10 років заяві "Україна між Сходом і Заходом: незавершена революція"

 

 

Десять років тому в такі ж спекотні липневі дні 2014 року в мальовничому селі лівобережної Черкащини, на батьківщині одного з учасників, відбулося зборище або нарада українських марксистів, яке ухвалило заяву «Україна між Сходом і Заходом:незавершена революція».

Організатором цього зібрання була група «Проти течії», яка утворилася в 2011 році, а навесні 2014 року розкололася на прибічників та противників Майдану. Власне зборище провели та ухвалили цю заяву саме прибічники "Революції гідності", які й становили більшість в цій групі. Противники невдовзі припинили всяку публічну активність в Україні.

Посилаючись на «Маніфест» Маркса та Енгельса, автори заяви стверджували, що утворення Європейського Союзу, стирання національних кордонів між державами та інтеграція України до Європи є історично прогресивний і незворотній процес. В той же час претензії російського імперіалізму на Україну та реакція Кремля на спробу Майдану вивести Україну зі сфери впливу Росії й викликали поділ України між цими центрами сили (ЄС та РФ) та появу української Вандеї, яку путінські політтехнологи назвали «Новоросія». А називати Майдан фашистським переворотом означає переходити самим і штовхати трудящих на бік саме російського імперіалізму.

Зараз звісно можна вважати наївними деякі тези із цієї заяви, зокрема про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Але варто нагадати ті часи, щоби зрозуміти контекст. Компартія України, яка була частиною правлячої коаліції президента Януковича, та безліч інших так званих «лівих» – від сталіністів (ВКПБ, РПУ(МЛ), ПСПУ тощо) до анархістів (наприклад, САУ) не тільки в Україні, але і в Росії та далеко за їх межами – визначили події Євромайдану 2013-2014 років як ультраправий переворот, здійснений за допомогою США та Заходу, в результаті якого в Україні прийшла до влади хунта чи коаліція олігархів та націоналістів (чи нацистів). Більшість цих так званих лівих займали чітко проросійську позицію, взагалі не визнавали існування російського імперіалізму та не помітили російську імперіалістичну агресію проти України, вважали анексію Криму та утворення сепаратистських республік на Донбасі просто народним волевиявленням. Навіть такий відомий теоретик марксизму як Борис Кагарліцький, який минулого року був кинутий у тюрму путінським режимом, тоді писав про якусь соціалістичну перспективу «народних республік Донбасу».

І от група ортодоксальних марксистів з «Проти течії» та їх союзників заявляє, що в Україні ніякий не переворот, а справжня буржуазно-демократична революція. «В результаті  вуличних боїв та багатотисячних акцій протесту, коли маси протестувальників захоплювали будівлі державних адміністрацій і поліцейських органів, диктаторський проросійський режим президента Януковича було скинуто, а сам він із керівниками силових відомств втік до Росії. Головною рушійною силою цієї буржуазної революції виступала дрібна буржуазія при підтримці частини великої. Пролетарі, що  брали участь в цьому народному виступі, не змогли висунити власної програми та стати самостійною силою». Найближчими аналогами цієї революції були буржуазно-демократичні революції у Франції 1830, 1849, 1870 років та в Росії 1905 року. Вони не змінювали панівний спосіб виробництва, але усували феодальні перепони на шляху до розвитку капіталізму. В Україні та багатьох пострадянських державах такою перепоною (спадщиною абсолютизму та вторинного бонапаризму) була гіпертрофована президентська вертикаль влади, і одним з перших рішень Верховної Ради України після втечі Януковича було обмеження повноважень президента.

Звісно, що ми не були єдиною лівою групою, яка підтримала Майдан та виступила проти російської агресії. Близькі позиції тоді займали і активісти «Лівої Опозиції» (пізніше «Соціальний рух»), і Автономної Спілки трудящих (АСТ) тощо. Ми всі тоді недооцінювали загрозу від російського імперіалізму: просто важко було собі уявити можливість повномаштабної  війни між країнами, що пережили жахіття другої світової війни. Та й у самій Росії тоді ще існувала легальна опозиція, яка виступала навіть відкрито на вулицях проти цієї війни та російського вторгнення в Україну. Нагадаю, що одного з лідерів цієї опозиції Бориса Немцова вбили в лютому 2015 року. Саме російський режим вторинного бонапартизму швидко еволюціонував в особливу форму фашизму та нацизму – рашизм, який поставив собі за мету відновлення Російської імперії в кордонах чи то 1914 чи то в кордонах СРСР 1991 років, і заперечував право на існування України та українців як окремого народу в так званому «російському світі» («русский мир»).

Заяву «Україна між Сходом і Заходом: незавершена революція» підписали десять осіб. Деякі з них особисто не змогли приїхати на зборище, але поставили свій підпис пізніше. Водночас деякі присутні, навіть члени «Проти течії» голосували проти.

На основі цієї заяви група «Проти течії» видала десять номерів однойменного журналу, що засвідчив еволюцію її ідейних позицій від лівого комунізму Рози Люксембург до соціал-демократії Каутського. На жаль лише один номер цього журналу вийшов українською мовою та був присвячений сторіччю Української революції 1917-1921 років.

Наприкінці липня 2014 року було створено фейсбук-групу «Проти течії», а на початку листопада того ж року був створений однойменний блог які були задумані як органи цієї групи. Проте наприкінці того ж року більшість групи «Проти течії» підтримали фактично Мінські угоди та поступки російському імперіалізму, через що між нами стався розрив у відносинах, які відновилися лише через два роки. Тому наш блог і фейсбук-група отримали назву «Пролетар України» й далі існували незалежно від групи «Против течения». Ми зосередилися на викритті проімперських «лівих» та дослідженні спадщини українського так званого націонал-комунізму, зокрема нами були підготовлені перевидання книжок Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, що вийшли в 2017 та 2019 роках – «Революція на Україні» та «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною».

Доля учасників того зборища та підписантів заяви була різною. Проте більшість з них таки засудили російське вторгнення в Україну, хоч деякі з них залишили її територію. Водночас троє товаришів, що поставили тоді свій підпис під нашою заявою, наразі в Силах Оборони України – Михайло Логінов, Микола Гриценко та Михайло Лях. Успіхів та перемоги усім нам над новітнім російським рейхом. 

Сподіваюсь, що наша діяльність послужилася тому, щоби справжні соціалісти та марксисти в усьому світі зрозуміли небезпеку російського імперіалізму, який наполегливо тягне людство назад – до колоніальних практик ХІХ століття або до третьої світової війни. Можу лише вкотре відзначити, що загроза поділу України на дві частини - фактично між ЄС та Росією таки зберігається. Варто при цьому пам'ятати, що поділ Чехословаччини в 1939 році згідно Мюнхенської угоди із Гітлером 1938 року не зупинив другу світову війну. 

Андрій Здоров.

Декомунізація чи доколонізація: кейс Миколи Куліша

 

 

Тьотя Мотя: - Ви серйозно, чи по вкраїнському?

Комсомолець Тертика: - По більшовицько-українському.

Микола Куліш. «Мина Мазайло»

 

 

7 липня 2024 року офіційний телеграм-канал Одеської міської ради повідомив про чергове перейменування - вулиця Ванцетті стала вулицею Миколи Куліша[1].

Особисто я підтримую це перейменування, хоч офіційне повідомлення про це дещо дивує.

"«Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить», – написав геніальний український драматург Микола Куліш у 1929 році. Ці слова як ніколи актуальні сьогодні."

🪖Під час першої світової війни мобілізований Микола Куліш потрапив у Одеську школу прапорщиків, яку закінчив у 1915 році. Молодий офіцер перебував на передовій і продовжував писати твори. Дещо з поезій друкували в армійській газеті, а одноактні п’єси розігрували солдати.

