понеділок, 29 червня 2020 р.

КОМУНІСТИЧНА УТОПІЯ: ОБРАЗИ СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО У ФАНТАСТИЦІ





Закінчення. Початок дивіться тут.



Радянські утопії 1920-х – 1930-х років

Новий поштовх появі утопій дав 1917 рік. Усі утопії 1920-х сповнені революційного ентузіазму й щирої віри у радикальні суспільні перетворення.
Кращий світ змальовано у повісті «Країна Гонгурі» (1922) Вівіана Ітіна. Молодий більшовик Гелій, якого мають на світанку розстріляти вороги, потрапляє до нього під час гіпнотичного сеансу, в який його занурює співкамерник-лікар. Новий для героя світ – не скільки комунізм, скільки світ-мрія, де прекрасні оголені люди пурхають як птахи, де солодкі плоди небачених розмірів втамовують голод і спрагу кожного, замість нікчемних папірців, які колись називали грошима, використовують енергію радію. Це світ відкриттів і досягнень; світ, який забув, що таке війна. Гелій, що з брудної камери перенісся у цю дивовижну країну, усвідомлює себе Ріелем, винахідником і вченим, дослідником мікросвіту. Ріель здійснює надважливе відкриття, підходить до розуміння того, що у космосі є симетрія, ідентичність будови мікро- та макросистем. Інше, уже не таке приємне відкриття – світову гармонію порушують війни, агресія й антигуманність.
І Ріель, і Гелій помирають (перший добровільно, другий від кулі ворога). Незважаючи на це, між рядків читається протест проти влади смерті, царства ентропії. Життя – гармонія, що повторюється в молекулі і галактиці, протистоїть смерті і знищенню. Війна – це породження первозданного хаосу, яке повинно бути назавжди усунено життям, наділеним розумом.
Оригінальні шляхи до побудови утопічного майбутнього запропонував поет-біокосміст Олександр Ярославський. Найцікавішими у його творчості є «Поема анабіозу» (1922) та «Аргонавти Всесвіту» (1926). Ярославський, як і всі представники гуртка біокосмістів, бачив у освоєнні космосу, заплідненні вселенських просторів життям, імморалізмі логічне продовження прогресу перемігшого капіталізм людства.
«Поема анабіозу» - справжня ода штучному сну. Сон, у який будуть занурені мільйони, не вічний – в той час, коли одні сплять, інші (частина робітників і інженерів) будуватимуть матеріальну базу комунізму (можливо, навіть, анархо-комунізму). Ярославський не говорить про революції і насильство, навпаки, по задуму автора, навіть класовий ворог може досягти безсмертя і жити в суспільстві комунізму, коли він прокинеться серед людей майбутнього, але вже без своїх багатств, фабрик і пароплавів, а як звичайний член соціуму. Більшість же індивідів при цьому немов «застрибують» у комунізм, минаючи всілякі перехідні стадії. «Аргонавти Всесвіту» продовжують соціально-утопічну тему: автор висловлює ідею створення вселенського суспільства, основою якого є Любов.
«Прийдешній світ» (1923) Якова Окунєва є романом, що багато в чому нагадує стиль Богданова, з його схематизмом і показною штурмівщиною. Сюжетні лінії розроблені поверхово, діалоги спрощені, авторських роздумів немає. Для прикладу – дочка професора безнадійно хвора на туберкульоз, але про хворобу не згадується, коли вона потрапляє у світ майбутнього: дівчина зайнята виключно любовними справами.
Інтелігент-доброволець Вікентьєв за допомогою газової камери генія-професора Морана оживає в 2123 році – у «Прийдешньому світі». Тут усе викликає подив – люди ходять майже без одягу, чоловіки і жінки практично не відрізняються один від одного (у обох статей відсутній волосяний покрив), ніхто не розуміє, що таке "сім'я", діти виховуються у спеціальних комбінатах... Поширеним явищем стала ідеографія – дальній аналог Інтернету. Якщо говорити про побут нащадків, то одні ідеї автора цікаві (харчування організму за допомогою занурення в спеціальну рідину), інші просто неймовірні (люди майбутнього відмовляться від сну, збільшуючи час для саморозвитку – для цього достатньо прийняти радіоактивний душ, щоб вбити «шкідливі бактерії, які викликають сонливість»).
У світі майбутнього суспільство іноді видається знеособленої натовпом, за яким не видно окремої людини. Хворобливі діти в ранньому віці позбавляються життя, застосовується євгеніка, примусове лікування, навіть нещасна любов лікується. Автор висуває й інші сумнівні думки, наприклад, про користь частої зміни кадрів. Особливо вражає картина, коли люди з червоними прапорами марширують і шикуються в колони, з радістю чекаючи честі – яку ж роботу їм сьогодні доручить виконати Статистичне бюро?
Не менш оригінальною є творчість Віктора Гончарова, фантаста, про якого окрім прізвища практично нічого не відомо. Буйство фантазії автора, що написав романи «Психомашина» (1924) та її продовження «Міжпланетний мандрівник» (1924) вражає. Якщо перший, користуючись сучасною термінологією, можна назвати романом у стилі дизельпанк, то другий є своєрідною космооперою з елементами утопії. Найбільш цікавою для нас у цьому сенсі є перша частина «Міжнапланетного мандрівника» - «Комбінації всесвіту». Гончаров висловлює тут думку про психоенергію та телепатію як про головні рушійні сили майбутнього прогресу. Несподіваним сюрпризом для читача ХХІ століття, напевно, буде ідея Гончарова про множинність всесвітів, про планети-двійники всередині одного всесвіту. Логічно продуманим виглядає світ майбутнього на Землі №2 (через 5 років), епоха соціалізму на Землі №3 (через 100 років) і світ комунізму на Землі №4 (через 500000 років). Все це описано без надмірної конкретизації, проте зі згадуванням необхідних фактів-маркерів: через 100 років капіталізм залишився тільки в США, через 500000 років – у сусідів по Сонячній системі; розвиток творчого генія в далекому майбутньому призводить до широкого освоєння космосу і його перетворення – був споруджений рукотворний міст з Землі на Венеру.
У світі майбутнього не все підвладне сприйняттю прибульця з далекого минулого – зникнення сім'ї, повна рівність чоловіка і жінки, успіхи в науці майбутнього привели до відмирання статей. Всі жителі Землі №4 виявилися... гермафродитами.
Утопія Вадима Нікольського «Через тисячу років» (1927) більш традиційна. До комунізму в романі людство майбутнього прийшло характерним для багатьох радянських творів цього жанру шляхом – через глобальну війну двох світових політичних блоків. Природно, світ добра перемагає світ кровожерливих капіталістів і об'єднане людство починає впевнену ходу до прийдешнього. До ХХХ століття був побудований зразковий лад. Як годинник функціонує система різнорівневих рад; робочий день («трудова повинність») триває 1-2 години; міста, ці нездорові збіговиська з їх антисанітарією і шумом були покинуті через непотрібність, благо інфраструктура і засоби зв’язку дозволяли налагодити комунікацію. Люди майбутнього – ожилі античні статуї, термін життя досягає декількох сотень років, причому люди не вмирають, а саме йдуть з земного буття, сказавши і зробивши все і випивши до дна чашу відміряного долею. Щоправда, як інженер-гідроенергетик, Нікольський більше уваги приділяє опису технічних аспектів життя людей майбутнього. Деякі прогнози виявилися пророчими – вибух атомної бомби в 1945 році, широке використання реактивних двигунів, спостереження за космічними об'єктами за допомогою штучного супутника Землі. Поряд з цим помітно, що автор не може вийти за межі свого «техніцизму» - зрозуміло, що планета і в ХХХ столітті залишилася всього лише глобальним ресурсом для Людини.
В 1930-х – на початку 1950-х в утопічних творах стають все більш помітними ідеологічні впливи і настанови на зразок «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні», вождизм, а також прозорі алюзії на реалії того часу.
Глобальний конфлікт, неминучість якого уже усвідомлювалась тоді, описується в романі практично невідомого нині фантаста Еммануїла Зеліковича «Наступний світ» (1930). Автор оповідає про подорож американського професора і його помічника-інженера на таємничу планету, де місцевими мешканцями побудоване ідеальне суспільство. Після ознайомлення з визначними пам'ятками і побутом місцевих жителів, земляни відправляються на сусідню планету, де панує буржуазний лад і фактично ініціюють там глобальну революцію.
Родзинка роману полягає в тому, що автор поміщає комуністичну планету в… паралельний всесвіт. Мандрівники потрапляють туди за допомогою чотиривимірного (!) променя, який випускає апарат, винайдений професором. Крім того, Зелікович впритул підходить до ідеї, висловленої у фільмі «Матриця» - наш світ може бути всього лише проекцією, в даному випадку - тривимірною проекцією чотиривимірного світу.
Основний мінус «Наступного світу» - його шаблонність і агресивна заідеологізованість (особливо в другій частині). У світі комунізму давно немає каральних органів і силових структур, але, тим не менше, при польоті до сусідньої відсталої планеті «гуманні прогресори» з явним задоволенням особисто нищать проклятих буржуїв. З блискучих зорельотів комуністичних напівбогів десантується підпільний партосередок місцевих революціонерів, який і організовує повалення антинародної влади.
Ще більше схематизму й заідеологізованості помітно у повісті Яна Ларрі «Країна щасливих» (1931). Автор описує життя «Республіки», де панує, попри декларований комунізм, лад, більше схожий на державний капіталізм. Про світ за межами «Республіки» не згадується. Безкінечні мобілізації «трудових армій», гігантоманія будівництв, волюнтаристські проекти, масове застосування практичного безмежного некваліфікованого людського ресурсу (хоча є згадки й про автоматизацію) – усе це не є дивиною в «Республіці». Чи не єдиним серйозним достоїнством книги є те, що автор, можливо, першим серед утопістів поставив питання про енергетичну проблему, яка неминуче нагадає про себе у майбутньому.
Певні риси комуністичної утопії є у романі Леоніда Леонова «Дорога на Океан» (1935, 1936). У цьому об’ємному (біля 600 сторінок) зразку соцреалістичної літератури містяться невеликі футуристичні вставки. В цілому твір присвячено будням провінційних залізничників. Час від часу головному герою у снах являється світлий світ майбутнього. Щоправда у майбутньому автор допускає існування таких понять, як «урядова комісія» та «виконком». Майбутнє у баченні Леонова бачиться переспівом СРСР 1930-х. Оригінальністю, проте, відзначаються кілька сторінок наприкінці роману з описом гіпотетичної зустрічі космічної експедиції жителями об'єднаної Землі, що є предтечею сюжетних ліній фантастики післявоєнного періоду.
Останнім довоєнним утопічним твором в СРСР можна вважати «Мандрівку до країни комунізму» (рук. 1939-1942; 1965) Євгена Петрова (Катаєва), що стала також останнім незавершеним творчим задумом цього письменника. Твір представляє собою відверту агітку тогочасному Радянському Союзу. За сюжетом сюди приїжджає американський журналіст і переймається симпатією до «соціалістичної» держави. Пропагандистський стиль у «Мандрівці…» сусідить, приміром, з явно сумнівними тезами щодо відмирання кінематографу в майбутньому, підкреслюється «історична велич російського народу» і т.п.

Утопії 1950-х – 1970-х років: найвідоміші твори

Період хрущовської відлиги став новим етапом у розвитку наукової фантастики в СРСР. Лібералізація суспільно-політичного життя, послаблення ідеологічного тиску, запуск першого супутника, політ людини у космос, декларування побудови матеріальної бази комунізму уже в найближчому майбутньому – усе це сприяло появі більш продуманих і менш заідеологізованих творів соціальної фантастики. Атмосфера прогресу і космічних подорожей міцно завоювала серця фантастів цього періоду. Кінець 1950-х – 1960-ті роки стали своєрідним золотим часом для появи радянських утопій.
У цей період з’явилася відома утопія «Магелланова хмара» (1955) Станіслава Лема. Хоча вона й не належала радянському автору, проте написана була цілком у дусі радянської парадигми. До цього твору автор сам ставився досить скептично, заборонивши публікувати переклад роману японської мовою: «Японія не знала комуністичного режиму, і якщо мій роман зверне у комунізм хоча б одного-єдиного японця, мені судилося горіти у пеклі». Комуністичний лад в романі радше фоновий, іноді навіть формалізований. Згадуються, зокрема, перша і друга фази комуністичної формації, водночас читачеві дають зрозуміти, що комунізм – універсальна закономірність розвитку будь-якого гуманоїдного суспільства у Всесвіті. Люди майбутнього постають у романі доволі буденними, цілком пересічними персонажами. Так, вони теж роблять благородні вчинки, теж жертвують собою заради інших, але роблять це без піднесеного пафосу. Люди Лема – це, по суті, наші сучасники (хоч за хронологією романа минуло вже більше тисячі років), вони іноді постають боягузами, нерішучими слабодухами.
Автор віддає належне традиції масштабного переплануванням екосистеми планети: на Гренладнії у світі Лема буяють тропіки. Незважаючи на описи широкого використання автоматизації, для ремонту космічного корабля персонажі використовують технічні засоби, що мало чим відрізняються від сучасних. Такою ж недосконалою виглядає й медицина майбутнього. Інший сюжетний недолік пов'язаний із тим, що комуністичне людство за тисячу років так і не вийшло за межі Сонячної системи. Коли ж політ до системи Центавра все ж був здійснений, то на його шляху був виявлений корабель «атлантидів» (вочевидь, представників західних країн). З цифр, наведених в романі, виходить, що імперіалісти стартували десь у наш час…
Справжньою революцією у жанрі стала творчість російського фантаста Івана Єфремова. Роману «Туманність Андромеди» (1957), що здійснив чималий вплив на розвиток соціальної фантастики в СРСР та інших країнах «соцтабору» присвячено чимало літератури, тому обмежимося найсуттєвішими заувагами. Головною заслугою Єфремова є скрупульозно-науковий рівень постановки проблеми про майбутній розвиток суспільства. Гуманізм, домінант суспільного над егоїстичним, комунізм як необхідна передумова появи надрозвиненої космічної цивілізації, світове братерство звільнених від соціальних пут розумів, краса як вияв природної доцільності, інферно, стріла Арімана – усі ці ідеї бачимо у творах Єфремова. Герої Єфремова – фізично сильні, красиві люди, які, втім іноді нагадують холодних напівбогів; мужні чоловіки-герої, та сповнені свого достоїнства красиві жінки. Письменник дає свої відповіді на питання, що становить одвічну проблему авторів утопій – чим будуть зайняті люди, якими будуть їхні помисли і поривання в епоху «світлого завтра», коли не буде нинішніх суспільних протиріч.
У повісті «Серце змії» (1959) Єфремов продовжує філософські роздуми над долею розуму і закономірностями розвитку суспільного і космічного. Автор висуває ідею універсальності розумного життя у Всесвіті і незалежного один від одного досягнення планетарного комунізму таким розумним життям, що дає колосальне вивільнення ресурсів для освоєння Космосу і пізнання навколишнього.
«Година бика» (1969), роман, що набагато прохолодніше був зустрітий критикою, напевно, ще яскравіше передає авторську концепцію комунізму через протиставлення суспільству планети Торманс.


Світи братів Стругацьких багато в чому задумувалися як протиставлення концепції Івана Єфремова. Аркадій і Борис Натановичі прагнули показати новий світоустрій через діалоги і ситуації, в які потрапляють звичайні, пересічні люди майбутнього, у яких часто вгадуються типові образи представників радянської науково-технічної інтелігенції. У цьому сенсі в творах Стругацьких (навіть відносно об’ємні свої речі вони визначали як повісті) менше пафосу і філософії, проте більше художності, аніж у Єфремова. Ще одна особливість їх творчості – наявність світу «Полудня», проте відсутність власне утопічного центрального роману з докладним описом соціального життя землян майбутнього. Деякі уривкові відомості можна знайти у творах «Передполудневого циклу». Так, у «Країні багряних хмар» (1959) згадується Союз Радянських Комуністичних Республік, а у «Стажерах» (1962) говориться про наявність ринкової економіки в США, але без монополій і крупних фірм. У «Хижих речах сторіччя» (1965) описуються міщанські типажі в курортному приморському містечку явно західного типу. З усього цього слідує, що Стругацькі у «Передполудневому циклі» описують ще острівну утопію, «комунізм в окремо взятій країні».
Заголовною, й напевно, найбільш оптимістичною річчю у творчості Стругацьких є збірка «Полудень, ХХІІ сторіччя» (1967), що й дала назву авторській утопічній моделі. Незважаючи на те, що комунізм, судячи з другорядних деталей, не зовсім доведений до досконалості, в атмосфері твору відчувається якась легка безтурботність. В образах космольотників і десантників вгадуються романтики 1960-х. Міркувань про соціальний устрій небагато, оповідання складаються здебільшого з діалогів та побутових сценок, про що говорилося вище. Самі оповідання досить різноманітні за тематикою. Тут і глобальні проблеми – зустріч комуністичного людства з біоцивілізацією інопланетян, спроба зробити оцифрування особистості, і зовсім тривіальні, як, наприклад, виховання важкого підлітка.
Оригінальною, написаною у нехарактерній для радянської фантастики стилістиці космоопери є трилогія Сергія Снєгова «Люди як боги». Перша частина трилогії - «Галактична розвідка» (1966) знаменна тим, що тут ставиться проблема гуманізму, що виходить за межі Землі. Чи повинні люди поширювати свій альтруїзм, допомагати, включати до своєї спільноти представників інших світів, що значно відрізняються фізично, морально і соціально? В цьому відношенні цікавий епізод зі «змієдівчиною» Фіолою, любов до якої головного героя виявилася короткою, і, природно, передчасною. У другій частині – «Вторгнення до Персею» (1968) автор протиставляє землянам-егалітаристам структуроване суспільство «руйнівників», які стали потім «деміургами». Протистояння «комунізм-капіталізм» переростає вже у щось більше – війну добра зі злом. У останній частині трилогії – «Кільце зворотного часу» (1977) описується раса рамірів, які досягли такого рівня самоорганізації, що можуть керувати часом та розчищати центр Галактики від надлишку зірок. Поряд з ними люди, високорозвинені галакти і руйнівники-деміурги разом узяті здаються мурахами.
Закінчення цієї зоряної епопеї життєствердне. Людині є ще куди рости, вона не застигла у своїй величі за зразком рамірів. Хоч люди вже як боги, у них є неспокійний серце першовідкривачів, носіїв світлого і безкорисливого. Напевно, для цієї мети автор підкреслює ознаки старості у діючих персонажів, роблячи їх трохи недосконалими і смертними. Всі персонажі-земляни близькі і зрозумілі, хоча й виглядають людьми майбутнього.
По-своєму будує світ майбутнього у своїй дилогії про каллістян Георгій Мартинов. Добру половину роману «Каллісто» (1957) займає детективний сюжет, де імперіалісти-терористи намагалися вкрасти технічні секрети інопланетян-каллістян і не дати Радянському Союзу оволодіти передовими технологіями гостей. Проте є тут і невеликі за обсягом, але красномовні свідчення суспільного устрою каллістян. У них повний комунізм, їх соціум давно пережив соціалістичну фазу. Каллістяни безпосередні, наївні, добрі й людяні та дуже схожі на землян. Якщо в першій книзі дилогії відчувалася якась наївна награність сюжету, натягнутість фабули, то в «Каллістянах» (1960), автор, безумовно, виграв за рахунок розвитку теми космічної подорожі, вмілого показу життя каллістян на своїй планеті, а також органічно вплетеної в сюжет романтичної історії. Мартинов – один з небагатьох радянських фантастів, яким дійсно вдалося утримати баланс між простим, зрозумілим, а, головне, цікавим для юного читача поглядом на суспільний устрій майбутнього і стрункістю висновків, цілісністю поглядів. Тут і 4-годинний робочий день, який, незважаючи на рекомендації медиків, так і норовлять продовжити завзяті працівники, і автоматизація виробництва, і всесвітня мережа (в романі це «екрани», які стоять у кожному домі), і відсутність економіки з політикою, і нестримний технічний прогрес. Автор натякає, що й інститут шлюбу в каллістян уже давно змінив свою суть. Напевно, найбільш неправдоподібним виглядає сценарій «безкровної революції», у ході якої від правителів відвернулося навіть найближче оточення, що призвів до побудови такого суспільства.
У іншому романі Мартинова – «Гіанея» (1963, 1965) ставиться проблема перевиховання, еволюції особистості, що сформована у елітаристському суспільстві. Саме така героїня на ім’я Гіанея потрапляє у суспільство землян, що давно живуть без кордонів і користуються міжнародною мовою. З представниці традиційного, жорстокого суспільства, де жінки не мали ніяких прав, крім права вибору чоловіка, Гіанея поступово стає жінкою Землі, новою людиною. Відомо, що перший варіант роману більш трагічний – Гіанея вмирає, ставши жертвою злоби своїх одноплемінників, не вписавшись у суспільство Землі. Стараючись догодити підлітковій аудиторії, автор радикально змінив закінчення роману – у другому варіанті твору (1971) головна героїня залишається живою й перетворення особистості логічно завершується. Як і в «Каллістянах», на батьківщині одноплемінників Гіанеї, що виношували плани колонізації Землі, зрештою переміг лад, аналогічний земному.
Проблеми адаптації до комуністичного суспільства відображені і в «дорослому» романі «Гість з безодні» (1962). Людина з ХХ століття, колишній радянський снайпер часів Другої світової прокидається через тисячоліття після своєї смерті. Наука дев'ятого століття комуністичної ери (нове літочислення ведеться від 1917 року) досягла неймовірних висот в галузі відновлення мертвих тканин. Перша третина роману присвячена висвітленню конфлікту героя з чужим для нього майбутнім світом. Освоїтись йому допомагають представники екіпажу далекої космічної експедиції, майже сучасники героя з недалекого для нього майбутнього, що завдяки ефекту відносності часу потрапили на Землю через тисячоліття. У світі майбутнього давно немає окремих народів, держав, кордонів. На Землі в ходу одна спільна мова на основі суміші колишніх європейських мов, хоча у Східній Азії збереглася своя мова. Держструктур не залишилося, вся «влада» представлена ​​Радою науки і Радою техніки. Великих успіхів людство досягло у царині освоєння космосу, технічному розвитку, особливо транспорту. Чи не основним досягненням є антигравітація, яка використовується повсюдно. Мартинов описує пристосування і механізми, які нагадують сучасні мобільні телефони і скайп-зв'язок. Люди майбутнього досягли значних успіхів у відтворенні людського капіталу. Дворічні малюки за розвитком відповідають восьмирічним з ХХ століття, з цього віку вони навчаються в спеціальних громадських педагогічних закладах - «комбінатах».
Роман, очевидно, є своєрідною відповіддю на набагато похмуріший твір Станіслава Лема «Повернення з зірок» (1961) із подібним сюжетом, де головний герой фактично тікає із незрозумілого йому суспільства у космічну подорож, так і не прийнявши його внутрішньо.


Інші радянські та російські утопії

Зустрічалися в цей час, втім, і не завжди сюжетно продумані та ідейно непротиречиві твори. Наприклад, у романі Юрія та Світлани Сафронових «Внуки наших внуків» (1958) подібних недоліків чимало. Опис сюжету схематично-сухий, зовсім не розкриті характери головних персонажів, не відображена внутрішньо-моральна сторона людини нової епохи. Суспільний устрій у творі є ідеалізацією СРСР: урбанізовані колгоспи, глобальна перебудова природи, мирний атом і кібернетика. Ядерні випробування, до речі, проводяться на населеній планеті, розтоплюється весь лід Антарктиди і т.п.
У повісті Олега Корякова «Формула щастя» (1964) піднімаються морально-етичні питання людей майбутнього. Хоча події повісті відбуваються в невизначеному майбутньому, більшу частину обсягу цього твору займає псевдодокументальна розповідь про 1960-ті роки. Коряков створив образи майже ідеальних комсомольців, такі собі прообрази людей майбутнього. Старшокласники захоплюються поезією і лижним спортом, цікавляться творчістю Герцена і збираються після уроків для обговорення розлогих тем. Радянські люди на сторінках повісті, не маючи побутових зручностей, живучи в комуналках без газового опалення, міркують про вічні питання російської інтелігенції. Що є людським ідеалом, що є справедливим, а що ні?
Світ нащадків у повісті разюче схожий на десятиліття хрущовської відлиги. Герої старих щоденників і листів з 1960-х і їхні далекі нащадки – практично одні й ті ж типажі. Чудеса техніки і нові відкриття майже не згадуються, про суспільний устрій теж не йдеться. З лишком все це заповнюють моральні якості і характеристики нових людей, що прагнуть витворити свою власну формулу щастя.
Своєрідний стиль письма виділяє творчість Вадима Шефнера. Його твори стоять на стику соціальної фантастики, казки для дорослих, гумористичної фантастики та інших фантастичних піджанрів. Так, повість «Дівчина біля урвища, або Нотатки Ковригіна» (1964) суміщає риси виробничої та «м’якої» фантастики. З одного боку, центральною сюжетною віссю повісті є пошук універсального матеріалу, який має замінити усі існуючі будівельні матеріали. З іншого боку, розповідь ведеться від імені гуманітарія-літературознавця, абсолютно недосвідченого як у техніці, так і в деяких тривіальних життєвих питаннях.
Дуже барвисто описаний у повісті День скасування грошей, що й так стали на той час чистою умовністю. Для головних героїв, завзятих філателістів, справжнім ударом стала відміна випуску марок, адже марки - підтвердження оплати поштової послуги, а гроші-то вже є надбанням музеїв. Шкідливі звички, такі як куріння, розпивання алкоголю або вживання лайливих слів, залишилися в минулому. Ковригін, один з головних героїв і автор «Записок ...» займається збором таких лексичних атавізмів, що позначали колись віджилі суспільні явища.
Незважаючи на загальний мажорно-іронічний лад повісті, розв'язка у цій історії трохи трагічна. Але,  смерть Людини, що подарувала суспільству результати праці і творчості всього свого життя, була не марною. Новий універсальний матеріал відкрив шлях до зірок.
У іншому творі Шефнера – романі «Хижка боржника» (1981) бачимо ще більш неймовірне поєднання – утопічні мотиви, побутові замальовки з життя Ленінграда 1950-х – 1960-х років, та навіть умовні апокаліпсис з постапокаліпсисом. Головні персонажі в романі Шефнера – не напівбоги, а живі люди з усіма своїми дріб'язковими негараздами і недоліками. На передній край Шефнер ставить так званих військових істориків – людей, у яких ще зберігається статут і форма, і які в більшій, ніж інші мірі схильні до самопожертви. Ленінградці періоду відлиги теж не канонічні. В основному добрі, душевні люди, втім, не позбавлені «пережитків власництва».
Головний герой, представник того часу, дивовижним чином отримує індивідуальне безсмертя й «своїм ходом» опиняється у світі далеких нащадків. Безсмертя, як сніжний ком, що перетворюється в лавину, тягне за собою низку боргів і помилок головного героя. Швидше несвідомих, але таких, що вимагають спокути…
Філософсько-меланхолійні твори Геннадія Гора сповнені роздумів про внутрішній світ героя в новому суспільстві. У повісті «Мандрівник і час» (1962) після доволі традиційного початку (після анабіотичного сну герой повісті прокидається через 300 років) не слідує екскурсія по утопії майбутнього, хоча суспільний устрій комуністичного прийдешнього вимальовується в одному розділі досить рельєфно. Замість цього читач занурюється у моральні переживання героя, світ філософських роздумів: що є людина і людське, де грань між людиною і природою, людиною і машиною; про простір, час, саму нескінченність. У невеликій повісті «Уера» (1964) автор роздумує над феноменом особистості в суспільстві, позбавленому класових протиріч.
Кілька утопічних творів належать перу популярного у свій час фантаста і критика Георгія Гуревича. Найвідомішою з них, вочевидь є роман «Ми – з Сонячної системи» (1965). Комуністичне майбутнє в романі «виросло» із «першої соціалістичної держави» СРСР. Є, правда, в цьому світі і острівець традиціоналізму і клерикалізму – республіка ЦЦ («Цитадель Цивілізації»).
Продемонструвавши весь утопічний набір, що побутував у радянській фантастиці – сусідство технічних нововведень з ручною працею (чого варта сама «фотонна лопата», якою ріжуть гірську породу), масштабне перепланування земної кулі у парі з антигуманізмом щодо тварин і т.п., цей роман «розквітає» під кінець.
За сюжетом, було винайдено технологію копіювання, своєрідну чарівну паличку майбутнього. Спочатку це вирішило продовольчу проблему. Потім розпочалася боротьба з епідемією страшної хвороби, яку вдалося приборкати. Нове відкриття також призвело до розуміння природи старіння, клонування, а, зрештою, і безсмертя.
У оповіданні «Таланти на вимогу» (1986) Гуревич відповідає на питання щодо протиріч, які будуть стрижнем розвитку нового суспільства. Якщо протиріч між багатими і бідними уже не існує, то залишаються ще протиріччя між потребою у творчості, працею на благо людства й індивідуальними схильностями, талантами, які є неоднаковими від природи у кожного члена суспільства. Тобто хтось є талановитим художником, математиком, ремісником, а хтось просто пливе по течії. Між тим прогрес вимагає все нових і нових навичок та вмінь – неординарних, не обмежених тим, що дала людині природа, генетика. У оповіданні усе відбувається за допомогою чудо-уколів, що збільшують  здатність до навчання певним видам діяльності. Будь-хто може придбати найрізноманітніші таланти. Природна нерівність  (фізики – лірики, естети – практики) вирівнюється, проте не втрачається людська індивідуальність.
Гуревич, тонкий психолог (особливо йому вдається передати дитячу психологію), яскраво змальовує протиріччя між консервативною людською природою, що вже починає відставати від свого часу, і паростками нового, постлюдського.
Продовжує цю лінію Гуревич і в оповіданні «Ордер на молодість» (1988, 1990). У світі майбутнього, Всесвітній федерації Республік давно вже немає несправедливості. Буденною традицією стало омолодження організму після досягнення віку 60 років. Нові тіла, нові здібності, нові професії. Головному герою належить вибрати, ким же він хоче стати у своєму другому житті. Як виявилося, навіть пересічна, на перший погляд, людина, може бути корисна спільній справі.
Проблема безсмертя піднімається в фантастично-утопічній повісті «Мандрівка тривалістю в століття» (1963) Володимира Тендрякова, до речі, автора-нефантаста. Письменник своєю повістю немов запитує – в чому щастя людини, суспільства? І сам же дає відповідь – у русі, в розвитку, в сум'ятті. Адже спокій – це зупинка розвитку. Автор застерігає – особисте безсмертя – тупик. Навіть у смерті є своя роль – вона приносить оновлення і розвиток, дає початок несхожості; окреме, відособлене безсмертя саме по собі є тягучою болісною смертю, регресом. Безсмертним має бути саме суспільство, а не окрема особистість.
Як будуть жити люди в комуністичному майбутньому, чи не деградують вони від ситого благополуччя? Цього не станеться, якщо будуть ставитися амбіційні, зухвалі завдання і всі будуть працювати над отриманням результату. Кожне нове протиріччя при вирішенні дає поштовх вперед. Очевидно, навіть такому суспільстві будуть конфлікти, протиріччя й дилеми.
У цьому творі в людей майбутнього залишилося лише два природних ворога – Простір і Смерть. Зрештою, на сторінках повісті Тендрякова, люди таки перемагають ці одвічні природні бастіони.
Збірка Генріха Альтова «Розум, що обпалює» (1968) присвячена тема винахідництва. Представляє інтерес одне з його оповідань - «Порт кам'яних бур». Головна ідея така: комунізм – це суспільство, організоване на наукових засадах, тому є свідомим союзом всього людства Землі. Логічним етапом розвитку і становлення планетарного комунізму є вихід за межі планети і єднання з іншими розумами. Хоча Людина, принаймні, поки вона буде залишатися людиною в звичному для нашого розуміння сенсі, завжди буде цінувати Землю, тяжіти до своєї планети – матері і колиски, - саме про це йдеться в іншому оповіданні Альтова - «Дев'ять хвилин».
Соціальний оптимізм, що панував у фантастиці 1960-х, дещо відходить на другий план, а потім і взагалі зводиться нанівець протягом пізніших десятиліть. Стало зрозуміло, що побудувати світле майбутнє, принаймні у рамках СРСР-івської парадигми, не вдасться. Тому в 1970-х – 1980-х роках відомі фантасти того часу відходять від побудови утопій. З’являються антиутопічні, песимістичні твори. Вираженням атмосфери кінця 1980-х – початку 1990-х можна вважати роман Анта Скаландіса (Антона Молчанова) «Каталіз» (1991-1993, 1996), що є своєрідною пародією на «Ми – з Сонячної системи» Гуревича.
Утопії, натомість, продовжують писати провінційні автори, зокрема на Уралі і в Сибіру. Розглянемо кілька таких творів.
Семен Слєпинін у повісті «Зоряні береги» (1974) поєднав подібно до «Години Бика» Єфремова жанри утопії та антиутопії. Вихідці з утопічної Землі потрапляють на планету-двійник у паралельному Всесвіті, де перед ними постає жахлива картина технократичної тиранії. Але основне протистояння в романі відбувається не між двома світосистемами, не між, вочевидь, комуністичною Землею ХХІV століття і технократичною планетою Харда. На антагоністичних позиціях перебуває людина, що добровільно віддала владу безликій технології та природа, техніцизм і екологізм. Власне утопічні мотиви не є центральними.
Певне місце займають утопічні мотиви і в повісті В’ячеслава Назарова «Зелені двері Землі» (1977, 1978). Повість присвячена контакту об’єднаного людства Землі з розумною цивілізацією дельфінів. Попри невдалий перший контакт майбутнє у прогнозі автора виглядає багатообіцяючим. Обом расам суджено обопільно йти до Єдності.
У романі Любові Щедрової «Безкінечність початку» (1997) описується егалітарне майбутнє. Люди працюють лише до обіду і звичайно ж, немає ніякої рутини, суспільно-корисна праця і творчість – одне й те ж. Харчування і дозвілля людей відбувається у величних громадських палацах. Кожна дитина має визначитися до 16 років, ким вона має стати, щоб приносити користь суспільству, а не жити за його рахунок. Повноліття святкується символічною процедурою. Головна задача батьків, інституту шлюбу – виховання дітей, майбутніх повноцінних членів суспільства.
Багато місця в книзі відведено моралі й душі людини, людства. «Душа» тут розуміється не як якась трансцендентна категорія, а як природна сутність, моральне обличчя людини, як гегелівський «дух». Власне, символіка назви роману відображає безкінечність розвитку цього людського духу, що стоїть на початковій, підлітковій фазі.
Слід сказати, що автор абсолютизує категорії «добро і зло», надає їм характеру вічних істин, замінює ними поняття гуманізму й антигуманізму. Написаний у традиційній для радянської фантастиці манері роман, тим не менше, має й ряд особливостей, що є, очевидно, даниною часу написання. Щедрова, наприклад, прямо таки закликає нащадків не полишати Землю у майбутньому, що протирічить прагненню Людини до переборювання бар’єрів і відкриття нового. Також забагато місця відведено всіляким «біополям», гіпнозу, екстрасенсорним властивостям, герої у кінці книги левітують і т.п.
Напевно, одним із найвдаліших зразків жанру, що розглядається у даній розвідці, є повість Олександра Гордєєва «Не бійся темного сну…» (рук. 1992, вид. 2001). Це типовий твір у стилі «сплячий прокидається». Використовуючи давно відомий хід із «запуском потраплянця» в майбутнє, Гордєєв далі малює психологічну драму героя, оригінально зображує образ прийдешнього. Пристаркуватий письменник прокидається у молодому тілі, але з усім обсягом пам’яті з минулого життя. Він – перша ластівка у глобальному відновленні усіх людей, які коли-небудь жили на Землі. Самі люди майбутнього, звісно ж, безсмертні. Люди проживають кілька десятиліть, а потім «списують» зайві роки, омолоджуючись. Зрештою, головною метою безсмертного людства є розвиток у бік єднання у єдину космічну сутність (такий собі глобальний супермозок).
Суспільство ХLІV століття – це суспільство постійних електронних мікрореферендумів. Будь-хто по будь-якому питанню може висловити будь-яку пропозицію; коли вона набирає більше половини голосів тих, хто голосують, то автоматично приймається. Саме так було прийнято рішення про розпущення армій світу. Природу було звільнено від урбаністичних ракових пухлин – у міському парку не дивиною є лосиха з лосеням, а у московській річечці плавають сазани.
Головний герой, звісно, хоче влитися у це суспільство творчих вільних людей. Проте драма героя в тому, що він не може жити окремо від людей свого часу, тому просить розбудити його від «темного сну» через кілька десятиліть чи то століть, разом з усіма мертвими й ненародженими…

Західні утопії

Звичайно, фантастичні соціальні утопії писали і на Заході. Такі твори були не схожими на радянські утопії, оскільки відображали більш широку ідейну базу (альтернативний егалітаризм, анархізм, біокомунізм і т.п.), аніж це було в СРСР. На Заході не було «єдино правильної лінії партії», яка б указувала, який соціальний лад має бути присутнім у творах фантастів. З іншого боку жанр утопій у англосаксонській фантастиці був набагато менш популярним. Нижче спробуємо відобразити основні утопічні твори, які у тій чи іншій мірі розвивали тему побудови справедливого суспільства.
Значний вплив на уми сучасників здійснив твір американського утопіста Едварда  Белламі «Погляд назад, 2000 – 1887» (1888). У романі автор зображує ідеалізоване суспільство майбутнього, де виробничий процес безпомилково регулюється державно-капіталістичним механізмом, основою життя соціуму є споживання. Хоча Белламі не запропонував новацій, які б принципово виходили за межі існуючої соціальної парадигми, ця книга спричинила фурор у читачів. Виникло безліч творів за мотивами «Погляду назад». Напевно, останнім переспівом цієї книги є «Поглянемо в минуле з року 2000» (1973) американця Мака Рейнольдса. Як і інші твори Рейнольдса з циклів «Утопія» та «Лагранж», ця річ є практично невідомою для вітчизняного читача.
Вільям Морріс, британський соціаліст, художник і фантаст був противником концепції облаштування суспільства, що запропонований у «Погляді назад». У своєму романі «Вісті нізвідкіля, або епоха спокою» (1890) він окреслив своє бачення суспільного ідеалу. Автор спробував сумістити соціалістичну утопію та середньовічні реалії. Роман містить численні протиріччя – у описаному суспільстві ізольованої Британії панує егалітаризм і відсутні класи, особливе становище мають мистці, проте люди відмовилися від індустрії та прогресу, живуть у патріархальних громадах, в умовах бездоріжжя і ручної праці.
Автором утопій був і відомий англійський письменник Герберт Веллс. Можна, зокрема, виділити два його твори – «У дні комети» (1906) та «Люди як боги» (1923). «У дні комети» є типовим зразком утопії І типу. Усі соціальні негаразди чудесним чином зникають після того, як люди починають дихати таємничим зеленим газом, що принесло з собою падіння комети. На Землі розпочинається ідилічна картина єдності і братства всіх людей. В наступному романі Веллс зображує утопічне суспільство, яке склалося на планеті-двійнику Землі. З одного боку в ньому немає професійних політиків, суддів, армії, поліції та інших атрибутів держави. З іншого боку тут ще оплачують працю безготівковими кредитами, кількість яких залежить від вкладу конкретного індивіда в загальне благо. Спільнота Утопії якимось дивним чином «усвідомила» всі жахи «Століття Хаосу» і відмовилося від тупикового шляху розвитку. Будучи прибічником фабіанського соціалізму, Герберт Веллс вірив у настання ери гармонії не через насильство (хоча у «Людях як богах» він вказує на всесвітню революцію як передвісника такої гармонії), а через виховання. Через це деякі сюжетні повороти виглядають нереалістичними й наївними.
Справжнім невизнаним класиком, творцем багатьох ідей, які пізніше використовувалися у творах багатьох фантастів і футурологів (як-от, наприклад, сфера Дайсона – штучна оболонка навколо Сонячної системи задля ефективнішого використання енергії світила), був британський фантаст і філософ Олаф Стейплдон. У своїх творах, що були оригінальним поєднанням філософського трактату й фантастичного роману (доволі часто в них навіть не було головних героїв) Стейплдон висвітлював своє бачення майбутнього людського суспільства, розуму та еволюції Всесвіту. У своїх творах, зокрема романах «Останні і перші люди: історія близького та далекого майбутнього» (1930), «Творець туманностей» (рук. 1933, вид. 1976) та «Творець зірок» (1937), які є справжніми філософськими епопеями, відобразився оригінальний авторський світогляд, у якому марксизм поєднувався з ідеєю світового розуму-бога (під терміном «бог», автор проте не розумів релігійне поняття).
«Останні і перші люди» за стилістичними особливостями можна визначити як філософсько-футурологічне осмислення феномена людства, його можливих доль, подане в художній формі. Перед нами постає воістину епічна, в деякому роді навіть псевдодокументальна історія людських спільнот протягом декількох мільярдів років. Перед внутрішнім зором читача поступово розгортається низка змінюваних одна за одною геологічних епох, космічних катастроф і соціальних потрясінь. Людство незліченну кількість разів піднімається до космічних висот, коли геній розуму пізнає і творить, але не менш часто соціальне життя дрібніє і примітивізується, людський рід деградує до тваринного рівня. За кілька мільярдів років змінилося вісімнадцять видів людей. Мова йде не тільки про біологічні відмінності, які були викликані як природною еволюцією, так і свідомою євгенікою, але і про відмінний спосіб мислення, властивий кожному окремому виду людей. У суспільстві соціальної гармонії жили лише кілька видів людей - Другі, П'яті, Сьомі. Найвищих висот в пізнанні самого себе як колективної сутності, індивідуального як частини великого Я, розвитку науки і технології досягли люди, які емігрували на Нептун (особливо останній вид – Вісімнадцяті). Незважаючи на трагічний кінець, сюжет залишає місце для надії. Зачатки життя і розуму чекають своєї години. Панспермія рано чи пізно дасть свої сходи. В цілому роман можна вважати своєрідним прологом в наступні, ще більш масштабні твори Степлдона.
У невиданому при житті автора творі «Творець туманностей» описується зародження життя і розуму на найбільшому, напевно, описаному у фантастиці рівні – на рівні гігантських скупчень протозоряної речовини. В групах мешкали соціальні туманності, окремо – туманності-соліпсисти. Саме соціальні туманності послужили локомотивом вселенського розвитку. Одна з таких туманностей прийшла до ідеї наукового пізнання світу, самої себе, до панкосмічного, універсалістського мислення. Та паросток космічної гармонії був розтоптаний у нескінченних сутичках-війнах… У творі бачимо також філософське осмислення ідеї глобальної війни та революції, а також шляхів виходу з цивілізаційного тупика. В образах Світлого Серця й Вогняної Стріли вгадуються Махатма Ганді (Ісус Христос?) та Володимир Ульянов (Ленін). Післяреволюційні зміни, що ознаменували перемогу над мілітаристами-канібалами, продовжувалися недовго. Війна між прихильниками двох шляхів розвитку ускладнилася природнім шляхом розкладу галактик, конденсації речовини в зірки.
«Творець зірок», що став головною працею у творчій біографії Стейплдона, - це, власне, радикально переписаний варіант «Творця туманностей». Універсальний закон суспільного прогресу проявляється на сторінках роман в тому, що суспільства, наскільки б не був екзотичним зовнішній вигляд їх представників («симбіоти», «композити» та ін.), розвиваються за єдиною вселенською програмою. Найбільших успіхів добилися ті, хто зумів подолати тваринний індивідуалізм, досягнувши суспільної гармонії. На шляху до прогресу, багато розумних рас впадали в релігійне розуміння комунізму, прагнули насильно «ощасливити» інші розумні суспільства за допомогою військової сили, але в кінці кінців войовники були переможені за допомогою телепатії. Надзвичайно цікавою є авторська ідея інтеграційного руху: еволюція з розрізнених свідомостей «Я» до «МИ», яке знову стає величезним «Я» (колективний розум). «Я» одного суспільства виходить на новий рівень, взаємодіючи з сусідніми зоряними цивілізаціями, незабаром вся Галактика стає одним «Я». І тут по суті, жива, розумна, спочатку Галактика, потім Всесвіт усвідомлює всю свою мізерність, нікчемність перед ликом Творця Зірок. Людство, за задумом Стейплдона, має йти слідом за світлою сутністю Творця, не піддаючись темній, щоб не деградувати, до агресивного фашистського ідеалу чи знеособленого, такого, що топче індивідуальність, сталінізму. Саме суспільне, духовне і розумне єднання дозволить йти далі, до незвіданих вселенських далей.
Теми еволюції суспільства, пошуки суспільного ідеалу хвилювали й американського фантаста Теодора Старджона. У своєму оповіданні «Мікрокосмічний бог» (1941) Старджон ставить питання про еволюцію штучно створених суспільств та колективний розум. В оповіданні «Умільці планети Ксанаду» (1956) роздуми про колективний розум отримують своє продовження. У цьому творі оповідається про зустріч представників двох планет з протилежними цінностями і суспільним устроєм. З одного боку – агресивна структурованість, індустріалізм і урбанізм, жадоба влади і поневолення, обман і війна; з іншого – трохи більше десятка тисяч жителів на всю планету, мікросуспільство без міст, люди, які створили гармонійну біоцивілізацію, своєрідний екокомунізм. Прагнучи осягнути секрет виробництва будь-яких речей на планеті без видимої промисловості, секрет колективної свідомості, розуму і волі місцевих жителів, чиновник-колонізатор краде у них один з чудових поясів. Але у себе вдома застосування цього диво-артефакту не призвело до створення армії завойовників і супермайстрів, як це спочатку замислювалося. У «осередку цивілізації» почали відбуватися неочікувані зміни…
Оригінальне бачення суспільного ідеалу бачимо в романі американської письменниці Урсуле Ле Ґуїн «Знедолені» (1974). Сконструйоване нею суспільство живе за принципами анархізму (анархо-комунізму). У численних творах з циклу «Культура» (1987-2010) шотландського фантаста Ієна Бенкса бачимо теж не зовсім традиційне егалітарне суспільство, суспільство комуністичного гедонізму, яке не уникає війн з більш відсталими цивілізаціями.
Окремо також слід виділити творчість англійця Чайни М'євіля. У своєму циклі творів «Нью-Кробюзон» (2000-2005) логіка подій підводиться до побудови соціальної утопії, проте автор обмежується показом життя у міських нетрях, а також темою революції.

