворогам тих мас? Вони так само, як і всяка инча влада в громадянстві, поділеному на кляси, були клясовою владою. 

Вони також мали свої клясові цілі, в ім’я яких гнітили цілі инчих кляс. Але от-тут то й є деяка ріжниця: в ім’я яких саме цілей робилися одні й другі насильства. Цілі большевиків були: знищити владу буржуазної кляси, створити владу працюючих кляс (діктатуру пролетаріата й селянства), силою цеї влади змінити продукційні відносини в пролетарській державі й направити громадянство на шлях соціалістичного розвитку. Се-б-то знищити панування незначної меньчости людей над величезною більшостю, знищити всяке панування одної кляси над другою способом знищення всіх кляс і перетворенням клясової держави в громаду працюючих, соціально рівних між собою людей. Вони вживали насильств і нерівности для того, щоб ввести рівність і знищити всяке насильство.

От в ім’я яких цілей большевиками творились насильства над гулящими людьми, над маленькою меньчостю ради інтересів величезних мас працюючих і всієї людськости. В ім’я цих цілей заборонялась і преса цих гулящих кляс або тих ґруп „демократії”, які обстоювали непорушність буржуазного ладу та всі свої свободи боротьби за любий їм лад. Твердо, послідовно, часом навіть жорстоко, але все тільки в ім’я інтересів усіх працюючих вони боролись усякими способами проти своїх клясових ворогів.

Отже ще раз: там, де є боротьба, й боротьба на смерть, там мусять бути всякі насильства. І не було, немає й не може бути такої клясової влади, яка би тим чи инчим способом не вживала би насильства над ворожими собі клясами. Значить, для всякого питання повинно бути абсолютно не в цьому. А в тому, в ім’я чого робляться ті насильства.

І от тут кожний вибере собі насильства тої влади, яка найбільше охороняє його власні інтереси, яка найбільше пасує до його власного світогляду й цілей.

Яка ж влада, чиї насильства повинні бути більш до души тим, хто називає себе представниками працюючих кляс? Невже насильства купки капіталістів і поміщиків? Невже насильства того ладу, який тримає в темноті, злиднях і стражданнях величезну більшість усієї людськости? Невже інтереси тих, що ради своїх цілей вчинили таке люте, безмірне, кріваве насильство над усім світом, як ця всесвітня війна?

Немов би дико, безглуздо навіть ставити таке питання.

А тим часом так воно було й так є й тепер, що „соціалісти” по всьому світі не тільки що підпірають владу й лад світових злочинців, а ще боряться, й жагуче, люто боряться й словом, і залізом, і вогнем проти тих, хто нищить той злочинний лад у себе й хоче знищити його по всьому світі.

4. Нетривкі успіхи.

Ми, українські „соціалісти”, на великий сором собі й шкоду, здається, найбільше поклали сил і життя своїх і чужих працьовників на цю безславну боротьбу. І нехай не кажуть ті вперті, запеклі, сліпі прислужники гулящих, паразітарних кляс, що ми боролись в ім’я справедливости, демократії, революції.

І не треба посилатись на наші успіхи в виборах. Це буде так само не совісно, не щиро, як і наша демократичність. Будьмо чесними з собою й другими: ми скористувались несвідомостю, забитостю мас. Не вони нас вибірали, а ми їм накинули нас. Вони занадто темні, несміливі були, щоб добре розбіратися в тому, що ми їм обіцяли. Коли ми, свідомі люди, які чули й знали про можливість знищення істнуючого соціального ладу, так були загіпнотизовані ним, що не сміли подумати про можливість цього, то як могли темні маси селянства (головної нашої виборчої сили) стояти іменно за це? Вони пішли за нами через те, що ми обіцяли їм кращий стан, ніж вони мали, — „трошки меньче поневолення”. Вони не могли вибірати між нами й кимсь другим, луччим, бо того другого не було ще тоді. І тільки через це й до Російських, і особливо до Українських Установчих Зборів наші українські есери мали таку переважаючу більшість.

