пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

«Передайте всем товарищам, что я погиб за свой класс…» (Происхождение Дня 1 Мая)

В моем детстве у нас было два больших праздника - Новый год и 1 мая. Новый год был семейным праздником, который отмечали дома со своими близкими. Первое мая - было праздником общественным, когда на улицы выходили все - с музыкой, красными флагами и транспарантами. Сейчас уже давно нет Советского Союза, и я понимаю, что именно то государство и правящая в нем "Коммунистическая партия Советского Союза" сделали для дискредитации идей социализма и коммунизма больше, чем кто-либо еще в истории. До сих пор 1 мая пытаются использовать русские шовинисты и сталинисты, мечтающие о возрождении СССР. О подлинном значении дня 1 мая, его происхождении и традициях классовой борьбы рассказывает статья Марлена Инсарова, написанная еще в 2003 г.

«Передайте всем товарищам, что я погиб за свой класс…»
(Происхождение Дня 1 Мая).

История того, как 1 Мая, день всеобщей стачки за 8-часовой рабочий день, за то, чтобы рабочий не был вьючной скотиной под кнутом капитала, а имел время думать и учиться, всеобщей стачки, оплаченной кровью забастовщиков, расстрелянных 3 мая у завода Мак – Кормика, кровью демонстрантов, расстрелянных 4 мая на митинге протеста, оплаченной гибелью на виселице героев рабочего класса, его лучших борцов Парсонса, Спайса, Фишера и Энгеля, гибелью покончившего с собой перед казнью Луиса Линга, пожелавшего и в смерти быть свободным от буржуазного государства, история того, как этот день рабочей борьбы и классовой непримиримости был превращен сперва социал – демократией, а затем СССРовским государством в праздник, в безвредный и безобидный для буржуазии день чинных шествий под водительством партийных и профсоюзных боссов, а сегодня превращается русским буржуазным государством в еще более безобидный «день весны и труда», в пожалованный государством для трудящихся день, когда они свободно, как вьючные животные, могут копаться на огородах, чтобы в будничные дни почти задаром работать на буржуазию, - эта история представляет собой один из ярких примеров того, как организации и традиции пролетариата интегрировались, использовались и извращались буржуазией, лишаясь своего взрывного революционного содержания.
Но пусть рабочие, копающиеся 1 Мая на огородах или приходящие на безвредные для буржуазии профсоюзные или КПРФовские митинги, знают, что даже такая ничтожная подачка буржуазии, как 2 нерабочих дня в начале мая, была добыта борьбой рабочего класса и смертью его героев. Пусть они узнают историю того, как пролетарии не стали покорно терпеть гнет капитала, а поднялись бесстрашно на борьбу – узнают и задумаются, как снова вставать на борьбу и как добиться в ней победы. Пусть они узнают о героях, кто отдал жизнь не за «родину» – лживое царство буржуазии – а за освобождение пролетариата, о героях, которые не были сверхчеловеками или спасителями, сошедшими с небес, а такими же рабочими, как и другие – наборщиком, плотником, пивоваром – и кто смело встал за освобождение рабочего класса от власти капитала, не дрогнул перед всей мощью буржуазного государства и бесстрашно пошел на смерть, кто погиб за свой класс.
1 мая 2011 г. Киев.
Мы – не патриоты нации и государства, т.к. нация и государство – это организации эксплуататоров для подчинения, подавления, ограбления эксплуатируемых. Мы презираем национальную гордость грабительскими подвигами князьков и царских генералов, невских и донских, суворовых и кутузовых. Мы знаем, что, всегда и везде, слепыми подвигами в защиту национального государства, кровью и жертвами, принесенными на его алтарь, трудящиеся только крепили свои собственные цепи. К героям национальных войн мы испытываем либо классовую ненависть, либо глубокую жалость – ненависть к эксплуататорам, храбро защищавшим свои власть и богатство, и жалость к эксплуатируемым, кто лучшие человеческие качества, самопожертвование и энтузиазм отдал не свержению власти господ, а ее упрочению, кто геройски погиб не за свое, а за чужое дело, кто гибелью своей содействовал укреплению и прославлению государства господ и эксплуататоров.
Мы – патриоты своего класса, класса лишенных собственности и власти рядовых наемных работников, пролетариев, класса, которому предстоит спасти род людской от гибели, неизбежной, если сохранится власть капитала, класса, победа которого станет возмездием за поражения всех угнетенных всей людской истории. Мы, революционные пролетарии, доведем до победы борьбу против эксплуатации и гнета, которую вели неимущие и угнетенные на протяжении всей истории человечества – истории грабежа, насилия и рабства, но также истории борьбы против них.

