Ця стаття була вперше опублікована в бюлетені одеської марксистської групи "Пролетарий" (№ 1 за січень 2000 р.) В червні 2011 р. цей текст полужив основою доповіді автора на міжнародному симпозіумі "Постсталінські диспозитиви у філософії та кіно", що пройшов у Національному університеті Києво-Могилянська Академія. Ширше система аргументів представлена у книжці, що опублікована російської мовою двома виданнями (2003 р. в Одесі та 2006 р. у Москві) - "Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества".
XX століття поставило перед марксистським
суспільствознавством важке і неординарне завдання: визначити, до якої формації
чи способу виробництва належать суспільства, що не тільки проголошували себе
соціалістичними, але й заявляли, що вчення Карла Маркса є їхньою ідейною
основою. 74 роки радянської історії -- що це було: відкат у минуле чи ривок у
майбутнє? підтвердження марксистськоі теорії чи її спростування?
На сьогодні серед вчених марксистів сформувалося чотири напрями у вирішенні проблеми фармаційної належності радянського суспільства.
1. Перше з них складають вчені, що
вважають це суспільство соціалізмом
( з додаванням різних епітетів - розвинутий, ранній, реальний, казармений,
державний тощо). Тут треба з"ясувати, що ми розуміємо під соціалізмом. За
Карлом Марксом, соціалізм - це, по-перше, дійсний рух робітничого класу за своє
визволення, боротьба за знищення системи експлуатації людини людиною. По-друге, це перша фаза безкласового (комуністичного)
суспільства. Перехід до нього можливий лише через період диктатури пролетаріату
за високого рівня розвитку продуктивних сил. Цей період і є соціалізмом у
другому значенні цього слова. Хоча в цей період людина ще підкорена суспільному поділу праці і зберегається протилежність між розумовою і
фізичною працею, засоби виробництва вже знаходяться у суспільній власності, що
дозволяє вже ліквідувати експлуатацію людини людиною. ( Див.: Ленин В.И.
Государство и революция //ПСС. Т.33 ).
Чи можна
вважати державну власність в СРСР власністю всього суспільства, якщо нею
безконтрольно розпоряджалася тільки правляча номенклатура? Якщо ця номенклатура забезпечувала себе всіма
можливими привілеями за рахунок трудящих мас, а всі спроби робітничого протесту
давила танками, як це було в Східному Берліні 1953 р., Новочеркаську 1962 р. чи в
Будапешті 1956 р.?
Так за офіційними даними середня зарплатня робітників та
службовців СРСР в 1940 р. становила 330 руб. Більшість населення жила в
комуналках чи курних хатах. В той же час, як свідчив в 1941 р. командуючий 5-ю армією генерал-майор
М.Потапов, місячний оклад командарма становив 2600 руб., а за штатом йому виділялася квартира з 10 кімнат.
Ще в 1964 р. директор Інституту світової економіки та
міжнародних відносин АН СРСР академік
Євген Варга в своїх передсмертних записках ставив запитання: " А які реальні
доходи тих, хто належить до верхівки бюрократії, правлячого в країні прошарку?... Цього не знає ніхто!
Але кожний знає , що під Москвою є дачі --
звичайно державні; при них постійно перебуває 20-30 чоловік охорони, крім того
садовники, кухарі, покоївки, спецлікарі і медсестри, шофера тощо -- всього до 40--50 чол.
прислуги. Все це оплачує держава. Крім
того, природньо , є міська квартира з відповідним обслуговуванням й щонайменше ще одна дача на Півдні. В них пресональні
спецпоїзди, персогальні літаки, й ті,і інші з кухнею і кухарями, персональні яхти
і, звичайно ж, безліч автомобілів і шоферів, що обслуговують вдень і вночі їх
самих, та членів їх сімей...
У що це обходиться державі? Я цього не
знаю! Але я знаю, що для забезпеченнятакого рівня життя в Америці треба бути
мультиміліонером!" (Полис. 1991. №2.С.177)
Та частина номенклатури, що
внаслідок подій 1991 р. була викинута з
владних крісел, згуртувалася навколо партій, що оголошують себе нащадками
ВКП(б)--КПРС і закликають до відновлення Радянського Союзу. Природньо, що для
них теза про побудову соціалізму в СРСР -- аксіома , що не підлягає сумніву й
не потребує доказів. Так само очевидно й те, що
повернення до того "соціалізму" поверне і їх до влади.
2. Засновником другого напряму виступив
колишній діяч Жовтневої революції талідер Лівої опозіції в РКП(б) Лев Троцький. Опинившись в 1929 р. в
еміграції, до того як він був убитий в 1940р. агентом НКВС в Мексиці він встиг
заснувати IV-й Інтернаціонал та
зробити критичнй аналіз радянського суспільства. Послідовниками його ідей нині є Комітет за
Робітничий Інтернаціонал (Comitee for a Workers International),
Міжнародний комітет за Четвертий Інтернаціонал (www.wsws.org) тощо.
В
своїй книзі "Зраджена революція" (1936) Лев Троцький сформулював
теорію перехідного чи проміжного між
капіталізмом та соціалізмом суспільства, владу в якому внаслідок
внутришнього перевороту захопила бюрократія. При чому соціалістична тенденція в розвитку цієї
"передженої робітничоі держави", на думку Лев Троцького заснована на
державній власності на засоби виробництва, яку він вважає "в принципі ,
соціалістичною".
Однак,
за Карлом Марксом, головною відміною суспільної /соціалістичної власності від приватноі
є те, що вона підкоряє всю масу засобів виробництва усім індивідам разом, чим
ліквідує відчуження людини від власної праці, відчуження, що перетворює людину -- продукт суспільства у
в"язня власного егоїзму, що дивиться на суспільство яке на загрозу
власному існуванню (Альберт Ейнштейн).
Існування такого відчуження в СРСР визнавала й сама
Радянська держава.
Державна власність на засоби виробництва, писав
Фрідріх Енгельс сама по собі не знищує експлуатацію і класи, а містить лише формальний засіб для їх
знищення, хоча містить і можливість найжорстокішої експлуатації людини людиною:
"Сучасна капіталістична держава, якою б не була її форма є за самою своєю суттю капіталістична машина,
ідеальний сукупний капіталіст. Чим більше продуктивних сил візьме вона у свою
власність тим повніше буде її перетворення в сукупного капіталіста й тим більше
число громадян буде вона експлуатувати. Робітники залишаться робітниками,
пролетарями". Й тут же, ніби відповідаючи сучаним апологетам державної
власності, Фрідріх Енгельс пише про появу "особливого роду фальшивого соціалізму, що місцями виродився у
своєрідний вид добровільного лакейства, що оглошує соціалізмом будь-яке
одержавлення навіть бісмаркове" (Розвиток соціалізму від утопії до науки
//Соч.Т.19. С.222).
Твердження ж Льва Троцького про те,
що"перше в історії зосередження засобів виробництва в руках держави
здіснено пролетаріатом", може доводити хіба що вкрай слабке знайомство
засновника IV-го Інтернаціоналу з
історією. Державна власність (повна чи верховна) на засоби виробництва і в першу
чергу на землю існувала з моменту появи держави, а в таких державах як Давній
Єгипет, Шумер, Візінтія, Китай чи імперія інків
була довгий час, як і в Радянському Союзі, панівною, що зовсім не вказує
на їх перехідний до соціалізму характер. Оскільки державні форми експлуатації
переважали в країнах Давнього Сходу, то К.Маркс у свій час назвав їх "азіатським
способом виробництва".
3. Саме як азіатський спосіб виробництва (АСВ) визначають суспільний лад, що існував в СРСР, представники
третього напряму в марксистській історіографії. Своє теоретичне обгрунтування ця
концепція отримала в 50-х роках в працях Карла Вітфогеля. Дійсно, такі риси як
всевладдя чиновничого апарату на чолі з обожнюваним правителем, централізована
експлуатація безпосередніх виробників державою, широке використання
позаекономічного примусу роблять радянську державу дуже схожою на деспотії
Давнього Сходу. Не дивно, що на початку 90-х рр. довгий час замовчувана в СРСР концеція АСВ досить
швидко знайшла собі чимало прихильників серед вчених, як марксистів так і
немарксистів.
Проте відміни між заснованою на ручній
праці аграрною економікою азіатських деспотій та сучасною промисловою базою
"соціалістичних" краін XX ст. були настільки очевидними, що змусили
внести корективи як у визначення АСВ, так і в його назву. Зокрема московський
етнолог Юрій Семенов, вказавши на існування суспільств цього типу і за межами
Азії (в інших частинах світу), запропонував більш точну назву - політаризм (від
грец. політія -- держава). Особливість політарного способу виробництва, за
Юрієм Семеновим, полягає в тому, що "приватним власником (повним чи верховним
в залежності од варіанту) виступає весь клас експлуататорів вцілому, а не його
члени кожен окремо.
Цей спосіб, таким чином, заснований на
загальнокласовій приватній власності, яка неминуче приймає форму державної. З цим пов"язане
співпадіння в цілому класу експлуататорів із державним апаратом". При цьому
Юрій Семенов виділяє два різновиди політаризму: агрополітаризм та індустрополітаризм.
Останній з них на його думку, існував в СРСР та інших "соц. країнах".
При цьму виробничі відносини три-
чотиритисячолітньої давнини у прибічників цієї концепції
не тільки відроджуються якимось чином на сучасній промисловій основі, а й сприяють деякий час розвитку
продуктивних сил. Якщо відкинути антинаукові теорії про те, що Великий Жовтень носив реакційний характер і
повернув розвиток країни назад, то єдиним
науковим поясненням залишається думка того ж Юрія Семенова. Він вбачає передумови переходу до
індустрополітаризму у відзначених Владіміром Леніним рисах вищої стадії капіталізму --
імперіалізму, зокрема в тенденціях монополізації економіки та зростання
монополій із державним апаратом у єдиний організм. Однак Юрій Семенов не дає
переконливого пояснення тому факту, що в країнах, де капіталізм дійсно досяг
найвищої стадії розвитку, виникли, на відміну від СРСР неполітарні типи
суспільства.
4. Четвертий напрямок у сучасній
марксистській думці становлять вчені, що
визнають спосіб виробництва, що склався в СРСР, як державно-монополістичний капіталізм.
Засновник цієї теорії англійський марксист Тоні Кліфф -- один з лідерів Соціалістичної
Робітничої партії Британії (Socialist Workers Party) -- ще в 1948 р. видав книгу
"Державний капіталізм у Росії". Він вважає, що оскільки матеріальних
умов для побудови
соціалізму в Росії не було, то невдовзі після соціалістичноі революції в СРСР
прийшов до влади новий правлячий клас -- бюрократія, яка претворила радянську
державу на величезну капіталістичну монополію, що так само гнобить робітників,
як і на Заході. Динаміка капіталістичного нагромадження в цій системі була обумовлена
воєнно-економічною конкуренцією СРСР із Заходом.
Інші прибічники цієї теорії, такі як Шарль
Беттельгейм, називають правлячий в СРСР клас державною буржуазією. Однак всі
вони вважають ту форму державного капіталізму, що існувала в СРСР, найвищою стадією
розвитку капіталізму взагалі.
Так програма Марксистської
робітничої партії стверджує:
"Державний капіталізм -- закономірний результат розвитку капіталізму взагалі.
По суті СРСР і США йшли паралельними курсами. При всіх видимих зовнішніх
відмінностях в СРСР і на Заході склалися принципово, базисно однорідні системи."
(Марксист. 1994. № 2)
Однак залишається незрозумілим, чи можна вважати
зовнішніми, скажімо, різницю у продуктивності праці, що була в СРСР в 3-4 рази
нижче ніж в розвинутих капіталістичних країнах, чи в структурі зайнятості населення
(так доля зайятих в сільському господарстві в СРСР була в 3-6 разів більше, а
доля зайнятих в невиробничій сфері -- науці. культурі, освіті, обслуговуванні тощо -- в 1,5-2
рази менше ніж на
Заході)? Очевидно, що суспільний лад, який існував в СРСР ніяк не може бути
найрозвинутішою формою капіталізму.
Якщо виходити зі становища безпосереднього
виробника, то все розмаїття існуючих на Землі форм і видів експлуатації людини людиною
можна поділити на три основні способи експлуатації:
1) рабовласницький -- коли безпосередній
виробник позбавлений і свободи, і засобів виробництва і сам є засобом виробництва
("знаряддям, що розмовляє");
2) феодальний -- коли безпосередній
виробник наділений засобами виробництва тобто землею, худобою, інвентарем (це і є його натуральна заробітня плата), але
позбавлений собистої свободи через прикріплення до свого наділу, села, общини, касти,
стану тощо.
3) капіталістичний -- коли безпосередій
виробник має особисту свободу (юридично рівні права з усіма іншими громадянами),
але позбавлений засобів виробництва, тобто не має нічого окрім робочої сили,
яку і продає на ринку праці.
Царська Росія на 1917 р. являла собою
типовий приклад феодальної монархії. 3/4 населення її становили
селяни, що жили під гнітом поміщицьких латифундій, штучно підтримуваних
абсолютизмом -- самодержавством. Попри розвинутий капіталістичний уклад 2/3 населення
було неписьменним, лише 14% жило у містах. Панування ручної праці та
напівфеодальних методів експлуатації обумовили досить низьку продуктивність
праці: в 1913 р. Росія виробляла на душу населення лише 31,5 пудів зерна (США -- 67,2),
22 кг м"яса (США -- 68 кг) та 13 кВт*годин електроенергії (проти 276 у
США). За даними офіційної статистики, кожний четвертий з числа народжених
помирав у віці до 1 року, а кожний другий -- до 24. Це вважалося нормальним, природним: "Бог
дав -- бог взяв".
Велика російська революція 1917--1921 рр. та її найвищий
етап -- диктатура пролетаріату, встановлена в Жовтні 1917, очистила країну від
кайданів феодалізму. Однак в тих матеріальних умовах могла привести лише до
утвердення буржуазного ладу у формі державного
капіталізму.
Основна маса безпосередніх
виробників в СРСР була юридично вільною, але позбавлена засобів виробництва і
змушена була продавати свою робочу силу їх реальному власнику -- номенклатурі.
Оскільки правлячий клас виступав колективним власником засобів виробництва,
об"єднаних у державну власність, то додаткова вартість, яку
відчужувала держава у робітників і селян,
розподілялася між людьми, що складають державний апарат у відповідності з їх
становищем у службовій ієрархії. Таким чином при державному капіталізмі державний
апарат і є власне панівним класом -- державною буржуазією.
На
відміну від державно-монополістичного капіталізму, що виникає на стадії перезрілого
капіталізму й виконує в ньому консервуючу роль, державний капіталізм характерний
для ранніх стадій капіталізму, коли при слабкості національноі буржуазії держава
бере в свої руки проведення капіталістичноі індустріалізації, здійснюючи її за
державний рахунок і на основі державної власності. Яскравим прикладом цього є політика
уряду Мейдзі в Японії (1868-1879) чи Гамаля Абдель Насера в 60-х рр. ХХ ст. в
Єгипті.
Дісно за роки Радянської влади в СРСР було
завершено в цілому промисловий переворот, тобто перехід в економіці від ручної
працї до машинної. Колишня аграрна країна стала індустріальною. Більшість населення
переїхало у міста. Все це дозволило значно підвищити як продуктивність праці, так
і рівень життя людей. Якщо у 1913 р. середньодушовий ВВП Росії становив лише 10% від рівня США, то в
1990 р. середньодушовий ВВП СРСР дорівнював вже 35 % від рівня США. Ліквідація
неписьменності і перший політ людини у космос, зниження дитячої смертності
більш як в 10 разів і підвищення середньої тривалості життя вдвічі (з 34 років
в 1913 до 70 років в 1966) тощо
неспростовно доказують величезну прогресивну роль державного капіталізму
в тодішніх умовах.
Таким чином хоча революція 1917 р. і не
була соціалістичною (тобто не встановила соціалізм) , вона розчистила шлях і
створила передумови для останньої: по-перше, тим, що модернізувала країну;
по-друге, тим , що створила чисельний і освічений клас найманих робітників --
пролетарів.
Наприкінці 80-х років державний капіталізм
вичерпав себе, й правлячий клас вирішив, аби зміцнити своє становище приватизувати державну власність і
перетворитися у звичайних приватних буржуа. Найбільш темна й консервативна частина
номенклатури, якій при цьому не дісталося ласого шматка, вирішила створити
партії типу КПУ чи КПРФ, що оголошують такий розподіл незаконним і закликають
повернутися до колишнього "соціалізму".
Отже концепція державного капіталізму
дозволяє не тільки науково пояснити з марксистської точки зору розвиток Радянського Союзу,
але й стверджувати, що найближчим завданням пролетаріату СНД сьогодні є не
відновлення СРСР, а боротьба як із приватною, так із державною буржуазією за ліквідацію будь-якої
експлуатації та гноблення людини людиною і створення власних, пролетарських
організацій для цієї боротьби.
Андрій
Здоров.
