Попри все. Нова книга Олега Дубровського

 

 

Попри все видавнича ініціатива «Пролетар України» продовжує свою діяльність. Нагадаю, що в 2016-2019 роках ми випустили друком  дві книги засновників українського «націонал-комунізму» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха – перевидання з 1919 року книг «Революція на Вкраїні» та «До хвилі».

Тепер виходить книга нашого сучасника – ветерана українського робітничого і соціалістичного руху Олега Дубровського «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998-2003».

Кажуть, що найбільша темрява буває перед світанком. Вже майже три роки триває повномасштабна війна Росії проти України, що живо нагадує усі жахіття першої та другої світових воєн. Ніби воскреслий мрець із минулого хоче затягнути увесь світ назад в морок імперіалізму та колоніалізму ХІХ століття та фашизму ХХ ст. Хто може протистояти цьому, коли навіть новий президент США, цього лідера західного капіталізму, говорить про фактичний перерозподіл світу та прагнення домовитися із кривавим диктатором Кремля, що відновлює стару Російську імперію?

Олег Дубровський вважає, що тільки глобальний робітничий клас, тільки наймані працівники, що створюють основну масу споживчих цінностей, товарів та послуг в сучасному суспільстві, об’єктивно зацікавлений у подоланні системи капіталізму, системи експлуатації людини людиною, необхідним елементом якої є локальні та світові війни.

Автор не тішить себе ілюзіями про стан свідомості робітників і чесно розповідає про свою багаторічну діяльність соціалістичного активіста й організатора робітничого спротиву, про свої невдачі та поразки. При цьому автор пропонує усім зацікавленим подумати про причини цих поразок, причини невдач соціалістичного руху в Україні та запропонувати нові більш ефективні шляхи. 

Головною причиною невдач автор вважає спадщину режиму «Комуністичної партії Радянського Союзу» - КПРС, режиму, який на багато десятиліть дискредитував ідеї соціалізму та знищив традиції робітничого руху, класової свідомості та солідарності в нашому робітничому класі. Висновок, який він робить – усе треба починати спочатку.

Не можна не відзначити й цільність особистості автора. Понад сорок років Олег Дубровський працював робітником на промислових підприємствах Дніпропетровська (нині місто Дніпро), був організатором декількох страйків та інших акцій протесту. Свою боротьбу він почав ще в часи СРСР, коли правлячий режим КПРС фактично не дав йому здобути вищу гуманітарну освіту. Вже в роки незалежності його двічі звільняли з роботи із «вовчим білетом» - ст. 40 Кодексу законів про працю - та піддавали іншим формам адміністративного тиску. Попри все це він самотужки опрацював величезний масив соціалістичної літератури, пройшов ідейну еволюцію від анархо-синдикалізму через троцькізм до української соціал-демократії.

На відміну від багатьох «лівих» активістів, Олег Дубровський завжди виступав проти ідеї відновлення Радянського Союзу, як нової форми російської імперії, та вважає, що в СРСР не було й не могло бути ніякого соціалізму, а був режим державного капіталізму. Ні радянський державний капіталізм, ні сучасний приватний капіталізм не дають можливостей для повноцінного розвитку людини, бо засновані на експлуатації людини людиною, експлуатації безпосередніх виробників або державним апаратом, або приватним власником.

Особливо варто зауважити, що попри свій поважний вже вік, Олег Дубровський безпосередньо брав участь у захисті України від російської агресії під час боїв із проросійськими сепаратистами на Донбасі в 2017 – 2021 роках. Із початком повномасштабного російського вторгнення в 2022 році він став бійцем ДФТГ «Варта Дніпра», де знаходився до її розформування в грудні 2023 року. А в листопаді 2024 року знову долучився до Сил Оборони України.

Висловлюємо вдячність усім, хто допоміг виданню цієї книги, особливо Тарасу Білоусу, Каті Грицевій та Саймону Пірані.

------------

Олег Дубровський (нар. в 1955 р.) – український соціалістичний активіст, промисловий робітник, за основним фахом – трубопрокатник. В цій книзі зібрані його спогади про діяльність на заводах Дніпропетровська (нині м. Дніпро) за 1998 – 2003 роки, спроби організації соціалістичного просвітництва та колективної боротьби за права робітників, зокрема проти затримок і невиплати заробітної плати, проти неоплачуваної понаднормової роботи тощо. Автор докладно розповідає про економічний становище та стан свідомості робітничого класу, аналізує реакцію адміністрації та причини невдач робітничого спротиву. В додатках вміщено його автобіографію, статтю про закон о профспілках та роздуми автора про те, як посилити обороноздатність України у нинішній війні.

Книга буде корисною соціалістичним активістам та усім, хто цікавиться історією робітничого класу та робітничого руху в Україні кінця ХХ – початку ХХІ століття.

 

Ціна книги – 300 грн.

Пересилка – за тарифами «Укрпошта» та «Нова Пошта».

Замовлення надсилайте на адресу:

andrij.zdorov@gmail.com

 

 

Радянська Україна: окупація чи міна під фундамент російської державності?

 

 

Обкладинка книги: Mazlakh, S. M. On the current situation in the Ukraine / Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. Edited by Peter J. Potichnyj. Introd. by Michael M. Luther. — Ann Arbor, University of Michigan Press,1970.

Нещодавно відомий український журналіст, редактор-засновник сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці Facebook задав таке запитання:

 «Прошу френдів, особливо істориків і юристів подумати разом. 1920 року більшовицька Росія сило зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР. На території України було запроваджено окупаційну владу - партійні комітети, ЧК, суди тощо. Громадян УНР записали в громадян УСРР-СССР. Чоловіків мобілізували до Красной Армії, хто не хотів - упосліджували, репресували, вбивали. Питання - якщо включення громадян УНР у совєтську імперію було нелегітимним, то в який момент РККА перестає бути окупаційним військом? Це важливо у контексті наступних подій. Другої світової війни, зокрема. В якій українці виступають у ролі совєтскіх граждан, які віддавали життя за Родіну зі столицею у Москві. Чому служба українців у РККА-СА 1930-1940-х років розглядається як щось відмінне від ситуації в Криму та "ЛДНР" в останні десять років? Ленін, Сталін, а тепер і Путін перетворили мільйони людей у своїх підданих проти їхньої волі. І яка різниця, скільки років минуло з моменту незаконної окупації. Розумію, що всі паралелі можна критикувати, але головне не у них. А в тому, що треба якось вийти на осмислення, чим був для українців час між 1920 і 1991. Якщо це була "наша держава", то чому вона вбивала мільйони українців і всіх вождів боротьби за самостійність. Якщо це не була "наша держава", то чому ми досі дискутуємо щодо знесення пам'ятників і перейменування вулиць. От такі "кляті питання" (с)».

----

Саме по собі, що автор таки задає питання – вже добре. Отже в українському суспільстві попри війну та всі катаклізми таки можлива дискусія та відкрите обговорення «клятих питань» (принаймні хотілося би в це вірити) й ми ще не скотилися до тоталітарного одобрямса, хоч нас туди і штовхають. Хід думок автора відображає певні стереотипи, що панують в громадській думці в Україні останнього часу.

«1920 року більшовицька Росія силою зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР».

Ким саме  була визнана Українська Народна Республіка? Станом на 1920 рік цю державу визнавала лише Польща, яка підписала у Варшаві договір 21 квітня 1920 р. із Директорією Симона Петлюри. Прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа писав: «Варшавський договір був для мене повною несподіванкою. Було ясно, що цей договір міг бути підписаний тільки в умовах, коли польський «союзник» міг диктувати свою волю представникам УНР. Цим лише можна було пояснювати і відмову представників УНР від значних територій, заселених українцями, і згадку в договорі польських кордонів 1772 р. … Було видно, що наша місія у Варшаві погодилася на польські домагання виключно з уваги на безвихідне становище». (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. Ч.3.)

Прибічники тези про міжнародне визнання УНР звісно можуть навести також Брест-Литовський мирний договір, який підписала делегація УНР 9 лютого 1918 р. із представниками блоку центральних держав – Німецької, Османської та Австро-Угорської імперії та Болгарії. Але та сама Німецька імперія, яка уклала договір із УНР та спрямувала свою армію на територію України, щоби очистити її від більшовиків, менше ніж за три місяці своїми військами ліквідувала ту саму УНР, допомігши перевороту гетьмана Скоропадського, а голова уряду УНР, який підписав той договір, Всеволод Голубович був заарештований німецькими солдатами та засуджений німецьким окупаційним судом. Після поразки Німеччини та її союзників в першій світовій війні та розпаду імперій Гогенцолернів, Габсбургів та Османів Брест-Литовський договір був анульований.

Переможці в першій світовій війні – країни Антанти – ніколи не визнавали незалежність УНР, підтримуючи білогвардійський рух за відновлення «єдиної та неділимої Росії» та Польщу Юзефа Пілсудського. Зараз звісно можна згадувати неведені ще в книзі Володимира Винниченка «Відродження нації» привітання з приводу проголошення УНР, які надіслали консули Франції та Великої Британії в Києві в грудні 1917 р. і навіть призначення їх представниками цих країн в Україні. Проте чомусь забувають, що Третій Універсал Української Центральної Ради проголошував, що УНР є частиною федеративної Російської республіки. Консули Англії та Франції чітко заявили, що вони будуть підтримувати УНР лише як таку, що виконує союзницькі зобов’язання Росії щодо країн Антанти у першій світовій війні, тобто буде тримати фронт проти Німеччини. Четвертий Універсал, який проголосив у січні 1918 р. незалежність УНР від Росії, ні Велика Британія, ні Франція не визнали. Отже маємо ситуацію, що дійсно нагадує трохи сучасну. Жоден зі світових гравців не зацікавлений у існуванні сильної та незалежної України.

Газета "Вістник Української Народної Республіки". Огран ЦВК рад України. 1918 р.

Більшовики, які прийшли до влади в Росії змушені були погодитися з існуванням Української республіки, хоч і захопили владу в ній, але зберегли її як форму національної державності. При чому в перший період радянської («совітської») влади – грудень 1917 – квітень 1918 р. навіть офіційна назва УНР була збережена. Друкований орган ЦВК рад (Совітів) України називався «Вістник Української Народної Республіки». А другий Всеукраїнський з’їзд рад (Совітів) в Катеринославі в березні 1918 р. навіть проголосив незалежність цієї радянської України від Росії. Назву Українська Соціалістична Радянська Республіка було затверджено лише в січні 1919 року. Звісно, що керувала УСРР єдина Російська Комуністична партія (більшовиків), спроби утворити Українські комуністичні партії були нетривалими й через централізаторську політику Москви закінчилися ліквідацією цих партій (боротьбистів та укапистів).

Проте УСРР також певний час була формально міжнародно визнаною державою. Та сама Польща Юзефа Пілсудського в лютому 1921 року підписала Ризький мирний договір із представниками РСФСР та УСРР, чим фактично розірвала Варшавський договір із УНР та визнала УСРР. Окрім того УСРР підписала договори із Латвією, Литвою, Туреччиною, Австрією та мала свої дипломатичні місії в багатьох країнах Європи аж до затвердження договору про утворення Союзу РСР в 1923 році, який передав зовнішню політику у відання центру.

Як бог став дияволом

 

- Головна битва відбувається в минулому.

Джеймс Кемерон. "Термінатор". 1984.

 

В Радянському Союзі Ленін займав місце бога, який створив найкращу й першу у світі соціалістичну державу. В кожному місті та адміністративному центрі були пам’ятники Леніну, вулиці або площі названі на його честь. З дитинства радянських людей виховували на прикладах із життя Леніна, на його честь називали дитячу піонерську організацію і навіть молодші школярі, що ставали «жовтенятами», отримували значки із портретом юного Володі Ульянова (справжнє прізвище Леніна). Звісно після розпаду СРСР та краху режиму КПРС цей культ було ліквідовано, в процесі декомунізації в Україні, як перед тим у державах так званого «соціалістичного табору» Східної  та Центральної Європи, країнах Балтії, були знесені усі пам’ятники вождю радянської чи «совєцької» держави й тепер Ленін в нашій літературі поступово перетворився на диявола – ворога роду людського, темну й надприродну силу, яка здана погубити цілі країни та народи.

 Саме такі враження у мене від нової книги відомого українського історика Станіслава Кульчицького.

 Кульчицький C. Ленінська система влади і власності в окупованій Україні. 1917–1923 / Відп. ред. В. Смолій. НАН України. Інститут історії України. Київ: Академперіодика, 2024. 548 с.

Доступ до книги був наданий на веб-сайті видавництва "Академперіодика". Потім продубльований на сторінці науковця  та  на сайті Інституту історії України.

Багато хто з молодих українців вчився в школі за підручниками С. Кульчицького. Я особисто, коли працював вчителем в 1999 році, навіть організував придбання одного з таких підручників учнями, коли держава не забезпечила ними школярів. Я дійсно вважав, що порівняно з іншими підручниками в підручнику Кульчицького подано більш виважений погляд на історію України ХХ ст., зокрема її радянський період.

 Автор давно досліджує цю тему, що засвідчують його попередні книги «Комунізм в Україні. Перше десятиріччя. 1919–1929», «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» тощо. В новій монографії історик докладно описує процес формування однопартійної більшовицької системи влади в Росії та в Україні, її головні риси й трансформацію в тоталітарний режим. Найцікавіше питання: які причини перемоги більшовизму називає автор?

В книзі наведено три головні причини:  

1. Доктрина Леніна або його "комуносоціалізм", який дозволив зробити підміну понять «диктатура пролетаріату» на «диктатура партії», а фактично диктатура її вождів. Поняття суспільна власність підмінили поняттям державна власність, тобто більшовики фактично спотворили ідеї Маркса, хоч оголошували себе його учнями. Кульчицький чітко розрізняє теорію Маркса, яка є невід’ємною частиною європейської цивілізації та стала основою європейської соціал-демократії, та теорію Леніна (комуносоціалізм), яку він вважає основою нового «державосуспільства»: "У сучасному світі, якщо вимірювати його цивілізаціями, маємо зауважити принципові відмінності двох із них. Родоначальниками євроатлантичної цивілізації є багато мислителів, починаючи з афінського архонта Солона (VI ст. до н.е.). До цієї когорти мислителів входить і К. Маркс, інтелектуальний доробок якого не обмежувався "Маніфестом Комуністичної партії". Родоначальником цивілізації, яку безпідставно називають комуністичною, є В. Ленін".

 

При цьому історик пише про декілька експропріацій: експропріацію партії більшовиків її вождями, експропріацію держави партією більшовиків, експропрацію суспільства державою комуною та експропріацію робочої сили державою. І все це на його думку наслідок концепції Леніна. Тобто Кульчицький розвиває фактично ідею американського історика-совєтолога Річарда Пайпса про те, що радянська держава була витвором саме однієї особи – Леніна. По суті прийняти цю версію означає наділяти Леніна надприродними здібностями змінювати хід історії цілих країн. Тобто це обернений навпаки культ ленінізму в СРСР, коли Ленін зайняв місце помазаника божого ("цар і бог Совітської Росії" - як жартували автори "До хвилі" Василь Шахрай і Сергій Мазлах).

 

2. "Неусвідомлений соціалізм" народних мас (термін із доповідної записки царського міністра внутрішніх справ П. Дурново) – ненависть низів до старого режиму самодержавства, посилена імперіалістичною війною, яка коштувала Росії два мільйона вбитих, шість мільйонів поранених, чотири мільйони полонених, ненависть селян до поміщиків (прагнення «чорного переділу») та ненависть робітників до буржуазії, що виявилася ще на початку ХХ ст., зокрема в подіях першої російської революції 1905-1907 років. Під час революції 1917–1921 років селяни фактично добилися того, щоби поміщицькі та навіть державні землі були розподілені між ними. Кульчицький наводить думку американського історика Пола Грегорі: "По суті у Леніна не було  особливого вибору, окрім узаконення стихійної експропріації землі селянами, яка відбувалася по всій Росії". 

 

3. Німецькі гроші, тобто допомога Німеччини, яка за даними Р. Пайпса виділила для захоплення влади більшовикам у 1917–1918 роках суму, еквівалентну 9 т золота. Це вже чисто конспірологічна версія, яка обігрувалася у антибільшовицькій пропаганді ще того часу, але достовірних доказів отримання цих сум більшовиками у Росії так і не знайшли. Можна провести паралель із українськими Майданами 2004 та 2013–2014 років. Їх противники, зокрема в Росії, досі кажуть, що це перевороти, здійснені на гроші США та ЄС.

Як заявила ще 13 грудня 2013 року помічниця держсекретаря США Вікторія Нуланд, з 1991 по 2013 рік Вашингтон інвестував у розвиток демократії в Україні, на розбудову демократичних навичок та інституцій тут понад 5 млрд доларів. Див. Виступ В.Нуланд 13.12.2013 на офіцйному сайті Держдепартаменту США: https://2009-2017.state.gov/p/eur/rls/rm/2013/dec/218804.htm . Але чи можна говорити, що на ці гроші зробили переворот, що маси людей йшли на барикади та на смерть заради цих грошей?

Нагадаю також, що революція в Росії сталася на завершальному етапі першої світової війни. Німеччина та Австро-Угорщина задля своїх корисних інтересів надавали підтримку ворогам Росії, в тому числі українським та грузинським національним організаціям, зокрема Союзу Визволення України, ворогам Великої Британії – ірландським націоналістам, а країни Антанти в свою чергу допомагали національним рухам наприклад чехів і словаків проти Австро-Угорщини. Врешті решт перемогла Антанта, а блок центральних держав, очолюваний Німеччиною, зазнав поразки. Антанта також в 1918–1920 роках виділила досить значну підтримку антибільшовицьким рухам, насамперед білогвардійцям – великі суми грошей, зброя та амуніція, навіть пряма військова інтервенція в Одесі, Мурманську, Владивостоці, на Кавказі тощо. То чому ж білогвардійські армії Колчака, Денікіна, Врангеля, які мали таку підтримку з боку переможців у першій світовій війні, програли?

О Псевдо-Циммервальде или лайт-рашизме

 

Цей невеликий текст був опублікований на моїй сторінці Facebook 2 серпня 2023 року. Понад десяток людей його коментували, поширювали та дискутували щодо порушених в ньому питань. Останнє обговорення в групі "Українські соціалісти" тут. Але 25 вересня 2024 року адміністрація Facebook видалила цей пост, як такий що нібито порушує норми спільноти щодо спаму. Я це оскаржив, але безрезультатно. Тому публікую текст тут.

(Пишу по русски, потому, что именно в русскоязычном сегменте интернета данное явление наиболее распространено)

 

Нынешняя российско-украинская война вызвала новое размежевание среди левых и считающих себя таковыми. Среди анархистов, марксистов, социалистов есть такие, которые четко поддержали Украину и даже пошли воевать против новой российской империи. Есть особи, которые на стороне «русского мира», хотя их благодаря ВСУ и становится все меньше.

Значительная часть российских, европейских и даже украинских левых заняли «антивоенную позицию», заявляя, что нынешняя война такая же империалистическая и несправедливая с обеих сторон как и первая мировая война, поэтому нужно бороться против войны, следуя принципам конференции социалистов, прошедшей в местечке Циммервальд в Швейцарии в 1915 году. К таким «левым» относятся «Интернациональное Коммунистическое течение» (International Communist Current), Международный комитет за Четвертый Интернационал (wsws.org), "Рабочий фронт Украины", КРАС-МАТ в России или например международная конференция сталинистов, ленинистов и близких к ним троцкистов, проведенная «Центром имени Раковского» и сетью RedMed 25-26 июня 2022 года, которая призвала бороться против империалистической войны, которую якобы развязало НАТО в Украине, и созвать для этого новую Циммервальдскую конференцию.

Отель «Beau-Séjour», в котором проживали делегаты конференции социалистов в 1915 г.

Первая мировая война действительно была войной между коалициями больших империй, войной за передел владений, колоний, рынков и сфер влияния во всем мире.  Является ли современная российско-украинская война империалистической? Очевидно, что империалистической эта война является лишь с одной стороны – со стороны России, которая пытается восстановить былое величие империи в границах то ли 1914, то ли 1991 года., и для этого использует разные методы экономической, политической, культурной и военной экспансии, проводит по сути политику неоколониализма. Кто противостоит России в данной войне? Кремлевская пропаганда заявляет, что Россия воюет против всего коллективного Запада, прежде всего США и Евросоюза. Любому непредвзятому трезвомыслящему человеку очевидно, что это ложь: ни один солдат США или НАТО не воюет против России. Наоборот, несмотря на все санкции США и ЕС поддерживают с Россией торговые и дипломатические отношения, а такие страны НАТО как Венгрия и Турция – даже очень тесные связи.

Украина ведет национально-освободительную войну за свое выживание и противостоит российскому вторжению в одиночку, а США и ЕС лишь оказывают ей материальную поддержку, в том числе оружием. Нынешние «антивоенные левые» отказывают в субъектности Украине, заявляя, что руками Украины воюет Запад, то есть совершают прямой подлог. Поэтому и позицию таких «левых» нужно называть Псевдо-Циммервальдом. Такое представление об Украине как безвольной марионетке США или ЕС как раз и есть один из ключевых тезисов рашистской пропаганды.

При чем характерно, что большинство из нынешних «антивоенных левых» отказываются применять те самые принципы Циммервальда ко второй мировой войне и так же осудить поставки оружия странам антигитлеровской коалиции и само участие в войне против держав оси - Германия-Италия-Япония. Если США поставляли оружие Англии и Советскому Союзу для войны против Гитлера, то стали ли Англия и СССР марионетками США? Казалось бы такая же мировая империалистическая война за передел мира, но здесь мы слышим, что это была справедливая война против нацизма, война социализма (или коммунизма) против фашизма, как любят говорить  патриоты СССР. В чем же существенное отличие идеологии «русского мира» от «нового порядка» Гитлера? Чем именно русские ракеты, падающие на украинские города, лучше, чем немецкие бомбы в 1939-1945 годах? Чем режим Путина лучше, чем режимы Гитлера или Муссолини?

Стоит отметить, что настоящие циммервальдцы периода первой мировой войны вовсе не отрицали национально-освободительных движений и возможности справедливых войн. Лидер большевиков Ленин объяснял это на примере Ирландии, где в 1916 г. вспыхнуло восстание против британского колониального гнета:

«Защита отечества есть ложь в империалистской войне, но вовсе не ложь в демократической и революционной войне. Разговоры о «правах» кажутся смешными во время войны, ибо всякая война ставит прямое и непосредственное насилие на место права, но из-за этого нельзя забывать, что бывали в истории в прошлом (и наверное будут, должны быть в будущем) войны (демократические и революционные войны), которые, заменяя на время войны всякое «право», всякую демократию насилием, служили по своему социальному содержанию, по своим последствиям, делу демократии и, следовательно, социализма». В.И. Ленин. Ответ П. Киевскому (Ю. Пятакову). 1916 г. //

Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Изд. 5-е. Т.30. С.69.

--------------------------

Именно в такой ситуации сейчас находится Украина. Поэтому позиция настоящих левых сегодня – всемерная поддержка Украины до полного разгрома России. Только военный разгром России как и в свое время разгром нацистской Германии может дать шанс для демократического развития и самой России и других стран континента и возможность для развития рабочего и социалистического движения. 

2 августа 2023 г.

Андрій Здоров.

Узник совести

 

Игорь Кузнецов в зале Бутырского суда, 2023 г.

Три года тому назад 16 сентября 2021 года в сибирском городе Томске был арестован мой друг Игорь Кузнецов. С тех пор он находится в тюрьмах: сначала в томском СИЗО, затем через два месяца его перевели в московский СИЗО. Я познакомился с Игорем Кузнецовым в 1999 г. на учредительной конференции Движения за рабочую партию в Москве. Он тогда представлял там Сибирскую конфедерацию труда, одним из основателей которой он был. Увы это «Движение за рабочую партию» оказалось мертворожденным, но с Игорем мы поддерживали переписку вплоть до 2021 года. По многим вопросам наши взгляды были близки или совпадали, по другим – были дискуссии. Иногда я завидовал его неутомимой энергии и вере в социализм и будущее наших стран.

Особо хочу отметить его подлинный интернационализм и полное неприятие шовинизма в любой его форме. В 2014 г., когда многие российские «левые» стали фактически подпевалами Кремля, поддерживая путинскую агрессию против Украины, открытую войну российского империализма, Игорь не побоялся открыто выступить с осуждением этой кровавой авантюры. Он открыто и публично выступал в защиту политзаключенных - в том числе украинских узников в России - Олега Сенцова, Александра Кольченко, крымских татар.

В апреле 2021 года Игорь Кузнецов разместил в ютубе обращение к россиянам: «Путин готовит нападение на Украину. Но это не Путин, это наша с вами фашистская России готовит войну, в которой можем сгореть мы все… Как и Гитлер в своё время, путлер ведёт мир к 3 мировой войне. В этом виноваты все мы, русские, и я – в том числе. Прокатит как всегда? Да, так было и весной 2014 года, и может прокатит весной 2021 года, и потом, и потом...

Да, так было и весной 2014 года, и может прокатит весной 2021 года, и потом, и потом... И это укрепит русское авось-да-небось. Но это русское авось поможет прийти Ядерному Армагеддону в 2036 или в 2042 году и кто доживёт будет завидовать мёртвым.» 

 

Пикет в Томске. Март 2014 г.

В сентябре 2021 года Кузнецов был обвинен в организации массовых беспорядков через телеграм-канал «Что делать» – ч.1 ст. 212 УК РФ. Вместе с еще десятью участниками этого канала он якобы готовил массовые беспорядки в день российских выборов 17 сентября 2021 года. Черед два месяца ФСБ предъявила ему еще одно обвинение – участие в якобы «экстремистском сообществе» «Левое сопротивление» (ч.2. ст. 282.1 УК РФ).

10 років заяві "Україна між Сходом і Заходом: незавершена революція"

 

 

Десять років тому в такі ж спекотні липневі дні 2014 року в мальовничому селі лівобережної Черкащини, на батьківщині одного з учасників, відбулося зборище або нарада українських марксистів, яке ухвалило заяву «Україна між Сходом і Заходом:незавершена революція».

Організатором цього зібрання була група «Проти течії», яка утворилася в 2011 році, а навесні 2014 року розкололася на прибічників та противників Майдану. Власне зборище провели та ухвалили цю заяву саме прибічники "Революції гідності", які й становили більшість в цій групі. Противники невдовзі припинили всяку публічну активність в Україні.

Посилаючись на «Маніфест» Маркса та Енгельса, автори заяви стверджували, що утворення Європейського Союзу, стирання національних кордонів між державами та інтеграція України до Європи є історично прогресивний і незворотній процес. В той же час претензії російського імперіалізму на Україну та реакція Кремля на спробу Майдану вивести Україну зі сфери впливу Росії й викликали поділ України між цими центрами сили (ЄС та РФ) та появу української Вандеї, яку путінські політтехнологи назвали «Новоросія». А називати Майдан фашистським переворотом означає переходити самим і штовхати трудящих на бік саме російського імперіалізму.

Зараз звісно можна вважати наївними деякі тези із цієї заяви, зокрема про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Але варто нагадати ті часи, щоби зрозуміти контекст. Компартія України, яка була частиною правлячої коаліції президента Януковича, та безліч інших так званих «лівих» – від сталіністів (ВКПБ, РПУ(МЛ), ПСПУ тощо) до анархістів (наприклад, САУ) не тільки в Україні, але і в Росії та далеко за їх межами – визначили події Євромайдану 2013-2014 років як ультраправий переворот, здійснений за допомогою США та Заходу, в результаті якого в Україні прийшла до влади хунта чи коаліція олігархів та націоналістів (чи нацистів). Більшість цих так званих лівих займали чітко проросійську позицію, взагалі не визнавали існування російського імперіалізму та не помітили російську імперіалістичну агресію проти України, вважали анексію Криму та утворення сепаратистських республік на Донбасі просто народним волевиявленням. Навіть такий відомий теоретик марксизму як Борис Кагарліцький, який минулого року був кинутий у тюрму путінським режимом, тоді писав про якусь соціалістичну перспективу «народних республік Донбасу».

І от група ортодоксальних марксистів з «Проти течії» та їх союзників заявляє, що в Україні ніякий не переворот, а справжня буржуазно-демократична революція. «В результаті  вуличних боїв та багатотисячних акцій протесту, коли маси протестувальників захоплювали будівлі державних адміністрацій і поліцейських органів, диктаторський проросійський режим президента Януковича було скинуто, а сам він із керівниками силових відомств втік до Росії. Головною рушійною силою цієї буржуазної революції виступала дрібна буржуазія при підтримці частини великої. Пролетарі, що  брали участь в цьому народному виступі, не змогли висунити власної програми та стати самостійною силою». Найближчими аналогами цієї революції були буржуазно-демократичні революції у Франції 1830, 1849, 1870 років та в Росії 1905 року. Вони не змінювали панівний спосіб виробництва, але усували феодальні перепони на шляху до розвитку капіталізму. В Україні та багатьох пострадянських державах такою перепоною (спадщиною абсолютизму та вторинного бонапаризму) була гіпертрофована президентська вертикаль влади, і одним з перших рішень Верховної Ради України після втечі Януковича було обмеження повноважень президента.

Звісно, що ми не були єдиною лівою групою, яка підтримала Майдан та виступила проти російської агресії. Близькі позиції тоді займали і активісти «Лівої Опозиції» (пізніше «Соціальний рух»), і Автономної Спілки трудящих (АСТ) тощо. Ми всі тоді недооцінювали загрозу від російського імперіалізму: просто важко було собі уявити можливість повномаштабної  війни між країнами, що пережили жахіття другої світової війни. Та й у самій Росії тоді ще існувала легальна опозиція, яка виступала навіть відкрито на вулицях проти цієї війни та російського вторгнення в Україну. Нагадаю, що одного з лідерів цієї опозиції Бориса Немцова вбили в лютому 2015 року. Саме російський режим вторинного бонапартизму швидко еволюціонував в особливу форму фашизму та нацизму – рашизм, який поставив собі за мету відновлення Російської імперії в кордонах чи то 1914 чи то в кордонах СРСР 1991 років, і заперечував право на існування України та українців як окремого народу в так званому «російському світі» («русский мир»).

Заяву «Україна між Сходом і Заходом: незавершена революція» підписали десять осіб. Деякі з них особисто не змогли приїхати на зборище, але поставили свій підпис пізніше. Водночас деякі присутні, навіть члени «Проти течії» голосували проти.

На основі цієї заяви група «Проти течії» видала десять номерів однойменного журналу, що засвідчив еволюцію її ідейних позицій від лівого комунізму Рози Люксембург до соціал-демократії Каутського. На жаль лише один номер цього журналу вийшов українською мовою та був присвячений сторіччю Української революції 1917-1921 років.

Наприкінці липня 2014 року було створено фейсбук-групу «Проти течії», а на початку листопада того ж року був створений однойменний блог які були задумані як органи цієї групи. Проте наприкінці того ж року більшість групи «Проти течії» підтримали фактично Мінські угоди та поступки російському імперіалізму, через що між нами стався розрив у відносинах, які відновилися лише через два роки. Тому наш блог і фейсбук-група отримали назву «Пролетар України» й далі існували незалежно від групи «Против течения». Ми зосередилися на викритті проімперських «лівих» та дослідженні спадщини українського так званого націонал-комунізму, зокрема нами були підготовлені перевидання книжок Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, що вийшли в 2017 та 2019 роках – «Революція на Україні» та «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною».

Доля учасників того зборища та підписантів заяви була різною. Проте більшість з них таки засудили російське вторгнення в Україну, хоч деякі з них залишили її територію. Водночас троє товаришів, що поставили тоді свій підпис під нашою заявою, наразі в Силах Оборони України – Михайло Логінов, Микола Гриценко та Михайло Лях. Успіхів та перемоги усім нам над новітнім російським рейхом. 

Сподіваюсь, що наша діяльність послужилася тому, щоби справжні соціалісти та марксисти в усьому світі зрозуміли небезпеку російського імперіалізму, який наполегливо тягне людство назад – до колоніальних практик ХІХ століття або до третьої світової війни. Можу лише вкотре відзначити, що загроза поділу України на дві частини - фактично між ЄС та Росією таки зберігається. Варто при цьому пам'ятати, що поділ Чехословаччини в 1939 році згідно Мюнхенської угоди із Гітлером 1938 року не зупинив другу світову війну. 

Андрій Здоров.

Декомунізація чи доколонізація: кейс Миколи Куліша

 

 

Тьотя Мотя: - Ви серйозно, чи по вкраїнському?

Комсомолець Тертика: - По більшовицько-українському.

Микола Куліш. «Мина Мазайло»

 

 

7 липня 2024 року офіційний телеграм-канал Одеської міської ради повідомив про чергове перейменування - вулиця Ванцетті стала вулицею Миколи Куліша[1].

Особисто я підтримую це перейменування, хоч офіційне повідомлення про це дещо дивує.

"«Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить», – написав геніальний український драматург Микола Куліш у 1929 році. Ці слова як ніколи актуальні сьогодні."

🪖Під час першої світової війни мобілізований Микола Куліш потрапив у Одеську школу прапорщиків, яку закінчив у 1915 році. Молодий офіцер перебував на передовій і продовжував писати твори. Дещо з поезій друкували в армійській газеті, а одноактні п’єси розігрували солдати.

👨‍🏫До цивільної служби Куліш повернувся у 1921 році, працював у відділі народної освіти Одеси. Його дружина Антоніна писала:

«З новим запалом взявся він до праці: організував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки, на початку 20-х років як освітянський керівник і педагог-практик склав українську абетку (буквар) для шкіл, назвавши її «Первинка». "

------

Слова винесені в заголовок повідомлення дійсно взято із драми Миколи Куліша "Патетична Соната". Там їх вимовляє один із персонажів - прибічниця УНР Марина. Але чи можна вважати саме її погляди відображенням поглядів самого Миколи Куліша? Адже в творах геніального драматурга багато інших персонажів, що висловлюють часом діаметрально протилежні погляди, в тому числі й відверто проросійські.

Ще в 1990 році в Києві вийшла двотомна збірка творів Миколи Куліша за редакцією Леся Танюка. Там зокрема Лесь Танюк доводить, що Марина - це саме той персонаж, вустами якого Куліш висловлював власні погляди та ідеали. На мій погляд всі ці докази штучні. Марина відверто ненавидить та зневажає простолюд "із брудним солдатським картузом". Якщо уважно почитати листування Миколи Куліша із друзями, то можна перконатися, що первісний задум "Патетичної сонати" виник у нього як ідея роману, в якому Марина була активісткою білогвардійської організації. Й лише потім він вирішив зробити на цей сюжет п’єсу, де Марина стала активісткою УНР. Можливо  тоді більш актуальною стала "боротьба із петлюрівщиною".

Але ще більш цікаво згадати біографію самого Миколи Куліша.

Микола Куліш

Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 р. Селянський син з села Чаплінка колишньої Таврійської губернії  - нині окупованої частини Херсонської області - з ранніх років працював наймитом. На пожертви благодійного товариства поступив до міського училища в Олешках, звідки його виключили за неблагонадійність, потім до чоловічої гімназії, яку в 1913 році закрили за непевний склад. В 1914 році готувався поступити і склав іспити на історико-філологічний факультет Новоросійського університету в Одесі, але із початком першої світової війни був мобілізований в російську армію. В 1915 - закінчив Одеську школу прапорщиків. На фронті першої світової війни був поранений, дослужився до штабс-капітана.

На початку 1918 повернувся в Олешки, підтримував лівих есерів, обраний головою Совіту робітничих, селянських та солдатських депутатів в Олешках. В липні 1918 року заарештований гетьманською вартою й до листопада сидів у тюрмі. По звільненні обраний від соціалістичного блоку членом міської управи, потім Дніпровського повітового виконкому, головою управління народної освіти. В липні 1919  - вступив до КП(б)У, формував Дніпровський селянський полк (пізніше 517-й стрілецький полк 58-ї стрілецької дивізії), з яким воював проти денікінців від Херсона до Києва.

Автор широковідомих і культових у свій час п'єс "97" (про голод 1921-1922 років), "Комуна в степах", "Отак загинув Гуска", "Мина Мазайло" (про українізацію 1920-х років), "Патетична соната" (про події української революції 1917-1921), "Маклена Граса". Його п'єси ставив Лесь Курбас у славетному театрі "Березіль". Микола Куліш був членом літературного об'єднання "Гарт" і  в 1926-1928 роках президентом ВАПЛІТЕ.

В 1934 році його оголосили буржуазним націоналістом і засудили до десяти років таборів, а всі його твори заборонили. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочище Сандармох в Карелії.  Реабілітований тільки в 1956 р.

 

Тобто якщо буквально сприймати слова, винесені в заголовок, то зброя Куліша говорила українською саме в Червоній Армії.

Окремо скажу, що я особисто не маю нічого проти й Бартоломео Ванцетті - анархіста та лідера робітничого руху в США, якого стратили на електричному стільці в 1927 році за несправедливим звинуваченням у пограбуванні. В СРСР хоч і не дуже любили анархістів, але шанували Сакко і Ванцетті як загиблих героїв робітничого класу.

Власне Миколу Куліша стратили через десять років після Ванцетті також за брехливими звинуваченнями - сталінські кати.

Для України та для Одеси зокрема постать Миколи Куліша та його твори безперечно мають значно більше значення, тому я це перейменування підтримую. Шкода тільки, що ця вулиця в приватному секторі маловідома. Я би назвав на честь Миколи Куліша вулицю в більш населеному районі.