вівторок, 19 квітня 2016 р.

Фигура умолчания или человек, которого не было.


В 1993 г., когда я учился на втором курсе истфака Одесского университета, одна из уважаемых мной преподавателей, тогда доцент, а сейчас уже профессор, которая никогда не стыдилась называть себя марксистом, прокомментировала события в России - штурм Белого Дома войсками президента Бориса Ельцина и принятие новой конституции РФ:
- Честный человек Шахрай... Для украиноязычного слушателя это звучит как анекдот!

Фраза конечно относилась к соратнику Ельцина Сергею Шахраю, но она говорила еще и другом. О том, что человек, всю жизнь проживший в Украине, и считающий себя марксистом, ничего не знает о Василии Шахрае. Одного из лидеров большевиков Украины в 1917 г., члена первого украинского советского правительства - Народного Секретариата, человека, который председательствовал на первом заседании первого Центрального Исполнительного Комитета Советов Украины, было приказано просто вычеркнуть из истории.


вівторок, 5 квітня 2016 р.

Короткий нарис українського марксизму

Роман Тиса

Особливістю всіх без винятку українських революційних соціалістів і марксистів була та надзвичайна увага, яку вони приділяли національному питанню. Всі вони відстоювали політичну незалежність України. На ці позиції часто переходили навіть члени КП(б)У.


Офіційна ідеолоґія більшости держав, що постали на теренах колишнього СССР, сьогодні стверджує, що марксизм і соціялізм у ці країни був принесений військами Червоної Армії у 1918-1945 роках, був і є чимось чужорідним.
Відтак, немає, мовляв, нічого дивного в тому, що всі республіки колишнього Совєтського Союзу після 1991 року відкинули "соціялізм" (чи "комунізм") як силоміць нав’язане вчення. Це "природне" звільнення від "неприродного" світогляду.
От і в Україні лунають голоси про те, що марксизм є чужим українській "ментальності". Українець, кажуть, за природою своєю консерватор, господар, хазяїн; повага до приватної власности у нього в крові. Отож, таку гидоту, як ідеолоґію загальної рівности та припинення експлоатації людини людиною, він не міг — і не може — ані сприйняти, ані пропаґувати.
В Україну марксизм принесли на своїх багнетах "завойовники-москалі". Проте, як ми побачимо, ці уявлення та ідеолоґічні установки не просто не відповідають дійсності, а навпаки — викривляють її, спотворюючи заразом й історію.
Українці були другим за чисельністю народом як у Російської імперії, так і в СССР, були народом культурним, тож як до 1917 року, так і пізніше розвивали ідей Маркса у свій спосіб.

неділя, 13 березня 2016 р.

Буржуазна міфологія та пролетарська революція.



“Ми з ма­са­ми ви­ро­с­та­ли, з ни­ми йшли кри­ва­вим шля­хом, і не в ка­бі­не­тах з ки­ли­ма­ми ста­ва­ли ко­му­ні­с­та­ми, а у ви­­рі со­ці­аль­них сил”.
Червоний прапор. — 1920. — 29 січ.

"Україна і Совітська Росія зв’язуються спільними інтересами не тільки боротьби з спільним ворогом,    імперіялістичною буржуазією, а й особистим інтересом — розірвати хитрий і мудрий плян удушення тої й другої за допомогою одна одної."
Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. –  Нью-Йорк: Пролог, 1967.

    Не так давно переконаний соціаліст, товариш з неабияким стажем робітничого активіста Олег Борисович Дубровський, маючи достатньо серьозний полемічний хист, надіслав нам розгромну рецензію на листівку  до чергової річниці Жовтня, яка була опублікована на блозі "Пролетар України" під гучною назвою "Наш вибір - пролетарська революція!". Критичний аналіз створеної "невеликим гуртом українських марксистів" листівки зайняв більше двадцяти сторінок друкованого тексту (Олег Дубровский. Еще раз о пролетарской революции и не только), безумовно справивши враження на авторів цього розбитого "в пух и прах" пропагандивного творіння, яке навряд було помічене хоч кимось, окрім "продвинутих лівих активістів". Та воно й на краще, адже серьозні зауваги Олега Борисовича з приводу  "невдалої форми" чи "сумнівного змісту" загалом справедливі. Звісно, це не значить, що ми погоджуємося з кожним твердженням рецензента, повністю поділяємо його погляди на історичний більшовизм та меншовизм, націонал-ухильництво, адже товариш Дубровський наразі ідейно тяжіє до меншовизму.  Найперше хотілося б зазначити, що наша відповідь не буде такою розгорнутою, детальною та об'ємною,  як критика нашого невдалого витвору, який заслуговував на таке фіаско з багатьох причин. За це ми, звісно, перепрошуємо.  Сперечатися про вартість цієї листівки безглуздо.     
     Чесно зізнатися, "смутные сомнения" стовно вдалої форми і змісту наспіх писаного тексту з'явилися в автора невдовзі після її публікації. Ще один важливий момент: погляди людей мають здатність динамічно розвиватися. Коли всього лише декілька місяців тому автор основного тексту "Нашого вибору" цікавився передусім ліоопозиційними групами та "націонал-ухильниками" в безпосередньо більшовицькому середовищі, а ось про ліві відколи в УСДРП (це і група Євгена Нероновича, і УСДРП-незалежні ліві, і УСДРП незалежні) знав хіба дуже поверхово, як і про історію УПСР, внутрішню організаційну боротьбу всередині Української Центральної Ради, котра складалася з трьох соціалістичних партій-УПСФ, УПСР, УСДРП. Звісно, сучасні українські  соціалістичні секточки майже зовсім не знають історії власне українських соціалістичних організацій, ба, більше-знати її не бажають, хоч таке знайомство було б з часом логічно неминучим для всіх, хто щиро цікавиться історією робітничого руху. Сьогодні всі ці ультралівацькі гуртки  необільшовиків, лівих комуністів, анархістів, навіть соціал-націоналістів продовжують з маніакальною впертістю ігнорувати оточуючу дійсність, викривати "фашистський путч" або "просто олігархічний змовницький переворот", яким вони охрестили події буржуазно-демократичної революції Майдану. Ми ж спробуємо коротко роз'яснити ті моменти, де Олег Борисович, на жаль, зрозумів нас не зовсім вірно, водночас сформулювати декілька важливих запитань шановному рецензенту.


     Кожна національна буржуазно-демократична революція неодмінно заростала густими хащами та непросвітними нетрями історичної міфології, щоб в такому своєму вигляді якнайкраще слугувати непорушності ідеології суспільно панівного класу. Так було з Великою Французькою революцією 1789-1793 років, коли борячись за "свободу, рівність та братерство" французькі революціонери вибороли класове панування буржуазії, яке навряд походило на загальнолюдське щастя, хоч штурмуючі твердині бурбонівського абсолютизму були переконані, що борються, скажімо, зовсім не за владу Наполеона І чи загибель своїх співвітчизників на полях кровопролитних битв за славу і могутність його імперії. Так сталося з Великою революцією 1917-1921 років в Росії, яка звалила останні протрухлявілі підпорки дому Романових, дала могутній поштовх революційній хвилі в Європі, змінила тодішню політичну мапу світу, проте, цілком очевидно,  торжеством соціалістичного ладу так і не скінчилася, бо подальший соціальний поступ в країні "перемігшого соціалізму" часто йшов по кістках людей. Те саме відбулося з Українською революцією - невід'ємною і важливою частиною загальноросійської, адже саме події на українській землі того буремного часу значною мірою визначили її подальшу долю. Ми зовсім не прагнемо відтворювати міфи "брежневського агітпропу", тому чітко усвідомлюємо , що для національних окраїн колишньої Російської імперії Велика революція 1917-1921 років була передусім національно-визвольною, такою, яка пробудила до власного національного життя раніше поневолені народи. З цього зовсім не випливає,мовляв, революційні події в метрополії та її колоніях ніяк між собою не пов'язані, розгортаються взаємно невпливаючи одне на одного, але саме таку метафізику почасти утверджує патріотична державницька історіографія. Концепція книги Андрія Здорова "Український Жовтень", погоджуючись з нею всеціло чи ні, якраз і намагається це спростувати. Жовтнева революція справді була кульмінаційним етапом найвищої соціальної радикалізації мас в колишній Російській імперії, тоді як для Олега Борисовича це лише політичний переворот більшовицької партії. Коли російський Тимчасовий уряд не зміг навіть послідовно виконати програму буржуазно-демократичних перетворень, проте, градус соціальної напруги невідворотньо зростав, більшовики намагалися осідлати нову революційну хвилю, направити її у потрібне русло. Саме на тлі загальноросійської революції розгорталася національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Скрипниківський термін Український Жовтень відмінний від офіціозного "Велика Жовтнева революція на Україні", яким справді послуговувався "брежнєвський агітпроп". Жовтень також варто розглядати тільки в контексті всієї плеяди подій Великої буржуазної революції.  Нічого іншого стверджувано нами не було.

пʼятниця, 26 лютого 2016 р.

ЕЩЕ РАЗ О ПРОЛЕТАРСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ И НЕ ТОЛЬКО…

Рабочий активист, социалист с 25 летним стажем, Олег Дубровский подготовил подробный критический разбор нашей листовки к 7 ноября прошлого года. http://proletar-ukr.blogspot.com/2015/11/blog-post.html
Не со всеми его замечаниями мы можем согласиться, но с его критикой всегда приятно иметь дело, поскольку она затрагивает самую суть наших произведений и нашей платформы.





«…история взваливает на плечи нашей партии всю тяжесть борьбы за социалистическую революцию и в России и на Украине. И на этом пути мы поведем весь рабочий класс, все малосознательные массы поведем за собой и организуем их вокруг себя.»
Н. Скрыпник.
«…вопрос о возможности построения социализма в нашей стране есть не что иное, как вопрос о ХАРАКТЕРЕ НАШЕЙ РЕВОЛЮЦИИ»
Н. Бухарин.
«Пам,ятаймо, що реакція може пройти лівими дверима».
Исаак Мазепа.
«… когда ужасные последствия этой политики станут очевидными, само имя социализма, которым злоупотребляют большевики, станет ненавистно миллионам трудящихся. Вот в чем смертный грех большевизма против пролетариата и социализма»
Ф. Дан.


В ноябре 2015г. я получил возможность ознакомиться с текстом листовки «Наш вибір – пролетарська революція!» и понял, что мне есть что сказать относительно формы и содержания этого документа.
ЗАМЕЧАНИЯ ПО ФОРМЕ. В тексте листовки обязательно надо было обозначить, кто такие «мы», чей выбор пролетарская революция. Для того, кто будет читать и пытаться воспринимать этот печатный текст (если только это будет не «продвинутый» левый активист, а, к примеру, среднестатистический пролетарий), несколько электронных адресов под ним ничего не скажут. Более того, обозначить кто такие «мы» необходимо потому, что листовка, по сути, представляет собой декларацию о существовании определенного идейного течения в украинском левом движении.
Точно так же надо было дать современное понимание пролетарской революции, чтобы обыватель, напичканный различными мифами и стереотипами, понимал, что пролетарская революция это, скажем так, не стрельба из маузера по вазам и хрустальным бокалам в разгромленном буржуйском особняке…
Я понимаю, что трудно писать просто и лаконично о сложных социальных явлениях, но в таком специфическом тексте, как листовка, к этому нужно очень стремиться.
В целом, можно сделать вывод, что заголовок листовки не соответствует содержанию: ни о том, кто же это выбирает пролетарскую революцию, как метод социальных преобразований; ни о том, что же такое пролетарская революция после всех исторических уроков XX ст., в тексте листовки ни слова…
Концовка текста листовки представляется мне вообще нелепой. В конце текста такого характера должен находиться, если не призыв к пролетарской революции, то хотя бы указание на то, что только она сможет избавить пролетариат и мелкую буржуазию Украины от всех мерзостей нынешнего социального порядка. Вместо этого приводятся слова В. Шахрая, которые, скорее всего, были написаны по поводу доминирования в политике РКП(б) российско-великодержавных тенденций. Если авторы листовки хотели этим цитированием показать, что сторонники пролетарской революции в Украине сейчас находятся в подавляющем меньшинстве и вынуждены плыть против течения господствующего общественного мнения, то надо говорить об этом прямо, а не подобными опосредованными намеками. Текст листовки (если думать о ее возможной эффективности) должен быть кратким, предельно ясным и однозначным. Читающие листовку не должны гадать – да что же авторы хотели сказать тем или иным пассажем, что же они подразумевали?


ЗАМЕЧАНИЯ ПО СУЩЕСТВУ. Их много. Я буду последовательно излагать свои возражения и соображения, следуя за текстом листовки.
Листовка приурочена (или посвящена) к 98-й годовщине Октябрьской революции 1917г. Но ее авторам, упоминая о Великой революции 1917-21г.г., все-таки следовало бы сказать, что эта революция вовсе не сводится к «большевистскому перевороту» (Мартов) в октябре 1917г. И для аналогии привести классический пример Великой французской революции 1789-1815г.г., в ходе которой были революция 14 июля(1789г.); революция 10 августа(1792г.); «100 дней Наполеона» (1815г.). Этого не сделано и от чтения листовки остается стойкое впечатление, что для ее авторов Великая российская революция 1917-21г.г. – это только Октябрьский переворот и его последствия.
Посвящая свой текст Октябрьской революции, авторы листовки, стоящие на позициях государственно-капиталистической природы «Советской» России, а затем СССР, указывают, что «жовтнева революція за своїм об,єктивно-економічним характером була найбільш радикальним етапом буржуазно-демократичної революції в Росії, бо мала своїм дійсним історичним завданням не побудову соціалізму, але цілковите знищення пережитків феодального суспільства, передовий буржуазний прогрес та модернізацію». По моему мнению, такая оценка не освобождает авторов от необходимости сказать о том, что Октябрьская революция вместе с тем была неудачной, провальной попыткой пролетарской (социалистической) революции там, где для нее не было никаких объективных предпосылок. И конечно же, в этой связи надо было упомянуть о той социальной цене, которой стоили попытки вводить социализм посредством декретов.
Более того, социалисты, находящиеся на позициях государственно-капиталистической природы «советского» общественного строя и последовательно развивающие свои выводы о том, что Великая революция 1917-21г.г. была революцией буржуазной, просто обязаны пересмотреть в этом ключе свои оценки основных событий и проблем этой революции, а не привычно повторять штампы КПССовского агитпропа, восходящие к основному пропагандистскому штампу о «Великой Октябрьской социалистической революции». Подобное противоречие, когда революция 1917-21г.г. признается только буржуазной, но ее основные события продолжают рассматриваться в ключе «истории Великого Октября», буквально разрывает содержание книги «Українській Жовтень», авторства известного украинского теоретика государственного капитализма А.Здорова. Данное противоречие прослеживается и в тексте листовки «Наш вибір – пролетарська революція!». Прежде всего это относится к лозунгу «Вся власть Советам!». Авторы листовки, казалось бы, должны отдавать себе отчет в том, что отсутствие объективных предпосылок для социалистической революции немедленно скажется на субъективном, т.е. политическом уровне. «Советы рабочих депутатов» как органы «пролетарской диктатуры» сразу же потерпели фиаско по причине полного отсутствия культурных сил у того же пролетариата для обеспечения их функционирования как органов власти. Плеханов (которого Бухарин называл классиком русского меньшевизма) предупреждал рабочих (см. его «Открытое письмо петроградским рабочим» от 28.10. 1917г.) о том, что даже завоевав власть, они не сумеют ею воспользоваться. И его предупреждения полностью оправдались.
Победоносной буржуазно-демократической революции также имманентно такое историческое завоевание, как всеобщее избирательное право. Практиковавшееся «советской властью» лишение (ограничение) какой-либо части населения гражданских прав в связи с ее социальным положением или происхождением – это дополнительное провоцирование губительной для самого рабочего класса гражданской войны, к которой и так вела реализация фундаментально ошибочной установки на социалистическую революцию в бывшей Российской империи.

неділя, 7 лютого 2016 р.

Про деякі політично-пропагандивні помилки (1946)




Ми публікуємо надзвичайно цікавий документ з історії краєвої ОУН-УПА-УГВР в післявоєнний період її боротьби - інструкцію заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР, керівника Головного осередку Пропаганди проводу ОУН Петра Федуна-Полтави "Про деякі політично-пропагандивні помилки" 1946 року. Ця інструкція безумовно заслуговує уваги та всілякої популяризації, адже за своїм змістом була і лишається загостреною проти консервативно-реакційних уявлень ультраправого націоналістичного середовища, ідейно вдаряє по офіційній антикомуністичній кампанії сучасного українського неоліберально-олігархічного уряду, який нарочито змішує сталінізм з комунізмом чи революційним соціалізмом. Генетична спорідненість державно-капіталістичної номенклатури СРСР та сучасного правлячого на пост-"радянському" просторі класу компрадорської буржуазії є безсумнівною, тому його антикомунізм сьогодні лише маскує це очевидне родство так, як сталінізм колись маскував експлуататорський лад держкапіталізму червоним прапором. Документ також містить інші важливі свідчення, що розкривають внутрішню еволюцію ідейних поглядів самої ОУН-УПА-УГВР в краю.

неділя, 31 січня 2016 р.

Хто підняв збройне повстання в Києві в січні 1918 р.? (історична розвідка)


Доба української революції 1917 - 1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді, коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до цього часу практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей1. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.
Небагато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”2.
Пам'ятник учасникам Січневого повстання 1918 р. в Києві в Маріїнському парку.
 Версія радянських істориків з Інституту історії партії при ЦК КПУ виглядає так: „Повстання планувалося на час підходу до міста радянських військ, що наступали з Харкова, але було прискорено провокаційними діями Центральної Ради. 15.1.1918 Київський комітет РСДРП(б) і Рада робітничих і солдатських депутатів закликали трудящих до повалення Центральної Ради. Для керівництва повстанням були створені міський ревком (О.Б. Горвіц, М.П. Зарніцин, І.М. Крейсберг, І.Ф. Смирнов, Я.Б. Гамарник, А.В. Іванов, І.М. Кудрін, М.А. Лебедєв, М.С. Богданов) та районні ревкоми.
Андрій Іванов
Повстання почалося о 3-й годині 16.1. Укріпившись та території заводу і в навколишніх районах, робітники „Арсеналу”, до яких приєдналися червоногвардійці Деміївського снарядного заводу, військово-обмундирувальних майстерень, частина солдатів полків Центральної Ради, почали бої з гайдамаками”3. Як бачимо, обидві версії організатором й ініціатором повстання називають Київський комітет більшовиків, а головними учасниками – робітників заводу „Арсенал”. Андрій Іванов ідеально підходив на роль керівника повстання для істориків обох шкіл: він був єдиним робітником „Арсеналу” з членів Київського ревкому й до того ж росіянином. До речі саме йому завдячує своїм порятунком під час червоного терору в Києві в лютому 1918 р. відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Д.І. Дорошенко4.