А коли прийшов до мас отой „хтось другий і луччий”, коли до них як слід дійшов його голос і вони почули, що є на світі ще більше, ще краще й що це є іменно те, що вони самі невиразно, невисказано, неусвідомлено, але разураз, усе своє трудове життя почували й хотіли, то хіба (скажімо по совісти) не почали наші виборці заявляти: „ми — всі большевики”!?

Ми все любили казати: наша опорна сила — селянство. Наш селянин з натури своєї є індівідуаліст-власник, для його чужі й навіть ворожі ідеї большевизму. Яка неправда! І як той самий наш селянин, отой ніби антісоціаліст чудесно почув усю вагу соціалістичної, не тільки політичної але й соціальної революції. І як він прекрасно відріжнив нас від большевиків, і нас покинув, і нас навіть бив, і пішов за большевиками.

Скажуть: то не селянин ішов, а розбещені, здеморалізовані банди салдатства. А хто ж те салдатство? Чи не ті самі селяне? І чи не ми ж самі їх називали „переодягненими в салдатські шинелі робітниками та селянами” І чи не ті ж самі „банди” ми так радісно вітали в Київі й називали їх „славним вояцтвом”?

Скажуть ще: ну, розуміється, большевицькою демаґоґіею можна довести найспокійніший елемент до сказу, можна розпалити темні інстінкти мас до божевілля й посунути їх на всякі злочинства.

Коли так кажуть поміщики, капіталісти та всі ті, чий стан панування було знищено, для кого це знищення їхнього панування є злочинство, то тут нема нічого дивного.

Але дивно, що так говорили „соціалісти”. Хіба ж нашому селянинові, хоча би й навіть „індивідуалістові”, власнику, хіба йому не краще, коли громадянство будується й розвивається на соціалістичних основах? Хіба ж у капіталістичному громадянстві він не оплутаний незримими нитками в усьому своєму життю, хоча збоку здається, що він ніби живе собі на своєму хуторі й знать нічого не знає? І хіба то не через капіталістичний устрій сучасного життя він є такий темний, духовно вбогий, калікуватий?

А національна його недорозвиненість і несвідомість хіба не є здебільшого результатом усе тих самих соціальних відносин сучасного громадянства?

Розуміється, селянин прекрасно зрозумів, що для його далеко краще буде, коли не тільки в поміщиків одберуть землю, але й у капіталістів їхні фабрики, заводи, банки, коли панування непрацюючих кляс буде знищено. І хіба в самій Центральній Раді не було випадків, що наші селяне, члени Ц. Ради (не большевики!) раптом несподівано виступали й питалися: ну, а коли ж ми заводи та фабрики передамо робочому народові? Ми таких селян зацитькували, а фракція есерів конфузилась, бо то ж їхні селяне були такі „недісціпліновані”.

Отже нічого дивного не було в тому, що коли ідеї большевизму стали широко відомі в армії, серед салдатів, а через них і на селі, то село приняло їх з прихильностю. А всі блискучі результати наших виборів лишилися тільки в паперах виборчих комісій.

РОЗДІЛ     ХІІІ. 
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РУСЬКИХ БОЛЬШЕВИКІВ

1. Обпльована мати.

Хто за тих часів, а надто зараз же по виході Центральної Ради з Київа, був серед народу, особливо ж серед салдатів, той не міг не помітити надзвичайно гострої антіпатії народніх мас до Центральної Ради.

Не бажаючи ніяким способом брати участь у дальшій акції Центральної Ради, передбачаючи неминучий характер цеї акції (угода з німцями), я навмисне поїхав не в Житомир, а на другий кінець України, на південь. Я їхав вісім день серед салдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже я мав нагоду бачити на протязі сих днів немов у розрізі народніх шарів їхній настрій.

Я рекомендував би всім правителям і Урядам час від часу проїхатись по своєму краєві в скотячих ваґонах, набитих „їхнім” народом і, змішавшись з ним, послухати його. Це — корисніше, ніж кільки десятків нарад з парламентськими фракціями.

Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи, які, значить, були не лотишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, про Ґенеральних Секретарів, про їхню політику.

Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, то це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, ґазету, книжку українську. Вражіння було таке, наче розлючений матіррю син вивів ту матір на площу, здирав з неї одіж, бив її по лиці, кидав у багно й виставляв її, голу, побиту, розтерзану на сміховище, на глум, на прилюдний сором і ганьбу. І робив то з якоюсь такою надзвичайною, дикою, ціничною сласностю й люттю, що мимоволі через те угадувався власний біль сина за сором матері, вчувалася його колишня, велика, гаряча любов, яку було ображено, спровоковано, висміяно.

І то ми, українська демократія, Українська Центральна Рада спровокували велику пробуджену любов сина до своєї матері-нації. Ми своєю політикою хуторянки в панських рукавичках викликали в його недовірря до національної справи, бо то ж ми ту справу найбільше обороняли, ми нею керували, оті самі, що владу соціальних ґенералів також обороняли. То ми з його матіррю приятелювали, оті самі ґенерали. І через те він бив, топтав і ганьбив свою матір, яку ж усе таки в глибині своєї душі любив, за яку тут же в цей момент сам болів, і що більше болів, то більше мучив і глузував.

І то була не випадкова одна-друга, сценка, а загальне явище від одного кінця України до другого.

2. „Мозговизм” і націоналізм.

Большевики, керовники большевицького руху це, розуміється, бачили. І вони це явище зрозуміли так, як воно було для них вигідніше й помітніше, се-б-то: що самі українські народні маси ніякого національного почуття не мають та й не хотять його мати, а до всього українського ставляться навіть з огидою й ворожостю. Вони це зазначали в своїх ґазетах, промовах і всяких виступах.

А це з свого боку давало їм змогу розперезатись у своєму націоналізмові на всю зав’язку. Вони не вдумувались та й не хотіли, не мали ніякої користи вдумуватись у те дивне явище, що ті самі салдатські маси, які ще ж так недавно просто палали національним чуттям, які ні за що не піддавались їхній аґітації, яких треба було, на думку большевицьких фронтових комісарів, на фронт одсилати, бо инакше справитись не можна було, що ці маси раптом десь і через щось загубили своє таке сильне чуття й загубили до того, що аж до ненависти дійшли. Простолінійним большевицьким політикам не приходило в голову, що велика ненависть часто буває результатом великої любови й що на такій ненависти будувати свою політику є все одно, що будувати дім на вулкані, який здається погаслим.

Проводирі большевицького руху на Україні занадто недоцінили сили національної свідомости в українських масах і занадто перецінили… своє національне чуття.

От тут і виявився отой самий „мозговик”, що й у меньшевиків, у есерів, у кадетів. На папері й у заявах „право самоозначення”, „вплоть до отдєленія” а в емоції — самий прімітивний, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстливий. Спочатку він ніби ховався за „мозговика”, за „право самоопредєленія вплоть до отдєленія”, він побоювався національної свідомости українців. І через те в початках було підробляння під українську державність. Харьківський Совітський Уряд назвався також Секретаріатом, тільки Народнім, а не Ґенеральним. І делеґація в Берестю була ніби від української совітської держави. І офіціальні урядові орґани преси друкувались часом по українськи. І в заявах совітського Уряду все були обіцяння піддержки національної культури на Вкраїні.

Але це все, як і все те, що й раніше говорилося великими й малими руськими большевиками, було тільки тактикою, а найбільше— сухим, інтелектуальним прінціпом. Ніколи в цих тактичних чи прінціпіальних виступах большевизму в національному питанню не видно було живого, активного, гарячого чуття, яке б робило ці прінціпи дієвими, втіленими в живу плоть і кров, як це було в них у соціальних питаннях. Руський большевизм, як і руський демократизм, не мав сильних, болючих, життєвих імпульсів, для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розв’язання. У всій большевицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливостю, а то й гидливостю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенно. 

Під час революції з’явилась ніби деяка гарячність у тій прихильности. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Большевикам треба було схилити до себе сімпатії національних ґруп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів, — меньшевиків, есерів, Тимчасового Правительства, — вони вживали гострої критики позіцій цих течій у національному питанню й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, „вплоть до отдєленія”.

Але тут не було, повторяю, щирого, глибокого, гарячого переконання, як то було, скажемо, в питаннях про завдання революції, про форму влади, де те переконання було активне, дієве, де воно прагнуло негайної, повної, до кінця послідовної реалізації, перетворення в життя. Вся активність большевизму в національному питанню вичерпувалась винесенням резолюції. На цьому вся гарячність і послідовність їх кінчалась.

Це зрозуміло. Насамперед, для живої, жагучої діяльности необхідно участь емоції, чуття, болю або радости. А який біль могли відчувати руські большевики від того, що якась собі там національність терпить кривди? Та ще така національність, в істнування якої деякі проводирі большевицького руху не вірили й не хотіли вірити. Вони самі мали національну кривду? Мали емоцію національного болю? Ні. Отже ця сфера була їм відома тільки теоретично, з чужих висказувань, більш-меньч чужа їм.

Ця ж причина не дала їм можливости глибоко занятись національним питанням і розв’язати його так, щоб з тої ров’язки виходили не тільки резолюції, але й відповідні, послідовні акції.

Життя примусило большевиків на признання ваги національного моменту в їхній тактиці. Але вони тоді ще не розуміли, що він повинен мати вагу й у всій програмі й діяльности кожного соціаліста, національно-пригніченого чи вільного. Вони не розуміли тоді, що без національного визволення не може бути й соціального визволення, що національний визиск є одна з форм визиску соціального. Вони не бачили (а, може, й не хотіли бачити), що пануючі кляси Росії визискували не тільки працюючі кляси Росії, але й усі її нації, що для панування цих кляс національний утиск був одним із засобів їхнього панування, що зокрема, Україна раз-ураз була для Росії (а, значить, особливо для її пануючих кляс) колонією, яку обдиралося немилосерно. Всякий імперіалізм, захопивши якусь колонію, спішить закріпити свою владу й вплив над нею насадженням своєї культури й нищенням культури тої колонії, спішить асімілювати її з метрополією всякими способами: засадженням адміністрації своїми урядовцями, введенням своєї мови в усіх інстітуціях, висміюванням національних форм життя й часто просто репресіями над ними. Брутальний, напівдикунський, грабіжницький імперіалізм Росії з своїми націями-колоніями поводився найпрімітивнішим способом: душив за горло й однімав усе, що йому було потрібно, а щоб такий спосіб „впливу” метрополії розтягти на яко мога довший час, нагайом і кулаком вибивалась усяка національна свідомість і культура й насаждалась „общерусская” культура. Що така „культура” робила асімільовані нації недорозвиненими, духовно вбогими й калікуватими, це руському імперіалізмові було тільки вигідно й корисно для його клясових цілей і інтересів, — що довше й непроглядніше була би ця національна й духовна калікуватість, то довше й безборонніше тяглося би панування й визиск колонії пануючими клясами метрополії, то меньче й слабше ставили б опір пригнічені, експлуатовані кляси колонії.

Отже, для всякого соціаліста, а особливо для того, який ставить собі метою соціальне визволення поневолених кляс не тільки своєї нації чи держави, а всіх націй і держав цілого світу, для такого соціаліста повинно бути ясним, що національне питання є не тільки питанням тактики, а питанням глибоко прінціпіальним, програмовим і активним у такій же мірі, як усяке инче соціальне питання. Як для повного визволення поневолених мас з під духовних засобів визиску не досить було проголосити волю совісти, волю реліґії, а ще треба було активно помогти їм, активно втрутитись у цю справу, відділити церкву від держави, вжити великих засобів і сил на роз’яснення масам сеї сторони їхнього визволення, і часом треба то було робити навіть проти волі тих мас, не зважаючи на вбиті в них забобони й шкодливі для них самих переконання, — то так само, а, може, ще в більшій мірі не досить тільки проголосити волю самоозначення націй, так само й тут для всякого дійсного соціаліста необхідна активна допомога поневоленій, задуреній нації, навіть хоча би часом проти неусвідомленої, призвичаєної до шкодливих собі форм волі поневолених мас.

От такого розуміння національного питання на Вкраїні не було в большевиків під час їх захоплення влади там. Навпаки, вони нечесно скористувались з одного боку темнотою, несвідомостю одної частини українських мас, а з другого боку часовим розчарованням, часовим болем другої частини їх. Скористувались для затверження своєї, руської національности на українській землі, а, значить, для затверження духовної калікуватости й недорозвинености українських мас, для затверження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії.

Через що?

Насамперед, через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричастник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями. Кожний індівідуум прагне затвердити в життю те, що він цінить і любить. В цьому нічого злого немає, це є необхідний й здоровий закон усього живущого. Але зло в тому, що й большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: „Э, какая тамъ Украина! Все это мелко-буржуазныя выдумки. Хохлы — это тe-же русскіе”, тільки додавав ще, що „хохлацький” націоналізм роз’єднує єдиний руський пролетаріат. Зло в тому, що й у большевика його застаріла, давня емоція брала гору над розумовими виводами й заявами.

А друга причина — чисто економичного характеру. Большевикам треба було піддержувати й скріпляти в себе соціальну революцію. Треба було за всяку ціну задовольняти найелементарніші потреби своїх мас. Росія вже починала голодувати. Так само бракло вугілля, цукру, ріжних сировців, що звичайно вивозились з України. І от це спонукувало большевиків яко мога швидче й повніше захопити Україну з її багацтвами у свої руки.

І що меньче населення України відчувало б свою національну й державну окремішність від Росії, то легче, охотніше б давало б свої продукти для неї, то меньче ставило б опору в реквізіціях усякого майна, — „адже й ми й ви єдиний народ, єдина Росія”. Словом, і тут те саме: що більша національна темнота й забитість, то легча експлуатація колонії метрополією.

3. Ні державности, ні національности.

Таким чином ці дві причини, ці два ґрунтовні мотиви лягли в основу національної політики большевиків на Україні. І через те вся вона явно й недвозначно велася в напрямі знищення перш усього національної української державности (якого б ні було соціального змісту) й удруге — національної української культури.

В першому напрямі було взято тактику роздроблення всієї України, всієї національно-етноґрафичної теріторії її на окремі области, які називалися „федеративними совітськими республіками”. Національний прінціп державности для України одкидався цілком рішуче й отверто. Большевицька преса навіть того не ховала й заявляла, що формування цих окремих федеративних республік зосновується ніяким способом не на національних прінціпах, а на економичних. І таким чином, зовсім по тому самому поділу, як і в кадетської Комісії Тимчасового Правительства, як по Інструкції Ґенеральному Секретаріату, ґубернії Харьківська, Катеринославська, Херсонська (вугіль, залізо, хліб) творили одну республіку, яка називалася „Донецька Федеративна Совітська Республіка” ; Крим і Таврія творили „Таврійську Федер. Сов. Республіку” і т. д.

Отже, таким робом ідея української державности цим поділом нищилась, зтиралась зовсім. Є собі окремі республіки, — Донецька, Таврійська, Київська, Сєверо-Западная, — частини „єдіної, нєдєлімої”, „федеративної” Росії.

Таким ловким маневром большевицькі мудрії сподівалися вбити зразу двох зайців: і український „буржуазно-націоналістичний” сепаратизм убить, і серед своїх націоналістичних елементів собі за це сімпатій придбати. Бо не тільки серед руської буржуазії, але й серед демократії було невдоволення большевиками за те, що вони допомогли українському сеператизмові, що вони розбивали велику Росію, розтринькували таку могутню, багату державу. От тут вони й могли показати, що вони були не гірші за кадетів патріоти, що вони також добре розуміли значіння Харьківщини, Катеринославщини та Херсонщини, що вони вміли також „збірати руську землю”.

І справді, руська буржуазія й руська мозговична демократія оцінили як слід цей патріотизм. Коли большевики під командою Муравйова вступили в Київ, голова Київської думи, правий есер і ненависник большевизму, вітав вступ большевиків у Київ як момент „возсоединенія единаго русскаго пролетаріата” (читай: „єдіной, нєдєлімой Росії”. ) А чорносотенна й контрреволюційна преса, оскільки вона могла виходити, цілком отверто це говорила й хвалила большевиків і всю їхню національну політику.

Що ж до національно-української культури, то тут було ще меньче церемоній: її всю було підведено під катеґорію контрреволюції й нищилось без усякого милосердя. Пресу заборонено, українські друкарні конфісковано, книгарні зачинено, школи припинено, а за українську мову на улиці хапано й давано як не до розстрілу, то під небезпечне підозріння в контрреволюції.

