Радянська Україна: окупація чи міна під фундамент російської державності?

 

 

Обкладинка книги: Mazlakh, S. M. On the current situation in the Ukraine / Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. Edited by Peter J. Potichnyj. Introd. by Michael M. Luther. — Ann Arbor, University of Michigan Press,1970.

Нещодавно відомий український журналіст, редактор-засновник сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці Facebook задав таке запитання:

 «Прошу френдів, особливо істориків і юристів подумати разом. 1920 року більшовицька Росія сило зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР. На території України було запроваджено окупаційну владу - партійні комітети, ЧК, суди тощо. Громадян УНР записали в громадян УСРР-СССР. Чоловіків мобілізували до Красной Армії, хто не хотів - упосліджували, репресували, вбивали. Питання - якщо включення громадян УНР у совєтську імперію було нелегітимним, то в який момент РККА перестає бути окупаційним військом? Це важливо у контексті наступних подій. Другої світової війни, зокрема. В якій українці виступають у ролі совєтскіх граждан, які віддавали життя за Родіну зі столицею у Москві. Чому служба українців у РККА-СА 1930-1940-х років розглядається як щось відмінне від ситуації в Криму та "ЛДНР" в останні десять років? Ленін, Сталін, а тепер і Путін перетворили мільйони людей у своїх підданих проти їхньої волі. І яка різниця, скільки років минуло з моменту незаконної окупації. Розумію, що всі паралелі можна критикувати, але головне не у них. А в тому, що треба якось вийти на осмислення, чим був для українців час між 1920 і 1991. Якщо це була "наша держава", то чому вона вбивала мільйони українців і всіх вождів боротьби за самостійність. Якщо це не була "наша держава", то чому ми досі дискутуємо щодо знесення пам'ятників і перейменування вулиць. От такі "кляті питання" (с)».

----

Саме по собі, що автор таки задає питання – вже добре. Отже в українському суспільстві попри війну та всі катаклізми таки можлива дискусія та відкрите обговорення «клятих питань» (принаймні хотілося би в це вірити) й ми ще не скотилися до тоталітарного одобрямса, хоч нас туди і штовхають. Хід думок автора відображає певні стереотипи, що панують в громадській думці в Україні останнього часу.

«1920 року більшовицька Росія силою зброї знищила міжнародно визнану державу, яка мала назву УНР».

Ким саме  була визнана Українська Народна Республіка? Станом на 1920 рік цю державу визнавала лише Польща, яка підписала у Варшаві договір 21 квітня 1920 р. із Директорією Симона Петлюри. Прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа писав: «Варшавський договір був для мене повною несподіванкою. Було ясно, що цей договір міг бути підписаний тільки в умовах, коли польський «союзник» міг диктувати свою волю представникам УНР. Цим лише можна було пояснювати і відмову представників УНР від значних територій, заселених українцями, і згадку в договорі польських кордонів 1772 р. … Було видно, що наша місія у Варшаві погодилася на польські домагання виключно з уваги на безвихідне становище». (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. Ч.3.)

Прибічники тези про міжнародне визнання УНР звісно можуть навести також Брест-Литовський мирний договір, який підписала делегація УНР 9 лютого 1918 р. із представниками блоку центральних держав – Німецької, Османської та Австро-Угорської імперії та Болгарії. Але та сама Німецька імперія, яка уклала договір із УНР та спрямувала свою армію на територію України, щоби очистити її від більшовиків, менше ніж за три місяці своїми військами ліквідувала ту саму УНР, допомігши перевороту гетьмана Скоропадського, а голова уряду УНР, який підписав той договір, Всеволод Голубович був заарештований німецькими солдатами та засуджений німецьким окупаційним судом. Після поразки Німеччини та її союзників в першій світовій війні та розпаду імперій Гогенцолернів, Габсбургів та Османів Брест-Литовський договір був анульований.

Переможці в першій світовій війні – країни Антанти – ніколи не визнавали незалежність УНР, підтримуючи білогвардійський рух за відновлення «єдиної та неділимої Росії» та Польщу Юзефа Пілсудського. Зараз звісно можна згадувати неведені ще в книзі Володимира Винниченка «Відродження нації» привітання з приводу проголошення УНР, які надіслали консули Франції та Великої Британії в Києві в грудні 1917 р. і навіть призначення їх представниками цих країн в Україні. Проте чомусь забувають, що Третій Універсал Української Центральної Ради проголошував, що УНР є частиною федеративної Російської республіки. Консули Англії та Франції чітко заявили, що вони будуть підтримувати УНР лише як таку, що виконує союзницькі зобов’язання Росії щодо країн Антанти у першій світовій війні, тобто буде тримати фронт проти Німеччини. Четвертий Універсал, який проголосив у січні 1918 р. незалежність УНР від Росії, ні Велика Британія, ні Франція не визнали. Отже маємо ситуацію, що дійсно нагадує трохи сучасну. Жоден зі світових гравців не зацікавлений у існуванні сильної та незалежної України.

