Кубанське дійство або розгін Кубанської Ради 19 (6) листопада 1919 р.

джерело світлини: Кінець автономії, як розігнали Кубанську раду.

19 листопада 1919 р. столиця Кубанського козачого війська місто Катеринодар виглядало збройним табором. Хоч фронт із червоними був за сотні кілометрів, скрізь по вулицях і перехрестях були розставлені військові частини. Цими частинами командував начальник тилу білої Кавказької армії генерал Віктор Покровський. За його наказом війська оточили будинок, де містилася Кубанська законодавча рада, й поставили їй вимогу видати одинадцять осіб, яких верховний головнокомандувач Збройними силами півдня Росії генерал Антон Денікін оголосив злочинцями та віддав від суд. Ці події отримали назву «кубанське дійство», вони поклали край автономії Кубанської Народної Республіки[1].

Генерал Віктор Покровський. Народився в місті Нижній Новгород (не козак). В березні 1918 р. Кубанська Рада присвоїла йому звання генерл-майора та призначила командувачем Кубанської армії, що увійшла до складу Добровольчої армії. Йому належать вислови: "Вид повешенного украшает горизонт", "Повешение улучшает аппетит" тощо.

За першим всеросійським переписом населення 1897 р. 47,3 % населення Кубані визначали себе як українці (малороси) і 42,5 % як росіяни (великороси)^[2]. В деяких відділах Кубанського козачого війська, таких як Катеринодарський, Єйський, Темрюкський, українці становили й абсолютну більшість. Від початку революції 1917 р. посилюються національно-культурні й політичні зв’язки між Україною і Кубанню. Владу на Кубані перебрала Кубанська Законодавча Рада, яка в січні 1918 р. проголосила Кубанську Народну Республіку. Але населення Кубані було поділено за становим принципом на козаків (43 % населення) та не козаків. При чому самі кубанські козаки поділялися на чорноморців – нащадків запорожців – Чорноморського козацького війська, що становили більшість, та лінійців – переважно росіян. Козацтву в цілому належало 79 % земель та право самоврядування. 7 % населення становили горці, а решту – майже 50 % населення становили так звані «городовики» або «іногородні» (також здебільшого переселенців з України – але більш пізнього пореформеного часу), які не мали фактично жодних прав, працювали наймитами або орендували землю в козаків та поміщиків, мусили платити «посаженне» – по п’ять копійок з квадратного сажня на рік[3].

Прапор Кубанської Народної республіки.

Більшовики, прийшовши до влади в Росії, одним з перших декретів радянської влади оголосили про скасування станового поділу, й відповідно привілеїв козацтва, а декрет про землю скасував приватну власність на змелю та передавав її в загальнонародне користуванні місцевим громадам, хоч і було вказано, що землі рядових селян та козаків не конфіскуються. На Кубані більшовики спиралися переважно на іногородніх та бідних козаків. Для прикладу можна навести таких червоних командирів як Єпіфан Ковтюх (з іногородніх, прототип командарма Кожуха в романі Олександра Серафімовича "Залізний потік") та Іван Кочубей (кубанський козак, що загинув в 1919 р. в боях з білими). 14 лютого 1918 р. в Армавірі відбувся перший з’їзд Совітів (рад) Кубані, що обрав обласний виконком рад, на чолі якого став кубанський козак Ян Полуян. Через місяць 14 березня червоні війська увійшли до Катеринодара, де невдовзі було проголошено Кубанську Радянську республіку. Війська Кубанської ради відступили до аулу Шенджей, захопивши із собою 36 заручників більшовиків, з яких наступного дня було розстріляно 26[4].

