среда, 26 ноября 2014 г.

Історія моєї хвороби. Частина 1.

Андрій Здоров.

Історія моєї хвороби у зв’язку із історією марксизму
в Одесі на межі ХХ-ХХІ століть.

«Я вважаю, що марксизм був незаперечною хворобою, з якого боку не подивитися. Він полонив інтелектуалів, пропонуючи прості відповіді на складні запитання, та обманював простих людей, обіцяючи їм утопію. Всюди, де марксизм приходив до влади, він провадив до політичної тиранії та економічного зубожіння».

Ричард Пайпс, професор-емерит Гарвардського університету.
«Україна модерна». Ч.3(14). Марксизм на сході Європи. К.: Критика, 2009. С.61.

Вступ: кому і навіщо це потрібно.
5 серпня 2011 р. була п'ятниця. Закінчувався спекотний літній день. Традиційно бригада слюсарів тролейбусного депо в найближчому генделику відзначала кінець важкого робочого тижня. Я працював у тому депо із 2004 р. із двома перервами і був на той час слюсарем із ремонту рухомого складу 3-го розряду. Поскаржившись один одному на те як “нас їбуть, а ми крепчаєм”, ми розійшлися по домівкам. Близько 19.57 я, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, зі свого мобільного телефону подзвонив черговому Головного управління СБУ у м. Києві (телефон якого я взяв в Інтернеті) і повідомив: “В Тролейбусному депо міста Одеси готується терористичний акт”. На запитання, “хто це?”, я повідомив своє прізвище: “Здоров Андрій Анатолійович”, після чого вимкнув телефон. Того ж вечора близько 20.00 я був затриманий міліцією в себе вдома. Цікаве запитання пролунало від співробітників опергрупи міліції та СБУ, які мене затримували:
- Ти це зробив на підтримку Юлії Тимошенко?
- А що з нею сталося?
- Її сьогодні заарештували.
- Та ні, я й не знав про це.
В понеділок сюжет про цей невдалий “теракт” пройшов по місцевому телебаченню та потрапив майже в усі одеські засоби масової інформації. (Наприклад: http://krug.com.ua/news/13910 з 13 хв. 39 сек.). Директор КП “Одесміськелектротранс” Д.Полунін дав вказівку негайно мене звільнити. За наполяганням начальника цеху я написав заяву на звільнення за власним бажанням і заяву про надання відпустки без оплати на два тижні. Через два тижні мені видали трудову книжку та розрахунок.
21 вересня 2011 р. я пройшов амбулаторну судово-психіатричну експертизу в Одеській обласній клінічній психіатричній лікарні № 1 (вул. Ак. Воробйова, 9) в рамках розслідування кримінальної справи, порушеної 6 серпня того ж року за ст. 259, ч. 1 Кримінального Кодексу України (“Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об'єктів власності»). Висновком експертизи за № 771 я визнаний неосудним, тобто таким, що страждає на шизофренію параноїдного типу із наростаючим дефектом у сфері емоцій, волі та мислення. Через це я, за словами експертів, не можу усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, отже потребую примусової госпіталізації до психіатричного закладу стаціонарного типу.

За постановою Київського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2011 р. я 12 січня 2012 р. був направлений на примусове лікування до Одеської обласної клінічної психіатричної лікарні № 1, де і провів дев'ять місяців. 2 вересня 2012 р. той же суддя Київського районного суду м. Одеси В.М. Іванчук задовільнив звернення головного лікаря обласної психлікарні і скасував примусове лікування. 12 вересня 2012 р. я був виписаний з лікарні.
Навіщо це все потрібно здоровим людям? Наведу лише два приклади. У 1990 р. діагноз «шизофренія» був встановлений нинішньому меру міста Харкова Геннадію Кернесу. Це не заважає йому із 2010 р. виконувати обов’язки міського голови мільйонного міста, другого за чисельністю мешканців в Україні. Це приклад того як людина успішно зробила кар’єру, хоч і не ясно, чи була ця людина насправді хвора, чи використала психіатричний діагноз для захисту від кримінального переслідування.
Наприкінці 1881 р. до приватної психіатричної клініки французького міста Монпельє потрапив підданий Російської імперії, лікар за фахом і соціаліст за переконаннями Сергій Подолинський. На той час він був автором книг “Життя і здоров'я людей на Україні” (1879), “Ремесла і фабрики на Україні” (1881), низки популярних брошур та разом із Михайлом Драгомановим та Михайлом Павликом заснував у Женеві перший український революційний журнал “Громада”. Лише через три роки мати Сергія Подолинського домоглася дозволу царя Олександра ІІІ привезти важко хворого сина на батьківщину, але дозвіл був обумовлений тим, що в разі одужання Сергій Подолинський постане перед судом його імператорської величності як небезпечний державний злочинець. Сергій Подолинський помер у будинку своєї матері в Києві у 1891 р. у віці 40 років, так і не прийшовши до повної свідомості, але перебуваючи під наглядом поліції.

Сім'я і школа.
Я народився в 1975 р. в місті Одеса. Свого батька не знаю: за словами матері в нього інша сім’я. Знаю лише, що він українець, родом з Одеської області, працював у хімічній лабораторії при Одеському університеті, має навіть патент на винахід у галузі хімії теж 1975 р. Мати, Здорова Ганна Василівна, росіянка, народилася у 1942 р. в родині колгоспника у Воронезькій області, закінчила сільсько-господарський інститут за фахом «агроном-плодоовочівник», із 1967 р. мешкала в місті Одеса, працювала в міському «Зелентресті» - бригадиром та майстром. У 1985 р. у зв’язку із переформуванням «Зелентресту» її скоротили, й вона пішла працювати садівником на завод «Поліграфмаш». У 1991 р. в часи перебудови та розпаду СРСР вона повернулася у «Зелентрест», але вже як робітниця. Працювала вона робітником-озеленювачем аж поки не захворіла на рак у 2003 р. Похорони матері в червні 2004 р. оплатив «Зелентрест».
Моя мати ніколи не належала до жодної партії чи політичної організації, але у буремні 90-ті роки, коли в «Зелентресті» по півроку затримували заробітну плату, вона кілька разів брала участь у пікетуваннях робітниками мерії та двічі подавала в суд із вимогою виплатити борги по заробітній платі. На таке тоді наважувалися лише ті, хто звільнялися із тресту. Коли мама прийшла до бухгалтерії брати довідку про суму невиплаченої заробітної плати, їй відповіли:
- Ти що, збираєшся уходити з тресту?
- Ні, чому уходити?
- Тому що такі довідки ми даємо лише тим, хто йде на звільнення.
Тим не менше мама двічі виграла суд і двічі отримала заборговану зарплату, залишившись працювати у тресті, бо користувалася підтримкою і повагою робітників. Досить сказати, що на її похорон в червні 2004 р. прийшли майже всі робітники Малиновської дільниці, де вона працювала.
У лютому 2002 р., коли робітники знов хотіли йти пікетувати мерію, до нас додому зателефонував заступник директора тресту В.Навроцький:
- Ти не знаєш, Аня, хто це підбурює людей на забастовку?
- Та звідки ж я знаю, як я вдома сиджу на лікарняному із поламаною рукою?
- Ну знаєш, можна і вдома сидіти, але взяти телефони та обдзвонити, кого треба. Але ж ми це все можемо вирахувати й поставити крапку...
За рік чи півроку цього заступника зняли із посади й пішли чутки, що він відкрив таємний рахунок у банку, куди ішли гроші тресту. Чого коштували мамі усі ці «вирахування» та «крапки», тепер, мабуть, уже ніколи не дізнаємось, але до лікаря вона звернулася надто пізно. Рак був уже на 4-й стадії й хіміотерапію визнали недоцільною.
Я закінчив звичайну середню школу № 25 міста Одеса у 1992 р. зі срібною медаллю. За це маю дякувати чудовим вчителям, які там працювали: вчительці української мови та літератури Валентині Тимофіївні Філіпенко, вчительці російської мови та літератури і класному керівникові Олександрі Іванівні Мушті, вчителю історії Аркадію Михайловичу Штейнбергу та вчителю фізики Аркадію Львовичу Міллеру, вчителю фізкультури Ігорю Борисовичу Гольденпену, який був нашим класним керівником у 10-му та 11 класах, викладачу допризовної підготовки Володимиру Ніловичу Дзюбинському та багатьом іншим, чиї імена та прізвища я, нажаль, уже не пам’ятаю.

