 |
| Газета ЦВК рад України. січень 1918 р. |
9 березня цього
року на сайті «Україна модерна» було розміщено англомовну статтю відомого
канадського історика Степана Величенка «Російське вторгнення та завоювання України 1919 - 1928. Як більшовики встановили те, що вони називали Радянською владою».
Автор давно
досліджує тему історії Української революції 1917 – 1921 років і має багато
публікацій, але його концепція на мій погляд не витримує наукової критики.
Величенко починає свою статтю так: «Російські більшовицькі лідери не визнали
Українську Народну Республіку (УНР).» Це справді дивна теза, бо навряд чи
автору невідомий текст «Маніфесту до українського народу із ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» від 4(17) грудня 1917 р. за підписами
Володимира Леніна та Льва Троцького, що містив визнання «народної Української
республіки» та її права повністю відокремитися від Росії чи увійти з нею у
федеративні відносини. А 28 грудня 1917 р. старого стилю або 10 січня 1918 року
за новим стилем голова делегації совітської Росії на мирній конференції у
Брест-Литовську Лев Троцький визнав делегацію УНР, яку надіслала Українська
Центральна Рада, та право УНР брати участь у цій конференції. Саме це визнання
дозволило цій делегації укласти Брестський договір між УНР та державами
четверного блоку – Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарія 9
лютого 1918 р. нового стилю.
Далі Степан
Величенко пише: ««Українська Народна Республіка Рад», проголошена в Харкові в
грудні 1917 року, була іноземним та нелегітимним утворенням. В Україні ліве крило
Російської соціал-демократичної та робітничої партії (більшовики) отримало не
більше 15% голосів Установчих зборів у будь-якій українській губернії,
включаючи голоси солдатів. З'їзд Рад України, який зібрався в Харкові в грудні
1917 року для ратифікації претензій більшовиків на владу, представляв не більше
49 зі 140 рад Донбасу та не більше 95 з майже 300 рад України.»
Тема
легітимності не нова й подібні тези в літературі можна побачити доволі часто.
Але дозвольте запитати, що таке легітимність і на чому вона заснована?
«Енциклопедія історії України» дає таке визначення: «ЛЕГІТИМНІСТЬ як
політико-правове поняття означає підтримку, позитивне ставлення, довіру або
визнання авторитету влади та державно-правових інститутів сусп. думкою (у т. ч.
зарубіжною), населенням країни або великими групами населення.» Існують різни
види легітимності, різні теорії, але ця стаття ЕІУ завершується так: «На
відміну від легальності Л. не є юридичним засобом визнання влади або
державно-правових інститутів такими, що відповідають закону. Будь-яка влада,
яка видає антиправові (на момент їх видання) закони, але забезпечує їх
виконання законними методами, вважається легальною і, в той же час, вона може
бути нелегітимною, тобто не сприйматися більшістю населення, сусп. думкою, світ.
співтовариством тощо. Паралельно з легальною в сусп-ві може існувати нелегальна
влада (громад. рухи, радикальна опозиція офіц. владі тощо), яка знаходить
визнання та підтримку населення й, отже, є, хоча б частково, легітимною.» Музика
І.В. ЛЕГІТИМНІСТЬ як політико-правове поняття [Електронний ресурс] //
Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та
ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова
думка", 2009. - 790 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Legitimnist_ponyattya
Як слушно
зазначив під час нашої дискусії у програмі «Історична Свобода» з Дмитром
Шурхалом київський історик Віталій Скальський, революція за визначенням не є
легітимною, тому в революційні часи легітимність дуже умовне поняття. Дійсно,
наскільки легітимною можна вважати саму Українську Центральну Раду та
проголошену нею Українську Народну Республіку? Українська Центральна Рада так
само не була обрана на загальних виборах усім населенням. УЦР – це таке само
утворення Великої революції 1917 року, як і Совіти (ради) робітничих,
селянських і солдатських депутатів. І УЦР, і Совіти – це революційні органи,
яких не обирало все населення на загальних виборах. Ці революційні
представницькі органи обирала активна частина суспільства, що утворювала
відповідно українські ради у містах чи військових частинах, селянські спілки,
солдатські комітети, фабрично-заводські комітети тощо.
