Як бог став дияволом

 

- Головна битва відбувається в минулому.

Джеймс Кемерон. "Термінатор". 1984.

 

В Радянському Союзі Ленін займав місце бога, який створив найкращу й першу у світі соціалістичну державу. В кожному місті та адміністративному центрі були пам’ятники Леніну, вулиці або площі названі на його честь. З дитинства радянських людей виховували на прикладах із життя Леніна, на його честь називали дитячу піонерську організацію і навіть молодші школярі, що ставали «жовтенятами», отримували значки із портретом юного Володі Ульянова (справжнє прізвище Леніна). Звісно після розпаду СРСР та краху режиму КПРС цей культ було ліквідовано, в процесі декомунізації в Україні, як перед тим у державах так званого «соціалістичного табору» Східної  та Центральної Європи, країнах Балтії, були знесені усі пам’ятники вождю радянської чи «совєцької» держави й тепер Ленін в нашій літературі поступово перетворився на диявола – ворога роду людського, темну й надприродну силу, яка здана погубити цілі країни та народи.

 Саме такі враження у мене від нової книги відомого українського історика Станіслава Кульчицького.

 Кульчицький C. Ленінська система влади і власності в окупованій Україні. 1917–1923 / Відп. ред. В. Смолій. НАН України. Інститут історії України. Київ: Академперіодика, 2024. 548 с.

Доступ до книги був наданий на веб-сайті видавництва "Академперіодика". Потім продубльований на сторінці науковця  та  на сайті Інституту історії України.

Багато хто з молодих українців вчився в школі за підручниками С. Кульчицького. Я особисто, коли працював вчителем в 1999 році, навіть організував придбання одного з таких підручників учнями, коли держава не забезпечила ними школярів. Я дійсно вважав, що порівняно з іншими підручниками в підручнику Кульчицького подано більш виважений погляд на історію України ХХ ст., зокрема її радянський період.

 Автор давно досліджує цю тему, що засвідчують його попередні книги «Комунізм в Україні. Перше десятиріччя. 1919–1929», «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» тощо. В новій монографії історик докладно описує процес формування однопартійної більшовицької системи влади в Росії та в Україні, її головні риси й трансформацію в тоталітарний режим. Найцікавіше питання: які причини перемоги більшовизму називає автор?

В книзі наведено три головні причини:  

1. Доктрина Леніна або його "комуносоціалізм", який дозволив зробити підміну понять «диктатура пролетаріату» на «диктатура партії», а фактично диктатура її вождів. Поняття суспільна власність підмінили поняттям державна власність, тобто більшовики фактично спотворили ідеї Маркса, хоч оголошували себе його учнями. Кульчицький чітко розрізняє теорію Маркса, яка є невід’ємною частиною європейської цивілізації та стала основою європейської соціал-демократії, та теорію Леніна (комуносоціалізм), яку він вважає основою нового «державосуспільства»: "У сучасному світі, якщо вимірювати його цивілізаціями, маємо зауважити принципові відмінності двох із них. Родоначальниками євроатлантичної цивілізації є багато мислителів, починаючи з афінського архонта Солона (VI ст. до н.е.). До цієї когорти мислителів входить і К. Маркс, інтелектуальний доробок якого не обмежувався "Маніфестом Комуністичної партії". Родоначальником цивілізації, яку безпідставно називають комуністичною, є В. Ленін".

 

При цьому історик пише про декілька експропріацій: експропріацію партії більшовиків її вождями, експропріацію держави партією більшовиків, експропрацію суспільства державою комуною та експропріацію робочої сили державою. І все це на його думку наслідок концепції Леніна. Тобто Кульчицький розвиває фактично ідею американського історика-совєтолога Річарда Пайпса про те, що радянська держава була витвором саме однієї особи – Леніна. По суті прийняти цю версію означає наділяти Леніна надприродними здібностями змінювати хід історії цілих країн. Тобто це обернений навпаки культ ленінізму в СРСР, коли Ленін зайняв місце помазаника божого ("цар і бог Совітської Росії" - як жартували автори "До хвилі" Василь Шахрай і Сергій Мазлах).

 

2. "Неусвідомлений соціалізм" народних мас (термін із доповідної записки царського міністра внутрішніх справ П. Дурново) – ненависть низів до старого режиму самодержавства, посилена імперіалістичною війною, яка коштувала Росії два мільйона вбитих, шість мільйонів поранених, чотири мільйони полонених, ненависть селян до поміщиків (прагнення «чорного переділу») та ненависть робітників до буржуазії, що виявилася ще на початку ХХ ст., зокрема в подіях першої російської революції 1905-1907 років. Під час революції 1917–1921 років селяни фактично добилися того, щоби поміщицькі та навіть державні землі були розподілені між ними. Кульчицький наводить думку американського історика Пола Грегорі: "По суті у Леніна не було  особливого вибору, окрім узаконення стихійної експропріації землі селянами, яка відбувалася по всій Росії". 

 

3. Німецькі гроші, тобто допомога Німеччини, яка за даними Р. Пайпса виділила для захоплення влади більшовикам у 1917–1918 роках суму, еквівалентну 9 т золота. Це вже чисто конспірологічна версія, яка обігрувалася у антибільшовицькій пропаганді ще того часу, але достовірних доказів отримання цих сум більшовиками у Росії так і не знайшли. Можна провести паралель із українськими Майданами 2004 та 2013–2014 років. Їх противники, зокрема в Росії, досі кажуть, що це перевороти, здійснені на гроші США та ЄС.

Як заявила ще 13 грудня 2013 року помічниця держсекретаря США Вікторія Нуланд, з 1991 по 2013 рік Вашингтон інвестував у розвиток демократії в Україні, на розбудову демократичних навичок та інституцій тут понад 5 млрд доларів. Див. Виступ В.Нуланд 13.12.2013 на офіцйному сайті Держдепартаменту США: https://2009-2017.state.gov/p/eur/rls/rm/2013/dec/218804.htm . Але чи можна говорити, що на ці гроші зробили переворот, що маси людей йшли на барикади та на смерть заради цих грошей?

Нагадаю також, що революція в Росії сталася на завершальному етапі першої світової війни. Німеччина та Австро-Угорщина задля своїх корисних інтересів надавали підтримку ворогам Росії, в тому числі українським та грузинським національним організаціям, зокрема Союзу Визволення України, ворогам Великої Британії – ірландським націоналістам, а країни Антанти в свою чергу допомагали національним рухам наприклад чехів і словаків проти Австро-Угорщини. Врешті решт перемогла Антанта, а блок центральних держав, очолюваний Німеччиною, зазнав поразки. Антанта також в 1918–1920 роках виділила досить значну підтримку антибільшовицьким рухам, насамперед білогвардійцям – великі суми грошей, зброя та амуніція, навіть пряма військова інтервенція в Одесі, Мурманську, Владивостоці, на Кавказі тощо. То чому ж білогвардійські армії Колчака, Денікіна, Врангеля, які мали таку підтримку з боку переможців у першій світовій війні, програли?

Отже й виходить така ідеалістична й навіть трохи конспірологічна концепція: виняткові надприродні здібності Леніна, що скористався невдоволенням народу та допомогою Німеччини.

Черга до Мавзолею Леніна. Москва. 1950-ті роки.

 Станіслав Кульчицький пише: "Всі ці роки мене турбувало питання, чому людство беззастережно прийняло ідею комунізму в ленінській інтерпретації? Невже тому, що вона була реалізована, а марксистська залишилася на папері? ... Я подумав, чи не варто переформатувати результати досліджень... і поставити в центрі нового дослідження людину, в голові якої народилася ніколи не бачена система влади і власності. Система, тісно пов’язана з народною товщею, але заради виживання здатна на будь-які злочини, не виключаючи геноциду. Архітектоніка такого дослідження надавала проблемі "Комунізм в Україні" новий ракурс. На першому плані опинялося те, що відбувалося в голові верховного вождя більшовиків, на другому - утвердження нової системи влади і власності в радянській Росії, і на третьому прищеплення цієї системи в радянізованій Україні".

 От саме відповіді на питання, чому людство прийняло ідею комунізму в ленінській інтерпретації, я в цій книзі й не побачив. Бо прийняти відповіді автора можна лише в тому випадку, якщо уявити, що все людство жило в голові Леніна. Тобто перевернути світ із ніг на голову, на конкретну голову однієї надлюдини, що нібіто мала надприродні здібності змінювати історію цілих країн. Якщо в СРСР Леніна перетворили на божество, то Кульчицький (слідом за Пайпсом) перевернув цей культ навпаки і перетворив Леніна із бога на диявола, знову ж таки надприродну силу, яка може перетворювати суспільства й держави, змінювати хід історії всього людства. 