Університет.
У тому ж 1992 р. я поступив на історичний факультет Одеського державного (тепер національного) університету імені І.І. Мечникова. Це були часи, коли Україна тільки стала незалежною. Тільки-но розвалився Радянський Союз, Комуністична партія Радянського Союзу була заборонена. Викладачі історії та інших гуманітарних предметів опинилися перед завданням терміново змінити свою методологію. Те, що вони раніше сповідували, називалося марксизм-ленінізм, або, як жартували тоді студенти, – маразм-онанізм. Тепер був тріумф лібералізму. Все марксистське і комуністичне було оголошено антилюдським і утопічним. Пам’ятаю, як викладач філософії доцент О.І. Некрасов пояснював, що загальнолюдським цінностями в сфері моралі є «Десять заповідей» Мойсея зі Старого Заповіту, в сфері політики – розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, в сфері економіки – приватна власність, яка єдина забезпечує процвітання економіки і гарантує демократичний устрій.
Ще далі пішов викладач політекономії професор О.Г. Лобунець, якому було десь 72 роки, з яких близько 50 років він викладав марксистсько-ленінську політекономію. В 1992 р. він раптом відкрив, що «приватна власність найбільше відповідає природі людини» і дає найбільший економічний ефект, свідченням чого є не тільки західні країни, але й аграрна реформа Столипіна у царській Росії. Я тоді спеціально розшукав в університетській бібліотеці статистичний збірник про сільське господарство Росії 1917 року видання (виданий міністерством землеробства Тимчасового уряду), щоби переконатися, що врожайність зернових культур в Росії перед світовою війною була в два-три або й чотири рази менша ніж у США та країнах Західної Європи.
Свої заперечення проти таких загальнолюдських цінностей, як приватна власність, я висловлював на семінарах, але переконати когось напевно не зміг. Політекономія, або як її стали називати за місяць від початку курсу «Економікс», була єдиним предметом, із якого я отримав «добре». Всі решта предметів університетської програми склав на «відмінно», отримавши у 1997 р. диплом із відзнакою. Відверто скажу, що далеко не завжди мені ставили високі оцінки заслужено, але хабарів у жодній формі я нікому з викладачів чи адміністрації не давав.
Тоді на історичному факультеті працювала плеяда талановитих учених та викладачів, кожен з яких залишив свій слід у моїй пам'яті. Зокрема, історію первісного суспільства та археологію читав нам професор Володимир Никифорович Станко (помер у 2008 р.), який став моїм науковим керівником із другого курсу, а пізніше рекомендував мене в аспірантуру. Блискуча ерудиція в ньому поєднувалася із відкритістю до студентів, яких він сміливо уводив до лабораторії наукового пошуку, не приховуючи жодної точки зору чи проблемних місць у науці. Не дивно, що я обрав саме кафедру археології для спеціалізації та двічі їздив у археологічні експедиції під його керівництвом (стоянки Анетовка 2 та Анетовка 13 Доманівського району Миколаївської області).
Історію України нам тоді читали професор Анатолій Діомідович Бачинський та доцент Віктор Петрович Ващенко, історію Росії — доценти Ганна Михайлівна Шабанова та Ірена Светозарівна Гребцова (вона ж читала курс джерелознавства), історію середніх віків — Олена Олександрівна Радзиховська, історичну хронологію Олег Борисович Дьомін, історіографію — Тетяна Миколаївна Попова. Усі вони щедро ділилися своїми знаннями й навичками, хоча і не завжди достатньо успішно.

Початок політичної діяльності. Комсомол.
В січні 1994 р., навчаючись на другому курсі, я вступив до Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ЛКСМУ). Нагадаю, що Компартія України провела свій відновлюваний з’їзд у липні 1993 р. у Донецьку. У Верховній Раді був лише один депутат, який наважувався відкрито говорити про свої комуністичні погляди – поет Борис Олійник. ЛКСМУ тоді ще не була зареєстрована. Комсомольська організація Одещини була зареєстрована десь за місяць після того, як я до неї вступив. Звичайно й тоді в КПУ та ЛКСМУ панувала суміш старої сталінсько-брежнєвської ідеології із російським патріотизмом, але в умовах пануючого в усіх засобах масової інформації войовничого антикомунізму та «державницького» українського націоналізму, належати до організації, що носила назву «комуністична», для 19-річного хлопця було ознакою нонконформізму, незгоди із панівною ідеологією.
То був період, коли в ЛКСМУ ще перебували як молоді члени і прибічники КПУ, так і Соціалістичної партії України, оскільки остання ще не мала своєї молодіжної організації. Зокрема від КПУ міським комсомолом тоді керував Олександр Мірошниченко (пізніше був начальником одного з департаментів облдержадміністрації), а від СПУ — Олег Шапочка (пізніше пішов працювати в СБУ). В березні 1994 р. я, як член ЛКСМУ, був навіть спостерігачем на виборчій дільниці по виборах до Верховної Ради та депутатів місцевих рад, від КПУ, брав участь у передвиборчій компанії, розклеював листівки та роздавав партійні газети «лівого блоку», куди крім Комуністичної партії Петра Симоненка входили також Соціалістична партія Олександра Мороза та Селянська партія Олександра Ткаченка. В це зараз важко повірити, але ми, комсомольці, тоді працювали у передвиборчій кампанії абсолютно безкоштовно, вважаючи, що дійсно боремося за справедливе соціалістичне суспільство, хоча сама виборча кампанія та поведінка наших вождів вже тоді викликала сумніви.
Як поганий анекдот згадується випадок у Центральному виборчому округу Одеси, де знаходився мій університет. В цьому округу одночасно висунули свої кандидатури КПУ та СПУ. При чому обидві партії доручили комсомолові вести агітаційну роботу за своїх кандидатів. Так що я із таким же студентом-комсомольцем з механіко-математичного факультету ходив та клеїв листівки як за кандидата-комуніста, так і за кандидата-соціаліста. Обидва з них тоді набрали мізерний відсоток голосів.
Проте в цілому по країні вибори для КПУ та СПУ пройшли досить успішно. Влітку 1994 р. Компартія вже сформувала найбільшу фракцію у Верховній Раді, а голова СПУ Олександр Мороз навіть посів місце голови українського буржуазного парламенту. 7 листопада 1994 р. я брав участь в демонстрації КПУ, хоча ще навесні відправив листа до редакції газети ЦК КПУ «Комуніст», де висловив свою незгоду із відродженням сталіністських штампів та кліше в цій газеті. Врешті-решт ідейні розходження змусили мене у травні 1995 р. вийти з ЛКСМУ.

Марксистська група “Пролетарий”.
Влітку 1995 р., гортаючи сторінки газети Соціалістичної партії України “Товариш” в Одеській державній науковій бібліотеці імені М.Горького, я натрапив на оголошення групи “Робітничий спротив”, яка закликала усіх, хто хоче боротися проти диктатури капіталу та бюрократії , написати їм на абонентську скриньку. Я уклав невеличку анкету і надіслав свого листа. Перша відповідь прийшла досить швидко, але не від “Робітничого спротиву”, а від групи “Революційна комуністична молодь”, що клялася у вірності заповітам Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна та Мао Цзе-дуна. Я відповів, що жодного соціалізму в Радянському Союзі не бачу, і що послідовникам цього іконостасу прямий шлях на звалище історії.
Другу відповідь надіслав мені відомий пізніше діяч багатьох троцькістських інтернаціоналів Олег Верник. Виявилось, що “Робітничий спротив” тоді був такою бідною організацією, що навіть власну поштову скриньку завести не міг, а користувався спільною скринькою “Лівого об'єднання молоді” (ЛОМ). Саме Олег Верник вперше познайомив мене із спадщиною Льва Троцького, зокрема надіслав мені книгу “Зраджена революція” (“Преданная революция”), написану у 1936 р. Ця книга та матеріали Комітету за Робітничий Інтернаціонал (Comitee for a Workers International), до якого належав “Робітничий спротив”, безумовно справили велике враження, дали поштовх до власних роздумів та досліджень, які потім вилились у книгу “Державний капіталізм та модернізація Радянського Союзу” (Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества. Одесса, 2003; 2-е изд. Москва, 2006, 3-е — М., 2007). Проте я так і не сприйняв теорію Троцького про те, що в Радянському Союзі було перехідне від капіталізму до соціалізму суспільство, перероджена робітнича держава. Більше того праці Троцького ще більше переконали мене в тому, що в СРСР був державний капіталізм, а його правлячий клас (номенклатура) була фактично державною буржуазією.
В 1996 р. до рук мені потрапив журнал “Марксист”, який видавала в Росії Марксистська робітнича партія (МРП), з якого я дізнався, що я не одинокий у своїх поглядах на класову природу Радянського Союзу: марксистська критика сталінського режиму та сучасних його послідовників та прибічників, що називали й називають себе “комуністами” давала можливість відрізнити марксизм від сталінізму та вести боротьбу проти капіталістичної системи далі.
Саме на основі вивчення та обговорення праць Троцького, матеріалів КРІ та журналу “Марксист” восени 1997 р. на історичному факультеті Одеського держуніверситету формується марксистська група, до якої крім мене увійшли доцент О.О. Радзиховська та тоді студент Юрій Шахін. Пізніше до групи долучилися іще декілька студентів та аспірантів. Основним заняттям групи спершу було поширення газет “Рабочая демократия” та “Левый Авангард», які видавала російська (точніше СНД-шна) секція Комітету за Робітничий Інтернаціонал.
Крім того, як не соромно це згадати, наша група підтримала передвиборчу кампанію Прогресивної соціалістичної партії України на виборах до Верховної Ради березня 1998 р. Наталія Вітренко створювала свою партію як ліву альтернативу існуючим парламентським партіям КПУ та СПУ, звинувачувала їх у співпраці із правлячим режимом та угодовстві із кримінальною буржуазією. Більше того вона заявляла, що вона атеїстка, і що саме за часів Сталіна почалося переродження та відхід від соціалізму в Радянському Союзі. Хоча наша група не вступала до ПСПУ, але ми вважали цю партію своїм союзником та полем для завоювання прибічників, для поширення марксистських ідей. Нажаль, партія пані Вітренко виявилася лише черговим проектом адміністрації президента Кучми, а пізніше прославилася холуйством перед російським імперіалізмом (зокрема президентом Путіним) та московським православієм, тому вже на виборах президента України восени 1999 р. ми голосували та агітували проти всіх кандидатів.
Проте через активістів ПСПУ нам вдалося зав'язати контакти із російськими лівими комуністами. Зокрема це вищезгадана Марксистська робітнича партія (журнал “Марксист”, що виходив із 1993 по 2000 р.), та Астраханське відділення Об'єднаного фронту трудящих (ОФТ), яке очолював тоді лідер профспілки “Захист праці”(«Защита труда») Олег Шеїн. Обидві ці організації заперечували побудову соціалізму в Радянському Союзі, вважаючи його суспільством державного капіталізму, та гостро критикували КПРФ Геннадія Зюганова, вважаючи, що нічого комуністичного в ній немає.
В Росії тоді, наприкінці 90-х відбувався підйом робітничого руху: кількість страйків та інших акцій протесту наростала із року в рік, шахтарі перекривали залізниці (“рельсовая война”), робітники захоплювали заводи — Виборзький Целюлозно-паперовий комбінат (під Санкт-Петербургом), Ярославський машинобудівний завод тощо. На цій хвилі кілька марксистських груп під егідою того ж таки Олега Шеїна та його профспілки “Защита” вирішили створити “Рух за робітничу партію” (Движение за рабочую партию). Установча конференція цього “Руху”відбулася у Москві 7-8 серпня 1999 р. В ній взяли участь МРП (Самара, Краснодар, Москва), ОФТ, Союз марксистів (виник на основі московської організації ВЛКСМ), частина троцькістських організацій РРП та КРІ тощо. Були там і представники Казахстану та України. Останню зокрема представляли делегат від Всеукраїнського Союзу робітників (КПУ-шного) Андрій Манчук та я від одеської групи “Пролетарий”.
Конференція дала багато нових знайомств та вражень, але “Движение за рабочую партию” виявилося мертвонародженим. Усе, на що воно спромоглося - це видати шість номерів дискусійного бюлетеня “Марксистский вестник”. Десь через місяць після тої конференції пролунали вибухи житлових будинків у Москві та Волгодонську, почалася друга чеченська війна. Незважаючи на всі мої запитання, ні Виконком цього “Движенія”, ні редакція цього “Марксистського вестника” так і не змогли висловити своє ставлення до цієї війни та нового російського режиму президента В. Путіна. Це не було тоді таки уже подвигом. Засудження цієї війни як колоніальної та імперіалістичної з боку Росії вже тоді наприкінці 1999 - початку 2000 р. висловили чимало троцькістів, анархістів та інших лівих (“Рабочая демократия”, “Бюллетень рабочего движения”, “Анархо-синдикаліст” тощо). Проте Олег Шеїн утримався від таких оцінок, і не даремно — в грудні 1999 р. він був обраний депутатом Державної Думи Росії від Астрахані. В Думі він невдовзі увійшов до фракції “Родіна”, за списком якої був обраний повторно у 2003 р.
В Одесі тим часом наша група вирішила іти своїм шляхом. Восени 1998 р. ми заснували Дискусійний клуб “Марксист”. Оголошення про його засідання, що відбувалися раз на місяць спершу на історичному факультеті університету, а із осені 1999 р. - у міському Будинку вчених, ми розвішували по різних факультетах нашого та інших вишів. Усі, хто цікавився історією та теорію марксизму, запрошувалися обговорити теми класової природи Радянського Союзу та подібних йому країн (Югославії, Північної Кореї, Лівії тощо), національного питання, ставлення до виборів, історії революції в Україні тощо. Чисельність учасників була невелика — від 5 до 20 осіб. Досить часто приходили члени різних сталіністських організацій особливо ВКПБ, ВСР, зрідка — КПУ, що досить палко захищали “соціалізм” у Радянському Союзі та велику роль Сталіна у його побудові від нападок “троцькістів” та “ревізіоністів”. Лунали навіть звинувачення, що наш клуб існує на гроші Заходу, хоча жодних грошей на нього ніхто не виділяв, приміщення нам надавали безкоштовно: в Будинку вчених ми були зареєстровані як секція молодих істориків Клубу молодих вчених. Секретарем секції спершу був я, а із осені 2000 р. і до кінця існування клубу “Марксист” у 2004 р. - Юрій Шахін.
На початку 2000 р. наша група видала в Одесі перший номер інформаційного бюлетеня “Пролетарий”. Окрім статті дніпропетровського активіста Романа Кондакова про підсумки президентських виборів в Україні, що пройшли в листопаді 1999 р. (вдруге переміг Леонід Кучма, друге місце — лідер КПУ Петро Симоненко), решта статей були підготовлені членами нашої групи: моя стаття “Соціалізм чи державний капіталізм” була присвячена марксистському аналізу Радянського Союзу, стаття Юрія Шахіна — офіційній студентській профспілці Одеського університету. Завершував номер український переклад “Інтернаціоналу” Миколи Вороного. Бюлетень вийшов накладом 100 примірників, більшість яких ми розіслали знайомим лівим активістам України та Росії, меншу частину — поширили переважно серед учасників та відвідувачів клубу “Марксист” та мітингів офіційних лівих. Інтернет тоді був дуже мало розвинений, тому паперові носії інформації, друковане слово ще мало велику вагу. Другий номер бюлетеня мав вийти восени 2000 р., але вийшов лише восени 2001 р.
Саме восени 2000 р., а точніше 13 вересня, я вперше потрапив до психіатричної лікарні. Я тоді працював вчителем історії в середній школі № 63 та навчався в аспірантурі при кафедрі історії України Одеського національного університету. Я не був, мабуть, ні талановитим учителем, ні талановитим істориком. Перманентні конфлікти із учнями зрештою привели до появи у мене манії переслідування, а політична діяльність значно посилила цю манію, що врешті вилилося у параноїдну форму шизофренії. Учителем у школі я працював два роки із 1998 по 2000 р. Перший рік моя зарплата становила 117 грн. (повна ставка вчителя — 18 годин на тиждень), другий рік — 140 грн. (24 години на тиждень). Стипендія аспіранта тоді становила 92 грн. на місяць. Курс гривні до долара США був тоді близько 5 грн за доллар, отже моя зарплата вчителя становила у 2000 р. бл. 28 доларів. В цей час в усій країні борги по зарплатні досягали максимуму — бл. 7,5 млрд. грн. Нам у школі на 1 вересня 2000 р. були винні зарплату за п'ять місяців. Борги по зарплаті в «Зелентресті”, де працювала моя мама, тоді досягали 12 місяців, через що робітники двічі пікетували мерію. Я про це писав у статті “Хто працює без зарплати”, що вийшла у київській газеті “Свобода” (2000 р., №21) під псевдонімом “Іван Зелений”. Ще один невеликий штрих до опису тієї пори: через три дні після моєї госпіталізації до психлікарні, 16 вересня 2000 р. в Києві було вбито журналіста Георгія Гонгадзе. Саме це вбивство було поштовхом до відомого політичного “касетного скандалу” або “Кучмагейту”, що дав початок акції “Україна без Кучми”.


Комментариев нет:

Отправить комментарий