На початку ХХІ століття все більш рельєфно можна розгледіти історичні межі капіталізму, який почав перезрівати в старих імперіалістичних центрах накопичення капіталу (США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія). «Радянська» історична наука, що протягом не одного десятиліття доводила занепадницький характер західного капіталізму та швидке торжество соціалістичного ладу у всьому світі навмисне видавала бажане за дійсність, оскільки в часи існування СРСР подібні висновки ще не мали під собою вагомих підстав. Тим більш, соціально-економічний лад країн світового «соціалістичного табору» представляв собою лише специфічний різновид капіталізму, де партійна бюрократія являла собою панівний клас, сукупного власника засобів виробництва, котрий експлуатував пролетарів «соціалістичних» країн нічим не поступаючись приватновласницькому капіталізму на Заході. Природа державного капіталізму була детально проаналізована марксистами Тоні Кліффом, Амадео Бордігою, Арріго Черветто та іншими. Такий ж погляд на класову природу СРСР та його країн-сателітів поділяли й українські марксисти, наприклад, соціал-демократична група «Вперед» очолювана Іваном Майстренко в 40-50-ті роки минулого століття.
За двадцять років по краху держкапіталістичних режимів стає остаточно зрозуміло – найбільш розвинутий ринковий капіталізм вступає в період своєї затяжної кризи. Неоліберальний курс поступово завершує ліквідацію держави «загального благополуччя», тим самим загострюючи соціальні протиріччя в суспільстві, а марксистська дискусія про природу «соціалістичних режимів» не є найбільш нагальним питанням сучасності, оскільки лозунги повернення до «соціалізму» чи відродження СРСР очевидно служать тільки експлуататорському, але не пролетарському класу. Сьогодні буржуазний путінський режим одночасно вважає себе правонаступником не тільки російської імперії Романових, але сталінсько-брежнєвського СРСР також. Обидва «соціалізми», як західний, так і «радянський», наразі не залишають жодних сумнівів щодо своєї справжньої класової природи.
Офіційні ліві парламентські партії та легальні просистемні профспілки продовжують обслуговувати інтереси буржуазії, тримають робітництво в межах суто економічної боротьби тред-юніонізму, представляють собою підпорку капіталізму зліва. Держава кейнсіанського типу, що виникла на Заході після Другої світової імперіалістичної війни створювала ілюзію можливості довічного класового компромісу буржуазії та пролетаріату. Друга світова війна, котра призвела до ліквідації світової колоніальної системи на початку 1950-х років, значно ослабила протиріччя капіталізму та дала новий поштовх імперіалістичному розвитку. Ще Карл Маркс та Фрідріх Енгельс наприкінці свого життя дійшли висновку, що буржуазія капіталістично розвинутих країн пом’якшує соціальне протистояння шляхом підкупу робітництва через свої надприбутки за рахунок експлуатації периферії. Одначе економічна експлуатація країн капіталістичної периферії зумовила швидкий розвиток останніх, їх перетворення на самостійних імперіалістичних гравців стало тільки справою часу. Так, марксисти ще в 60-х роках ХХ століття передбачали втрату США світової економічної та політичної гегемонії, швидкий підйом на міжнародній арені Китаю й Індії. Сьогодні це передбачення здійснюється на нашим очах. Китай перетворився в «майстерню світу», населення якого зросло до 1,3 млрд. чоловік, а частка світового ВВП до 13% (можна порівняти цю статистику з ЄС-507 млн. і 20% ВВП та затиснутою ними з двох боків РФ- 145 млн. населення, частка світового ВВП близько 3%), як колись була капіталістично передова Англія. Зрештою, все це черговий раз доводить нам відому істину: імперіалізм сам спилює гілку на якій сидить, сам підриває свої ж основи. Сьогодні повністю склався глобальний світовий ринок, де кожна капіталістично розвинута держава змушена проводити власну імперіалістичну політику, де офіційні парламентські комуністи та соціал-демократи лише обслуговують інтереси своєї імперіалістичної буржуазії.
