четвер, 15 жовтня 2015 р.

«О предании революционному суду...»


 Михайло Муравйов про
витоки українського націонал-комунізму.

Андрій Здоров.

Пропонована нижче стаття була вперше надрукована у 2009 р. В ній вперше було опубліковано доповідь головнокомандувача радянських військ в Україні на початку 1918 р. голові Ради Народних Комісарів РСФРР Володимиру Леніну про відступ з Києва радянських військ, копію якої нам довелося розшукати в колишньому партійному архіві Інституту історії партії при ЦК КПУ. 
Зараз в Україні  триває інша війна, з іншими прапорами та дійовими особами. Але дехто з істориків та публіцистів намагаєтсья проводити паралелі із подіями 1918 р., мовляв, і тоді, й зараз Україна захищається від російської агресії.  Доля підполковника Михайла Муравйова дуже показова у цьому плані, якщо її порівняти із долею іншого російського підполковника - Ігоря Гіркіна (Стрелкова), що був командувачем армії так званої "Донецької Народної республіки" у 2014 р. Гіркін - історик за освітою, що займався довгий час історичними реконструкціями подій громадянської війни в Росії 1918-1920 рр. Тож Гіркіну відомо, хто такий Муравйов і яка була його доля. Але на відміну від Муравйова, Гіркін завжди був і є білогвардійцем, тобто російським монархістом і представником російської контрреволюції. Саме тому Гіркіну й не вдалося дійти до Києва, а навпаки довелося тікати з Донбасу.


29 січня український політикум за вже встановленою традицією відзначає чергову річницю бою під Крутами, битви із російськими більшовиками в 1918 р. Мало хто при цьому звертає увагу на те, що командувала цими «більшовиками» людина, яка ніколи не належала до партії більшовиків. Так, Михайло Артемович Муравйов, підполковник царської армії, який ще влітку 1917 р. формував ударні батальйони для Керенського, на початку 1918 р. називав себе лівим есером, в липні підняв повстання проти уряду Леніна й оголосив війну Німеччині, а 11 липня 1918 р. був застрелений більшовиками у Симбірську при арешті1.
Документ, що привернув нашу увагу, був написаний на початку березня 1918 р. 1 березня до Києва вступили війська Німеччини, Австро-Угорщини та Української Центральної Ради, а 3 березня в Бресті було підписано знаменитий Брестський мирний договір, згідно якому радянська Росія брала на себе серед іншого зобов’язаня вивести з України усі свої війська. Штаб Муравйова знаходився в той час в Одесі, куди він був посланий для боротьби із наступом на Бесарабію румунських інтервентів. Тим не менше Муравйов продовжував слідкувати за ситуацією в столиці України, із здобуттям якої 26 січня 1918 р. пов’язаний пік його слави й могутності. Його оцінка ситуації  ніколи не публикувалася у радянській літературі й це не випадково, бо вона разюче відмінна від створених там образів героїчної оборони Києва від німців. Наводимо документ повністю мовою оригіналу.

«В Петроград. Председателю Совета Народных Комиссаров. Главковерх Крыленко. Военно Подвойскому. Нарком Антонову.2

Сообщаю о занятии Киева почти без боя гайдамаками, австрийцами, украинцами  и другим сбродом. Причины такового легкого падения Киева послужили: полная дезорганизация Советской власти на Украине в лице Народного Секретариата3. Личное самолюбие, интриги.
Коцюбинский открыто заявил, что он [не] признает Главковерха Крыленко и считает его одной фикцией и что он один является главковерхом на Украине. Это внесло громадную деморализацию в войсках Юго-Западного фронта, которые оставили Киев. Кроме того узкий национализм и местный патриотизм, выражающийся в том, что все, что есть на Украине, принадлежит не федерации, а Украине, вследствие чего армии не получали положенного им снабжения. Потом создание разных верховных командных комиссий довершило окончательно их дезорганизацию и деморализацию как власти, так и армии.
Я неоднократно доносил вам, что Коцюбинский помимо меня вмешивался в дела северных армий, считая их почти что украинскими. Между тем мы подчинены верховной русской румынской коллегии. Вмешательство их выразилось в отдаче помимо меня приказания  советским северным армиям и в плетении интриги среди самозванно собравшегося  комитета первой советской красногвардейской армии, который деморализовал эту славную армию и совершенно разложил. Мне пришлось заново создать новую, которая сейчас доблестно дерется с румынами. Самозваный же  армейский комитет, который не является выразителем армии, ибо те части, выразителем которых он является, распущены [и] не входят в состав первой армии, бросил армию и неизвестно где находится, деморализуя глубокий тыл. Во главе этого комитета стоит некий Моисеев и Лапидус, называющие себя якобы большевиками, а по моему мнению, изменники Советской власти и революции.
В завершение всего по приказу Коцюбинского этот комитет арестовал по дороге командира первой советской армии Егорова, который ехал в Петроград по вызову Совета Народных Комиссаров для получения высшего назначения.
Вот та печальная картина, которую я нарисовал вам. Плоды работы Коцюбинского. Прошу вас о предании революционному суду  Коцюбинского, Моисеева и Лапидуса как не признавших Советской власти в лице главковерха Крыленко и центральной советской власти. Кроме того прошу их предать партийному суду. Заявляю, что потеря Украины – это результат работы Коцюбинского и некоторых других секретарствовавших на узко националистических точков зрения [так в тексті. – А.З.]. По украинским делам вам предоставит доклад главкоюз Гузарский. Я собираюсь на Киев, как только покончу с румынами.
Главнокомандующий Муравьев.
№ 001807».
Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф.57.Оп.2.Спр.76.Арк.71-72.

Документ дає дуже яскраву відповідь на питання про причини поразки Радянської влади в Україні навесні 1918 р., й здачі Києва зокрема. Наступу німецько-автрійських військ нічого було протиставити, оскільки серед керівництва червоних йшла боротьба за владу. Юрій Коцюбинський, призначений ЦВК Рад України головнокомандуючим «всіма військами Української республіки» 19 січня 1918 р.5, намагався взяти під контроль радянські війська, які подпорядковувалися Муравйову. В нього були на це підстави. Ще 23 січня (5 лютого) радіотелеграма Ради Народних Комісарів «всім, всім, всім» за підписом Леніна повідомляла: «Советские войска вступили в Киев 16 января. Войсками руководил заместитель народного секретаря по военным делам Шахрая Юрий Коцюбинский. Киевский гарнизон со всей артиллерией соединился с войсками Коцюбинского и объявил Киевскую Раду (Винниченко-Порш) низложенной. Всеми покинутый Генеральный Секретариат Киевской Рады во главе с Винниченко скрылся»6.
З іншого боку В.Ленін та його колеги по уряду були цілком свідомі того, що радянськими військами командував не Юрій Коцюбинський, а Михайло Муравйов. 14 лютого Ленін  відправляє телеграму «Киев. Главнокомандующему Муравьеву. Если не будет иного распоряжения от Антонова, действуйте как можно энергичнее на Румынском фронте по соглашению с Раковским и его комиссией»7. 17 лютого, повідомляючи  В.Антонову-Овсеєнку рішення РНК про відправку «головнокомандуючого Муравйова та його північної армії» на Румунський фронт, Ленін  пише: «Мы ни на минуту не сомневаемся, что доблестные герои освобождения Киева не замедлят исполнить свой революционный долг»8.
Російські білогвардійці, що перебували тоді в Києві писали: “Українськими більшовицькими військами камандував Юрій Коцюбинський”9. Йому перш за все підпорядковувалися загони Червоного Козацтва, які підтримували порядок у місті10. Однак в місті знаходилися ще й війська двох революційних армій, що підпорядковувалися Муравйову. Хоч обидві ці армії налічували близько 8,5 тис. осіб, але співіснування двох військових влад в одному місці викликало постійні конфлікти. Таке суперечливе становище не могло тривати довго. Юрій Коцюбинський, відчувши підтримку ЦВК Рад України та Народного Секретаріату, а також армійського комітету 1-ї революційної армії вирішив надати декларації реального змісту й стати дійсним головнокомандуючим Української Робітничо-Селянської Республіки. Це в свою чергу викликало конфлікт із Муравйовим, арешт командувача 1-ї армії Павла Єгорова, що відмовився йому підкорятися, а також слідство, розпочате Московським комітетом РКП(б) за скаргою Муравйова.
При чому  до числа українських націоналістів потрапили старий російський більшовик Сергій Мойсеєв, що особисто знав Леніна по партійній школі в Лонжюмо (Франція)11, та його товариш московський більшовик Юхим Лапідус. Їх провина полягала в тому, що вони наприкінці січня 1918 р. провели з’їзд представників червоногвардійських загонів, що наступали на Київ в складі 1-ї революційної  радянської армії, де був обраний армійський комітет (голова  - С.І.Мойсеєв, секретар – Ю.І.Лапідус)12. Цей комітет намагався покласти край самодурству Муравйова, його закликам до мародерства й безпідставним розправам зокрема. Особливе обурення Муравйова викликали зв'язки армійського комітету 1-ї армії із українським радянським урядом.
Між іншим, фактичний голова Народного Секретаріату – народний секретар внутришніх справ Євгенія Бош пропонувала Мойсеєву навіть заарештувати й самого Муравйова. Пізніше на слідстві у Москві С.Мойсеєв свідчив: “Народный Секретариат вышел к нам с выяснением о том, какие отряды могли бы остаться в Киеве. Мы указали, какие отряды можно было бы оставить для защиты секретариата. Мы сносились с Народным Секретариатом по делу Муравйова конспиративно, и народный секретарь внутренних дел Е. Бош предложила нам арестовать Муравйова, что одобрили народные секретари Бакинский и Затонский, а затем к этому присоединился Коцюбинский”12. Натомісць Муравйов оголосив Мойсеєва й Лапідуса поза законом та видав наказ про їх арешт.
Леніну довелося особисто розбиратися із наслідками своєї подвійної політики в українському питанні. В кінці березня 1918 р. він змушений був навіть провести очну ставку Муравйова та Мойсеєва13. Нажаль протокол цієї очної ставки до сих пір не знайдений. Та навряд чи вона була на користь головнокомандуючого. В квітні того ж року за особистим розпорядженням Дзержинського Муравйов був заарештований й кинутий до Таганської в’язниці. Революційний трибунал при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітеті майже півтора місяці розглядав його справу.
Проте заколот чехословацького корпусу в Поволжі змусив більшовиків знову звернутися до послуг Муравйова як військового спеціаліста. Слідча справа була припинена „за відсутністю складу злочину”. Муравйов отримав нове високе призначення – головнокомандуючий Східним фронтом, але й старі образи не забув. Скориставшись повстанням лівих есерів у Москві, він піднімає заколот у Симбірську, заявляючи про непідкорення уряду Леніна. Цей заколот був придушений так само швидко, як і у Москві, а сам головнокомандуючий убитий при спробі вчинити опір під час арешту.
Документ, наведений нами, вказує на витоки того явища, яке пізніше  назовуть українським націонал-комунізмом. Люди, яким на практиці довелося втілювали публічно заявлений більшовиками принцип права націй на самовизначення, самі відмовилися вважати його фікцією й намагалися наповнити реальним змістом, тим більше що це було пов’язане із їх владними повноваженнями. Те що національні почуття відігравали тут далеко не головну роль, вказує вже національний склад звинувачених Муравйовим: Коцюбинський – українець, Мойсеєв – росіянин, Лапідус – єврей. Декларативний суверенітет українського Радянського уряду вони під тиском революційних мас знизу намагалися підкріпити справжньою військовою силою. А це в свою чергу  викликало звинувачення в націоналізмі та зраді Радянської влади. Шлях, який вони лише почали, згодом пройдуть Василь Шахрай та Сергій Мазлах, Християн Раковский та Микола Скрипник...

Примітки:

1.      Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: Документована історія. - К., 2001. – С.38.
2.      Адресати телеграми: голова Ради Народних Комісарів РСФРР Володимир Ульянов-Ленін, Верховний головнокомандуючий Микола Криленко, народний комісар по військовим справам Микола Подвойський та народний комісар по боротьбі із контрреволюцією на Півдні Росії Володимир Антонов-Овсеєнко.
3.      Так називався перший український радянський уряд, обраний Центральним Виконавчим Комітетом Рад України після І Всеукраїнського з’їзду Рад в Харкові в грудні 1917 р.
4.      Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф.57.Оп.2.Спр.76.Арк.71-72.
5.      Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.1.Оп.1.Спр.3.Арк.40.
6.      Декреты Советской власти. – Т.1. – М.1957. – С.402.
7.      Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.50. – М.,1975. – С.41.
8.      Там же. - С.365.
9.      Малая Русь. Война украинцев с большевиками. 1 ноября 1917 — 17 февраля 1918 г.  - Вып.2. - К.,1918. - С.23.
10.  Там же. - С.79.
11.  Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.48. – С.141,498; Моисеев С.И. Полк рабочей Москвы. - М.,1960 — С.102-106; Подляшук П.И. Повесть о рядовом революции. - М.,1982. - С.123-129.
12.  Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: Документована історія. - К., 2001. – С.86.
13.  Там само. – С.194.
14.  Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т.5. – М.1975. – С.336, 339.

-----------
Опубліковано:

Київська старовина. – 2008. – № 6. – С.147-151.  

Те саме російською:
"Деморализуя глубокий тыл". Михаил Муравьев об истоках украинского национал-коммунизма //Свобода. Громадсько-політичне видання. - 2009. - 29 січня.
http://www.svoboda.com.ua/index.php?Lev=news&Id=4629



пʼятниця, 18 вересня 2015 р.

CОЦІАЛІЗМ ЧИ ДЕРЖАВНИЙ КАПІТАЛІЗМ ? (Радянський Союз з точки зору марксизму)



Ця стаття була вперше опублікована в бюлетені одеської марксистської групи "Пролетарий" (№ 1 за січень 2000 р.) В червні 2011 р. цей текст полужив основою доповіді автора на міжнародному симпозіумі "Постсталінські диспозитиви у філософії та кіно", що пройшов у Національному університеті Києво-Могилянська Академія. Ширше система аргументів представлена у книжці, що опублікована російської мовою двома виданнями (2003 р. в Одесі та 2006 р. у Москві) - "Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества".                   

     XX століття поставило перед марксистським суспільствознавством важке і неординарне завдання: визначити, до якої формації чи способу виробництва належать суспільства, що не тільки проголошували себе соціалістичними, але й заявляли, що вчення Карла Маркса є їхньою ідейною основою. 74 роки радянської історії -- що це було: відкат у минуле чи ривок у майбутнє? підтвердження марксистськоі теорії чи її спростування?
    На сьогодні серед вчених марксистів  сформувалося чотири напрями у вирішенні проблеми фармаційної належності радянського суспільства.
          1. Перше з них складають вчені, що вважають це суспільство соціалізмом ( з додаванням різних епітетів - розвинутий, ранній, реальний, казармений, державний тощо). Тут треба з"ясувати, що ми розуміємо під соціалізмом. За Карлом Марксом, соціалізм - це, по-перше, дійсний рух робітничого класу за своє визволення, боротьба за знищення системи експлуатації людини людиною. По-друге,  це перша фаза безкласового (комуністичного) суспільства. Перехід до нього можливий лише через період диктатури пролетаріату за високого рівня розвитку продуктивних сил. Цей період і є соціалізмом у другому значенні цього слова. Хоча в цей період людина ще підкорена  суспільному поділу праці і  зберегається протилежність між розумовою і фізичною працею, засоби виробництва вже знаходяться у суспільній власності, що дозволяє вже ліквідувати експлуатацію людини людиною. ( Див.: Ленин В.И. Государство и революция //ПСС. Т.33 ).
          Чи можна вважати державну власність в СРСР власністю всього суспільства, якщо нею безконтрольно розпоряджалася тільки правляча номенклатура?  Якщо ця номенклатура забезпечувала себе всіма можливими привілеями за рахунок трудящих мас, а всі спроби робітничого протесту давила танками, як це було в Східному Берліні 1953 р., Новочеркаську 1962 р. чи в Будапешті 1956 р.?
          Так за офіційними даними середня зарплатня робітників та службовців СРСР в 1940 р. становила 330 руб. Більшість населення жила в комуналках чи курних хатах. В той же час, як свідчив в 1941 р. командуючий 5-ю армією генерал-майор М.Потапов, місячний оклад командарма становив 2600 руб., а за штатом йому виділялася  квартира з 10 кімнат.
          Ще в 1964 р. директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин  АН СРСР академік Євген Варга в своїх передсмертних записках ставив запитання: " А які реальні доходи тих, хто належить до верхівки бюрократії, правлячого в країні прошарку?...  Цього не знає ніхто!
    Але кожний знає , що під Москвою є дачі -- звичайно державні; при них постійно перебуває 20-30 чоловік охорони, крім того садовники, кухарі, покоївки, спецлікарі і медсестри, шофера тощо -- всього до 40--50 чол. прислуги.  Все це оплачує держава. Крім того, природньо , є міська квартира з відповідним обслуговуванням й щонайменше  ще одна дача на Півдні. В них пресональні спецпоїзди, персогальні літаки, й ті,і інші з кухнею і кухарями, персональні яхти і, звичайно ж, безліч автомобілів і шоферів, що обслуговують вдень і вночі їх самих, та членів їх сімей...
    У що це обходиться державі? Я цього не знаю! Але я знаю, що для забезпеченнятакого рівня життя в Америці треба бути мультиміліонером!" (Полис. 1991. №2.С.177)
          Та частина номенклатури, що внаслідок  подій 1991 р. була викинута з владних крісел, згуртувалася навколо партій, що оголошують себе нащадками ВКП(б)--КПРС і закликають до відновлення Радянського Союзу. Природньо, що для них теза про побудову соціалізму в СРСР -- аксіома , що не підлягає сумніву й не потребує доказів. Так само очевидно й те, що  повернення до того "соціалізму" поверне і їх до влади.
    2. Засновником другого напряму виступив колишній діяч Жовтневої революції талідер Лівої опозіції в РКП(б)  Лев Троцький. Опинившись в 1929 р. в еміграції, до того як він був убитий в 1940р. агентом НКВС в Мексиці він встиг заснувати IV-й Інтернаціонал та зробити критичнй аналіз радянського суспільства. Послідовниками його ідей нині є Комітет за Робітничий Інтернаціонал (Comitee for a Workers International), Міжнародний комітет за Четвертий Інтернаціонал (www.wsws.org) тощо.
В своїй книзі "Зраджена революція" (1936) Лев Троцький сформулював теорію перехідного чи проміжного між капіталізмом та соціалізмом суспільства, владу в якому внаслідок внутришнього перевороту захопила бюрократія. При чому  соціалістична тенденція в розвитку цієї "передженої робітничоі держави", на думку Лев Троцького заснована на державній власності на засоби виробництва, яку він вважає "в принципі , соціалістичною".
Однак, за Карлом Марксом, головною відміною суспільної /соціалістичної власності від приватноі є те, що вона підкоряє всю масу засобів виробництва усім індивідам разом, чим ліквідує відчуження людини від власної праці, відчуження, що перетворює           людину -- продукт суспільства у в"язня власного егоїзму, що дивиться на суспільство яке на загрозу власному існуванню (Альберт Ейнштейн). Існування такого відчуження  в СРСР визнавала й сама Радянська  держава.
    Державна власність на засоби виробництва, писав Фрідріх Енгельс сама по собі не знищує експлуатацію і класи, а містить лише формальний засіб для їх знищення, хоча містить і можливість найжорстокішої експлуатації людини людиною: "Сучасна капіталістична держава, якою б не була її форма  є за самою своєю суттю капіталістична машина, ідеальний сукупний капіталіст. Чим більше продуктивних сил візьме вона у свою власність тим повніше буде її перетворення в сукупного капіталіста й тим більше число громадян буде вона експлуатувати. Робітники залишаться робітниками, пролетарями". Й тут же, ніби відповідаючи сучаним апологетам державної власності, Фрідріх Енгельс пише про появу "особливого роду  фальшивого соціалізму, що місцями виродився у своєрідний вид добровільного лакейства, що оглошує соціалізмом будь-яке одержавлення навіть бісмаркове" (Розвиток соціалізму від утопії до науки //Соч.Т.19. С.222).
    Твердження ж Льва Троцького про те, що"перше в історії зосередження засобів виробництва в руках держави здіснено пролетаріатом", може доводити хіба що вкрай слабке знайомство засновника  IV-го Інтернаціоналу з історією. Державна власність (повна чи верховна) на засоби виробництва і в першу чергу на землю існувала з моменту появи держави, а в таких державах як Давній Єгипет, Шумер, Візінтія, Китай чи імперія інків  була довгий час, як і в Радянському Союзі, панівною, що зовсім не вказує на їх перехідний до соціалізму характер. Оскільки державні форми експлуатації переважали в країнах Давнього Сходу, то К.Маркс у свій час назвав їх "азіатським способом виробництва".
   3. Саме як азіатський спосіб виробництва (АСВ) визначають суспільний лад, що існував в СРСР, представники третього напряму в марксистській історіографії. Своє теоретичне обгрунтування ця концепція отримала в 50-х роках в працях Карла Вітфогеля. Дійсно, такі риси як всевладдя чиновничого апарату на чолі з обожнюваним правителем, централізована експлуатація безпосередніх виробників державою, широке використання позаекономічного примусу роблять радянську державу дуже схожою на деспотії Давнього Сходу. Не дивно, що на початку 90-х рр. довгий час замовчувана в СРСР концеція АСВ досить швидко знайшла собі чимало прихильників серед вчених, як марксистів так і немарксистів.
    Проте відміни між заснованою на ручній праці аграрною економікою азіатських деспотій та сучасною промисловою базою "соціалістичних" краін XX ст. були настільки очевидними, що змусили внести корективи як у визначення АСВ, так і в його назву. Зокрема московський етнолог Юрій Семенов, вказавши на існування суспільств цього типу і за межами Азії (в інших частинах світу), запропонував більш точну назву - політаризм (від грец. політія -- держава). Особливість політарного способу виробництва, за Юрієм Семеновим, полягає в тому, що "приватним власником (повним чи верховним в залежності од варіанту) виступає весь клас експлуататорів вцілому, а не його члени кожен окремо.
     Цей спосіб, таким чином, заснований на загальнокласовій приватній власності, яка неминуче приймає форму державної. З цим пов"язане співпадіння в цілому класу експлуататорів із державним апаратом". При цьому Юрій Семенов виділяє два різновиди політаризму: агрополітаризм та індустрополітаризм. Останній з них на його думку, існував в СРСР та інших "соц. країнах".
     При цьму виробничі відносини три- чотиритисячолітньої давнини у прибічників цієї  концепції не тільки відроджуються якимось чином на сучасній промисловій основі, а й сприяють деякий час розвитку продуктивних сил. Якщо відкинути антинаукові теорії про те, що  Великий Жовтень носив реакційний характер і повернув розвиток країни назад, то єдиним  науковим поясненням залишається думка того ж  Юрія Семенова. Він вбачає передумови переходу до індустрополітаризму у відзначених Владіміром Леніним рисах вищої стадії капіталізму -- імперіалізму, зокрема в тенденціях монополізації економіки та зростання монополій із державним апаратом у єдиний організм. Однак Юрій Семенов не дає переконливого пояснення тому факту, що в країнах, де капіталізм дійсно досяг найвищої стадії розвитку, виникли, на відміну від СРСР неполітарні типи суспільства.
     4. Четвертий напрямок у сучасній марксистській думці становлять вчені, що  визнають спосіб виробництва, що склався в СРСР, як державно-монополістичний капіталізм. Засновник цієї теорії англійський марксист Тоні Кліфф -- один з лідерів Соціалістичної Робітничої партії Британії (Socialist Workers Party) -- ще в 1948 р. видав книгу "Державний капіталізм у Росії". Він вважає, що оскільки матеріальних умов для побудови соціалізму в Росії не було, то невдовзі після соціалістичноі революції в СРСР прийшов до влади новий правлячий клас -- бюрократія, яка претворила радянську державу на величезну капіталістичну монополію, що так само гнобить робітників, як і на Заході. Динаміка капіталістичного нагромадження в цій системі була обумовлена воєнно-економічною конкуренцією СРСР із Заходом.
     Інші прибічники цієї теорії, такі як Шарль Беттельгейм, називають правлячий в СРСР клас державною буржуазією. Однак всі вони вважають ту форму державного капіталізму, що існувала в СРСР, найвищою стадією розвитку капіталізму взагалі.
Так програма Марксистської робітничої партії  стверджує: "Державний капіталізм -- закономірний результат розвитку капіталізму взагалі. По суті СРСР і США йшли паралельними курсами. При всіх видимих зовнішніх відмінностях в СРСР і на Заході склалися принципово, базисно однорідні системи." (Марксист. 1994. № 2)
     Однак залишається незрозумілим, чи можна вважати зовнішніми, скажімо, різницю у продуктивності праці, що була в СРСР в 3-4 рази нижче ніж в розвинутих капіталістичних країнах, чи в структурі зайнятості населення (так доля зайятих в сільському господарстві в СРСР була в 3-6 разів більше, а доля зайнятих в невиробничій сфері -- науці. культурі, освіті, обслуговуванні тощо -- в 1,5-2 рази менше ніж на Заході)? Очевидно, що суспільний лад, який існував в СРСР ніяк не може бути найрозвинутішою формою капіталізму.
    Якщо виходити зі становища безпосереднього виробника, то все розмаїття існуючих на Землі форм і видів експлуатації людини людиною можна поділити на три основні способи експлуатації:
   1) рабовласницький -- коли безпосередній виробник позбавлений і свободи, і засобів виробництва і сам є засобом виробництва ("знаряддям, що розмовляє");
   2) феодальний -- коли безпосередній виробник наділений засобами виробництва тобто землею, худобою, інвентарем  (це і є його натуральна заробітня плата), але позбавлений собистої свободи через прикріплення до свого наділу, села, общини, касти, стану тощо.
    3) капіталістичний -- коли безпосередій виробник має особисту свободу (юридично рівні права з усіма іншими громадянами), але позбавлений засобів виробництва, тобто не має нічого окрім робочої сили, яку і продає на ринку праці.
    Царська Росія на 1917 р. являла собою типовий приклад феодальної монархії. 3/4 населення її становили селяни, що жили під гнітом поміщицьких латифундій, штучно підтримуваних абсолютизмом -- самодержавством. Попри розвинутий капіталістичний уклад 2/3 населення було неписьменним, лише 14% жило у містах. Панування ручної праці та напівфеодальних методів експлуатації обумовили досить низьку продуктивність праці: в 1913 р. Росія виробляла на душу населення лише 31,5 пудів зерна (США -- 67,2), 22 кг м"яса (США -- 68 кг) та 13 кВт*годин електроенергії (проти 276 у США). За даними офіційної статистики, кожний четвертий з числа народжених помирав у віці до 1 року, а кожний другий -- до 24. Це вважалося нормальним, природним: "Бог дав -- бог взяв".
          Велика російська революція 1917--1921 рр. та її найвищий етап -- диктатура пролетаріату, встановлена в Жовтні 1917, очистила країну від кайданів феодалізму. Однак в тих матеріальних умовах могла привести лише до утвердення буржуазного ладу у формі державного капіталізму.
Основна маса безпосередніх виробників в СРСР була юридично вільною, але позбавлена засобів виробництва і змушена була продавати свою робочу силу їх реальному власнику -- номенклатурі. Оскільки правлячий клас виступав колективним власником засобів виробництва, об"єднаних у державну власність, то додаткова вартість, яку відчужувала  держава у робітників і селян, розподілялася між людьми, що складають державний апарат у відповідності з їх становищем у службовій ієрархії. Таким чином при державному капіталізмі державний апарат і є власне панівним класом -- державною буржуазією.
На відміну від державно-монополістичного капіталізму, що виникає на стадії перезрілого капіталізму й виконує в ньому консервуючу роль, державний капіталізм характерний для ранніх стадій капіталізму, коли при слабкості національноі буржуазії держава бере в свої руки проведення капіталістичноі індустріалізації, здійснюючи її за державний рахунок і на основі державної власності. Яскравим прикладом цього є політика уряду Мейдзі в Японії (1868-1879) чи Гамаля Абдель Насера в 60-х рр. ХХ ст. в Єгипті.
     Дісно за роки Радянської влади в СРСР було завершено в цілому промисловий переворот, тобто перехід в економіці від ручної працї до машинної. Колишня аграрна країна стала індустріальною. Більшість населення переїхало у міста. Все це дозволило значно підвищити як продуктивність праці, так і рівень життя людей. Якщо у 1913 р. середньодушовий ВВП Росії становив лише 10% від рівня США, то в 1990 р. середньодушовий ВВП СРСР дорівнював вже 35 % від рівня США. Ліквідація неписьменності і перший політ людини у космос, зниження дитячої смертності більш як в 10 разів і підвищення середньої тривалості життя вдвічі (з 34 років в 1913 до 70 років в 1966) тощо  неспростовно доказують величезну прогресивну роль державного капіталізму в тодішніх умовах.
    Таким чином хоча революція 1917 р. і не була соціалістичною (тобто не встановила соціалізм) , вона розчистила шлях і створила передумови для останньої: по-перше, тим, що модернізувала країну; по-друге, тим , що створила чисельний і освічений клас найманих робітників -- пролетарів.
     Наприкінці 80-х років державний капіталізм вичерпав себе, й правлячий клас вирішив, аби зміцнити своє становище приватизувати державну власність і перетворитися у звичайних приватних буржуа. Найбільш темна й консервативна частина номенклатури, якій при цьому не дісталося ласого шматка, вирішила створити партії типу КПУ чи КПРФ, що оголошують такий розподіл незаконним і закликають повернутися до колишнього "соціалізму".
    Отже концепція державного капіталізму дозволяє не тільки науково пояснити з марксистської точки зору розвиток Радянського Союзу, але й стверджувати, що найближчим завданням пролетаріату СНД сьогодні є не відновлення СРСР, а боротьба як із приватною, так із державною буржуазією за ліквідацію будь-якої експлуатації та гноблення людини людиною і створення власних, пролетарських організацій для цієї боротьби.
                                                                                                            Андрій Здоров.