Ян Полуян. джерело: Кто такой Ян Полуян? Биография казака, который переименовал Екатеринодар

"- Оцэ правда, шо в нас тэчэ кров вильных запорошцев, тому вона и бунтуе..." - вибачте за орфографію, але ці слова кубанського козака Василя Макаровича Полуяна я цитую за книгою російської радянської дослідниці Анастасії Сєдіної 1968 р. Василя Полуяна повісили білогвардійці влітку 1918 р. за діяльність його синів - більшовиків. Зокрема молодший з них Ян Полуян був головою Совіту Народних Комісарів Кубанської Совітської Республіки, його брат Дмитро Полуян очолював Казачий відділ Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету. Білогвардійці пропонували більшовикам обміняти батька Полуяна на генерала Гулигу, але Ян Полуян на це не погодився.
       Ще одна цікава деталь. На початку 1915 р. Ян Полуян сидів у київській тюрмі в одній камері із Віталієм Примаковим - тим самим, що пізніше став організатором Червоного Козацтва. Разом вони оголосили голодування, протестуючи проти образ та насильства з боку наглядачів, а коли адміністрація в"язниці положила їх до тюремного лазарету та намагалася годувати насильно, навіть погрожували різати собі вени. Після цього їх вимоги були частково задоволені й тюремний режим послабили.
Див.: Седина А.М. Ян Полуян. - Краснодар: Краснодар. кн. изд-во, 1968. - С.5, 14, 54-55. (134 с.)

  Козацька верхівка, захищаючи станові привілеї й побоюючись перерозподілу земель, уклала союз із Добровольчою Армією генерала Лавра Корнілова (якого в квітні 1918 р. замінив А. Денікін) проти більшовиків, підпорядкувавши йому Кубанське військо^[5]. Більшовики та їх союзники змушені були відступити з Кубані.

Антон Денікін, як і решта керівників білого руху, прагнув відновити єдину й неділиму Російську імперію, й тому в нього виникали конфлікти із Кубанською Радою, яка зовсім не хотіла поступатися своїми автономними правами, й підтримувала зв’язки з Україною. Ці контакти також викликали обурення російських монархістів. Вже в листопаді 1918 р. денікінці розгромили посольство Української держави гетьмана Скоропадського в Катеринодарі, а посла Федора Боржинського було вбито в лютому 1919 р. по дорозі на батьківщину на Донбасі.

В січні 1919 р. біла контррозвідка затримала кур’єра Директорі УНР полковника Блохіна, якого звинуватили у поширенні націоналістичних брошур та листівок із закликами до боротьби із «москалями». Під час розслідування контррозвідка вийшла на чотирьох козаків станиці Пашковська поблизу Катеринодара, які зберігали ці листівки. Під час їх арешту четверо молодих козаків було вбито «при спробі втечі», через що у станиці спалахнуло повстання. Для приборкання його крайовий уряд домігся передачі розслідування від слідчих 1-го корпусу Добровольчої армії до особливої слідчої комісії, куди увійшли по два представники від крайового уряду та добровольчої армії. 26 (13) червня 1919 р. в Ростові-на-Дону було вбито голову Кубанської Ради Миколу Рябовола. Хоча сам Денікін й не був причетний до цього, але й винних у цьому офіцерів добровольчої армії покарано не було[6].

Микола Рябовол. Голова Кубанської Ради в 1918-1919 рр.

У середині вересня 1919 р. денікінська Особлива нарада (уряд) оголосила економічну блокаду Кубані, звинувативши її в тому, що кубанці продають хліб у Грузію замість того, щоби постачати його Добровольчій армії^[7]. 15–17 вересня із спеціальною місією на Кубані побував представник Директорії УНР член ЦК УПСР Юрій Скугар-Скварський, який брав участь у таємній нараді з членами президії Кубанської Ради на чолі з головою Іваном Макаренком, передав їм вітання від Директорії та пропозиції про співпрацю в боротьбі проти Денікіна, отримав від них розвідувальні дані про денікінську армію^[8]. 
   Очевидно чутки про це дійшли й до самого Денікіна. Зокрема він згадував, що наприкінці вересня в нього на прийомі побував голова Кубанського військово-окружного суду дійсний статський радник Всеволод Лукін із доповіддю про зростання українсько-сепаратистських настроїв. 1 жовтня 1919 р. він був убитий у своєму службовому кабінеті невстановленими особами. Слідство так і не знайшло виконавців. Прокурор Донського окружного суду Іван Калінін згадував, що Лукін користувався загальною ненавистю за свій кар’єризм, підлабузництво до начальства та невластиві для судового діяча заняття політичним розшуком та інтригами[9]. Пізніше катеринодарські більшовики-підпільники згадували, що вбили його двоє молодих анархістів з України через те, що Лукін готував розправу над політичними в’язнями Катеринодарської тюрми.

Кульмінацією конфлікту було так зване «кубанське дійство», коли 19 листопада (за старим стилем, яким принципово користувалися білогвардійці це було 6-е) 1919 р. начальник тилу Кавказької армії генерал Віктор Покровський оточив військами будинок Кубанської Ради в Катеринодарі й зажадав видати йому одинадцять її членів, яких головнокомандувач збройними силами Півдня Росії А. Денікін оголосив злочинцями й віддав під військово-польовий суд. Приводом для цього стала участь кубанської делегації на чолі із головою кубанського уряду Лукою Бичем у Паризькій мирній конференції, зокрема укладений ними проект договору із меджлісом гірських народів, із яким воювали денікінці. Одного з членів делегації козака-лінійця Алєксєя Кулабухова було повішено 7 листопада 1919 р. в центрі Катеринодару на Кріпосній площі із табличкою «За измену Родине и казачеству»^[10]. Що цікаво, саме Кулабухов, який навесні 1918 р. був міністром кубанського уряду, підписував наказ про присвоєння Покровському звання генерал-майора.

Олексій Кулабухов. Народився в станиці Новопокровська на Кубані.
В 1917-1919 - член Кубанської ради, в 1918 р. - член Кубанського уряду.

Командувач Кавказької армії генерал Петро Врангель видав наказ:

«Приказ Кавказской армии № 557.

6-го ноября 1919 года. г. Кисловодск.

Прикрываясь именем кубанцев, горсть предателей, засев в тылу, отреклась от Матери-России. Преступными действиями своими они грозили свести на нет все то, что сделано сынами Кубани для возрождения Великой России, все то, за что десятки тысяч кубанцев пролили свою кровь. Некоторые из них дошли до того, что заключили преступный договор с враждебными нам горскими народами, договор предания в руки врага младшего брата Кубани — Терека. Пытаясь развалить фронт, сея рознь в тылу и затрудняя работу атамана и правительства в деле снабжения и пополнения армии, преступники оказывали содействие врагам России, той красной нечисти, которая год тому назад залила Кубань кровью. Как командующий Кавказской армией, я обязан спасти армию и не допустить смуты в ее тылу.

Во исполнении отданного мною приказания командующим войсками тыла армии генералом Покровским взяты под стражу и преданы военно-полевому суду в первую голову двенадцать изменников. Их имена: Калабухов, Безкровный, Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропинов, Феськов, Роговец, Жук, Подтопельный и Гончаров.

Пусть запомнят эти имена те, кто пытался бы идти по их стопам.

Генерал Врангель.»[11]

 

Петро Врангель, генерал-лейтенант, барон. В 1919 - на початку 1920 рр. командувач білої Кавказької армії, в квітні 1920 р. А. Денікін передав йому повноваження головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії.

Врангель особисто з’явився на засідання Ради, заявивши, що законодавча рада ліквідується, на її місце буде обрана крайова рада із значно меншими повноваженнями. За його наказом було змінено конституцію Кубані та переобрано керівництво Кубанського війська. Головою Кубанської ради став лінієць Д. Скобцов, головою уряду – лінієць Ф. Сушков, військовим отаманом замість О. Філімонова став генерал Н. Успенський. Ці події викликали обурення в багатьох станицях, які стали виносили постанови про видалення з Кубані Покровського і Врангеля. У відповідь «загони порядку» із донських козаків починають арешти незадоволених, побиття різками й розстріли. В свою чергу це значно посилило дезертирство кубанських козаків з денікінської армії та прискорило її поразку. На півдні Кубані бойові дії проти денікінців розпочала партизанська Кубано-Чорноморська зелена армія, якою керували есери в союзі із більшовиками[12].

Спогади кубанських більшовиків того часу свідчать, що наприкінці 1919 – початку 1920 рр. встановлюються зв’язки між «лівою» частиною Кубанської Ради або «самостійниками» та підпільним Північно-Кавказьким (Катеринодарським) комітетом РКП(б) заради спільної боротьби проти денікінців. Завдяки цьому вдалося врятувати близько 200 політичних в’язнів Катеринодарської тюрми, яких було випущено на волю за тиждень до вступу до Катеринодара Червоної армії 17 (4) березня 1920 р.^[13]

 Андрій Здоров.

---

[1] Іванис В.М. Стежками життя. Кн.3. – Новий Ульм (Німеччина), 1960. – С.172-179.

[2] Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/ssp/rus_lan_97.php?reg=100

[3] Іванис В. М. Стежками життя. Кн.1. – Новий Ульм, 1958.– С.24.

[4] Лиманский А.А. Заложники у белых.  - Ростов-на-Дону: Севкавкнига, 1927. - С.37; Спиридонов Н. Г. В  огне войны гражданской. Из истории борьбы большевиков Кубани за власть Советов (1918-1920). – Краснодар, 1984. – С.29.

[5] Кубань // Енциклопедія українознавства. – Т.4. – Львів, 1994. – С.1213-1219.

[6] Білий Д.Д. Українці Кубані 1792-1921 рр.  – Львів – Донецьк: Східний видавничий дім, 2009. – С.404-405; Конюшихина Н.И. Проблемы взаимодействия органов контрразведки Кубанского краевого правительства и добровольческой армии в период гражданской войны // Общество и право. – Краснодар, 2017. –  № 2. – С. 240-245.

[7] Покровский Г. Деникинщина. Год политики и экономики на Кубани (1918-1919). – Харьков: Пролетарий, 1926. – С.155-209; Янчевский Н.Л. Гражданская борьба на Северном Кавказе. – Ростов-на-Дону: Севкавкнига, 1927. – Т.2. – С.129; Поплавський О.О. Поразка української революції на Кубані: причини та уроки // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2013. – Вип.35. – С.112-115.

[8] Галузевий державний архів СБУ. Ф.6. Спр.69270 фп. Арк.23-25; Вирок українській революції: «Справа ЦК УПСР»: наук.-док. видання / Упор. Т. Осташко, С. Кокін. – К.: Темпора, 2013. – С.153, 331; Скрипник О.В. Таємний легіон української революції. – К.: Ярославів вал, 2015. – С. 74-83.

[9] Конюшихина Н.И. Организационно-правовые основы деятельности военно-судебных органов Кубани в период гражданской войны // Вестник Краснодарского университета МВД России. – 2017. – Вып.3 (37). – С.153.

[10] Протоколы и стенограммы заседаний Кубанской краевой и Законодательной Рад 1917–1920 гг. Сб. док. / Под ред. А.А. Зайцева. – Т.6. – Краснодар: Перспективы образования, 2016. – С.399.

[11] Врангель П.Н. Воспоминания генерала барона П.Н. Врангеля. – М.: Терра, 1992. – Ч.1. – С.402-403.

[12] Черкасов А.А. Деятельность Комитета освобождения Черноморской губернии (1 декабря 1919 – середина мая 1920). – Краснодар, 2003. – 218 с.; Воронович Н.В. Меж двух огней (Записки зеленого). – Сочи: РГО, 2013. – 203 с.

[13] Черный В.Ф. От инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.28-29.