Доволі розтягнута у часі дискусія з групою «Спалах» вже дає певні результати. Можна відзначити узгодження нашого ставлення
до українського національно-визвольного руху, до генезису модернової
української нації та завдань сучасної української національно-визвольної боротьби.
Таке узгодження знаходить своє відображення в
тому, що група «Спалах» значною мірою скоригувала свої попередні позиції під
впливом моїх зауважень і в мене зараз немає ніяких заперечень відносно змісту розділу «Задачі національно-визвольного руху: від більшовиків до Євромайдану і війни з Росією» з тексту
групи «Спалах» «Відповідь «Пролетарю
України»».
Але на цьому узгодженість наших поглядів і
переконань закінчується. Далі все виглядає дещо складніше. З розвитком дискусії
виявляються нові, ще більш глибокі розходження.
Незважаючи на задекларовану групою «Спалах» «товариську дискусію» в середовищі
українських марксистів, у тексті «Відповідь
«Пролетарю…»» мене спочатку обізвано «паном»,
потім я чомусь знову став «товарищем»,
але визначено мій «правий ухил»
(невідомо, правда, відносно чого), а
під кінець «відлучено від церкви», тобто від марксизму та соціалізму взагалі.
Отже, на жаль, ліворадикальні опоненти в
рамках товариської дискусії не втрималися, що не завадить мені дискутувати с ними
зважено та коректно й тільки з принципових питань.
Тому моя увага буде зосереждена виключно на
тих ліворадикальних позиціях, які поки що займає група «Спалах».
I
Відразу треба окреслити принципову відмінність
спроб аналізувати українську дійсність між мною та членами групи «Спалах».
Підхід «Спалаху» характеризується тим, що
реалістична оцінка становища підміняється заскорузлими ідеологічними кліше,
беззмістовними ритуальними фразами та гаслами, потужним цитуванням Леніна і
Троцького та ігноруванням фактів, які не вкладаються у революційну свідомість
членів «Спалаху», в їхні ультраліві уявлення про те, як воно повинно бути.
Мій підхід, як вислід важкого досвіду суцільних поразок соціалістичної боротьби за
останні 40 років, ґрунтується на розумінні реальності, на прийнятті фактів суспільно-політичного
життя такими, як вони є, а не такими, якими мені хотілося би їх бачити.
Звідси витоки двох принципово різних векторів
можливої політичної дії: я закликаю українських соціалістів до просвітництва і
до участі в економічній боротьби пролетаріату з метою побудови її сталих
організаційних форм, а також до участі у національно-визвольній війні (поки
вона йде); до критичної підтримки української буржуазної держави, буржуазного
уряду, який спирається на об’єктивно виникаючий під час національно-визвольних
змагань міжкласовий консенсус і є єдиним реальним центром організації
українського національного спротиву.
Група «Спалах» закликає до негайної (під час
війни за незалежність) соціалістичної революції в Україні, тобто до повалення
буржуазного уряду та встановлення диктатури пролетаріату і відповідно, «уряду трудящих і солдатів», перш за все
на тій підставі, що буржуазний уряд, буржуазна держава, взагалі, буржуазія, як
клас, на думку членів «Спалаху», не здатні ефективно вести
національно-визвольну війну.
Очолювана робітничо-селянсько-солдатським
урядом диктатура українського пролетаріату успішно вирішує завдання
національно-визвольної боротьби, які не здатна вирішити буржуазія з її «застарілим, протрухлим урядом», що дає
подальший поштовх для розвитку( поглиблення – як колись казали) соціалістичної
революції в Україні і відповідно відкриває шлях до соціалізму, – тобто група
«Спалах» пропонує алгоритм
соціально-революційних дій, основаних на збанкрутілій немарксистський теорії
перманентної революції, яку і досі пропагують прихильники ортодоксального
троцькізму.
Весь цей сценарій, окреслений групою «Спалах»
я вважаю ліворадикальним запамороченням, цілковитим відривом від реальності. Можна
відразу стверджувати, що усі ідеологеми «Спалаху» руйнуються під впливом одного
безперечного факту: суб’єкта соціалістичної революції в Україні немає. Але
розберемося з усім цим трохи докладніше.
II
Головна помилка членів «Спалаху» як раз і полягає в тому, що вони вбачають суб’єкта
соціалістичної революції там, де його немає і наразі бути не може(тобто в
Україні) і знову (як і їхні ідейні попередники) кажуть про можливість
соціалістичної революції у відсталій країні, яка потім, начебто, має
перекинутись на провідні індустріальні країни.
Кожне явище необхідно розглядати як процес,
тобто у своєму історичному розвитку. Це абетка марксизму, якою нехтують члени
групи «Спалах». Цим ліворадикалам перш ніж проголошувати про омріяну ними здатність
українського пролетаріату здійснити соціалістичну революцію, треба було б
провести аналіз його стану, його соціального буття, принаймні, за першу чверть
XXI ст..
Під час такого аналізу треба було б знайти
відповіді на такі питання:
-
яким був стан
робітничого руху ( або жорсткіше – чи існував в Україні у цей час робітничий
рух взагалі?)?
-
яку
боротьбу провадив український пролетаріат за свої соціальні права та інтереси у
якості найманих працівників, перш за все, як воно було у цей час із страйковою боротьбою?
-
які
політичні партії були створені робітничим класом?
-
чи
боровся український пролетаріат за демократію?
-
і – це
найголовніше: який рівень класової солідарності – класової свідомості
демонструвало українське робітництво у цей проміжок часу?
Відповіді на ці питання мають визначити, - чи
є український робітничий клас суб’єктом хоч якихось соціальних зрушень, не
кажучи вже про соціалістичну революцію?
І на усі ці питання треба дати тільки
негативні відповіді.
Чи існував у ці часи в Україні робітничий рух?
Якщо формально, - так, існував, бо якось животіла його найбільш суттєва
організаційна складова – профспілки. Ледь животіла саме тому, що у
пролетарському середовищі панувала майже суцільна соціальна пасивність.
«Офіційні», або «традиційні» профспілки,
наприклад, ПМГУ, катастрофічно втрачали свою чисельність. На базовому рівні, -
на рівні первинних організацій вони демонстрували цілковитий розклад та(або)
плазування перед адміністраціями власників засобів виробництва.
Альтернативні профспілки або не мали ніякого
росту чисельності і відповідно своєї впливовості, або втрачали свою
альтернативну сутність і починали пропагувати та й втілювати у свою повсякденну
діяльність «соціальне партнерство» та «соціальний діалог» з експлуататорами, - як,
наприклад, НПГУ.
А в умовах панування соціальної пасивності теж саме (що ледь
жевріє) можна було сказати і про страйкову боротьбу, - десь, якось, колись щось
було…
З 1991 р., тобто з часів здобуття Україною
формальної незалежності, пролетаріат так і не створив ніяких власне робітничих
партій. Протягом минулих з того часу більш ніж 30 років, усі доволі численні
політичні формації, які у своїх назвах висували претензії на подібний статус,
були не більше, як гуртками інтелігентів,
відірваних від реальних робітників. Не маючи під собою ніякої соціальної бази,
вони одна за одною зникали у безвісті, будучи не більше ніж флуктуаціями.
Боротьба за демократію, тобто за те, щоб рамки
буржуазної демократії стали ширшими, щоб використовувати це розширення для
розвитку робітничого руху? Це взагалі було поза рівнем наявної класової
свідомості українського пролетаріату. У кращому разі йому було байдуже, яким
буде рівень демократизації суспільних відносин, у найгіршому, - він негативно ставився до парламентаризму та
прагнув «твердої руки», влади якоїсь «сильної особистості», а під час триваючої
війни – диктатури якогось популярного генерала…
Реальний, не вигаданий ліворадикалами
робітник, на питання, - чи підтримує він боротьбу за демократію, міг сказати
членам «Спалаху»: «Демократія? Вона потрібна тільки інтелігентам!»
І нарешті, - як воно було з класовою
свідомістю? Аж ніяк! Українське робітництво не усвідомлювало себе окремим
класом капіталістичного суспільства с притаманними саме йому інтересами
(«класом для себе»), бо на загал не розуміло (і не розуміє) сутності
капіталістичної експлуатації, бо вважало (і вважає), що наймана праця була, є і
завжди буде… Звідси і повна відсутність класової солідарності.
Тільки соціальна активність на основі
становлення класової свідомості (і відповідно солідарності) є підґрунтям появи
і розвитку різних форм самоорганізації пролетаріату і перш за все органів
класового самозахисту, - це, мабуть, не здатні заперечити навіть ліворадикальні
фантазери з «Спалаху».