👨‍🏫До цивільної служби Куліш повернувся у 1921 році, працював у відділі народної освіти Одеси. Його дружина Антоніна писала:

«З новим запалом взявся він до праці: організував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки, на початку 20-х років як освітянський керівник і педагог-практик склав українську абетку (буквар) для шкіл, назвавши її «Первинка». "

------

Слова винесені в заголовок повідомлення дійсно взято із драми Миколи Куліша "Патетична Соната". Там їх вимовляє один із персонажів - прибічниця УНР Марина. Але чи можна вважати саме її погляди відображенням поглядів самого Миколи Куліша? Адже в творах геніального драматурга багато інших персонажів, що висловлюють часом діаметрально протилежні погляди, в тому числі й відверто проросійські.

Ще в 1990 році в Києві вийшла двотомна збірка творів Миколи Куліша за редакцією Леся Танюка. Там зокрема Лесь Танюк доводить, що Марина - це саме той персонаж, вустами якого Куліш висловлював власні погляди та ідеали. На мій погляд всі ці докази штучні. Марина відверто ненавидить та зневажає простолюд "із брудним солдатським картузом". Якщо уважно почитати листування Миколи Куліша із друзями, то можна перконатися, що первісний задум "Патетичної сонати" виник у нього як ідея роману, в якому Марина була активісткою білогвардійської організації. Й лише потім він вирішив зробити на цей сюжет п’єсу, де Марина стала активісткою УНР. Можливо  тоді більш актуальною стала "боротьба із петлюрівщиною".

Але ще більш цікаво згадати біографію самого Миколи Куліша.

Микола Куліш

Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 р. Селянський син з села Чаплінка колишньої Таврійської губернії  - нині окупованої частини Херсонської області - з ранніх років працював наймитом. На пожертви благодійного товариства поступив до міського училища в Олешках, звідки його виключили за неблагонадійність, потім до чоловічої гімназії, яку в 1913 році закрили за непевний склад. В 1914 році готувався поступити і склав іспити на історико-філологічний факультет Новоросійського університету в Одесі, але із початком першої світової війни був мобілізований в російську армію. В 1915 - закінчив Одеську школу прапорщиків. На фронті першої світової війни був поранений, дослужився до штабс-капітана.

На початку 1918 повернувся в Олешки, підтримував лівих есерів, обраний головою Совіту робітничих, селянських та солдатських депутатів в Олешках. В липні 1918 року заарештований гетьманською вартою й до листопада сидів у тюрмі. По звільненні обраний від соціалістичного блоку членом міської управи, потім Дніпровського повітового виконкому, головою управління народної освіти. В липні 1919  - вступив до КП(б)У, формував Дніпровський селянський полк (пізніше 517-й стрілецький полк 58-ї стрілецької дивізії), з яким воював проти денікінців від Херсона до Києва.

Автор широковідомих і культових у свій час п'єс "97" (про голод 1921-1922 років), "Комуна в степах", "Отак загинув Гуска", "Мина Мазайло" (про українізацію 1920-х років), "Патетична соната" (про події української революції 1917-1921), "Маклена Граса". Його п'єси ставив Лесь Курбас у славетному театрі "Березіль". Микола Куліш був членом літературного об'єднання "Гарт" і  в 1926-1928 роках президентом ВАПЛІТЕ.

В 1934 році його оголосили буржуазним націоналістом і засудили до десяти років таборів, а всі його твори заборонили. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочище Сандармох в Карелії.  Реабілітований тільки в 1956 р.

 

Тобто якщо буквально сприймати слова, винесені в заголовок, то зброя Куліша говорила українською саме в Червоній Армії.

Окремо скажу, що я особисто не маю нічого проти й Бартоломео Ванцетті - анархіста та лідера робітничого руху в США, якого стратили на електричному стільці в 1927 році за несправедливим звинуваченням у пограбуванні. В СРСР хоч і не дуже любили анархістів, але шанували Сакко і Ванцетті як загиблих героїв робітничого класу.

Власне Миколу Куліша стратили через десять років після Ванцетті також за брехливими звинуваченнями - сталінські кати.

Для України та для Одеси зокрема постать Миколи Куліша та його твори безперечно мають значно більше значення, тому я це перейменування підтримую. Шкода тільки, що ця вулиця в приватному секторі маловідома. Я би назвав на честь Миколи Куліша вулицю в більш населеному районі.