Загальні вибори
в цей час були проведені двічі – в листопаді 1917 р. вибори до Всеросійських
Установчих зборів, а в січні 1918 р. – вибори до Українських Установчих зборів,
хоч останні пройшли й не повністю. На обох виборах більшість голосів в Україні
отримала Українська партія соціалістів-революціонерів. За даними тієї самої
«Енциклопедії історії України» всього від України було обрано 78 членів УПСР і
12 членів УСДРП. Верстюк В.Ф. ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ [Електронний ресурс]
// Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та
ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова
думка", 2003. - 688 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Vserosijski_Ustanovchi
В той самий час
найбільш авторитетний російський дослідник виборів до Всеросійських Установчих
зборів покійний Лев Протасов, на книгу якого зокрема посилається Владислав
Верстюк, вказує, що загалом до Всеросійських Установчих зборів було обрано 81
члена УПСР та 11 членів УСДРП. (Протасов Л.Г. Люди Учредительного собрания.
Портрет в интерьере эпохи. М.: Росспэн, 2008, С.111). Нагадаю, що саме
УСДРП на той момент мала більшість в уряді УНР – генеральному Секретаріаті,
до цієї партії належали Володимир Виниченко та Симон Петлюра.
Але найцікавіше,
що серед обраних від українських губерній депутатів було приблизно стільки ж
більшовиків, як і членів УСДРП. Пояснити це можна легко тим, що чисельність
робітників загалом була значно меншою, ніж селян, і тому селянські партії
українських та російських есерів на тих виборах дістали значно більше голосів.
Зокрема найбільше голосів більшовики отримали по Чернігівській губернії - 27,8 %
(переважно за рахунок північних повітів із мішаним населенням) та
Катеринославській губернії – 17,9 %. Ці цифри вже вказують на неправду у статті
Величенка. Зокрема від Чернігівської губернії було обрано більшовиків Євгенію
Бош, Георгія Пятакова, Федора Мотору та Андріана Риндича, від Катеринославської
губернії – Григорія Петровського, Василя Аверіна, Климента Ворошилова та
Віктора Ногіна, від Харківської губернії – Федора Сергєєва (Артема) та Матвія
Муранова , від Полтавської губернії – Петра Смірнова, від Київської губернії -
Іполіта Фіалека, від Херсонської губернії – Якова Скляра.
 |
| Євгенія Бош (1879 - 1925) |
Українська
партія соціалістів-революціонерів - дійсно найбільша українська партія тоді
налічувала близько 80 тисяч членів, але вже на початку 1918 року в цій партії
намітився розкол на правих та лівих. Права частина в січні 1918 року сформувала
новий уряд УНР на чолі якого встав Всеволод Голубович, після того як уряд
Винниченка, сформований соціал-демократами, подав у відставку. А ліва частина
УПСР, яку тоді називали «лівобережці», а пізніше стали називати «боротьбисти»,
встановила контакт із російськими більшовиками та готувала переворот в Києві з
метою проголошення тут української радянської влади. Дізнавшись про це,
комендант Києва Михайло Ковенко без дозволу УЦР прямо в її приміщенні
заарештував групу депутатів Всеросійських Установчих зборів та членів Української
Центральної ради від цієї партії. Зокрема це були голова Ради Слобідської
України Опанас Сіверо-Одоєвський, письменник Гнат Михайличенко (в 1919 вбитий
денікінцями), пізніші діячі боротьбистів Михайло Полоз, Сергій Бачинський,
Григорій Ткаль, Андрій Овчаренко, Антін Приходько, Олександр Шумський. До них добровільно доєднався
навіть міністр землеробства Олександр Зарудний. Голова УЦР Михайло Грушевський
протестував проти цього арешту як порушення парламентських прав, але марно. То
що цей арешт може свідчити про легітимність влади в УНР? На наш погляд це
свідчення того, що настрої значної частини українського селянства в той момент
вже відвернулися від лідерів УЦР, і відвернулися саме в бік совітської влади –
блоку більшовиків та лівих есерів, які також мали чималий вплив.
