пʼятниця, 14 вересня 2018 р.

Уроки одного посольства: роздуми і нотатки




От не думав раніше, що радянський історик може так цікаво розповідати про таку нібито незручну для радянської історіографії тему. Не думав, поки не прочитав статтю Степана Мефодійовича Королівського "Надзвичайне посольство Радянської України до РСФРР в квітні 1918 р.", опубліковану в 1963 р.[1] І я ж про це саме посольство вже читав раніше в працях Валерія Солдатенка[2], але ось попалася стаття Королівського - й не міг відірватися. Валерій Федорович чомусь опустив деякі пікантні моменти. Нагадаю коротко ситуацію.
Королівський Степан Мефодійович

17-20 березня 1918 р. в Катеринославі пройшов ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив Українську Народну Республіку Рад незалежною і федеративною Радянською республікою. За два тижні перед тим РСФРР підписала Брестський мир, яким відмовилася від претензій на Україну та визнала незалежність УНР.  25 березня ЦВК Рад України в Таганрозі для врегулювання відносин між радянською УНР та Радянською Росією вирішив відправити до Москви Надзвичайне і повноважне посольство, яке очолив сам голова Народного Секретаріату (уряду) Микола Скрипник і до якого увійшли ще двоє членів уряду – Юрій Коцюбинський та Микола Врублевський.
Пригоди почалися вже на станції відправлення Таганрог, де комендант відмовився надавати паровоз без дозволу головнокомандувача  Володимира Антонова-Овсієнка. А той між іншим теж входив до складу Народного Секретаріату, отже формально був у підпорядкуванні Миколи Скрипника. Тому довелося звернутися особисто до главкома і той видав грізне розпорядження: всім слухатися голову Народного Секретаріату. Як би там не було, 29 березня посольство вже було в Курську і звідти телеграфувало про свій намір прибути до Москви у Кремль.

1 квітня надзвичайне і повноважне посольство Радянської України на чолі із її премєром прибуло на Курський вокзал Москви… і тут виявилось, що зустрічати його ніхто не збирався. Микола Скрипник особисто звернувся до Народного комісаріату закордонних справ РСФРР, а член колегії цього наркомату Лев Карахан порадив звернутися в години прийому, а наступного дня повідомив: «на жаль не має змоги дати відповідь про прийом, що його цікавить, бо питання ще не зясоване».
Микола Скрипник був старий більшовик і знав, куди податися. 1 квітня він виступив на вечріньому засіданні Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, далі пішов до газети «Известия ВЦИК», яка взяла в нього розлоге інтервю, яке було опубліковане 3 квітня. Того ж дня, 3 квітня  1918 р. таки все посольство було прийнято Радою Народних Комісарів РСФРР на чолі із Володимиром Леніним та взяло участь у її засіданні. РНК Росії прийняв навіть  урочисте «Привітання Робітничо-селянському урядові Української Народної Республіки».
Публікація газети "Правда" від 4 квітня 1918 р. Фото Геннадія Єфіменка


Щоправда в архівах збереглося також і попереднє рішення тієї ж таки Ради Народних Комісарів РСФРР від 2 квітня 1918 р. – про негайне відкриття переговорів із Українською Центральною Радою, «ввиду наступления немцев на Харьков»[3].
4 квітня голова ЦВК Рад України Володимир Затонський намагається телеграфом звязатися із своїм посольством у Москві, але не змігши його знайти, просить народного комісара національностей РСФРР Йосипа Сталіна передати повідомлення та запитання до Миколи Скрипника. Вислухавши їх, Сталін тут же телеграфує Затонському, що він рішуче протестує проти втягування у війну із Німеччиною Донської області, що ніякої Південної федерації республік не було й бути не може… Далі мовою оригіналу: «Мы все здесь думаем, что ЦИК Ук. должен, нравственно обязан покинуть Таганрог и Ростов. Достаточно играли в Правительство и Республику, кажется хватит. Пора бросить игру»[4].
Володимир Затонський

Коли Затонський наступного дня повідомив про це Скрипнику, то отримав від нього рознос: «Ми вважаємо зовсім неприпустимим Ваше безпосереднє звернення до уряду Російської Федерації в той час, як тут, у Москві, присутнє посольство Народного Секретаріату. Благоволіть або надсилати Ваші заяви через Ваше посольство, або негайно ухвалити про зняття повноважень з посольства…» Після цього Микола Скрипник від імені уряду Радянської України надіслав офіційну ноту-протест до уряду Радянської Росії, вказавши, що заяви, подібні до зроблених Сталіним, абсолютно неприпустимі з боку представників сусідньої республіки та ведуть до підриву Радянської влади в Україні, і що ЦВК і Народний Секретаріат мають джерелом своїх дій  не те чи інше ставлення того чи іншого наркома  Російської Федерації, а волю трудящих мас України, висловлену в рішеннях ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (див.: Коммуніст України. – 2004. - №4. – С.54).
На жаль відповідь  на цю ноту РНК РСФРР невідома. Як не відома й відповідь на вимоги посольства повернути евакуйовані з України до Радянської Росії цінності та грошові суми. Той же Затонський в розмові зі Сталіним казав: «Хай повернуть хоча би ті п’ятдесят мільйонів, що були вислані з Харкова до Саратова. Потім все те, що посилалося з Катеринослава та інших міст у Москву та Поволжя…» Лише 12 квітня розпорядженням РНК РСФРР за підписом В. Леніна з Московського відділення Держбанку  представнику ЦВК Рад України Миколі Врублевському було видано 34 млн. карбованців (грошових одиниць УНР Центральної Ради), хоч це і не задовольнило Народний Секретаріат, який вважав, що має право на повернення 160-180 млн. російських рублів[5].

8 квітня 1918 р. німецькі війська разом із військами Центральної Ради захопили Харків. 
18-19 квітня в Таганрозі відбулося останнє засідання Центрального Виконавчого Комітету Рад України, яке прийняло рішення про ліквідацію Народного Секретаріату та утворення замість нього Бюро по керівництву повстанською боротьбою на окупованій території ("Повстанської дев'ятки").

Замість моралі хочу процитувати книжку «До хвилі» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха:
«Мимоволі пригадується українська анекдота про бабу, що ставила свічки одночасно і св. Миколі і лукавому, виходячи з міркувань, що ...
Хто знає, де прийдеться
Свій вік вікувати.
Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати.

«У партії в цілому не було обличчя; політика її йшла через пень-колоду з самими несподіваними ухиляннями і, зрозуміло, далеко не блискучими результатами…»[6]


Андрій Здоров




[1] Королівський С.М. Надзвичайне посольство Радянської України до РСФРР в квітні 1918 р // Український історичний журнал. – 1963. - № 5. – С.13-26.
[2] Солдатенко В.Ф. Надзвичайне повноважне посольство УНР до РСФРР навесні 1918 р. // Україна дипломатична. – Вип.5. – К., 2005. – С.327-339.
[3] ЦДАГОУ. Ф.57. Оп. 2 Спр. 76. Арк. 152.
[4] Новые документы И.В. Сталина об Украине // Коммуніст України. – 2004. - №4. – С.53-54.   
[5] Єфіменко Г.Г. Взаємовідносини Кремля і Радянської України (1917-1919): економічний аспект. – К., 2008. – С. 85-86.
[6] Мазлах С. Шахрай В. До хвилі. Що діється на Вкраїні та з Україною. – Саратов, 1919.  – С. 53.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар