Короткий нарис українського марксизму

Роман Тиса

Особливістю всіх без винятку українських революційних соціалістів і марксистів була та надзвичайна увага, яку вони приділяли національному питанню. Всі вони відстоювали політичну незалежність України. На ці позиції часто переходили навіть члени КП(б)У.

Офіційна ідеолоґія більшости держав, що постали на теренах колишнього СССР, сьогодні стверджує, що марксизм і соціялізм у ці країни був принесений військами Червоної Армії у 1918-1945 роках, був і є чимось чужорідним.

Відтак, немає, мовляв, нічого дивного в тому, що всі республіки колишнього Совєтського Союзу після 1991 року відкинули "соціялізм" (чи "комунізм") як силоміць нав’язане вчення. Це "природне" звільнення від "неприродного" світогляду.

От і в Україні лунають голоси про те, що марксизм є чужим українській "ментальності". Українець, кажуть, за природою своєю консерватор, господар, хазяїн; повага до приватної власности у нього в крові. Отож, таку гидоту, як ідеолоґію загальної рівности та припинення експлоатації людини людиною, він не міг — і не може — ані сприйняти, ані пропаґувати.

В Україну марксизм принесли на своїх багнетах "завойовники-москалі". Проте, як ми побачимо, ці уявлення та ідеолоґічні установки не просто не відповідають дійсності, а навпаки — викривляють її, спотворюючи заразом й історію.

Українці були другим за чисельністю народом як у Російської імперії, так і в СССР, були народом культурним, тож як до 1917 року, так і пізніше розвивали ідей Маркса у свій спосіб.

Буржуазна міфологія та пролетарська революція.

“Ми з ма­са­ми ви­ро­с­та­ли, з ни­ми йшли кри­ва­вим шля­хом, і не в ка­бі­не­тах з ки­ли­ма­ми ста­ва­ли ко­му­ні­с­та­ми, а у ви­­рі со­ці­аль­них сил”.
Червоний прапор. — 1920. — 29 січ.

"Україна і Совітська Росія зв’язуються спільними інтересами не тільки боротьби з спільним ворогом,    імперіялістичною буржуазією, а й особистим інтересом — розірвати хитрий і мудрий плян удушення тої й другої за допомогою одна одної."

Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. –  Нью-Йорк: Пролог, 1967.

    Не так давно переконаний соціаліст, товариш з неабияким стажем робітничого активіста Олег Борисович Дубровський, маючи достатньо серьозний полемічний хист, надіслав нам розгромну рецензію на листівку  до чергової річниці Жовтня, яка була опублікована на блозі "Пролетар України" під гучною назвою "Наш вибір - пролетарська революція!". Критичний аналіз створеної "невеликим гуртом українських марксистів" листівки зайняв більше двадцяти сторінок друкованого тексту (Олег Дубровский. Еще раз о пролетарской революции и не только), безумовно справивши враження на авторів цього розбитого "в пух и прах" пропагандивного творіння, яке навряд було помічене хоч кимось, окрім "продвинутих лівих активістів". Та воно й на краще, адже серьозні зауваги Олега Борисовича з приводу  "невдалої форми" чи "сумнівного змісту" загалом справедливі. Звісно, це не значить, що ми погоджуємося з кожним твердженням рецензента, повністю поділяємо його погляди на історичний більшовизм та меншовизм, націонал-ухильництво, адже товариш Дубровський наразі ідейно тяжіє до меншовизму.  Найперше хотілося б зазначити, що наша відповідь не буде такою розгорнутою, детальною та об'ємною,  як критика нашого невдалого витвору, який заслуговував на таке фіаско з багатьох причин. За це ми, звісно, перепрошуємо.  Сперечатися про вартість цієї листівки безглуздо.     
     Чесно зізнатися, "смутные сомнения" стовно вдалої форми і змісту наспіх писаного тексту з'явилися в автора невдовзі після її публікації. Ще один важливий момент: погляди людей мають здатність динамічно розвиватися. Коли всього лише декілька місяців тому автор основного тексту "Нашого вибору" цікавився передусім ліоопозиційними групами та "націонал-ухильниками" в безпосередньо більшовицькому середовищі, а ось про ліві відколи в УСДРП (це і група Євгена Нероновича, і УСДРП-незалежні ліві, і УСДРП незалежні) знав хіба дуже поверхово, як і про історію УПСР, внутрішню організаційну боротьбу всередині Української Центральної Ради, котра складалася з трьох соціалістичних партій-УПСФ, УПСР, УСДРП. Звісно, сучасні українські  соціалістичні секточки майже зовсім не знають історії власне українських соціалістичних організацій, ба, більше-знати її не бажають, хоч таке знайомство було б з часом логічно неминучим для всіх, хто щиро цікавиться історією робітничого руху. Сьогодні всі ці ультралівацькі гуртки  необільшовиків, лівих комуністів, анархістів, навіть соціал-націоналістів продовжують з маніакальною впертістю ігнорувати оточуючу дійсність, викривати "фашистський путч" або "просто олігархічний змовницький переворот", яким вони охрестили події буржуазно-демократичної революції Майдану. Ми ж спробуємо коротко роз'яснити ті моменти, де Олег Борисович, на жаль, зрозумів нас не зовсім вірно, водночас сформулювати декілька важливих запитань шановному рецензенту.


     Кожна національна буржуазно-демократична революція неодмінно заростала густими хащами та непросвітними нетрями історичної міфології, щоб в такому своєму вигляді якнайкраще слугувати непорушності ідеології суспільно панівного класу. Так було з Великою Французькою революцією 1789-1793 років, коли борячись за "свободу, рівність та братерство" французькі революціонери вибороли класове панування буржуазії, яке навряд походило на загальнолюдське щастя, хоч штурмуючі твердині бурбонівського абсолютизму були переконані, що борються, скажімо, зовсім не за владу Наполеона І чи загибель своїх співвітчизників на полях кровопролитних битв за славу і могутність його імперії. Так сталося з Великою революцією 1917-1921 років в Росії, яка звалила останні протрухлявілі підпорки дому Романових, дала могутній поштовх революційній хвилі в Європі, змінила тодішню політичну мапу світу, проте, цілком очевидно,  торжеством соціалістичного ладу так і не скінчилася, бо подальший соціальний поступ в країні "перемігшого соціалізму" часто йшов по кістках людей. Те саме відбулося з Українською революцією - невід'ємною і важливою частиною загальноросійської, адже саме події на українській землі того буремного часу значною мірою визначили її подальшу долю. Ми зовсім не прагнемо відтворювати міфи "брежневського агітпропу", тому чітко усвідомлюємо , що для національних окраїн колишньої Російської імперії Велика революція 1917-1921 років була передусім національно-визвольною, такою, яка пробудила до власного національного життя раніше поневолені народи. З цього зовсім не випливає,мовляв, революційні події в метрополії та її колоніях ніяк між собою не пов'язані, розгортаються взаємно невпливаючи одне на одного, але саме таку метафізику почасти утверджує патріотична державницька історіографія. Концепція книги Андрія Здорова "Український Жовтень", погоджуючись з нею всеціло чи ні, якраз і намагається це спростувати. Жовтнева революція справді була кульмінаційним етапом найвищої соціальної радикалізації мас в колишній Російській імперії, тоді як для Олега Борисовича це лише політичний переворот більшовицької партії. Коли російський Тимчасовий уряд не зміг навіть послідовно виконати програму буржуазно-демократичних перетворень, проте, градус соціальної напруги невідворотньо зростав, більшовики намагалися осідлати нову революційну хвилю, направити її у потрібне русло. Саме на тлі загальноросійської революції розгорталася національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Скрипниківський термін Український Жовтень відмінний від офіціозного "Велика Жовтнева революція на Україні", яким справді послуговувався "брежнєвський агітпроп". Жовтень також варто розглядати тільки в контексті всієї плеяди подій Великої буржуазної революції.  Нічого іншого стверджувано нами не було.

ЕЩЕ РАЗ О ПРОЛЕТАРСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ И НЕ ТОЛЬКО…

Рабочий активист, социалист с 25 летним стажем, Олег Дубровский подготовил подробный критический разбор нашей листовки к 7 ноября прошлого года. http://proletar-ukr.blogspot.com/2015/11/blog-post.html
Не со всеми его замечаниями мы можем согласиться, но с его критикой всегда приятно иметь дело, поскольку она затрагивает самую суть наших произведений и нашей платформы.

«…история взваливает на плечи нашей партии всю тяжесть борьбы за социалистическую революцию и в России и на Украине. И на этом пути мы поведем весь рабочий класс, все малосознательные массы поведем за собой и организуем их вокруг себя.»

Н. Скрыпник.

«…вопрос о возможности построения социализма в нашей стране есть не что иное, как вопрос о ХАРАКТЕРЕ НАШЕЙ РЕВОЛЮЦИИ»

Н. Бухарин.

«Пам,ятаймо, що реакція може пройти лівими дверима».

Исаак Мазепа.

«… когда ужасные последствия этой политики станут очевидными, само имя социализма, которым злоупотребляют большевики, станет ненавистно миллионам трудящихся. Вот в чем смертный грех большевизма против пролетариата и социализма»

Ф. Дан.

В ноябре 2015г. я получил возможность ознакомиться с текстом листовки «Наш вибір – пролетарська революція!» и понял, что мне есть что сказать относительно формы и содержания этого документа.

ЗАМЕЧАНИЯ ПО ФОРМЕ. В тексте листовки обязательно надо было обозначить, кто такие «мы», чей выбор пролетарская революция. Для того, кто будет читать и пытаться воспринимать этот печатный текст (если только это будет не «продвинутый» левый активист, а, к примеру, среднестатистический пролетарий), несколько электронных адресов под ним ничего не скажут. Более того, обозначить кто такие «мы» необходимо потому, что листовка, по сути, представляет собой декларацию о существовании определенного идейного течения в украинском левом движении.

Точно так же надо было дать современное понимание пролетарской революции, чтобы обыватель, напичканный различными мифами и стереотипами, понимал, что пролетарская революция это, скажем так, не стрельба из маузера по вазам и хрустальным бокалам в разгромленном буржуйском особняке…

Я понимаю, что трудно писать просто и лаконично о сложных социальных явлениях, но в таком специфическом тексте, как листовка, к этому нужно очень стремиться.

В целом, можно сделать вывод, что заголовок листовки не соответствует содержанию: ни о том, кто же это выбирает пролетарскую революцию, как метод социальных преобразований; ни о том, что же такое пролетарская революция после всех исторических уроков XX ст., в тексте листовки ни слова…

Концовка текста листовки представляется мне вообще нелепой. В конце текста такого характера должен находиться, если не призыв к пролетарской революции, то хотя бы указание на то, что только она сможет избавить пролетариат и мелкую буржуазию Украины от всех мерзостей нынешнего социального порядка. Вместо этого приводятся слова В. Шахрая, которые, скорее всего, были написаны по поводу доминирования в политике РКП(б) российско-великодержавных тенденций. Если авторы листовки хотели этим цитированием показать, что сторонники пролетарской революции в Украине сейчас находятся в подавляющем меньшинстве и вынуждены плыть против течения господствующего общественного мнения, то надо говорить об этом прямо, а не подобными опосредованными намеками. Текст листовки (если думать о ее возможной эффективности) должен быть кратким, предельно ясным и однозначным. Читающие листовку не должны гадать – да что же авторы хотели сказать тем или иным пассажем, что же они подразумевали?

ЗАМЕЧАНИЯ ПО СУЩЕСТВУ. Их много. Я буду последовательно излагать свои возражения и соображения, следуя за текстом листовки.

Листовка приурочена (или посвящена) к 98-й годовщине Октябрьской революции 1917г. Но ее авторам, упоминая о Великой революции 1917-21г.г., все-таки следовало бы сказать, что эта революция вовсе не сводится к «большевистскому перевороту» (Мартов) в октябре 1917г. И для аналогии привести классический пример Великой французской революции 1789-1815г.г., в ходе которой были революция 14 июля(1789г.); революция 10 августа(1792г.); «100 дней Наполеона» (1815г.). Этого не сделано и от чтения листовки остается стойкое впечатление, что для ее авторов Великая российская революция 1917-21г.г. – это только Октябрьский переворот и его последствия.

Посвящая свой текст Октябрьской революции, авторы листовки, стоящие на позициях государственно-капиталистической природы «Советской» России, а затем СССР, указывают, что «жовтнева революція за своїм об,єктивно-економічним характером була найбільш радикальним етапом буржуазно-демократичної революції в Росії, бо мала своїм дійсним історичним завданням не побудову соціалізму, але цілковите знищення пережитків феодального суспільства, передовий буржуазний прогрес та модернізацію». По моему мнению, такая оценка не освобождает авторов от необходимости сказать о том, что Октябрьская революция вместе с тем была неудачной, провальной попыткой пролетарской (социалистической) революции там, где для нее не было никаких объективных предпосылок. И конечно же, в этой связи надо было упомянуть о той социальной цене, которой стоили попытки вводить социализм посредством декретов.

Более того, социалисты, находящиеся на позициях государственно-капиталистической природы «советского» общественного строя и последовательно развивающие свои выводы о том, что Великая революция 1917-21г.г. была революцией буржуазной, просто обязаны пересмотреть в этом ключе свои оценки основных событий и проблем этой революции, а не привычно повторять штампы КПССовского агитпропа, восходящие к основному пропагандистскому штампу о «Великой Октябрьской социалистической революции». Подобное противоречие, когда революция 1917-21г.г. признается только буржуазной, но ее основные события продолжают рассматриваться в ключе «истории Великого Октября», буквально разрывает содержание книги «Українській Жовтень», авторства известного украинского теоретика государственного капитализма А.Здорова. Данное противоречие прослеживается и в тексте листовки «Наш вибір – пролетарська революція!». Прежде всего это относится к лозунгу «Вся власть Советам!». Авторы листовки, казалось бы, должны отдавать себе отчет в том, что отсутствие объективных предпосылок для социалистической революции немедленно скажется на субъективном, т.е. политическом уровне. «Советы рабочих депутатов» как органы «пролетарской диктатуры» сразу же потерпели фиаско по причине полного отсутствия культурных сил у того же пролетариата для обеспечения их функционирования как органов власти. Плеханов (которого Бухарин называл классиком русского меньшевизма) предупреждал рабочих (см. его «Открытое письмо петроградским рабочим» от 28.10. 1917г.) о том, что даже завоевав власть, они не сумеют ею воспользоваться. И его предупреждения полностью оправдались.

Победоносной буржуазно-демократической революции также имманентно такое историческое завоевание, как всеобщее избирательное право. Практиковавшееся «советской властью» лишение (ограничение) какой-либо части населения гражданских прав в связи с ее социальным положением или происхождением – это дополнительное провоцирование губительной для самого рабочего класса гражданской войны, к которой и так вела реализация фундаментально ошибочной установки на социалистическую революцию в бывшей Российской империи.

Про деякі політично-пропагандивні помилки (1946)

Ми публікуємо надзвичайно цікавий документ з історії краєвої ОУН-УПА-УГВР в післявоєнний період її боротьби - інструкцію заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР, керівника Головного осередку Пропаганди проводу ОУН Петра Федуна-Полтави "Про деякі політично-пропагандивні помилки" 1946 року. Ця інструкція безумовно заслуговує уваги та всілякої популяризації, адже за своїм змістом була і лишається загостреною проти консервативно-реакційних уявлень ультраправого націоналістичного середовища, ідейно вдаряє по офіційній антикомуністичній кампанії сучасного українського неоліберально-олігархічного уряду, який нарочито змішує сталінізм з комунізмом чи революційним соціалізмом. Генетична спорідненість державно-капіталістичної номенклатури СРСР та сучасного правлячого на пост-"радянському" просторі класу компрадорської буржуазії є безсумнівною, тому його антикомунізм сьогодні лише маскує це очевидне родство так, як сталінізм колись маскував експлуататорський лад держкапіталізму червоним прапором. Документ також містить інші важливі свідчення, що розкривають внутрішню еволюцію ідейних поглядів самої ОУН-УПА-УГВР в краю.

Хто підняв збройне повстання в Києві в січні 1918 р.? (історична розвідка)

Доба української революції 1917 - 1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді, коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до цього часу практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей¹. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.

Небагато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”².

Пам'ятник учасникам Січневого повстання 1918 р. в Києві в Маріїнському парку.

 Версія радянських істориків з Інституту історії партії при ЦК КПУ виглядає так: „Повстання планувалося на час підходу до міста радянських військ, що наступали з Харкова, але було прискорено провокаційними діями Центральної Ради. 15.1.1918 Київський комітет РСДРП(б) і Рада робітничих і солдатських депутатів закликали трудящих до повалення Центральної Ради. Для керівництва повстанням були створені міський ревком (О.Б. Горвіц, М.П. Зарніцин, І.М. Крейсберг, І.Ф. Смирнов, Я.Б. Гамарник, А.В. Іванов, І.М. Кудрін, М.А. Лебедєв, М.С. Богданов) та районні ревкоми.

Андрій Іванов

Повстання почалося о 3-й годині 16.1. Укріпившись та території заводу і в навколишніх районах, робітники „Арсеналу”, до яких приєдналися червоногвардійці Деміївського снарядного заводу, військово-обмундирувальних майстерень, частина солдатів полків Центральної Ради, почали бої з гайдамаками”³. Як бачимо, обидві версії організатором й ініціатором повстання називають Київський комітет більшовиків, а головними учасниками – робітників заводу „Арсенал”. Андрій Іванов ідеально підходив на роль керівника повстання для істориків обох шкіл: він був єдиним робітником „Арсеналу” з членів Київського ревкому й до того ж росіянином. До речі саме йому завдячує своїм порятунком під час червоного терору в Києві в лютому 1918 р. відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Д.І. Дорошенко⁴.

Військові сили більшовиків та Української Центральної Ради у війні грудня 1917 - березня 1918 рр. Частина 1. Стара чи нова армія?

Солдати російської армії в 1917 р.

    Військовим силам більшовиків (точніше Совітської влади, до складу якої входили тоді також ліві есери, ліві соціал-демократи тощо) та Української Центральної Ради у війні кінця 1917 — початку 1918 рр. вже присвячено багато досліджень¹, але в жодному з них нам не траплялися порівняльного аналізу способів їх формування. В сучасній українській історіографії переважає точка зору висловлена ще істориками державницької школи на еміграції про те, що більшовики мали у своєму розпорядженні багатомільйонну регулярну російську армію, тоді як лідери Української Центральної Ради через свої соціалістичні переконання власну армію розпустили, чим залишили Українську Народну Республіку беззахисною². “Ідеологічна зашореність соціалістичними догмами не дала можливості провідникам Центральної Ради створити власні збройні сили. Їх ставлення до організації національної армії було не просто байдужим, а ворожим. Лідер соціал-демократів, заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко навесні 1917 р. доводив: “Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій...””³

   Насправді ідею знищення постійної армії та заміни її загальним озброєнням народу висловлювали багато теоретиків соціалістичної думки ще у ХІХ ст. й підтримували більшість соціалістичних партій тодішньої Росії. Зокрема, лідер більшовиків Володимир Ленін у статті “Про двовладдя”, опублікованій у газеті “Правда” 9 квітня 1917 р. (№28) до ознак революційної диктатури пролетаріату й селянства відносив: “2) замену полиции и армии, как отделенных от народу и противопоставленных народу учреждений, прямым вооружением всего народа; государственный порядок при такой власти охраняют сами вооруженные рабочие и крестьяне, сам вооруженный народ»⁴.

    В брошурі “Матеріали до перегляду партійної програми”, написаній в квітні — травні 1917 р., й виданій в липні того ж 1917 р., В. Ленін пише: “Партия борется за более демократическую пролетарско-крестьянскую республику, в которой полиция и постоянная армия совершенно устраняются и заменяются всеобщим вооружением народа, поголовной милицией»⁵. Та ж сама ідея знищення регулярної армії, як елементу буржуазної держави висловлена Леніним й у класичні праці “Держава й революція”, написаній у вересні 1917 р.: “Самодействующая вооруженная организация населения», столь непонятная буржуа-обывателю, вынуждена была уступить место профессиональным вооруженным отрядам не из-за «усложнения общественной жизни» (она усложнилась бы вместе с обществом), а из-за раскола общества на непримиримо враждебные классы, «самодействующее» вооружение которых привело бы к вооруженной борьбе между ними. Поэтому каждая революция показывает нам, как господствующий класс стремится возобновить служащие ему особые отряды вооруженных людей, а угнетенный класс — создать новую организацию этого рода, способную служить не эксплуататорам, а эксплуатируемым.»⁶

   

Січневе повстання в Києві 1918 р.: герої чи зрадники?

29 січня український політикум зазвичай відзначає річницю бою під Крутами у 1918 р. військ Української Центральної Ради із російськими більшовиками. Так було за Кучми, за Ющенка, за Януковича. Рідко хто згадує, що в той самий день, 29 січня 1918 р., у самому Києві почалося повстання робітників і солдатів проти тодішнього уряду — Ради Народних Міністів УНР, придушене за тиждень урядовими військами. За радянських часів цій події було присвячено багато пам'ятників та міських топонімів. Січневе повстання знайшло широке відображення у числених спогадах, художніх творах та фільмах, найбільш відомі з яких «Арсенал» Олександра Довженка та чотирисерійний фільм «Мир хижинам – война дворцам» Ісаака Шмарука (за романом-дилогією Юрія Смолича «Рік народження 1917»).

В 2011 році вулицю Січневого повстання у Києві перейменували на вулицю Івана Мазепи. Нинішня українська влада вважає учасників січневого повстання 1918 р. зрадниками України, агентами російських більшовиків. Офіційна позиція російської влади також антибільшовицька: на думку Путина, саме більшовики винні у тому, що Росія програла першу світову війну, а Ленін заклав атомну бомбу під Росію, що спричинила її розвал. Герої нинішньої офіційної Росії — це очільники білого руху: адмірал Колчак, генерали Денікін, Краснов, Калєдін (до речі, союзник Української Центральної Ради).

Насправді січневе повстання в Києві мало довгу передісторію і було в першу чергу викликане соціальною політикою Української Центральної Ради та її уряду – Генерального Секретаріату - й лише посилено конфліктом між ним та Радою Народних Комісарів (урядом Володимира Леніна) у Росії. Прийняті більшовиками та лівими есерами «Декрет про мир», «Декрет про землю», постанови про робітничий контроль над виробництвом відображали прагнення широких мас робітництва та селянства не тільки Росії, але й України, до припинення імперіалістичної війни, ліквідації поміщицького землеволодіння та капіталістичної експлуатації. Генеральний Секретаріат УЦР сприйняв ці прагнення як прояв анархії, тому заборонив братання на фронті, придушував спроби селян розподіляти поміщицькі латифундії, роззброював робітничу Червону Гвардію.