КОМУНІСТИЧНА УТОПІЯ: ОБРАЗИ СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО У ФАНТАСТИЦІ

Закінчення. Початок дивіться тут.

Радянські утопії 1920-х – 1930-х років

Новий поштовх появі утопій дав 1917 рік. Усі утопії 1920-х сповнені революційного ентузіазму й щирої віри у радикальні суспільні перетворення.

Кращий світ змальовано у повісті «Країна Гонгурі» (1922) Вівіана Ітіна. Молодий більшовик Гелій, якого мають на світанку розстріляти вороги, потрапляє до нього під час гіпнотичного сеансу, в який його занурює співкамерник-лікар. Новий для героя світ – не скільки комунізм, скільки світ-мрія, де прекрасні оголені люди пурхають як птахи, де солодкі плоди небачених розмірів втамовують голод і спрагу кожного, замість нікчемних папірців, які колись називали грошима, використовують енергію радію. Це світ відкриттів і досягнень; світ, який забув, що таке війна. Гелій, що з брудної камери перенісся у цю дивовижну країну, усвідомлює себе Ріелем, винахідником і вченим, дослідником мікросвіту. Ріель здійснює надважливе відкриття, підходить до розуміння того, що у космосі є симетрія, ідентичність будови мікро- та макросистем. Інше, уже не таке приємне відкриття – світову гармонію порушують війни, агресія й антигуманність.

І Ріель, і Гелій помирають (перший добровільно, другий від кулі ворога). Незважаючи на це, між рядків читається протест проти влади смерті, царства ентропії. Життя – гармонія, що повторюється в молекулі і галактиці, протистоїть смерті і знищенню. Війна – це породження первозданного хаосу, яке повинно бути назавжди усунено життям, наділеним розумом.

Оригінальні шляхи до побудови утопічного майбутнього запропонував поет-біокосміст Олександр Ярославський. Найцікавішими у його творчості є «Поема анабіозу» (1922) та «Аргонавти Всесвіту» (1926). Ярославський, як і всі представники гуртка біокосмістів, бачив у освоєнні космосу, заплідненні вселенських просторів життям, імморалізмі логічне продовження прогресу перемігшого капіталізм людства.

«Поема анабіозу» - справжня ода штучному сну. Сон, у який будуть занурені мільйони, не вічний – в той час, коли одні сплять, інші (частина робітників і інженерів) будуватимуть матеріальну базу комунізму (можливо, навіть, анархо-комунізму). Ярославський не говорить про революції і насильство, навпаки, по задуму автора, навіть класовий ворог може досягти безсмертя і жити в суспільстві комунізму, коли він прокинеться серед людей майбутнього, але вже без своїх багатств, фабрик і пароплавів, а як звичайний член соціуму. Більшість же індивідів при цьому немов «застрибують» у комунізм, минаючи всілякі перехідні стадії. «Аргонавти Всесвіту» продовжують соціально-утопічну тему: автор висловлює ідею створення вселенського суспільства, основою якого є Любов.

«Прийдешній світ» (1923) Якова Окунєва є романом, що багато в чому нагадує стиль Богданова, з його схематизмом і показною штурмівщиною. Сюжетні лінії розроблені поверхово, діалоги спрощені, авторських роздумів немає. Для прикладу – дочка професора безнадійно хвора на туберкульоз, але про хворобу не згадується, коли вона потрапляє у світ майбутнього: дівчина зайнята виключно любовними справами.

Інтелігент-доброволець Вікентьєв за допомогою газової камери генія-професора Морана оживає в 2123 році – у «Прийдешньому світі». Тут усе викликає подив – люди ходять майже без одягу, чоловіки і жінки практично не відрізняються один від одного (у обох статей відсутній волосяний покрив), ніхто не розуміє, що таке "сім'я", діти виховуються у спеціальних комбінатах... Поширеним явищем стала ідеографія – дальній аналог Інтернету. Якщо говорити про побут нащадків, то одні ідеї автора цікаві (харчування організму за допомогою занурення в спеціальну рідину), інші просто неймовірні (люди майбутнього відмовляться від сну, збільшуючи час для саморозвитку – для цього достатньо прийняти радіоактивний душ, щоб вбити «шкідливі бактерії, які викликають сонливість»).

У світі майбутнього суспільство іноді видається знеособленої натовпом, за яким не видно окремої людини. Хворобливі діти в ранньому віці позбавляються життя, застосовується євгеніка, примусове лікування, навіть нещасна любов лікується. Автор висуває й інші сумнівні думки, наприклад, про користь частої зміни кадрів. Особливо вражає картина, коли люди з червоними прапорами марширують і шикуються в колони, з радістю чекаючи честі – яку ж роботу їм сьогодні доручить виконати Статистичне бюро?

Не менш оригінальною є творчість Віктора Гончарова, фантаста, про якого окрім прізвища практично нічого не відомо. Буйство фантазії автора, що написав романи «Психомашина» (1924) та її продовження «Міжпланетний мандрівник» (1924) вражає. Якщо перший, користуючись сучасною термінологією, можна назвати романом у стилі дизельпанк, то другий є своєрідною космооперою з елементами утопії. Найбільш цікавою для нас у цьому сенсі є перша частина «Міжнапланетного мандрівника» - «Комбінації всесвіту». Гончаров висловлює тут думку про психоенергію та телепатію як про головні рушійні сили майбутнього прогресу. Несподіваним сюрпризом для читача ХХІ століття, напевно, буде ідея Гончарова про множинність всесвітів, про планети-двійники всередині одного всесвіту. Логічно продуманим виглядає світ майбутнього на Землі №2 (через 5 років), епоха соціалізму на Землі №3 (через 100 років) і світ комунізму на Землі №4 (через 500000 років). Все це описано без надмірної конкретизації, проте зі згадуванням необхідних фактів-маркерів: через 100 років капіталізм залишився тільки в США, через 500000 років – у сусідів по Сонячній системі; розвиток творчого генія в далекому майбутньому призводить до широкого освоєння космосу і його перетворення – був споруджений рукотворний міст з Землі на Венеру.

У світі майбутнього не все підвладне сприйняттю прибульця з далекого минулого – зникнення сім'ї, повна рівність чоловіка і жінки, успіхи в науці майбутнього привели до відмирання статей. Всі жителі Землі №4 виявилися... гермафродитами.

Утопія Вадима Нікольського «Через тисячу років» (1927) більш традиційна. До комунізму в романі людство майбутнього прийшло характерним для багатьох радянських творів цього жанру шляхом – через глобальну війну двох світових політичних блоків. Природно, світ добра перемагає світ кровожерливих капіталістів і об'єднане людство починає впевнену ходу до прийдешнього. До ХХХ століття був побудований зразковий лад. Як годинник функціонує система різнорівневих рад; робочий день («трудова повинність») триває 1-2 години; міста, ці нездорові збіговиська з їх антисанітарією і шумом були покинуті через непотрібність, благо інфраструктура і засоби зв’язку дозволяли налагодити комунікацію. Люди майбутнього – ожилі античні статуї, термін життя досягає декількох сотень років, причому люди не вмирають, а саме йдуть з земного буття, сказавши і зробивши все і випивши до дна чашу відміряного долею. Щоправда, як інженер-гідроенергетик, Нікольський більше уваги приділяє опису технічних аспектів життя людей майбутнього. Деякі прогнози виявилися пророчими – вибух атомної бомби в 1945 році, широке використання реактивних двигунів, спостереження за космічними об'єктами за допомогою штучного супутника Землі. Поряд з цим помітно, що автор не може вийти за межі свого «техніцизму» - зрозуміло, що планета і в ХХХ столітті залишилася всього лише глобальним ресурсом для Людини.

В 1930-х – на початку 1950-х в утопічних творах стають все більш помітними ідеологічні впливи і настанови на зразок «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні», вождизм, а також прозорі алюзії на реалії того часу.

