четверг, 12 июля 2018 г.

«Завдає шкоди патріотичному та інтернаціональному вихованню трудящих…» Як Щербицький і Кравчук вдруге засудили Василя Шахрая. Документи Політбюро ЦК КПУ



На початку 90-х років, коли я навчався на історичному факультеті Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, один з наших викладачів на лекції якось зазначив, що Леонід Макарович Кравчук та його колеги із фракції Компартії у Верховній Раді УРСР, які в 1991 р. підтримали Акт проголошення незалежності України, продовжують справу націонал-комуністів 20-х років. Дійсно тоді в суспільстві посилився інтерес до цієї теми, до постатей та спадщини Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Миколи Хвильового, Василя Шахрая тощо. От чи дійсно їх твори діставали зі спецхранів та спецфондів та вивчали Леонід Кравчук та інші номенклатурні діячі з правлячої бюрократії УРСР, що на початку 90-х стала «національною елітою» незалежної держави, - маємо великі сумніви.
Але принаймні у 1988 р. майбутньому першому президенту незалежної України таки довелося зайнятися справою «націонал-ухильника В. Шахрая». До сторіччя з дня народження Василя Шахрая 27 лютого 1988 р. тодішній офіціоз газета «Радянська Україна» вмістила статтю київського професора Юрія Марковича Гамрецького «Як люблять свою матір». Стаття була написана в популярному тоді стилі викриття білих плям радянської історії, відновлення незаслужено забутих та репресованих імен і жодним словом не торкалась «націонал-ухильництва». Василь Шахрай в ній  був представлений як справжній революціонер-більшовик, борець за Радянську владу в Україні, член першого радянського уряду України  - Народного Секретаріату 1917-1918 рр., який загинув у 1919 р. від рук білогвардійців[1].
Але всього лиш через місяць ця стаття потрапила на розгляд до Політбюро ЦК КПУ. Проект постанови, прийнятої 30 березня 1988 р., підписаний особисто Володимиром Васильовичем Щербицьким, вказував, що стаття має на меті безсумнівну реабілітацію діяча, що займав антиленінські позиції в національному питанні, шкодить патріотичному та інтернаціональному вихованню трудящих. Відповідним партійним органам було доручено вжити всіх необхідних заходів, щоби не допустити появи подібних публікацій[2]. Контроль за виконанням цього рішення було доручено завідувачу відділом агітації і пропаганди ЦК КПУ Леоніду Кравчуку. Переглядаючи теку із матеріалами засідань Політбюро ЦК КПУ того часу – фактично вищого (хоч і не формального) органу влади в республіці, дивуєшся як одні й ті самі люди затверджували, наприклад, подання до ЦК КПРС про присудження Софії Ротару звання «народний артист СРСР», постанови про нагородження «передовиків соціалістичного змагання» чи про відрядження представника УРСР на міжнародну конференцію з питань безпеки морського дна на Ямайку та боролися із «націонал-ухильником В. Шахраєм».
Пізніше, дослідивши справу Василя Шахрая у колишньому партійному архіві Інституту історії партії при ЦК КПУ (нині ЦДАГОУ), я переконався, що все, що написано було в статті Юрія Гамрецького дійсно правда. Василь Шахрай був одним з лідерів більшовиків України 1917 р., членом Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-Демократії України, головував на першому засіданні Центрального Виконавчого Комітету Рад України в грудні 1917 р. та був обраний народним секретарем (міністром) військових справ першого українського радянського (совітського) уряду. Але це не вся правда. Василь Шахрай виявився єдиним з членів цього уряду, хто наважився поставити Леніну питання про справжнє ставлення більшовиків до незалежності України, про розходження між гаслами про право всіх націй на самовизначення аж до відокремлення та реальною політикою Кремля в Україні та щодо України. «Чи можна бути більшовиком й обстоювати самостійну Україну?» - запитував Василь Шахрай у написаному спільно із полтавським більшовиком Сергієм Мазлахом памфлеті «До хвилі. Що діється на Україні та з Україною», виданому окремою книгою у Саратові на початку 1919 р.
«Ми любемо Росію і Україну, любемо так, як люблять свою матір, — щастя і доля Росії й України є нашим щастям, нашою долею. В них ми любимо всю людність. Нова Росія і нова Україна — дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об'єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, — ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми, ось що дає нам виправдання в тому, що ми насмілилися звернути увагу робітників і селян до своїх думок, до своїх «ума холодных наблюдений и сердца горестных замет»[3]. Автори закликали до створення Української Комуністичної партії для боротьби за самостійну соціалістичну Україну.
Перший раз за ці свої погляди Василь Шахрай поплатився в березні 1919 р., коли ЦК КП(б)У на чолі із Георгієм Пятаковим виключив його та його товариша Сергія Мазлаха із партії «за дії спрямовані проти партії». Пізніше й саму книгу «До хвилі» було вилучено із обігу. Другий раз його засудив майже через 70 років в добу «гласності» й «перебудови» знову ж таки вищий орган КПУ тепер на чолі із Володимиром Щербицьким. Парадокс, але мабуть цими двома постановами, Компартія України зробила для своєї заборони в незалежній Україні більше, ніж усі сучасні декомунізатори разом узяті, бо довела, що ніякої рівноправності між Росією та Україною не визнає, і що фактично КПУ була лише обласною організацією Російської Комуністичної партії.
Юрій Маркович Гамрецький захистив докторську дисертацію на тему «Ради робітничих депутатів України в 1917 р.» в Києві у 1970 р., але попри наявність  у нього вже декількох опублікованих монографій та десятків наукових статей ВАК СРСР іще шість років вирішував, чи присуджувати йому ступінь доктора історичних наук. В 1988 р. Юрій Гамрецький таки виконав постанову Політбюро ЦК КПУ, і більше його публікацій на цю тему не було. Принаймні в Україні. В 1992 р. він емігрував до США, де й помер у 2003 р. А Леонід Макарович Кравчук живий і досі.

Андрій Здоров.

Отже документи з Центрального державного архіву громадських об'єднань України. 

Проект  постанови ЦК КПУ  від 30 березня 1988 р. за підписом першого секретаря  ЦК КПУ В.В. Щербицького.



ЦДАГОУ. Ф. 1., Оп. 11. Спр. 1848. Арк. 57-58.


Додаток до постанови Політбюро ЦК КПУ від 30 березня 1988 р. 

 ЦДАГОУ. Ф. 1., Оп. 11. Спр. 1848. Арк. 59.


Постанова Політбюро ЦК КПУ від 30 березня 1988 р. Протокол № 62, п. 5.
 

ЦДАГОУ. Ф. 1., Оп. 11. Спр. 1846. Арк.11-13.

Див. також:
Визит Щербицкого на Опытный трубный завод в 1980 г.
Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі.
Василий Шахрай - народный секретарь по военным делам Украинской рабоче-крестьянской республики



[1]Гамрецький Ю. «Як люблять рідну матір...» // Радянська Україна. – 1988. – 27 лютого.
[2] Центральний державний архів громадських обєднань  України. Ф.1. Оп. 11. Спр. 1846. Арк. 11-13; Спр. 1848. Арк. 57-58.

Комментариев нет:

Отправить комментарий