В червні 2024 року на нашому блозі було розміщено статтю Олега Дубровського "Українські соціалісти й національно-визвольна боротьба (з приводу ідейних позицій групи "Спалах"). Це було продовження дискусії між ним та українською марксистською групою "Спалах", яка виникла на початку 2024 року як секція Революційної Комуністичної інтернаціональної тенденції (RKIT), однієї з послідовників Четвертого Інтернаціоналу Льва Троцького. На відміну від багатьох так званих «марксистів-ленінців» та псевдотроцькістів, що давно стали лівими лакеями російського імперіалізму, ця тенденція, як і Міжнародна Соціалістична Ліга, підтримує Україну в її боротьбі проти російської агресії.
Нещодавно група "Спалах" прислала відповідь на статтю Олега Дубровського, яку ми тут публікуємо та запрошуємо до обговорення.
Мушу зазначити одразу деякі неточності або помилки:
1. Олег Дубровський не є і ніколи не був редактором блогу "Пролетар України". Він є автором багатьох статей на цьому блозі - це правда. Але він аж ніяк фізично не може бути редактором і не може сам розміщувати статті на цьому блозі.
2. Профспілковим активістом Олег Дубровський був приблизно тридцять років тому, коли він же був анархо-синдикалістом і троцькістом. Тоді в часи перебудови кінця 80-х років - 1991 р. в СРСР він був профгрупоргом і членом профкому свого заводу - коли офіційні профспілки ще були "передаточный ремень партии к рабочему классу" или "школа коммунизма" от КПСС. В ті часи Олег Дубровський захопився ідеями створення незалежної робітничої профспілки за зразком польської "Солідарності". В 1992 році Дубровський був навіть обраний до першої Координаційної ради об"єднання "Укрсоцпроф". Проте на жаль це утворення швидко виродилося. Свою діяльність організатора страйків та соціалстичного активіста в Дніпропетровську із середини 1990-х років Дубровський проводив не будучи членом жодної профспілки. І досі він не входить до жодної профспілки.
3. "Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію і дав розгорнутий коментар. [1]" - Я все ж таки дуже сподіваюсь, що для нас усіх Олег Дубровський не пан, а товариш :)
Андрій Здоров.
Група "Спалах".
Відповідь «Пролетарю України» (част. 1)
У травні минулого
року редактор «Пролетаря України», профспілковий активіст і
військовий-доброволець Олег Дубровський звернувся до нашої спілки з рядом
запитань стосовно наших позицій по національному і колоніальному питаннях.
Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію
і дав розгорнутий коментар. [1] Нині перед нами стоїть задача відповісти на
коментар, дати певні пояснення стосовно старих відповідей, доповнити їх, а
також торкнутися того, що нам здається правим ухилом у позиціях «Пролетаря» в
національному питанні.
Передусім,
редакція «Спалаху» рада прийняти участь в обговоренні цього питання, яке,
напевно, є найбільш важливим і актуальним для українських марксистів, саме з
послідовними захисниками права націй на самовизначення, а не
соціал-шовіністами. Ми дали розгорнуту критику однієї подібної групи
ревізіоністів у статті «Про що кажуть доморослі бунтарі?» раніше. [2]
Беззаперечно, що «рак» псевдоціммервальдщини, як тов. Здоров влучно назвав це
явище, поглинув майже весь українських марксистський простір. Ми не можемо не
оголосити з одного боку повну підтримку всім, хто зберіг честь і совість у
справі захисту пригноблених націй, та з другого боку рішучий опір всім
прихованим і відкритим шовіністам.
Ми також
наголошуємо на необхідності вести товариські дискусії серед українських
марксистів, аналізувати і обговорювати всі важливі і спірні питання, адже це
єдиний шлях для об’єднання марксистів в єдину партію. Ми на власному прикладі
покажемо, що марксист має бути готовий до самокритики, ба більше — самокритика
є важливим кроком для об’єднання. Тому ми будемо раді, якщо ця наша відповідь
внесе свою лепту у спільне діло.
Інша річ, яку ми
бажаємо зазначити, це довгий шлях, що пройшов «Спалах» за рік. Це був шлях
розв’язку внутрішніх суперечностей і зведення на ноги. Це був шлях консолідації
і постійної праці над собою. Можна з правом казати, що «Спалах» рік тому не є
«Спалах» зараз. Тому ми бажаємо не тільки детальніше роз’яснити одні наші старі
відповіді, але й признати свою неправоту в інших. Однозначно, тов. Дубровський
мав рацію у багатьох місцях критики наших відповідей. Утім, ми мусимо також і
висловити незгоду в певних моментах, про які буде сказано пізніше.
Задачі українського національно-визвольного руху: від більшовиків до
Євромайдану і війни з Росією
Якою є задача
українського національно-визвольного руху? Яка мета національно-визвольних
рухів взагалі і яку роль вони мають в історії? Нація є творінням буржуазної
епохи, вона є новим ступенем розвитку етносу за капіталізму. Відповідно,
національно-визвольні рухи мають на меті консолідацію «буржуазної» нації у
формі національної держави — також творіння буржуазної епохи — що у відношенні
до старої феодальної епохи означає подолання феодальної роздрібненості,
підняття мас, за виразом Леніна, «до нового економічного і політичного життя»,
«перехід до національного прогресу, до культурної і політично вільної
вітчизни». [3]
Такий шлях пройшли
всі «старі», імперіалістичні держави. Задачі національно-визвольного руху для
них, таким чином, виконані. Чи виконані ці задачі для нас, українців? Тов.
Дубровський правильно зазначає, що формування національної держави на початку
минулого сторіччя, формування «власного» гнобительського класу, повноцінне
відокремлення від СРСР у 1991 році і Євромайдан виконували задачі
національно-визвольного руху: формування української нації в епоху
імперіалізму, захисту національної мови і побудови демократичної національної
суверенної держави. Ми вважаємо правильною оцінку Євромайдану тов. Дубровським;
це революційний процес, вибух боротьби за демократію і необхідний кроком
уперед, який у свою чергу викликав контрреволюційну російську інтервенцію.
Правильним також є
твердження про потенційне завершення національно-визвольної і
національно-демократичної боротьби з Євромайданом. Проте ці завоювання нам іще
приходиться захищати, адже російський імперіалізм почав збройну боротьбу проти
нашої суверенної держави більше десяти років тому. Цілковито вірним, значить,
буде висновок про продовження національно-визвольної боротьби у формі відсічі
російському окупантові. У цьому сенсі ми продовжуємо виконувати обговорені
задачі національно-визвольної боротьби. Зовсім очевидною буде для кожного
соціаліста прогресивність такої боротьби і необхідність її підтримати. З
превеликим жалем ми спостерігаємо поширення «раку» псевдоціммервальдщини серед
українських соціалістів, із завзятістю приймаємося ми за боротьбу проти
подібної «карикатури» на справжні марксистські ідеї.
Причини демотивації, критична підтримка уряду
Марксист,
справжній, а не карикатурний, завжди підтримує боротьбу за демократію і
свободу, за те, що корисне пролетаріату, а врешті веде до соціалізму, адже
побудова соціалізму і є найбільш послідовне і найбільш повне завершення
боротьби за демократію і свободу. Наша «велика» війна проти російських
загарбників дійсно стала найвищим революційним проявом вимог справедливості і
свободи українського пролетаря. Зовсім нерозумно заперечувати імпульс мотивації
захистити свою вітчизну у перші дні війни, коли добровольці стояли чергами у
військкомати, а лікарні були переповнені людьми, що бажали здати кров. Ще
нерозумніше, як це роблять шовіністи з Боротьби, РФУ і подібних спілок,
відмовляти українцям у праві відстояти свою вітчизну, насміхатися над жертвою,
які приносять наші відважні солдати («помирають за маєтки олігархів»), і
водночас розраховувати на яку-небудь підтримку серед українських трудящих мас.
Утім, ми всі
бачимо поступовий спад мотивації, небажання воювати, спроби ухилитися від
військової служби. [4] Шовіністи вбачають причину у небажанні відстоювати
вітчизну («сине-желтого недоразумения, именуемого государством»), приписують
нашим солдатам бажання «побрататися» з солдатами іншого боку («смысл своего
существования я вижу только в борьбе, но не против такого же как я, по ту
сторону фронта»). Хоча МПУ, РФУ і подібні спілки і не люблять прямо торкатися
політичних питань, але лицемірним мовчанням після фраз про «братання» вони
натякають не на що інше, як ніби-то погодження солдатів з окупацією і
капітуляцію. З іншого же боку так само несправедливо буде затемняти проблеми в
армії і приписувати спад мотивації якомусь внутрішньо властивому українцям
боягузству. В іншому місці ви, Олегу Борисовичу, пишете, що «дуже погано»
ставитеся до невмотивованих солдатів. Це справедливі почуття, адже такі солдати
ставлять у небезпеку інших солдатів, які прийняли мужнє рішення добровільно
встати в ряди захисників. Але яка причина демотивації? Чому людині «байдуже,
все одно, як воно там буде...»? Чому «мобілізація посилить небезпечні настрої у
суспільстві»? Разом з тим, згідно вашої відповіді, не підтримувати буржуазний
уряд наразі було би політичною помилкою.
Тут ми підходимо
до важливого пункту, що викликає спір: що є критична підтримка пригнобленої
країни? Яка природа союзу національно-пригнобленої буржуазії і
національно-пригнобленого пролетаріату? Серйозно відповідати на казки
шовіністів про незацікавленість пролетарів у боротьбі проти анексій неможливо,
адже сам досвід перших днів війни показує протилежне. Причину демотивації, як
наслідок, треба шукати в іншому місці. Навпаки, загальний спад мотивації у
військових і військовозобов’язаних наочно показує, що неоліберальна політика,
як ви і самі пишете, не відповідає потребам війни. Але чи це вади політики, чи
причина криється в самому характері буржуазного уряду? Чи здійсненна інша
політика на тому самому базисі? До цього питання ми ще повернемося пізніше.
Тобто революційно
налаштований пролетаріат, що готовий боротися за вітчизну, гальмується і
стримується власною державою. Зокрема і розмови з солдатами показують нам
причини такої демотивації: застарілий протрухлий буржуазний уряд, що не здатний
ефективно очолювати національно-визвольну війну, характер якого не збігається
зі справжнім революційним запалом українського люду, готового в боях відстояти
незалежність своєї вітчизни. Економічно це означає ту саму антагоністичну
суперечність між інтересами капіталістів і інтересами пролетарів, між
буржуазним урядом і солдатом «міста і села». В армії це має свій відбиток у
суперечностях між офіцерським складом (командуванням зверху) і простими
солдатами. Всім солдатам відомо відчуження «верхів», як-от перепалка словами
«мавпи» і «шакали», використання радянських дегуманізуючих термінів «расход»,
«людський ресурс» тощо. У тилу це також означає існування «мирних» міст, де
населення зовсім не відчуває війни — проблема, про яку детально писалося у
публікації «Як не програти цю війну». Ми писали у статті «Реквієм за
Покровськом» [3], що капіталістична держава не здатна на ефективне ведення
визвольної війни через недалекоглядність і опортуністичність буржуазного
керівництва. Капіталістичний уряд стає гальмом, кайданами для пролетарів, що
прагнуть до перемоги над російським окупантом, вони не відповідають
революційним тенденціям українців, адже, як відомо, «всякий національний гніт
викликає відсіч в широких масах народу». [5] Про це і каже марксистська наука:
застарілі відносини не забезпечують вже розвитку, а залишаються гальмом, або,
як висловився про це Ленін, ці «відносини становлять оболонку, яка вже не
відповідає змістові, яка неминуче повинна загнивати, якщо штучно відтягати її
усунення, — яка може лишатися в гниючому стані порівняно довгий ... час, але
яка все ж неминуче буде усунена». [6] З цього, звісно, не може витікати відмова
від підтримки національно-визвольного руху, як про це пишуть шовіністи, а
навпаки, така революційна підтримка, що доведена до логічного і послідовного
завершення: скидання застарілого буржуазного уряду і очолення війни урядом
трудящих і солдатів.
Тов. Дубровський
несвідомо повторює казку «ми в одному човні». Так само несвідомо, благими
намірами не шкодити армії і боротьбі за визволення, віддає право очолювати
війну буржуазії. Але це хибні для соціаліста позиції. В іншому місці прямо
лунають слова про «запровадження державного капіталізму замість
приватновласницького». Відмова від революції — це позиція, проти якої
соціалісти боролися з часів Другого інтернаціоналу. Спалах і наш інтернаціонал,
Революційна комуністична міжнародна тенденція (РКМТ/RCIT), виступають на
позиціях критичної підтримки народно-визвольного руху: підтримки боротьби, як
об’єктивно назрілої і справедливої, але непідтримки буржуазного уряду, який не
здатен ефективно очолити боротьбу, а інколи і прямо їй зраджує. Це випливає з
самого двоїстого характеру конфлікту, з протиріччя між інтересами буржуазії
(навіть національно-пригнобленої) і пролетаріату. Ви пропонуєте натомість
«критичну підтримку держави». Якщо йдеться про підтримку уряду — то це хибна
позиція в самій своїй суті, адже не може соціаліст підтримати уряд, який бажає
повалити. Навіть якщо це хибна інтерпретація зазначених слів, все одно виникає
подібне враження, адже що інше може значити «класовий блок» і
«загальнонаціональний консенсус», заради якого відкидається політична боротьба?
Звичайно,
пригноблена буржуазія також є суб’єктом, звичайно, що національно-визвольна
війна є війною національно-пригнобленого пролетаріату і селянства разом з
національно-пригнобленою буржуазією проти гноблячої нації. Проте жодний
«загальнонаціональний консенсус» не має обманути соціалістів:
національно-визвольна боротьба не ретушує, не відкладає, не скасовує класової
боротьби. Прямо протилежне: національно-визвольна війна є найбільш радикальний
виступ пригноблених проти пригнічення, за демократію, вона загострює класову
боротьбу, виховує і підготовляє пригнічених до переросту демократичної боротьби
у боротьбу соціалістичну. Демократія і національне визволення та боротьба за
них навчає пригнічені маси, показує їм справжні причини лих капіталізму. На
практиці це є необхідний крок для переходу до соціалістичної революції.
Будь-яка спроба відкласти класову боротьбу і підтримати буржуазний уряд, бодай
навіть критично, буде спробою відмовитися від соціалістичної революції на
користь тимчасових, себто опортуністичних користей.
Ви, Олегу
Борисовичу, одначе, пишете далі, що «цей консенсус вже відчутно починає
розмиватися». Ви вказуєте, що буржуазний уряд викликає небезпечні тенденції
негативного ставлення до мобілізації, на відміну від піднесення на початку
повномасштабного вторгнення. Ви також прямо пишете, що політика буржуазного
уряду «підриває соціальну базу національного спротиву російській агресії». Але
ж звичайно! Інакше і не може бути, поки уряд відповідає інтересам буржуазії,
поки зберігається антагонізм між «верхами» і «низами». Ця суперечність не лише
зараз починає виникати, але завжди була. Це виходить не з тієї або іншої
політики уряду, але з самого буржуазного характеру уряду. Ви бачите і розумієте
цю суперечність, але чому не робите з цього висновків? Адже будь-який висновок,
що бракує в радикальності, буде бракувати і в почутті національної гідності:
лише найбільш радикальні рішення будуть найбільш сприятливими для нашої
національної держави. Інакше виходить тільки ретушування, затьмарення цієї
суперечності, а не розв’язок її.
Ще ближче до
істини слова: «Зараз в Україні маємо практично необмежене панування капіталу
над працею. Такі соціальні відносини тільки послаблюють українську
національно-визвольну боротьбу». Саме так! Це і є та сама пряма суперечність. І
її ніяк не розв’язати державним капіталізмом чи реформами: саме економічні
(«соціальні» у вас) відносини породжують всі наші лиха, а не
«приватновласницький» капіталізм, як протилежність державного. Ці відносини
гальмують національно-визвольну війну, революційну і прогресивну за своїм
характером, стримують її, саме тому ми і за встановлення нових економічних
відносин шляхом соціальної революції, що будуть найкращим виразом революційного
імпульсу українських «низів». І доки війну очолює буржуазний уряд, доти і
будуть суперечності, доти і буде вестися стихійна класова боротьба, і причини
цьому не треба шукати в лицемірстві дрібної чи великої буржуазії, самозабутті
тилового населення, неоліберальній приватновласницькій політиці тощо.
Продовження: https://telegra.ph/Vіdpovіd-Proletaryu-Ukraini-chast-2-03-11
Report content on this page
Відповідь «Пролетарю України» (част. 2)
Посилання на першу частину: https://telegra.ph/Vіdpovіd-Proletaryu-Ukraini-chast-1-03-11
Завдання соціалістів у демократичній і соціалістичній
боротьбі
Як має діяти соціалістична партія в умовах
національно-визвольної війни? До чого мали би закликати депутати-соціалісти
зараз? Ви пишете про вади неоліберальної «приватновласницької» політики, як протилежність
«державному» капіталізмові. Ви пишете про критичну підтримку буржуазній
державі, яка мала би реалізуватися в протидії неоліберальному політичному
курсу. Депутати-соціалісти «вимагали б його скасування та переведення
української економіки на державно-капіталістичні мілітаризовані рейки».
Які практичні задачі соціалістів? «Практична діяльність
соціал-демократів ставить собі, як відомо, завдання керувати класовою боротьбою
пролетаріату і організувати цю боротьбу в її обох проявах: соціалістичному
(боротьба проти класу капіталістів, яка прагне зруйнувати класовий лад і
організувати соціалістичне суспільство) і демократичному». [7] Як відомо,
проте, демократична боротьба має злитися з соціалістичною боротьбою, тобто
боротьбою за побудову соціалізму, або, як писав Ленін, «треба вміти з’єднати
боротьбу за демократію і боротьбу за соціалістичну революцію, підпорядковуючи
першу другій». [8] Що є демократична боротьба? Це може бути боротьба за
демократичні свободи проти абсолютизму, але це також і національно-визвольна
війна, за національну свободу, інакше кажучи, національно-демократична
боротьба. Будь-який демократ, який не визнає і не підтримує побудову соціалізму
як послідовний і найбільш повний результат демократичної боротьби, не є
справжнім і послідовним демократом. Так само справа стоїть і тут: той, хто
найбільш повним і послідовним чином підтримує національно-визвольну боротьбу
українців проти анексій і окупацій, має також підтримувати і перетворення цієї
війни у народну війну, що очолюється не буржуазною владою, а владою трудящих і
солдатів.
Соціалісти, зокрема і соціалісти в парламенті, можуть і
повинні боротися на легальній арені за реформи, що корисні для пролетаріату, що
надають демократичних свобод і помагають у національно-визвольній війні. Але
така боротьба за реформи, себто демократична боротьба, не буде послідовною і
повною, якщо не буде зливатися з соціалістичною боротьбою. «Державний
капіталізм» буде лиш черговою політичною формою капіталістичного базису.
Реформи, що вами висуваються у публікації «Як не програти цю війну», не суть
кінцева мета боротьби соціалістів. Що має означати на практиці підпорядкувати
демократичну боротьбу соціалістичній? Що боротьба за подібні реформи має
вестися задля виховання мас, підготовки їх для наступних битв, нарешті для
соціалістичної революції. Це можна продемонструвати на прикладі. Ви зупиняєтеся
на пів правді, коли вказуєте, що вимоги націоналізації банків і провідних
галузей економіки це не заведення соціалізму. Так, реформами не завести
соціалізму, це відомо всім революційним соціалістам. Але на практиці боротьба
за подібні реформи часто і є крок до революційної боротьби. Добиватися
проведення подібних реформ «мирним» шляхом, у парламенті, петиціями,
благаннями, обмежуватися цим, — це було би просто мріянням, а не соціалізмом. У
теорії це здійсненно на базису капіталізму, але і будь-яка радикальна вимога
соціалізму, лише через боротьбу. Саме тому ми маємо не відмовитися, а
скористатися цим для виховання і навчання пролетарів у негайній і найрішучішій
боротьбі, формулювати всі наші вимоги революційно, ламаючи рамки буржуазної
легальності, не обмежуватися парламентськими виступами і словесними протестами,
але розширювати і розпалювати боротьбу за всі наші демократичні вимоги аж до
соціалістичної революції.
Тут влучно буде привести слова людини, що мала величезний
досвід у використанні парламентської боротьби як соціалістичної практичної
діяльності: «Марксистське розв’язання питання про демократію полягає у використанні
пролетаріатом, що веде свою класову боротьбу, всіх демократичних установ і
прагнень проти буржуазії з метою підготовки перемоги пролетаріату над
буржуазією, повалення її». [9] Протилежним до марксистського соціалістичного
підходу був підхід «економізму» та меншовизму — керівництво об’єктивно прогресивним
рухом і справедливою боротьбою залишити буржуазії, а соціалістам чекати часу,
поки пролетаріат сам достатньо розвинеться для класової боротьби. Пізніше ці
ідеї стали основними для сталінсько-хрущовського перекручення марксизму:
спочатку — національно-демократичне визволення, потім — соціалістична
революція. Насправді ж, це шкідливі погляди, які відкидають соціалістичну
революцію, адже, як писав Ленін, «хто жде «чистої» соціалістичної революції,
той ніколи її не діждеться». [10] Подібна «теорія двох стадій» в історії
неодноразово використовувалася Сталіним для придушення революційних рухів,
оскільки замість надання підтримки революційному пролетаріатові, підтримувалися
«народні фронти» і буржуазні сили. Запевняючи, що Китай ніби-то не був готовий
до соціалістичної революції в 1925-1927 роках, сталіністи закликали китайські
трудящі маси злитися з буржуазним Гомінданом, замість створення власних
робітничих рад. Результатом стала Шанхайська різанина, що придушила
революційний рух і сильно відкинула його назад. Трагедія повторилася через
десять років в Іспанії, яка стояла напередодні пролетарської революції. Замість
створення робітничих органів влади, революційні пролетарі приєдналися до
«Народного фронту». Вимога озброєння пролетарів не була сумісна зі сталіністським
підходом союзу з ліберальними буржуа, що привело врешті до перемоги реакційного
перевороту.
Словом, ви вважаєте, що підтримка
національно-демократичної боротьби може бути лише у формі підтримки буржуазного
уряду, оскільки саме він «веде» війну. Насправді, війну веде пролетар, ви самі
пишете це у дещо іншій формі, кажучи про «головний тягар війни», який несуть на
собі «українські робітничо-селянські пролетарські маси». Саме цьому ця
національно-визвольна війна є прогресивною, адже рушійною силою стає трудящий
народ, який прямо зацікавлений у боротьбі, який готовий продовжувати боротися і
попри політику буржуазії. Але завданням соціаліста буде пояснення
робітничо-селянським пролетарським масам їхніх справжніх інтересів, а саме:
встановити диктатуру пролетаріату на суверенній території України, допомагати
демократичним і соціалістичним рухам у сусідніх державах, сприяти революції в
цих державах і поширенню її в міжнародних масштабах. Саме тому завдання
національно-демократичної боротьби може лише підкоритися завданню
соціалістичної боротьби, тобто завданню встановлення диктатури пролетаріату.
Інший підхід відкриває путь для зради революції і, відповідно, пролетарів. Сама
історія неодноразово це показувала.
Національно-визвольна боротьба і допомога від Заходу
Наші погляди не збігаються по іншому пункту. Ви бачите,
як перед Україною стоїть вибір між підкоренням перед монстром російського
імперіалізму і цілковитим знищенням державності (що безумовно відкине нас на
сторіччя назад) з одного боку та «шлях на Захід» і економічна залежність від
Європи з іншого боку. З цього ви робите помилковий висновок, що будь-який інший
шлях буде в «царині довільних фантазій та мрій, або геополітичної маячні». Ви
пропонуєте «помріяти» про «світову пролетарську революцію», і подібні «мрії»
ставите в один ряд з мріями про створення євразійської імперії з центром у
Києві. Адже ви, тов. Дубровський, називаєте себе соціалістом! Годі й казати, що
бути соціалістом і плазувати перед ситуацією, що стихійно складається, це дві
несумісні речі. Про свою позицію стосовно «економізму» ми написали. Залишається
тільки розглянути прогресивність європейського імперіалізму та причини
європейських сентиментів у 2014 і 2022 роках.
Ми написали вище, що Євромайдан, безумовно, був для України
кроком уперед, і залишається лише шкодувати що настільки бурхливі народні
повстання не змогла очолити робітнича партія, яка би керувалася марксизмом.
Протестувальники вимагали «шляху на Захід» як альтернативи суцільного зникнення
у російській тюрмі народів. Ясно, що це прогресивно і крок уперед! Але в цьому
контексті влучно згадати дві паралелі: одна з історичних подій сторічної
давнини і одна зовсім нещодавня. По-перше, чи було повстання УНР як незалежної
української буржуазної національної держави прогресивним явищем? Безумовно. Ви
правильно писали, що це був послідовний розвиток української
національно-визвольної боротьби. Марксизм, звичайно, підтверджує цю думку.
Розвиток капіталізму приводить до утворення національних держав, а «національно
строкаті» держави залишаються ненормальними, недорозвиненими, відсталими.
Приміром, Ленін із цього приводу писав: «національна держава є правило і
«норма» капіталізму, строката в національному відношенні держава — відсталість
або виняток». [11] Утім, загальний революційний імпульс українських трудящих
мас, що також розпалювався загальною революційною обстановкою тоді, зніс
буржуазну форму держави і встановив радянську республіку — це був ще дальший
крок уперед. По-друге, недавні вибухи демократичної боротьби у Грузії.
Свободолюбні грузини повстали проти проросійського авторитарного режиму,
протести довго не вдавалося приборкати, але головним чином свободолюбністю і
нестерпністю до гніту повсталих мас скористалися депутати і урядовці
проєвропейських настроїв. Ми писали у нашій публікації «Наші привітання
повсталим у Грузії» наступне: «З огляду на втому від російського пригнічення,
євроскептицизм став неприйнятним для грузинів варіантом. Цілком логічно, що
через роки російського пригнічення, у грузинському суспільстві стали панувати
ідеї, що пропонують альтернативу до російської сфери впливу. Без сумніву,
проте, що центральною силою стала саме антиросійська, а не проєвропейська
спрямованість протестів. Боротьба Грузії проти російської агресії приймає,
таким чином, національно-визвольний характер». [12]
Що значать ці два приклади у нашій ситуації? 2014 рік
підняв на народні повстання десятки та сотні тисяч людей — це неймовірно
бурхливий революційний підйом мас задля захисту демократії і національної
свободи! Формування справжньої пролетарської партії з передових представників
марксизму, очолення цією партією хвилі революційного підйому, встановлення
пролетарського уряду — це значить піти далі ніж «шлях на Захід», це значить
перерости цей «етап» і довести боротьбу за демократію до найбільш повного і
послідовного розкриття. Чи ми назвемо розглянуті протести прогресивними і
справедливими? Беззаперечно. Адже набагато краще було би, якби ці протести
очолили соціалісти. Це також беззаперечно. Європейська орієнтація стала для
українців у 2014 році і для грузинів у 2024 році єдиним альтернативним
варіантом проти зникнення у шлунку російського колоніального монстра. Але це
показує лише нашу слабкість як соціалістів, адже ми не змогли запропонувати
свого варіанту, адже ми залишилися інертними спостерігачами стихійних повстань.
Троцький про це влучно писав у контексті використання Гітлером українського
питання задля своєї політики «Великої України»: «Свого часу ми говорили: якби
не Сталін (тобто, якби не фатальна політика Комінтерну в Німеччині), не було б
Гітлера. Тепер до цього можна додати: якби не зґвалтування радянської України
сталінською бюрократією, не було б гітлерівської української політики». [13]
Факт очолення хвилі революційного настрою проєвропейськими силами не є нічим
іншим, ніж «нещасним» розвитком подій. Так само і про невдале і невчасне
повстання ірландців в 1916 році Ленін писав, що нещастя цього повстання в тому,
що воно не злилося з соціалістичною революцією. [14]
Відмова від встановлення диктатури пролетаріату, яким би
«мрійливим» заходом це не було без революцій і тривалої боротьби, буде також
відмовою від соціалістичних переконань. Наша задача, як послідовних
соціалістів, виявляється в тому, аби перейти «шлях на Захід», перерости це,
запропонувати більш прогресивну альтернативу, більш корисну для пролетаріату і
всіх трудящих. Це є своєрідна абетка, із засвоєнням якої, всі інші ваші
заперечення розкладаються самі по собі. Наприклад, ви пишете, що
«імперіалістичні держави у боротьбі між собою підтримували національно-визвольні
рухи у володіннях (у сферах впливу) конкурентів», тим часом як
«національно-визвольні рухи використовували міжімперіалістичні суперечності для
отримання так необхідної їм різноманітної допомоги у боротьбі проти відповідних
метрополій». Адже це тільки показує правильність нашої тези про двоїстий
характер національно-визвольної боротьби. Використання імперіалістами нашої
війни надає їй елемент міжімперіалістичної боротьби, хоча, звичайно, цей
елемент є привхідним, не основним. І це знову підтверджує необхідність
будування двоїстої стратегії: ні — несправедливій імперіалістичній війні, так —
справедливій національно-визвольній війні. Розвиток цієї двоїстої стратегії
можливий лише у формі пролетарської держави, проти побудови якої ви несправедливо
виступаєте. У цьому сенсі ми маємо «піти дальше» саме у бік побудови
позаблокової, справжньо незалежної держави на основі націоналізованої
економіки. Ви пропонуєте «піти дальше» у бік вступу в ЄС і перетворенні, як
наслідок, нашої війни на міжімперіалістичну. Використання «міжімперіалістичних
суперечностей», про яке ви пишете, це не те саме, що вступ в імперіалістичний
блок. Відповідно, ми можемо підтримати гасло «використання імперіалізму для
озброєння національно-пригнобленої держави», але ми ніяк не можемо підтримати
гасло «перетворення національно-визвольної війни у війну імперіалістичну»,
ніби-то «на нашу користь». Ось до яких «альтернатив» приводить відмова від
ідеалу соціалістичних поглядів — побуди пролетарської держави! Або «шлях на
Захід задля перетворення війни в імперіалістичну», або «народна війна під
пролетарським стягом». Ви обираєте перше або через те, що у щирому прагненні до
національної справедливості почуття національної гордості легко дурманить
голову, або через те, що ви вірите у нездійсненність економічної незалежності
після економічного перевороту та неможливість ведення національно-визвольної
війни інакше, як через буржуазну державу. Але якщо ж ви наголошуєте на
неможливості створення пролетарської держави і нездійсненності економічної
незалежності на цій основі, то ви мали би також прямо зректися соціалістичних
поглядів.
Звичайно, війна має таку діалектику, що завжди
національно-визвольна війна може перетворитися на імперіалістичну і навпаки. Це
напевно вам відомо. Це було відомо ще сто років тому, адже, наприклад,
Зінов’єв, який не розумів діалектики війни і необхідності конкретного аналізу
окремого випадку, писав: «навіщо ж чекати, поки Бельгію анексують і поки вона
повстане. Вона вже зараз бореться за те, щоб її не анексували, і цим ...
здійснює захист вітчизни в хорошому розумінні слова», на що Ленін відповів,
закликаючи розглядати кожну війну окремо, поза «загальними» правилами-догмами,
що «Бельгія зараз бере участь у грабіжницькій війні Англії + Франції + Росії,
допомагає душити Галичину, Вірменію тощо. Кожну дану війну треба оцінити
конкретно». [15] Тепер перенесемо це у нашу реальність: що означатиме
участь в імперіалістичному блоці для України, як не співучасть у пригніченні і
пограбунку націй? Однією рукою придушувати національні рухи малих народів
Європі, брати участь у миротворчих місіях, отримувати крихти надприбутку від
надексплуатації бідних країн, а іншою рукою писати викриття західного
імперіалізму — це не може бути шляхом справжнього послідовного соціаліста!!!
Нам недостатньо просто критикувати політику, бодай у парламенті чи за межами
його, нам потрібно негайно відмовитися від участі у будь-яких імперіалістських
коаліціях і основувати передусім на не-імперіалістські сили, а зокрема і на
власні, пролетарські сили. І ви, звичайно, помиляєтеся, коли песимістично
дивитися на це як на одні лиш «мрії», а перемогу вбачаєте нездійсненною без
запропонованого вами «шляху на Захід», адже, за словами Рози Люксембург,
«віковий досвід доводить, що ... беззавітна класова боротьба, яка пробуджує
самоповагу, героїзм і моральну силу народних мас, є найкращим захистом,
найкращою обороною країни проти зовнішнього ворога». Не дарма і для Маркса
національна війна це ніщо інше, як «найвище героїчне піднесення»! [16]
Ба більше: ви і самі прекрасно розумієте можливість
укладання колоніального договору за спиною нації, що бореться за національне
визволення. Ви пишете про Мюнхенський договір. [17] Зараз, порівняно з травнем
2024 року, ми набагато ближче до контрреволюційного договору, що може бути
укладений між імперіалістичними державами за спиною українців. Це, звичайно,
«дуже поганий для України варіант», але він зовсім не несподіваний. Ми
критикуємо Захід за боягузство і недостатність підтримки. Ми вимагаємо більшої
підтримки. Саме тому наша програма має включати відмову від прозахідного
лакейства і основу на власні сили. Ми саме затиснуті між двома вогнями, це не є
перебільшенням, оскільки буржуазія не здатна захищати демократію, не здатна
вести визвольну війну, вона не послідовна і саме тому завжди може
укласти угоду проти інтересів українських пролетарів і здати нашу
Україну. Подібне лакейство принесло вже чимало лиха і веде нас прямо до
трагедії. Але іншого шляху ніколи не буде, адже така є природа буржуазного
уряду незалежно від неоліберального чи «державного» напрямку політики. І саме
тому ми маємо боротися за демократію разом з боротьбою за соціалізм, у
підпорядкуванні цій боротьбі. Про аналогічну ситуацію майже дев’яноста років
тому писав Левко Давидович: «Україна особливо багата і досвідчена на хибні
шляхи боротьби за національне визволення. Тут перепробували все: і
дрібнобуржуазну Раду, і Скоропадського, і Петлюру, і «союз» з Гогенцоллернами,
і комбінації з Антантою. Після всіх цих експериментів тільки політичні трупи
можуть продовжувати покладати надію на партію однієї з фракцій української
буржуазії як керівника національної боротьби за визволення». Із цього він
робить єдино вірний висновок, який став пророчими у нашій ситуації: «тільки
український пролетаріат здатний не тільки розв'язати це завдання — революційне
в самій своїй суті — але й взяти на себе ініціативу його розв'язання.
Пролетаріат і тільки пролетаріат може згуртувати навколо себе селянські маси і
справді революційну національну інтелігенцію». [18] Тільки український пролетаріат!
Без жодних угод з імперіалізмом, без жодних «компромісів» з меншим злом проти
більшого зла! Так, послідовний соціаліст Троцький виступав проти опортуністів
Маркіяна Меленевського і Олександра Скоропис-Йолтуховського, які запропонували
підпорядкувати справу національного визволення України німецькому генералові:
«Революційні марксисти одним стусаном вигнали цих людей. Саме так революціонери
повинні поводитися і надалі». Він закликає до всіх свідомих борців за
національну свободу, до всіх послідовних соціалістів-демократів: «Ні найменшого
компромісу з імперіалізмом, як фашистським, так і демократичним! Ні найменшої
поступки українським націоналістам, як клерикально-реакційним, так і
ліберально-пацифістським! Ніяких «народних фронтів»! Повна незалежність пролетарської
партії як авангарду трудящих!» [19]
Ось у кого ми маємо вчитися. Ось приклади того, як діяли
справжні послідовні соціалісти під час національно-визвольних війн. Це і є
відповідь на те, як мають діяти українські соціалісти під час національно-визвольної
війни зараз.
Що натомість пропонує «Спалах»?
Нарешті, що пропонує редакція «Спалаху», окрім «загальних
фраз», яких «можна почути від будь-якого представника прогресивного людства»?
Що би зробила марксистська робітнича партія, якби вона прийшла до влади? Наші
конкретні політичні вимоги випливають з критичної підтримки національного
опору. Наша стратегічна це підготовка до народної затяжної війни, повернення
всіх українських територій. Марксистська робітнича партія має представляти
інтереси більшості населення, тоді як більшість населення готові боротися проти
анексій. Проте війна, що очолюється пролетарським урядом, не буде стримуватися
буржуазними кайданами. Військові командири і депутати будуть обиратися і
відкликатися за потреби. Створення солдатських комітетів подолає відчуження
офіцерського складу, оскільки солдати будуть прямо зацікавлені у виборі офіцеру
з найкращих сержантів, як і сержантів з найкращих солдатів. Насильне подолання
панування інтересів капіталу у всіх сферах економіки, що є ключовими для нашої
війни: націоналізація військової і іншої промисловості, банків, енергетичної,
логістичної і іншої інфраструктури тощо; створення комітетів на всіх трудових
місцях. Запровадження трудової армії, яка подолає розрив між тиловими і
прифронтовими містами. Заохочування мілітаризації трудящих мас, створення
озброєного народного ополчення, яке буде базуватися на трудових місцях задля
захисту інтересів українських пролетарів. Не можна не побачити, яку неймовірну
силу ці заходи нададуть українцям, серед іншого, і задля захисту суверенітету
України. Проте реалізація цих заходів неможлива без політичної революції, без
насильного повалення влади капіталу і диктаторських заходів проти поваленої
буржуазії. Це неможливо без будування пролетарської держави на місці застарілої
буржуазної. Тільки такий радикальний підхід оновить імпульс мотивації для
військових, що будуть захищати гідну вітчизну. Тільки так ми зможемо визволити
і розкрити революційність соціально- і національно-пригноблених мас.
Примітки
[1] Див. у телеграм-каналі за посиланням https://t.me/spalakh_ch/63
[2] Див. нашу статтю «Про що кажуть доморослі бунтарі?»
[3] «Про карикатуру на марксизм», том 30, 85-86
[4] Див. нашу публікацію «Реквієм за Покровськом» за
посиланням: https://www.thecommunists.net/worldwide/europe/ukraine-war-requiem-for-pokrovsk/#anker_1
[5] «Про карикатуру на марксизм», том 30, стор. 108-109
[6] «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», том.
27, стор. 400
[7] «Завдання російських соціал-демократів», том 2, стор.
426
[8] «І. Ф. Арманд. 25 грудня 1916 р.», том 49, стор. 333
[9] «Відповідь П. Київському», том 30, стор. 68-69
[10] «Підсумки дискусії про самовизначення», том 30,
стор. 51
[11] «Про право націй на самовизначення», том 25, стор.
250
[12] Див. https://www.thecommunists.net/worldwide/europe/our-salute-to-the-rebels-in-georgia/#anker_1
[13] Problem of the Ukraine by Leon Trotsky, див. https://www.marxists.org/archive/trotsky/1939/04/ukraine.html
[14] Див. про це «Заперечення на зауваження Г. Є.
Зінов’єва», том 54, стор. 474
[15] Там само, стор. 471
[16] «Про брошуру Юніуса», том 30, стор. 10. Варто
зауважити, що Маркс, звичайно, казав в оригіналі про національні війни «старих»
держав, викриваючи обманність і шахрайство лозунгу національної війни і захисту
вітчизни для цих держав після того, як вони пройшли цей етап. Ленін якраз і
вказує на насущність цього лозунгу для «нових» держав, якою є сучасна Україна.
[17] РКМТ раніше розглядав аналогію договору про мінерали
з Мюнхенським, див. за посиланням https://www.thecommunists.net/worldwide/global/on-shift-in-the-world-situation-and-its-consequences-for-ukraine-war/
[18] Див. прим. 12
[19] Там само
Repo
Немає коментарів:
Дописати коментар