І це тим легче було виробляти, що ми самі спровокували українську ідею, що ми її одягли в ліберально буржуазну одежу, що ми самі поклали на неї печать ворожости до соціальної революції: хто визнав себе українцем, той є ворог соціальної революції, й ворог активний, запальний. І це улекшувало руському націоналізмові розперезатись і під приводом боротьби з соціальними ворогами боротись з українським національним відродженням. Це дозволяло найтемнішим большевицьким елементам зривати з стін портрети Шевченка й топтати їх ногами, ловити по селах українських шкільних учителів і знущатися з них, і розстрілювать їх тільки за те, що вони були свідомими українцями.

Розуміється, такими засобами й при таких умовах можна було примусити все українське зникнути, сховатися як найдалі.

4. Кому ж це на користь?

Але ясно також, що така політика не тільки не могла бути корисною тій соціальній справі, яку провадили большевики, але й шкодила їй. Ясно, що така політика справу соціалізма, справу визволення пригноблених мас від усяких форм утиску не тільки не посувала вперед, а гальмувала.

Бо, припустімо, що влада большевиків на той раз задержалась би на Україні. Припустімо, що їм такими драконовськими заходами удалось би спинити й забити розвиток національної культури й усього національного життя, що маси без особливого протесту, а навіть цілком спокійно й охоче приняли би руську культуру, — школу, книжку, мову й т. д. Як би ж це одбилось на справі соціалістичної революції? Тільки неґативно. Для успіху цеї справи всяка темнота, всяка задержка духовного розвитку пригноблених мас тільки на шкоду, бо темнота задержує в псіхіці старі впливи, старі навики, старі способи думання й оцінки явищ. Українські маси, що мали би оперувати чужими формами й засобами культури, задержувались би в своєму духовному розвиткові, задержували би в своїй псіхіці старі нахили й поняття. І вийшло б те, що большевики, коли б щиро провадили справу революції на Україні, мусіли би раніше чи пізніше прийти до національно-українських форм духовного розвитку, як самих економних, швидких і природних. Отже результатом було би тільки шкодливе упущення часу й задержка самої революції.

Крім того: така політика не так то вже приймалась спокійно й охоче самими українськими масами, не кажучи вже про національно-свідомі й активні елементи українства. Все ж таки чуття пробудженої ніжности було в них, все ж таки ті самі салдати, які лаяли, проклинали й гнали разом з большевиками Центральну Раду, все ж таки вони колись почували себе українцями, почували свою гідність, свою національну гордість, свою ніжність до рідного оточення. І хоч це тепер уважалось „буржуазним”, хоч воно й топталось і запльовувалось, хоч це запльовування похвалялось большевиками, то все ж таки все це було десь там у глибині душі, воно все ж таки жило й, може, не раз спалахувало образою, коли хтось чужий плював на його. І та образа закіпала болючими ранками.

Крім того: така політика одштовхувала від справи соціальної революції ті національні українські елементи, які вже починали хилитатись на своїх соціальних позіціях, які вже сумнівались у справедливости їх, які готові були стати в ряди активних борців за соціалістичну революцію. Коли б большевики до кінця були послідовними, коли б справу національного визволення так само гаряче, активно й рішуче поставили на Україні, як вони ставили справу соціальну, коли б принаймні не виявили себе такими безпардонними ворогами її, багато людей з рядів української демократії перейшли би на їх бік. І можливо, що серед самої Центральної Ради упало б її стремління всякою ціною вигнати большевиків, коли б вони показали, що для них є одна ціль: соціальна боротьба й що справу національного визволення й розвитку національної культури вони провадять з неменьчою ініціативою, енерґією й активностю, як сама Центральна Рада. Тоді в багатьох членів Ц. Ради, я певен, виник би сумнів, чи варто боротися з большевизмом, а тим паче боротися тим способом, до якого вони вважали себе змушеними звернутися, — силою німецького війська. І багато є даних гадати, що до цього способу не дійшло би, а тим самим революція на Україні не потерпіла би такої великої, тяжкої й шкодливої задержки.