В червні 2024 року на нашому блозі було розміщено статтю Олега Дубровського "Українські соціалісти й національно-визвольна боротьба (з приводу ідейних позицій групи "Спалах"). Це було продовження дискусії між ним та українською марксистською групою "Спалах", яка виникла на початку 2024 року як секція Революційної Комуністичної інтернаціональної тенденції (RKIT), однієї з послідовників Четвертого Інтернаціоналу Льва Троцького. На відміну від багатьох так званих «марксистів-ленінців» та псевдотроцькістів, що давно стали лівими лакеями російського імперіалізму, ця тенденція, як і Міжнародна Соціалістична Ліга, підтримує Україну в її боротьбі проти російської агресії.
Нещодавно група "Спалах" прислала відповідь на статтю Олега Дубровського, яку ми тут публікуємо та запрошуємо до обговорення.
Мушу зазначити одразу деякі неточності або помилки:
1. Олег Дубровський не є і ніколи не був редактором блогу "Пролетар України". Він є автором багатьох статей на цьому блозі - це правда. Але він аж ніяк фізично не може бути редактором і не може сам розміщувати статті на цьому блозі.
2. Профспілковим активістом Олег Дубровський був приблизно тридцять років тому, коли він же був анархо-синдикалістом і троцькістом. Тоді в часи перебудови кінця 80-х років - 1991 р. в СРСР він був профгрупоргом і членом профкому свого заводу - коли офіційні профспілки ще були "передаточный ремень партии к рабочему классу" или "школа коммунизма" от КПСС. В ті часи Олег Дубровський захопився ідеями створення незалежної робітничої профспілки за зразком польської "Солідарності". В 1992 році Дубровський був навіть обраний до першої Координаційної ради об"єднання "Укрсоцпроф". Проте на жаль це утворення швидко виродилося. Свою діяльність організатора страйків та соціалстичного активіста в Дніпропетровську із середини 1990-х років Дубровський проводив не будучи членом жодної профспілки. І досі він не входить до жодної профспілки.
3. "Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію і дав розгорнутий коментар. [1]" - Я все ж таки дуже сподіваюсь, що для нас усіх Олег Дубровський не пан, а товариш :)
Андрій Здоров.
Група "Спалах".
Відповідь «Пролетарю України» (част. 1)
У травні минулого
року редактор «Пролетаря України», профспілковий активіст і
військовий-доброволець Олег Дубровський звернувся до нашої спілки з рядом
запитань стосовно наших позицій по національному і колоніальному питаннях.
Після отримання відповідей пан Дубровський детально проаналізував нашу позицію
і дав розгорнутий коментар. [1] Нині перед нами стоїть задача відповісти на
коментар, дати певні пояснення стосовно старих відповідей, доповнити їх, а
також торкнутися того, що нам здається правим ухилом у позиціях «Пролетаря» в
національному питанні.
Передусім,
редакція «Спалаху» рада прийняти участь в обговоренні цього питання, яке,
напевно, є найбільш важливим і актуальним для українських марксистів, саме з
послідовними захисниками права націй на самовизначення, а не
соціал-шовіністами. Ми дали розгорнуту критику однієї подібної групи
ревізіоністів у статті «Про що кажуть доморослі бунтарі?» раніше. [2]
Беззаперечно, що «рак» псевдоціммервальдщини, як тов. Здоров влучно назвав це
явище, поглинув майже весь українських марксистський простір. Ми не можемо не
оголосити з одного боку повну підтримку всім, хто зберіг честь і совість у
справі захисту пригноблених націй, та з другого боку рішучий опір всім
прихованим і відкритим шовіністам.
Ми також
наголошуємо на необхідності вести товариські дискусії серед українських
марксистів, аналізувати і обговорювати всі важливі і спірні питання, адже це
єдиний шлях для об’єднання марксистів в єдину партію. Ми на власному прикладі
покажемо, що марксист має бути готовий до самокритики, ба більше — самокритика
є важливим кроком для об’єднання. Тому ми будемо раді, якщо ця наша відповідь
внесе свою лепту у спільне діло.
Інша річ, яку ми
бажаємо зазначити, це довгий шлях, що пройшов «Спалах» за рік. Це був шлях
розв’язку внутрішніх суперечностей і зведення на ноги. Це був шлях консолідації
і постійної праці над собою. Можна з правом казати, що «Спалах» рік тому не є
«Спалах» зараз. Тому ми бажаємо не тільки детальніше роз’яснити одні наші старі
відповіді, але й признати свою неправоту в інших. Однозначно, тов. Дубровський
мав рацію у багатьох місцях критики наших відповідей. Утім, ми мусимо також і
висловити незгоду в певних моментах, про які буде сказано пізніше.
Задачі українського національно-визвольного руху: від більшовиків до
Євромайдану і війни з Росією
Якою є задача
українського національно-визвольного руху? Яка мета національно-визвольних
рухів взагалі і яку роль вони мають в історії? Нація є творінням буржуазної
епохи, вона є новим ступенем розвитку етносу за капіталізму. Відповідно,
національно-визвольні рухи мають на меті консолідацію «буржуазної» нації у
формі національної держави — також творіння буржуазної епохи — що у відношенні
до старої феодальної епохи означає подолання феодальної роздрібненості,
підняття мас, за виразом Леніна, «до нового економічного і політичного життя»,
«перехід до національного прогресу, до культурної і політично вільної
вітчизни». [3]
Такий шлях пройшли
всі «старі», імперіалістичні держави. Задачі національно-визвольного руху для
них, таким чином, виконані. Чи виконані ці задачі для нас, українців? Тов.
Дубровський правильно зазначає, що формування національної держави на початку
минулого сторіччя, формування «власного» гнобительського класу, повноцінне
відокремлення від СРСР у 1991 році і Євромайдан виконували задачі
національно-визвольного руху: формування української нації в епоху
імперіалізму, захисту національної мови і побудови демократичної національної
суверенної держави. Ми вважаємо правильною оцінку Євромайдану тов. Дубровським;
це революційний процес, вибух боротьби за демократію і необхідний кроком
уперед, який у свою чергу викликав контрреволюційну російську інтервенцію.
Правильним також є
твердження про потенційне завершення національно-визвольної і
національно-демократичної боротьби з Євромайданом. Проте ці завоювання нам іще
приходиться захищати, адже російський імперіалізм почав збройну боротьбу проти
нашої суверенної держави більше десяти років тому. Цілковито вірним, значить,
буде висновок про продовження національно-визвольної боротьби у формі відсічі
російському окупантові. У цьому сенсі ми продовжуємо виконувати обговорені
задачі національно-визвольної боротьби. Зовсім очевидною буде для кожного
соціаліста прогресивність такої боротьби і необхідність її підтримати. З
превеликим жалем ми спостерігаємо поширення «раку» псевдоціммервальдщини серед
українських соціалістів, із завзятістю приймаємося ми за боротьбу проти
подібної «карикатури» на справжні марксистські ідеї.
Причини демотивації, критична підтримка уряду
Марксист,
справжній, а не карикатурний, завжди підтримує боротьбу за демократію і
свободу, за те, що корисне пролетаріату, а врешті веде до соціалізму, адже
побудова соціалізму і є найбільш послідовне і найбільш повне завершення
боротьби за демократію і свободу. Наша «велика» війна проти російських
загарбників дійсно стала найвищим революційним проявом вимог справедливості і
свободи українського пролетаря. Зовсім нерозумно заперечувати імпульс мотивації
захистити свою вітчизну у перші дні війни, коли добровольці стояли чергами у
військкомати, а лікарні були переповнені людьми, що бажали здати кров. Ще
нерозумніше, як це роблять шовіністи з Боротьби, РФУ і подібних спілок,
відмовляти українцям у праві відстояти свою вітчизну, насміхатися над жертвою,
які приносять наші відважні солдати («помирають за маєтки олігархів»), і
водночас розраховувати на яку-небудь підтримку серед українських трудящих мас.
Утім, ми всі
бачимо поступовий спад мотивації, небажання воювати, спроби ухилитися від
військової служби. [4] Шовіністи вбачають причину у небажанні відстоювати
вітчизну («сине-желтого недоразумения, именуемого государством»), приписують
нашим солдатам бажання «побрататися» з солдатами іншого боку («смысл своего
существования я вижу только в борьбе, но не против такого же как я, по ту
сторону фронта»). Хоча МПУ, РФУ і подібні спілки і не люблять прямо торкатися
політичних питань, але лицемірним мовчанням після фраз про «братання» вони
натякають не на що інше, як ніби-то погодження солдатів з окупацією і
капітуляцію. З іншого же боку так само несправедливо буде затемняти проблеми в
армії і приписувати спад мотивації якомусь внутрішньо властивому українцям
боягузству. В іншому місці ви, Олегу Борисовичу, пишете, що «дуже погано»
ставитеся до невмотивованих солдатів. Це справедливі почуття, адже такі солдати
ставлять у небезпеку інших солдатів, які прийняли мужнє рішення добровільно
встати в ряди захисників. Але яка причина демотивації? Чому людині «байдуже,
все одно, як воно там буде...»? Чому «мобілізація посилить небезпечні настрої у
суспільстві»? Разом з тим, згідно вашої відповіді, не підтримувати буржуазний
уряд наразі було би політичною помилкою.
Тут ми підходимо
до важливого пункту, що викликає спір: що є критична підтримка пригнобленої
країни? Яка природа союзу національно-пригнобленої буржуазії і
національно-пригнобленого пролетаріату? Серйозно відповідати на казки
шовіністів про незацікавленість пролетарів у боротьбі проти анексій неможливо,
адже сам досвід перших днів війни показує протилежне. Причину демотивації, як
наслідок, треба шукати в іншому місці. Навпаки, загальний спад мотивації у
військових і військовозобов’язаних наочно показує, що неоліберальна політика,
як ви і самі пишете, не відповідає потребам війни. Але чи це вади політики, чи
причина криється в самому характері буржуазного уряду? Чи здійсненна інша
політика на тому самому базисі? До цього питання ми ще повернемося пізніше.
Тобто революційно
налаштований пролетаріат, що готовий боротися за вітчизну, гальмується і
стримується власною державою. Зокрема і розмови з солдатами показують нам
причини такої демотивації: застарілий протрухлий буржуазний уряд, що не здатний
ефективно очолювати національно-визвольну війну, характер якого не збігається
зі справжнім революційним запалом українського люду, готового в боях відстояти
незалежність своєї вітчизни. Економічно це означає ту саму антагоністичну
суперечність між інтересами капіталістів і інтересами пролетарів, між
буржуазним урядом і солдатом «міста і села». В армії це має свій відбиток у
суперечностях між офіцерським складом (командуванням зверху) і простими
солдатами. Всім солдатам відомо відчуження «верхів», як-от перепалка словами
«мавпи» і «шакали», використання радянських дегуманізуючих термінів «расход»,
«людський ресурс» тощо. У тилу це також означає існування «мирних» міст, де
населення зовсім не відчуває війни — проблема, про яку детально писалося у
публікації «Як не програти цю війну». Ми писали у статті «Реквієм за
Покровськом» [3], що капіталістична держава не здатна на ефективне ведення
визвольної війни через недалекоглядність і опортуністичність буржуазного
керівництва. Капіталістичний уряд стає гальмом, кайданами для пролетарів, що
прагнуть до перемоги над російським окупантом, вони не відповідають
революційним тенденціям українців, адже, як відомо, «всякий національний гніт
викликає відсіч в широких масах народу». [5] Про це і каже марксистська наука:
застарілі відносини не забезпечують вже розвитку, а залишаються гальмом, або,
як висловився про це Ленін, ці «відносини становлять оболонку, яка вже не
відповідає змістові, яка неминуче повинна загнивати, якщо штучно відтягати її
усунення, — яка може лишатися в гниючому стані порівняно довгий ... час, але
яка все ж неминуче буде усунена». [6] З цього, звісно, не може витікати відмова
від підтримки національно-визвольного руху, як про це пишуть шовіністи, а
навпаки, така революційна підтримка, що доведена до логічного і послідовного
завершення: скидання застарілого буржуазного уряду і очолення війни урядом
трудящих і солдатів.