Глобальний конфлікт, неминучість якого уже усвідомлювалась тоді, описується в романі практично невідомого нині фантаста Еммануїла Зеліковича «Наступний світ» (1930). Автор оповідає про подорож американського професора і його помічника-інженера на таємничу планету, де місцевими мешканцями побудоване ідеальне суспільство. Після ознайомлення з визначними пам'ятками і побутом місцевих жителів, земляни відправляються на сусідню планету, де панує буржуазний лад і фактично ініціюють там глобальну революцію.

Родзинка роману полягає в тому, що автор поміщає комуністичну планету в… паралельний всесвіт. Мандрівники потрапляють туди за допомогою чотиривимірного (!) променя, який випускає апарат, винайдений професором. Крім того, Зелікович впритул підходить до ідеї, висловленої у фільмі «Матриця» - наш світ може бути всього лише проекцією, в даному випадку - тривимірною проекцією чотиривимірного світу.

Основний мінус «Наступного світу» - його шаблонність і агресивна заідеологізованість (особливо в другій частині). У світі комунізму давно немає каральних органів і силових структур, але, тим не менше, при польоті до сусідньої відсталої планеті «гуманні прогресори» з явним задоволенням особисто нищать проклятих буржуїв. З блискучих зорельотів комуністичних напівбогів десантується підпільний партосередок місцевих революціонерів, який і організовує повалення антинародної влади.

Ще більше схематизму й заідеологізованості помітно у повісті Яна Ларрі «Країна щасливих» (1931). Автор описує життя «Республіки», де панує, попри декларований комунізм, лад, більше схожий на державний капіталізм. Про світ за межами «Республіки» не згадується. Безкінечні мобілізації «трудових армій», гігантоманія будівництв, волюнтаристські проекти, масове застосування практичного безмежного некваліфікованого людського ресурсу (хоча є згадки й про автоматизацію) – усе це не є дивиною в «Республіці». Чи не єдиним серйозним достоїнством книги є те, що автор, можливо, першим серед утопістів поставив питання про енергетичну проблему, яка неминуче нагадає про себе у майбутньому.

Певні риси комуністичної утопії є у романі Леоніда Леонова «Дорога на Океан» (1935, 1936). У цьому об’ємному (біля 600 сторінок) зразку соцреалістичної літератури містяться невеликі футуристичні вставки. В цілому твір присвячено будням провінційних залізничників. Час від часу головному герою у снах являється світлий світ майбутнього. Щоправда у майбутньому автор допускає існування таких понять, як «урядова комісія» та «виконком». Майбутнє у баченні Леонова бачиться переспівом СРСР 1930-х. Оригінальністю, проте, відзначаються кілька сторінок наприкінці роману з описом гіпотетичної зустрічі космічної експедиції жителями об'єднаної Землі, що є предтечею сюжетних ліній фантастики післявоєнного періоду.

Останнім довоєнним утопічним твором в СРСР можна вважати «Мандрівку до країни комунізму» (рук. 1939-1942; 1965) Євгена Петрова (Катаєва), що стала також останнім незавершеним творчим задумом цього письменника. Твір представляє собою відверту агітку тогочасному Радянському Союзу. За сюжетом сюди приїжджає американський журналіст і переймається симпатією до «соціалістичної» держави. Пропагандистський стиль у «Мандрівці…» сусідить, приміром, з явно сумнівними тезами щодо відмирання кінематографу в майбутньому, підкреслюється «історична велич російського народу» і т.п.

Утопії 1950-х – 1970-х років: найвідоміші твори

Період хрущовської відлиги став новим етапом у розвитку наукової фантастики в СРСР. Лібералізація суспільно-політичного життя, послаблення ідеологічного тиску, запуск першого супутника, політ людини у космос, декларування побудови матеріальної бази комунізму уже в найближчому майбутньому – усе це сприяло появі більш продуманих і менш заідеологізованих творів соціальної фантастики. Атмосфера прогресу і космічних подорожей міцно завоювала серця фантастів цього періоду. Кінець 1950-х – 1960-ті роки стали своєрідним золотим часом для появи радянських утопій.

У цей період з’явилася відома утопія «Магелланова хмара» (1955) Станіслава Лема. Хоча вона й не належала радянському автору, проте написана була цілком у дусі радянської парадигми. До цього твору автор сам ставився досить скептично, заборонивши публікувати переклад роману японської мовою: «Японія не знала комуністичного режиму, і якщо мій роман зверне у комунізм хоча б одного-єдиного японця, мені судилося горіти у пеклі». Комуністичний лад в романі радше фоновий, іноді навіть формалізований. Згадуються, зокрема, перша і друга фази комуністичної формації, водночас читачеві дають зрозуміти, що комунізм – універсальна закономірність розвитку будь-якого гуманоїдного суспільства у Всесвіті. Люди майбутнього постають у романі доволі буденними, цілком пересічними персонажами. Так, вони теж роблять благородні вчинки, теж жертвують собою заради інших, але роблять це без піднесеного пафосу. Люди Лема – це, по суті, наші сучасники (хоч за хронологією романа минуло вже більше тисячі років), вони іноді постають боягузами, нерішучими слабодухами.

Автор віддає належне традиції масштабного переплануванням екосистеми планети: на Гренладнії у світі Лема буяють тропіки. Незважаючи на описи широкого використання автоматизації, для ремонту космічного корабля персонажі використовують технічні засоби, що мало чим відрізняються від сучасних. Такою ж недосконалою виглядає й медицина майбутнього. Інший сюжетний недолік пов'язаний із тим, що комуністичне людство за тисячу років так і не вийшло за межі Сонячної системи. Коли ж політ до системи Центавра все ж був здійснений, то на його шляху був виявлений корабель «атлантидів» (вочевидь, представників західних країн). З цифр, наведених в романі, виходить, що імперіалісти стартували десь у наш час…

Справжньою революцією у жанрі стала творчість російського фантаста Івана Єфремова. Роману «Туманність Андромеди» (1957), що здійснив чималий вплив на розвиток соціальної фантастики в СРСР та інших країнах «соцтабору» присвячено чимало літератури, тому обмежимося найсуттєвішими заувагами. Головною заслугою Єфремова є скрупульозно-науковий рівень постановки проблеми про майбутній розвиток суспільства. Гуманізм, домінант суспільного над егоїстичним, комунізм як необхідна передумова появи надрозвиненої космічної цивілізації, світове братерство звільнених від соціальних пут розумів, краса як вияв природної доцільності, інферно, стріла Арімана – усі ці ідеї бачимо у творах Єфремова. Герої Єфремова – фізично сильні, красиві люди, які, втім іноді нагадують холодних напівбогів; мужні чоловіки-герої, та сповнені свого достоїнства красиві жінки. Письменник дає свої відповіді на питання, що становить одвічну проблему авторів утопій – чим будуть зайняті люди, якими будуть їхні помисли і поривання в епоху «світлого завтра», коли не буде нинішніх суспільних протиріч.

У повісті «Серце змії» (1959) Єфремов продовжує філософські роздуми над долею розуму і закономірностями розвитку суспільного і космічного. Автор висуває ідею універсальності розумного життя у Всесвіті і незалежного один від одного досягнення планетарного комунізму таким розумним життям, що дає колосальне вивільнення ресурсів для освоєння Космосу і пізнання навколишнього.

«Година бика» (1969), роман, що набагато прохолодніше був зустрітий критикою, напевно, ще яскравіше передає авторську концепцію комунізму через протиставлення суспільству планети Торманс.

Утопія-мрія і утопія-проект

 

Томас Мор. Портрет роботи Ганса Гольбейна молодшого.

На побутовому рівні під словом «утопія» зазвичай розуміють щось нездійсненне, нереальне та наївне. Саме поняття «утопія» походить від назви острова у творі Томаса Мора «Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516). Один з варіантів приблизного перекладу цього слова з давньогрецької – «місце, якого немає», інший – «благе місце».

Проте утопічне мислення, що було притаманне як широким народним масам, так і найбільш визначним соціальним мислителям та філософам минулого, з’явилося задовго до Мора з його знаменитими твором. Згадаймо ностальгію древніх про «золотий вік» чи ностальгію римлян періоду ранньої імперії за часами, коли патриції жили простим демократичним життям і мало чим відрізнялися від плебеїв. В такому ж ключі можна розглядати і міфи про Атлантиду, зрештою, все міфологічне життя грецького пантеону, адже боги у греків були де-факто ідеалізованими людьми, яких не стримували соціальні умовності й реалії земного світу.

Які ж були корені утопій, що примушувало людей складати описи якихось не існуючих у реальному житті суспільств? Вочевидь, головною причиною виникнення таких придуманих конструкцій є невдоволення існуючим станом речей. Щось було не до вподоби у сучасному для автора утопії соціумі; як правило, такими факторами був стан міжлюдських  стосунків, різноманітні пороки класового суспільства, організація влади, безправ’я народу і т.п. Відчуття, що щось «не так», виникало ще у відомого філософа Платона, який описав, як йому здавалося, оптимальне облаштування поліса у своїй «Державі» (380 р. до н. е.), одному з перших утопічних творів. Звичайно, кожен ідеал, який автор змальовував у своїй умоглядній системі, був обмежений поглядами та вподобаннями автора, а ще більше – тими соціальними стереотипами, які панували в часи, коли жив утопіст. Так, рівноправ’я у «Державі» Платона стосувалося лише обмеженого кола «благородних» правителів, а в «Утопії» Мора допускалося існування рабів. Власне, автор не міг стрибнути вище голови у тому сенсі, що ідеальним сконструйоване суспільство могло сприйматися лише сучасниками. Нащадкам античні чи середньовічні утопії більше говорять про реально існуючу епоху автора твору, аніж слугують соціальними орієнтирами, системами «до побудови».

Тут ми підходимо до питання про мету і реалістичність тієї чи іншої утопії. В цьому сенсі філософ, представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе у своїй праці «Кінець утопії» (1967) розрізняв два типи таких побудов. Перший тип представляє собою конструкції, існування яких неможливе в принципі в силу порушення законів природи – біологічних, фізичних чи інших. Другий тип утопій неможливий у силу обмеженості наявних історичних обставин, які, втім, очевидно, зміняться в майбутньому. Іншими словами є утопія в строгому смислі цього слова – щось нездійсненне, неможливе, пусте мріяння (утопія І), а є утопія-план, проект на майбутнє (утопія ІІ). Перифразуючи етимологію морової «Утопії», можна сказати, що мова йде про «місце, якого немає, бо НЕ МОЖЕ БУТИ» і «місце, якого ПОКИ ЩО немає». Нижче йтиметься здебільшого про другий тип утопій, хоча час від часу згадуватимемо й перший. 

Є й інші варіанти поділу утопій. Утопії можна розрізняти за географічною локацією, числом охоплених соціальною конструкцією осіб: острівні (острів, долина, окрема країна, замкнена община) і глобальні (планетарні чи навіть всесвітні, що не залишають острівців з іншим соціальним устроєм). За часовим критерієм виділяються утопічні системи, поміщені в минуле (наприклад, та ж концепція Золотого віку), майбутнє (зустрічається найчастіше) або в паралельний час (як правило, в жанрі альтернативної історії). Крім того, є ще технологічні утопії, в яких нове суспільство виникає шляхом трансформації старого за допомогою якихось революційних винаходів, широкого впровадження технічних новинок (такі сценарії представлені у творчості російського фантаста Олександра Лазаревича). Утопії прогресорського типу описують світ, що побудований після зовнішнього втручання, зазвичай більш розвиненої інопланетної цивілізації. Трапляються утопії, у яких суспільство радикально перебудоване внаслідок зміни існуючих соціальних ролей (або таке, що існувало першопочатково), сюди, приміром відносять феміністичні утопії.

Звичайно, різняться утопії й за суттю світоглядного чи політичного ідеалу, який лежить у їх основі: релігійні, традиційно-консервативні, ліберальні чи комуністичні; якщо перші двоє глорифікують спадок минулого (так, більша частина всієї літератури фентезі апелює до ідеалізованого феодалізму, середньовічного світу), треті утверджують трішки «прикрашений» варіант сьогодення, то комуністичні утопії є чимось принципово іншим. Власне, сама автентична теорія Маркса, якщо говорити алегорично, є справжньою політичною футурологією, тому вона, напевно, так вдало вписується як в утопічні побудови зокрема, так і в соціальну фантастику загалом. Відразу зазначимо, що табори, репресії та інші негативні образи, взяті з досвіду «реального соціалізму» та утверджені в масовій свідомості стереотипи про СРСР як «символ» комунізму не мають ніякого відношення до теми комуністичних утопій. Адже під терміном «комуністична утопія» в даному контексті розуміється не якась фантастична конструкція, де наявна патерналістська держава з відповідною символікою, не ідеологічні агітки, а те саме світле майбутнє, в якому немає грошового обігу, навіть економіки у сучасному розумінні, замість казенного апарату насильства існують самоврядні громади, суспільство, що засноване на принципово інших засадах і складається з універсальних, високоморальних особистостей. Звичайно, така утопія буде мати свої протиріччя (без яких, як відомо, рух вперед не відбувається), але вони вже носитимуть інший, діалектично вищий рівень, ніж існуючі.

Нижче мова буде йти здебільшого про комуністичні глобальні утопії (вада «острівної» утопії полягає у ідеї обмеженості, ізоляції, що веде до поступового виродження).

Комуністична утопія – жанр складний для автора. Описане в творі суспільство має бути реалістичним, правдоподібним, при тому, що фантасту не так уже й багато джерел, від яких можна відштовхнутися у своїх теоріях. Адже досі егалітарних високорозвинених суспільств, де панував би принцип «один за всіх і всі за одного», де Свобода, Рівність і Братерство покладені в основу буття не було побудовано. Вочевидь, саме тому утопій набагато менше, аніж антиутопій, основне завдання яких – застереження від існуючих чи майбутніх соціальних небезпек.

Бурхливий розвиток науки і техніки, відкриття, що сипалися як з рогу достатку, культ прогресу, що утвердився наприкінці ХІХ століття, зрештою, оптимістичний світ творів Жуля Верна та вражаючі прогнози Альбера Робіди (наприклад, «ХХ століття», 1883) дали поштовх розвитку модерних утопій. До другої половини ХІХ століття утопія вважалася окремим літературним жанром. Але з виникненням фантастики (у сучасному розумінні) утопія вливається як жанровий підрозділ у цей різновид літератури. Наразі можна вибудувати такий жанровий ряд: фантастика – «м’яка» фантастика – соціальна фантастика – утопії – комуністичні утопії.

Слід сказати, що узагальнюючої критичної літератури по утопієзнавству за більш ніж сотню років накопичилося багато. Проте критичних робіт по творах в жанрі комуністичної утопії обмаль. Наразі нам відоме лише одне монографічне дослідження з цієї теми – «Червоні креслення» (2008), що належить перу німецького фантастикознавця Вольфганга Бота. В 2009 році автор за цю книгу був нагороджений премією імені Курда Лассвіца. В «Червоних кресленнях» прослідковуються витоки жанру комуністичної утопії, аналізується бачення комунізму в творах фантастики (переважно німецькомовної), інші пов'язані аспекти як фантастичні сюжети (диктатура пролетаріату, фемінізм, атеїзм і т. ін.).

Нижче ми спробуємо проаналізувати або принаймні згадати основні комуністично-утопічні твори. Автор цих рядків свідомий того, що список може бути неповним, та й формат даної розвідки не дозволяє у повній мірі розкрити особливості того чи іншого твору, тому будемо звертати увагу на найсуттєвіше у сенсі утопієзнавства.