О группе «Против течения» и постсоветском марксизме в Украине

 

Скільки ангелів може розміститися на кінчику голки? 

- Таке питання нібито обговорювали схоласти-теологи середньовіччя, хоч найбільш рання згадка такого вислову міститься в протестантського теолога Вільяма Чіллінгворта XVII ст., але витоки цього вбачають у творах Фоми Аквінського.

Скільки імперіалізмів зараз воює на території Україні?

- Таке питання люблять обговорювати деякі ліві інтелєктуали (що вважають себе марксистами чи анархістами) сьогодні. Справді скільки? Російський, американський, англійський, німецький, французький, іспанський, нідерландський, канадський, польський, турецький, австралійський, може ще китайський (руками росії) ... Я нікого не забув і не пропустив?

При чому найдивніше, що це серйозно можуть обговорювати навіть люди, що народилися, жили або й зараз живуть в Україні. Але самої України не бачать.

 

 

 «Что бы мы ни строили – получается КПСС», - так в середине 2000-х сказал один из политических деятелей постсоветского пространства.

Среди множества левых групп в украинском сегменте мировой паутины существует «Кружок по изучению политической экономии» и группа «левых коммунистов» «Против течения» (далее ПТ). Безусловно это разные сообщества с разными целями, задачами и функциями, и соответственно разным составом. Но было бы очень смешно утверждать, что они независимы друг от друга. «Кружок» создан членами группы ПТ и именно они руководят им и направляют его работу. Примерно также как в СССР формально существовали совершенно независимо от КПСС – Советы депутатов трудящихся, профсоюзы, комсомол, пионерская организация и для совсем маленьких – октябрята. Но фактически руководящей и направляющей силой всех этих организаций являлась именно компартия. Сначала она называлась Российская Коммунистическая партия (большевиков), затем в связи с созданием новой формы империи была переименована во всесоюзную – ВКП(б), а с 1952 г. – КПСС. Формально это было записано в Конституции СССР лишь в 1977 г. – статья 6. Но уже в 1990 г. эту статью под напором снизу отменили и вскоре весь режим КПСС рухнул вместе с Советским Союзом и всеми его сателлитами и политическими организациями.

Естественно, что существовавшие более 70 лет структуры, воспитавшие несколько поколений людей, не могли исчезнуть просто так, не оставив следа в сознании. В «лихие 90-е» годы в условиях экономических кризисов и трансформаций ностальгия по ушедшей империи охватывала значительную часть населения и в России, и в зависимых от нее бывших советских республиках, что и выразилось в возрождении и существовании осколков КПСС – КПРФ, РКРП, ВКПБ, КПУ, СПУ, ПСПУ и прочих. Показательно, что в 2000-е годы с завершением передела собственности и началом стабилизации, а затем и роста экономики, когда окрепший российский империализм начал восстановление империи, создавая всяческие ЕврАзЭС, ОДКБ и прочие «таежные союзы», все эти осколки КПСС в разных формах стали ему помогать и подыгрывать.

В Украине попытка посадить на трон пророссийского президента Януковича вызвала первый Майдан 2004 г. – первую в нашем столетии украинскую буржуазно-демократическую революцию, имевшую также национально-освободительный характер, то есть задачу вывести Украину из-под неоколониального влияния Москвы. Увы эти задачи были решены лишь частично. Сопротивление российского империализма было велико: ему удалось таки сыграть в очередной раз на противоречиях украинского общества и посадить Януковича на трон в 2010 г. Лишь ценой кровавых жертв Майдана 2014 г. Украина вырвалась из цепких лап двуглавого орла, но в ответ Москва начала прямую военную агрессию против Украины, аннексировав Крым и захватив Донбасс.

Оргкомитет левых коммунистов «Против течения» (далее ПТ) был создан в 2011 г.  на конференции в Одессе путем объединения двух групп. Одной из них была одесская марксистская группа Юрия Шахина, издававшая газеты «Красная заря», а затем «Классовый взгляд». Сам Шахин в 1998-2002 г. был активистом созданной нами марксистской группы «Пролетарий», где принял теорию государственного капитализма в СССР. В 2002 г. эта группа распалась: Шахин настаивал на приоритете работы с ностальгирующими по СССР пост-КПССовскими партиями и группами, я считал, что это совершенно тупиковый путь. Именно теории госкапа и «левого коммунизма» стала идейной основой новой группы.

Второй группой, основавшей ПТ, стала группа Б.-П., ставшая на подобные же позиции после распада «Организации марксистов» на группы сталинистов («Боротьба») и троцкистов («Ліва опозиція»). Сама Организация марксистов представляла собой левый откол от КПУ, возникший после первого Майдана 2004 г., когда Москва потерпела первое крупное политическое поражение в Украине.

2011 г. был триумфом для ностальгирующей по Советскому Союзу и восстановлению империи публики – вроде бы все враги разгромлены, а конкурентов Януковича вроде Юлии Тимошенко даже посадили в тюрьму. КПУ становится частью правящей коалиции, получая свою долю властного пирога, а «советско-марксистские» непарламенские левые группки – свою нишу в политической жизни. Но этот триумф был лишь временным и обманчивым. Уже в конце 2013 г. против промосковского режима Януковича поднимается новый гораздо более массовый Евромайдан, который после нескольких месяцев баррикадных боев и уличных столкновений сметает этот режим и заставляет президента и его клику бежать в Россию.

Группа «Против течения» переживает раскол. Идейный ее лидер – Юрий Шахин – в унисон с российской пропагандой заявляет, что в Украине фашистский ультраправый переворот, и поддерживает инспирированный Кремлем сепаратистский мятеж на Донбассе. В конце концов весной 2015 г. Юрий Шахин сбежал из Одессы в оккупированный Россией Крым.

Вторая часть ПТ решила поддержать евроинтеграцию Украины и Майдан, приняв заявление «Украина между Востоком и Западом». Это заявление поддержали и несколько марксистов-госкаповцев, не входивших в данную группу, в том числе и я. Но с началом войны России против Украины и особенно после поражений украинской армии летом 2014 г. под Иловайском, когда лидеры ЕС открыто стали склонять Украину к новому варианту Мюнхена – то есть разделу Украины, оформленного в виде Минских соглашений, группа ПТ (Киевского патриархата) поддержали этот курс ЕС. Ее лидер А. Пивторак публикует статью «Демократическая революция в националистическом тупике», где по сути доказывает, что Донбасс – это не Украина, а виновники войны в равной степени Путин и украинские ультраправые силы. Конкретным выражением этой позиции стала устроенная ПТ 16 ноября 2014 г. встреча в Киеве с депутатами бундестага от партии «Die Linke», которые затем поехали в Донецк к Захарченко с целью «принести мир на Донбасс» - естественно путем вывода оттуда украинских войск.

Против этой позиции выступили киевские анархисты из Автономной спілки трудящих (АСТ) и Олег Дубровский из Днепра, указав, что фактически это помощь и подыгрывание русскому империализму. Я поддержал позицию АСТ и Дубровского, поэтому ПТ разорвала со мной отношения на два года. В связи с этим созданный мной блог и фейсбук-группа, которые назывались изначально «Проти течії», были переименованы в «Пролетар України».

Наша группа обратилась к изучению наследия украинских марксистов, прежде всего критиков российского империализма под красным флагом, переиздав книги Василия Шахрая и Сергея Мазлаха. В 2017 г. отношения между ПТ и нами были восстановлены, свидетельством чего был спецвыпуск журнала «Против течения» № 20 «Українська революція 1917-1921 рр.: марксистський погляд» (редактор выпуска Артем Клименко). Это был единственный номер журнала, вышедший на украинском языке. Всего с 2014 по 2021 г. группа ПТ издала десять номеров своего журнала – с № 14 по № 23. Все остальные были на русском языке и пропагандировали «левый коммунизм», продолжающий линию Розы Люксембург с ее нигилизмом в отношении национально-освободительных движений, выражающимся по сути в поддержку статус-кво старых империй. Ленин называл это в свое время «империалистический экономизм». Лишь последний номер журнала ПТ обратился к наследию европейской социал-демократии (Карл Каутский) в сопоставлении ее с большевизмом. Но никаких изменений в программных документах ПТ сделало не было. По прежнему она позиционирует себя как левые коммунисты и относит к тому же идейному направлению, что Интернациональное Коммунистическое течение (ИКТ – англ. ICC). (ПТ. 2019. № 22, С.64).

Ставлення українських поміркованих та радикальних лівих в особі УСДРП та УКП до Варшавського договору 1920 року

Пропонована вашій увазі стаття була опублікована в збірнику матеріалів міжнародного круглого столу "Варшавська битва 1920 р. на тлі польсько-українських відносин". Автор висвітлює та порівнює ставлення українських лівих партій до Варшавської угоди між політичним керівництвом УНР і Польської держави. Увага акцентована на Українській Соціал-демократичній робітничій партії та Українській Комуністичній партії (укапістах). Таким чином, аналізується оцінка угоди як з боку поміркованих, так і радикальних українських лівих часів революційних подій 1917 - 1921 рр. 

Сьогодні, коли триває повномасштабна агресія модерної російської імперії проти України, пам'ять про боротьбу за нашу державність періоду Української революції 1917 - 1921 рр. зберігає особливе значення. Ідеалом УСДРП, як однієї з провідних сил цієї боротьби, була визнана на міжнародній арені незалежна демократична республіка. Укапісти бачили Україну рівноправною частиною майбутньої світової федерації радянських республік, де відбуватиметься перехід до безкласового суспільства. Саме ці бачення визначали їхній політичний курс, зокрема й оцінку Варшавської угоди 21 квітня 1920 року. Щодо російських імперців, яким кольором ті б не фарбувалися, існування незалежної України вони не допускали без різниці форм політичного устрою. 

Діячі Української революції 1917 – 1921 років геть не однаково оцінювали Варшавський договір, укладений Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським та його значення для боротьби за українську державність. Не останньою чергою це обумовлювалось ідейно-політичними переконаннями учасників революційних подій, через призму яких вони аналізували складну специфіку тогочасних подій.     Не секрет, що саме соціалістичні за своїм ідейно-політичним спрямуванням сили відігравали провідну роль в історії подій Української революції, хоча радянська історіографія безоглядно звинувачувала як Центральну Раду, так і Директорію УНР в купі з діючими при них урядами в «буржуазності», виставляючи їх «наймитами імперіалізму». Згідно з подібними уявленнями українські соціалісти несуть відповідальність і за Варшавський договір з «буржуазно-поміщицькою» Польщею.                                                   

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський

Як самі тогочасні українські ліві ставилися до війни між Радянською Росією та Польщею, Варшавського договору, спільного походу польсько-українських військ на окуповану російськими більшовиками Україну? Це питання ми спробуємо розглянути на прикладі найвпливовішої на політичний курс Центральної Ради та Директорії УНР української соціалістичної партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). Для порівняння проаналізуємо також позицію вихідців із ліворадикального крила УСДРП (так званих «незалежників»), котрі у січні 1920 року утворили окрему від КП(б)У Українську комуністичну партію (укапістів).                                                   

Окремих історичних досліджень, які б були присвячені аналізу ставлення української лівиці, зокрема соціал-демократів до радянсько-польської війни та Варшавського договору, годі шукати. Позиція як соціал-демократів, так і укапістів, лише побіжно висвітлюється на сторінках окремих праць. Тим не менш, чіткі уявлення про неї можна скласти зі спогадів безпосередніх учасників подій – насамперед уесдеків Панаса Феденка та Ісаака Мазепи, які досить докладно описують своє особисте ставлення та позицію соціал-демократії загалом до Варшавського договору.  Позиція УКП відображена в спеціальних резолюціях, численних відозвах, статтях. З ідейно-теоретичного боку найпристальніше розглядає характер Варшавського договору, радянсько-польської війни та місця України в ній провідний теоретик УКП Андрій Річицький.                                                                                                             

Щоб з’ясувати позицію соціал-демократів та укапістів щодо Варшавського договору слід з’ясувати роль цих сил на попередніх етапах Української революції 1917 – 1921 років, найосновніші ідейні засади цих партій та коротко розглянути їхню політичну еволюцію.                                                                 

Дві найвпливовіші українські соціалістичні партії – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) та УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), були вихідцями із створеної 1900-го року в Харкові РУП (Революційної української партії). В ідейних засадах як «уесдеків», так і «уесерів» прагнення соціальної справедливості надзвичайно тісно перепліталося з ідеєю національного визволення українства.                                                

Подібна двоїстість, як правило, була  непростою для сприйняття  соціалістами державних чи імперських націй. Останні або не приділяли уваги національному питанню взагалі, не рідко вважаючи його за реакційне, або обмежувались суто декларативним «правом націй на самовизначення», до чого вдавалися російські більшовики на чолі з Володимиром Леніним. До того ж, щирі прихильники національного самовизначення в їхніх партійних лавах піддавалися постійним цькуванням та переслідуванням, тоді як носії імперської свідомості, дещо затушованої інтернаціоналістичною фразеологією, довший час «робили погоду»[1].