Зникнення старого революційно-соціалістичного та комуністичного руху, його виродження в ізольовану від реального світу політизовану субкультуру, яка займається не боротьбою за соціалістичне перетворення світу, але сектантським протистоянням, стало прямим наслідком зникнення старого робітничого руху в якості самостійного суб’єкту історичного процесу. Якщо розглядати марксизм як метод, котрий в своєму застосувані від часу до часу може давати відмінні результати, то сучасні марксистські групи вдаються до історичної реконструкції, механічно переносячи реалії класової боротьби другої половини ХІХ-початку ХХ століття на сьогодення, намагаючись відтворити доктрину старого ортодоксального марксизму, котрий був відображенням дійсної матеріальної практики боротьби промислового пролетаріату (останній практично зник в капіталістично розвинутих країнах Заходу, як зникли, наприклад, колись могутня опора лівого лейборизму – британські шахтарі). Подібні тенденції окреслив у своїх «Десяти тезах про марксизм сьогодні» Карл Корш вже в далекому 1950-му році. Проте, коли механічне відтворення доктрини ортодоксального марксизму, опори саме і тільки на промисловий пролетаріат, як наслідок, сьогодні є вираженням сектантської неадекватності, спроби відтворити класичну анархо-комуністичну доктрину Бакуніна чи Кропоткіна, як революційної теорії, що спиралася на практику боротьби ще непролетаризованих капіталізмом в повній мірі мас сільських общинників та міських ремісників, стає неадекватною вдвічі. Карл Маркс писав:
«Розвиток соціалістичного сектантства та розвиток дійсного робітничого руху завжди знаходяться в зворотньому відношенні одне до одного. Секти мають своє (історичне) виправдання до того часу, поки пролетаріат ще не дозрів для самостійного історичного руху. Як тільки він досягає такої зрілості, всі секти стають по суті реакційними» (Маркс К., Энгельс Ф. Мнимые расколы в Интернационале. ИЗ ЧАСТИ 4 // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Т.18. – С.30-31.).
Період всесвітньої «стабільності та добробуту» сьогодні остаточно закінчився. Ми розглядаємо події «Арабської весни», «революцію парасолек» в Гонконзі, масові протестні рухи на Заході та СНД, різноманітні «оккупаї», український «Майдан» чи Єгипетський Тахрір – ланками одного всесвітнього революційного процесу, стихійною хвилею буржуазно-демократичних революцій, що захлиснула світ. Міжнародний імперіалізм намагається використати буржуазні революції з власною метою, нейтралізуючи їх прогресивний зміст, перетворюючи їх на громадянське протистояння. Саме в такому контексті слід розглядати події української лютневої революції 2014-го року, що призвела до військової експансії російського імперіалізму з метою утримати свою колишню колонію в сфері інтересів Москви. Тому з боку України боротьба проти російської імперіалістичної експансії носить національно-визвольний, прогресивний характер, який має ліквідувати пережитки української колоніальної залежності, тим самим сприяючи справі демократії, а отже соціалізму.
Значна частина пострадянських та європейських соціаліалістичних партій чи груп, насамперед ідейних послідовників сталінізму, підтримали дії варварськи відсталого, війського-бюрократичного та напівфеодального російського імперіалізму проти міфічного українського «фашизму», тоді як різноманітні лівокомуністичні секти зайняли позицію проти всіх сторін конфлікту, видаючи путінську імперіалістичну Росію та українську буржуазну державу рівновеликими агресорами чи реакціонерами, відтворюючи вірно розкритиковану свого часу Володимиром Леніним ультралівацьку доктрину імперіалістичного економізму в дусі т.з. пятаковщини. Подібних суто економістських уявлень дотримувались представники течії лівого комунізму на Заході, що належали до панівних націй, для яких національне питання в нових умовах монополістичного та імперіалістичного капіталізму видавалося неактуальним. Сьогодні остаточно зрозуміла хибність таких поглядів. Більш того, національно-визвольні рухи в умовах периферійного капіталізму все ще можуть зберігати актуальність. В своїй статті про Ірландію та революційну війну (1916 рік) Ленін писав:
«…думати, що можлива соціальна революція без повстання маленьких націй в колоніях і у Європі, без революційних вибухів частини дрібної буржуазії з усіма її упередженнями, без руху несвідомих пролетарських і напівпролетарських мас проти поміщицького, церковного, монархічного, національного і т. п. гноблення, – думати так означає відрікатися від соціальної революції…»
Отже, майбутня соціалістична революція в Європі неодмінно лежить через труп російської державності, що зумовлено не нашою суб’єктивною антипатією до політичного режиму кремля чи московської історії загалом, бо це визначається самою її історичною роллю для «старого світу», як жандарма та поліцейського наглядача. Тому позиція захисту української революційної перспективи від російської імперіалістичної інтервенції сьогодні є позицією соціально-революційною. виникнення нового могутнього пролетарського руху на капіталістично передовому Заході напряму буде пов’язане з крахом потворного російського імперіалізму, поразкою останнього у розв’язаній ним війні на Донбасі.
Ми виступаємо не тільки проти російського, але й проти будь-якого іншого імперіалізму з позицій пролетарського інтернаціоналізму. В тому числі проти імперіалістичної політики США та ЄС. Останній зовсім не зацікавлений у конфронтації з Росією, тим самим жодним серьозним чином не наважується протистояти московській агресії в Україні. Всі сторони в однаковій мірі бажають недопустити перемоги нового Майдану, який безумовно має підняти на знамена радикально-соціальні гасла, як попередній вже встиг в певній мірі пробудити економічну боротьбу на виробництві, хоч поки не настільки масштабну й несміливу. Найбільш адекватні залишки старих соціалістичних інтернаціоналістських груп мають поєднатися з майбутнім робітничим рухом, який буде спиратися вже на відмінні історичні реалії класової боротьби експлуатованих проти своїх гнобителів та визискувачів.
Артем Клименко
Лютий 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар