Нижче ми подаємо роздуми та міркування ветерана українського робітничого й соціалістичного руху Олега Дубровського на тему сучасної російсько-української війни. Олег Борисович Дубровський – народився в 1955 р., промисловий робітник, за основним фахом трубопрокатник, учасник українського робітничого та соціалістичного (анархо-синдикалісти, троцькісти, антитоталітарні марксисти) руху із 80-х років ХХ ст. Наприкінці 1980-х був одним із перших пропагандистів анархо-синдикалізму на заводах Дніпропетровська та й взагалі в Україні. В 1990 р. один із учасників установчого з’їзду Української Міжпартійної Асамблеї та активіст Укрсоцпрофу. За організацію страйків та інших акцій протесту на багатьох підприємствах Дніпропетровська в 90-ті роки багато разів піддавався адміністративному тиску та звільненням із роботи. Із початку 2000-х років - ідейний послідовник УСДРП. В 2017 – січні 2022 роках учасник бойових бій на Донбасі в складі українських добровольчих формувань – ДУК ПС, в 2022-2023 роках – боєць «Варти Дніпра» (до її розформування).
Перша
частина цих міркувань написана в жовтні 2023 року як відповідь на проведене
серед наших читачів невеличке опитування на тему мобілізації «Про наш людський ресурс». Друга частина – про необхідні заходи щодо зміни соціально-економічної
політики держави – написана в березні цього року.
Неділя,
29.10.2023 р. По сімейних справах щойно проїхав Дніпро з лівого берега на
правий, - з кінця в кінець велетенського
міста. Скрізь бігборди закликають
вступати до лав ЗСУ, а також у «Айдар» та «Азов», у
різні формування «Гвардії Наступу», - «Це твоя битва», «Впиши своє ім’я
в історію» і таке інше. На телефон постійно приходять SMS із різними закликами
приєднатися до ЗСУ.
А
ось зворотній бік цієї «медалі», цієї пропаганди, - у суспільстві, у тій
частині суспільства, що залишилася у тилу (якщо брати суспільні настрої саме у
Дніпрі) невпинно наростають настрої будь яким чином «відкосити» від
мобілізації.
Ось,
наприклад, ситуація у моїй роті ДФТГ, - особового складу залишилася жалюгідна
жменька порівняно з тим, що було на початку – в середині літа 2022. Чимало
людей пішло, коли у серпні-2022 бійцям ДФТГ скасували збереження зарплатні за
місцем роботи (із збереженням самого робочого місця), хтось подався у «Гвардію
Наступу», хтось добровільно пішов у ЗСУ, когось мобілізували (участь у ДФТГ не
була засобом для того, щоб не потрапити до лав ЗСУ по мобілізації), але більша
частина швиденько розійшлася на всі боки, коли на роту прийшла пачка повісток,
хоча командир роти казав, що не дасть ходу цим повісткам, щоб не зруйнувати
підрозділ.
А
серед мешканців Дніпра все частіше можна почути розмови про те, що це «вони»,
тобто центральна київська влада, не
бажає домовитися з Росією про закінчення війни, нехай і ціною територіальних
поступок. І такі зрадницькі балачки ведуться не тишком-нишком, а в голос, не
звертаючи уваги на оточуючих…
Я
вважаю, що це дуже загрозливі тенденції розвитку громадських настроїв,
загрозливі прояви втоми від війни…
В
мене, звісно, немає під рукою ніяких розрахунків, але навіть сьогодні, проїхавши по діагоналі
через Дніпро, я на свої очі бачив, що мобілізаційний ресурс у нас ще дуже і
дуже великий. Гадаю, що треба було би бити на сполох з приводу того, що моб.
ресурс вичерпується, якби на вулицях переважно зустрічалися тільки жінки та
особи чоловічої статі 60+, але зараз, по вечірніх вулицях, особливо по центру
міста та по довжелезній набережній, швендяє величезна кількість молодиків 20 –
40 років, радіючи з життя, - частенько обнімаючи, притискаючи або тримаючи за
щось вродливу протилежну стать. Яка війна?! Коли ніхто не питає цю хвацьку
молодь: «Чому не в ЗСУ? Чому не в Теробороні?!»
Яка війна, коли можна безтурботно посидіти з кралею у кафе, не чекаючи,
що хтось у військовій формі підійде та почне задавати оті незручні
питання?! Хіба що постійні повітряні
тривоги трішечки псують настрій (але до
них вже звикли і майже не звертають уваги) та інколи «прилітає» у місто щось
московитське, що несе смерть та руйнування – чи то дрон, чи то ракета (за більш
ніж півтора року великої війни, по
лівобережній частині Дніпра я нарахував десь 13 -14 «прильотів»).
На
самому початку великої війни я був за те, щоб кордони були відкритими, щоб з
України їхали усі, хто не бажає її захищати у той чи інший спосіб, бо це б було
засобом зміцнювати єдність суспільства навколо завдань національної оборони. У
своїх тодішніх міркуваннях з цього приводу я вагався лише у одному, - чи варто дозволяти таким особам чоловічої
статі повертатися в Україну після перемоги над московитами? Чи може доцільно
було б позбавляти їх громадянства: не бажав захищати Україну у ці скрутні,
жорстокі часи, то ти вже не громадянин, йди геть, котися під три чорти, куди
завгодно… Чи може доцільно було б таких людей повертати в Україну, але
позбавляти права обирати та бути обраними до органів представницької влади (як
це було з представниками колишніх експлуататорських класів за більшовицької
влади у 20-х роках ХХ ст.)?
Але
зараз мої вагання полягають вже в іншому, – чи потрібна загальна мобілізація?
Звісно, я не знаю, чи є в Україні потрібні матеріальні та організаційні ресурси
для забезпечення загальної мобілізації, але гадаю, що загальна мобілізація,
мабуть, все ж таки буде потрібна, коли стратегічна ситуація загалом значно
погіршиться, коли фронт почне відкочуватися на захід (таку можливість теж
доводиться припускати). З іншого боку, така мобілізація посилить небезпечні
настрої у суспільстві, про які я вже згадував.
«Свобода
має перемогти будь якою ціною! Повинен бути покараний кожен пасивний, кожен
байдужий, кожен, хто нічого не робить для Республіки!». Поміняйте
«Республіку» на Україну та уявіть собі, що таке виголосив хтось з депутатів з трибуни Верховної Ради. Як би
заволали після цього усі московські та промосковські ЗМІ,- що у нас тут,
мовляв, фашизм, нацизм, тоталітаризм та й сучасним західним буржуазним
демократіям таке, ймовірно, не сподобалося би. Ці заклики за своїм змістом
збігаються з гаслом «Україна понад усе!» Це ставка на тотальний опір, на
беззастережний примус, який має забезпечити перемогу свободи. Це Сен-Жюст з
трибуни Конвенту рівно 230 років по тому, у жовтні 1793 р. Це той самий
Сен-Жюст, який, як комісар Конвенту на фронті, особисто водив у штикові атаки
французькі революційні батальйони у битвах, під час яких з боку французів за
один день лягало трупом по 10 – 15 тисяч, а то й більше, особового складу. Це
той самий Сен-Жюст, який арештовував недолугих або по зрадницькому налаштованих
генералів та не вагався роздягати буржуазію великих міст, щоб забезпечити
революційну армію взуттям та білизною.