 |
| Опанас Сіверо-Одоєвський (1884 - 1938) |
Чи була
Українська Народна Республіка Рад або Совітів іноземним утворенням? Це питання
я вже розглядав у своїй книзі «Український Жовтень». Серед обраних 12 членів
першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату – семеро
народилися в Україні, а п’ятеро писали свою національність – українець. Зокрема
це Василь Шахрай, Микола Скрипник, Володимир Затонський, Євген Терлецький та
Яків Мартьянов. Крім них уродженцями України були Євгенія Бош, дочка німецького
колоніста з Херсонщини, та Емануїл Лугановський, що походив із єврейської
родини з Одеси. Василь Шахрай та Микола Скрипник стали знаковими фігурами
українського націонал-комунізму. До цієї ж течії відносять також Георгія
Лапчинського, що народився у Петербурзі, але перейнявся саме українською
стихією та очолив групу федералістів в КП(б)У, був за це виключений та перейшов
до Української Комуністичної партії.
Другий
Всеукраїнський з’їзд рад (совітів) в Катеринославі в березні 1918 року зібрав
близько 1000 делегатів попри те, що значна частина УНР вже була зайнята
німецькими військами та йшли бойові дії із прибічниками совітської влади. На
цьому з’їзді більшовики мали близько 40 % голосів, приблизно стільки ж мав блок
українських та російських лівих есерів, невеликі фракції мали УСДРП, ППС,
меншовики, анархісти. І цей другий Всеукраїнський з’їзд рад проголосив 19
березня 1918 р. незалежність Української Народної Республіки Совітів.
Наведу тут свою
відповідь Степану Величенку, надіслану п’ять років тому:
Наскільки я
зрозумів з Ваших історичних праць, Ви вважаєте, що російські більшовики змогли
окупувати Україну лише за допомогою пропаганди (обману),
військової сили (Червоної Армії) й терору (ВЧК). Мабуть так само вони, з Вашої
точки зору, захопити владу і в Росії, хоч в Україні відмінність полягала в її
колоніальному становищі, при чому в цілому Російська імперія збереглась в новій
формі – СРСР.
Я вважаю, що
більшовики би не змогли втриматися при владі так довго, якби вони спиралися
виключно на обман, військо й терор. Це чудово показали, наприклад, події літа
1919 р., коли більшовики змушені були тікати з України перш за все через хвилю
селянських повстань. Ті самі селянські отамани, які взимку-навесні 1919 р.
підтримали більшовиків – Зелений, Гребенко, Махно, Григор’єв тощо – виступили
проти них. Більшовики це зрозуміли й зробили висновки: в грудні 1919 р. 8-а
Всеросійська конференція РКП(б) затвердила резолюцію «Про Радянську владу в
Україні» (прийняту ЦК РКП(б) в листопаді 1919 р.), яка гарантувала передачу
селянам поміщицьких земель та визнання національних прав українців та української мови – почалася перша
радянська українізація. Саме тому на бік більшовиків перейшли партії
боротьбистів та укапістів, хоч останні існували як легальна опозиційна партія
до 1925 р.
В цілому
більшовики в Росії зіграли роль якобінців Великої російської буржуазної
революції 1917-1921 рр. Більшовицька диктатура так само як і якобінська
диктатура 1793-1794 рр. у Франції змела всі залишки феодального ладу –
ліквідувала поміщицьке землеволодіння, становий поділ суспільства (російське:
сословия), на зміну старій абсолютній
монархії прийшли національні республіки. Цим було забезпечено шлях до
модернізації суспільства – перетворення його з традиційного аграрного на
сучасне індустріальне з усіма його ознаками.
 |
| Василь Шахрай (1888 - 1920) |
В Україні це
було ускладнено національно-колоніальним гнобленням з боку російського
імперіалізму. Хоч більшовики проголосили право націй на самовизначення та
визнали навіть право УНР брати участь в переговорах у Бресті (Троцький), але як
більшість соціалістів панівних націй, вони не змогли подолати повністю свій
великодержавний шовінізм, про що й вказували українські націонал-комуністи
(такі як Василь Шахрай та Сергій Мазлах). Проте досвід 1919 р. таки навчив
більшовиків й змусив прийняти більшість вимог української
національно-визвольної революції 1917-1921 рр.: Українська СРР була саме формою
української державності, а не Малоросією чи Новоросією. Офіційною мовою УСРР
стала українська, масштабна українізація в усіх сферах життя 20-х-30-х років утвердила
саме українську мову як мову модерного суспільства. Навіть зараз після політики
зворотної русифікації 50-х- 80-х становище української мови набагато краще, ніж
приміром ірландської в Ірландії, каталонської чи баскської в Іспанії. Радянський Союз був в цьому плані «імперією
національного вирівнювання» (український переклад монографії Террі Мартіна).
Насамкінець
невеличке зауваження. В одній зі свої попередніх праць 2009 р. Ви писали, що
українці не займали в роки революції жодної керівної посади у органах
Всеросійської Надзвичайної Комісії (ВЧК). Це не відповідає дійсності. Ось лише
декілька прикладів: Микола Скрипник був начальником відділу по боротьбі із
контрреволюцією ВЧК в Москві (друга половина 1918 р.) та начальником особливого
відділу Південно-Східного (Кавказького) фронту (січень-квітень 1920 р.), Петро
Дегтяренко (1919) та Всеволод Балицький (1920) очолювали Київську губернську
ЧК, Петро Онищенко – Одеську ЧК (1919), корпус військ ВУЧК очолювали Федір
Ніколаєнко (загинув під час повстання на Куренівці в Києві 1919 р.) та Микола Кропив’янський (1921 р.).
Докладніше
дивіться мої публікації:
https://proletar-ukr.blogspot.com/2015/02/blog-post_22.html
https://proletar-ukr.blogspot.com/2019/07/blog-post.html
https://proletar-ukr.blogspot.com/2020/08/1920.html
Загалом прийняти
цю точку зору означає, що Українська революція 1917-1921 років зазнала
цілковитої поразки тобто знецінювати усі результати цієї революції. Взагалі на
мою думку, говорити, що більшовики захопили Україну й сімдесят років правили
нею виключно за допомогою насильства й обману - це значить зневажати самих
українців.
Українці
підкорялися більшовикам тому, що боялися їх? Якась частина - можливо. Але після
трьох років світової війни та трьох років визвольних змагань, коли більшовики
тричі тікали з України, говорити, що основна маса українців боялася більшовиків
- це смішно. Омелян Волох боявся більшовиків чи Юрій Тютюнник?
Українці
повірили більшовикам тому, що були надто наївні, а ті надто брехливі? Ну наші
предки дійсно були не дуже письменні, але мали дуже багато життєвого й
політичного досвіду: якщо влада за три роки змінюється одинадцять чи дванадцять
разів, то довіряти лише словам можуть хіба що дурні. Навіщо вважати дурнями
наших предків? Звісно їх не слід ідеалізувати, але й повними бовдурами вони
ніяк не були і вміли співставити слова і справи.
Більшовики
перемогли тому, що вони хоч і не одразу, а після добрих люлей, зрозуміли й
виконали основні вимоги українського селянина та основні завдання Української
революції: вирішили аграрне питання (розподіл поміщицьких земель між селянами)
та утвердили українську форму держави із українською мовою офіційною - у
вигляді УСРР.
Саме результатом
Української революції була поява УНР та її трансформація в Українську СРР, що
отримала формальне юридичне визнання на міжнародному рівні вже в 1921 році. За
формулою Богдана Галайчука це була "нація поневолена, але державна". І саме
ця українська радянська держава, попри те, що тоді її контролювала Російська
комуністична партія, після краху цієї партії - КПРС, стала основою сучасної
незалежної України.
Немає коментарів:
Дописати коментар