Група "Спалах". Відповідь «Пролетарю України»

В червні 2024 року на нашому блозі було розміщено статтю Олега Дубровського "Українські соціалісти й національно-визвольна боротьба (з приводу ідейних позицій групи "Спалах"). Це було продовження дискусії між ним та українською марксистською групою "Спалах", яка виникла на початку 2024 року як секція Революційної Комуністичної інтернаціональної тенденції (RKIT), однієї з послідовників Четвертого Інтернаціоналу Льва Троцького. На відміну від багатьох так званих «марксистів-ленінців» та псевдотроцькістів, що давно стали лівими лакеями російського імперіалізму, ця тенденція, як і Міжнародна Соціалістична Ліга, підтримує Україну в її боротьбі проти російської агресії.

Нещодавно група "Спалах" прислала відповідь на статтю Олега Дубровського, яку ми тут публікуємо та запрошуємо до обговорення. 

Мушу зазначити одразу деякі неточності або помилки:  

1. Олег Дубровський не є і ніколи не був редактором блогу "Пролетар України". Він є автором багатьох статей на цьому блозі - це правда. Але він аж ніяк фізично не може бути редактором і не може сам розміщувати статті на цьому блозі.

2. Профспілковим активістом Олег Дубровський був приблизно тридцять років тому, коли він же був анархо-синдикалістом і троцькістом. Тоді в часи перебудови кінця 80-х років - 1991 р. в СРСР він був профгрупоргом і членом профкому свого заводу - коли офіційні профспілки ще були "передаточный ремень партии к рабочему классу" или "школа коммунизма" от КПСС. В ті часи Олег Дубровський захопився ідеями створення незалежної робітничої профспілки за зразком польської "Солідарності". В 1992 році Дубровський був навіть обраний до першої Координаційної ради об"єднання "Укрсоцпроф". Проте на жаль це утворення швидко виродилося. Свою діяльність організатора страйків та соціалстичного активіста в Дніпропетровську із середини 1990-х років Дубровський проводив не будучи членом жодної профспілки. І досі він не входить до жодної профспілки.

3. "Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію і дав розгорнутий коментар. [1]" - Я все ж таки дуже сподіваюсь, що для нас усіх Олег Дубровський не пан, а товариш :)

Андрій Здоров.

Група "Спалах".

Відповідь «Пролетарю України» (част. 1)

March 11, 2025

У травні минулого року редактор «Пролетаря України», профспілковий активіст і військовий-доброволець Олег Дубровський звернувся до нашої спілки з рядом запитань стосовно наших позицій по національному і колоніальному питаннях. Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію і дав розгорнутий коментар. [1] Нині перед нами стоїть задача відповісти на коментар, дати певні пояснення стосовно старих відповідей, доповнити їх, а також торкнутися того, що нам здається правим ухилом у позиціях «Пролетаря» в національному питанні.

Передусім, редакція «Спалаху» рада прийняти участь в обговоренні цього питання, яке, напевно, є найбільш важливим і актуальним для українських марксистів, саме з послідовними захисниками права націй на самовизначення, а не соціал-шовіністами. Ми дали розгорнуту критику однієї подібної групи ревізіоністів у статті «Про що кажуть доморослі бунтарі?» раніше. [2] Беззаперечно, що «рак» псевдоціммервальдщини, як тов. Здоров влучно назвав це явище, поглинув майже весь українських марксистський простір. Ми не можемо не оголосити з одного боку повну підтримку всім, хто зберіг честь і совість у справі захисту пригноблених націй, та з другого боку рішучий опір всім прихованим і відкритим шовіністам.

Ми також наголошуємо на необхідності вести товариські дискусії серед українських марксистів, аналізувати і обговорювати всі важливі і спірні питання, адже це єдиний шлях для об’єднання марксистів в єдину партію. Ми на власному прикладі покажемо, що марксист має бути готовий до самокритики, ба більше — самокритика є важливим кроком для об’єднання. Тому ми будемо раді, якщо ця наша відповідь внесе свою лепту у спільне діло.

Інша річ, яку ми бажаємо зазначити, це довгий шлях, що пройшов «Спалах» за рік. Це був шлях розв’язку внутрішніх суперечностей і зведення на ноги. Це був шлях консолідації і постійної праці над собою. Можна з правом казати, що «Спалах» рік тому не є «Спалах» зараз. Тому ми бажаємо не тільки детальніше роз’яснити одні наші старі відповіді, але й признати свою неправоту в інших. Однозначно, тов. Дубровський мав рацію у багатьох місцях критики наших відповідей. Утім, ми мусимо також і висловити незгоду в певних моментах, про які буде сказано пізніше.

 

Задачі українського національно-визвольного руху: від більшовиків до Євромайдану і війни з Росією

Якою є задача українського національно-визвольного руху? Яка мета національно-визвольних рухів взагалі і яку роль вони мають в історії? Нація є творінням буржуазної епохи, вона є новим ступенем розвитку етносу за капіталізму. Відповідно, національно-визвольні рухи мають на меті консолідацію «буржуазної» нації у формі національної держави — також творіння буржуазної епохи — що у відношенні до старої феодальної епохи означає подолання феодальної роздрібненості, підняття мас, за виразом Леніна, «до нового економічного і політичного життя», «перехід до національного прогресу, до культурної і політично вільної вітчизни». [3]

Такий шлях пройшли всі «старі», імперіалістичні держави. Задачі національно-визвольного руху для них, таким чином, виконані. Чи виконані ці задачі для нас, українців? Тов. Дубровський правильно зазначає, що формування національної держави на початку минулого сторіччя, формування «власного» гнобительського класу, повноцінне відокремлення від СРСР у 1991 році і Євромайдан виконували задачі національно-визвольного руху: формування української нації в епоху імперіалізму, захисту національної мови і побудови демократичної національної суверенної держави. Ми вважаємо правильною оцінку Євромайдану тов. Дубровським; це революційний процес, вибух боротьби за демократію і необхідний кроком уперед, який у свою чергу викликав контрреволюційну російську інтервенцію.

Правильним також є твердження про потенційне завершення національно-визвольної і національно-демократичної боротьби з Євромайданом. Проте ці завоювання нам іще приходиться захищати, адже російський імперіалізм почав збройну боротьбу проти нашої суверенної держави більше десяти років тому. Цілковито вірним, значить, буде висновок про продовження національно-визвольної боротьби у формі відсічі російському окупантові. У цьому сенсі ми продовжуємо виконувати обговорені задачі національно-визвольної боротьби. Зовсім очевидною буде для кожного соціаліста прогресивність такої боротьби і необхідність її підтримати. З превеликим жалем ми спостерігаємо поширення «раку» псевдоціммервальдщини серед українських соціалістів, із завзятістю приймаємося ми за боротьбу проти подібної «карикатури» на справжні марксистські ідеї.

 

Причини демотивації, критична підтримка уряду

Марксист, справжній, а не карикатурний, завжди підтримує боротьбу за демократію і свободу, за те, що корисне пролетаріату, а врешті веде до соціалізму, адже побудова соціалізму і є найбільш послідовне і найбільш повне завершення боротьби за демократію і свободу. Наша «велика» війна проти російських загарбників дійсно стала найвищим революційним проявом вимог справедливості і свободи українського пролетаря. Зовсім нерозумно заперечувати імпульс мотивації захистити свою вітчизну у перші дні війни, коли добровольці стояли чергами у військкомати, а лікарні були переповнені людьми, що бажали здати кров. Ще нерозумніше, як це роблять шовіністи з Боротьби, РФУ і подібних спілок, відмовляти українцям у праві відстояти свою вітчизну, насміхатися над жертвою, які приносять наші відважні солдати («помирають за маєтки олігархів»), і водночас розраховувати на яку-небудь підтримку серед українських трудящих мас.

Утім, ми всі бачимо поступовий спад мотивації, небажання воювати, спроби ухилитися від військової служби. [4] Шовіністи вбачають причину у небажанні відстоювати вітчизну («сине-желтого недоразумения, именуемого государством»), приписують нашим солдатам бажання «побрататися» з солдатами іншого боку («смысл своего существования я вижу только в борьбе, но не против такого же как я, по ту сторону фронта»). Хоча МПУ, РФУ і подібні спілки і не люблять прямо торкатися політичних питань, але лицемірним мовчанням після фраз про «братання» вони натякають не на що інше, як ніби-то погодження солдатів з окупацією і капітуляцію. З іншого же боку так само несправедливо буде затемняти проблеми в армії і приписувати спад мотивації якомусь внутрішньо властивому українцям боягузству. В іншому місці ви, Олегу Борисовичу, пишете, що «дуже погано» ставитеся до невмотивованих солдатів. Це справедливі почуття, адже такі солдати ставлять у небезпеку інших солдатів, які прийняли мужнє рішення добровільно встати в ряди захисників. Але яка причина демотивації? Чому людині «байдуже, все одно, як воно там буде...»? Чому «мобілізація посилить небезпечні настрої у суспільстві»? Разом з тим, згідно вашої відповіді, не підтримувати буржуазний уряд наразі було би політичною помилкою.

Тут ми підходимо до важливого пункту, що викликає спір: що є критична підтримка пригнобленої країни? Яка природа союзу національно-пригнобленої буржуазії і національно-пригнобленого пролетаріату? Серйозно відповідати на казки шовіністів про незацікавленість пролетарів у боротьбі проти анексій неможливо, адже сам досвід перших днів війни показує протилежне. Причину демотивації, як наслідок, треба шукати в іншому місці. Навпаки, загальний спад мотивації у військових і військовозобов’язаних наочно показує, що неоліберальна політика, як ви і самі пишете, не відповідає потребам війни. Але чи це вади політики, чи причина криється в самому характері буржуазного уряду? Чи здійсненна інша політика на тому самому базисі? До цього питання ми ще повернемося пізніше.

Тобто революційно налаштований пролетаріат, що готовий боротися за вітчизну, гальмується і стримується власною державою. Зокрема і розмови з солдатами показують нам причини такої демотивації: застарілий протрухлий буржуазний уряд, що не здатний ефективно очолювати національно-визвольну війну, характер якого не збігається зі справжнім революційним запалом українського люду, готового в боях відстояти незалежність своєї вітчизни. Економічно це означає ту саму антагоністичну суперечність між інтересами капіталістів і інтересами пролетарів, між буржуазним урядом і солдатом «міста і села». В армії це має свій відбиток у суперечностях між офіцерським складом (командуванням зверху) і простими солдатами. Всім солдатам відомо відчуження «верхів», як-от перепалка словами «мавпи» і «шакали», використання радянських дегуманізуючих термінів «расход», «людський ресурс» тощо. У тилу це також означає існування «мирних» міст, де населення зовсім не відчуває війни — проблема, про яку детально писалося у публікації «Як не програти цю війну». Ми писали у статті «Реквієм за Покровськом» [3], що капіталістична держава не здатна на ефективне ведення визвольної війни через недалекоглядність і опортуністичність буржуазного керівництва. Капіталістичний уряд стає гальмом, кайданами для пролетарів, що прагнуть до перемоги над російським окупантом, вони не відповідають революційним тенденціям українців, адже, як відомо, «всякий національний гніт викликає відсіч в широких масах народу». [5] Про це і каже марксистська наука: застарілі відносини не забезпечують вже розвитку, а залишаються гальмом, або, як висловився про це Ленін, ці «відносини становлять оболонку, яка вже не відповідає змістові, яка неминуче повинна загнивати, якщо штучно відтягати її усунення, — яка може лишатися в гниючому стані порівняно довгий ... час, але яка все ж неминуче буде усунена». [6] З цього, звісно, не може витікати відмова від підтримки національно-визвольного руху, як про це пишуть шовіністи, а навпаки, така революційна підтримка, що доведена до логічного і послідовного завершення: скидання застарілого буржуазного уряду і очолення війни урядом трудящих і солдатів.

«Выходит за чисто научные рамки…» Як український історик потрапив до «Истории России» в 20-и томах

 

Валерій Солдатенко

 

Великий письменник Микола Гоголь у своєму романі «Мертві душі» колись писав:   «Ноздрев был человек исторический. То есть всякий раз попадал в какую-нибудь историю».

20 січня 2025 року в Москві в будинку «Російського історичного товариства» відбулася урочиста презентація 12-го тому «Истории России» в 20-и томах. Нагадаю, це товариство і Редакційну раду цього видання очолює особисто Сергєй Наришкін - той самий член Ради безпеки РФ, колишній голова адміністрації президента РФ, а нині голова Служби зовнішньої розвідки РФ та за сумісництвом - голова фонду "История Отечества". Подивитися презентацію можна тут:  https://www.youtube.com/watch?v=CntAhfsW_rA

Том присвячено історії громадянської війни в Росії в 1918-1922 роках та вийшов у двох книгах. Приблизно через два тижні невідомі аматори сканували другу книгу та виклали цей скан в мережу. Скачати цю книгу можна тут:

https://drive.google.com/file/d/1Vsnm2XQkAWmT6IASfu2l7C1FfTfq332J/view?fbclid=IwY2xjawIRi65leHRuA2FlbQIxMAABHeKX87l3HgXFZWLeRsQKmKEbzi0i-5feRRldyqN3iKf_n24G0xoLTRKdPA_aem_A6zX_lqkKCpKgQEVzSoTlQ

Том затверджено Вченою радою Інституту російської історії Російської академії наук та підписано до друку 26.04.2024 р. Тираж 3000 примірників. Том вийшов у двох книгах. Бібліографічний опис:

История России: в 20 т. Т. 12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 1: Военное и политико-дипломатическое противоборство / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. - 969 с. - ISBN 978-5-02-041018-3

История России: в 20 т. Т. 12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 2: Власть. Экономика. Общество. Культура / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. — 919 с. — ISBN 978-5-02-041024-4

На сайті ІРІ РАН викладено лише зміст та короткий фрагмент з іншої глави : https://iriran.ru/RH-20

 

Оскільки я давно вивчаю історію саме революційної доби 1917-1921 в Україні, то мене звісно зацікавили перш за все розділи, присвячені саме Україні. Як сказав на презентації один із редакторів – Владислав Голдін, в написанні тому взяли участь 39 істориків, в тому числі 36 російських, два білоруських та один український – доктор історичних наук, професор Валерій Федорович Солдатенко.

Отже частина 8 книги 2 має назву: "Национальные процессы и национальные движения". Глава 3 - "Национально-государственное строительство на Украине". Читаємо з початку:

«Национально-государственное строительство на Украине в годы Гражданской войны – одна из актуальных и дискуссионных тем в современной российской и зарубежной историографии, поскольку ее изучение выходит за чисто научные рамки и связано с политически значимой в настоящее время задачей сохранения исторически сложившегося единства русского и украинского народов. Поэтому в этой ситуации важен взвешенный анализ сложных событий общей истории народов России и Украины, к числу которых относится Гражданская война, ее национально-региональные особенности на Украине, в том числе связанные с попытками национально-государственного строительства».

Попри все. Нова книга Олега Дубровського

 

 

Попри все видавнича ініціатива «Пролетар України» продовжує свою діяльність. Нагадаю, що в 2016-2019 роках ми випустили друком  дві книги засновників українського «націонал-комунізму» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха – перевидання з 1919 року книг «Революція на Вкраїні» та «До хвилі».

Тепер виходить книга нашого сучасника – ветерана українського робітничого і соціалістичного руху Олега Дубровського «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998-2003».

Кажуть, що найбільша темрява буває перед світанком. Вже майже три роки триває повномасштабна війна Росії проти України, що живо нагадує усі жахіття першої та другої світових воєн. Ніби воскреслий мрець із минулого хоче затягнути увесь світ назад в морок імперіалізму та колоніалізму ХІХ століття та фашизму ХХ ст. Хто може протистояти цьому, коли навіть новий президент США, цього лідера західного капіталізму, говорить про фактичний перерозподіл світу та прагнення домовитися із кривавим диктатором Кремля, що відновлює стару Російську імперію?

Олег Дубровський вважає, що тільки глобальний робітничий клас, тільки наймані працівники, що створюють основну масу споживчих цінностей, товарів та послуг в сучасному суспільстві, об’єктивно зацікавлений у подоланні системи капіталізму, системи експлуатації людини людиною, необхідним елементом якої є локальні та світові війни.

Автор не тішить себе ілюзіями про стан свідомості робітників і чесно розповідає про свою багаторічну діяльність соціалістичного активіста й організатора робітничого спротиву, про свої невдачі та поразки. При цьому автор пропонує усім зацікавленим подумати про причини цих поразок, причини невдач соціалістичного руху в Україні та запропонувати нові більш ефективні шляхи. 

Головною причиною невдач автор вважає спадщину режиму «Комуністичної партії Радянського Союзу» - КПРС, режиму, який на багато десятиліть дискредитував ідеї соціалізму та знищив традиції робітничого руху, класової свідомості та солідарності в нашому робітничому класі. Висновок, який він робить – усе треба починати спочатку.

Не можна не відзначити й цільність особистості автора. Понад сорок років Олег Дубровський працював робітником на промислових підприємствах Дніпропетровська (нині місто Дніпро), був організатором декількох страйків та інших акцій протесту. Свою боротьбу він почав ще в часи СРСР, коли правлячий режим КПРС фактично не дав йому здобути вищу гуманітарну освіту. Вже в роки незалежності його двічі звільняли з роботи із «вовчим білетом» - ст. 40 Кодексу законів про працю - та піддавали іншим формам адміністративного тиску. Попри все це він самотужки опрацював величезний масив соціалістичної літератури, пройшов ідейну еволюцію від анархо-синдикалізму через троцькізм до української соціал-демократії.

На відміну від багатьох «лівих» активістів, Олег Дубровський завжди виступав проти ідеї відновлення Радянського Союзу, як нової форми російської імперії, та вважає, що в СРСР не було й не могло бути ніякого соціалізму, а був режим державного капіталізму. Ні радянський державний капіталізм, ні сучасний приватний капіталізм не дають можливостей для повноцінного розвитку людини, бо засновані на експлуатації людини людиною, експлуатації безпосередніх виробників або державним апаратом, або приватним власником.

Особливо варто зауважити, що попри свій поважний вже вік, Олег Дубровський безпосередньо брав участь у захисті України від російської агресії під час боїв із проросійськими сепаратистами на Донбасі в 2017 – 2021 роках. Із початком повномасштабного російського вторгнення в 2022 році він став бійцем ДФТГ «Варта Дніпра», де знаходився до її розформування в грудні 2023 року. А в листопаді 2024 року знову долучився до Сил Оборони України.

Висловлюємо вдячність усім, хто допоміг виданню цієї книги, особливо Тарасу Білоусу, Каті Грицевій та Саймону Пірані.

------------

Олег Дубровський (нар. в 1955 р.) – український соціалістичний активіст, промисловий робітник, за основним фахом – трубопрокатник. В цій книзі зібрані його спогади про діяльність на заводах Дніпропетровська (нині м. Дніпро) за 1998 – 2003 роки, спроби організації соціалістичного просвітництва та колективної боротьби за права робітників, зокрема проти затримок і невиплати заробітної плати, проти неоплачуваної понаднормової роботи тощо. Автор докладно розповідає про економічний становище та стан свідомості робітничого класу, аналізує реакцію адміністрації та причини невдач робітничого спротиву. В додатках вміщено його автобіографію, статтю про закон о профспілках та роздуми автора про те, як посилити обороноздатність України у нинішній війні.

Книга буде корисною соціалістичним активістам та усім, хто цікавиться історією робітничого класу та робітничого руху в Україні кінця ХХ – початку ХХІ століття.

 

Ціна книги – 300 грн.

Пересилка – за тарифами «Укрпошта» та «Нова Пошта».

Замовлення надсилайте на адресу:

andrij.zdorov@gmail.com

 

 

Радянська Україна: окупація чи міна під фундамент російської державності?

 

 

Обкладинка книги: Mazlakh, S. M. On the current situation in the Ukraine / Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. Edited by Peter J. Potichnyj. Introd. by Michael M. Luther. — Ann Arbor, University of Michigan Press,1970.

Нещодавно відомий український журналіст, редактор-засновник сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці Facebook задав таке запитання:

 «Прошу френдів, особливо істориків і юристів подумати разом. 1920 року більшовицька Росія сило зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР. На території України було запроваджено окупаційну владу - партійні комітети, ЧК, суди тощо. Громадян УНР записали в громадян УСРР-СССР. Чоловіків мобілізували до Красной Армії, хто не хотів - упосліджували, репресували, вбивали. Питання - якщо включення громадян УНР у совєтську імперію було нелегітимним, то в який момент РККА перестає бути окупаційним військом? Це важливо у контексті наступних подій. Другої світової війни, зокрема. В якій українці виступають у ролі совєтскіх граждан, які віддавали життя за Родіну зі столицею у Москві. Чому служба українців у РККА-СА 1930-1940-х років розглядається як щось відмінне від ситуації в Криму та "ЛДНР" в останні десять років? Ленін, Сталін, а тепер і Путін перетворили мільйони людей у своїх підданих проти їхньої волі. І яка різниця, скільки років минуло з моменту незаконної окупації. Розумію, що всі паралелі можна критикувати, але головне не у них. А в тому, що треба якось вийти на осмислення, чим був для українців час між 1920 і 1991. Якщо це була "наша держава", то чому вона вбивала мільйони українців і всіх вождів боротьби за самостійність. Якщо це не була "наша держава", то чому ми досі дискутуємо щодо знесення пам'ятників і перейменування вулиць. От такі "кляті питання" (с)».

----

Саме по собі, що автор таки задає питання – вже добре. Отже в українському суспільстві попри війну та всі катаклізми таки можлива дискусія та відкрите обговорення «клятих питань» (принаймні хотілося би в це вірити) й ми ще не скотилися до тоталітарного одобрямса, хоч нас туди і штовхають. Хід думок автора відображає певні стереотипи, що панують в громадській думці в Україні останнього часу.

«1920 року більшовицька Росія силою зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР».

Ким саме  була визнана Українська Народна Республіка? Станом на 1920 рік цю державу визнавала лише Польща, яка підписала у Варшаві договір 21 квітня 1920 р. із Директорією Симона Петлюри. Прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа писав: «Варшавський договір був для мене повною несподіванкою. Було ясно, що цей договір міг бути підписаний тільки в умовах, коли польський «союзник» міг диктувати свою волю представникам УНР. Цим лише можна було пояснювати і відмову представників УНР від значних територій, заселених українцями, і згадку в договорі польських кордонів 1772 р. … Було видно, що наша місія у Варшаві погодилася на польські домагання виключно з уваги на безвихідне становище». (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. Ч.3.)

Прибічники тези про міжнародне визнання УНР звісно можуть навести також Брест-Литовський мирний договір, який підписала делегація УНР 9 лютого 1918 р. із представниками блоку центральних держав – Німецької, Османської та Австро-Угорської імперії та Болгарії. Але та сама Німецька імперія, яка уклала договір із УНР та спрямувала свою армію на територію України, щоби очистити її від більшовиків, менше ніж за три місяці своїми військами ліквідувала ту саму УНР, допомігши перевороту гетьмана Скоропадського, а голова уряду УНР, який підписав той договір, Всеволод Голубович був заарештований німецькими солдатами та засуджений німецьким окупаційним судом. Після поразки Німеччини та її союзників в першій світовій війні та розпаду імперій Гогенцолернів, Габсбургів та Османів Брест-Литовський договір був анульований.

Переможці в першій світовій війні – країни Антанти – ніколи не визнавали незалежність УНР, підтримуючи білогвардійський рух за відновлення «єдиної та неділимої Росії» та Польщу Юзефа Пілсудського. Зараз звісно можна згадувати неведені ще в книзі Володимира Винниченка «Відродження нації» привітання з приводу проголошення УНР, які надіслали консули Франції та Великої Британії в Києві в грудні 1917 р. і навіть призначення їх представниками цих країн в Україні. Проте чомусь забувають, що Третій Універсал Української Центральної Ради проголошував, що УНР є частиною федеративної Російської республіки. Консули Англії та Франції чітко заявили, що вони будуть підтримувати УНР лише як таку, що виконує союзницькі зобов’язання Росії щодо країн Антанти у першій світовій війні, тобто буде тримати фронт проти Німеччини. Четвертий Універсал, який проголосив у січні 1918 р. незалежність УНР від Росії, ні Велика Британія, ні Франція не визнали. Отже маємо ситуацію, що дійсно нагадує трохи сучасну. Жоден зі світових гравців не зацікавлений у існуванні сильної та незалежної України.

Газета "Вістник Української Народної Республіки". Огран ЦВК рад України. 1918 р.

Більшовики, які прийшли до влади в Росії змушені були погодитися з існуванням Української республіки, хоч і захопили владу в ній, але зберегли її як форму національної державності. При чому в перший період радянської («совітської») влади – грудень 1917 – квітень 1918 р. навіть офіційна назва УНР була збережена. Друкований орган ЦВК рад (Совітів) України називався «Вістник Української Народної Республіки». А другий Всеукраїнський з’їзд рад (Совітів) в Катеринославі в березні 1918 р. навіть проголосив незалежність цієї радянської України від Росії. Назву Українська Соціалістична Радянська Республіка було затверджено лише в січні 1919 року. Звісно, що керувала УСРР єдина Російська Комуністична партія (більшовиків), спроби утворити Українські комуністичні партії були нетривалими й через централізаторську політику Москви закінчилися ліквідацією цих партій (боротьбистів та укапистів).

Проте УСРР також певний час була формально міжнародно визнаною державою. Та сама Польща Юзефа Пілсудського в лютому 1921 року підписала Ризький мирний договір із представниками РСФСР та УСРР, чим фактично розірвала Варшавський договір із УНР та визнала УСРР. Окрім того УСРР підписала договори із Латвією, Литвою, Туреччиною, Австрією та мала свої дипломатичні місії в багатьох країнах Європи аж до затвердження договору про утворення Союзу РСР в 1923 році, який передав зовнішню політику у відання центру.

Як бог став дияволом

 

- Головна битва відбувається в минулому.

Джеймс Кемерон. "Термінатор". 1984.

 

В Радянському Союзі Ленін займав місце бога, який створив найкращу й першу у світі соціалістичну державу. В кожному місті та адміністративному центрі були пам’ятники Леніну, вулиці або площі названі на його честь. З дитинства радянських людей виховували на прикладах із життя Леніна, на його честь називали дитячу піонерську організацію і навіть молодші школярі, що ставали «жовтенятами», отримували значки із портретом юного Володі Ульянова (справжнє прізвище Леніна). Звісно після розпаду СРСР та краху режиму КПРС цей культ було ліквідовано, в процесі декомунізації в Україні, як перед тим у державах так званого «соціалістичного табору» Східної  та Центральної Європи, країнах Балтії, були знесені усі пам’ятники вождю радянської чи «совєцької» держави й тепер Ленін в нашій літературі поступово перетворився на диявола – ворога роду людського, темну й надприродну силу, яка здана погубити цілі країни та народи.

 Саме такі враження у мене від нової книги відомого українського історика Станіслава Кульчицького.

 Кульчицький C. Ленінська система влади і власності в окупованій Україні. 1917–1923 / Відп. ред. В. Смолій. НАН України. Інститут історії України. Київ: Академперіодика, 2024. 548 с.

Доступ до книги був наданий на веб-сайті видавництва "Академперіодика". Потім продубльований на сторінці науковця  та  на сайті Інституту історії України.

Багато хто з молодих українців вчився в школі за підручниками С. Кульчицького. Я особисто, коли працював вчителем в 1999 році, навіть організував придбання одного з таких підручників учнями, коли держава не забезпечила ними школярів. Я дійсно вважав, що порівняно з іншими підручниками в підручнику Кульчицького подано більш виважений погляд на історію України ХХ ст., зокрема її радянський період.

 Автор давно досліджує цю тему, що засвідчують його попередні книги «Комунізм в Україні. Перше десятиріччя. 1919–1929», «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» тощо. В новій монографії історик докладно описує процес формування однопартійної більшовицької системи влади в Росії та в Україні, її головні риси й трансформацію в тоталітарний режим. Найцікавіше питання: які причини перемоги більшовизму називає автор?

В книзі наведено три головні причини:  

1. Доктрина Леніна або його "комуносоціалізм", який дозволив зробити підміну понять «диктатура пролетаріату» на «диктатура партії», а фактично диктатура її вождів. Поняття суспільна власність підмінили поняттям державна власність, тобто більшовики фактично спотворили ідеї Маркса, хоч оголошували себе його учнями. Кульчицький чітко розрізняє теорію Маркса, яка є невід’ємною частиною європейської цивілізації та стала основою європейської соціал-демократії, та теорію Леніна (комуносоціалізм), яку він вважає основою нового «державосуспільства»: "У сучасному світі, якщо вимірювати його цивілізаціями, маємо зауважити принципові відмінності двох із них. Родоначальниками євроатлантичної цивілізації є багато мислителів, починаючи з афінського архонта Солона (VI ст. до н.е.). До цієї когорти мислителів входить і К. Маркс, інтелектуальний доробок якого не обмежувався "Маніфестом Комуністичної партії". Родоначальником цивілізації, яку безпідставно називають комуністичною, є В. Ленін".

 

При цьому історик пише про декілька експропріацій: експропріацію партії більшовиків її вождями, експропріацію держави партією більшовиків, експропрацію суспільства державою комуною та експропріацію робочої сили державою. І все це на його думку наслідок концепції Леніна. Тобто Кульчицький розвиває фактично ідею американського історика-совєтолога Річарда Пайпса про те, що радянська держава була витвором саме однієї особи – Леніна. По суті прийняти цю версію означає наділяти Леніна надприродними здібностями змінювати хід історії цілих країн. Тобто це обернений навпаки культ ленінізму в СРСР, коли Ленін зайняв місце помазаника божого ("цар і бог Совітської Росії" - як жартували автори "До хвилі" Василь Шахрай і Сергій Мазлах).

 

2. "Неусвідомлений соціалізм" народних мас (термін із доповідної записки царського міністра внутрішніх справ П. Дурново) – ненависть низів до старого режиму самодержавства, посилена імперіалістичною війною, яка коштувала Росії два мільйона вбитих, шість мільйонів поранених, чотири мільйони полонених, ненависть селян до поміщиків (прагнення «чорного переділу») та ненависть робітників до буржуазії, що виявилася ще на початку ХХ ст., зокрема в подіях першої російської революції 1905-1907 років. Під час революції 1917–1921 років селяни фактично добилися того, щоби поміщицькі та навіть державні землі були розподілені між ними. Кульчицький наводить думку американського історика Пола Грегорі: "По суті у Леніна не було  особливого вибору, окрім узаконення стихійної експропріації землі селянами, яка відбувалася по всій Росії". 

 

3. Німецькі гроші, тобто допомога Німеччини, яка за даними Р. Пайпса виділила для захоплення влади більшовикам у 1917–1918 роках суму, еквівалентну 9 т золота. Це вже чисто конспірологічна версія, яка обігрувалася у антибільшовицькій пропаганді ще того часу, але достовірних доказів отримання цих сум більшовиками у Росії так і не знайшли. Можна провести паралель із українськими Майданами 2004 та 2013–2014 років. Їх противники, зокрема в Росії, досі кажуть, що це перевороти, здійснені на гроші США та ЄС.

Як заявила ще 13 грудня 2013 року помічниця держсекретаря США Вікторія Нуланд, з 1991 по 2013 рік Вашингтон інвестував у розвиток демократії в Україні, на розбудову демократичних навичок та інституцій тут понад 5 млрд доларів. Див. Виступ В.Нуланд 13.12.2013 на офіцйному сайті Держдепартаменту США: https://2009-2017.state.gov/p/eur/rls/rm/2013/dec/218804.htm . Але чи можна говорити, що на ці гроші зробили переворот, що маси людей йшли на барикади та на смерть заради цих грошей?

Нагадаю також, що революція в Росії сталася на завершальному етапі першої світової війни. Німеччина та Австро-Угорщина задля своїх корисних інтересів надавали підтримку ворогам Росії, в тому числі українським та грузинським національним організаціям, зокрема Союзу Визволення України, ворогам Великої Британії – ірландським націоналістам, а країни Антанти в свою чергу допомагали національним рухам наприклад чехів і словаків проти Австро-Угорщини. Врешті решт перемогла Антанта, а блок центральних держав, очолюваний Німеччиною, зазнав поразки. Антанта також в 1918–1920 роках виділила досить значну підтримку антибільшовицьким рухам, насамперед білогвардійцям – великі суми грошей, зброя та амуніція, навіть пряма військова інтервенція в Одесі, Мурманську, Владивостоці, на Кавказі тощо. То чому ж білогвардійські армії Колчака, Денікіна, Врангеля, які мали таку підтримку з боку переможців у першій світовій війні, програли?

О Псевдо-Циммервальде или лайт-рашизме

 

Цей невеликий текст був опублікований на моїй сторінці Facebook 2 серпня 2023 року. Понад десяток людей його коментували, поширювали та дискутували щодо порушених в ньому питань. Останнє обговорення в групі "Українські соціалісти" тут. Але 25 вересня 2024 року адміністрація Facebook видалила цей пост, як такий що нібито порушує норми спільноти щодо спаму. Я це оскаржив, але безрезультатно. Тому публікую текст тут.

(Пишу по русски, потому, что именно в русскоязычном сегменте интернета данное явление наиболее распространено)

 

Нынешняя российско-украинская война вызвала новое размежевание среди левых и считающих себя таковыми. Среди анархистов, марксистов, социалистов есть такие, которые четко поддержали Украину и даже пошли воевать против новой российской империи. Есть особи, которые на стороне «русского мира», хотя их благодаря ВСУ и становится все меньше.

Значительная часть российских, европейских и даже украинских левых заняли «антивоенную позицию», заявляя, что нынешняя война такая же империалистическая и несправедливая с обеих сторон как и первая мировая война, поэтому нужно бороться против войны, следуя принципам конференции социалистов, прошедшей в местечке Циммервальд в Швейцарии в 1915 году. К таким «левым» относятся «Интернациональное Коммунистическое течение» (International Communist Current), Международный комитет за Четвертый Интернационал (wsws.org), "Рабочий фронт Украины", КРАС-МАТ в России или например международная конференция сталинистов, ленинистов и близких к ним троцкистов, проведенная «Центром имени Раковского» и сетью RedMed 25-26 июня 2022 года, которая призвала бороться против империалистической войны, которую якобы развязало НАТО в Украине, и созвать для этого новую Циммервальдскую конференцию.

Отель «Beau-Séjour», в котором проживали делегаты конференции социалистов в 1915 г.

Первая мировая война действительно была войной между коалициями больших империй, войной за передел владений, колоний, рынков и сфер влияния во всем мире.  Является ли современная российско-украинская война империалистической? Очевидно, что империалистической эта война является лишь с одной стороны – со стороны России, которая пытается восстановить былое величие империи в границах то ли 1914, то ли 1991 года., и для этого использует разные методы экономической, политической, культурной и военной экспансии, проводит по сути политику неоколониализма. Кто противостоит России в данной войне? Кремлевская пропаганда заявляет, что Россия воюет против всего коллективного Запада, прежде всего США и Евросоюза. Любому непредвзятому трезвомыслящему человеку очевидно, что это ложь: ни один солдат США или НАТО не воюет против России. Наоборот, несмотря на все санкции США и ЕС поддерживают с Россией торговые и дипломатические отношения, а такие страны НАТО как Венгрия и Турция – даже очень тесные связи.

Украина ведет национально-освободительную войну за свое выживание и противостоит российскому вторжению в одиночку, а США и ЕС лишь оказывают ей материальную поддержку, в том числе оружием. Нынешние «антивоенные левые» отказывают в субъектности Украине, заявляя, что руками Украины воюет Запад, то есть совершают прямой подлог. Поэтому и позицию таких «левых» нужно называть Псевдо-Циммервальдом. Такое представление об Украине как безвольной марионетке США или ЕС как раз и есть один из ключевых тезисов рашистской пропаганды.

При чем характерно, что большинство из нынешних «антивоенных левых» отказываются применять те самые принципы Циммервальда ко второй мировой войне и так же осудить поставки оружия странам антигитлеровской коалиции и само участие в войне против держав оси - Германия-Италия-Япония. Если США поставляли оружие Англии и Советскому Союзу для войны против Гитлера, то стали ли Англия и СССР марионетками США? Казалось бы такая же мировая империалистическая война за передел мира, но здесь мы слышим, что это была справедливая война против нацизма, война социализма (или коммунизма) против фашизма, как любят говорить  патриоты СССР. В чем же существенное отличие идеологии «русского мира» от «нового порядка» Гитлера? Чем именно русские ракеты, падающие на украинские города, лучше, чем немецкие бомбы в 1939-1945 годах? Чем режим Путина лучше, чем режимы Гитлера или Муссолини?

Стоит отметить, что настоящие циммервальдцы периода первой мировой войны вовсе не отрицали национально-освободительных движений и возможности справедливых войн. Лидер большевиков Ленин объяснял это на примере Ирландии, где в 1916 г. вспыхнуло восстание против британского колониального гнета:

«Защита отечества есть ложь в империалистской войне, но вовсе не ложь в демократической и революционной войне. Разговоры о «правах» кажутся смешными во время войны, ибо всякая война ставит прямое и непосредственное насилие на место права, но из-за этого нельзя забывать, что бывали в истории в прошлом (и наверное будут, должны быть в будущем) войны (демократические и революционные войны), которые, заменяя на время войны всякое «право», всякую демократию насилием, служили по своему социальному содержанию, по своим последствиям, делу демократии и, следовательно, социализма». В.И. Ленин. Ответ П. Киевскому (Ю. Пятакову). 1916 г. //

Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Изд. 5-е. Т.30. С.69.

--------------------------

Именно в такой ситуации сейчас находится Украина. Поэтому позиция настоящих левых сегодня – всемерная поддержка Украины до полного разгрома России. Только военный разгром России как и в свое время разгром нацистской Германии может дать шанс для демократического развития и самой России и других стран континента и возможность для развития рабочего и социалистического движения. 

2 августа 2023 г.

Андрій Здоров.

Узник совести

 

Игорь Кузнецов в зале Бутырского суда, 2023 г.

Три года тому назад 16 сентября 2021 года в сибирском городе Томске был арестован мой друг Игорь Кузнецов. С тех пор он находится в тюрьмах: сначала в томском СИЗО, затем через два месяца его перевели в московский СИЗО. Я познакомился с Игорем Кузнецовым в 1999 г. на учредительной конференции Движения за рабочую партию в Москве. Он тогда представлял там Сибирскую конфедерацию труда, одним из основателей которой он был. Увы это «Движение за рабочую партию» оказалось мертворожденным, но с Игорем мы поддерживали переписку вплоть до 2021 года. По многим вопросам наши взгляды были близки или совпадали, по другим – были дискуссии. Иногда я завидовал его неутомимой энергии и вере в социализм и будущее наших стран.

Особо хочу отметить его подлинный интернационализм и полное неприятие шовинизма в любой его форме. В 2014 г., когда многие российские «левые» стали фактически подпевалами Кремля, поддерживая путинскую агрессию против Украины, открытую войну российского империализма, Игорь не побоялся открыто выступить с осуждением этой кровавой авантюры. Он открыто и публично выступал в защиту политзаключенных - в том числе украинских узников в России - Олега Сенцова, Александра Кольченко, крымских татар.

В апреле 2021 года Игорь Кузнецов разместил в ютубе обращение к россиянам: «Путин готовит нападение на Украину. Но это не Путин, это наша с вами фашистская России готовит войну, в которой можем сгореть мы все… Как и Гитлер в своё время, путлер ведёт мир к 3 мировой войне. В этом виноваты все мы, русские, и я – в том числе. Прокатит как всегда? Да, так было и весной 2014 года, и может прокатит весной 2021 года, и потом, и потом...

Да, так было и весной 2014 года, и может прокатит весной 2021 года, и потом, и потом... И это укрепит русское авось-да-небось. Но это русское авось поможет прийти Ядерному Армагеддону в 2036 или в 2042 году и кто доживёт будет завидовать мёртвым.» 

 

Пикет в Томске. Март 2014 г.

В сентябре 2021 года Кузнецов был обвинен в организации массовых беспорядков через телеграм-канал «Что делать» – ч.1 ст. 212 УК РФ. Вместе с еще десятью участниками этого канала он якобы готовил массовые беспорядки в день российских выборов 17 сентября 2021 года. Черед два месяца ФСБ предъявила ему еще одно обвинение – участие в якобы «экстремистском сообществе» «Левое сопротивление» (ч.2. ст. 282.1 УК РФ).