неділя, 6 вересня 2015 р.

Шухевич цитує Леніна


Цей відозапис варто увічнити. Повний розрив шаблонів. Син головнокомандувача УПА багатолітній політв'язень совітських таборів Юрій Шухевич цитує Леніна, щоби викрити плазування нанішньої української влади перед західними імперіалістичним державами.

 Юрію Шухевичу зараз 82 роки. Половину з них він, як син "ворога народу", провів у дитячих будинках, тюрмах, виправних колоніях та на засланні. Так що тюрмою його навряд чи злякаєш. Він цитує статтю Леніна 1903 р., коли той ще не був керівником Совітської Росії, хоча й був лідером РСДРП(б). Він цього не боїться. Більше того він тим самим визнає спадщину Леніна важливою й корисною для всього людства, в тому числі й українського народу. Марксистам варто було би звернути увагу на це, а також на те, що далеко не всі українські націоналісти є прислужниками західного імперіалізму. Той же Ленін зокрема виділяв два види націоналізму: - націоналізм пануючої нації й націоналізм пригнобленої нації, та підходив до нього історично й діалектично.

середа, 26 серпня 2015 р.

ВИШИВАНКА ДЛЯ СТОЛИПІНА або нащо здалися вам царі?




Повалення монументу Столипіна в Києві. Березень 1917 р.




Розповідають, що за день до того як Петро Столипін отримав смертельну кулю від агента охранки Дмитра Богрова у Київській опері, на якійсь київській вечірці йому розказали про те, що українські громадські діячі збирають кошти на  спорудження першого пам’ятника  Тарасові Шевченкові в Києві. Відповідь прем’єра Російської імперії була блискавичною:

– Пока я жив, этого памятника здесь не будет!

Нагадаю, що навіть за три роки після цих подій, у березні 1914 р.  царський уряд суворо заборонив відзначати 100-річчя від дня народження Шевченка, а демонстрації протесту з цього приводу розганяли війська та поліція.

Згадати про все це мене змусила стаття Ігоря Вітика «Російська імперія ХХ ст. Невідомі сторінки»[*], вміщена в останньому номері газети «Свобода» за серпень цього року (№ 29-30). Автор намагається будь-що довести, що «за часів Миколи ІІ Росія переживала небачений період матеріального розквіту», і велика заслуга в цьому звичайно ж «великого реформатора» П.Столипіна. Теза не дуже нова, великої популярності вона набула десь років двадцять назад у російській ліберальній публіцистиці й використовувалась для виправдання реформ Єльцина, Гайдара і Чубайса, результати яких зараз відомі усім. Нажаль цього не скажеш про реформи Столипіна та часи Миколи ІІ, про які відомо лише вузькому колу істориків, чим і скористався пан Вітик.

Щоб уникнути звинувачень у наслідуванні радянській історіографії, звернемось до джерел, виданих до жовтня 1917 р. Ось скажімо в 1916 р. в Петрограді вийшла книга відомого російського демографа Сергія Новосельського «Смертность и продолжительность жизни в России». На основі першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. та даних про смертність та народжуваність, автор склав перші в Росії загальні таблиці смертності та розрахував на їх основі очікувану тривалість життя для кожного віку. Порівнявши із подібними даними по іншим країнам Європи, Новосельський дійшов невтішного висновку, що за рівнем смертності в перші 15 років життя Росія посідає перше місце в Європі. Приміром до 25 років в Англії доживало 69,4 % чоловіків та 72,5 % жінок, в Австрії 60,8 % чоловіків та 61,6 % жінок, в Європейській Росії – лише 47,6 % чоловіків та 50,7 % жінок. Тобто половина з числа народжених у імперії Романових у «золотий вік» російського самодержавства не доживала до 25 років! Це вважалося нормальним і природним: «Бог дав – бог забрав». Середня очікувана тривалість життя при народженні становила на початку ХХ ст. в Швеції 52 роки, в Англії – 46 років, в Німеччині – 42, в Австро-Угорщині – 38,5, в Росії – 32 роки [1].

А зростання населення, на яке вказує І.Вітик, відбувалося за рахунок традиційного типу демографічного відтворення, характерного й зараз для відсталих країн Азії та Африки, таких як Буркіна-Фасо чи Уганда, населення яких також зростає швидкими темпами. Чи не з них нам радить брати приклад автор? Порівняння тим більш закономірне, що в цих країнах, як і в Росії початку ХХ ст., 80 % населення живе у сільській місцевості.

Перед Першою світовою війною на 1913 р. в Україні мешкало 35,2 млн. осіб, з них 28,4 млн. – у селах і 6,8 млн. (або 19,4 %) у містах [2]. Це означає, що близько ¾ населення було зайнято в сільському господарстві. Отже Україна, як і вся Російська імперія, була типово аграрною країною.

Про рівень розвитку сільського господарства України того часу свідчить уже той факт, що при кількості зайнятих, яка більш ніж у десять разів перевищувала промисловість, воно давало лише 51,8 % валової продукції народного господарства, тоді як промисловість – 48,2 % [3]. Середня врожайність зернових по дев’яти українських губерніях Російської імперії становила у 1913 р. 9,67 центнерів з гектара. Це на тих самих кращих у світі українських чорноземах! Для порівняння, в тому ж році врожайність зернових у всій Російській імперії була 8,4, у США – 12,5, Франції – 12,8, Англії – 18,4, Німеччині – 20,7 , Японії – 22,7 ц/га [4]. Середнє виробництво зерна на душу населення становило в Україні у 1909-1913 рр. 628 кг (у 1913 – 658 кг), в той час як всього по Російській імперії – 509 кг, а в США – 1075,2 кг [5]. Так що вивозили з Росії того часу зовсім не надлишки хліба, як зі США чи Канади. Вивозили, щоб платити по іноземним кредитам (перед війною щорічні платежі по ним становили до 300 млн. рублів) та оплачували подорожі багатих російських аристократів за кордоном.

Причини такої низької продуктивності праці криються у виробничих відносинах, що панували в сільському господарстві України того часу. Основний засіб виробництва – земля – був розподілений таким чином.

Розподіл землеволодінь в Україні на 1915 р. [6]

Категорія землевласників
Млн. десятин
% до загалу
Дворяни
8,9
20,2
Купці, міщани, іноземці,
торговельно-промислові товариства

3,3

7,6
Уділи, церкви, монастирі
1,6
3,6
Держава, міста, установи
2,4
5,4
Селяни (надільна земля)
19,1
43,3
           в т.ч. куркулі
            5,9
          13,4
Селяни (покупна земля)
8,8
20,0
           в т.ч. куркулі
             7,1
          16,1
Всього
44,1
100



     За підрахунками М. Рубача, автора монографії про аграрну революцію в Україні, на 1917 р. в Україні було 4011000 селянських дворів. З них 487 тис. дворів (12,2 %) віднесені до категорії заможних, 1197 тис. (29,9 %)  - середняки, а 2293 тис. дворів (57,1 %) – бідняцьких. 2293 тисячам бідняцьких господарств належало всього 5,1 млн. десятин землі, а поміщикам в цілому (включаючи церкви, уділи, тобто власність царського двору, державні установи тощо) – 14 млн. десятин, куркулям – 13 млн. Якщо середній розмір земельного володіння бідняцьких господарств у 1915 р. становив 2,2 десятини, то середній розмір володінь куркулів – 25,4 десятини на двір. На одне поміщицьке господарство припадало у 1887 р. (на жаль більш пізні дані на розшукати не вдалося) пересічно 721,4 десятини землі. Як бачимо основна маса безпосередніх виробників не була відокремлена від засобів виробництва, тобто провідна галузь економіки України – сільське господарство – не пройшла ще навіть першої стадії капіталістичної формації – етапу первісного капіталістичного нагромадження, бо сутністю цього етапу, за К. Марксом, є як раз відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва.

     За розрахунками економістів того часу, щоб хоч якось утримувати звичайну селянську сім‘ю в 6-7 осіб при тодішній середній врожайності, селянинові треба було 8 – 10 десятин землі на двір. Отже більшість селян, щоби вижити, мусили йти на уклін до поміщика, орендуючи в нього землю на кабальних умовах: за користування клаптиком поміщицької землі селянин-бідняк найчастіше віддавав половину врожаю або мусив сам зі своєю жінкою, конем чи волами в найгарячішу пору сівби чи жнив обробляти панські поля. Навіть там, де переважала грошова форма орендної плати, вона здебільшого поєднувалася із різними формами додаткових робіт у поміщицькому господарстві. За підрахунками економіста П.П. Теличука, за 50 років після реформи 1861 р. селяни України виплатили поміщикам за оренду землі 3 млрд. царських рублів [7]. Фактично і орендна плата, і відробіткова система залишалися трохи відозміненими формами феодальної ренти (грошової і відробіткової).

    Канадський історик Орест Субтельний так оцінює вплив зазначених виробничих відносин на розвиток сільського господарства: “Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90 % населення України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності… Селянин-орач, упряжений в дерев’яного плуга, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну калюжу в економіці імперії” [8].

    Чи варто дивуватися за таких умов, що більшість селян могли бачити на своєму столі м’ясні страви лише кілька разів на рік – під час великих церковних свят? За обрахунками Ветеринарного управління МВС Росії, середнє споживання м’яса у 1912-1913 рр. становило в Європейській частині імперії 11,47 кг на душу населення на рік, в тому числі в містах із населенням більше 50 тис. мешканців – 68,63 кг на рік, в дрібних містечках та селах – 4,91 кг на рік [9].

    Погане харчування, виснаження організму важкою працею, скупченість у погано провітрюваних і ледь освітлених хатах, антисанітарні умови життя й побуту (в одній хаті з людьми особливо взимку часто перебував молодняк майже всієї домашньої худоби і птиці – ягнята, поросята, курчата тощо) – все це сприяло поширенню інфекційних, ревматичних і травматичних захворювань, що спричиняло високу й передчасну смертність населення.

    Розстріляний денікінцями в 1919 р. молодий український поет Василь Чумак писав про становище українського селянства напередодні революції 1917 р., поєднуючи поетичний образ із жорстокою правдою життя:



   Ряд хаток, пошарпані, подерті,

   Мов старесенькі бабусі похилились.

   Кіллям стіни протрухнявілі підперті,

   Щоб од вітру та й не завалились.



   О народе! Чи ти бачив сонце:

   Хоч один тонюсінький промінчик долі?

   - Де ж? Ганчіркою забите в нас віконце.

   Голі й босі. Босі й голі.



Зубожіння більшості селянства вкрай обмежувало і внутрішній ринок для російської промисловості, що розвивалася переважно за рахунок державних військових замовлень. Загальні темпи розвитку її на початку ХХ ст. уповільнилися. Якщо в кінці ХІХ ст. на подвоєння  обсягу промислового виробництва знадобилося 10 років, то тепер такий результат було досягнуто порівняно із 1900 р. лише у 1913 р. А темпи зростання провідних галузей  промисловості виявилися в 1900 - 1913 рр. нижче, ніж в попереднє десятиліття: продукція машинобудування зросла лише на 45 % (проти 270 % за 1890-1899 рр.), виробництво сталі – на 122 % (проти 620 % за 1890-1899), а видобуток нафти навіть скоротився на 20 % [10]. Не вдалося в передвоєнні роки скоротити й відставання від країн Заходу у продуктивності праці. Якщо у 1861 р. валовий внутрішній продукт на душу населення в Росії становив 15 % від рівня США, то в 1913 р.  – лише 10 % [11].

На 1913 р. за рівнем освіченості населення Росія вже відставала від Китаю (середнє число літ навчання в Росії 1,1, в Китаї – 1,2), середня тривалість життя була вже нижче ніж у Бразилії (33 проти 36 років), а рівень дитячої смертності  -  вже вище ніж в Індії (269 проти 205 на 1000 народжених помирало до 1 року) [12].

Більшість робітників України працювало по 10 і більше годин на добу. Середня заробітна плата робітника промисловості в Україні становила у 1913 р. 216 руб. на рік (у 1910 р. вона сягала 22 % середньої платні робітника в Європі). Найбільшою вона була в металообробній промисловості – 347 руб., найменшою у харчовій – 139 руб. Частими була випадки видачі зарплати талонами на продукти в заводській лавці. В Донбасі переважна більшість робітників жили в землянках або казармах, в інших містах – на окраїнах у найгірших і найдешевших помешканнях [13]. Серед 118 міст України на 1917 рік лише 55 мали водогін, 15 – каналізацію, 14 – трамвай. За даними на 1904 рік лише 14 міст підросійської України мали електричне освітлення [14]. Письменність у віці 9 років і більше за переписом 1897 р. серед усього населення українських губерній становила 26,5 %, в тому числі серед українців 23,6 % (38,5 % серед чоловіків, 12,4 % серед жінок) [15].

Реформи Столипіна, що полегшували вихід селян із общини (громади), були спробою розв’язати селянське питання, не чіпаючи поміщицькі землі. Це була відповідь самодержавства на революцію 1905-1907 рр., коли селяни всією общиною приймали рішення про розподіл поміщицького майна [16]. Й ця відповідь не задовольнила врешті решт, ні селян, ні поміщиків. Тому й доводилося її доповнювати «столипінськими галстуками» (так тоді називали шибениці) та «столипінськими вагонами», що вивозили у Сибір непокірних. Лише з 1905 по березень 1909 р. до смертної кари було засуджено 4797 осіб, повішено й розстріляно з них 2353 особи, або 995 страт на рік. До цього часу за 1826-1905  число страчених становило 984  особи, або 11 страт на рік [17].

Столипіна вбила по суті таж сама система, яку він захищав. Парадокс, але в 1909 році, виступаючи у Державній думі, він всупереч очевидним фактам, захищав агента охранки Євно Азефа, який був главою Бойової Організації Партії соціалістів-революціонерів та безпосередньо організував убивства міністра внутрішніх справ В.Плеве та московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича. Тоді Столипін публічно заявляв, що Азеф – добропорядний агент поліції, й чутки про його участь у терористичних актах проти вищих посадових осіб держави не мають під собою жодних підстав [18].

28 серпня 1911 р. П.Столипін приїхав до Києва на урочистості з приводу відкриття земських установ та пам’ятника Олександру ІІ. Одразу стало очевидним, що його дні на вищому державному посту добігають кінця. Йому не знайшлося місця в екіпажах, якими їхали імператор, його родина та оточення. Прем’єру взагалі не надали державного екіпажу, й голові Ради міністрів довелося самому наймати карету. Становище врятував міський голова, який віддав Столипіну свій екіпаж. По місту поповзли чутки про підготовку замаху на прем’єра. Справу довершив «добропорядний агент поліції», простіше кажучи провокатор Д.Богров. Повідомивши жандармам про міфічного терориста, який готує замах на Столипіна, Богров отримав від охранки перепустку на до Київської опери, де 1 вересня на виставі був цар (у ложі) та Столипін (у першому ряду). В антракті після другого акту Богров підійшов до Столипіна й двічі вистрілив у нього.

Пораненого Столипіна увезли до лікарні, де 5 вересня він і помер. Через тиждень за вироком Київського окружного військового суду повісили Богрова. Хтось явно поспішав замести сліди. Цікаво, що справу щодо керівника корпусу жандармів П.Курлова та начальника Київського охоронного відділення М.Кулябко припинили за особистим розпорядженням царя [19]. Так відправили на той світ останню надію дому Романових. Імперія стрімко котилася до своєї загибелі.

Незрозумілим у всій цій історії залишається лише те, чому люди, які вважають себе українськими патріотами, забувають слова великого Тараса:

О люде, люде-небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люде, не собаки.

Доля Столипіна має нагадати усім, хто звик лизати чоботи государя, що цей же чобіт може боляче вдарити й викинути вірного собаку на вулицю. Але тоді вже жалкувати буде пізно.

Андрій Здоров.

Примітки.


[1] Новосельский С.А. Смертность и продолжительность жизни в России //Общественный врач. – П.,1916. – № 3. – С.148-152.

[2] Кубійович В. Людність українських земель //Ециклопедія українознавства. – Львів,1994. – Т.4.  - С.1395.

[3] Гловінський Є. Капіталізм на Україні //Ециклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т.3. – С.954.

[4] Розраховано за: Сборник статистико-экономических сведений по сельскому хозяйству России и иностранных государств. Год 10-й. – П.,1917. – С.61, 16-21,95,105,111.

[5] Сборник… - С.2-3,111; Кубійович В. Зернове господарство //Енциклопедія українознавста. – Т.3. – С.806.

[6] Рубач М.А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. – К.,1957. – С.12.

[7] Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму //Український історичний журнал. – 1991. – № 2. – С.55-62.

[8] Субтельний О. Україна: історія. – К.,1993. – С.325-326.

[9] Россия. 1913 год. Статистико-документальный справочник. – М.,1995. – С.305.

[10] Бовыкин В.И. Индустриальное развитие России до 1917 г. – Л.,1970. –  С.10.

[11] Грегори П., Зотеев Г. Экономический рост: сравнительный анализ хозяйственных систем (Россия - США) //Коммунист. - 1991. - № 1. - C. 70.

[12] Мельянцев В.А. Экономическая модернизация развивающихся стран: тенденции, факторы, последствия //Восток. – 1993. - № 1. – С.103-104; Мельянцев В.А. Россия, крупные страны Востока и Запада: контуры долговременного экономического развития //Вестник Московского университета. Сер.13. Востоковедение. – 1995. - № 2. – С.37; Санитарно-демографические материалы зарубежных стран. – М.,1959. – Вып.1. – С.188.

[13] Голубничий В. Робітництво //Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т.7. – С.2534.

[14] Голубничий В. Міське господарство //Енциклопедія українознавства. – Т.5. – С.1611.

[15] Кубійович В. Письменність //Енциклопедія українознавства. – Т.6. – С.2050.

[16] Ковальченко И.Д. Столыпинская аграрная реформа (Мифы и реальность) //История СССР. – 1991. – № 2. – С.52-72.

[17] Анфимов А.М. Тень Столыпина над Россией //История СССР. – 1991. – № 4. – С.120.

[18] Зырянов П.Н. Петр Аркадьевич Столыпин //Вопросы истории. – 1990. – № 6. – С.72.

[19] Там же. – С.73-75.



------------------



Опубліковано 8.09.2010 :