Газета "Вістник Української Народної Республіки". Огран ЦВК рад України. 1918 р.

Більшовики, які прийшли до влади в Росії змушені були погодитися з існуванням Української республіки, хоч і захопили владу в ній, але зберегли її як форму національної державності. При чому в перший період радянської («совітської») влади – грудень 1917 – квітень 1918 р. навіть офіційна назва УНР була збережена. Друкований орган ЦВК рад (Совітів) України називався «Вістник Української Народної Республіки». А другий Всеукраїнський з’їзд рад (Совітів) в Катеринославі в березні 1918 р. навіть проголосив незалежність цієї радянської України від Росії. Назву Українська Соціалістична Радянська Республіка було затверджено лише в січні 1919 року. Звісно, що керувала УСРР єдина Російська Комуністична партія (більшовиків), спроби утворити Українські комуністичні партії були нетривалими й через централізаторську політику Москви закінчилися ліквідацією цих партій (боротьбистів та укапистів).

Проте УСРР також певний час була формально міжнародно визнаною державою. Та сама Польща Юзефа Пілсудського в лютому 1921 року підписала Ризький мирний договір із представниками РСФСР та УСРР, чим фактично розірвала Варшавський договір із УНР та визнала УСРР. Окрім того УСРР підписала договори із Латвією, Литвою, Туреччиною, Австрією та мала свої дипломатичні місії в багатьох країнах Європи аж до затвердження договору про утворення Союзу РСР в 1923 році, який передав зовнішню політику у відання центру.

Висновок сучасних істориків з Інституту історії України НАН України: «Підсумок історії виникнення та еволюції радянських держав в Україні протягом 1917—1920 рр. можна передати формулою «від федерації російської до федерації міжрадянської». На перший погляд це може видатися поразкою української державності, насправді ж це не так. Як цілком слушно у 1964 р. зазначав Богдан Галайчук, «щоб український дипломат 1919—20 років міг приступити до аргументування права українського народу на державну незалежність, він мусів перш за все довести, що той народ таки справді існує, хоч він не фігурує ні в якому атласі чи в енциклопедіях, що коли не знайдете українців під «у», треба їх шукати під «м», при чому інформація, яка там подана, є фальшива, бо ніяких малоросів немає на світі, а є лише українці» . Станом же на кінець 1920 р. Україна утвердила у світі свою назву, встановила кордони, зберегла і навіть почала розвивати мову та культуру. Мало того, всі ці здобутки було визнано і затверджено у відповідних офіційних актах Росією, яка в дореволюційний період чинила цьому найзатятіший спротив.

Сам факт формального невходження України до складу Росії означав збереження народженої в 1917 р. української державності. Поразка УНР не була цілковитою, українці досягли навіть більшого, ніж сподівалися на початку революції.

Більшовикам зрештою довелося не лише перехопити, а й практично утвердити, принаймні формально, основні ідеї українського національно-визвольного руху. Тобто внаслідок національно-визвольних змагань Україна хоча й залишалася поневоленою, але перетворилася на державну націю (нація — політично організований народ). І зберегла (а в 1945 р. навіть зміцнила, ставши одним із засновників ООН) цей статус до 1991 р., коли стала вже справді незалежною державою." (Україна й українці в постімперську добу (1917–1939) / Єфіменко Г. Г., Кульчицький С. В., Пиріг Р. Я., Скальський В. В., Якубова Л. Д. Київ: Академперіодика, 2021. 620 с. (Україна. Нариси історії).  С.180-181. Друге видання випустило на початку 2022 р. видавництво "Кліо" під назвою "Виборюючи долю, гартуючи волю". Кн.1. 1917-1939. Там трохи змінено вступ, заголовки та нумерацію: це розділ 6 і він має назву "Радянські квазідержави 1917-1920 років". Але висновки дослівно ті самі - на сторінці 214).

УСРР до початку 30-х років мала навіть своє громадянство, а політика українізації призвела до того, що вже із 1927 року українці становили більшість в Компартії (більшовиків) України, на українську мову було переведено роботу державного апарату, пресу, майже всю систему загальної та вищої освіти. Формування модерної української нації не супроводжувалося втратою української мови для більшості її носіїв, як то наприклад відбулося в Ірландії. Завдяки політиці коренізації та українізації переїзд у міста для українських селян не означав тепер втрату своєї мови та національної ідентичності. 20-ті роки ХХ ст. – «Наші 20-ті» - це небачене Відродження української культури та літератури. Багато з його діячів дійсно стали жертвами сталінського «великого терору», коли було знищено й масу «старої гвардії» самих більшовиків.

Якщо ми вважаємо, що весь період із 1920 по 1991 рік – це окупація й лише окупація, то всіх українців, що творили українську радянську державу, - таких як Микола Скрипник, Василь Шахрай, Олександр Шумський тощо – слід вважати окупантами чи колаборантами? І всіх діячів української радянської культури  - таких як Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Бажан, Максим Рильський тощо – також слід вважати лише мерзенними колаборантами? Викинемо на звалище уродженця окупованого нині Донбасу Миколу Скрипника і уродженця окупованої нині Херсонщини Миколу Куліша, бо вони були більшовиками? Затавруємо як зрадників колишніх козаків армії УНР Олександра Довженка і Володимира Сосюру чи керівника Революційної повстанської армії України Нестора Махна? Ну росіяни радо заберуть собі і Довженка, і Махна. «Мосфільм» вже привласнив собі авторські права на фільми Довженка, а багато анархістів в Росії та й усьому світі вважає, що Махно – це діяч російської революції. Коли до Червоної Армії в 1919 році приєднувалися повстанські загони Махна, Григорьєва, Гребенка тощо, тоді ця Червона Армія вже була окупантом, чи ще ні? Якщо вже була, то всі вони і Махно в тому числі – колаборанти? Звісно можна всіх їх затаврувати та викинути на смітник, але хто від цього виграє? Без них українська історія та українська культура стануть сірими та мало кому в світі цікавими.

В своїй сумно відомій статті про історичну єдність українців і росіян 2021 року Путін фактично повторив ідеологію царизму про триєдиний «російський народ» (великоросов, малоросов і белорусов) та заявив, що українська нація – це вигадка ворогів Росії. До числа цих ворогів Росії господар Кремля відніс і більшовиків, які на його думку були зрадниками національних російських інтересів, бо визнали українську націю та українську республіку як формально рівноправну із Росією та більше того, записали в Союзний договір 1922 (1923) р. право союзних республік на вихід із СРСР. Цим самим вони на думку Путіна «заклали міну уповільненої дії у фундамент російської державності». Не даремно ще в 2009 р. Путлєр організував перенесення в Москву праху головнокомандувача «Збройних сил Півдня Росії» генерала Денікіна та отримав від його доньки його шашку, а серед філософів найбільше любить цитувати білогвардійця та ідеолога російського фашизму Івана Ільїна. Ідеологія сучасного рашизму – це повернення в часи Російської імперії та відродження її традицій.

СРСР дійсно мав певні риси Російської імперії перш за все в структурі централізованої правлячої партії, в якій КП(б)У як і всі інші компартії союзних республік мали фактично права обласних комітетів. Але більшовицька політика визнання права націй на самовизначення та коренізації сприяли завершенню формування сучасних модерних націй та їх національних еліт, в тому числі і українського правлячого класу, української партійної номенклатури, символами якої стали Микола Скрипник, Петро Шелест і Леонід Кравчук. Набагато більше спільного мав Радянський Союз із імперією Наполеона Бонапарта. Чи було приміром незалежною державою Варшавське герцогство 1807-1815 років?

Нагадаю для прикладу ситуацію до 1917 року. В першому всеросійському переписі населення 1897 року не було запитання про національність, а було запитання про рідну мову, тому історики визначають етнічний склад населення  того часу саме за відповідями на це запитання. Отже за переписом 1897 р. в найбільшому тоді місті України Одесі українцями за рідною мовою себе визнали лише 9,4 %, в Києві - 22,5 %, в Харкові – 25,9 %, в Катеринославі – 15,9 %, в Чернігові - 36,5 %. Переважно російськомовне місто протистояло україномовному селу й це було ознакою колоніального становища України в Російській імперії. Вже за переписом 1959 року українці серед населення Одеси вийшли на перше місце: 41,5 %, на 1989 – 48,9 %, на 2001 – 61,6 %, хоча переважною мовою спілкування довго ще залишалася російська, та й зараз не можна сказати про абсолютну перемогу української.

Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.40.

Українська революція 1917-1921 років мала нерозривні національно-визвольні та соціальні завдання й попри всі численні жертви та втрати більшість цих завдань було виконано: на місці колишніх губерній Російської імперії, колишньої Малоросії та Новоросії, виникла Українська республіка. Завоювавши УНР, більшовики змушені були зберегти її у формі УСРР - УРСР, яка в 1945 р. стала співзасновницею ООН, а в 1991 проголосила незалежність. За своїм соціальним змістом та значенням Українська революція 1917-1921 років була буржуазною революцією, що так само як російська революція наслідувала в основних рисах Велику Французьку революцію 1789-1799 років. Ліквідація залишків феодально-абсолютистського ладу, розподіл поміщицьких земель між селянами створили умови для буржуазної модернізації суспільства, переїзду основної маси населення у міста, ліквідації неписьменності, українізації державного апарату та освіти, чому особливо сприяла політика коренізації 20-х-30-х років. Все це сприяло завершенню формуванню української модерної нації, свідченням чого був референдум 1 грудня 1991 року.

Звісно що це все не означає, що більшовики створили Україну, як зараз каже кремлівська пропаганда. Більшовики, як свого роду російські якобінці, були просто розумніші за білогвардійців та сучасного їх послідовника Путлєра, тому більшовики визнали факт існування української нації та узаконили його, аби втримати владу над нею. І більшовицький режим звісно не був ні соціалізмом, ні комунізмом, скільки би не торочила їх пропаганда. Це було класове суспільство, де роль експлуатуючого та панівного класу грала партійно-державна номенклатура, яка для утримання свого панування використовувала найжорстокіші методи, відомі в історії людства – терор, обмеження свободи пересування, а в окремих випадках і геноцид.

Джерело: Гладун О.М. Нариси з демографічної історії України ХХ ст. - К.: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, 2018. - С.158.

Після розпаду СРСР в 1991 р. основна маса цієї партійно-державної номенклатури трансформувалася в нових власників життя, капіталістів та чиновників нової держави, а переважна більшість робітників, селян та інтелігенції залишилася в тому ж становищі або поїхали за кордон шукати щастя в інших країнах.

Для правильного розуміння радянського періоду історії України взагалі на мій погляд найкраще підходить формула, яку запропонував український правник і політолог, колишній редактор радіостанції УПА "Самостійна Україна", Богдан Галайчук в 1953 році: «Україна - це нація поневолена, але державна».

Нагадаю, що Українська РСР в 1945 році стала членом-співзасновником ООН, хоч УРСР не була на той момент незалежною державою, а була цілком під контролем Москви. Галайчук ділить усі радянські чи совєцькі республіки на дві категорії: Перша - ті, що були підкорені більшовиками, але виникли без їх участі, як от Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан. Друга - ті, що були утворені рішенням Москви, як наприклад Узбекська, Туркменська, Таджицька, Киргизька, Казахська. Українська СРР спершу мала назву Українська Народна Республіка - й це зовсім не випадково, бо УСРР - УРСР фактично була спадкоємцем саме тієї незалежної Української Народної Республіки, що виникла в результаті Української революції 1917-1921 років. Ленін не даремно переконував Артема в лютому - березні 1918 року кинути ігри в Донецьку республіку, бо «за географією Винниченка все одно Донбас входить до складу України». Хоч Винниченко на той час уже не був головою уряду УНР, але Ленін чітко засвоїв територіальні межі України, зафіксовані в Третьому та Четвертому Універсалах Української Центральної Ради. Ленін дійсно не створював Україну, як це зараз каже російська пропаганда, а лише визнав реальний факт існування української нації та Української Народної Республіки, і саме в цій республіці більшовики здійснювали переворот та цю республіку після довгої та кривавої боротьби змогли підкорити та перетворити на Українську СРР - УРСР.  І саме ця форма поневоленої державності була основою для утворення суверенної України в 1991 році, коли Верховна Рада УРСР на чолі із секретарем ЦК КПУ Леонідом Кравчуком ухвалила Акт проголошення незалежності України. До речі спадкоємність із УНР фактично визнав і Державний центр УНР в екзилі – 23 серпня 1992 р. президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав свої повноваження колишньому голові Верховної Ради УРСР і першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку.

Чи міг проголосити незалежність утворений нацистами райхскомісаріат Україна, не кажу вже про дистрикт Галичина чи Трансністрію, яку Гітлер віддав румунському диктатору Антонеску? Гадаю, що це риторичне запитання. Очевидно що ні. Гітлер на відміну від Леніна ніколи не визнавав жодних прав за Україною та українцями. Навіть бійці УПА визнавали, що для фізичного збереження української нації в роки другої світової війни найбільше зробили саме ті українці, що воювали в Червоній Армії проти нацизму.

Тут можна провести ще одну паралель з Індією. Вона стала членом ООН також в 1945 році, хоч на той момент була ще цілком під владою Англії  - як британський домініон Індія, який здобув незалежність лише в 1947 році. За три століття британського колоніального панування англійці також вчинили в Індії багато злочинів, серед яких були й організовані голодомори. Під час другої світової війни один з лідерів індійського національного руху Cубхас Чандра Бос перейшов на бік Гітлера, вважаючи, що той допоможе Індії здобути незалежність. За сприяння Боса було сформовано легіон "Вільна Індія" в складі вермахту та Індійську Національну Армію, підпорядковану японській армії. Досі в Індії Субхас Чадра Боса шанують як одного з національних героїв, але Індія не виносить це на міжнародну арену та не закликає світ шанувати бійців легіону "Вільна Індія" та Індійської національної армії.

До того ж очевидно, до Британська Індія не була сформована внаслідок індійської революції, а от УСРР - УРСР виникла саме як результат Української революції 1917-1921 років. Тому думаю, що українці мають цілковите право не відкидати радянський період як окупацію й тільки окупацію, а зважено підходити до нього як до частини своєї історії.

Іван Лисяк-Рудницький

Приблизно півстоліття тому український історик у США Іван Лисяк-Рудницький писав:

«Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовність бачити речі такими, якими вони насправді є. Але серед нашої громадськості панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти.

І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи – це просто агенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлерізмом.

Всупереч цим самообманним течіям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України подібно як в історії більшості європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних ідеологій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму.

Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичним діячами свого часу. Дослідник української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу Хвильового, так і Дмитра Донцова (Вживаємо ці імена, як символи, що репрезентують певні напрями). Але власне тому, що і комунізм, і націоналізм розглядаємо як складові частини збірного досвіду нашої нації, ми зобов’язані підходити до них критично й селективно. Визнаючи за ними деякі позитивні досягнення, ми рівночасно відкидаємо тоталітарну суть і комунізму, і націоналізму. Вище була мова про недоліки старої наддніпрянської і галицької демократії. нам думається, що шлях до подолання цих слабостей - використання і позитивного, і негативного досвіду тоталітарних течій. Це можна порівняти зі щепленням, яке повинно дати нашій демократичній громадськості відпорність на рецидиви тоталітаризму».

 Досі трохи дивують подвійні стандарти нашого мейнстриму. Чому українських політичних діячів першої половини ХХ ст., які орієнтувалися на одну тоталітарну течію чи одну державу, що захопила Україну та проводила тут геноцид, в Україні можна і треба шанувати на офіційному рівні, а от українських діячів, що орієнтувалися на іншу тоталітарну течію, що так само захопила Україну й так само проводила тут винищення людей, ми маємо вважати виключно зрадниками чи тупими посіпаками? Головне не переплутати.

Зараз Україна протестує проти того, що Росія незаконно привласнила собі місце СРСР в Раді Безпеки ООН, так само як незаконно привласнює багатьох діячів культури та науки від Олександра Довженка до Сергія Корольова та Валентина Глушка, так само як Москва привласнює собі історію давньої Київської Русі та перемогу над нацизмом в другій світовій війні. І водночас ми оголошуємо всіх радянських діячів окупантами й колаборантами та зносимо їм пам’ятники? Тут або хрестика зніміть або труси надягніть. Або ми визнаємо, що Скрипник, Шелест, Ковпак, Кожедуб, Черняховський, Малиновський, Корольов, Глушко тощо з усіма їх вадами і досягненнями – це наша історія, або кажемо, що то все російські посіпаки.

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Нагадаю тільки, що нинішня незалежна держава Україна утворена за рішенням Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 р. Можливо колись ми побудуємо іншу, дійсно сильну, справедливу й щасливу, де захочуть жити не тільки ті українці, що виїхали за останні роки, але й багато неукраїнців. Але наразі маємо лише цю. І цю державу також можемо втратити, як колись втратили УНР. Тільки нової УРСР уже не буде. Путлєр просто приєднує до Росії завойовані та анексовані області України, ні про яку міжнародну суб’єктність ЛДНР не йдеться. Зрештою майбутнє залежить і від нас. Наші предки в 1917 році порвали кайдани та зруйнували Російську імперію, яку зараз Кремль хоче відродити. Нам варто добре вивчити нашу історію, щоби засвоїти і позитивний досвід і досвід помилок і поразок, щоби уникати їх у майбутньому.

Андрій Здоров