Українські утопії

Утопічні мотиви у творчості українських фантастів не набули такої популярності, як у їхніх російських колег. Ті нечисленні зразки утопій, які все ж траплялися, були сформовані під впливом російської, або, рідше, західної культурної традиції. Дещо осібно в цьому ряду стоїться творчість Олеся Бердника, про що йтиметься нижче. Причина низького інтересу українських авторів до розробки теми утопій, на наш погляд, крилася у наступному. Україна не мала тривалого періоду державності, відповідно українській літературі не було притаманне глобалістське, у тому числі й панутопічне мислення. Перед тими, хто працював у царині фантастики завжди стояло питання утвердження власне української традиції, витворення окремого від російського чи загальнорадянського стилю письма, власних тем і колориту.
Згідно даних, наведених у щойно перекладеній на українську мову монографії канадського дослідника українського походження Волтера (Володимира) Смирніва «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд» (2013) перша українська соціально орієнтована утопія з’явилася за межами України. Мова йде про роман уродженця Полтавщини, мешканця Канади Павла Крата «Коли зійшло сонце» (1918). Твір представляв собою соціалістичну «ненасильницьку» утопію, в якій автор переосмислив спадок своїх попередників – Е. Белламі, В. Морріса та Г. Веллса. Через рік Крат переклав цей роман на англійську мову, значно переробивши зміст; соціалістична утопія була перетворена на релігійну. Нову редакцію твору так і не було надруковано. 
Першим україномовним фантастичним твором, виданим на території України було «Фантастичне оповідання» (1925, за іншими даними – 1923) Івана Сенченка. Окрім зазначеного, це ще й перша утопія в Україні. Цей невеликий за об’ємом твір нічим видатним не вирізняється. Схематизм, підкреслена ідеологічна спрямованість і сюжетний мінімалізм – основні риси цього оповідання. Чи то уві сні, чи то в якомусь дивному стані головний герой бачить новий світ. Він потрапляє у майбутнє – часи Великих Комун. Люди в цьому світі живуть у будівлях з ущільненого повітря. Величні Будинки Праці є справжніми палацами, а люди вже давно вітаються, мовлячи кожного разу «Доброї праці!» замість старого «Здрастуйте»… У світі Великих Комун переможені хвороби, розгаданий секрет старіння і безсмертя. 
Усю земну кулю охоплює ціла система Комун. Найбільша з них простягається чи не через усю Євразію. ЦК Винаходів і Праці прагне вирішити демографічну проблему; Вища рада Комун видає постанову, яка дозволяє помирати людям, що не мають більше снаги до праці і творчості…
Роман Володимира Винниченка «Сонячна машина» (1928) попри те, що деякі критики відносять його до жанру утопії, все ж не є утопічним у прийнятому значенні цього слова, оскільки не містить опису ідеального суспільства. У романі присутня тема класового протистояння, революції, а також винайдення чудо-матеріалу геліоніту. Власне автор тільки підводить читача до того, що «сонячний хліб» колись таки буде слугувати всім людям, а не купці обраних; цю майбутню епоху автор не описує.
У невиданому романі Винниченка «Вічний імператив» (рук. 1933-1936) є опис майбутнього суспільства без кордонів, де польоти на Марс – звичайна туристична прогулянка. Щоправда, даний рукопис наразі недоступний для українського читача (оригінал зберігається в США).
Подібно до «Сонячної машини» тема революційного винаходу, що круто змінює життя мільйонів людей, присутня в романі Дмитра Бузька «Кришталевий край» (1935) та повісті «Кришталеві дороги» (1970) Миколи Дашкієва. В обох псевдоутопічних творах (серед любителів фантастики існує версія, що Дашкієв використав сюжет роману Бузька, попередньо його вдосконаливши, хоча Дашкієв заперечував такі припущення) присутнє чудо-скло, навколо винайдення і заволодіння формулою цього матеріалу розгортаються неабиякі пристрасті. Шпигунські скандали, «перетік мізків» на бік геополітичного противника, кримінальні розбірки закінчуються, звичайно ж тим, що термоскло таки опиняється в розпорядженні СРСР. В обох творах не згадується про вплив нової технології на суспільство. В романі Бузька навіть зазначено, що першими з чудо-скла почали виготовляти в промислових масштабах танки і літаки-винищувачі.
 Творчість Олеся Бердника – справжня віха в історії розвитку української фантастики. Уже перші літературні спроби Бердника засвідчили те, що автор прагне розвивати власний стиль, формулювати свої ідеї, а не плентатися за ідеологічними вказівками функціонерів від літератури. Незважаючи на те, що автор мав доволі складні стосунки з владою, страждав за свою творчість, його тривалий час не друкували, виступив піонером філософської фантастики в Україні, дав путівку в літературне життя напрямку, який нині прийнято називати «технофентезі», привніс у фантастику справжню вишуканість мови й поетичність викладу.
Світогляд Бердника – тема окремої об’ємної розмови. Тут лише зазначимо, що творчість Олеся Павловича можна умовно розділити на два періоди – у першому присутні (або й переважають) утопічні мотиви, у другому – езотеричні.  Проте у більшості творів письменника можна побачити одну спільну рису – прагнення поєднати віру і науковий пошук, устремління до прогресу і глибоку традиційність, матеріалізм і занурення у теми біополів та енергії думки.
Утопічна «космоопера» (даний термін умовний, в СРСР він не використовувався) «Шляхи титанів» (1958) уже демонструє розрив шаблонів радянської фантастики. Постійні космічні перельоти, трансгуманізм, незвичний національний склад космічних кораблів яскраво виділяє цей роман з маси тієї фантастичної літератури, що видавалася в 1950-х. Щодо суспільного устрою людства ХХХІ століття у кінці твору сказано, що люди давно пройшли шлях суспільного антагонізму. Основні проблеми розвитку цивілізації тепер пов’язані з освоєнням космічного простору та трансформацією власної людської природи. Чи не основна проблематика твору – обережність під час просування шляхом технологічного прогресу.
Тема суспільного прогресу й трансгуманізму переплітаються на сторінках бердникового роману «Стріла часу» (1960). Цікавими для нас є два суспільства, показаних у книзі. Перше – мешканці далекої галактики, що давно обігнали земне людство у своєму розвитку. Доволі цікавою є думка Бердника про Велику Революцію, але революцію не суспільну, а кардинальну зміну своєї природної сутності. Підступивши до своєрідного бар’єру росту у вигляді тілесних обмежень, мешканці далекої планети перебудували свої тіла, відмовилися від споживання тваринної їжі. Згодом їх наука розв’язала проблему старіння. Смерть залишилася, проте кожен із мешканців далекої цивілізації помирає лише тоді, коли виконує своє глобальне життєве призначення, пройде свою дорогу буття. Власне, усе це дало змогу трансформувати свою, людську природу й колонізувати великі космічні простори. Проте в кінці книги ця цивілізація прийшла до того, що усвідомила, якою хибою є відхід від природи, стала жити у гармонії з давно покинутою колискою – планетою, яка знову заселяється розумними мешканцями. Друге суспільство – мешканці «мандрівної планети», що прилетіла до Сонячної системи і вбудувалася у орбіту Землі (по той бік Сонця). На цій планеті також панує комунізм.
Роман «Діти Безмежжя» (1964) багато в чому був переломним у творчості Олеся Бердника. Тут уже бачимо відхід від опису технічних пристроїв чи космологічних явищ, зате відстоюється позиція щодо переваги думки над матерією. Власне, цей роман послугував своєрідним трампліном ідей, розвинених у пізнішому «Зоряному корсарі» (1971). Про комуністичний світоустрій йдеться в двох місцях роману. Так, під час уявної подорожі до майбутнього розкривається картина егалітарного ладу нащадків, який, проте, нагадує ідеалізоване, технічно оснащене традиційне українське село. Проте основні філософські образи роману – це категорії Безмежності та Єдності. Безмежність – це водночас і безкінечність простору-часу, і розвій еволюції, у тому числі еволюції розуму. Єдність – спільність усього матеріального (Всесвіт як єдине ціле), єднання людей, розумних істот Всесвіту. В далекому майбутньому люди пройдуть шлях від окремішності до Єдності. Власне, це вже не будуть люди у традиційному розумінні. Це буде Єдина Розумна Сутність, що буде осягати і творити у вселенських масштабах. А до того люди навчаться створювати з газопилових туманностей зорі, сіяти життя, поширювати ідеї гуманізму серед примітивних розумів.
«Зоряний корсар» - складний, багатоплановий роман, де химерний сюжет поєднано із численними алегоріями, узагальненнями та моральними імперативами. Цей роман став вершиною творчості Олеся Бердника. У ньому Олесь Павлович, здебільшого, відходить від суспільно-утопічного дискурсу, тому ми не будемо вдаватися у докладний аналіз даного цікавого й справді епохального твору, виділимо лише окремі утопічні моменти, наявні в романі.
В одному з розділів крупними мазками описується комуністичне майбутнє Землі ХХІ століття. На всесоюзному (читай – всепланетному) референдумі позитивно вирішується питання про колонізацію екзопланет. Усе людство об'єднане Любов'ю (важливе поняття в романі, навіть космічний корабель носить красномовну назву «Любов»). Увесь екіпаж космічного корабля – представники найрізноманітніших націй, справжні універсальні люди майбутнього; кожен з космонавтів має кілька не пов'язаних спеціальностей.
Такі герої як Аерас, Корсар, Космократори виступають носіями навіть не комуністичної свідомості, а ідеї зоряної трансгуманістичної єдності. Власне, Зоряний корсар є своєрідною інтерпретацією образу античного Прометея.
Роман українського російськомовного фантаста Володимира Савченка «За перевалом» (1984) є, без сумніву, одним з кращих зразків комуністичної утопії. Автору вдалося вдало поєднати цікавий сюжет з оптимістичним баченням майбутнього, головних персонажів, які кардинально внутрішньо трансформуються протягом усього твору, з чисто інженерними замальовками і, зрештою, дуже яскраво описаною проблемою контакту з позаземним розумом.
...Якось один швейцарський професор задумав експеримент, тривалість якого повинна тривати кілька тисяч років. Щоправда, проснувся він всього через два століття. Перед обивателем-міщанином стоїть непосильна задача – якось вписатися у суспільство, що постало після глобальної екологічної катастрофи і де давно вийшли з ужитку такі поняття як «обман» та «нажива». Проте, незважаючи на відсутність грошового обігу, тут існують особисті рахунки, які вимірюються в кількості «біджів». Ця умовна одиниця (біт + джоуль) дає право на відповідне споживання інформації та енергії. Таким чином, нерівність повністю ще не ліквідовано.
У кожного з людей майбутнього є своя місія, яка відповідає умінням і покликанням конкретної людини; просто жити в своє задоволення не забороняється, однак такий спосіб існування викликає громадський осуд. Коли один з головних героїв, який прожив довге і повне звершень життя, відчув, що власної місії служіння суспільству у нього вже немає, він свідомо обрав суїцид як вихід з внутрішньої дилеми.
Жанр утопії в сучасній українській фантастиці представлений двома сюжетно пов’язаними один з одними романами ще одного російськомовного письменника Андрія Дмитрука. Анонсоване у передмовах до твору «Смертоплавці» (2008, 2012) продовження традицій Івана Єфремова має місце бути, проте більше вплинули на його ідейне наповнення положення «Філософії спільної справи» (1906-1913) російського косміста та релігійного мислителя Миколи Федорова.
За сюжетом дилогії Дмитрука далекі нащадки, справжні напівбоги з ХХХV століття, впровадили технологію, яка формує на атомарному рівні не тільки матеріальні тіла своїх предків, а й відроджує їх особистості. Одним з таких відроджених є юнак з Києва недалекого для нас майбутнього. Київ знаходиться в одному з кількох соціалістичних світових блоків-країн. Межі цього блоку простягаються від Тихого океану до Любляни, від Північного Льодовитого до Кабула. У «Захисті Ембріона» (2018) основні події перенесені в ХХХV століття, де безліч відроджених представників щонайрізноманітніших народів і епох проходять своєрідний підготовчий період у своїх «розверстках» - капсулах-імітаціях свого часу й культурного типу. Відроджені люди з минулого мають адаптуватися до життя в суспільстві, де перехід з тілесної в інформаційну форму є питанням бажання, де вирішується нетривіальна проблема спасіння глобального Розуму – побудова Ембріону нового Всесвіту.

***

Як бачимо, жанр комуністичної утопії, який ми виокремили в історії розвитку соціальної фантастики, має свої самобутні риси й характерні ознаки. Багато творів у цьому жанрі мають схожі сюжетні лінії та ідеї. У розвитку комуністично-утопічної фантастики були періоди злету і падінь, популярності й забуття. Усі ці перипетії певним чином відображають ті суспільно-політичні обставини, у яких вони створювалися.
Сподіваємося, цей, наразі, рідкісний жанр не будуть оминати своєю увагою як автори та фантастикознавці так і читачі – поціновувачі якісної фантастики.



Микола Гриценко

4 коментарі: