 |
| Валерій Солдатенко |
Великий
письменник Микола Гоголь у своєму романі «Мертві душі» колись писав: «Ноздрев
был человек исторический. То есть всякий раз попадал в какую-нибудь историю».
20 січня 2025
року в Москві в будинку «Російського історичного товариства» відбулася урочиста
презентація 12-го тому «Истории России» в 20-и томах. Нагадаю, це товариство і
Редакційну раду цього видання очолює особисто Сергєй Наришкін - той самий член
Ради безпеки РФ, колишній голова адміністрації президента РФ, а нині голова
Служби зовнішньої розвідки РФ та за сумісництвом - голова фонду "История
Отечества". Подивитися презентацію можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=CntAhfsW_rA
Том присвячено
історії громадянської війни в Росії в 1918-1922 роках та вийшов у двох книгах.
Приблизно через два тижні невідомі аматори сканували другу книгу та виклали цей
скан в мережу. Скачати цю книгу можна тут:
Том затверджено Вченою радою Інституту
російської історії Російської академії наук та підписано до друку 26.04.2024 р.
Тираж 3000 примірників. Том вийшов у двох книгах. Бібліографічний опис:
История России: в 20 т. Т.
12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 1: Военное и политико-дипломатическое
противоборство / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. - 969 с. - ISBN 978-5-02-041018-3
История России: в 20 т. Т.
12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 2: Власть. Экономика.
Общество. Культура / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. — 919 с. —
ISBN 978-5-02-041024-4
На сайті ІРІ РАН
викладено лише зміст та короткий фрагмент з іншої глави : https://iriran.ru/RH-20
Оскільки я давно
вивчаю історію саме революційної доби 1917-1921 в Україні, то мене звісно
зацікавили перш за все розділи, присвячені саме Україні. Як сказав на
презентації один із редакторів – Владислав Голдін, в написанні тому взяли
участь 39 істориків, в тому числі 36 російських, два білоруських та один
український – доктор історичних наук, професор Валерій Федорович Солдатенко.
Отже частина 8 книги 2 має назву: "Национальные процессы и национальные движения". Глава 3 - "Национально-государственное строительство на Украине". Читаємо з початку:
«Национально-государственное
строительство на Украине в годы Гражданской войны – одна из актуальных и
дискуссионных тем в современной российской и зарубежной историографии,
поскольку ее изучение выходит за чисто научные рамки и связано с политически
значимой в настоящее время задачей сохранения исторически сложившегося единства
русского и украинского народов. Поэтому в этой ситуации важен взвешенный анализ
сложных событий общей истории народов России и Украины, к числу которых
относится Гражданская война, ее национально-региональные особенности на
Украине, в том числе связанные с попытками национально-государственного
строительства».
В заключному розділі так описано причини падіння Української Народної Республіки: «Безусловно одним из самых убедительных подтверждений прибли-жавшегося краха украинской национальной государственности, стала череда кри-зисных явлений в среде политически активного сегмента украинства, стоявшего у истоков национально-демократической революции».
6 лютого цього
року я опублікував такий допис на своїй сторінці фейсбук.
«Мені от цікаво,
цей текст справді належить йому? Чи цей текст є результатом колективної
творчості редакції цього видання, яку очолює пан Наришкін? Якщо цей текст
насправді не написаний цим істориком, чиє прізвище там стоїть, то цей історик
хоча би десь публічно про це заявив?
P.S. Я спершу не
ставив прізвище цього історика, але оскільки вже все одного його назвали й це
не таємниця, то виправив пост і назвав його.»
----
Приблизно через
п’ять днів після цього на фейсбуці з’явився профіль «Валерій Солдатенко», де
було розміщено фото саме того головного наукового співробітника Інституту
політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України, члена-кореспондента НАН
України Валерія Солдатенка.
https://www.facebook.com/profile.php?id=61573000563761
Єдиний поки що
публічний допис на цьому профілі у фейсбук розміщено 11 лютого 2025 р. Тут
автор пояснює, що пропозиція написати відповідні розділи для цього багатотомного
видання йому поступила ще в 2018 році від директора Інституту російської
історії РАН Юрія Петрова та завідувача відділу того інституту Віктора
Кондрашина, й він написав ці розділи та надіслав в 2019 році, але після того
ніяких контактів із редакцією того видання не мав. При цьому В. Солдатенко
зазначає, що був дуже здивований, коли побачив це видання в мережі, бо його
текст мав зовсім іншу структуру, а найбільше - «абсолютно не можуть
влаштувати здійснені непередбачувані й невиправдані смислові й змістовні
метаморфози-корективи."
«Хто в
даному випадку виявився «співавтором», насправді «автором № 1», не знаю.
Засвідчую,
що наступні тексти з більшими, чи меншими правками, які істотно не впливають на
смисл і зміст моєї позиції, належать мені. Не знаю, якою мірою варто нарікати на
непоінформованість про процес видання книги і її вихід ще в 2024 р., оскільки
стосунків з редколегією, авторським колективом, видавцями не існувало.
Зізнаюсь: в цілому домінує прикре почуття.»
-----
Мушу також
повідомити, що на фейсбуці зареєстровано понад два десятки людей із таким само іменем
та прізвищем – «Валерій Солдатенко», «Валерий Солдатенко», «Valerij Soldatenko». Тобто раптом що, і
редакція тієї «Истории России» може сказати, що це не справжній Валерій
Солдатенко написав, та й сам він може так само сказати. Бо його фотографію із
сайту його інституту може скачати будь-хто.
Чи Валерій
Солдатенко справді думає, що С. Наришкін, В. Голдін, В. Кондрашин та інші члени
редакції «Истории России» читають його сторінку на фейсбук та принесуть йому
публічні вибачення? Це справді смішно. Якщо навіть так, то що зміниться?
Я просто
нагадаю, що це не якесь онлайн-видання, яке зникне разом із сайтом, якщо не
проплатять хостинг. Це не бульварна газета, яких сотні.
Том затверджено
Вченою радою Інституту російської історії РАН та підписано до друку 26.04.2024
р. Тираж 3000 примірників.
Більше того це
видання що має міжнародний код ISBN та
попаде як обов'язковий примірник до усіх наукових та обласних бібліотек Росії
та країн СНД як мінімум, а напевно також і до закордонних наукових бібліотек.
Це щось типу багатотомної "Истории КПСС" або "Очерков истории
СССР", на які орієнтувалися усі шкільні програми колишнього СРСР.
І от в цьому
багатотомному "академічному виданні" в розділі за підписом В.Ф.
Солдатенко пишеться про "історичну єдність росіян та українців". В
2024 році. А спростування тільки на сторінці фейсбук, яку створено два тижні тому
й яку майже ніхто не читає.
На мою думку, якби
Валерій Федорович Солдатенко дійсно хотів би врятувати хоча би залишки своєї
репутації як історика та громадянина, то він би опублікував відкритого листа до
редакції тієї "Истории России" та Вченої ради ІРІ РАН, яка затвердила
цей текст. Опублікував би на сайті Національної Академії Наук України та своїй
сторінці в наукових мережах. І там чітко би вказав: що цей текст є
фальсифікація його тексту і його позиції, і що він категорично протестує проти
такої фальсифікації та самої концепції колективу пана Наришкіна. І протестує не
тому, що Президія НАН України вирішила розірвати усі відносини із Російською
академією наук, а тому що ця концепція й ці фальсифікації - це ідеологічне
прикриття російської повномасштабної війни проти України, з метою знищення
України.
Але тоді би
довелося пояснити і медалі Пушкіна і Сталіна, отримані ним раніше. 6 березня
2012 р. указом президента РФ Д. Медведєва № 288 тодішній голова Українського
інституту національної пам’яті В.Ф. Солдатенко був нагороджений «Медаллю
Пушкіна» - «за великий внесок у розвиток культурних зв'язків з Російською Федерацією,
збереження та популяризацію російської мови та культури за кордоном». Можна
сказати звісно, що то були часи Януковича, хоч і тоді не всі такі медальки
заслужили.
 |
| Київ, 21 грудня 2019 р. |
21 грудня 2019
р. в Києві Компартія України провела «науково-практичну конференцію» на тему
«І.В. Сталін та революційне перетворення світу», приурочену до 140-річчя «вождя
народів». На ній серед інших виступив із доповіддю «Сталін і Україна на
переломному етапі» також професор і член-кореспондент НАН України Валерій
Солдатенко. На тій же конференції від імені ЦК КПУ вручили пам’ятні медалі на
честь 140-річчя І.В.Сталіна – серед нагороджених і доктор наук Валерій
Солдатенко.
За що саме так
полюбили його сталіністи та російські шовіністи я писав у статті «Медаль для
члена-кореспондента: Валерій Солдатенко як історик більшовизму та української
революції (полемічні нотатки)», розміщеній на сайті Historians.in.ua. 18 жовтня 2022 р.
Режим доступу:
На жаль із
сайтом технічні проблеми, тому даю посилання на публікації тієї статті на інших
ресурсах:
https://www.academia.edu/89467041/
https://www.nihilist.li/2022/10/17/medal-dlya-chlena-korespondenta/
https://proletar-ukr.blogspot.com/2022/10/blog-post.html
Звісно можна
сказати, мовляв, це все було до 24 лютого 2022 року.
Але ж путінский
режим та рашизм як явище не народився 24 лютого 2022 року. Відкрита російська
військова агресія проти України почалася 20 лютого 2014 року. Вже 18 березня
2014 Росія анексувала Крим та почала проксі-війну на Донбасі. За вісім років
російсько-української гібридної війни, що почалася в 2014 р., в Росії було
видано щонайменше шість книг Валерія Солдатенка – російські версії його
монографій про Георгія Пятакова та Миколу Скрипника, про Володимира Винниченка
та Симона Петлюру, нарис про Крим в роки революції та дві збірки його «історико-історіографічних
есе» про українську революцію 1917–1921 рр. За той же час чотири збірки праць
Валерія Солдатенко було видано Києві, там само вийшла й одна книжка – спільна
із академіком Володимиром Литвином.
Тобто
співробітництво в написанні «Истории России» було зовсім не випадковим, а
скоріше закономірним. Хоча напевно таки остаточну редакцію тих розділів про
Україну в томі 12 дійсно робили вже без Солдатенка, хоч і використовуючи його
тексти.
Якщо згадати
культовий серед пострадянської інтелігенції роман російського письменника та
шовініста М. Булгакова «Собаче серце», то вся ця ситуація трохи нагадує сцену,
де професор Преображенський спілкується зі Швондером і його компанією. Він щиро
здивований. Він заслужений професор, який має таких впливових друзів, знайомих,
клієнтів в столиці ( в даному випадку - і в Києві, і в Москві), і він мусить
давати пояснення якимось там голодранцям, що з’явилися невідомо звідки й
виставляють йому якісь там незрозумілі претензії. І цьому заслуженому професору
так хочеться взяти телефонну слухавку, набрати номер Іосіфа Віссаріоновіча й
щиро так попросити:
- Дайте мне,
пожалуйста, окончательную бумажку, чтобы все они от меня отстали и не мешали
работать.
--------------------------
Тільки от часи
вже трохи не ті.
В 2008 році,
коли Росія вторглася в Грузію, відомий грузинський актор та співак Вахтанг
Кікабідзе публічно заявив, відмовляється від російського ордену «Дружби», яким
нагородив його той самий зіц-президент Д. Медвєдєв. Це не одинокий приклад. Вікіпедія
наводить список понад двадцяти осіб, що відмовилися від державних нагород Росії
за часів Путіна, там є і росіяни, і громадяни інших країн. Навіть у самій Росії
було чимало випадків, коли люди публічно відмовлялися від державних нагород на
знак протесту проти тієї чи іншої політики держави. Тобто для людей важливіше
було зберегти своє чесне ім'я, а ніж мати ті брязкальця.
Що саме
важливіше для Валерія Солдатенка?
Мені багато
разів доводилося стикатися із тим, що редакція того чи іншого видання змінює
мій текст або навіть назву моєї статті відповідно до власних смаків чи
принципів. Порядна редакція при цьому питає дозволу автора - узгоджує ці зміни
із автором. На жаль бувають і непорядні видання, які роблять зміни без дозволу
автора. Мені також попадалися такі видання і я писав листи протесту з цього
приводу, а були випадки, коли я й відмовлявся від публікації. Звісно, що мені
не доводилося ніколи брати участь у таких академічних проєктах як згадана
«Історія Росії».
Але тут варто
розглянути ширший контекст. Повномаштабна агресія Росії проти України лише
загострила стару проблему. Імперія завжди препарує та використовує культуру
колонізованих народів на власний смак та розсуд, не питаючи в них дозволу. Чи
усвідомлює це В. Солдатенко, який свого часу став доктором наук за фахом
«Історія КПРС», в роки незалежності багато писав про Українську революцію 1917
– 1920 років (автори «Истории России» сам цей термін «українська революція»
вживають лише в лапках, як щось штучне та вигадане), але при цьому досі вірить,
що Українська СРР була рівноправним засновником Радянського Союзу?
Ці питання
залишаються відкритими.
Немає коментарів:
Дописати коментар