"Сама подія з’являється в нього, як блискавка з ясного неба. Він убачає в ній лише насильство одиничного індивідуума. Він не помічає, що робить цього індивідуума з малого великим, приписуючи йому міць особистої ініціятиви, безприкладну у всесвітній історії. " - писав Карл Маркс в роботі "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" про книгу Віктора Гюго "Наполеон Малий". Підхід Віктора Гюго до постаті Наполеона ІІІ дуже нагадує підхід Станіслава Кульчицького до постаті Леніна. При всій різниці масштабу цих історичних діячів, і Віктор Гюго, і Станіслав Кульчицький зображують своїх героїв злими монстрами, але фактично приписують їм надприродні здібності, роблячи із них надлюдину.

 Я ж пропоную поставити світоглядну картину на ноги - на базис економічного й соціального розвитку і розглядати реальні причини перемоги більшовизму-ленінізму та його місце в історії. Бо ніяка навіть супергеніальна людина не може змусити суспільство навіть однієї країни прийняти свої ідеї, якщо ці ідеї не потрібні цьому суспільству та не відображають його потреб. Видатних політиків і теоретиків в Росії вистачало - від анархістів Бакуніна і Кропоткіна до лібералів типу Мілюкова та фашистів типу Ільїна. Але чомусь переміг саме більшовизм.

Кульчицький вважає, що протягом 1918–1920 років більшовики намагалися здійснити "перший комуністичний штурм", або побудувати за ленінським задумом "державу-комуну", ліквідувати товарно-грошові відносини, проте зазнали жорсткого краху і змушені були відступити, оголосивши Нову економічну політику (НЕП). Пізніше Ленін, щоби приховати цей провал, назвав попередній етап періодом "воєнного комунізму". Складовими елементами цього "комуністичного штурму" Кульчицький вважає одержавлення промисловості й транспорту, споживчої кооперації та профспілок, примусову продовольчу розкладку (тобто вилучення продуктів у селянства) та навіть примусову посівну розверстку. 

Звісно, що продовольча розкладка та хлібна монополія - це не винахід більшовиків. Під час першої світової війни через скорочення посівних площ та врожаю, мобілізацію значної кількості селян та коней в армію, руйнування та блокаду транспортних артерій, відповідно зростання цін на продукти та навіть дефіцит хліба такі заходи державного регулювання як нормування та пайкова система запроваджували багато країн Європи, зокрема Німеччина та царська Росія. Власне лютнева революція в Росії 1917 року почалася саме із голодних бунтів у Петрограді. Карткова система в царській росії на деякі продукти була запроваджена навесні 1916 року. Тимчасовий уряд 25 березня (7 квітня) 1917 року вдав "Постанову про передачу хліба в розпорядження держави", який запровадив хлібну монополію (тепер весь хліб із врожаю 1916 і 1917 років було оголошено власністю держави) та хлібні картки. Подібний закон щодо врожаю 1918 року ухвалив також уряд гетьманської держави Павла Скоропадського 15 липня 1918 р. А за тиждень перед тим 8 липня 1918 р. гетьманський уряд видав закон про заходи боротьби із розладом сільського господарства, який запровадив примусові сільськогосподарські роботи для місцевого населення за встановленими нормами оплати. За відмову від цих робіт та підбурювання до страйку закон гетьманату передбачав арешт до одного року та штаф у 500 рублів. Цікаво як це називати: капіталістичний штурм чи поміщицький штурм? Бо найбільше брак робочої сили  в Україні 1918 року відчували саме поміщики, які за допомогою німців повернули свої землі, але селяни відмовлялися на них працювати.

Станіслав Кульчицький визнає, що в економічній програмі РКП(б) мова йшла про експропріацію буржуазії, а не селянства. "Програма проголошувала скасування приватної власності  на землю, проте селянство впродовж віків не володіло, а користувалося землею, а тому навіть не помітило, що більшовики вважають приватну власність на землю скасованою. Більше того селяни примусли державу-комуну передати в їхнє користування землю у власності поміщиків, бужуазії, удільного відомства, церкви та навіть самої держави. Це означало, що в своїй масі вони стали селянами-власниками (по суті, а не за назвою), виробниками власної продукції, яку бажали реалізувати на вільному ринку за цінами попиту й пропозиції" (с.293). Політика державної монополії на хліб та продрозвертстки зазнала краху так само як і спроби насадження радгоспів, колгоспів та комун.

Тут варто було би згадати, що подібні заходи державного регулювання були запроваджені ще під час якобінської диктатури у Франції 1793 - 1794 років. Саме тоді для забезпечення революційної армії, мешканців міст та боротьби зі спекуляцією були запроваджені реквізиції зерна та хлібні картки, максимум цін та жорстокі покараня за спекуляцію, вилучення золота й срібла та примусові роботи, навіть максимум зарплати для робітників.  Відомий Закон Ле Шапельє 1791 року навіть забороняв страйки та профспілки робітників, щоби вони не домагалися підвищення платні. Всі це заходи якобінської диктатури у Франції, від яких відмовилися хоч і не повністю лише в часи Термідору (закон Ле Шапельє діяв аж до 1864 року). Не випадково сам Ленін порівнював НЕП і Термідор, писав, що ми самі себе термідорізуємо, а не дозволимо це зробити іншим.

Для російського та українського селянства тоді саме земля була головним питанням. Чому в 1920 р. на 90 відстотків селянська Червона Армія не перейшла на бік Врангеля, Пілсудського й Петлюри або не розбіглася як в 1919 р.? Навпаки Махно зі своєю армією приєднався до червоних? Він був такий наївний? Очевидно, що селянство терпіло продрозкладку тому, що більшовики погодилися передати йому поміщицькі землі, чого не хотіли або не могли дати ні Денікін, ні Врангель, ні Пілсудський, ні Петлюра. Поки існувала загроза повернення поміщиків, селяни могли терпіти продовольчу диктатуру. Коли така загроза минула, то й причин далі її підримувати не стало.

Кульчицький С. Ленінська система влади і власності
в окупованій Україні. 1917-1923. К. 2024. С.13, 14.

Найбільш цікавим є те, що Кульчицький визнає таки, що в Радянському Союзі приватна власність не була ліквідована. "Не втрачаючи ознак приватності (згадаємо, що Марксів комунізм означав знищення приватної власності), засоби виробництва потрапляли у володіння вождів, що означало встановлення їхньої економічної диктатури над суспільством. Вожді не були власниками банків, заводів, залізниць. Приховуючись за вигаданими термінами «загальнонародної» та «колгоспно-кооперативної» власності, вони здійснювали розподіл валового внутрішнього продукту між нагромадженням і споживанням, експортом та імпортом, галузями економіки, територіями. Держава-комуна в їхніх руках не «засинала», як висловлювався Енґельс, а ставала всемогутньою."

Кому насправді належала державна власність в Радянському Союзі?

Була така чудова радянська приказка (мовою оригіналу):

- Ты хозяин, а не гость. Тащи с работы каждый гвоздь!

Формально державна власність в СРСР була оголошена загальнонародною соціалістичною власністю. При цьому існували суворі покарання за "хищения социалистической собстенности" аж до розстрілу. Тобто поняття власність в СРСР таки було, якщо за крадіжки можна було отримати реальний термін тюрми.

В марксистській теорії є дихотомія між суспільною та приватною власністю. Що таке приватна власність? Це власність, яка належить лише частині суспільства. Персонально кожен "вождь" чи представник партійної номенклатури дійсно не був власником засобів виробництва. Але як правлячий клас в цілому, й це видно навіть із тексту Кульчицького, саме вони були носіями корпоративної або колективної приватної власності та колективними експлуататорами найманих робітників та селянства.

Так само як наприклад церковна власність. Величезні церковні маєтності в феодальній Європі кому належали? Формально це була власність Господа Бога. На землях католицької та православної церков працювали тисячі залежних селян. Але передати це дітям жоден єпископ, митрополит чи кардинал не міг. Так само державна власність в СРСР належала всьому класу номенклатури в цілому, а не окремим її представникам.

Зосередження власності на засоби виробництва в руках держави також не було здійснено вперше в історії. Державна власність абсолютно панувала також у багатьох азіатських країнах від стародавніх часів, Візантійській імперії, імперії інків тощо. Маркс для описання таких суспільств виділяв особливий азіатський спосіб виробництва.

"Коли не приватні земельні власники, а держава безпосередньо протистоїть безпосереднім виробникам, як це спостерігається в Азії, як земельнний власник і разом з тим суверен, то рента і податок збігаються, або вірніше, тоді не існує ніякого податку, який був би відмінний від цієї форми земельної ренти... Держава тут - верховний власник землі. Суверенітет тут - земельна власність, сконцентрована в національному масштабі. Але зате в цьому випадку не існує ніякої приватної земельної власності, хоч існує як приватне, так і общинне володіння та користування землею". (Маркс К. Капітал. Т.3. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т.25.Ч.2.К.1965. С.326; Маркс К. Капитал. Т.3. //Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.25.Ч.2.C.354).

           Марксову теорію азіатського способу виробництва розвивали багато авторів. Німецько-американський історик-синолог Карл Вітфогель у своїй книзі "Східний деспотизм" (Karl August Wittfogel. Oriental Despotism; a Comparative Study of Total Power. Yale University Press, 1957) дійшов висновку, що в Радянському Союзі також існує варіант саме цього азіатського способу виробництва. Звісно, що цьому суперечить рівень розвитку продуктивних сил і зокрема процес суспільної модернізації, тобто перехід від аграрного традиційного суспільства до індустріального. 

        Саме тому на мій погляд більш адекватно пояснює процес становлення та розвитку радянського режиму саме концепція державного капіталізму як ранньої стадії розвитку капіталістичної формації - періоду первісного нагромадження та промислового перевороту, що у більшості передових країн Заходу (Англії, Франції, США, Німеччини) також проходив через криваві революції, громадянські війни, диктатури, імперські та колоніальні завоювання, що іноді супроводжувалися геноцидами підкорених народів – від завоювання Ірландії часів Кромвеля до голодоморів у Бенгалії 1769-1770 та 1942 років. Кількість загиблих та померлих внаслідок завоювання військами Кромвеля Ірландії оцінюють від 20 до 40 % населння острова на 1641 рік. В Бенгалії англійська колоніальна політика привела до масового голоду 1769-1770 років. Населення Бенгалії на той час становило за оцінками істориків від 20 до 30 млн. осіб, а жертвами голоду стали від 7 до 10 млн. «Попри загибель щонайменше третини населення і, як наслідок, скорочення оброблюваної площі, чистий збір податків за 1771 р. навіть перевищив збір за 1768 р.», – повідомляв у Лондон у своєму звіті перший генерал-губернатор Індії, а до того глава Бенгальского президентства Воррен Гастінгс.  

    Жовтневий переворот 1917 року в Росії був частиною чи переламним пунктом Великої російської чи східноєвропейської революції 1917–1921 рр. Попри гасла соціалізму, які до речі проголошували тоді не тільки більшовики, але й інші соціалістичні партії, що перемогли на виборах до Всеросійських Установчих зборів в листопаді 1917 р., в тому числі й українські соціалістичні партії, що утворили тоді ж Українську Народну Республіку, і російська, і українська революції були суто буржуазними за своїми причинами, завданнями та результатами. В цьому плані всі тодішні революціонери свідомо наслідували досвід Великої французької буржуазної революції 1789 – 1799 рр., відтворюючи навіть її терміни – «установчі збори», «комісари», «директорія», «трибунал», «вороги народу», «надзвичайні комісії», «реквізиції» тощо. Тільки за законом про підозрілих від 17 вересня 1793 року у Франції було ув’язнено близько 400 тисяч осіб - при тому, що все населення Франції становило тоді лише 28 млн. Населення Росії на 1917 рік становило близько 150 млн. Можна навіть порахувати відсоток репресованих.

Більшовики зіграли роль якобінців, чия диктатура знищила усі залишки феодального ладу абсолютної монархії Романових. Жорстокий червоний терор (також термін із Франції 1793 р., дослівно – «жах») сприяв утвердженню режиму державного капіталізму та нового панівного класу – партійно-державної бюрократії або державної буржуазії, яку в СРСР назвали номенклатура. Радянський Союз став по суті новою формою Російської імперії, подібної до імперії Наполеона Бонапарта, а режим державного капіталізму певний час сприяв модернізації суспільства жорсткими методами первісного капіталістичного нагромадження. Коли завдання модернізації були вирішені, цей режим став гальмом для розвитку продуктивних сил, програв у протистоянні із більш розвинутими країнами Заходу і врешті решт розвалився. 

Більшовики 1917-1921 років мали свій модернізаційний проєкт, були більш гнучкими ніж їх супротивники, вміли визнавати свої поразки, реалізувати прагення селянства та пригнобених націй - на відміну від їх супротивників білогвардійців, які не визнавали за цими націями жодних прав. Для Денікіна українці – це була лише вигадка ворогів Росії, так само як для сучасного Кремля. Денікін визнавав лише Малоросію та Новоросію. Нинішній режим Путіна в Росії – це режим вторинного бонапартизму,  що повернувся до ідеології Російської імперії часів самодержавства, і який трансформувався у специфічний російський фашизм – рашизм, який наполегливо штовхає світ до третьої світової війни. 

Зрозуміти причини та наслідки російської революції 1917–1921 років і роль більшовицького режиму зокрема неможливо без світового контексту та порівняльно-історичного матеріалу, без розгляду процесів суспільної модернізації, тобто перехіду від аграрного традиційного суспільства до індустріального та ролі революцій в цьому процесі.

Андрій Здоров.

 

 Читайте також:

Государственный капитализм и модернизация Советского Союза. Главы 1-4.

Государственный капитализм и модернизация Советского Союза. Главы 5-11.

Пласка Земля і комунізм. (До історії хибних уявлень)